Перспективним напрямком студій вважаємо дослідження значення годинників через портрети, адже саме в них ми можемо спостерігати стратифікацію символіки за соціальною приналежністю. Так, дзигар знаходимо на портреті лаврського архімандрита Мелетія (Вуяхевича) XVIII ст. Годинник розташований на столі перед розп’яттям та книгами. Головним атрибутом на столі є Розп’яття у поєднанні з годинником: воно повинно було означати ціну життя (у зв’язку з актом відкуплення), а також скороминучість буття. Зауважимо, що традиція використання годинників для позначення швидкоплинності життя в середовищі духовенства, була перенесена і на фотопортрети XIX століття. Про це відомо на прикладі афонських фотоательє69.
Портрет печерського архімандрита Мелетія Вуяхевича та фото Ієромонаха Калістрата Зографіта (1891 р., фотограф Константінос Скапердопулос)
В іконографії інших соціальних станів годинники могли позначати й зовсім іншу символіку. Василь Ульяновський у своєму дослідженні про матеріальний світ князя Василя-Костянтина Острозького згадує про наявність у нього годинника в надбрамній вежі замку, а пізніше й на ньому самому. Символічність цього акту розцінюється як “володінням” часом власним та своїх підданих70. Вважаємо, що це зауваження можна екстраполювати й на інші князівські та шляхетські резиденції. Очевидно, сюди було б варто додати не тільки підданих, але й підвладну землю в цілому.
Вияв концепту “володіння часом” в графічних джерелах ми б хотіли продемонструвати на прикладі портрета невістки (жінка Януша Острозького) князя Василя-Костянтина Острозького – Катерини, який написаний був в 1597 р. На ньому вона зображена в повний зріст в розкішній сукні з мантильєю та з рукавичкою в лівій руці, а права, через яку здійснюють управління, покладена на стіл, застелений червоним обрусом. При цьому необхідно згадати про те, що червоний колір – це символ влади. На столі стоїть золотий годинник і біля нього заводний ключик. Окрім годинника, на столі нічого немає, тому вся увага глядача зосереджена саме на ньому. Фактично виходить так, що рука княжни владарює над часом.
Портрет Катерини Острозької (1597 р.)
Іншого символічного значення годинник міг набути серед групи тогочасних інтелектуалів. Спостерігати за цим явищем спробуємо на прикладі дискусійного львівського портрета 1686 р. Укладачі каталогу львівського портрету в 1965 р. позначили цей портрет як такий, що його виконав невідомий художник і зобразив на ньому невідомого вченого71.
Петро Ренау (?). Кінець XVII ст. Львівська картинна галерея
Георг Пенц. Портрет одного чоловіка. Після 1540 р. Музей образотворчих мистецтв у Будапешті
Мечислав Гембарович знайшов в описі львівської капітульної збірки подібний портрет, де позначалося, що на ньому зображено “Petrus Rens Dr. Medicinae – natione Gallus”. Цей напис, на думку дослідника, цілком ймовірно співвідноситься з абревіатурою на портреті, додаючи при цьому, що цей лікар мав львівське громадянство. За інформацією Гембаровича, титул доктора медицини ця людина здобула в Краківському університеті і надалі працювала як особистий лікар гетьмана Станіслава Яблонського (1634—1702). Сам же портрет, на думку вченого, має львівське походження72. Натомість в останніх дослідженнях, з’явилося припущення, що на цьому портреті зображений львівський канонік та скарбник костелу Мартін Жаховський. До такого висновку вчені дійшли шляхом розшифрування абревіатури навколо герба на портреті. Визначення Гембаровича вони вважають помилковим, бо, на їхню думку, на портреті зображена духовна особа. На це вказує і те, що в капітульній збірці цього портрету не було, а Жаховського був73.
Вважаємо, що дослідження треба продовжувати, адже жодна зі сторін не отримала ствердну думку. Але докази Гембаровича все ж таки підтверджуються іконографічним образом, на якому немає жодного атрибута, який би позначав людину з духовного стану. Для нас же особливо важливим є те, що на портреті, ліворуч від зображуваного на столі стоїть годинник. Мечислав Гембарович вважає, що шафковий годинник на портреті просто доповнює колористичну композицію. Ми ж схильні припускати, що на портреті зображена людина, приналежна до групи інтелектуалів-вчених і годинник якраз виступає одним із символів вченості, точності і раціональності, яка почала цінуватися в період формування механістичної картини світу. Також можна припускати, що на портреті зображений годинникар, але на портретах того часу вони демонструють свої годинники, а не стоять від них дещо відсторонено. Хоча й можна гіпотетично припускати, що ця людина могла бути пов’язана з укладанням календарів чи чогось подібного. Аналог раннього періоду ми віднаходимо на портреті німецького художника Георга Пенца 1540 р. “Один чоловік”, на якому зображений невідомий чоловік. Але одразу зрозуміло, що це людина не приналежна до кліру, вона читає книгу і біля неї лежать рідкісні на той час окуляри та годинник. Все це говорить про те, що на цьому портреті якраз і демонструється “книжність та вченість”. Відповідно й годинник набуває аналогічної символіки.
Як в тогочасному житті, так і на портретах годинник міг використовуватись як елемент декору, коштовність та прикраса. Підтвердження цього ми можемо побачити на портреті Ірини Антонівни Галаган (уродженої Милорадович, який був виконаний у 80-х роках XVIII ст.і нині зберігається в Чернігівському обласному художньому музеї. На ньому зображена жінка в елегантному вбранні, в руках вона тримає годинник. Знову ж таки важливо зауважити, що це ж значення годинника було перенесено і на фотопортретну традицію XIX – початку XX ст. І в цілому триває і досі.
Портрет Ірини Галаган (бл. 1750 – 1808). Невідомий художник, 1780-ті рр.
Таким чином, ми бачимо, що на портреті годинник, особливо для різних соціальних станів, міг мати абсолютно різне символічне навантаження.
Тепер перейдемо до розгляду посідання годинників духовенством Київської митрополії, роблячи при цьому основний акцент на Києві. Головними джерелами для спостереженням над речовим світом цього часу є тестаменти та описи майна. Зауважимо, що тестаментів монахів залишилося порівняно мало, адже обітниця убозтва74, а також Литовський Статут взагалі забороняли їм це робити. Хоча на практиці ці настанови часто обходилися75. Але все ж таки необхідно говорити й про те, що інша частина духовенства мала право на вільне тестаментування. Необхідно й не забувати про можливість роздачі годинників перед смертю, через це вони залишилися не відображеними в описах.
Одним із найперших духовних осіб, у кого ми віднаходимо у власності годинник, є архімандрит Дорогобузької обителі Лука (Албанчик). У переліку пограбованого майна 1617 р., яке залишилося після смерті владики і зберігалося в обителі, було записано “зыгаров два”76. Маємо небезпідставні припущення про те, що сам митрополит Петро (Могила) користувався годинником. На це, зокрема, непрямо може вказувати один із записаних ним міраклів. Його оповів йому в 1628 р. тодішній київський католицький єпископ Богуслав Бокш Радошевський. Саме ж чудо відбулося в 1626 р. у містечку Чорногородка. У травні того ж року там проводився ремонт міського земляного валу. Під час робіт одного з працівників засипало землею. У цей час єпископ згадав Лавру, молився до Богородиці Печерської і обіцяв у випадку врятування привезти цього чоловіка до обителі. Після чого він наказує відкопати цього чоловіка. І далі митрополит пише: “Молящу же ми и вельми о семъ скръбящу, прійде отрочищъ (уже минувшимъ якъ двомъ часом орлойнымъ, се есть, зегаровым)”77. Необхідно звернути увагу на те, що митрополит Петро (Могила) послуговується часом, який однозначно вимірюється годинником. При тому він вживає слово чеського походження “орлой” (orloj) і витлумачує його читачам звичним “зегар”. З того також можна висловити припущення, що митрополит Петро (Могила) володів годинником чеського виробництва, адже знаємо, що Прага славилась своєю годинниковою продукцією або ж святитель просто вжив грецизм похідний від “Ρολόι” (годинник).
Непрямо, але можемо здогадуватися про те, що годинником користувався архієпископ Лазар (Баранович). Хоча не можемо тут стверджувати чи це був його особистий годинник, чи загальний. Владика в одному зі своїх творів згадує своє архієрейське служіння й у віршованій формі повідомляє:
“Wiecznaia pamiac,niechay mnie wspomina
Niech mu szczęsliwa wybija godzina”78.
На цьому місці демонструється механічний хід часу, який закладений у свідомості, що може вказувати на звичку користуватися годинником. Аналогічне ми можемо сказати й про Іоаникія (Галятовського), який у своїй праці “Скарбница потребная” в одному із міраклів повідомив про те, що один католик, жовнір польського війська, був уражений хворобою, через яку падав на землю і піну з губ пускав, і “четверть часа лежал на земле”, і потім лишень приходив до свідомості79. Традиційний поділ часу в цьому періоді, який здебільшого іменувався “квадрансом” і однозначно увійшов в обіг через годинникову систему80.
Більш точно можна стверджувати про наявність годинника у відомого церковного діяча Єпіфанія (Славинецького). Після його смерті певна частина його речей за заповітом повинна була відійти до Київського Братського монастиря. Так, за наказом патріарха Іоакима відповідні речі пересилалися через ігумена Межигірського монастиря Феодосія до Братського монастиря. Разом з іншими речами він надсилав, очевидно, особистий кишеньковий годинник Славинецького: “зегарь малый въ сребрѣ оправленый со ланцушкомъ сребренымъ же, цѣною двадесят рублев”81.
У XVIII ст. одним із перших відомих власників годинника є лаврський архімандрит. 26 лютого 1735 р. на його ім’я було надіслане повідомлення від купця Ігнація Гофмана. У ньому архімандриту повідомлялося, що для нього була куплена матерія: “на рєчи ново||мо[д]ная”, виготовлені “також крєпости Часи”, які оцінювалися у 7–8 червоних золотих. Через те, що ці тканини були виписані пізніше, то вивезти їх поки що не було можливості і вони залишалися на певний час у Парижі, “а рєпєтитъ Часи сподіваюсь уж в Гостомилю” у місцевого купця. Коли вже купець мав прибути до Гостомеля, то за сприятливих умов разом із обіцяними книгами повинен був надіслати їх архімандриту82. Привертає увагу той факт, що годинник не просто купували, а виконували на замовлення. Все це говорить про те, що годинник, окрім всього іншого, мав риси коштовної та модної речі, про що ми далі будемо згадувати.
В покоях Київських митрополитів Рафаїла (Заборовського) та Арсенія (Могилянського) були поміщені стінні годинники83. Крім цього, у згаданого митрополита Арсенія було ще два годинники (кишенькові або для столу): один срібний з будильником, інший — золотий з “репетитром”84.
У відомого монаха-інтелектуала Якова (Воронковського) були “часи столовие стоячіи”. В начальника ж Ближніх печер Лаври ієромонаха Єрофія – “часы костяныє малєнкіє”. У своєму ж заповіті (1781 р.) лаврський архімандрит Зосима зазначав, що у його власності перебували золотий кишеньковий годинник, а також столовий та стінний85.
У 1783 р. після смерті настоятеля київського Кирилівського монастиря Кирила почалась реалізація його заповіту, який склав безпосередньо сам владика. Кирило сам компанував і розташовував речі в заповіті за власною системою. Так, “часы караманные с числами срєбрєнныє” разом із чотками, архімандрит поміщає у розділ “Съ платья”86. Тобто можна стверджувати про сприйняття годинника як аксесуара, частини одягу. Знаємо також, що такий дуже коштовний аксесуар, як годинник, був навіть у власності протопопа містечка Старий Млин Євстафія Федоровича. На годиннику з однієї сторони прикріплювався дорогоцінний камінь яшма, а з іншої, очевидно, емальовий портрет імператриці Анни Іоанівни. Сам годинник був описаний в переліку речей, вкрадених у нього в 1777 р.87
Поширення годинників відбувалося і серед інших соціальних груп. Шляхтичі почала мати їх від XVI ст. Вони, як відомо, мали власні індивідуальні годинники: кишенькові, настільні, настінні, каретні, замкові чи палацові. У XVIII ст. зустрічаємо годинники у власності козацької старшини88, міщан89 та купців90, для яких, як відомо, “володіти” часом було дуже важливим. Звичайно ж, те, що нам не вдалося знайти інформації про годинники у володінні цих верств на рівні XVII ст., не означає, що вони їх не могли мати. Проте очевидно, що ще у XVII ст. годинники були достатньо рідкісними в приватному користуванні.
Кілька слів необхідно сказати щодо експлуатації годинників. Носили їх зазвичай в маленьких кишеньках на одязі з правого боку. В кінці XVII ст. підзаводити годинники необхідно було двічі на добу91. Детальніше це можемо вже прослідкувати за спеціальною рукописною інструкцією другої половини XVIII ст. “Какъ боєвыє и карманныє часы ставить исправно”.
Для того, щоб вірно виставити годинник, необхідно було його випробувати на точність ходу. Для цього потрібно було вибрати дні, в які сонце рухається “скоряє ни тишє но ровно 24 часи”. Такими днями є 1 квітня, 3 червня, 18 серпня та 12 грудня (за старим стилем). Після цього за сонячним годинником необхідно власний годинник звіряти рівно в полудень. Наступного ж дня необхідно знову було спостерігати в полудень, і якщо все сходилося, тоді годинник повинен був йти вірно. Встановивши правильно час, власник годинника мав слідкувати за відповідною таблицею і підзаводити коліщатком стрілки вперед або назад. Хід кишенькових годинників залежав і від того, в якому положенні вони знаходились: чи лежать або висять при ходьбі, верховій їзді. Великий вплив на точність ходу механізму впливало й середовище експлуатації: сирість та запиленість призводили до неточних показників92.
У XVIII ст. особливого поширення набуло видання календарів. У багатьох із них містилися річні таблиці для підзаводки годинників: “Їнформацїа о заправлєнїи часовъ по всходѣ и заходѣ солнца, на всякъ день”93 (або в польськомовних: “Figura do nakręcania zegarkow wedlug wschodu i zachodu słonca”94). В них відображалася інформація щодо розрахунку сходу і заходу сонця на кожні п’ять днів року, згідно якої і можна було здійснювати підзаводку. Згадані календарі виходили у світ як у православних, так і в уніатських друкарнях Києва, Львова, Супрасля, Замостя та Почаєва. Непоодиноко примірники календарів трапляються у складі монастирських та приватних книжкових збірок духовенства. Так, за описом латиномовних книг Київського кафедрального Софійського монастиря на 1769 р., в обителі були календар руський на 1685 р. та польсько-руський на 1699 р.95 А в 1759 р. до архімандрита Києво-Печерської Лаври надійшло вітання із Різдвом Христовим від одного статського радника із Санкт-Петербурга і в дар йому передавався саме річний російський календар96. В реєстрі речей померлого кирилівського архімандрита Миколая (Цвіта) за 1784 р. віднаходимо російський дорожній календар97. Наведені приклади та інформація про випуск досить великих накладів календарів, може свідчити про те, що вони могли бути доступними широкому загалу духовенства і ними, серед іншого, могли користуватися для підзаводки годинників.
Важливим питанням для дослідження залишається ремонт та виробництво годинників на території Київської митрополії. Найперша відома згадка годинника на цій території стосується міста Львова (свідомо практично не будемо приділяти йому уваги, адже це питання потребує окремого та масштабного дослідження з концентрацією на одному місті). Архівна згадка повідомляє про появу ратушного годинника в місті в 1404 р. Для нагляду за яким призначався годинникар. Годинникарство на початковому етапі в цьому місті пріоритетно перебувало в руках монахів. Посада міського годинникаря була дуже почесною на той час професією. Крім заробітної плати, він отримував житло в центрі міста (в Кракові, наприклад, інколи годинникаря зараховували до міських слуг98). Окрім головного годинникаря в місті, існували й цілі династії годинникарів. Так, у Львові відома родина Соколовських займалася цим ремеслом від 1573 р. і аж до 1784 р. Теж саме стосується й родини Грабінських, які опікувалися годинниковою справою від 1588 р. і до 1825 р.99 Зрозуміло, що це була свого роду монополія в цій галузі, але, разом із цим, і передача знань та навичок, а ще – відповідальність перед родом. До появи окремого цеху в 1766 р. годинникарі перебували у складі ковалів, слюсарів тощо100.
Прослідкувати розвиток годинникарства на інших територіях Київської митрополії на цьому етапі досліджень надзвичайно складно, адже маємо лише фрагменти, які не можуть нам дати чіткої системи його функціонування. Зрозуміло, що вже згадувані годинники в Києві чи то на Волині потребували людей, які б їх обслуговували. Можна було б припускати, що їх запрошували з тих країн, де ця галузь перебувала на високому щаблі свого розвитку. Але все ж таки джерела дозволяють говорити про те, що існували в тому часі й майстри місцевого походження. Наприклад, за львівською книгою з фіксування отримання прав громадянства відомо, що його одержали й годинникарі: в 1563 р. Бальтазар Словик з Перемишля101, а в 1601 р. Гонестіс Козарський з Кам’янця-Подільського102 (за ієрархією внесків за прийняття міського права, годинникарі займали 13-те місце серед інших ремесел (39,4 зл., гр.) в період 1681–1781 рр.103). Точно знаємо, що в цей час були місцеві годинникарі й на Волині. Один із них встиг “зарекомендувати” себе у кримінальній справі. Так, 4 липня 1646 р. цехмістр Володимирського ковальського цеху Ян Маєвський поскаржився до замку на “зегамістра” Петра Обуковича. Протестація відбулася через те, що Обукович разом ще з одним шляхтичем напали на дім цехмістра і перший його дуже побив, причини ж скоєного невідомі104.
На вже згаданій Краківській археологічній виставці 1858 р., демонструвався срібний годинник XVII ст., роботи a jour, оправлений у срібло, який на собі мав напис, який свідчив про кременецьке походження майстра: “Johanes Boxer Kremenci”105. Щодо Волині, то вище вже наводили приклад Ковеля, який з кінця XVII ст. винаймав фахівця для догляду за годинником. Також наявність годинникарів фіксується в статуті міського цеху Мізоча за 1763 р.106 Про годинникарів XVII ст. в Києві на сьогоднішній день нам не вдалося віднайти практично жодних відомостей, але є очевидним той факт, що якщо були годинники, то й були ті особи, які їх направляли107.
У літературі згадується про те, що в Києві за литовсько-польських часів на замковій вежі був влаштований годинник, яким опікувався Якуб Пушкар: “который поправует зекгари... берет от зекгаря особно с скарбу господарского 15 коп грошей, а сукна лунского 5 локот”108. На той час в місті існувало чотири цехи: кравецький, кушнірський, ковальський та шевський. Абсолютно логічно припускати, що годинникарі могли входити саме до ковальського цеху або окремо винайматися поза ним.
Короткі згадки про київських годинникарів є лише з XVIII ст. Так, відомо, що митрополит Рафаїл (Заборовський) мав у своїх покоях стінний годинник, задля догляду за яким наймав спеціального майстра Івана Єнуковського за 10 рублів на рік109.
Встановлення та направлення годинників в Печерському монастирі здійснювалася як монахами, так і світськими годинникарями. На це більше світла проливає один із архівних документів. Так, у 1788 р. “часоводец” монах Агапіт почав просити архімандрита Самуїла призначити йому помічника, бо через хворобу він не міг доглядати за всіма годинниками (“на колоколнѣ и на огродѣ болшихъ, такъ и въ архимандричьихъ кєліяхъ казєнныхъ”), а особливо в “большихъ колоколенныхъ”. Послушником був призначений Іван Коваленко, який до того мав вже відповідний досвід, але повинен був все одно надати відповідне свідоцтво. 7 жовтня 1788 р. архімандрит Каліст підписав відповідне призначення. З нього ми також можемо дізнатися про приблизний зовнішній вигляд годинникаря, адже за роботу йому гарантувалося на рік 12 рублів, а також шуба, свитка, шапка, пояс, рукавиці, чоботи та полотно для сорочки110.
Відомо і про існування годинникарів в інших містах. Наприклад, у Глухові станом на 1750 р. був “часовым мастером” грузин Іоаким Сарваларизин, який в історичних джерелах запам’ятався тим, що побив військового генерального писаря Андрія Безбородька111. В Ніжині наприкінці XVIII ст. годинниковий майстер Михайло Новицький подавав свідчення про інцидент зникнення кишенькового годинника у одного грека112.
Таким чином, ми бачимо, що відомості про українських годинникарів та “часоводов” дуже розпорошені і скупі. При тому всьому, припускаємо, що такі майстри повинні були бути в більшості містечок та міст тодішньої Київської митрополії. Але годинникарів, які б самі виготовляли годинники, можна віднести до дуже категорії рідкісних фахівців.
Також можна згадати й про народну візію годинникарів. У фольклорі досить поширеною темою є покарання та помста за неправедні вчинки. У збірці народних переказів вченого домініканця Баронча Садока є одна історія, де головними героями виступають годинникар і токар, які проживають в невеликому містечку. У переказі одразу вибудовується опозиція: бідний токар – багатий годинникар. Вони приятелювали, а люди дивувалися, що годинникар товаришує з бідним. Одного разу токар пропонує своєму товаришеві піти на заробітки до великого міста, де б вони змогли більше заробити. По дорозі токар вночі убив годинникаря, відібравши у нього гроші. Далі він дуже добре влаштувався в місті, але одного разу його просять обробити кістку і з неї починається литися кров. Після цього справа була розслідувана через суд і токаря повісили113. У вказаному переказі постать годинникаря вивищується через наділення його статусом жертви та спроможність до такого ґатунку дружби, а також кращим матеріальним забезпеченням.
Невелике число годинникарів, їх порівняно високе матеріальне забезпечення, важливість виконаної функції через значущість наявності точного часу в місті говорить про непересічний статус цих людей в урбаністичному просторі.
Відтак, ми побачили, що годинники змогли стати координаторами як духовного, так і робочого виміру в Київській митрополії. При цьому спостерігалася стратифікація у доступі за матеріальним чинником, а також географічним (місто – село). Крім того, символіка годинників могла як збігатися, так і відрізнятися у середовищі різних соціальних груп. Проте найважливішим є той факт, що більша частина соціуму була втягнута в процес “механізації” часу, який і вибудовував модерне суспільство з яскравою ознакою часової дисципліни.
69 Гора Афон. Образы Святой Земли. Каталог выставки собрания Афонского Фотоархива / Редактор – составитель А. Лидов, Москва 2011, с. 84, 89, 261, 324.
70 В. Ульяновський, Князь у домовому інтер’єрі та служебному оточенні: резиденція й двір князя Василя-Костянтина Острозького, Повсякдення ранньомодерної України. Історичні студії в 2-х томах, т. 2: Світ речей та повсякденних уявлень / Відповідальний редактор Віктор Горобець, Київ 2013, с. 29. Для порівняння зауважимо, що в ранньомодерному Китаї годинники та інші прилади для визначення часу також вважалися символами влади.: М. Неглинская, Коллекционирование интерьерных часов при цинском дворе и его роль в развитии часового производства XVIII века, 42-я Научная конференция “Общество и государство в Китае”, т. XLII, ч. 2, Москва 2012, с. 337.
71 Львівський портрет XVI–XVIII ст.: каталог виставки: лютий-березень 1965 р. / Автор вступ. статті та упоряд. В.А. Овсійчук, Київ 1967, с. 31.
72 M. Gębarowicz, Portret XVI–XVIII wieku we Lwowie, Wrocław-Warszawa-Kraków 1969, s. 76–80.
73 Український портрет XVI–XVIII століть. Каталог–альбом, Автори – укладачі Г. Белікова, Л. Членова, Київ 2004, с. 130.
74 W. Zielecka, Testamenty prawosławnych i unitów jako żródło do bada? nad dziejami konfesji wschodnich w Rzeczypospolitej XVI–XVIII wieku (stań badań, postułaty badawcze), Kwartalnik historii kultury materialnej 2 (2010) 239.
75 W. Zielecka-Mykołajczyk, Prawosławni i unici w Rzeczypospolitey XVI–XVIII wiekuwobec życia i śmierci w świetle testamentów, Warszawa 2012, s. 45.
76 С. Горін, Монастирі Луцько-Острозької єпархії, Київ 2012, с. 464.
77 Архив Юго-Западной России, ч. 1, т. VII, Киев 1887, с.70–71.
78 L. Baranowicz, Księga smierci albo krzyż Chrystusow. Na którey żywot nasz umarł. Ale śmierć sama życ nauczał, Nowogród Siewierski 1676, k. 2 zw.
79 А. Тарасенко, Черниговский Елецкий Свято-Успенский монастирь. Исторический очерк с приложением “Скарбницы потребной” Иоанникия Галятовского в русском переводе, Чернигов 2013, с. 294.
80 Сама чверть години уявлялася як дуже малий відрізок часу. Зокрема в одній із гомілій того періоду на тему Ісусової Смерті, проповідник зауважував: “W tey okrutney katowni, nie kwadransik ieden, ale całe trzy godziny wisiał”: A. Szyrma, Kazania albo exorty postne o taiemnicach naydroszszey męki Zbawiciela naszego w Kośćieli Warszawskim Societatis Jesu rożnych lat miane. Pod czas Passyi we Szrody Wielkiego Postu przypadaiących. Przydane na koncu uwagi duchowne o Sądzi Bożym na 4 Niedziele Adwentowe, Suprasl 1713, s. 306.
81 Н. Закревский, Описание Киева, т. 2, Москва 1868, с. 899.
82 ЦДІАУК, ф. 128, оп. 1 (заг.), спр. 41, арк. 1.
83 М. Ярменко, Вказ. праця, с. 113.
84 ЦДІАУК, ф. 127, оп. 1020, спр. 4093, арк. 5.
85 М. Яременко, Вказ. праця, с. 113.
86 ЦДІАУК, ф. 127, оп. 1024, спр. 2691, арк. 3зв.
87 І. Сердюк, Полкових городов обивателі: історико-демографічна характеристика міського населення Гетьманщини другої половини XVIII ст., Полтава 2011, с. 84.
88 ЦДІАУК, ф. 51, оп.3, Спр. 9866, арк. 1.
89 Там само, спр. 7204, арк. 1 – 1 зв.
90 Российский государственный архив древних актов, Ф.52, Д. 27. Л.7, 13. об, 14.об; Державний архів Чернігівської області, Ф. 101, Оп. 1, Спр. 2493, арк. 1 – 9; ЦДІАУК, Ф. 59, Оп.1, Спр. 9307, арк. 2 – 2 зв; Там само. Спр. 2911. – Арк. 1.
91 M. Dzieduszycki, Op. cit., s. 48–49.
92 ІР НБУВ, ф. I, спр. 10971, арк. 1–2.
93 Календарь или месяцослов христианский, по старому штилю на1727 г., Киев 1726, арк. 19зв.
94 Prognostyk astrologiczny na rok Pański 1757, Замостя 1756. Ми користувалися примірником, який походив із кременецького монастиря реформатів: Відділ стародруків та рідкісної книги національної бібліотеки України ім. В.Вернадського. Шифр: In 4422 (5).
95 ІР НБУВ, ф. І, спр. 2440, арк. 13, 24зв.
96 ЦДІАУК, ф. 128, оп. 1, спр. 181, арк. 2–2зв.
97 ЦДІАУК, ф. 127, оп. 178, спр. 43, арк. 20.
98 S. Kutrzeba, Finanse I handel średniowiecznego Krakowa, Kraków 2009, s. 122.
99 F. Jaworski, Lwów stary i wczorajszy, Lwów 1910, s. 154–155.
100 Ibid, s. 164–165.
101 Album Civium Leopoliensium. Rejestry pryjęć do prawa miejskiego we Lwowie, 1388-1783, t. I. / wyd. A. Janeczek, Poznań 2005, s. 140
102 Ibid, s. 248.
103 O. Заяць, Громадяни Львова XIV–XVIII ст.: правовий статус, склад, походження, Київ-Львів 2012, c. 464.
104 Торгівля на Україні XIV–XVII століття. Волинь і Наддніпрянщина, Київ 1990, с. 330–331.
105 L. Siemieński, Op. cit., s. 17.
106 А. Філонюк, Статут цеху Мізоча 1763 року, Острозька давнина, Остріг 2013, с. 225.
107 М. Карачківський, Київські цехи за литовсько-польської та ранньої московської доби. Відбитка з “Київського збірника археології й історії, побуту й мистецтва”, Київ 1930, с.144.
108 Р. Делімарський, Вказ. праця, с.120.
109 М. Яременко, Вказ. праця, с. 113.
110 ЦДІАУК, ф. 128, оп. 1 (заг.), спр. 809, арк. 2–5; Докладно можна дізнатися про власність варшавського годинникаря другої половини XVIII ст.: Z. Prószyńska, Inwentarz pozostałości po Franciszku Krantzu, zegarmistrzu warszawskim XVIII wieku, Kwartalnik historii kultury materialney 3 (1970) 428–448.
111 ЦДІАУК, ф. 51, оп. 3, спр. 10149, арк. 1.
112 ДАЧО, ф. 101, оп. 1, спр. 2493, арк. 1 – 9.
113 Barącz Sadok, Bajki, fraszki, podania, przysłowia i pieśni na Rusi, Tarnopol 1866, s. 154–155.