На 30-ті-рр. XVIII ст. одним із найголовніших зовнішньополітичних завдань Російської імперії залишалося захоплення Північного Причорномор’я та Криму, що належали Оттоманській Порті. Попередні російсько-турецькі війни не принесли Росії бажаного результату, а Прутський похід 1711 р. взагалі завершився ганебною поразкою. Підготовка до чергової війни з Османською імперію розпочалася ще в 1720-х рр. Однак складна політична та економічна ситуація в Російській імперії після смерті Петра І відклала початок війни аж до 1735 р.

Козак-переможець

Важливе місце у планах російської влади по підготовці до захоплення Північного Причорномор’я` та Криму займали українські землі, які розглядалися як багате джерело людських та матеріальних ресурсів. Відповідно, це лягло на жителів Гетьманщини та Слобідської України важким тягарем. Крім безпосередньої участі в бойових діях козацьких полків, українське населення займалося постачанням російської армії продовольства, фуражу, коней, волів, підвід та ін. Багато козаків та селян брали участь у будівництві фортифікаційних укріплень у межиріччі Дніпра та Сіверського Дінця. Все це спростовує зауваження про те, що Північне Причорномор’я та Крим були нібито «подаровані» Україні. Насправді ж, населенню Гетьманщини та Слобожанщини (також не слід забувати про запорозьких козаків) довелося сплатили величезну ціну людськими життями та матеріальними ресурсами за те, щоб ці території перейшли під владу Російської імперії.

Це робить проблему участі України у російсько-турецьких війнах та ролі українських земель у забезпеченні російської армії досить актуальною. Згадана проблема переважно розглядалася в контексті вивчення перебігу російсько-турецьких воєн, історії українських збройних сил чи економічної історії України. Зокрема, питання залучення матеріальних ресурсів українських земель під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. торкалися у своїх дослідженнях О. Байов [1], М. Слабченко [2], В. Романовський [3] О. Апанович [4], Л. Бескровный [5], О. Репан [6], І. Севастьянова [7]. У цій розвідці ми, передусім, зосередимо увагу на використанні російськими військами продовольчих ресурсів українських земель, реквізиціях коней та волів й, зокрема, як це регулювалося законодавством Російської імперії.

Козак-підпомічник

Участь Гетьманщини у російсько-турецькій війні 1735–1739 рр. мала свої особливості. В цей час різко знижується боєздатність українського козацтва, що пояснювалося з одного боку розвитком регулярних військ та зменшенням ролі нерегулярних, а з іншого – економічним розоренням багатьох козацьких господарств, пов’язаним з практично безперервною участю українських козаків у війнах, перетворенням їх на селян тощо. Українські козацькі полки перестали відігравати роль вагомої бойової сили й перетворилися на допоміжні частини. Як звітував в 1736 р. під час Кримського походу фельдмаршал Б. К. Мініх: «В прежние времена гетманские казаки могли выставлять в поле до 100 000 человек; в 1733 г. число служащих убавлено до 30 000 и в нынешнем году до 20 000, из которых теперь 16 000 человек наряжены в крымский поход; им велено в начале апреля быть у Царицынки в полном числе, но мы уже прошли 300 верст от Царицынки, а Козаков гетманских при армии только 12 730 человек, и половина их на телегах едут, и отчасти плохолюдны, отчасти худоконны, большую часть их мы принуждены возить с собою, как мышей, которые напрасно только хлеб едят» [8, с. 1341–1342].

Водночас значно зросла роль українських земель у забезпеченні російської армії матеріальними ресурсами. Так, одним із головних завдань, яке поставила перед Гетьманщиною російська влада, стала організація постачання продовольства. Варто зазначити, що з початку XVIII ст. в українських землях почали розташовуватися польові частини російської армії (раніше були лише гарнізони в кількох містах), забезпечення продовольством та фуражем яких велося за рахунок місцевого населення. Для цього була введена система «консистентських» зборів «порцій» (продовольства) та «рацій» (фуражу) [4, с.188]. Для прикладу, починаючи з 1711 р. в Гетьманщині стояло 11 російських драгунських полків (близько 13 тис. чол.). За три роки для їх утримання з місцевого населення було зібрано 35700 чвертей (чверть – близько 210 л.) борошна, 4462 четверті круп, 285 тис. фунтів (фунт – 409 гр.) солі та 3,2 млн. фунтів сала [9, с. 115–119]. В 1733 р. з українців зібрали продовольства та фуражу загальною вартістю 147 тис. руб. [2, с. 177].

З початком російсько-турецької війни становище населення погіршилося, оскільки кількість російських вояків розквартированих в Гетьманщині різко зросло. Так, в 1736 р. на території Лівобережжя стояло 37 полків  російської армії (близько 50 тис. чол.). У 1737 р. їхня кількість зросла до 50 (близько 70 тис. чол.). Відповідно, значна частка необхідного продовольства та фуражу збиралася з українських козаків та селян.

Селянин

В імператорському указі від 6 травня 1736 р., через відсутність достатньої кількості провіанту в магазинах, в Гетьманщині та території слобідських полків з кожного переписного двору мали зібрати по одній осьмачці (104,95 л.) борошна чи жита, четверту частину четверика (6,5 л.) круп та два четверика (52,4 л.) вівса. Крім того, бажаючі могли здати і більше. Збір провіанту та фуражу мав розпочатися в вересні, після закінчення збору врожаю. Також в документі, визначалися місця доставки хліба, а саме: Харків, Київ, Переволочна, Усть-Самара, Лубни, Полтава, Ізюм, Кременчук. При цьому, селяни мали самостійно доставляти зібрані хліб та крупи до цих міст [10, № 6948]. Всього з українців зібрали та відправили в Крим (там стояли російські війська) понад 20 тис. чвертей зерна [4, с. 189].

Додатково до цього, через необхідність забезпечити продовольством армію фельдмаршала Б. К. Мініха, козацька старшина зголосилася додатково зібрати 40 тис. чвертей хліба [11, с. 85–86]. Подібні збори так званого «вересневого» та «жовтневого» хліба тривали до самого кінця війни.

Селянка

Ще одним способом вилучення продовольства та фуражу в українців стали державні закупівлі. 16 липня 1736 р. вийшов імператорський указ, в якому прописувалися норми таких закупівель. Наголошуючи на гарному врожаї хліба, російська влада наклала на українців додатковий збір провіанту та фуражу в розмірі 100 тис. чвертей жита, вівса та борошна за відповідну оплату: борошно – 1,5 руб. за четверть, овес – 50 коп., крупа – 2 руб. Виконання указу покладалося на козацьку старшину. Оплата здійснювалася з доходів Гетьманщини та Слобожанщини. Доставляли провіант наймані перевізники. Цікавим фактом стало те, що через збір хліба в Лівобережній Україні заборонялось винокуріння, на яке місцеве жителі використовували значні запаси зерна [10, № 7011].

З виконанням цього розпорядження відразу розпочалися проблеми. Насамперед, це стосувалося оплати. Фактично відразу після виходу указу знизилася ціна борошна до 80 коп. (нижче за ринкову). Пізніше взагалі ввели систему квитанцій, по яким через певний період часу українські селяни мали отримати оплату за поставлене продовольство та фураж. Зрозуміло, така схема відкривала шлях до зловживань, й хоча частина квитанцій компенсувалася (інколи й в натуральній формі), російська держава залишилася винною населенню українських земель значну суму. Так, борг за зібраний хліб та фураж з Гетьманщини та Слобідської України під час війни 1735–1739 рр. станом на 1763 р. складав близько 100 тис. руб. [4, с. 192]. Для порівняння, загальна сума зібраних податків з Гетьманщини на 1730-ті рр. складала близько 95 тис. руб. [12].

В кінці 1736 р. російська влада додатково закупила ще 61 539 чвертей борошна, 3831 чверть круп та 29316 чвертей ячменю. На наступний рік закупівлі були повторені фактично в такому ж об’ємі [2, с. 169].

Всі ці збори хліба лягли важким тягарем на українських козаків та селян. Населення масово ухилялося від цих поборів, що привело до зростання недоїмок. Російська влада та козацька старшина намагалися з цим боротися: накладали штрафи, забороняли винокуріння тощо. Однак головна проблема полягала в тому, що норми збору фуражу та провіанту просто були непідйомними, оскільки вони визначалися згідно потреб російської армії, а не можливостей населення. Відповідно, все це привело до масового розорення селянських та козацьких господарств і змусило російську владу в 1738 р. до закупівлі хліба власне на російських землях [4, с. 192–193].

Варто відзначити, що Лівобережна Україна на 30-ті рр. XVIII ст. ще не була «житницею» Російської імперії. Навпаки, дослідження істориків свідчать, що, наприклад, господарство Гетьманщини було неефективним. Це пояснюється низкою причин.

Територія Гетьманщини була малозаселеною. За підрахунками дослідників, загальна чисельність населення автономії налічувала від 1, 5 до 2 млн. чол. Густота населення складала 15–20 чол. на км2. Такі цифри свідчать про те, що в першій половині XVIII ст. українці лише почали активно розорювати доступні землі [13, с. 56–57]. Крім того, цей період відзначився постійними війнами. Сюди ж додавалися природні лиха та катаклізми: посухи, напади саранчі тощо [14, с. 101–102]. Все це суттєво позначалося на ефективності землеробства, яка й так була дуже низькою у порівнянні із Західною Європою. Так, наприклад, в 1733 р. Й.-Б. Вейсбах в проекті (так і втіленому в життя) економічних перетворень в Гетьманщині відзначав низьку ефективність її господарства, зокрема критикував методи введення сільського господарства (відсутність збалансованої кормової бази для худоби та належних умов для зберігання зерна); при цьому він пропонував запросити на українські землі колоністів (німців-протестантів), які б підняли рівень агрикультури [15, с. 63–67].

Рядовий драгунського полку російської армії (1732–1742 рр.)

На жаль, відомо небагато інформації щодо врожайності українських земель на 1730-ті рр., тому важко проаналізувати скільки хліба вирощувалося й, відповідно, вилучалося на користь армії. Однак, якщо залучити інформацію про більш пізній період, то середня врожайність навряд перевищувала сам-4 для жита (основна зернова культура в той час) та сам-3 для пшениці [16, с. 26–27]. Враховуючи таку низьку врожайність, величезні хлібні побори ще більше підривали економічний розвиток українських земель. Ще до закінчення війни, навесні 1738 р. склалася ситуація, що частина жителів Гетьманщини і Слобожанщини не мала збіжжя на посівну, тому російській адміністрація була змушена видати козакам і селянам частину зерна, яка зберігалося в магазинах [7, с. 155].

Окрім продовольства, Україна змушена була задовольняти потреби російської армії в конях та волах. Головним джерелом поповнення кавалерійського ремонту стали обов’язкові збори коней з населення для драгунських полків, що складали основу регулярної кавалерії російської армії. Принцип, по якому проходили ці збори, був аналогічний рекрутським наборам, тобто з певної кількості населення (в різні роки вона була різною) поставлявся один кінь. Щодо українських територій, то коней збирали з двох категорій населення: священнослужителів та російських землевласників, які володіли селами в Гетьманщині чи на території Слобідської України.

Щодо духовенства, то воно спочатку підпадало під загальні умови набору. Так, згідно імператорського указу від 6 вересня 1736 р. на нього поширювалася норма – один «драгунський» кінь з 253 ревізьких душ. В наступні роки ситуація дещо змінилася. Сенатський указ від 17 березня 1737 р. визначив норму як один кінь з 284 чол. У 1738 р. число душ, з яких збирались коні, складало 200 чол. [10, №7048; 17, №7205, 7611].

Ландміліціонери

Другою категорією населення, яка підпадала під «кінський» податок, стали російські землевласники, які володіли селами на українських теренах. Згідно сенатського указу від 6 вересня 1736 р., вони віддавали одного коня з кожних 120 дворів. Для поміщиків Слобідської України норма була один кінь з 253 чол. При цьому, землевласники з Гетьманщини віддавали коней безкоштовно, оскільки «…они никаких Государственных податей не платят» [10, № 7048]. В Слобожанщині зібраних коней зараховували в якості податку в сумі 8 руб. за кожну тварину.

В 1738 р. умови зборів для російських поміщиків на українських землях змінили, зокрема указ від 3 липня 1738 р. визначив норму для здачі коней, як 50 дворів. При цьому, жодних згадок про якісь компенсації чи зарахування в якості податків не було. Така збільшення зборів очевидно пов’язане з надзвичайно великими втратами коней під час походів і бойових дій. Так, безпосередній учасник російсько-турецької війни 1735–1739 р. Х. Манштейн (прусський офіцер на службі в російській армії ) згадував, що «Никогда еще русская армия не теряла столько лошадей и быков» [18, с. 150].

Окрім російських поміщиків, під збори коней підпали й іноземці, що мали маєтності в Гетьманщині. Це було закріплено сенатським указом від 16 грудня 1736 р., який містив відповідь на запит Генеральної військової канцелярії про збір коней з землевласників-іноземців. В документі повідомлялося, що на них поширювалась та ж норма про збір коней, що й на росіян, які володіли українськими селами [17, № 7125].

Крім обов’язкових зборів, для забезпечення кавалерійських полків створювали також кінські заводи. В Гетьманщині вони були організовані в Ямполі та Батурині. Для кірасирських полків заснували кінський завод поблизу Гадяча. Для цих господарствах закупили 5 тис. кобил, до яких пізніше докупили 50 німецьких жеребців. Для коней збудували необхідні приміщення, а для нагляду за ними направляли 3–4 козаків, ветеринара та певне число селян. Про діяльність заводів полкова старшина мала щомісяця звітувати Генеральній військовій канцелярії, яка, в свою чергу, направляла квартальні та щорічний звіти до Військової Колегії [17, № 8168, № 8252].

Російська влада намагалась зробити кінські заводи основним джерелом поповнення кавалерійського ремонту, оскільки примусові збори коней дуже негативно впливали на становище сільського господарства (вилучалися найкращі коні). Однак ефективність цих підприємств була відносно невисокою. За підрахунками Л. Г. Бескровного кількість поголів’я на всіх кінських заводах (не лише українських) на 1740 р. склала 4414 голів, що забезпечувало лише половину від необхідних потреб кавалерійських полків. Відповідно, примусові збори коней з населення тривали до 1756 р. [5, с. 126–127].

Протягом війни російська держава також змушена була купувати коней у населення. Не оминула ця участь населення Лівобережної та Слобідської України. Лише в 1739 р. на території слобідських полків російські офіцери закупили більше 14 тис. коней [4, с. 202–203].

Офіцер і солдат кірасирського полку російської армії (1732–1742 рр.)

Ще одним тяжкою повинністю для українців стали реквізиції волів. Російське військове командування надавало важливого значення українським волам: по-перше, як тягловій силі, яку було вигідніше утримувати ніж коней (воли не потребували вівса), по-друге – джерело м’яса для особового складу армії.

Щороку з 1735 по 1739 рр. від українські землі мали постачати 70–80 тис. волів. Основним методом їх отримання став викуп. Однак, як це було із закупівлею продовольства, коштів на необхідну кількість волів в державному бюджеті не вистачало. Відповідно частина волів бралася в борг по квитанціям. Так, в 1737 р. російська влада виділила коштів на закупівлю лише 45 тис. волів, за решту мали гроші повернути пізніше [4, с. 196]. Головними постачальниками волів ставали рядові козаки, селяни та міщани. Козацька старшина намагалася уникнути цієї повинності, перекладаючи її на своїх підданих.

З 1736 р. на законодавчому рівні українцям заборонили продавати волів закордон. Заборона тривала до 1739 р., тобто до закінчення війни [19, с. 118].

Окрім обов’язкових закупівель, російські офіцери мобілізовували валки волів для перевезення різноманітних вантажів (насамперед продовольства) із магазинів до місця дислокації армії. В 1737 р. з цією метою в населення Гетьманщини та Слобідської України вилучили 28 тис. пар волів. В 1738 р. з лівобережних полків зібрали 23 тис. пар волів. Наступного року російське командування поставило завдання зібрати ще 22 тис. пар волів [4 c. 197]. Проблемою було те, що дуже часто ці воли не поверталися власникам. Це дуже боляче вдаряло по українським селянам і козакам, господарства яких масово розорювалися. Внаслідок реквізицій волів, українське населення перестало виконувати і провіантні збори, оскільки без волів розорювати достатню кількість землі було неможливо. Власне саме під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. з’явилася народна пісня, рядки якої було вміщено до «Історії русів»: «Москалики-соколики, поїли ви наші волики, а коли вернетесь здорові, поїсте й останні корови!», які найкрасномовніше характеризують масштаби реквізицій [20].

На 1739 р. ситуація стала настільки критичною, що українське населення виявилося неспроможним виконати чергову вимогу про поставку волів. З уже зібраних 13 тис. пар волів майже 7,5 тис. виявилися непридатними до роботи [4, с. 197]. Тепер навіть козацька старшина не могла ухилитися від цього обов’язку. Так, 10 волів конфіскували у генерального підскарбія Я. Марковича [11, с. 126].

Отже, протягом російсько-турецької війни 1735–1739 р. українські землі стали одним із основних джерел постачання продовольства, фуражу та тяглової сили для російської армії. При цьому, вимоги російської влади ніяк не співвідносилися з реальним економічним становищем Гетьманщини та Слобідської України. Це привело до масового розорення українських селян та козаків. Змушена це була визнати і російська влада, які після закінчення війни в 1739 р. зменшила кількість розквартированих на українських землях військ та скасувати низку податків та поборів. Все це дає підстави говорити про те, що захоплення Російською імперією Північного Причорномор’я та Криму було би неможливим без людських та матеріальних ресурсів українських земель.

Олександр Ніколайчук – кандидат історичних наук, викладач історії України Рівенського автотранспортного коледжу Національного університету водного господарства та природокористування (НУВГП).

Література та джерела

1. Байов А .К. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны. Война России с Турцией в 1736–1739 гг.: В 2 т. – СПб.: Электро-тип. Н.Я. Стойковой, 1906. Том 1. Первые три года войны. – 1906. – 828 с.
2. Слабченко М. Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны / Часть 1. Хозяйство Гетманщины в XVII–XVIII ст. – Т. 4. Состав и управление государственным хозяйством Гетманщины ХVІІ – ХVІІІ вв. – Николаев: ГИУ, 1925. – 325 с.
3. Романовський В. Війна 1735-1739 років та її наслідки для України // Нариси з соціально-економічної історії України. – К., 1932. – Т. 1. – С. 27-42.
4. Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – Дніпропетровськ: Січ, 2004. – 232 с.
5. Бескровный Л. Г. Русская армия и флот в XVIII веке. – М.: Воениздат, 1958. – 645 с.
6. Репан О. «Іржа на лезі»: лівобережне козацтво і російсько-турецька війна 1735–1739 рр. – К.: ВД «Києво-Могилянська Академія», 2009. – 195 с.
7. Севастьянова І. Роль України у забезпеченні російської армії під час російсько-турецької війни 1735–1739 років // Етнічна історія народів Європи. – 2008. – Вип. 27. – С. 152–156. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/eine_2008_27_26.
8. Соловьёв С. М. История России с древнейших времен. Книга четвертая. Том XVI–XX. – СПб, Товарищество «Общественная польза». – 1851–1879. – 1656 с.
9. Киевская старина.– 1905. – № 9. – 119 с.
10. Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое (далі – ПСЗ). – СПб.: Типография II Отд. Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – Т. 9 (1733–1736 гг.). – 1016 с.
11. Дневник Якова Марковича. Том 4. 1735–1740. – Київ – Львів, 1913. – 385 с.
12. Лапшин С.А. Компетенція та матеріальне забезпечення правління гетьманського уряду // Історія (збірка наукових праць). – Київ, 2009. – 500 c.
13. Замура О. «Великий шаленець»: смерть і смертність у Гетьманщині XVIII столітті. – К., 2014. – 239 с.
14. Слабченко М. Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны. Часть 1. Хозяйство Гетманщины в XVII–XVIII ст. – Т. 1. Землевладение и формы сельского хозяйства Гетманщины в ХVІІ–ХVІІІ ст. – Одесса: ГИУ, 1922. – 222 с.
15. Лазарев Я. А. Проект экономических преобразований на Гетманской Украине генерала И. Б. Вейсбаха 1733 г. // Славянский альманах. – 2016. – Вып. 3–4. – С. 56–79.
16. Острась Е. С. Врожайність зернових культур, хлібні ціни та забезпечення населення хлібом в Лівобережній Україні в другій половині XVIII cт. – Донецьк: Донецький національний університет, 2003. – 80 с.
17. ПСЗ. – СПб.: Типография II Отд. Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – Т. 10 (1737–1739 гг.). – 990 с.
18. Манштейн Х. Г. Записки Манштейна о России. 1727–1744 / Манштейн Х. Г. – СПб.: Тип. В. С. Балашева, 1875. – С. 150.
19. Ніколайчук О. С. Гетьманщина у російсько-турецьких війнах за матеріалами «Полного собрания законов Российской империи»: дис... кандидата історичних наук: 07.00.06. – К., 2016. – 220 с.
20. «Історія русів» / пер. І. Драча // Режим доступу http://litopys.org.ua/istrus/rusiv8.htm (22.05.2017).

Ілюстрації: 1-4 ілюстрації Тимофія Калинського до праці Олександра Рігельмана «Літописна оповідь про Малу Росію», 1786 р.; 5-7Висковатов А. Историческое описание одежды и вооружения Российских войск с древнейших времён до 1855 г.» (СПб., 1841-62)., доступ: http://www.memorandum.ru/viskowatov/imglist.html