Історія цього закладу, на диво, видається доволі актуальною. Бо в ній присутні не лише лиходії-чекісти, а й добре знайомі нашим сучасникам явища – державний рекет, міжвідомчі «гойдалки», невиконані обіцянки комунальників. Чого там немає – так це традиційного для наукових праць «огляду історіографії»: не вдалося знайти попередників! Концтабором 1920-го спеціально не цікавився ніхто.

   "Печатка Харківського концтабору" (джерело - ДАХО)

  Ситуація виглядає дивною, коли згадати, що його предтечі – харківському табору 1919 року, присвячено чимало літератури. Маємо цілу низку спогадів, наукові та публіцистичні статті. І навіть художні твори з віршами включно: «Дом ЧеКи стоял на высоком утесе из глины…».

  Та особливість цього масиву в тому, що він спирається на дуже специфічну джерельну базу – документи, що з’явилися вже після ліквідації концтабору. Яка провадилася «комплексно»: в’язнів ліквідовували теж. Під час панічної втечі «совєтів» у червні 1919-го.

  Денікінські слідчі працювали ретельно, паперів після себе залишили багато. Одначе, цікавили їх переважно «снаряди» для пропагандистської війни – розстріли та катування, прізвища мучителів і жертв. Штатний розклад, режим, охорона та постачання табору залишилися суцільною «білою плямою».

  За логікою, все це мало б бути в документах радянського походження. Та хоч би один наказ по концтабору пощастило знайти!

  З роком 1920-им – все навпаки: документів багато. Маємо два спеціалізованих фонди, чотири тисячі арештантських карток, чисельні згадки про концтабір в паперах тих радянських установ, які з ним контактували. А от спогади знайшлися тільки одні – купця Івана Гаращенка[1]. Та й ті рясніють помилками і суперечностями.

  З наукових праць є лише «дотична» до теми – стаття знаного московського дослідника Костянтина Скоркіна «Украинская система мест заключения 1917-1930». Харківський, як і інші українські табори, він називає «транзитним», тому що засуджених відправляли з нього «відбувати покарання в тюрми та концтабори Радянської Росії»[2].

  Одначе, в товстенному фоліанті під назвою «Приемная книга на заключенных Харьковского концлагеря» знайшлася лише одна партія, відправлена в Росію. 21 лютого 1921 року кілька десятків колишніх махновців відбуло до Пензенського табору. Білих традиційно спрямовували до Чернігова.

  Значну частина табірників не чіпали взагалі. Б вони мали терміни до одного року – шість місяців, три. Трапляються десять діб і навіть три доби! За тодішнього стану транспортної системи навряд чи був сенс далеко їх ганяти: справ вистачало і у Харкові. Адже саме потреба в робочих руках спонукала владу до організації табору. Вкупі з наївною віру у виховну роль фізичної праці.

  29 січня 1920 року військовий комендант міста писав голові губревкому: «Дозволяю собі клопотатися…про організацію концентраційного табору, куди б ми могли спрямовувати арештованих і де з них можна було б організувати робітничі роти. Таким чином паразити перетворяться на корисних трудівників»[3].

  Клопотання прикрашає резолюція: «Відділу управління: розглянути і представити свій проект в триденний термін»[4]. Зауважимо, що з дня повернення Радянської влади до Харкова – 12.12.1919-го, на той час минуло більш, ніж півтора місяця.

  Здається, проект було розроблено швидко, бо вже 6 лютого начальник губміліції Мірошниченко взявся втілювати його в життя. Та швидко охолов, дізнавшись, що його вже випередили: «В цей час Концентраційний табір створений Губчека, завідуючим призначений колишній Начальник Харківської Каторжної тюрми і підшукується приміщення для розташування табору»[5].

  Очевидячки, права рука Радвлади не знала, що робила ліва. До того ж сумнівною виглядає доречність слова «створений». Як, коли ще немає приміщення? Може, тільки підібрано штат?

  Судячи з повідомлень преси, табір і в наступному місяці знаходився в процесі організації. 10 березня «Пролетарська правда» писала: «Губчека формує концентраційний лагерь. По організуванні лагерь перейде до відома Відділу Керування Губревкому»[6].

  Проходить ще місяць – табору немає. Зате є цікаве клопотання, датоване 9 квітня. «Підвідділ благоустрою та будівельно-ремонтних робіт» просить губревком надати йому робітників та будівельні матеріали для виконання тільки-но отриманого відповідального завдання – «пристосування казарм під концентраційний табір»[7].

  Відкрили його, врешті-решт, 18 травня. Поспіхом. За досить цікавих обставин. В приміщенні Олексіївського ремісничого училища на Холодній Горі (теперішня школа №18).

   Школа № 18 по вул. Іллінській, 40. Колишній концтабір

  Що сталося з казармами – таємниця. Хоча маємо ще одну згадку про них – постанову губвиконкому від 3 липня 1920 року: «Відпустити Харківському Відділу Комунального Господарства авансом 5.000.000 (п’ять мільйонів) рублів… для облаштування колишніх казарм Оренбурзького полку, що пристосовуються під концентраційні табори»[8].

  Та достеменно відомо, що табір перебував в Олексіївському училищі до середини серпня. Потім його перевели в колишній особняк Юзефовича по Сумській, 61, теперішній Палац Одруження. Комендатура розмістилася поруч – на Сумській, 63. І до кінця 1920-го, і в наступному, 1921 році, табір свого розташування не змінював. Лише відомче підпорядкування.

  А прискорив довгоочікуване відкриття… стрімкий наступ польських військ. Точніше, викликана ним втеча київських чекістів до Харкова. Вони привезли сюди майно тамтешнього аналогічного закладу і його треба було кудись притулити. Швидше за все, евакуювали і в’язнів, але згадок про це досі не виявлено.

  Київських гостей, один з яких – Юхим Іванов, відразу став заступником коменданта, надане приміщення відверто шокувало. Занедбане училище аж ніяк не скидалося на майбутнє місце ув’язнення. Не було лазні, пральні. Не працювали кухня, водогін і каналізація. Відведені під камери кімнати не мали навіть замків, не кажучи вже про нари чи ґрати на вікнах. Огородити двір табору колючим дротом лише планувалося.

  В наявності був тільки штат, та й то неповний – без канцеляристів і медиків. Один комендант, троє помічників та одинадцять чоловік «нижчого персоналу», в перспективі, мали прийняти під свою опіку… півтори тисячі в’язнів.

  Якийсь час, правда, жевріла надія, що в колишньому училищі швидко наведуть лад. 17 травня губвиконком затвердив кошторис на проведення робіт по обладнанню концтабору. І відділ комунального господарства мав відразу приступити до їх виконання.

  Та пройшов тиждень, почався другий – ніхто й за холодну воду не брався. Ні огорожі, ні обіцяних тапчанів в кількості півтори тисячі штук. Ба, навіть загиджену підлогу не помили! Тільки продовольство для майбутніх в’язнів отримали.

  Побачивши таке, Юхим Іванов 26 травня накатав до губчека розпачливий рапорт. Дуже сумлінно, на двох сторінках, київський чекіст, що скоро мав перебрати табір від харків’янина Василя Чєрноносова, перерахував усі наявні недоліки. Після чого оголосив про зняття з себе будь-якої відповідальності за майбутні втечі і масові захворювання[9]. А вже за добу до табору прибули перші заарештовані. У кількості 130 чоловік[10].

  Іванов виявися провидцем. Збулося все, що він передрік. І в’язні, і їх «опікуни» швидко отримали цілу низку болючих проблем.

  Почнемо з фантастичної кадрової чехарди. Покерувавши табором якихось два тижні і нічого не зробивши, Василь Васильович Чєрноносов здав його Юхиму Леонідовичу Іванову. Зберігся акт прийому-передачі, датований 1-м червня 1920 року[11].

  З нього випливає, між іншим, що спочатку табір був харківським лише географічно. В майнову «скарбницю» місцева ЧК внесла тільки печатки, канцелярські бланки, коняку з возом та несправну друкарську машинку. Натомість список майна, переданого київськими чекістами, нараховував 83 позиції[12]. І це без урахування дефіцитних на той час ліків, що проходили окремим документом. Киянами ж, після згаданого вище рапорту Іванова, поповнили і табірний персонал.

  Та вже 17 червня ним керував новий комендант – Паволій Михайло Йосипович[13]. На цього бідаку звалилася перша зміна відомчого підпорядкування.  29 червня 1920 року колегія Харківської ЧК ухвалила: «Передати табір підвідділу примусових робіт відділу управління губвиконкому»[14]. Такий був тоді порядок. Чекісти табори лише організовували. Зміна підпорядкування потягла за собою зміни в постачанні. З поганого воно стало дуже поганим. А, траплялося, що й ніякого не було. «Люди всі  босі,  роздягнені і голодні», – доповідав у губвиконком завідуючий підвідділом примусових робіт Олексій Циганенко[15]. Причина: два поважних відомства не дійшли згоди.

  Протримавши кермо півтора місяці, 2 серпня Михайло Паволій передав його товаришу Чернякову Б.Г [16]. Цьому керівникові дісталося найтяжче – переселення табору з Олексіївського училища до будинку Юзефовича. І, на додаток, зміна ненадійної чекістської охорони на ще гіршу міліцейську.

  Поки табір перебував в училищі, охороняли його та супроводжували в’язнів на роботи бійці 221-го стрілецького батальйону ВОХР. Складався караул, щонайбільше, з п’ятнадцяти чоловік. Бувало, й дванадцятьма обходилися. Попри те, що 27 травня 1920 року президія ХГЧК пообіцяла «надати в розпорядження коменданта табору сто чоловік червоноармійців»[17].  Надали ж, насправді, суцільний головний біль. «Червоноармійці абсолютно недисципліновані та розпущені, – доповідав голові губчека комендант Михайло Паволій, – обов’язків своїх не знають і ставляться до них недбало. Особливо непридатними є червоноармійці-китайці, які абсолютно не розуміють сенсу виконання своїх обов’язків і ускладнюють становище своїм незнанням російської мови»[18]. З огляду на це, комендант просив забрати китайців і збільшити караул чисельно.

  Недбалість караулу та конвоїрів, зазвичай, компенсували залякуванням. Першу ж партію в’язнів, кількістю в сто чоловік, яку 30 травня послали працювати на продовольчу базу, «зобов’язали підпискою кругової поруки». Тобто, «розбили на п’ятірки, вказавши в підписці, що за втечу одного з п’яти двох буде притягнуто до найвищої міри покарання»[19].

  З харків’ян, яких випускали на зовнішні роботи взагалі без конвою, теж брали розписку. Але вже іншого змісту: «Зобов’язуюсь добросовісно виконувати свою роботу і нести на собі відповідальність за свою поведінку. У випадку втечі відповідає моя сім‘я, яку буде взято як заручника і понесе на собі відповідальність за мою втечу»[20].

  Цей кострубатий текст був стандартним, надрукованим на машинці. В’язень лише вписував своє прізвище, дату та місце роботи.

  Залякування спрацьовувало не завжди. Уже на початку серпня «втечі набули… доволі систематичного характеру», коли вірити коменданту Чернякову. Як і його попередник, він теж просив збільшити караул і зробити його постійним[21]. Втім, мотивація тут була цікавішою, ніж у Паволія. Черняков бідкався, що нестача бійців не дозволяє використовувати на зовнішніх роботах найбільш молодий і здоровий контингент – білих офіцерів. На цих не діяли ніякі розписки і випускати їх без конвою просто боялися. Як і зосереджувати у таборі в більш-менш значній кількості. Бо надто вже небезпечним був «елемент».

  Як варіант посилення охорони, Черняков пропонував озброїти підпорядкованих йому наглядачів[22]. Мовляв, півтора десятка додаткових револьверів точно не завадять. Та дозволу на них він так і не отримав. Бо існувала цілком реальна небезпека, що зброя потрапить до чужих рук. Адже наглядачі були анітрохи не кращими за караул: «вкрай незадовільним є особовий склад співробітників табору, абсолютно не дисципліновані і не відповідають революційним завданням часу»[23]. В наказі по табору №8 від 3-го червня 1920 року говорилося, що наглядачі «ведуть у камерах розмови з арештованими і їдять разом з ними, що є неприпустимим»[24].

   Тимчасове посвідчення наглядача Харківського концтабору

  Подібні ж вибрики спостерігалися і з боку конвоїрів. Супроводжуючи арештантів на роботи, вони могли разом з ними заскочити до крамнички випити чаю. А траплялося, що й до приватної квартири заходили. І, можливо, не тільки за чаєм [25]. Та попри все, життя у таборі не було курортом. З огляду на дуже специфічні побутові умови.

  У червні вони були просто важкими (а хто тоді раював?), у липні стали нестерпними, а в серпні перетворилися на катастрофічні. Коменданта Чернякова, на відміну від попередників, турбував уже не тільки стан здоров’я в’язнів. Він боявся, щоб пошесті не перекинулися з табору на цивільне населення Холодної Гори.

  Динаміка погіршення відстежується легко.

  17 червня 1920 року наказом № 167 по Харківській ЧК комендант Іванов отримав подяку «за організацію та постановку табору». Тому, що «Комісія відзначила санітарний стан табору та інші умови як такі, що не змушують бажати кращого»[26]. А вже 24 липня комендант Паволій доповідав: «З напливом військовополонених становище у Таборі значно ускладнилося, тому що:

  1) Приміщення Табору абсолютно не пристосоване до такої великої кількості ув’язнених (1000 чоловік) і розраховане максимум на 600.

  2) Серед військовополонених виявилося сильне розповсюдження венеричних  та тифозних захворювань.

  3) При Таборі немає належної лікарні, а в тій амбулаторії що є, величезна нестача медикаментів і відсутність постійного лікаря»[27].

  Ще за два тижні комендант Черняков намалював майже апокаліптичну картинку: «Табір зараз займає приміщення колишнього Олексіївського училища, де в той же час розміщується і РОБІТНИЧИЙ ПОЛК з військовополонених поляків…Через неймовірну скупченість не тільки в приміщенні, а й у дворі табору (замість 600 в Таборі знаходиться більше 2 000 чоловік), санітарний стан Табору знаходиться буквально в катастрофічному становищі і в Таборі лютують різноманітні інфекційні захворювання, в той час коли медична допомога… поставлена дуже погано»[28].

  А чого було хворобам не лютувати? Каналізація в таборі стабільно не працювала, а весь двотисячний натовп користувався розташованою у дворі ОДНІЄЮ-ЄДИНОЮ вбиральнею[29].

  Хто тільки не ходив загидженою стежкою, що вела до «стратегічного» об’єкту! У Харківському концтаборі утримувалися в’язні восьми офіційно визначених категорій: «1. Контрреволюціонери, 2. Спекулянти, 3. Перебіжчики, 4. Буржуа, 5. Заручники, 6. Посадові злочини, 7. Кримінальники і 8. Дезертири»[30].

  Не зовсім зрозуміло, чому в «комендантському» списку відсутні проститутки, яких міліція направляла до табору із нею ж визначеними термінами покарання. Попри те, що взагалі не мала права виносити вироки, на що їй чітко вказував відділ управління губвиконкому[31].

  «Жіночий коридор» у приміщенні колишнього училища функціонував уже з 4-го червня[32]. І мешкали в ньому не лише проститутки та бандерші. Часто-густо туди потрапляли жінки з обвинуваченнями на кшталт «дружина колишнього офіцера», «дружина колишнього слідчого»[33]. Як їм жилося у таборі, можна лише здогадуватися. Бо там і з бувалими воїнами дива траплялися. До того ж масово.

  З серпня 1920 року під гучним заголовком «Прозріння обдурених» газета «Коммунист» надрукувала покаянного листа колишніх «біляків», що утримувалися в харківському концтаборі. Шістдесят два чоловіки стверджували в один голос, що вже перевиховалися і готові служити Радвладі будь-де. Навіть у Червоній Армії[34]. Наскільки щирою була така заява, сказати важко. Один з «підписантів», колишній рядовий Іван Березин навіть у таборі відмовлявся на «совдепію» працювати. За що й потрапив до карцеру[35].

  Припускаємо, що покаянний лист взагалі міг бути фальшивкою.

  Там само – у сфері припущень, криється і відповідь на дуже важливе запитання: яким був економічний ефект від існування цього страшного закладу? Скільки заробила на ньому Радянська влада і чи заробила взагалі?

  На жаль, не знайшовся поки що документ документів – «Головна книга для концентраційного табору». Як стверджував у звіті від 25 червня комендант Михайло Паволій, розкривши її, можна було в будь-який момент «мати повну картину цифрових даних по прибуткам і видаткам, як сум, асигнованих безпосередньо табору, так і сум на утримання майстерень, рахунку прибутків по примусових роботах в’язнів і т.п.»[36].

  Щоправда, цій рожевій картинці суперечить запит, надісланий 6 липня Паволієм до загального відділу ХГЧК. З нього витікає, що більше місця табір посилав в’язнів на роботи, а комендант навіть уявлення не мав, скільки їх праця коштує. Бо на прохання прислати тарифні ставки місцеві профспілки чомусь не реагували. Відповідно, не було можливості виставити рахунки замовникам робіт[37]. Звідкіля за таких умов може з’явитися «повна картина»?

  Та, видається, що Радвлада, в будь-якому випадку, збитків не зазнала. Адже табір приносив їй гроші одним лише… фактом свого існування. Як інструмент здирництва.

  Про це – у свідченнях громадянина Херсонського, датованих 13 серпня 1920 року: «Забрали до ЧеКа як торговця, просидів у таборі 7 днів… Після 7 днів заплатив контрибуцію на користь Червоної Армії 250 000 рублів»[38]. І відразу ж відпустили!

  Варто згадати ще одну подібну історію. З огляду на її абсурдність.

  3 липня 1920 року запроторили до табору лікаря Абрама Штеренталя. За відмову виплатити 150 000 рублів «на користь хворих та поранених червоноармійців»[39].  Штеренталь виявився міцним горішком – витримав два тижні. А потім до губвиконкому надійшов запит від головного лікаря 174-го польового запасного шпиталю. Той єхидно цікавився, чи, дійсно, стане краще пораненим червоноармійцям, коли старший ординатор, фахівець з десятилітнім стажем, буде примусово займатися фізичною працею[40].

  Насправді, в’язні виконували найрізноманітніші  види робіт. Могли возити лайно в міському асенізаційному обозі[41], а могли й на рахівниці клацати у губвиконкомі[42]. Фізична праця, поза всяким сумнівом переважала, але й запитів на кваліфікованих спеціалістів теж збереглося дуже багато. Завідуючий підвідділом примусових робіт Олексій Циганенко скаржився навіть, що його установа перетворилася на біржу праці [43].

  Старі харківські більшовики у 1946 році. Третій праворуч сидить Олексій Циганенко, колишній завідуючий підвідділом примусових робіт. Ліворуч від нього – перший голова губчека Сильвестр Покко (з фондів Харківського історичного музею)

  Загнавши до таборів «буржуазну інтелігенцію», Радвлада цілком прогнозовано отримала дикий дефіцит світлих голів та вправних рук. Одначе витягти їх з-за колючого дроту було проблематично. Існував наказ ВЧК №22 від 3 березня 1920 року, підписаний Дзержинським, який забороняв випускати на роботи за межі табору осіб, засуджених «до кінця громадянської війни»[44]. Хіба що за рішенням президії губчека. А в’язнів з таким «розпливчастим» терміном було дуже багато.

  З середини вересня, питання, кого саме посилати на роботу за межі табору, вирішувала спеціальна комісія[45]. І задовольнялися геть не всі запити. Бо кандидата спочатку перевіряли на благонадійність, як того вимагала нова, вже «українська» інструкція, котра, до речі, вирізняла аж 19(!) «розрядів» в’язнів[46].

  Створене не пізніше, ніж 3-го вересня, Головне управління громадсько-примусових робіт та повинностей НКВС УСРР, видало відразу цілий жмут документів, що регламентували функціонування таборів[47]. Харківський та подібні йому «заклади» на території республіки (на осінь 1920-го їх нараховувалося 10)[48], отримали, врешті-решт, не тільки нормативну базу, а й єдине керівництво.

  До того підвідділ примусових робіт губвиконкому керувався російськими інструкціями. А його завідуючий, товариш Циганенко, вирішував через Москву навіть питання про те, хто має забезпечувати табірний персонал харчами[49].З вересня ж можемо впевнено говорити про формування республіканської табірної системи.

  Початок цього процесу майже збігся у часі зі зміною розташування харківського «закладу». Переїзд до будинку Юзефовича відбувся у проміжку між 13-м та 17 серпня [50,51].

  Трошки раніше – 8-го, комендант Черняков позбувся найбільшої мороки: відокремили полонених поляків[52]. З того часу і аж до закриття концтабору у лютому 1922 року кількість в’язнів не перевищувала чотирьох сотень. Виняток – 29 вересня 1920-го: 402 чоловіка[53].

  На новому місці з часом з’явилося багато нового – школа, бібліотека, лікарня і навіть власний клуб-театр. Що дало привід фейлетоністу газети «Коммунист» порівняти харківський концтабір з Монте-Карло[54].

  Чому таке порівняння було відвертим блюзнірством, розповімо вже у наступній розвідці.

  Едуард Зуб, історик, краєзнавець. Автор книги  «Харьковская ЧеКа. Прощание с мифами»( Харків,2012). Коло наукових інтересів, діяльність радянського репресивного апарату на Харківщині в 1917-1922 роках.

  1. Гаращенко І. С. Матеріали до історії Української Церкви. – Чикаго, 1975. – С.15.

  2. Скоркин К. В. Украинская система мест заключения 1917-1930. – Архів автора.

  3. ДАХО. – Ф.Р 202. – Оп. 2. – Спр. 10. – Арк. 431а.

  4. Там само.

  5. ДАХО. – Ф.Р 202. – Оп. 2. – Спр. 5. – Арк. 35.

  6. Пролетарська правда. – 1920. – 10 березня.

  7. ДАХО. – Ф.Р 202. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 197.

  8. ДАХО. – Ф.Р 202. – Оп.1. – Спр. 5. – Арк. 87.

  9. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк.1 зв.

  10. Там само. – Арк. 5.

  11. Там само. – Арк. 12.

  12. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 1, 2.

  13. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 13.

  14. ДАХО. – Ф. Р 203. – Оп.1. – Спр. 91. – Арк. 15.

  15. ДАХО. – Ф. Р 203. – Оп.1. – Спр. 54. – Арк. 176.

  16. ДАХО. – Ф. Р 1786. – Оп. 1. – Спр.1. – Арк. 67.

  17. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 2 зв.

  18. Там само. – Арк. 18.

  19. Там само. – Арк. 3.

  20. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 46.

  21. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 35.

  22. Там само. – Арк. 30.

  23. Там само. – Арк. 35 зв.

  24. Там само. – Арк. 11.

  25. Там само. – Арк. 18.

  26. Там само. – Арк. 13.

  27. Там само. – Арк. 19.

  28. Там само. – Арк. 26.

  29. Там само. – Арк. 37 зв.

  30. Там само. – Арк. 37.

  31. ДАХО. – Ф.Р 203. – Оп. 1. – Спр. 54. – Арк. 205.

  32. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп.1. – Спр. 6. – Арк. 11.

  33. ДАХО. – Ф.Р 190. – Оп.1. – Спр. 124. – Арк. 12.

  34. Коммунист. – 1920. – 3 августа.

  35. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп.1. – Спр. 6. – Арк. 46.

  36. Там само. – Арк. 16 зв.

  37. Там само. – Арк. 17.

  38. ДАХО. – Ф.Р 183. – Оп. 1. – Спр. 75. – Арк. 18.

  39. ДАХО. – Ф.Р 203. – Оп. 1. – Спр. 54. – Арк. 103.

  40. Там само.

  41. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 19.

  42. Там само. – Арк. 46.

  43. ДАХО. – Ф.Р 203. – Оп.1. – Спр. 54. – Арк. 176.

  44. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 4. – Арк. 217.

  45. ДАХО. – Ф.Р 190. – Оп.1. – Спр. 124. – Арк. 2.

  46. Временная инструкция по отправке заключенных на работы вне лагеря // Советская Украина. – 1920. – № 2-3. – С. 53.

  47. Советская Украина. – 1920. - №2-3. – С.24-26, 53.

  48. Скоркин К. В. Украинская система мест заключения 1917-1930. – Архів автора.

  49. ДАХО. – Ф.Р 203. – Оп. 1. – Спр. 54. – Арк. 176.

  50. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 23.

  51. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп. 4. – Спр. 5. – Арк. 68 зв.

  52. Там само. – Арк. 65.

  53. ДАХО. – Ф.Р 1786. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 138.

  54. Коммунист. – 1920. – 4 декабря.