Хтось сказав грузинському поетові
Галактіону Табідзе: «Нужно убить тех,
чтобы жили эти...»
                     
Булат Окуджава, Упраздненный театр

Михайло Миколайович Биковець (1894-1937)

Дуже небагато написано про Михайла Миколайовича Биковця, українського літератора та педагога. Він належав до тієї когорти української молоді, творчість якої розквітла в двадцяті роки минулого сторіччя. Він був одним з фундаторів та активних діячів літературної асоціації «Плуг» (спілка селянських письменників), яка з’явилася в Харкові у 1922 році.¹  Численні його роботи можна знайти в журналі «Плужанин», редактором якого був засновник «Плугу» Сергій Володимирович Пилипенко. Літературні побратими ніколи не вважали Биковця талановитим літератором. Дехто навіть називав його «пристяжним Пилипенка, популяризатором його статей...хлопцем на ‘побігеньках’».²  Але тут у зв’язку з ім’ям Биковця доречно згадати думку Михайла Драй-Хмари, яку він висловив з приводу 25-річчя літературної діяльності Любові Яновської: «Другорядні письменники, буває, далеко краще одбивають життя своєї доби, ніж так звані корифеї. Бо вони, як ліхтарі, освітлюють його навколо...».³  Можливо, Биковця можна назвати другорядним письменником, який працював у період так званого Червоного ренесансу, але його життя і творчість дають змогу побачити суттєві закономірності сталінської доби. Їх узагальнення поглиблює наше розуміння суті Радянського режиму, комунізації радянського суспільства і того, як оперувала його головна інституція — ДПУ/НКВС. Більш того, про роль і місце Михайла Биковця в літературному процесі 20-х-30-х років минулого століття свідчить те, що він потрапив у число «словʼян», мешканців славетного Будинку «Слово» у Харкові. Переглянемо список мешканців. Це список класиків, який відкривають імена Курбаса, Хвильового, Вишні, Дніпровського, Тичини. На думку Ігоря Михайлина, «серед його мешканців не було людей сірих і нікчемних. Приналежність до «словʼян» — це своєрідна гарантія якості». Так хто ж таки був Михайло Биковець?

Засідання ЦК «Плуга» в 1924 році.
Зліва: Ан. Гак, П. Вільховий, П. Усенко, Д. Бедзик (стоїть), Г. Епік, П. Панч, М. Лебідь, С. Пилипенко, Ів. Кириленко, Як. Ковальчук, М. Биковець.⁴

Михайло Миколайович Биковець народився 3 (15) вересня 1894 р. у селі Шершнева Балка Зінківського повіту на Полтавщині у родині фельдшера.⁵  Як зазначив сам Биковець, його мати була хліборобкою.⁶  Він закінчив 8 класів Миргородської чоловічої гімназії у травні 1917 року. Це дало змогу Биковцю вчителювати. Він працював у Чернігівському педінституті, але у часи денікінської влади Михайло Миколайович знайшов роботу у кооперації. Протягом двох років (1918-20) Биковець працював інспектором культурно-просвітницького відділу Миргородського союзу споживчих товариств, та згодом він повертається до рідних місць на Полтавщині, здобувши місце члена колегії Зінківського повітового відділу народної освіти.⁷ 

Друкувати свої вірші Биковець почав з 1918 року в різних українських періодичних виданнях, хоча вдалося розшукати його перші літературні спроби лише в журналі «Червоні квіти», що були оприлюднені в 1923 році.⁸ Не тільки освічена, а й літературно обдарована людина, він був помічений керівництвом губнаросвіти в Полтаві, куди його запросили на посаду інспектора. З 1921 р. по 1923 р. він працював інспектором губернського відділу соціального виховання (губсоцвих),⁹ одночасно перебуваючи заступником завідуючого губсоцвиху і редагуючи журнал «Новими стежками». У 1923 році Биковця переводять до відділу охорони дитинства Головсоцвихову Наркомосу в Харкові. Починав він там інспектором, а з липня 1924 р. до січня 1925 р. працював головним інспектором відділу охорони дитинства. Але як зазначав сам Биковець в анкеті для Наркомосу, він був насамперед вчителем, а спеціальністю своєю він вважав історію, українську мову та журналістику.¹⁰  Робота з дітьми була його покликанням, і не дивно, що у «Плузі» Биковцю доручать очолювати секцію дитячої літератури.

«Плужани». Михайло Биковець стоїть у другому ряду, праворуч. 1927 р.

Цікаво, що як урядовий посадовець Биковець  був серед делегатів 1-го Всеукраїнського з’їзду працівників комісій допомоги дітям в жовтні 1924 року і спілкувався на з’їзді з такими впливовими політичними особами, як Олександр Шумський, Володимир Затонський, Ян Ряппо, Юрій Озерський, П. І. Духно,  Микола Скрипник та Всеволод Балицький, які були запрошені на з’їзд як гості.¹¹ З 3 березня 1924 року В. Балицький займав дві посади — голови ДПУ і наркома внутрішніх справ України.¹² Чи був випадковим той факт, що Биковець був заарештований аж у 1937 році, одним з останніх харків’ян, активних учасників Літературної Дискусії, не розділивши долі з тими письменниками, які потрапили до камер ДПУ в 1933-35? Можливо, знайомство з Балицьким й зіграло певну роль в житті Биковця. Биковця взяли у серпні 1937 року через місяць після арешту Балицького, коли шефа розвідки вже  нейтралізувало його ж відомство як організатора «військово-фашистського» заколоту в НКВС.¹³ Зрозуміло, що у серпні 1937 року знайомство з головою ГПУ України могло інтерпретуватись тільки як додатковий, аби не головний, компрометуючий факт.

Йдеться тут не про близькі стосунки — близьких стосунків, з точки зору нормальної людини, у Балицького бути не могло, а його особисте знайомство з Биковцем як з державним посадовцем.¹⁴ Таких знайомств у Балицького було багато. Він не просто особисто знав багатьох представників української інтелігенції і партійної еліти. Балицький полюбляв спостерігати і вивчати їх на предмет лояльності. Не секрет, що Хвильовий і Балицький неодноразово спілкувались до арешту Михайла Ялового. Зі Скрипником, Шумським, Еммануїлом Квірінгом, Лазарем Кагановичем, Косіором, Павлом Постишевим, Аркадієм Любченко та іншими партійцями Балицького зв'язували різні справи, і стосунки з деякими були нелегкими. Відомо також, що Балицький заходив поговорити з багатьма письменниками і партійними керівниками, коли вони сиділи по в’язницях. Його підпис знаходимо в багатьох документах тридцятих років—в протоколах допитів членів різноманітних українських націоналістичних організацій, починаючи зі справи, назву якій дали чекісти — справа Спілки Визволення України (СВУ).¹⁵ Балицький вважав своїм професійним обов'язком стояти близько до еліти. Взагалі, про "дружбу" чекістів і письменників написано чимало,¹⁶ але тема стосунків української інтелектуальної і партійної еліти зі владою, і особисто з ДПУ, ще чекає на фундаментальне і ретельне наукове дослідження. Чи позбувся Биковець покровителя у 1937 році, чи знайомство з Балицьким зіграло фатальну роль в його долі сьогодні невідомо.   

Але повернімося до двадцятих років. У Харкові на початку двадцятих років Биковець з головою занурився в журналістську роботу. Він почав публікувати свої роботи під різними літературними псевдонімами, наприклад Ашим, Б-ець М., М.Б., Марусик Мих., Мих. Бик., Мих. Мик., Моторошний, Невіра Харитон, Харько Невіра, Олівець та інші.¹⁷ Знання про історію української культури Биковець набував самотужки. У нього була гарна бібліотека, і Михайло Миколайович багато читав. Харківське літературне оточення стимульовало Биковця до творчості. На відміну від багатьох своїх товаришів по «Плугу» він був безпартійний, але був не менш активний за них: він брав участь не тільки в культурному, але й в політичному та соціальному житті столиці.

Спілка селянських письменників «Плуг». Харків, 1924 рік.
Стоять. Копиленко, Панч, Кожицький, Степовий, Грудина, Никифорчук, Шевченко. Сидять. Вражливий, Божко, Пилипенко, Сосюра. Сидять унизу: Капустянський, Шостак, Романовська, Бедзик.

Як головінспектор Головсоцвиху Биковець приймає ряд важливих рішень щодо відомої колонії для важких дітей та підлітків ім. Горького (завідувач Антон Семенович Макаренко). Михайло Миколайович також бере участь у різних зборах міського, республіканського та союзного рівня, на яких вирішуються питання допомоги голодуючим дітям, покращення їх матеріального й культурного добробуту та соціально-правової охорони неповнолітніх. У цей час він друкує багато статей в наукових та педагогічно-освітніх журналах, а також у бюлетені губвідділу наросвіти, про роль літератури у вихованні дітей та про роботу дитячих виховних установ та закладів.¹⁸ Але він тяжіє до справжньої роботи літературного критика, і згодом на сторінках художньо-літературних видань з’являються його статті, які відображають становище культурного будівництва на Україні.

У березні 1925 р. Биковець переходить працювати до Держвидаву України (ДВУ) до відділу дитячої книги. Це був переломний період в його житті: нарешті Михайло Миколайович існував в атмосфері небюрократичній і до певної міри богемній. Він спілкувався з тими, кого вже тоді вважали значними українськими поетами та письменниками. Серед них були Василь Блакитний, Микола Хвильовий, Сергій Пилипенко, Володимир Сосюра та багато інших. Упродовж 20-х років, коли повним ходом йде українізація, Биковець публікує різноаспектні праці з історії літератури та культури, журналістські довідки, критичні есеї, огляди літературних журналів, рецензії на нові прозові твори та вірші. Запам’яталися його критичні статті про нові театральні вистави та театральне мистецтво в Харкові та аналітичні статті про творчість Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Остапа Вишні та інших відомих українських письменників.

Письменники, учасники Літературної дискусії 1925-1928 рр.

У тому ж 1925 році розпочалася Літературна Дискусія, яка не вщухала аж до 1928 року.¹⁹ За різними авторами її розпочали різні письменники, але знавець української літератури, всесвітньо відомий американський фахівець українського походження Юрій Шевельов вважав, що саме статті Михайла Биковця та Григорія Яковенка розпочали літературні дебати, які швидко політизувались та зачепили «за живе» Сталіна, який написав розгніваного листа Лазарю Кагановичу та членам українського політбюро, засуджуючи націоналізм та сепаратизм Миколи Хвильового та його однодумців. Биковець опублікував статтю «Дискусія на літературному фронті», але свій гнів, і треба затвердити, справедливий гнів, Шевельов вилив не на Биковця, а на Яковенка, котрого назвав «десятирядним» та «справедливо давно забутим» письменником, який своїми хамськими та образливими текстами провокував Хвильового на відповідь.²⁰

Юрій Володимирович Шевельов (1908-2002)

Биковець як журналіст і як «енергійна» людина, за влучним спостереженням Василя Сокола, багато подорожував.²¹ У травні 1927 року Михайло Миколайович зі своїми колегами поїхав до Канева відвідати могилу Тараса Шевченка та подивитися на новий пам’ятник Кобзареві, який був споруджений у 1923 році на місці того історичного хреста, який бачив поховання Шевченка.²² У своїй публікації, розповіді про подорож, Михайло Миколайович лементував, що Наркомос недбайливо ставиться до пам’ятників культури, і сам пам’ятник зроблено без належного смаку та любові. Тільки й радощів у цьому місці — велична природа та мальовничі береги Дніпра, та дід Іван, цікава людина, який живе тут самотнім, дбаючи про квітки на могилі поета майже піввіку.²³ Чекаючи пароплава, який мав забрати письменників тільки наступного дня вранці, вони просиділи всю ніч на пристані за розмовами. Супутник Биковця замріяно сказав, що от добре було б залишитися тут назавжди: «Тихо, немає галасу вулиць, геть зникли всі турботи», на що Биковець відказав:

М-да, воно то так! А чи довго б прожили тут у цьому спокою? Воно й Шевченко марив і прохав брата свого Вартоломея купити йому садибу під Каневом, та навряд чи всидів би! Уявіть собі зиму, все занесено снігом, вітер, холод! Так спочити — тут гарно. Людину завжди тягне до життя, до боротьби, а тут могила, спокій, спогади. Ні, тут довго прожити не можна! Ото хіба дідусь — він 45 год сидить, але хіба він учасник життя?! Його все обходить...²⁴

Вранці пароплав забрав усіх з пристані, а Михайло Миколайович продовжував думати про це «царство могильних споминів», про пароплав, який забирав їх «до дійсного бадьорого життя, до потужної боротьби за те, про що Шевченко тільки сномарив, про що Шевченко і не міг знати».²⁵ Не уявляв собі цього і Биковець, який рівно через десять років буде заарештований, як контрреволюціонер та агент іноземної розвідки.

.

У 1927-28 роках Биковець працює у Всеукраїнській селянській газеті «Радянське село».²⁶ Як член редакційної колегії він листується з багатьма відомими українськими письменниками, і серед них з видатним громадсько-політичним і державним діячем, літературним критиком і знавцем української літератури, академіком Української академії наук Сергієм Єфремовим. У 1928 році Биковець упорядковує «Селянський календар», який вийшов у видавництві газети.²⁷ Публікація біографічних відомостей про опальних академіків Михайла Грушевського та Сергія Єфремова не пройшла непоміченою для влади. Андрій Хвиля, головний ідеолог культури на Україні, знімає Биковця з роботи, про що Єфремов напише в своєму щоденнику: «В «Радянському селі» М. Биковець надрукував перед літом Грушевського і мою біографію. Сьогодні (7 жовтня — авт.) я дізнався, що за це вже він і «постраджав»: Хвиля, що править за диктатора над друкованим словом, звелів бідного хлопця зняти з роботи в газеті...».²⁸ Як відомо, пізніше у 1930 році Єфремов буде засуджений за СВУ справою, сфабрикованою ДПУ, а Биковцю лишиться ще сім років чекати на візит гепеушників з ордером на його арешт.

Роль Биковця як організатора, автора та упорядника «Селянського календаря» годі переоцінити. Саме в цей час він працює над словником діячів української культури,²⁹ та матеріали, які він готував до цього видання, частково увійшли до його статті у календарі «Про українську літературу». Вона містить розповідь не тільки про класиків української літератури, але й про Володимира Винниченка, котрий ще кілька років тому в Україні був оголошений ворогом народу та persona non grata. Винниченко був майже єдиним емігрантом, твори якого виходили в Радянській Україні до 1933 року, та за які він одержував  гонорари, але все частіше наприкінці двадцятих років він змальовується партійною верхівкою як націоналіст та фашист.³⁰ Биковець публікує оповідання Винниченка «В економії» та називає його видатним українським письменником. Можливо у світлі Літературної Дискусії та пов’язаної з цим критики, саме закидів та звинувачень української еліти в націоналізмі з боку українських партійних діячів та самого Сталіна, дії Биковця можна розглядати як політичну неоглядність та наївність або навпаки — хоробрість та принциповість.

Микола Хвильовий (Микола Григорович Фітільов) (1893-1933)

Однак, риси конформізму також були присутні в писаннях Биковця. В роки Літературної Дискусії він «тримався Пилипенка»³¹ та систематично відбивав атаки Хвильового на «Плуг».  На гребні політичного цькування Миколи Хвильового, коли партія змусила його та його колег по ВАПЛІТЕ Олеся Досвітнього та Михайла Ялового написати заяву-каяння, опубліковану в газеті «Вісті ВУЦВК» у грудні 1926 року, Биковець під літературним псевдонімом Харько Невіра виступає з критичною статтею проти Хвильового.³² Биковець схвалює оцінку російського критика Михайла Беккера, який принизив художній талант Хвильового та акцентував його ідеологічні збочення. Биковець засуджує «нудьгу, розчарованість, зневіру в своїх силах, відсутність ясних перспектив (і це в таку героїчну й прекрасну творчу добу наших часів!)» Хвильового як художника та громадянина.³³

Важко сказати, чи така позиція Биковця стала причиною того, що сталінський терор не поглинув його раніше — на початку тридцятих, коли більшість української інтелігенції була страчена чи сиділа по в’язницях. Як би там не було, за кілька місяців до показового процесу СВУ, який у 1930 році засудив спочатку 45, а згодом тисячі представників української інтелігенції до примусової праці у концтаборах, а деяких — до страти, у травні 1929 року Михайло Миколайович здає до друку ДВУ інший словник-календар діячів українського мистецтва (література, кіно, театр, музика, критика),³⁴ нібито не відчуваючи загрози, яка нависла над ним як представником тієї самої «прослойки», яка пішла буржуазним націоналістичним шляхом.

Засуджені. З кримінальної справи СВУ (ГДА СБУ, м. Київ)

Також достеменно відомо, що Биковець працював над рукописом біографічного словника «За 400 літ». У липні 1931 року був навіть укладений договір на його публікацію у видавництві «Української радянської енциклопедії».³⁵ Але подальші стосунки між Биковцем і видавництвом залишаються білою плямою, так само, як і доля приватного архіву письменника. Ці роботи відображають Биковця як вдумливого колекціонера та знавця української культури. Найбільш детальні відомості Биковець подав про сучасних діячів літератури і мистецтва та безперечно про своїх колег, майбутніх «слов’ян» —мешканців Будинку «Слово» для письменників в Харкові, будівництво якого закінчилося наприкінці 1929 року.³⁶

Не зважаючи на досить складні політичні і економічні умови в Харкові наприкінці 1920-х-початку 1930-х років, літературна кар’єра Биковця продовжується. У 1929-30 роках він працює секретарем  редакції журналу «Сільський театр».³⁷ У 1930 року в Харкові виходить збірник п’єс «Отак то тепер», впорядкований Михайлом Миколайовичем.³⁸ Він також займається перекладами. Твори Максима Горького та Михася Зарецького в перекладі  Биковця прикрашають його творчий доробок.³⁹ В двадцяті роки завдяки українізації в Україні популярними стають переклади творів іноземних авторів. Багато перекладів російських, європейських, класичних та сучасних письменників побачили світ у Харкові. Перекладна література (з усіх мов) становила, наприклад, у 1923 році 31% від загальної кількості друкованої літературної продукції. У середньому протягом десятиріччя з 1917 р. до 1927 р. переклади становили 15-20%: періодичні видання охоче публікували перекладені твори, якими зарясніли сторінки харківських газет та журналів.⁴⁰ Ця праця вимагала творчої наснаги, літературної майстерності і зрілості перекладача. Суто прагматичні міркування спонукали українських митців взятися за переклад. Літераторам жилося в Харкові скрутно: багато жило по кутках та систематично голодувало. Гроші, які платили видавництва за перекладені твори, були непогані: вони становили вагомий додаток до сімейного бюджету письменників.

Проте особливо запам’ятався Биковець своїм колегам завдяки своїй унікальній картотеці, інформаційному зібранню-колекції у 8000 карток з біографічними відомостями, яка безслідно зникла після його арешту в 1937 році. Як свідчить Іван Сенченко, хтось із «слов’ян» після арешту Биковця викинув його картотеку та рукописи (в останні роки до арешту він продовжував працювати над бібліографічним словником) у підвал «Слова».⁴¹ Є також інша версія. ДПУ після арешту Биковця зробило струс в його помешканні, і картотека зникла у підвалах ДПУ.

Жив Михайло Миколайович у славнозвісному Будинку «Слово» з моменту заселення цього кооперативу в 1930 році, який був збудований у Харкові за ініціативою української інтелігенції. Як згадує письменник і «слов’янин» Василь Сокіл, Биковець до 1930 року жив у невеличкій кімнаті для охоронців у школі на Басейній вулиці:

До школи він не мав ніякого відношення, а кімната та...мала окремий від шкільного вхід. Як Михайло поселився в ній, невідомо. Школа була на особливому становищі й у всьому підпорядковувалася безпосередньо комісаріятові освіти. Навчались у ній діти урядовців і в усіх відношеннях вважалася зразковою. А в кінці двадцятих років сам нарком Микола Скрипник опікувався цією школою. То можливо, Михайло колись і звернувся до Миколи Олексійовича з проханням допомогти йому знайти житло. Наркоми тоді були демократичніші і доступніші для простих людей, ніж тепер міністри.⁴²

Декілька місяців перед заселенням у Будинок «Слово» Биковець і Сокіл жили разом у цій кімнаті. За порадою Михайла Сокіл у 1929 році вступив до кооперативу «Слово» й став одним із пайщиків майбутнього письменницького будинку. Сокіл перший в’їхав у квартиру № 14 (та взагалі був першим мешканцем у «Слові») і спав перші ночі на підлозі на газетах, але з подушкою. Михайло заселився кількома днями пізніше, і друзі почали сусідувати з достатньо вже відомими майстрами слова Леонідом Черновим, Андрієм Панівим, Олександром Копиленком, Андрієм Головком, Олесем Донченком, Миколою Хвильовим, Майком Йогансеном та Павлом Тичиною.⁴³ 

Будинок «Слово» в Харкові, сучасний вид

Саме тоді Сокіл дізнався, який скарб Биковець перевіз в валізах до нової квартири. Це була біо-бібліографічна картотека відомостей про діячів політичного, громадського та культурного життя України. Биковець власноручно збудував книжкові полиці від підлоги до стелі, які заповнив картками. Хронологічні межі цієї рідкісної колекції сягали декілька століть. Це була праця всього його життя. Михайло Миколайович постійно поповнював картотеку, і можна з впевненістю стверджувати, що його домашній каталог не мав аналогів в Україні в той час.⁴⁴ Тоді, згадував Сокіл, «ніхто, крім мене, не знав, яку в цей час він провадив, без жодного забезпечення чи так званих санкцій, науково-дослідну працю».⁴⁵ Доля цієї картотеки залишається невідомою.

Згодом Биковець запрошує свого колегу, молодого літератора Миколу Дукина, який працював в кооперативно-видавничому товаристві письменників «Плужанин» та в журналі «Плуг», зняти кімнату в його квартирі. Таким чином, у трьох-кімнатній квартирі № 14 у Будинку «Слово» розмістилися Биковець, родини Сокола та Дукина.⁴⁶ Наталка Дукина, дочка українського письменника Миколи Дукина, у своїх спогадах про батька та життя у Будинку «Слово» тепло згадує Михайла Биковця, а тоді для неї «дядю Мишу», який жив у першому під’їзді у кв. 14:

У нього з 1930-31 року піднаймали по одній кімнаті два молодих подружжя:   В.І.Сокіл з Е.С.Черняк та мої батьки. Кімната "дяді Миші" була праворуч; збереглось фото, де я сиджу в його кріслі й "читаю" газету. Далі йшла велика наша кімната та кімната Соколів у кінці коридора.

Звичайно, в 5-6 років я нічого не могла запам'ятати про наше життя. Пам'ятаю лише загальну атмосферу взаємної доброзичливості, дружніх відносин, любові та жартів. Навіть я склала якогось віршика про дядю Мишу, вправно римуючи «Биковець» та «олівець»...

Незабаром і ми, й подружжя Соколів отримали нове житло в п'ятому під'їзді. [Після арешту Биківця] у звільнену квартиру № 14 вселився письменник І.О.Плахтін. З 1934 по 1941 рік він очолював партійну організацію Харківського відділення СПУ. Нині відома й його роль у загибелі багатьох товаришів. Згадайте хоча б характеристику на Я.Кальницького в слідчій справі останнього, підписану І.Плахтіним, Л.Юхвідом та Ю.Смоличем. Коли після 1956 р. почали повертатись недобиті жертви сталінських репресій, Іван Олексійович, уникаючи небажаних зустрічей, заметушився й хутенько перебрався до Херсона...⁴⁷

Але це все у майбутньому. Докищо Биковець енергійно працює у «Плужанині».

Письменник Іван Сенченко був один з небагатьох, хто написав у своїх спогадах про Биковця. Він характеризував Биковця як «людину діла» та людину «велетенської працездатності».⁴⁸ Биковець був секретарем «Плужанина», але на ньому тримався весь журнал. У редакції завжди роїлася маса народу, але усіх вражала здатність Михайла Миколайовича до неймовірно продуктивного використання свого часу. Він водночас опрацьовував кореспонденцію, відповідав на запитання авторів та роздавав вказівки щодо організації наступного номера журналу. Як зауважив Сенченко, фактично Биковець був справжнім редактором «Плужанину», і  «більшу половину перших номерів журналу (здається, спочатку він «Плугом» називався) написав сам Михайло Биковець під різними псевдонімами».⁴⁹

Як було зазначено раніше, його колеги по літературному цеху великим поетом Биковця не вважали, але віддавали йому належне за його безперечні організаторські здібності та фантастичну працездатність. Сенченко звинувачував провінційне походження Биковця, яке не дозволило йому розвинути свій поетичний талант. Биковець був людиною до звісної міри практичною та конкретною. Він не літав у богемному інтелектуальному піднебессі та не вдавав з себе класика. За Сенченком, Михайло Миколайович був легкої вроди, «наскрізь земний, тому не лукавий, щирий, прямий».⁵⁰

Сенченко також пролив трохи світла на приватне життя Биковця, хоча його спогади дещо відрізняються від спогадів Володимира Куліша, який тоді був дитиною. Биковцю в приватному житті не поталанило. Його стосунки з сестрою Олеся Досвітнього зайшли в глухий кут. Багато пізніше, коли Михайлові Миколайовичу було вже за тридцять, він зустрів ту дівчину, в котру був закоханий ще юним. Вона втратила чоловіка, та мала сина. Вони почали жити утрьох у Биковця в будинку «Слово», але стосунки з чужою дитиною не залагодились, і жінка пішла від Биковця. Михайло Миколайович дуже страждав, бо любив її. Але коли він був заарештований в 1937 році, офіційної родини в нього не було.⁵¹

Що сталося з Биковцем після того, як більшість його колег і товаришів по «Плугу» були заарештовані, які він завдання собі ставив, про що мріяв — про це практично нічого не відомо. Його відомство соцвиху, в якому він колись працював, було «зачищене до блиску». Більшість колишніх колег «націонал-ухильників» були, як казав Сергій Єфремов, «усушені», тобто репресовані у 1931-35 роках. Багато «слов’ян» були проголошені контрреволюціонерами та українськими націоналістами, та ті, кому пощастило жити, відбували терміни у північних таборах. Чи страждав або плакав Биковець після самогубств Хвильового та Скрипника у 1933 році від нестерпного болю безпорадності і нікчемності, як Микола Куліш, Майк Йогансен чи Микола Зеров? Чи відчував Михайло Миколайович ізольованість та самотність, коли з кожним роком у Спілці письменників та у Будинку «Слово» залишалось все менше знайомих йому людей? Хтозна.

Будинок «Слово» в Харкові сучасний вигляд.

Биковець був арештований у 1937 році, одним із останніх «слов’ян», коли вже відшуміли розправи над «старою» українською інтелігенцією (показовий процес «СВУ» в 1930 р.), а також після арештів майже всіх провідних письменників та творчої інтелігенції у 1933-35 роках, арештів, пов’язаних з так званою справою УВО (Українська військова організація, яка начебто готувала заколот проти Радянського уряду і страту його провідних лідерів на Україні).⁵³ Хвильовизм, шумськизм та волобуєвщина вже були морально розбиті; Хвильовий та нарком освіти Микола Скрипник були доведені до самогубства ще в 1933 р.; мільйони українських селян пали жертвами сталінської політики колективізації на селі в 1932-33 роках. Реакція українського суспільства на ряд цих трагедій виявилася за думкою Василя Марочка і Хілліга Гьотца «дивним політико-соціологічним тестом», сигналізуючи Кремлю про «байдужість, а з іншого боку і безсилля» протистояти репресіям.⁵³

Безперешкодність насиллю та легкість, з якою прибирали представників інтелігенції, провокували подальші систематичні репресії не тільки творчої, а й науково-педагогічної та технічної еліти, і в 1933 році карально-репресивні заходи ДПУ/НКВС набули «ознак соціальної катастрофи».⁵⁴ Спеціалісти та професіонали, які здійснювали українізацію, опинилися не тільки не в пригоді, але навпаки повинні були бути усуненими як націоналісти, що вийшли з-під контролю центру. На їх місце приходили інші, більш надійні й слухняні. Діяв принцип «тотальної взаємозамінності», за влучною характеристикою часу Оксаною Забужко.⁵⁵

Після проголошеної остаточної перемоги над націоналістичними ухилами та збоченнями партійного керівництва, урядової верхівки, а також представників інтелігенції в Україні, риторичні засоби було змінено в роки Великого Терору. Дослідження американського історика Гіроакі Куромії продемонстрували, що більшість звинувачень та вироків 1937-38 років в Україні базувались на статтях 54-8 та 54-11 УК УРСР, які інкримінувалися «контрреволюціонерам», «анти-совєтчикам», членам націоналістичних організацій та агентам іноземних розвідок.⁵⁶ Биковець був засуджений саме за статтями 54-8 та 54-11 УК УРСР як член антирадянської націоналістичної терористичної організації в Україні та як агент іноземної розвідки.⁵⁷ Але розглянемо, що саме цікавило секретні органи в діяльності Биковця, і як саме були побудовані його звинувачення.  

Кримінальна справа Биковця належить до так званих «конвеєрних» справ, які розкручувались, а точніше, фабрикувались у 1937-38 роках миттєво. На ці справи робітники ДПУ майже не витрачали ані паперу, ані часу. Упродовж років політичного терору в Україні, започаткованого справою СВУ, процедура арешту, струсу, попереднього слідства та кінцевого звинувачення була налагоджена та відпрацьована органами ДПУ/НКВС майстерно та іноді займала місяць-два, а в деяких випадках близько трьох тижнів. Сценарій допитів був відрепетований у дрібницях; визнання своєї провини було достатньою, але не необхідною умовою вердикту страти. Свідки по справі, як правило, не викликались і не допитувались, а для створення ілюзії акуратного ведення слідства до справи підшивали численні копії свідчень інших в’язнів з компрометуючою інформацією на нову жертву.

Що звертає на себе увагу при першому ознайомленні з кримінальною справою Биковця? По-перше, поспішність та неохайність оформлення справи з процесуальної точки зору. По-друге, у відповідях Биковця в протоколах його допитів вживаються вислови, які були притаманні середньої руки слідчому з сумнівною освітою і з не менш сумнівним знанням російської чи української мов. По-третє, на відміну від інших «слов’ян», яких як правило арештовували вночі в їх квартирах, Биковець був арештований в час, коли він перебував у відпустці в селі Білики (залізнична станція Ліщинівка) Кобеляцького району Полтавської області, де на річці Ворсклі письменники заснували будинок творчості та відпочинку. Видатні український письменник Юрій Яновський та угорський революціонер та письменник Мате Залке (генерал Лукач), про якого з любов’ю написав Юрій Смолич, жили, працювали та рибачили в цих мальовничих місцях, та, мабуть, з їхньої легкої руки тут був згодом відкритий санаторій для письменників.⁵⁸ Нарешті, нібито здається, що Биковець був заарештований за рішенням військового прокурора ХВО, але в справі під постановою від 19 серпня стоїть підпис, який неможливо ідентифікувати, а друковане прізвище військового прокурора в Харківській області відсутнє. Привертає увагу те, що постанова вироблена на стандартному друкованому бланку військової прокуратури. Але з повною впевненістю сказати, що постанова була підписана військовим прокурором, ні в якому разі не можна.⁵⁹ Оглядова довідка, яку вдалося відшукати в галузевому архіві СБУ України в Києві, проливає світло на те, хто саме замовив його арешт. 24 серпня 1937 року НКВС УСРР надіслало телеграму до Харкова з наказом про арешт Биковця.⁶⁰

Харківські колеги не замешкалися — Биковець був арештований того ж дня співробітником НКВС Ново-Санжаревського районного відділу Зелем у присутності двох свідків А.Я. Гака та Г.З. В’юна. Як свідчить кримінальна справа, НКВС забрали тільки те, що Биковець мав на відпочинку: паспорт, конверти з адресами, листування, нотатки, які Михайло Миколайович робив у санаторії, та ключ. Не виключено, що мався на увазі звичайний ключ від квартири Биковця в Будинку «Слово».⁶¹

На момент ув’язнення Михайло Миколайович працював у Харківському літфонді на посаді завідуючого бюро обслуговування письменників. Його діяльність як письменника та редактора журналів була вкрай обмежена. Як Марочко і Гьотц помітили, в останні роки перед арештом Биковець існував, «не подаючи про себе жодного натяку».⁶² Він займався суто організаційними справами, які стосувалися матеріальної допомоги письменникам та їх відпочинку.

За розпорядженням харківських співробітників НКВС оперуповноваженого 3-го відділу Когана, начальника 3-го відділу Фішера та заступника начальника управління НКВС в Харківській області Рейхмана, Биковець був переведений до Києва та протягом попереднього слідства знаходився в Лук’янівській в’язниці. Тільки 13 вересня 1937 р. військовий прокурор Київського військового округу (КВО) Дубелир підписав постанову про арешт Биківця як агента іноземної розвідки.⁶³

Через два тижні після арешту Биковець уже зізнавався, що він є свідомим українським націоналістом та що такі фігури, як Винниченко, Грушевський та Єфремов остаточно сформували його націоналістичні погляди. Цікаво, що зізнання написано російською мовою та у прізвищі Сергія Єфремова зроблена помилка («Евремов»), факт, що сіє великі сумніви щодо автентичності зізнання Биковця.⁶⁴ Важко навіть уявити, щоб Михайло Миколайович добровільно інкримінував собі також впливи його колег та сусідів по Будинку «Слово» Андрія Паніва, Сергія Пилипенка, Остапа Вишні та Володимира Сосюри, які «дискредитували» себе буржуазними творами, які вже були на той час заборонені, а самі письменники вже давно були заарештовані (тільки Володимир Сосюра уникнув цієї долі). Більше того, водночас Биковець стверджує, що був членом контрреволюційної націоналістичної організації, у яку його нібито завербував Остап Вишня. Зізнання Биковця містить діалог між Вишнею та Михайлом Миколайовичем, пафос якого не був характерний ані для Вишні, ані для  Биковця:

- Миша, любите ли Вы свой край?
- Конечно.
- А жизнь отдадите за него? Пойдёте ли Вы по зову сердца за родную Украину?
- Я ответил согласием.⁶⁵

Остап Вишня (1889-1956)

«Зізнання» написані від руки. На жаль сьогодні не зберіглося рукописних текстів Михайла Миколайовича, що унеможливило компаративний графологічний аналіз. Треба зазначити, що кожна сторінка протоколів містить підпис Биківця, але безперечно цей факт не є доказом його свідомого зізнання в нібито скоєному ним злочину.    Серед учасників організації Биковець називає Івана Сенченка, Миколу Куліша, Сергія Пилипенка, Миколу Хвильового, Олеся Досвітнього, Максима Лебедя, Василя Вражливого, Валеріана Підмогильного, Мирослава Ірчана, Івана Каляника, Івана Ковтуна, Майка Йогансена, Миколу Дукина та Михайла Гилєва. Биковець стверджує, що організація працювала в напрямку відриву України від Союзу, для чого члени постійно вербували нові кадри серед літературної молоді та «протаскували» націоналістичні ідеї на сторінки українських газет та журналів.⁶⁶ Але за Биковцем, організація не обмежувалась вербовкою письменницьких кадрів. Серед членів угрупування були також співак Іван Паторжинський, режисер і актор Мар’ян Крушельницький, актор Йосип Гірняк, композитор і співак Костянтин Богуславський та композитор Порфирій Батюк. За ствердженням Биковця, погляди Олександра Довженка були також близькими організації, і її члени орієнтувались на ідеї української культурної та політичної незалежності, сповідуваної Довженком.⁶⁷

Ті історики, які працювали не з однією кримінальною справою, знайомі зі слідчим прийомом, який простежується майже у кожній індивідуальній (та груповій) справі: зізнання підслідного або його перший протокол допиту зазвичай закінчується словами підслідного: «В дальнейшем я расскажу следствию всё, что мне известно об организации». Це ствердження нібито готує ґрунт для наступних одкровень арештованого. Перший протокол допиту Биковця, що фактично є його зізнанням, не є виключенням з цього правила. Все нові й нові імена представників української інтелігенції з’являються на сторінках справи. Перед читачем постає багатошаровий складний сценарій змови, яка не дуже майстерно, а й часом абсурдно, єднає практично всіх провідних діячів культури та мистецтва в Україні в тридцяті роки. Навіть в добу Великого Терору, коли давно вже була проголошена перемога над українським націоналізмом, простежується одна важлива особливість. Націоналісти все ще існували і планували «відірвати Україну від Союзу»—риса притаманна майже всім наративам кримінальних справ і репресіям в Україні в 1936-1938 роках.⁶⁸  

Допитував Биковця слідчий Штеренберг, уповноважений особливого відділу УДБ НКВС УРСР, який вже мав досвід з ведення справ, за якими засуджували представників української інтелігенції та селянства за їх приналежність до контрреволюційних шкідницьких організацій.⁶⁹ Наступний допит Штеренберга виявляє ще одну тему, яка проходить майже крізь усі кримінальні справи українських націоналістів — тема колективізації та голоду 1932-33 років на Україні. Примітною деталлю є те, що Биковець нібито сам чіпляє цю тему, засуджуючи курс колективізації на Україні. У протоколі Биковець посилається на Вишню, з яким мав бесіду у квітні чи травні 1930 року в Будинку «Слово». Мовляв, він казав Вишні, що за таким згубним шляхом Україна йти не може, бо всі українські села будуть зруйновані. Биковець також начебто нагадав Вишні про абсолютно безправне становище української інтелігенції, на що Вишня відповів, що Москва завжди намагалась пригнічувати українську культуру, та й взагалі додав, що культура Росії «нам чужда».⁷⁰  Як бачимо, рівень текстового примітивізму, як концептуального так і лінгвістичного, сягає абсурдних масштабів. Розмова двох письменників, достатньо обдарованих та не аби якого аналітичного розуму, змальована карикатурно, й авторство зізнання Биковця насправді постає занадто проблематичним.

Є також цікавим «принцип ескалації», притаманний майже всім кримінальним справам проти членів численних «українських націоналістичних організацій». Наратив протоколів допиту працює в напрямку крещендо, залучаючи все більше число «активних» діячів до передбачуваної змови. Зізнання Биковця таким же чином поступово оголює суть організації, яка начебто функціонувала за допомогою десятків членів у всіх сферах культурної діяльності в Україні. Мовляв, Максим Лебідь підтримував тісні організаційні зв’язки з Лесем Курбасом та Йосипом Гірняком у «Березолі», а Остап Вишня допоміг Биковцю влаштуватися технічним секретарем до ВУСППу для шпигунства у цій літературній асоціації.⁷¹

Мирослав Ірчан (Андрій Дмитрович Баб'юк ) (1897-1937)

Звертаючи увагу також на одноманітність методологічних прийомів слідчих, слід зауважити, що жертви обов’язково «зізнавалися» у їхніх зв’язках з іноземними українськими націоналістичними колами, зокрема з галичанами. За цих цілей, постать, наприклад, Мирослава Ірчана (українського письменника, історика та журналіста) експлуатувалась надмірно часто. Биковець «зізнається», що за допомогою Вишні та Лебедя він заглибив свою підривну роботу через зв’язки з Ірчаном, Степаном Рудиком (українським політичним діячем, журналістом), Миколою Голубцем (мистецтвознавцем, поетом) зі Львова та редакціями журналів «Культура» та «Нова культура». За Биковцем, представники українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) у Галичині також брали участь в їх організації, й навіть центр УНДО надіслав свого агента Василя Бобинського (українського поета) до Радянської України зі шпигунськими намірами. Більш того, Василь Атаманюк (політичний діяч та письменник) до арешту, мовляв, зізнався Биковцю, що на 1 травня 1932 р. готується повалення уряду в Україні. За Биковцем, після арешту Лебедя, Ірчана, Бобинського та інших зв’язок з УНДО підтримувався через Сенченка.⁷²

Василь Атаманюк (1897-1937)

З моменту арешту Биковця 24 серпня 1937 року до обвинувального вироку, що був схвалений наркомом внутрішніх справ УРСР І. Леплевським та генеральним прокурором  СРСР А. Вишинським 22 жовтня 1937 р., минуло менш ніж два місяці. За матеріалами справи Биковця було допитано тричі, 11 вересня, 3 жовтня та 17 жовтня 1937 р. Цього виявилось достатнім, щоб засудити його до вищої міри покарання та розстріляти його негайно наступного дня після оголошення вироку. В останньому протоколі допиту Биковця від 17 жовтня 1937 р. слідчий Штеренберг подбав про те, щоб Биковець назвав ще більше прізвищ тих, хто начебто працював у ворожій Радянському Союзу організації. Серед них українські письменники та «слов’яни» Володимир Гжицький, Григорій Епік, Володимир Сосюра, Євген Кас’яненко, Володимир Дукин, Петро Панч, Іван Кулик, Іван Микитенко, письменник та кінорежисер Олександр Довженко, письменники Іван Каляник, Іван Шутов та Іван Ткачук. За свідченням Биковця, всі вони брали участь в організації, готуючи терористичні акти проти членів уряду.⁷³

Також в останньому протоколі допиту Биковець згадує Наума Калюжного, українського політичного діяча та дипломата. Калюжний нібито працював з однодумцями-письменниками, та, мовляв, він, Биковець, має листи Калюжного, Тичини, Кулика та Микитенка, які повністю викривають їх як контрреволюціонерів. Привід знайшовся (або його знайшов Штеренберг), й Калюжний, який в березні 1937 р. звільнився з посади в Наркоматі юстиції УРСР через хворобу, 18 вересня 1937 р. був заарештований у Харкові за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО).⁷⁴

Сам Биковець, як ілюмінують матеріали його кримінальної справи, був викритий свідченнями письменника Михайла Ялового, Антона Біленького-Березинського, який до арешту очолював видавництво «Рух» і правління «Української радянської енциклопедії», історика та письменника  Миколи Горбаня та письменника Григорія Епіка. Але якщо почитати, наприклад, кримінальну справу письменника Андрія Паніва, то він також серед інших учасників контрреволюційної організації називає Михайла Биковця. Його ім’я зустрічається й в багатотомній справі Миколи Зерова. Биковець постав перед слідчими органами завуальованим ворогом, контрреволюціонером, терористом, колишнім петлюрівцем, активним членом української націоналістичної організації, яка готувала повстанські групи на селі проти Радянського ладу, а також терористичні акти проти керівників партії та уряду.⁷⁵

Цікаво, що висновком обвинувачення, Биковець, діючи за завданням Вишні і Сенченка, з метою приховання контрреволюційної діяльності учасників організації, нібито знищив матеріали архівів літературного об’єднання ВАПЛІТЕ в 1933 році та громадсько-політичного і літературно-наукового місячника «Червоний шлях» у 1937 році, що був ліквідований і  виходив тільки до лютого 1936 року.⁷⁶ Як відомо,  під партійним тиском ВАПЛІТЕ припинило  свою діяльність 14 січня 1928 року,⁷⁷ з конфіскацією вже надрукованого примірника однойменного часопису, що містив другу частину «ідеологічно-шкідливих» «Вальдшнепів» Хвильового. Ті факти, що в серпні 1937 року Вишня вже кілька років перебував в ув’язненні, Сенченко, його «поплічник та член ворожої націоналістичної організації» гуляв на волі, а сам Биковець ніколи не був членом ВАПЛІТЕ, з’явилися незначними деталями, які слідство зігнорувало при обговорюванні вироку. «Зізнання» Михайла Миколайовича вирішило справу і зумовило винесення смертного вироку.

Як свідчить протокол закритого судового засідання Військової Колегії Верховного суду СРСР від 23 жовтня 1937 р., Биковець знаходився в залі суду. У слуханні свідків йому було відмовлено. Після оголошення обвинувального вироку, Биковець признав себе повністю винним. Засуджений підтвердив свої свідчення, які він дав попередньому слідству, та не виявив бажання клопотати про перегляд справи чи про відхилення складу суду. Єдине, про що прохав Биковець, це зберегти йому життя — він обіцяв бути корисним для суспільства. Але, керуючись постановою ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р., Биковець був засуджений до негайного розстрілу і конфіскації всього майна. Вирок виконано наступного дня 24 жовтня 1937 р. у Києві (рівнесенько через 2 місяці після арешту Биковця), про що є довідка за підписом Шевельова, начальника 12 відділу 1-го спецвідділу НКВС СРСР.⁷⁸

З матеріалів реабілітації, яка стартувала для Михайла Миколайовича Биковця в 1989 році майже через піввіку після його страти, відомо, що, починаючи з першої хвилі реабілітаційних процесів під час хрущовської відлиги, поступово були реабілітовані всі засуджені, які проходили по справі Биковця, ті, хто, через фізичні і моральні знущання, огуджували його та ті, кого оббрехав він. На жаль, Михайло Миколайович не мав дружини чи дітей на момент ув’язнення, які в процесі його реабілітації могли би пролити світло на останні місяці його життя під слідством, як це сталося в разі встановлення істини про поведінку у в’язниці Володимира Гжицького, Остапа Вишні, Олеся Досвітнього, Миколи Зерова, Сергія Пилипенка, Марка Вороного, Онанія Лебедя та багато інших.⁷⁹ 28 грудня 1992 р. колишній заступник генерального прокурора України Юрій Гайсинський підтвердив, що СБУ не вдалося розшукати родичів Биковця, а само управління повідомило архів Харківської області (ДАХО) 18 червня 1993 р., що місце поховання Биковця невідоме.⁸⁰ Мабуть, варто припустити, що Биковець за якимось лінгвістичним збігом обставин захоронений в Биківні біля Києва, тому що частину тих, кого розстрілювали у Лук’янівський в’язниці, везли у Биківню.⁸¹

Розподіл на «тех» та «этих» тривав. Хвиля терору 1933-35 років поглинула більшість «слов’ян»-письменників та взагалі більшість представників української інтелігенції по всій республіці. Биковцю випало прожити ще кілька років у славетному будинку, котрий помітно спорожнів після репресій 1933-35 років, та піти разом з іншими «слов’янами» до камер НКВС у 1937 році, а згодом в небуття — Михайлом Семенком, Іваном Куликом, Майком Йогансеном та Володимиром Коряком.⁸² Чи вважав Михайло Миколайович себе «учасником життя» (за його власною дефініцією) в тій задушливій атмосфері Будинку «Слово», який письменники прозвали БУПР (будинок попереднього ув’язнення),⁸³ де у внутрішньому дворі день і ніч чергували двоє молодиків у схожій цивільній одежі і де по ночах забирали письменників на вул. Совнаркомівську? Мабуть, марив він про спокійне життя на горі у Каневі біля пам’ятника великому Кобзарю, де метуть сніги та за водою треба йти аж до Дніпра, як дід Іван ходив 45 років свого тяжкого, але такого довгого життя. Свій останній день народження 3 вересня Биковець провів у камері в’язниці, а його життя було обірвано, коли йому було 43 роки, майже стільки, скільки було його літературному наставнику Сергію Пилипенку в момент страти. Михайло Миколайович не був видатним письменником, але він належав до тієї свідомої частини української інтелігенції, що була зорієнтована на українську культуру, розповсюджувала знання про неї та плекала її традиції.

Сергій Володимирович Пилипенко (1891-1934)

Завдання відобразити карально-репресивну тактику сталінського режиму на індивідуальному рівні через наратив про долю однієї пересічної людини є одночасно прозорим і дуже складним. Іноді поетів дратує аналіз їх творів та їх індивідуальної «життєвої» історії, та інтерпретації  літературних критиків: «Я сам себе не розумію... Де там вже їм зрозуміти мене?»,--вигукнув колись Євген Євтушенко. Зрозуміти поета і літератора, який жив майже вісімдесят років тому, складно, маючи обмаль джерел, серед яких також сфальсифікована кримінальна справа--історія ув’язнення та страти Биковця. Його літературні роботи містять звичайний для того часу елемент соціалістичного оптимізму, через призму якого важко розгледіти щирі думки, почуття та уявлення автора про час і про себе. Деякі митці залишили після себе твори, в яких відображене їх наростаюче відчуття цілковитої безпорадності й зайвості. Такі твори є безцінними для глибокого розуміння брутальної епохи сталінізму. Творчість Биковця — окремий випадок: державні посади, які займав Биковець, змушували його до певної бюрократичності й провінційності стилю, а трагедія як художній жанр, через який зміг би розкритися Биковець як письменник і особа, не знайшов відображення в його творчості. Жанрове поняття трагедії припинило своє дискурсивне існування, принаймні у криваві тридцяті роки: трагедія як літературний жанр чи світовідчуття втратила сенс у час будівництва нового комуністичного суспільства.       

Приватний архів Биковця і його унікальна картотека, які могли б стати безцінними джерелами для більш глибокого аналізу життя і творчості Биковця, зникли в коловороті Великого Терору. Як згадував Юрій Смолич, перед взяттям гітлерівцями Харкова 24 жовтня 1941 року у бомбардованому місті палили архіви:

Сажею від спалених архівів різних установ були засипані центральні квартали міста — вітер стелив і волік по тротуарах і асфальтах вулиць чорний, обвуглений паперовий дріб’язок: то було моторошне і болісне видовисько.⁸⁴

Над Совнаркомівською вулицею, харківською резиденцією ДПУ/НКВС, курився чорний стовп диму, не вщухаючи кілька днів. Хтозна, може тоді й була спалена безцінна картотека Биковця? Але як Григорій Костюк завжди сподівався, що таки колись знайдеться продовження «Вальдшнепів» Хвильового, так і нам варто сподіватися на фізичне існування картотеки Бикoвця, праці всього його життя, та на її чудову знахідку істориками в майбутньому. Ця знахідка напевно розкаже нам більше, ніж його твори, про Биковця-людину, про його громадську сміливість і, мабуть, про його чутливу душу, про яку ми не дізналися з його кримінальної справи.

Ольга Бертелсен, доктор історичних наук (Ph.D., University of Nottingham). Автор трьох монографій та численних наукових статей, що висвітлюють сталінський терор і переслідування євреїв та сіоністських організацій в Україні (20-30-ті рр. ХХ ст.), політичну психіатрію в Україні, Голодомор та «імперіалістичну» свідомость російських письменників. Праці, оприлюднені в 2016 році, присвячені питанням російської і української ідентичності, російської пропаганди, української революції 2013-2014 років та російсько-українськії війні. Одержувач численних грантів і нагород та викладач Торонтського та Колумбійського університетів. В 2016-2017 академічному році працює як дослідник в Нью-Йоркському та Гарвардському університетах, завершуючи написання двох нових книжкових проектів з російської літератури та соціальної історії Голодомору.

1. А. Лейтес і М. Яшек, Десять років української літератури (1917-1927): організаційні та ідеологічні шляхи радянської української літератури, том 2, під ред. С.В. Пилипенка (Харків: Інститут імені Т. Г. Шевченка, ДВУ, 1928), 370-74.
2. Василь Сокіл, Здалека до близького (спогади, роздуми), (Едмонтон, Канада: Канадський інститут українських студій, Альбертський університет, 1987), 88. Схожу думку висловив також Степан Крижанівський в Ми пізнавали неповторний час: Портрети, есе, спогади (Київ: Радянський письменник, 1986),  128.
3. Про це нагадав нам науковий співробітник В. Шепелюк (ЦДАМЛІМ України) у своїй статті до 150-річчя від дня народження  української письменниці та громадської діячки Любові Яновської (1861-1933). Див. В. Шепелюк, «З когорти просвітян», Літературна Україна,  № 32, 25 серпня 2011 р., стор. 13.  
4. Фотографія опублікована в Плужанині № 3, 1926 р., с. 20.
5. Юрій П’ядик, Українська поезія кінця XIX--середини XX ст.: Бібліографія. Антологія (Київ: К.І.С., 2010), I:328. За Українською Літературною Енциклопедією Биковець народився у селі Бірки Зіньківського району Полтавської області: див. Українську Літературну Енциклопедію (1988), 1:162.
6. ЦДАВО України, ф. 166, оп. 12, спр. 542.
7. Василь Марочко і Хілліг Гьотц, Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929-1941) (Київ: Видавництво «Науковий світ», 2003), 69.
8. Червоні квіти, № 1 (1923): 35.
9. Про історію соціального виховання в Україні див. В.О. Арнаутов, «Короткий нарис історії соціального виховання на Україні, Записки Харківського інституту народної освіти ім. О.О. Потебні, т. 2 (1927): 3-17 (Харківський літературний музей).
10. Марочко і Гьотц, 70.
11. Марочко і Гьотц, 191.
12. Юрій Шаповал, Володимир Пристайко та Вадим Золотарьов, ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи (Київ: Абрис, 1997), 26.
13. Балицький був арештований 7 липня 1937 року і за офіційними даними був розстріляний 27 листопада 1937 року. Див. Шаповал, Пристайко та Золотарьов, 68-9, 73, та Юрій Шаповал і Вадим Золотарьов, Всеволод Балицький: Особа, час, оточення (Київ: Стилос, 2002),  322-60.
14. Пізніше Биковець очолював Літфонд у харківській Спілці Письменників.
15. Окрім кримінальних справ 30-х років, див. протокол від 23 грудня 1929 року у справі СВУ, а також спогади Гелія Снєгірьова,  Набої для розстрілу та інші твори (Нью-Йорк-Торонто: Видання Громадського Комітету і Нових Днів, 1983.
16. Див., наприклад, розвідку Ярини Цимбал, «Історія ВАПЛІТЕ у 3D,» Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія, T. VII (Київ: Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України; Laurus, 2012), 137-39.
17. П’ядик, 328.
18. Марочко і Гьотц, 71-2.
19. Більш детальніше про Літературну Дискусію, див. George S.N. Luckyj, Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917-1934 (Durham and London: Duke University Press, 1990); Myroslav Shkandrij, Modernists, Marxists and the Nation: The Ukrainian Literary Discussion of the 1920s (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, University of Alberta, 1992).
20. Див. М. Биковець, «Дискусія на літературному фронті», Знання, Ч. 2/3 (1925); Гр. Яковенко, «Про критику і критиків в літературі», Культура і побут, додаток до «Вістей», 30 квітня 1925 р.; Юрій Шевельов, Вибрані праці: літературознавство, уп. І. Дзюба (Київ: Видавництво «Києво-Могилянська Академія», 2008), 2:294; И. Сталин,  Сочинения (Москва: 1948), 8: 152.
21. Сокіл, 82.
22. Див. Ю. Савченко, Дещо з історії могили Шевченка (Харків: Інститут Т. Шевченка, ДВУ, 1930).
23. М. Биковець, «Поточні нотатки: на могилі Т. Шевченка», Плужанин, № 5 (1927): 32.
24. Биковець, «Поточні нотатки: на могилі Т. Шевченка», 34.
25. Там само.
26. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463 (Быковец Михаил Николаевич), арк. 24.
27. Селянський календар на 1928 рік, за ред. М. Марченка та упор. М. Биківця (Харків: Видавництво Всеукраїнської селянської газети «Радянське село», 1928). Календар уособлює собою титанічну працю колективу авторів по збиранню інформації для сільського господаря, мисливця, історика тощо. Статті про державний лад, органи управління, основні відомості про СРСР та УРСР, а також географічні карти СРСР та УРСР, законодавчі постанови уряду, статистичні відомості про соціальний склад населення та економічне життя СРСР та України, поради сільському господарю та садівнику, культурне життя України—от неповний перелік тем, які висвітлювались у «Селянському календарі».
28. Сергій Єфремов, Щоденники, 1923-1929, упор. О.І. Путро та інші (Київ: Газета Рада, 1997), 603, 614.  Див. також Марочко і Гьотц, 73. Пізніше у 1931 А. Хвиля напише доповідну записку до ЦК КП(б)У, де розгромить національні ухили кожного відомого українського письменника. Див. ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 4190, арк. 1-33.  Про ставлення Хвилі до Єфремова, див. ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 4189, арк. 26.  
29. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 26.
30. Володимир Винниченко увійшов в історію як перший голова уряду (Директорії) Української Народної Республіки в листопаді 1918 року, український письменник та художник. Про творчість і долю Винниченка див. Іван Дзюба, З криниці літ (Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006), 1:299-302; Владимир Панченко, «Марксист, который хотел остаться украинцем», Украина Incognita,  ред. Л. Ившина (Киев: Украинская пресс-группа, 2004), 294-305; Сергій Гречанюк, «Володимир Винниченко: повернення», Радянське літературознавство, № 8 (1989): 68-72. Див. також відкритий лист Винниченка, який тлумачиться партією як націоналістичний прояв в ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 2258, арк. 1-24.
31. Сокіл, 88.
32. Харько Невіра, «Поточні нотатки: Ще про Миколу Хвильового», Плужанин, № 4 (1927): 23. Про шельмування Хвильового див. Юрій Шаповал, «Фатальна амбівалентність», Полювання на Вальдшнепа: Розсекречений Микола Хвильовий, упор. Ю. Шаповал (Київ: Темпора, 2009), 18.
33. Невіра, 23.
34. Червоний Шлях, № 5-6 (1929): 253.
35. Світлана Ляшко, «З історії української біографічної довідкової справи: біографічні довідкові і довідкові видання 1920-1930-х рр., які не побачили світу», Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, № 37 (2013): 584-86.
36. Більш детальніше про історію Будинку «Слово” див. Olga Bertelsen, “The House of Writers in Ukraine, the 1930s: Conceived, Lived, Perceived,” Carl Beck Papers, no. 2302 (August 2013): 4-72.
37. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 25.
38. Отак то тепер:збірка п’єс і естрадного матеріялу до весняної засівної кампанії та колективізації, упор. М. Биковець (Харків: Рух, 1930).
39. Українська Літературна Енциклопедія, ред. І.О. Дзеверіна та інш. (Київ: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії ім. М.П. Бажана, 1988), 1:162.
40. М. Годкевич, «Українське письменство за 10 літ», Плужанин, № 11-12 (1927): 59. Почали виходити також наукові статті про мистецтво перекладу. Див., наприклад, статтю Миколи Зерова «У справі віршованого перекладу», Життя і революція, кн. IX (вересень, 1928): 133-46.
41. Іван Сенченко, “ Нотатки про літературне життя 20-40 років,” у Сенченка, Оповідання. Повісті. Спогади (Київ: Наукова думка, 1990), 572, або Сенченко, «Нотатки про літературне життя 20-40 років», http://www.ukrcenter.com.
42. Сокіл, 84.
43. Сокіл, 84-5.
44. Сокіл, 88-9.
45. Сокіл, 88.
46. Наталка Дукина, На добрий спомин: повість про батька (Харків: Видання журналу «Березіль», 2002), 68-9, 74, 359.
47. Дукина, 528.
48. Сенченко, «Нотатки про літературне життя 20-40 років», http://www.ukrcenter.com.
49. Там само.
50. Там само.
51. Там само.
52. Більш докладніше про УВО, див. Вадим Золотарьов, Секретно-політичний відділ ДПУ УСРР: справи та люди (Харків: Фоліо, 2007), 11, 42, 46, 201-06, 255; Myroslav Shkandrij and Olga Bertelsen, “The Soviet Regime’s National Operations in Ukraine, 1929–1934,” Canadian Slavonic Papers, vol. LV, nos. 3-4 (2013).
53. Марочко і Гьотц, 6.
54. Там само, 12.
55. Оксана Забужко, Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика (Київ: Видавництво «Факт», 2006), 32.
56. Hiroaki Kuromiya, The Voices of the Dead: Stalin’s Great Terror in the 1930s (New Haven and London: Yale University Press, 2007).
57. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 1, 78.
58. У 1982 у Кобеляках був відкритий музей літератури та мистецтва, який містить дві тисячі документів та експонатів, які пов’язані з перебуванням у Кобеляках відомих українських письменників та представників російської і української інтелігенції.  
59. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 2.
60. ГДА СБУ, спр. № 36546 фп, том 11, арк. 223.
61. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 4.
62. Марочко і Гьотц, 74. В липні 1928 року матеріально-правова комісія Харківського Місцевкому Письменників розробляє проект організації літературного фонду на зразок такого ж фонду в РСФСР з метою матеріальної допомоги письменникам, який незабаром почав працювати. Див. Червоний Шлях, № 7 (1928): 241.
63. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 7.
64. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 11.
65. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 13.
66. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 14-19.
67. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 19-20. Цікаво, що Іван Паторжинський не був репресований, бо за свідченням Микити Хрущова, Сталін дуже поважав його як людину та співака. Умільці з ДПУ трохи перестаралися та занесли ім’я Паторжинського до листу ворогів. Паторжинський навіть побував у США і Канаді  після війни у 1946 році у складі делегації культурних діячів України. Див. Крижанівський, Ми пізнавали неповторний час, 58.
68. Юрій Шаповал, «‘Великий терор’ в Україні: етапи, особливості, наслідки», в Україна в добу «Великого терору»: 1936-1938 роки, під ред. Сергія Богунова та інших (Київ: Либідь, 2009), 19.
69. Прізвище Штеренберга зустрічається в кримінальній справі № 31308 фп (ГДА СБУ); див. також Голодомор 1932-33 років в Україні за документами ГДА СБУ, http://history.org.ua/LiberUA/978-966-1594-17-2/5.pdf; Е.П. Петровський, «Іван Іванович Погорілий (1899-1937): Трагічна доля керівника кафедри історії України Одеського університету»; Роман Коваль, «Невигадані історії: Спогади чекіста Пташинського», http://ukrlife.org/main/evshan/za_volyu5.htm..
70. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 27-28.
71. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 30.
72. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 31-34. Про радянські репресії в Україні проти галичан, див. Olga Bertelsen and Myroslav Shkandrij, “The Secret Police and the Campaign against Galicians in Soviet Ukraine, 1929-34,” Nationalities Papers: The Journal of Nationalism and Ethnicity 42, no. 1 (2014): 37-62.
73. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 36-49.
74. Листи Степана Рудницького до Софії та Станислава Дністрянських (1926—1932) (Едмонтон, 1991); О.С.Рубльов та Ю.А.Черченко, Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції: 20—50-ті рр. ХХ ст. (Київ: 1994); Н.Суровцова, Спогади (Київ: 1996); О.С.Рубльов та П.Е.Синицький, «До історії вітчизняного совєтофільства початку 1920-х років: співробітництво Н.Суровцової у часописі ‘Нова громада’»,  Проблеми історії України 19 — поч. 20 ст., вип. 13 (2007).
75. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 61-75; ГДА СБУ, спр. № 48570 фп; див. також протокол допиту Андрія Паніва від 3 січня 1935 року в Дукиної, 134-35.
76. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 74.
77. Див. резолюцію загальних зборів ВАПЛІТЕ від 14 січня 1928 року в п’ятому томі творів Миколи Хвильового--Твори в п’ятьох томах, під ред. Григорія Костюка, том V (Нью-Йорк-Балтимор: Смолоскип, 1986), 681-82.
78. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 77-80.
79. Див., наприклад, ГДА СБУ, спр. 48570 фп, том 6; спр. 36546 фп, том 11; або ЦДАГОУ, ф. 263, оп.1, спр. 44228,  т.1-2.
80. Архів СБУ Харківської області, спр. № 035463, арк. 136, 139.
81. Марко Царинник, «Биківня. І--жодного обвинуваченого», Всесвіт № 10 (1992): 183. Див. також Hiroaki Kuromiya, «The Bykivnia Mass Graves», The Voices of the Dead, 20-4. До історіогрфії і джерел про Биківню, див. Сергій Білокінь, Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.): Джерелознавче дослідження, том 2 ( Дрогобич: Коло, 2013), 801-76.
82. Дукина, 136-46.
83. Сокіл, 84, 103, 106, 110-11.
84. Юрій Смолич, Розповідь про неспокій триває: дещо з двадцятих, тридцятих років і дотепер в українському літературному побуті (Київ: Радянський письменник, 1969), 2: 144.