У 1880-х рр. поодиноким українським соціалістом лишався емігрант Драгоманов. Він помер в 1895 р. у столиці Болгарії, де у Софійському університеті досі зберігається архів історика. Помірковані націоналісти-українофіли цуралися Драгоманова через його соціалістичні погляди, а загальноросійські соціалісти – через його «націоналізм». Та Драгоманов знайшов свою аудиторію – нове покоління, яке щойно починало політичну активність. У 1880-1890-х рр. у Києві, Чернігові, Херсоні, Катеринославі, Харкові та кількох містах Полтавської губернії виникли таємні студентські гуртки, де читали та обговорювали твори Шевченка, праці Драгоманова, Миколи Яснопольського¹, галицьких радикальних авторів². Учасники гуртків перейняли від Драгоманова прагнення до політичної дії та увагу до національної проблематики. Із цих студентських кіл виросли Соціалістична українська партія (1897), згодом Революційна українська партія (1900) та Українська соціал-демократична робітнича партія (1905)³.

Іван Стешенко (1873–1918), письменник та літературознавець, генеральний секретар освіти УНР у 1917–1918 рр. Джерело

Першими, хто наважився критикувати драгоманівську орієнтацію на селян, були члени соціал-демократичного гуртка, який виник у 1893 р. в Києві зусиллями студента історико-філологічного факультету та поета Івана Стешенка. До цього гуртка входили поетеса Леся Українка (справжнє ім’я – Лариса Косач, рідна племінниця Михайла Драгоманова), письменник Михайло Коцюбинський, історик Павло Тучапський – у майбутньому співзасновник київського Союзу боротьби за визволення робітничого класу. Вони критикували Драгоманова за те, що той наприкінці ХІХ ст. не розгледів розшарування селянства на батраків, дрібних господарів та куркулів. За їхніми спостереженнями, селяни, які втрачали землю, здебільшого залишалися в сільській місцевості та працювали як сезонні робітники у великих маєтках, і лише невелика частина розорених селян переходила до лав промислового пролетаріату.

Група Стешенка вирішила зосередитися на роботі в середовищі сільського пролетаріату, щоб підготувати його до співпраці з міськими робітниками⁴. У 1897 р. учасники гуртка заснували Соціалістичну українську партію (СУП). У довготерміновій перспективі партія мала на меті об’єднання сільських та міських робітників в рамках одного політичного руху. Панувало переконання, що для досягнення цієї мети слід використовувати диференційований підхід: підвищувати національну свідомість міських робітників, «аби вони не стали чужинцями у рідній стороні та й супроти своїх же братів, сільських робітників»; водночас серед аграрних пролетарів та дрібних селян ширити передусім соціалістичну пропаганду⁵.

Група селян Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії (із книги В.А.Бабенко «Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края»).  Джерело

Партія не спромоглася створити ширшу соціальну базу, окрім скромної мережі контактів із батраками в околицях Києва. СУП проіснувала до 1903 р., коли влилася до складу Революційної української партії, накинувши останній власну стратегію, вироблену ще в 1890-х рр.⁶

Революційна українська партія (РУП) була більш чисельним та гетерогенним альянсом між драгоманівцями, марксистами й націоналістами. РУП було засновано в Харкові в лютому 1900 р. групою студентів на чолі з Дмитром Антоновичем та Михайлом Русовим⁷. На початковому етапі РУП складалася зі студентів університетів, гімназистів, семінаристів – вихідців із дворянства, духовенства та селянства. Відділення партії («Вільні громади») постали в містах північних губерній: Києві, Полтаві, Чернігові, Ніжині, Прилуках, Ромнах, а також у Петрограді, Львові та Чернівцях. В Австро-Угорщині діяв Закордонний комітет партії, що підготовлював та здійснював видання, які потім контрабандою переправляли через кордон⁸.

Дмитро Антонович (1877 –1945), історик мистецтва, генеральний секретар морських справ УНР у 1917–1918 рр., ректор Вільного українського університету (Прага) у 1928–1930, 1937–1938 рр. Джерело

РУП була тісно пов’язана із студентським рухом та відіграла помітну роль у студентських заворушеннях 1900 та 1901 рр. Партія отримала нагоду розширити свою соціальну базу завдяки селянським бунтам 1902 р. та робітничим страйкам 1903 р. Ерупісти попрямували до сільської місцевості ліво- та правобережних губерній, де організували низку успішних страйків сільськогосподарських пролетарів. Сільська активність партії зробила її "відомою й у містах", привівши певну частину українського міського пролетаріату до її лав. Тепер партією зацікавилася й політична поліція, яка інфільтрувала туди агентів⁹.

Київський Поділ на початку ХХ ст. Джерело

Більшість партійних новобранців були заробітчанами із сільської місцевості, що працювали на пекарнях та у пральнях, конюхами, носильниками, прислугою. Наприкінці 1902 р. київське відділення організувало гурток, у якому найбільш помітну роль відігравали іконостасні майстри з Подолу – художники, ювеліри, різьбярі. Вони виконували замовлення здебільшого для сільських церков, тому часто їздили у досить віддалені від Києва райони. Іконостасні майстри вже мали досвід членства в російських соціалістичних гуртках і були непоганими агітаторами. Крім того, київські ерупісти встановили контакти з робітниками розташованих поблизу Києва невеличких фабрик, що спеціалізувалися на виготовленні мережива та виробів із дерева. Майже всі українці на цих підприємствах були сезонними працівниками, тому мали обмежені можливості для самоорганізації на робочому місці, але водночас ставали чудовими розповсюджувачами літератури та агітаторами в рідних селах. Влітку 1903 р. ці робітники-мігранти взяли участь у серії страйків, що поширилася в північних губерніях та охопила в момент свого найвищого підйому понад 200 тисяч робітників поміщицьких маєтків¹⁰.

Харківське відділення РУП з осені 1902 р. співпрацювало із залізничниками, які мешкали в сусідніх Новій Баварії та Люботині. Один із провідних харківських ерупістів, Андрій Жук, влаштував у їхньому середовищі гурток, члени якого читали партійну літературу, а згодом розповсюджували її вздовж свого робочого маршруту. Після страйкової хвилі липня 1903 р. до партії долучилася «група, відома під назвою Організаційного комітету служащих на залізницях Півдня Росії. Учасники групи працювали на кількох лініях <...> машиністами, кочегарами, кондукторами, телеграфістами, клерками, стрілочниками <...>. Головною метою Комітету було поширювати серед залізничників соціалістичні та революційні ідеї, а найбільш свідому частину своїх колег об’єднати в одну організацію <...>. Комітет прийняв програму РУП»¹¹.

Шахтар. Джерело

У 1904 р видання галицьких соціал-демократів «Воля» повідомляло про наявність у РУП «сильних робітничих організацій» у Харкові, Полтаві, Ніжині, Катеринодарі, Ромнах, Прилуках, Глухові, Кременці, Білій Церкві. Так, при лубенському відділенні числилося 3 робітничих комітети, до яких входило 150 чоловік та жінок¹².

Базуючись у містах та працюючи серед міського пролетаріату, РУП усе ж таки мала на меті мобілізацію саме тієї його частини, яка періодично відвідувала сільську місцевість, а отже, могла стати розповсюдником радикальних настроїв серед сільських пролетарів. Ідеальний ерупівський активіст – це сільський житель, який протягом тривалого часу перебував у місті та дещо знав про робітничий рух. Це була сполучна ланка між найманими робітниками міста та села, стратегічний союз між якими РУП збиралася розбудувати в довготерміновій перспективі ¹³.

Вивантаження коксу на металургійному заводі. Джерело

У ерупівській літературі обговорювалися головно проблеми незаможних селян і сезонних робітників. Міські відділення, дійсно, випускали першотравневі прокламації, листівки, брошури, звернені до міського пролетаріату, але основні партійні праці, що завозилися з-за кордону, вторували переживанням сільського пролетаріату. Крім цього, порушувалися загальні питання: війна з Японією, боротьба за демократичні права; однак уся соціальна проблематика мала сільське забарвлення. Страйк як засіб соціальної боротьби пропагувався на прикладах його успішного застосування в сільській місцевості¹⁴.

Робітники невеликих міських підприємств мали б стати для РУП своєрідним трампліном, який допоміг би нарешті проникнути в середовище промислового пролетаріату. Але робота з цією стратою робітничого класу, що характеризувалася найменшим рівнем згуртованості та найвищим рівнем плинності кадрів, вимагала переосмислення програми партії та терплячого організування. Цим ерупісти були зайняті протягом усього 1904 р., навколо цього точилися внутрішньопартійні суперечки напередодні та під час Першої російської революції.

Брошура «Самостійна Україна». Джерело

Поворот РУП до соціал-демократії розпочався в 1901 р., коли через брак соціальної повістки більшість партійців відкинула націоналістичну програму, сформульовану одним із засновників, Миколою Міхновським. У 1902 р. центральний друкований орган партії «Гасло» визначив як її головну ціль «ідеал самостійної не підлеглої української республіки робочих мас з усуспільненням засобів продукції, націоналізацією землі і диктатурою пролетаріяту, власне – соціялістична держава <...>. Не відмовляючись від роботи серед промислового робітництва, <...> де агітаційну справу налагоджено вже роботою російських, польських та жидівських¹⁵ соціялістів, Р.У.П. головним чином звертається до села»¹⁶.

У 1902–1903 рр. керівництво РУП дрейфувало від незалежницьких позицій до боротьби за автономію в складі федеративної Російської республіки. Це мало припасувати партію до вимог РСДРП, з якою ерупісти збиралися об’єднатися. Один з провідних членів Закордонного комітету, Дмитро Антонович, пояснюючи автономістську позицію, наголошував на відсутності ознак колоніального становища України в складі Російської та Австро-Угорської імперій, зокрема, стримування розвитку української економіки за допомогою нерівномірного оподаткування. Антонович заявляв, що змінить свою думку, щойно йому нададуть докази колоніального статусу України¹⁷. Водночас у крайових відділеннях РУП ширилися погляди, протилежні прийнятим у Закордонному комітеті. Головним виразником цієї тенденції став 26-річний полтавський активіст Микола Порш. Він не зміг із легкістю Закордонного комітету відкинути ідею незалежності. Навіть прийнявши національну автономію як тимчасове політичне гасло, розмірковував Порш, партії не варто відмовлятися від організаційної незалежності та вливатися в РСДРП на умовах демократичного централізму, які стали пунктом програми російської соціал-демократії на з’їзді 1903 р. Якщо члени Закордонного комітету сподівалися, що входження до РСДРП наблизить ерупістів до робітничого класу, то Микола Порш вважав, що краще наслідувати за Бундом національний принцип організації партії та федерування з РСДРП¹⁸.

На початку свого існування Революційна українська партія зазнавала помітного впливу Бунду. Особисті зв’язки партійців були встановлені ще під час перебування в навчальних закладах, здебільшого в лівобережних губерніях, у першу чергу – в Полтавській¹⁹. Організації співпрацювали, переправляючи через кордон нелегальну літературу. Декілька активістів, зокрема М. Гехтер та М. Гутник, були членами водночас і РУП, і Бунду. Після 1903 р. на РУП усе більше впливала російська соціал-демократія, що вилилося в перший великий розкол партії в 1905 р.

Почалося з того, що один із членів Закордонного комітету, Маркіян Меленевський (Басок), заходився утворювати фракцію, яка протистояла б «новому курсу» Порша. Меленевський зовсім не заперечував того, що саме РУП першою почала організовувати україномовний пролетаріат на селі, а згодом і в містах, проте він вважав, що ерупісти, влившись до РСДРП на її умовах, отримають таким чином доступ до промислового робітництва. Меленевський звинуватив Порша в заграванні з помірковано налаштованим українським середнім класом; на його думку, Порш відмовлявся від створення ширшої пролетарської бази партії заради підтримання гарних стосунків із буржуазією. Меленевський наголошував: у партійний програмах та організаційних принципах промисловий пролетаріат здатен зрозуміти соціальне, економічне та політичне, але аж ніяк не національне. Тому він закликав свою партію об’єднатися з іншими національностями в рамках РСДРП, навіть якщо задля цього прийдеться розпустити РУП²⁰.

Третій зліва – Маркіян Меленевський (1878–1930-і рр.), член Союзу визволення України та Загальної української ради, член дипломатичних місій у Стамбулі та Лондоні, згодом повернувся до УСРР. Джерело

1904 р. пройшов у напружених дебатах. У січні 1905 р. (кінець грудня 1904 р. за ст. ст.), перед самим початком Першої російської революції, було скликано ІІ з’їзд РУП, на якому партія розкололася. Прихильники Порша мали невелику перевагу. Група Меленевського залишила з’їзд та випустила маніфест від імені «Української Соціал-Демократії», у якому звернулася до «пролетарських елементів» із закликом залишити лави РУП і «зробити початок організуванню українського пролетаріяту, звертаючи течії його руху в спільну могутню річку пролетарського руху усієї Росії <...> пособити збудуванню зцентралізованої пролетарської партії усієї Росії, не дати відтягти український пролетаріят в бік буржуазно-радикальної “самостійної України”»²¹.

Через кілька днів Українська соціал-демократична спілка (цю назву зазвичай скорочуватимуть до «Спілка») приєдналася до РСДРП. Тим часом з’їзд РУП тривав. Делегати проголосували за програму, написану Миколою Поршем: національна автономія як мінімальна вимога та незалежна держава як максимальна, окрема соціал-демократична партія для українців, об’єднання з російською та єврейською партіями на федеративних засадах²².

Вже в грудні 1905 р. РУП провела наступний з’їзд, на якому була реорганізована в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Також вирішили під час найближчих зборів РСДРП подаватися на вступ до цієї організації на правах самоврядної групи та «єдиного представника від українського пролетаріату». Проте під час ІV з’їзду РСДРП (Стокгольм, 1912) її керівництво не бачило потреби поступатися вимогам УСДРП, адже Бунд та Спілка вже влилися до лав російської соціал-демократії на її власних умовах. Отже, подання УСДРП було відкинуте – об’єднання партій не відбулося²³.

Вже після революції Микола Порш дав систематизовану відповідь на національне питання, яке було висунуте Дмитром Антоновичем в 1904 р. як центральна проблема лівого руху та призвело до розколу Революційної української партії. У 1907 та 1908 рр. М. Порш видав у Києві два розлогих памфлети²⁴, де розглянув зв’язок національного питання з розвитком капіталізму, місце держави в цьому взаємозв’язку, можливі політичні форми національного самовизначення. Порш намагався продемонструвати, що національне пригнічення спиралося на соціально-економічний базис, а російська держава була винною в нерівномірності розвитку народів, що її населяли. У памфлетах було досліджено особливості промислового розвитку, розміри мита, зовнішньоторговельного балансу, державних податків і видатків в Україні. Проаналізувавши все це, Порш дійшов таких висновків: головним недоліком української економіки була недорозвиненість легкої промисловості, спричинена як політикою держави, так і поведінкою інвесторів, що діяли відповідно до власних короткотермінових інтересів. В Україні промисловість зіштовхувалася з несприятливою митною політикою та відсутністю інвестицій з боку держави, підвищеним оподаткуванням та наслідком довготривалого національно-культурного пригнічення – нижчою продуктивністю робітничого класу. Такі фактори, як відтік додаткового капіталу, відсутність національної буржуазії, зростання земельної ренти та зменшення реальних доходів аграрних робітників, стримували довготермінове економічне зростання та диверсифікацію промисловості.

Микола Порш (1879–1944), економіст-марксист, генеральний секретар праці та військових справ УНР у 1917–1918 рр., посол Директорії УНР у Німеччині у 1919–1920 рр. Джерело

Порш стверджував, що лише автономія змінить ситуацію на краще, а однією з основних цілей набуття Україною автономного статусу вважав припинення відтоку капіталу, який спричиняв настільки катастрофічний вплив на виробничі сили країни. Уряд автономії мусив узяти стільки влади від центральної адміністрації, скільки зможе, передусім йшлося про збір податків. Внесок України до центральної скарбниці, з якої фінансуватимуться загальнодержавні інституції, та її участь в обслуговуванні державного боргу мали бути строго пропорційні частці України в населенні всієї держави²⁵.

Згідно уявлень Порша влада української автономії мала бути наділена широкими повноваженнями у виконавчій та законодавчій сферах, до її компетенції входили б сільське господарство, умови праці, освіта, культура, шляхи сполучення, фінанси й кредит, медицина й статистика. Тоді як центральна влада мала б визначати основні права та свободи людини й громадянина, займатися законодавством у банківській і страховій сферах, встановлювати мита й податки, систему мір і вагів, контролювати шляхи сполучення і засоби зв’язку федерального значення, видавати патенти²⁶.

Київський завод Гретера, Криванека і К° (нині – «Більшовик»). Джерело

Проте у схемі Порша функції автономних та центральних державних інституцій часто дублювалися. Наприклад, закони про права людини могли вплинути на умови праці, залізничні тарифи, культурне життя тощо. Тому Порш запропонував чотири принципи, які мали забезпечувати баланс у федерації автономних держав: автономний уряд наділявся правом ветувати заходи центральної влади, які гальмували розвиток продуктивних сил регіону; центральна влада могла ветувати заходи автономного уряду, шкідливі для розвитку продуктивних сил держави в цілому; центральна влада встановлювала мінімум громадянських прав і свобод, які поширювалися на всіх суб’єктів федерації; влада автономії могла розширювати ці права та свободи, але в жодному разі не обмежувати для якоїсь частини населення.

Порш писав під пильним наглядом цензури. Його памфлети мала цілком легально опублікувати київська Просвіта. Так само, як інші публіцисти того часу, він вдавався до езопівської мови, підставляючи Ірландію та Індію замість України в численних описах імперіалізму та національних утисків. У памфлетах Порш начебто стверджував, що автономії можна досягти реформістським шляхом, але водночас не вірив, що великоросійська буржуазія коли-небудь добровільно погодиться реформувати податкову систему та відмовиться від десятків мільйонів рублів, які вона викачувала з України. У будь-якому випадку шлях до автономії здавався більш гладким, натомість боротьба за повну незалежність обов’язково супроводжувалася б тривалими війнами²⁷.

Порш також проаналізував австро-марксистську концепцію національно-культурної автономії. Він наголошував, що допоки пригноблена нація не матиме контролю над своєю економікою, над базисом, із якого виростає культура кожної національності – доти зусилля, докладені до розвитку писемності, освіти й культури національною мовою, не приноситимуть адекватного результату. Прихильники національно-культурної автономії вважали, що ресурси на освіту й культуру можна буде отримувати завдяки оподаткуванню зареєстрованих членів національних «публічних корпорацій». Порш вказав на помилковість цього судження: незалежно від свого національного походження, більшість представників буржуазії вступатиме в корпорацію панівної нації, яка вже володіє найкращими освітніми та культурними ресурсами. Буржуазія платитиме податки не на користь тих націй, з яких вона походить²⁸.

За словами Порша, в українському випадку подібна автономія навіть не марна, а шкідлива. Без територіального самоврядування українці не матимуть змоги контролювати свою економіку, суспільство й культуру. Права ж національних меншин в Україні найкращим чином можна буде забезпечити, застосувавши розподіл бюджетних коштів відповідно до питомої ваги кожної меншини. Порш погоджувався з тим, що робітнича партія мусить вимагати надання національним меншинам певної форми самоврядування, близької до національно-культурної автономії, але в межах територіальної автономії, яку отримає титульна нація (тобто українці)²⁹.

Контрактовий будинок у Києві. Джерело

Посилаючись на Каутського, Порш відзначав, що автономії прагнуть як пролетаріат, так і буржуазії пригніченої нації. При цьому пролетарі домагаються автономії заради рівності всіх націй, тоді як буржуазія міркує лише про власне майбутнє та можливість домінувати ще над кимось, крім представників своєї нації. На думку теоретика, в Україні була практично відсутня місцева буржуазія з національними політичними амбіціями, а дрібна буржуазія та селянство зовсім не були готові виступити в ролі лідера. Порш стверджував, що боротьбу за автономію зможе очолити лише пролетаріат. Він бачив український національний рух не буржуазно-капіталістичним, як у Чехії, а подібним до ірландського – рухом пролетаріату та напівпролетаризованого селянства³⁰.

Схожі ідеї в своїй книжці «Кляси і суспільство» (Київ, 1913) висловлював Лев Юркевич. Напередодні революції 1917 р. він очолюватиме ліве крило УСДРП. До постулатів Порша Юркевич додав свої міркування з приводу еволюції національного руху. Після поразки революції 1905 року велика кількість поміркованих українців, переважно представників міського середнього класу, долучилися до боротьби за демократичні права та українізацію освіти. На селі радикальні та помірковані елементи напрочуд активно включалися в кооперативний рух. Приплив нових елементів у національний рух відбувався в умовах жорсткої політичної реакції та водночас подальшого розвитку в Україні потужної економічної бази, тому створював умови для виникнення про-капіталістичної течії. Юркевич вказував на те, що до національного руху тепер входила й дрібна буржуазія, яка прагнула одного – покращити свої конкурентні позиції відносно російської та єврейської дрібної буржуазії. Юркевич закликав УСДРП триматися осторонь табору поміркованих українофілів та створювати їм альтернативу – національний рух у поєднанні з антикапіталізмом та боротьбою з самодержавством. УСДРП саме переживала важкі часи – більшість її робітничих організацій припинили існування, більшість лідерів емігрувала або залягла на дно. Щоб підтвердити свій погляд на робітничий клас як основу національного руху, Юркевич із задоволенням цитував наказ катеринославських пролетарів Григорію Петровському, депутату Державної думи від більшовиків:

«Ми вважаємо, що національний гніт – одна з прояв пановання капіталу в сучасному суспільстві – викликає культурний, економічний і політичний занепад поневолених націй і тим стає на перешкоді розвитку класової діяльності пролетаріяту цих націй <...>. Нам дорога наша рідна мова, як могутній засіб культурного розвитку, без котрого неможливий поступ класової і політичної свідомості»³¹ .

Київський завод «Арсенал» (1911). Джерело

Перша світова війна заскочила Юркевича в Женеві, там він почав видавати журнал «Боротьба» – фактично орган лівого крила УСДРП. У 1917 р. Юркевич видав памфлет, у якому вщент розкритикував ленінський підхід до національного питання та висловився на користь незалежності українського соціал-демократичного руху. Ленін тоді теж мешкав у Женеві, і стосунки між двома революціонерами були, м’яко кажучи, прохолодними. Ленін охарактеризував Юркевича як «огидного та дурного дрібнобуржуазного націоналіста, який під прапором марксизму пропагував поділ робітників за національністю та, зокрема, відокремлену національну організацію українських робітників»³².

Про іншого лідера українських соціал-демократів, письменника та драматурга Володимра Винниченка, Ленін висловлювався не краще – в листі до Інеси Арманд назвав його «претензійним, несосвітенним дурнем», а його останній роман – «ахінеєю та дурницею»³³. Американський історик Ральф Картер Елвуд³⁴ побачив за такими епітетами в листах і статтях Леніна «презирство до всього українського [...] та загальну поблажливість до відсталих національних меншин». Також Р. К. Елвуд пише: «Можна припустити, що в РСДРП багато великоросів та емансипованих євреїв поділяли його ставлення»³⁵.

У своєму памфлеті Юркевич розбирав тези Леніна, надруковані 1916 р. під назвою «Соціалістична революція та право націй на самовизначення». Ленін проголошував принцип самовизначення, але застерігав проти його практичного застосування та виразно заявляв: «переваги великих держав з погляду економічного прогресу і з погляду інтересів маси безсумнівні»³⁶.

Юркевич вважав, що Ленін сам собі суперечить:

«Схиляння російських соціял-демократів перед “великими державами” і перед централізмом цих держав убиває в них здібність глянути на національне питання з щиро інтернаціоналістичної точки зору... Немає сумніву, що це “дальше злиття” висловлює собою не інтернаціоналізм, а сучасну систему централізму “великих держав” і “дальшої” асиміляції й гноблення підпорядкованих їм націй»³⁷.

Навіть якщо буде здобута демократична республіка, стверджував Юркевич, російська буржуазія, за прикладом західноєвропейської, ще більше централізує державу. Отже, завоювання буржуазної демократії ще нічого не гарантувало для справи національного визволення, а навіть могло призвести до гострих національних конфліктів. З цієї точки зору ленінське уявлення про те, що зі встановленням у багатонаціональній Росії буржуазної демократії «рідші й слабші будуть на практиці прагнення до відокремлення», виглядало як спекуляція.

Юркевич зауважив подібність поглядів на національне питання Леніна та Олександра Герцена. У 1859 р. Герцен на сторінках свого журналу «Колокол» писав, шо Польща «має невід’ємне повне право на державне існування, незалежне від Росії», але відразу додавав: «ми цього не бажаємо». Ленін так само в теорії виступав за самовизначення в теорії, але на практиці – проти нього. Юркевич підсумовував, що ленінська програма «є нічим іншим, як повторенням великоросійської ліберальної патріотичної програми, формульованої в епоху звільнення селян»³⁸. А це вже, на думку Юркевича, суперечило духові Циммервальдського об’єднання антивоєнних соціалістів, до якого належали обидва. Друга конференція в Циммервальді висловилася за національну автономію та проти анексій, здійснених великими державами до і під час війни. Циммервальдські соціалісти нагадали про обов’язки європейського робітничого класу – «енергійна відсіч шляхом клясової боротьби проти всякого гноблення слабших націй і вимога оборони національних меншин та автономії на основі повної демократії»³⁹.

Готель «Beau-Séjour», в якому проживали делегати Циммервальдської конференції. Джерело

Порівняно з цією резолюцією ленінські тези 1916 р. були менш прихильними до нацменшин. Російська соціал-демократія не порушувала систематично питання національного гноблення в Україні, фактично користаючись з нього – маючи полегшений доступ до великої території та численного населення, прихильного до лівих ідей⁴⁰.

Ленін розглядав національні рухи в Російській імперії як ворогів царату, але ненадійних друзів для пролетарів. Він вітав їхню опозиційність російському самодержавству, водночас опонуючи їхньому бажанню повністю розвалити Російську державу. Погляди Юркевича на національний рух та робітничий клас були відмінними, відповідно відрізнялися й програмові та організаційні висновки: «…національно-визвольні рухи пригноблених націй, і зокрема тоді, коли пролетаріят бере в них активну революційну участь, зв’язуючи своє національне визволення з його загальним клясовим визволенням, – без сумніву служить суспільному прогресові <...>. Ми відстоюємо федералістичний принцип як в устрої Російської імперії, так в організації російської соціял-демократії»⁴¹.

Переклад Максима Казакова

Марко Бойцун — британський дослідник українського походження, професор політології Східної Європи Університету Нью-Йорка в Лондоні, старший викладач факультету юриспруденції, управління і міжнародних відносин, директор Українського центру Лондонського столичного університету. Вивчав історію та політологію в університетах Торонто (BA 1973), Глазго (M.Litt 1977) і Йорку (PhD, 1985). Тема докторської дисертації — «The Working Class and the National Question in Ukraine: 1880–1920» («Робітничий клас і національне питання в Україні: 1880–1920»), переклад якої цього року вийде українською мовою за сприяння Rosa Luxemburg Stiftung.

1 Економіст та член Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.
2 Boshyk G. The Rise of Ukrainian Political Parties in Russia 1900-1907. With Special Reference to Social Democracy. – Ph. D. Thesis. – Oxford University, 1981. – Р. 30; Оглоблин О. Проблема української економіки в науковій і громадській думці ХІХ–ХХ віків // Червоний шлях. – 1928. – № 9–10. – С. 178; Драгоманов М. Вибрані твори / гол. ред. П. Богацький. – Нью-Йорк–Прага: Накладом українських поступових товариств в Америці, 1937. – С. 57; Borys J. The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine. A study in the Communist Doctrine of the Self Determination of Nations. – Stockholm: n.p., 1960. – Р. 75; Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. – К.: Книгоспілка, 1926. – Т. 1. Революційна Українська Партія (РУП). – С. 52, 54–55; Бачинський Ю. Ukraina Irredenta. – 3-є вид. – Берлін: Видавництво української молоді, 1924. – С. vi–vii.
3 Гермайзе О. 25ліття РУП // Життя і революція. – 1925. – № 3. – С. 20.
4 Яворський М. Історія України в стислому нарисі. 2-е вид. – Х.: Державне видавництво України, 1928. – С. 251. Гермайзе О. Нариси з історії. – С. 43. Boshyk G. The Rise of Ukrainian Political Parties. – P. 41-42.
5 Boshyk G. The Rise of Ukrainian Political Parties in Russia 1900-1907. – P. 100. Федьков О., Дубінський В. Аграрне питання в програмних документах національних політичних партій Надніпрянської України у 90-х роках ХІХ ст. // Збірник наукових праць «Політологічні студії». – 2013. – Вип. 3. – С. 131–142.
6 Яворський М. Історія України. – С. 251.
7 Borys Y. The Russian Communist Party. – P. 72; Попов М. Нарис історії Комуністичної партії (більшовиків) України. – Х.: Пролетарій, 1930. – С. 37–39. – С. 40; Мазепа І. Большевизм і окупація України. Соціально-економічні причини недозрілості сил української революції. Львів–К.: Знатття то сила, 1922. – С. 16.
8 Boshyk G. The Rise of Ukrainian Political Parties. – P.106–109; Гермайзе О. 25ліття РУП. – С. 21.
9 Boshyk G. The Rise of Ukrainian Political Parties. – P.106–109, 144–145; Гермайзе О. Нариси з історії. – С. 84–85, 98; Яворський М. Історія України. – С. 232.
10 Шупак С. РУП в період 1905 року на Київщині // Життя і революція. – 1925. – № 11. – С. 80; Гермайзе О. Нариси з історії. – С. 87; Boshyk G. The Rise of Ukrainian Political Parties. – P. 153-54.
11 Boshyk G. The Rise of Ukrainian Political Parties. – P. 157.
12 Ibid. – P. 235, 306.
13 Шупак С. РУП в період 1905 року. – С. 45.
14 Гермайзе О. Нариси з історії. – С. 174–176. Шупак С. РУП в період 1905 року. – С. 50, 79.
15 На початку ХХ ст. екзоетнонім «жиди» ще був нормативним для української мови та не мав негативного, етнофолічного забарвлення. Див.: http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/11/28/101907/. – Прим. перекл.
16 Гермайзе О. 25ліття РУП. – С. 22.
17 Boshyk G. The Rise of Ukrainian Political Parties. – P. 185–186; Яворський М. Історія України. – С. 253.
18 Яворський М. Історія України. – С. 234.
19 Там само. – С. 199.
20 Гермайзе О. Нариси з історії . – С. 255, 275.
21 Гермайзе О. Нариси з історії. – С. 257–258.
22 Попов М. Нарис історії. – С. 96. Гермайзе О. Нариси з історії... – С. 251.
23 Попов М. Нарис історії. – С. 68, 69; Boshyk G. The Rise of Ukrainian Political Parties. – P. 363.
24 Порш М. Про автономію. – К.: Просвещение, 1907; Його ж. Про автономію України. – К.: Просвещение, 1908.
25 Порш М. Про автономію України. – С. 26–27.
26 Порш М. Про автономію. – С. 99–100; Порш М. Про автономію України. – С. 27.
27 Порш М. Про автономію України. – С. 29–30.
28 Порш М. Про автономію України. – С. 30, 53.
29 Порш М. Про автономію. – С. 57–58.
30 Порш М. Про автономію України. – С. 31.
31 Юркевич Л. Кляси і суспільство. – К.: Дзвін, 1913. – С. 49.
32 Elwood C. Russian Social Democracy Democracy in the Underground. – Assen, The Netherlands: Van Gorcun and Co., 1974. – P. 262. Ленин В. Полное собрание сочинений. Издание 5-е. – М.: Издательство политической литературы, 1973. – Т. 24. – С. 115–150.
33 Ленин В. Полное собрание сочинений. Издание 5-е. – М.: Издательство политической литературы, 1970. – Т. 48. – С. 294–295.
34 Інший американський історик, Пол Ле Бланк так означив Р. К. Елвуда: «…вельми шановний історик російського більшовизму (з явними антиленінськими упередженнями)» (Le Blank P. The birth of the Bolshevik party in 1912 // Links). – Прим. перекл.
35 Elwood C. Russian Social Democracy. – P. 263.
36 Ленин В. Полное собрание сочинений. Издание 5-е. – М.: Издательство политической литературы, 1969. – Т. 27. – С. 255.
37 Юркевич Л. Російські соціал-демократи і національне питання. – Нью-Йорк: Сучасність, 1969. – С. 21, 24.
38 Юркевич Л. Російські соціал-демократи і національне питання. – Нью-Йорк: Сучасність, 1969. – С. 12–13.
39 Там само. – С. 24–25.
40 Якщо більшовики не достатньо системно, на погляд Л. Юркевича, порушували в загальноросійському політикумі українське питання, то інші не робили цього взагалі. «З партій загальнодержавного масштабу РСДРП була єдиною, яка принципово підтримувала український національний рух» (Казаков М., Назаренко В. Переосмислюючи Петровського // Спільне). Український історик-емігрант ліберальних поглядів Іван Лисяк-Рудницький писав: «Навпаки, серед російських керівників того часу Ленін відзначався найширшим поглядом на національне питання і був найбільш реалістичним у сприйнятті України як політичної сили» (Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К.: Основи, 1994. – Т. 2. – С. 13.). У 1916 році В. Ленін дуже різко висловлювався на підтримку української національно-визвольної боротьби у відкритому листі до Бориса Суваріна, лівого активіста українсько-єврейського походження: «Було б так само смішно не бажати визнати законність війн пригнічених народів проти їхніх гнобителів, які могли б спалахнути тепер, наприклад, повстання ірландців проти Англії, або повстання Марокко проти Франції, України проти Росії і т. д. Наша партія не боїться заявити публічно, що вона зі співчуттям зустріне війни або повстання, які Ірландія могла би почати проти Англії, Марокко, Алжир, Туніс – проти Франції, Тріполі – проти Італії, Україна, Персія, Китай – проти Росії і т. д.» (Ленин В. Ленин В. Полное собрание сочинений. Издание 5-е. – М.: Издательство политической литературы, 1969. – Т. 30. – С. 262, 264.) – Прим. перекл.
41 Юркевич Л. Російські соціал-демократи і національне питання. – Нью-Йорк: Сучасність, 1969. – С. 27, 29..