«Джерела свідчать»: кілька зауваг про дослідження становища шляхтянки в ранньомодерному соціумі Волині¹.

 Чи не найістотнішим історіографічним відкриттям періоду карколомних трансформацій гуманітаристики у 70-80-і роки XX ст., що позначився на всіх аспектах досліджень минулого і способах писань про нього, стало відкриття самої особи дослідника. Той надлишок – суб’єктивність історика – яку намарне намагалися витіснити із процесу писання історії упродовж усього XIX і майже всього XX ст. задля «об’єктивної» науки без дослідника, - нарешті отримав свою легітимацію. Ба більше, саме на дослідника поклали відповідальність за «винайдення» джерела – відбір та перетворення історичних свідчень, часто випадкових уламків минулого, у важливі елементи дослідницької оповіді, яка має відповісти на низку питань, зокрема чому відбулося саме так².

Райнгард Козеллек (1923 - 2006)

Райнгарт Козеллек іде далі. Він твердить, що дослідження структур чи процесів довшої тривалості передбачає конструювання теорії, яка лежить за межами інформації окремих джерел, хоч іпліцитно в них і присутня. Потрібна сміливість продукування гіпотези та визнання її першості перед джерелом, адже саме дослідник має сказати те, що за нього не може сказати жодне свідчення минулого.  Втім, як зауважує Козеллек, такий підхід не відміняє критики джерел як важливого елементу в процесі пізнання історії³.

Дереворит зі стародруку: Biernat z Lublina. źywot Ezopa Fryga, mędrca obyczajnego. Kraków, 1958

Тож у своєму тексті спробую проаналізувати складні конфігурації дослідницької теорії і джерел на прикладі досліджень становища жінки в ранньомодерному шляхетському соціумі Волині, і ширше – на українських теренах, що від 1569 р. за умовами Люблінської унії входили до Польської Корони. Маємо досить широкий спектр суджень – від тверджень про її упослідженість до декларацій про практично необмежену свободу. І якщо в другому варіанті може йтися про певну ідеологему⁴, слабко підкріплену джерельним матеріалом і ширшими компаративістськими студіями, то в першому – зазвичай про висновки з ретельно опрацьованих судових джерел. Утім, актові джерела достатньо еластичні, щоб забезпечити вибірковими аргументами прихильників обох, на перший погляд, взаємовиключних концепцій. Тож у центрі уваги будуть особливості джерела як «непевного свідка», залежного від дослідницької позиції; способи верифікації авторських висновків, зокрема, відносність їхньої об’єктивності; підходи до дослідження патріархальної влади чоловіка та насильства над жінками, а також прийнятність/неприйнятність генералізуючих концепцій і множинності висновків у сфері повсякденних реалій. Скористаюся для свого аналізу концепціями двох, хронологічно розведених значним інтервалом, авторів, відомих дослідників і добрих знавців актових джерел – фундамента їх наукових побудов.

Колір білий

Орест Левицький (1848-1922)

Отож Орест Левицький, упорядник збірника документів, безпосередньо присвяченого родинним взаєминам⁵, та автор багатьох розвідок на ту ж таки тематику, які датуються кінцем XIX – початком XX ст.⁶, твердить, що «жінка користувалася широкою свободою і незалежністю, майже не поступаючись повнотою своїх громадянських прав чоловікам». Ба більше, автор посилаєтья на «консерваторів» XVI ст., які змушені були констатувати: у шляхетській родині, із запровадженням Статутів, що забезпечували майнові права жінки, дружина взяла  гору над чоловіком. Такий розлам традиційних гендерних позицій відбувався всупереч деяким правовим нормам, які передбачали неповну правову дієздатність жінки, що мала упродовж усього життя перебувати під опікою чоловіків. Розхитуванню традиційних упереджень щодо жіночої статі сприяв «жорстокий вік», який потребував енергійних і войовничих персон, не пов’язаних статевими обмеженнями та законодавством. На користь свого висновку Левицький наводить матеріал зі сфери майнового забезпечення жінки та її правового становища, але левова частка аргументів пов’язана з проблемою укладення шлюбів та можливістю розлучень. Загальна настанова шляхетської спільноти, як вказує автор, полягала у дотриманні засади вільного вибору шлюбного партнера представниками обох статей. В основі подружнього зв’язку лежав договір, скріплений звичаєвими публічними практиками – заручинами і весіллям, у той час вінчання як Таїнство часто відходило на другий план, тобто домінувала світська модель шлюбу. А це надавало можливість розірвати  подружній зв’язок, якщо він не сповнював очікувань обох партнерів, що сприймалося як розірвання контракту. Ці два аспекти - свобода вибору шлюбного партнера та двостороння особиста і майнова незалежність подружжя під час тривання шлюбу – забезпечували атмосферу взаємної прив‘язаності між подружжям і злагоди в родині. Брутальні стосунки між чоловіком і дружиною Левицький уважає рідкістю, а сімейні конфлікти були легітимною підставою розлучення, яке дозволяло обом сторонам шукати щастя в наступному шлюбі⁷. 

Колір чорний

Ірина Ворончук, авторка ґрунтовної монографії про демографічні проблеми ранньомодерної України та кількох робіт із історії родини⁸, пропонує іншу, доволі песимістичну картину: «абсолютна покірність і підлеглість жінки чоловікові була всезагальною нормою», що призводило до «справжньої агресії чоловіків у подружніх стосунках». На спротив наважувалися одиниці; жінки, намагаючись «вирватися з чоловічої залежності», шукали захисту у своїх рідних, які лише у виключних ситуаціях його надавали та зверталися до суду⁹. Причини такої ситуації авторка вбачає у примусовому характері шлюбу, де вибір партії для дівчини чи жінки-вдови залежав виключно від батька чи родичів-чоловіків (у випадку її сирітства). Не обходилося без батьківської волі і при одруженні синів, адже всі члени родини, і ширше - квазіродини, якою була спільнота дому (родичі, слуги, челядь), тобто тих, що жили під одним дахом, перебували у владі господаря. За такої ситуації годі було сподіватися на теплі почуття між подружжям.

Статутові норми, які гарантували майнові права жінки у шлюбі, на думку Ірини Ворончук, традиційно порушувалися чоловіком, а це давало йому можливість зосередити в своїх руках усю нерухомість дружини. Практика записів майна (рухомого і нерухомого) кожним із подружжя іншому як дар за різноманітні «послуги» у шлюбі діяла таким чином, що у виграші завжди залишався саме чоловік. Винятки були, але «поодинокі й нетипові».

У підсумку авторка зауважує, що жорстоке і брутальне «ставлення до жінки вважалося нормальним, а отже типовим»¹⁰. Тобто абсолютна влада в шляхетському середовищі чоловіка над дружиною передбачала утвердження цього домінування через брутальне фізичне насильство, толероване спільнотою.

Чи мають джерела право вето?

Такого кардинального незбігу оцінок в істороіграфії можна очікувати, скажімо, за умови, коли в осерді конфронтації виявляються принципово різні методологічні підходи, а чи вводяться в обіг нові джерела/групи джерел. Однак інтрига полягає в тому, що обидва дослідники базово спираються на позитивізм із його безумовною довірою до джерела, а левова частка використаних Іриною Ворончук матеріалів, які демонструють факти насильства над жінками (побиття, знушання тощо), походить зі збірника, підготовленого Орестом Левицьким. Тож фокус цього історіографічного конфлікту зміщується на саму особу історика, який створює із фрагментів минулого несуперечливу та максимально повну картину, включаючи в цей процес свою уяву, а джерелом інтерпретації виявляється суб’єктивність історика. Утім, залишивши аналіз елементів та джерел цієї суб’єктивності прийдешнім історіографам, зосереджуся натомість на джерелах, чиї на позір «об’єктивні свідчення» забезпечують верифікацію різноманітних авторських висновків. Козеллек зауважував, що джерела без історика не можуть розповісти історію, однак вони мають право вето, обмежуючи дослідника в його висловлюваннях¹¹. Переформулюємо це твердження на питання та спробуємо проаналізувати, чи маркують джерела територію прийнятних гіпотез, а чи, навпаки, провокують розбіжність у поглядах на минуле.  

Оскільки центральними питаннями обох запропонованих концепцій виявилися питання влади і насильства, спробую звернути увагу на ті їх аспекти, які видаються важливими для з’ясування становища шляхтянки ранньомодерної Волині. Власне, йтиметься мені не стільки про опонування шанованим мною дослідникам, скільки про уточнення зауважених проблем і загострення деяких дискусійні моментів. Одразу зауважу, що продемонстрована українська «історія» не унікальна. В рамках гендерної історіографії давно існують два протилежні підходи до дослідження ранньомодерної родини: як місця теплих емоційних зв’язків і солідарності та локусу постійної війни між статями і патріархального пригноблення жінки¹².
        

Влада чоловіка як фізичне насильство.

Очевидно, що брутальне утвердження влади чоловіка над дружиною (мова йтиме саме про фізичне насильство) – постійний елемент взаємодії всередині родини від давніх часів до сьогодні, однак різниться воно контекстом та масштабом. Під контекстом розумітимемо певні ціннісні настанови соціуму, який міг засуджувати насильство, толерувати його чи навіть заохочувати (скажімо, через «нормалізацію» побиття дружини, дітей чи слуг як виправний і дисциплінуючий засіб). Очевидно, що проблема контексту ширша і складніша, тож почнімо з на позір простішого питання – масштабу.

Дереворит зі стародруку: Biernat z Lublina. źywot Ezopa Fryga, mędrca obyczajnego. Kraków, 1958
 
Порівняно з кількістю скарг на міжперсональне насильство серед  чоловіків свідчень про побиття жінок у родині небагато. Орест Левицький уважає малу кількість жіночих скарг на насильство певним показником його обмеженості. Ірина Ворончук на підтвердження своєї тези про тотальність фізичної наруги чоловіка над дружиною вдається до яскравих ілюстрацій. Утім, невелика кількість скарг працює водночас і на її концепцію, адже всевладдя чоловіка мало зводити до мінімуму можливість жінки скаржитися. Тож мусимо констатувати амбівалентність кількісних показників, які потрапляють до рук істориків.

Князь Ярема Вмшневецький (1612-1651)

Ґризе́льда Конста́нція Вишневе́цька із Замойських (1623-1672)

Однак звернімо увагу на певний аспект цієї проблеми. Конфлікт між подружжям можна розглядати як найбільш приватний, що традиційно полагоджується у родинному колі (а чи замовчується). Скарги до суду на насильство виносили натомість його у публічний простір – простір конкуренції за честь, репутацію і добру славу. Жінка і/чи її родичі, вдаючися до оприявнення конфлікту, мусили апелювати до певних норм співжиття, які порушувалися чоловіком. Натомість за «нормалізації» насильства скарги мали би бути приречені на нерозуміння чи навіть засудження, рикошетом влучаючи по скаржниках. Тож можна припустити існування певних ідеальних уявлень про стосунки чоловіка і жінки в родині, які й створювали підстави для сподівань, що скарги будуть «почуті». Звичайно, звертання жінки і/чи її родичів до суду за будь-яких обставин містили для них загрози втрати символічного капіталу в спільноті, адже могли підважити добру славу не лише чоловіка, а й скаржників. Тому симптоматичний сам факт існування подібних актів, який засвідчує – благополуччя дочки чи сестри могло превалювати над розрахунком, або ж неналежне поводження з жінкою сприймалося її родиною і, ширше, спільнотою, як справа честі, що вимагала втрутитися. Звернімо увагу на оповідь Ольбрихта Станіслава Радзивила у своїх «Pamiętnikach» про інцидент на похороні князів Вишневецьких. Войницький каштелян Петро Шишковський, у третьому шлюбі одружений з Теофілою Вишневецькою, на другий день після поховання «в розмові назвав свою дружину немилим словом для вух і для дому Вишневецьких». Слуги Яреми Вишневецького, незважаючи на те, що князь «не приклався до меча» і не прийняв ті слова собі за образу, кинулися до бійки. Далі Радзивил яскраво описує перебіг сутички зі стріляниною, викиданням гостей із вікон, загрозою для життя дружини князя Яреми, від голови якої чудом удалося відвести шаблю. За честь дому Вишневецьких заплатило життям п’ятеро, тож, як зауважує Радзивил, потому багато людей працювало над досягненням взаємної згоди¹³.

Ольбрехт Станіслав Радзивил

Про родинне насильство історик дізнається не лише з прямих скарг (де воно обов’язково фігурує в комплексі з іншими порушеннями норм, зазвичай матеріального характеру), а й з принагідного, теж далеко не масового матеріалу. За приклад може слугувати визнання возного у ґроді, який при слузі кн. Андрія Головні-Острожецького носив лист від князя до його дружини Настасі Єловичівни-Малинської з проханням повернутися додому. Як засвідчив возний, жінка так пояснила свою відмову мешкати з чоловіком: «Для тое причины до князя малжонъка своего ехати не хотела, жем мя былъ збилъ». А про свої подальші наміри заявила: «Коли схочу, тогды поеду»¹⁴. Тож даний випадок, звичайно, можна використати для доведення існування насильства в родині, однак доречніше – як факт, що для жінки та її близьких акт фізичного насильства чоловіка послужив достатньою підставою сепарації.

У будь-якому разі, випадків насильства в актових книгах значно більше, аніж тих, які фіксує Орест Левицький чи Ірина Ворончук. Ще більше таких, які взгалі залишилися поза межами фіксації, тож навіть ретельне нотування кожного найменшого факту не дозволить зробити бодай припущення про співвідношення перших і других. Відповідно, говорити про масштаби насильства в родині не випадає. Однак перед тим, як в черговий раз констатувати обмеженість ранньомодерних джерел і роботи історика, поставимо питання дещо інакше. Аксіоматично, що насильство тісно пов’язане з владою, контролем і домінуванням. Однак кореляція фізичного насильства над жінками з рівнем жіночих свобод в суспільстві та владною ієрархією в родині значно складніша, аніж може видаватися на позір. Скажімо, концепт «золотої клітки» як ідеалу для жінки в середовищі буржуа модерного часу, і, відповідно, чи не повна залежність її від чоловіка (так зване «друге закріпачення» жінки) утверджувався зазвичай не через брутальне насильство. А зайнятість жінки з міських низів у виробничій сфері та її відносна фінансова незалежність не конче сприяла гармонізації шлюбних стосунків та автоматичному витісненню фізичних способів утвердження влади чоловіком. До роздумів спонукає й статистика, за якою в сучасних США більше третини жінок були згвалтовані своїм партнером, зазнали від нього фізичного насильства чи переслідування¹⁵. До того ж навіть значний рівень насильства не конче означає його нормалізацію; як слушно зауважує П’єр Бурдьє, регулярна повторюваність - не правило чи норма¹⁶.

Очевидно, що насильство над жінками у ранньомодерний час було вмонтоване в ширший культурний контекст і залежало від сукупності міжперсональних стосунків, а це вимагає застосування до його аналізу ширших пояснювальних схем¹⁷. Отож спробуємо віднайти ті цінності й норми в середовищі шляхти, які могли впливати на стосунки в родині. Ітиметься не стільки про точні дані, скільки про непрямі свідчення і певні дослідницькі побудови. Кількісний підхід тут непридатний ще більшою мірою, аніж при визначенні масштабу насильства, тож, як іронічно зауважив Карло Гінзбург, у подібних випадках доведеться миритися зі слабким науковим статусом висновків задля можливості адекватного розуміння минулого¹⁸.

Зайве заперечувати, що насильство в ранньомодерній шляхетській спільноті було частиною повсякдення, адже воно вмонтовувалося в чоловічий життєвий цикл: бійки між конкурентними групами, міжперсональні зіткнення з приводу захисту честі, насильство як елемент дорослішання і соціалізації в певних групах тощо¹⁹. В осерді шляхетських конфліктів лежала потреба у постійному захисті честі, який передбачав публічні демонстрації особою свого статусу та готовності його боронити, вдаючися до насильства як найпростішого способу підтримати та примножити «добру славу». Честь «екстерналізована», вона залежала від спільноти, яка єдина тримала в своїх руках капітал честі і кожному віддавала належне. Тож спонуками до дії була не стільки внутрішня мотивація, скільки думка загалу, а це означає, що насильство мусило регламентуватися певними приписами, ритуалами і конвенціями, які визначали, що для чоловіка прийнятне, а що – табуйоване. Відповідно, честь могла обмежувати певні види міжперсонального насильства. Так побиття чи інші брутальні жести (ляпас, виривання бороди, знімання шапки) вважалися образливими і вимагали помсти, на відміну від сутичок супротивників зі зброєю в руках. Перше ж бо принижувало жертву й утверджувало нерівність між нею і кривдником, друге – трактувалося як квазіпоєдинок рівних суперників. До того ж серед дуельних правил, що поступово складаються, важливою була

Лукаш Гурницкій (1527-1603), старопольський письменник

вимога фізичої рівності дуелянтів. Адже перемога над слабким чи невідповідним супротивником не додавала честі переможцеві. Лукаш Гурніцький вустами свого героя, пишучи про неможливість для шляхтича поєдинку із нерівноцінним за статусом партнером, зауважує: «Із перемоги честь мала, а від програшу великий сором»²⁰. Тож постає резонне питання – які норми існують у ставленні чоловіка до жінки/дружини, традиційно «слабких» осіб, що «робили» би шляхтичеві честь. Звернімо увагу на скарги шляхтянок про побиття чи образи сторонніми особами (яких існує значно більше, аніж скарг на родинне насильство). Прикметно, що в цих випадках  скаржниці чи їхні представники зазвичай акцентували увагу не лише на шляхетському статусі жертви, а й на слабкості її статі та необхідності поваги до жіночого стану. Так дружина Флоріана Потоцького скаржилася, «яко белая голова, покоем обварована, до воины жадное не способъная», що кривдник «без вшелякого респекту на уцътивыи мои стан шляхецкии белоголовъскии», стріляв, словами «бридко ущипливеми стан мои бялоголовъскии зневажилъ, оболъжил, окрутъне злаял, [...] «охендожство и завице, на моее голове будучие, сторгънол, взял, злупилъ и обънажил, яко якую безецную, уцтивост мою обнажил», а коли вона спробувала йому перешкодити, «у губу килкакротъ ударил пястю и такъ убогии поцтивы станъ мои бялоголовъскии безъ вшелякого охроны и респекъту обелжил, удесъпекътовал, зневажил и змазал»²¹. А Марта Стефанова Немиричева скаржиться на панів Лащів і їхню сестру за образу, якої вона не чекала, захищена «покоемъ, безпеченством и пошанованем завше звыклым и пристоиным белогловским»²². Зауважу різницю в аналогічних скаргах чоловіків, які наголошували на образі своєї шляхетської честі, у той час як шляхтянки, хоч і згадували про своє шляхетство, все ж педалювали на уразі «стану білоголовського» і його слабкості.  

На насильстві мусив позначатися й характер влади в соціумі, осердям якого була патронально-клієнтарна система. Владні взаємини вибудовувалися на принципах договору (неформального чи частково формального) про взаємообмін між патроном і клієнтом, де перший гарантував опіку і протекцію в різних сферах життя, а другий – службу, тобто послуги найширшого спектру. У цих асиметричних взаєминах, де слуга-шляхтич формально перебував чи не в повному підпорядкуванні панові, фізичне насильство, схоже, траплялося лише у випадку гострої конфронтації, пов’язаної з бажанням слуги розірвати зв’язок. Зазвичай мотивом «розлучення» постає невиплата паном обіцяного, однак практично не зустрічається така причина, як брутальне поводження, а шляхтич, незалежно від статусу, зазвичай був вразливий на акт побиття. Тож, схоже, що влада трималася на символічній вазі (впливові, маніпуляції, авторитету), а спротив набував вигляду відмови у повазі чи довірі, і саме так сприймалося  паном і його оточенням бажання слуги розірвати договір. Брутальне поводження зі слугою не робило честі панові, чому свідченням – джерельний матеріал²³. Скарги слуг підривали добру славу шляхтича, а саме до неї та християнського милосердя як важливої чесноти шляхтича апелювали приятелі пана, виступаючи посередниками у випадку його невластивого поводження зі слугою. Дотримуватися певних норм у стосунку до нижчого за статусом, всупереч можливостям виявити домінування через брутальне насильство, а також усіляко демонструвати своє милосердя і культивування чеснот, було обов’язковим у суспільстві, де влада трималася на авторитеті, а повага – на мінливому капіталі честі. «Ласкаво з людьми обходитися» - засаднича чеснота «великих» людей у стосунку з «малими»²⁴.

Тож цей аспект, очевидно, необхідно враховувати й при аналізі стосунків між шляхетським подружжям²⁵. Адже дружина, як і слуга-шляхтич, входила до широкого поняття «дому», на чому акцентує Ірина Ворончук, вона була частиною символічного тіла чоловіка, від неї значною мірою залежала його честь²⁶. Острах перед переведенням домашнього конфлікту в публічну площину і можливими утратами для честі, а чи її випробування в цьому разі, ставив чоловіка перед необхідністю зберігати баланс у родинних стосунках і уникати загроз для його порушення²⁷.  Адже саме честь як основа символічного капіталу, разом із соціальним капіталом (включеність у родинні мережі зв’язків) визначала місце чоловіка в суспільній ієрархії²⁸. Тож можна говорити про певну «моральну економіку» насильства, яка залежала від правил і обмежень²⁹, властивих певному часові та певному середовищу.  
        

Владні репрезентації та реверси гендерної асиметрії

Очевидно, що Орест Левицький, говорячи про повну майнову і особисту свободу жінки, практично не зауважує існування патріархального домінування в ранньомодерний час. Про нього він лише згадує, стверджуючи, що реальне життя мало рахувалося з існуючим поглядом на жінку як «напівправну» істоту, яка мала постійно перебувати в опіці чоловіка³⁰. Тож в полі його уваги перебувають не вияви гендерної асиметрії, а приклади, що її розламували. Про випадки насильства чоловіка щодо жінки згадується лише як про незначущу і неважливу для аналізу частину родинного життя. Натоміть для Ірини Ворончук стосунки між чоловіком і жінкою в межах родини тотально укладаються в схему домінування і підкорення, однозначних і всеохопних. Ці диспозиції, на її думку, утримувалися значною мірою за рахунок фізичної сили, цілком легітимної в спільноті як дисциплінуючий засіб сильнішого щодо слабшого. Тож, з одного боку, маємо варіант «відсутньої структури», яка фігурує лише як неважливе тло і не помічається, та, відповідно, не рефлексується дослідником, а, з іншого, – фіксацію чоловічого домінування як основи порядку, однак без  аналізу того, як цей універсальний принцип діяв на практиці, яких форм набирав та чи були варіанти його підваження. Ірина Ворончук впритул підійшла до проблеми насильство як важливого дослідницького об’єкту, однак лише постулювала його присутність.   

Дереворит зі стародруку: Biernat z Lublina. źywot Ezopa Fryga, mędrca obyczajnego. Kraków, 1958

Між тим, як зауважує П’єр Бурдьє, чоловіча домінація та жіноче підкорення, міцно вмонтовані у соціальні структури і світоглядні настанови, не конче реалізовувалися через застосування фізичної сили. Століттями відтворювані диспозиції часто мали символічний характер і утверджувалися через автоматичне прийняття усталених схем. Вони закріплювалися повсякденними практиками та з допомогою різних варіантів репрезентацій в публічному просторі³¹. Ірина Ворончук наводить приклад такої репрезентації всевладдя чоловіка: під час заручин Настася Хребтовичівна-Богуринська просить про дозвіл відвідати приятелів у свого новоспеченого нареченого Станіслава Кавезького. Дослідниця зауважує, що дівчина, навіть не ставши дружиною, змушена визнати над собою владу майбутнього чоловіка³².

Такі публічні репрезентації влади трапляються досить часто, скажімо, як обов’язкова згадка чоловіка як властивого опікуна дружини в різних життєвих колізіях. Домінування могло бути цілком символічним, як у випадку, коли жінка підтверджувала з дозволу чоловіка, «яко малжонъка и опекуна», отримання боргу від свого боржника³³. Або коли вона особисто скаржилася в ґроді «сама от себе именемъ малжонка яко опекуна своего» про насильство від сторонніх осіб³⁴. Очевидно, що йшлося не про формальну правову недієздатність жінки у подібних ситуаціях, як на те, не зафіксовану законодавчими нормами, а саме про визнання ними усталених у спільноті меж. Навряд чи за цих обставин можна було очікувати демонстративного виходу жінок за марковану територію. Однак її кордони могли розсуватися через різні обставини. Так Ярош Ґесинський скаржився на луцького старосту Олександра Семашка, який дозволив провадити справу у суді особисто панні Ганні Рудґирівні без опікуна, вписаного в позов («сама у суду пилновати и ничого одерживати не могла»), в результаті чого він програв справу як такий, що до суду не з’явився³⁵.

Зовнішню підпорядкованість жінки чоловікові принагідно могли використовувати обидві сторони: на позір усіляко демонструючи залежність та «білоголовську» слабкість, отримувати натомість певну долю свободи та безкарності. До подібних маніпуляцій удавалися, скажімо, під час судових процесів по обвинуваченню жінки в наїзді на маєток сусідів, де її представник – чоловік чи адвокат – твердив, що вона як представниця слабкої статі наїздити не могла і, відповідно, має бути увільнена від судової відповідальності. Про незбіг статусу «білоголової» з участю у збpойних сутичках згадує у суді, наприклад, князь Григорій Сангушко: «Кгвалтовне наеждат не могла, будучи белою головою, кгды ж то белым головам не пpиналежит». Однак при ближчому розгляді мусимо розцінити слова князя не стільки (чи не лише) як переконання, скільки як риторику, спрямовану на припинення процесу над його дружиною, яка очолила збpойний загін у виправі на сусіда³⁶.

Однак існували в публічному просторі репрезентації й іншого характеру, які утверджували суб’єктність заміжньої жінки. Серед них – звинувачення шляхтича у наїзді з наказу його дружини, чи позивання заміжньої жінки до суду окремим від чоловіка позовом у спільній справі. Так Яцко Гулевич Воютинський, стоячи перед ґродськими урядниками, «сам от себе» і за дорученням дружини Опранії Новоселицкої заявив, що Гнівош Резанович позвав їх одним позовом («позывает нас, двох особ, то ест мене и малжонъку мою, а позов один»), тож просить відкласти справу. Суд, «бачечи то, иж две особы повод однимъ позвом позвал, што водле права посполитого ити не может», наказав, аби позивач позов поправив і «каждую особу особливым позвом» позвав³⁷. До подібних репрезентацій належало і обов’язкове письмове доручення від дружини чоловікові на ведення її справ у суді, або ж її особиста присутність на процесі:  

«[Поневаж малжонок] о кривду малжонки своее без порученъя ее мовити, ани ее доводити не мает, всказали есмо и симъ декретом ншимъ всказуемъ, абы пни Мотовиловая сама яко отчичка тое маетности, которои то властне належитъ, з малжонкомъ своим яко опекуном доходила»³⁸.

Врешті, справи заміжньої жінки не конче мав представляти її чоловік, часто від її імені діяв письмово уповноважений нею адвокат.

Звичайно, окреме питання – як історикові розрізнити, де ідеться про репрезентації чоловічої влади, часто формальні, а де – про реальну владу чоловіка над жінкою; де пролягає межа між риторичною апеляцією до слабкості жіночої статі, якою переповнений до сьогодні ґендерний дискурс, і реальною обмеженою дієздатністю жінки; де маємо справу з маніпуляціями усталеними уявленнями і нормами через апеляцію до них, а де – з декларацією упереджень щодо жінки. Адже в руках дослідника – переважно публічна риторика, яку, з одного боку, легко прийняти за реальність, а, з іншого, – важливо нею не злегковажити.   

Звернімо увагу на одну із таких репрезентацій. Дружина Єроніма Крупського заявила возному, який приніс судовий декрет і вимагав поступитися маєтком на користь супротивника: «З вами розмовы не маю, а ни листовъ от вас брати не хочу, и ввязаня жадного не допускаю, бо я мужа маю, не вдова»³⁹. Можна, звичайно, звернути увагу на декларацію самою жінкою своєї підпорядкованості чоловікові у майнових справах та різниці в дієздатності дружини та вдови. Однак чинила вона аналогічно урядникам маєтку, які зазвичай у подібних ситуаціях твердили, що не мають розпоряджень від пана і боронитимуть його власність від «зазіхань» недоброзичливців. За цим «незнанням» часто приховувалася спроба самого власника маєтку затягнути виконання несприятливого судового декрету. Тож жінка могла діяти за тією ж моделлю, добре усвідомлюючи зворотну підкладку своїх дій, спрямованих на благо родини, а могла, утім, вербалізувати істинний стан справ, самоусунувшись від відповідальності.  

Не так буквально можна прочитати й наведений Іриною Ворончук приклад із проханням Настасі Хребтовичівни-Богуринської, зверненим до свого новоспеченого нареченого, про дозвіл на від’їзд із батьківського дому на гостину. Цілком імовірно, що йшлося не стільки про утвердження влади майбутнього чоловіка над своєю нареченою, скільки про символічний жест –репрезентацію переходу з батьківської родини до чоловіка, тобто задемонстроване було не реальне підпорядкування панни, а репрезентацію її підпорядування. Невипадково, що питання суто родинне і повсякденне – від’їзд її на гостину, несподівано було винесене в простір публічний, пов’язаний зі зміною її статусу, і певним чином – сакральний. До того ж попередні домовленості про одруження не конче завершувалися весіллям. Непоодинокі скарги на недотримання умов засвідчують, як швидко могли мінятися пріоритети сторін, причому обох, у матримоніальних планах. Прикладом може слугувати шлюбна історія Яна Черленковського, який, домовившися про весілля з падчеркою Лукаша Витовского і дочкою Анни з Микулинець, підписавши інтерцизу, тобто письмову угоду, по приїзді у призначений день виявив, що ті «на [його] великую зневагу и надмерную шкоду» поїхали з дому. Однак потому батьки дівчини не перестали лагідними обітницями тішити сподівання скаржника, який приїжджав в їхній дім «з великим коштом» і «знаменитые подарки отдавал». Через деякий час Ян послав до них своїх приятелів, нагадуючи про домовленості та просячи виконати обіцянку, які вчинили з Витовськими ще одну інтерцизу і призначили дату весілля. Як скаржився Черленковський, він позбувся дідичних маєтностей через весільні витрати, які склали 30 тисяч золотих, та зі «знаменитою личбою знаменитых» приятелів приїхав у весільний день, проте знову не виявив своїх гіпотетичних родичів на місці⁴⁰.

Дослідження таких складних тем вимагає також уважного ставлення до актів, де жінка займає позицію, традиційно притаманну чоловікові, навіть якщо йдеться про невелику їх кількість. Адже вирівнювання гендерної асиметрії зазвичай відбувалося не через відкритий спротив усталеним нормам і обмеженням, а внаслідок «тихої окупації» – перебирання жінкою традиційних чоловічих позицій і ролей. Про розлам гендерної асиметрії свідчать, скажімо, оголошення про помсту від чоловіків жінкам⁴¹, які на рівні звичаєвих практик, а від 1588 – і за конституційним артикулом – утверджували рівність поміж сторонами, що вдавалися до такого ритуалу. Мені трапився і зворотний випадок – письмова одповідь від удови, власниці маєтку, сусідові через межові суперечки⁴².

Мапа Речі Посполитої Обох Народів авторства Гільйома Деліслє, 1758 р. Бібліотека Народова
(Mapa Rzeczypospolitej Obojga Narodów autorstwa Guillaume'a Delisle'a, po 1758 r.; Biblioteka Narodowa)

Приклад участі дружини у грошових оборудках нарівні з чоловіком зустрівся серед листування кн. Олександра Заславського, який, звертаючись до свого кредитора пана Мацевського, згадує, що попередній його лист дружина адресата, замість передати чоловікові, сама розпечатала, ба більше – відповіла на нього князеві. Розгніваний Заславський зробив з того листа копію і переслав Мацевському⁴³. Насамкінець князь ущипливо додає, що йому та адресатові Бог дав змогу жити своїм чоловічим розумом⁴⁴.

Зустрічаємося з певними гендерними реверсами і в майнових стосунках подружжя. Так Ян Мнішковський записує дружині в дар на вічність, віддаляючи родичів, 1000 золотих, які він отримав від продажу нерухомості і речей в Сандомирському воєводстві та вніс до її волинських маєтностей⁴⁵. Тож у підсумку власницею всього подружнього майна виявлялася саме дружина. У цьому контексті цілком зpозумілою стає pитоpичність запитання, звеpнутого в іншому випадку скpивдженою стоpоною до шляхтича, чия дpужина, власниця маєтку, була ініціатоpкою гpаничних супеpечок: «Ты, пане Иваницкий, чи наимитом в жоны своее живеш, [...] кгды в томъ имени владности и моцы не маш»⁴⁶. Діалогічно до наведеного випадку звучить відповідь вдови князя Януша Поpицького його бpатам під час з’ясування спіpних питань спадку: «Не кухаpкою жадною, але малжонъкою властною мужа своего его милости князя Януша Поpыцкого была»⁴⁷.

А Іван Балабан–Осекровський скаржився на дружину Раїну зі  Стакорських про те, що вона разом зі своїми братами та приятелями вигнала його з маєтку Ружина⁴⁸, привласнила речі, які він уніс після весілля в її двір, і порушила шлюбну присягу, відмовившися з ним мешкати:

«То пакъ, деи, малжонка моя, не ведати для которое причины, запомневши боязни Божое и присеги своеи, на малженство зо мною вчиненое, и срокгости права посполитого, взявши противку мене, малжонка своего, безвинъне есми з умыслу своего або з намови людское непрязни немилост и змовившися з братею своею и с приятелми своими, мене од оное всее маетности  моее кгвалтовне выбила и отогнала, чим великии жал и оболжене и шкоду немалую мне вчинила»⁴⁹.

Чоловік послав до дружини своїх приятелів, щоб з’ясувати причину її вчинку та спонукати жінку визнати «неслушність» і «непристойність» своєї поведінки, віддати чоловікові майно та повернутися до подружнього життя згідно з присягою. Однак Раїна  не лише відмовила, але й неучтиво повелася з посередниками. Прикметно, що чоловік не боїться виставити себе в очах загалу жертвою власної дружини. А перелік майна, які він уніс до подружньої власності, поділяється на дві частини, як і у випадку посагу нареченої, тобто готівка і речі, серед яких, окрім зброї, зустрічаємо тузин ложок, посуд, одяг, постіль, тобто традиційний асортимент жіночого майна⁵⁰.

Невипадково у скарзі з’являється і заувага про змову дружини зі своїми братами, що цілком типово для подібних ситуацій, адже після шлюбу жінка не зникала з орбіти батьківської родини. Батьки і брати уважно контролювали не лише майно, що переходило до рук доньки/сестри, а й відгукувалися на негаразди в її родині. Звернімо увагу на скаргу Андрія Олехновича Олізаровського на дружину Федору Олехнівну Білостоцького, яка «взявши перед себе злыи и небачныи умыслъ», «покинувши, деи, мене в сиротъстве з детками нашими», забрала всю маєтність, яку він отримав у результаті поділу з братами отчизни та вніс у дім, «и, штом за тот час з нею, малжонъкою своею, маетности зобрал, то все повезла из собою». Загальну суму втрат скаржник обрахував у 500 золотих. Спочатку жінка зупинилася у свого дядька Михайла Линевського, де «час немалыи мешкала», куди він посилав своїх приятелів, просячи, щоб вона «до мене, до мужа своего и до деток в домъ свои пошла». А також звертався до самого Линевського з проханням повернути її чоловікові, однак той не лише на нього не зважив, а й відпровадив Федору в Кременецький повіт до Івана Маскевича Лосятинского. Більше того, дружина «еще далеи чинечи досыть злому умыслу своему, с приятелми своими на здоровъе мое стоит и мене, деи, забити хочеть, направуючи на мене лотровъ, слугъ и самыхъ приятелъ своихъ, чого ж, деи, ми трудно терпети»⁵¹.

Прикметно, що брати часто постають оборонцями честі своєї сестри, виступаючи на її захист в разі образи чи небезпеки. Відповідно, захищеність жінки в родині значною мірою залежала від авторитету її батьків та братів у шляхетському соціумі, які у випадку незгоди в подружжі брали на себе тягар клопотів по розлученню. Так Томило Челевич видав дочку за пана Підгаєцького, однак бачачи, що «мижи ними мешканя доброго» немає, через приятелів домовився із зятем про розлучення, за умовами якого кожному із членів колишнього подружжя дозволялося вступати в наступний шлюб⁵². Можливість розлучень через незгоду співжиття теж, по-своєму, виступала профілактикою насильства над дружиною.

Окрім сталих союзників, якими зазвичай виступали брати і батьки жінки, не слід забувати також про існування ситуативних груп підтримки – дітей та слуг всередині дому⁵³ та сусідів/приятелів за його межами. Домочадці могли становити серйозну противагу чоловічій владі, а сусіди чи приятелі,  шукаючи компромісу в разі конфлікту, мали враховувати й жіночу позицію.      

Тож чи можна говорити про жінку як про власність чоловіка, що була навіть не стільки служанкою, скільки його підданою? Зберігала за собою родове ім’я, послуговуючись ним водночас із прізвищем чоловіка; мала власну печатку; у багатьох випадках виступала згідно з правом і звичаєм суб’єктом, без якого чоловік не міг здійснити низку майнових трансакцій; присвоювала в різних життєвих ситуаціях чоловічі позиції. Однак, спираючись значною мірою на підтримку і опіку батьківської родини та кола приятелів, витвореного завдяки включенню в середовище добре осілої шляхти, зазвичай залишалася безпомічною в разі їх відсутності, приклади чого можна знайти в судових джерелах⁵⁴. Щоправда, частину із них, знову ж таки, можна проінтерпретувати на різний спосіб. Візьмімо історію Федори Янівни Гулевичівни, вдови по смерті Павла Бранського, який загинув, не залишивши тестаменту і, відповідно, не призначивши опікунів. Тож спочатку жінка як «сирота», «не могучи сама детми и именями опекатися, и ни от кого иного ратунку в потребах своих и подпоможеня мети», звернулася з проханням про заступництво до луцького старости Олександра Жоравницького, який узяв її в опіку. Десь через півроку у 1580 р. вдова вийшла заміж за Яна Напольського⁵⁵. Однак новий чоловік, як скаржилася у 1585 р. жінка, виявив до неї «великую незычливост и подступок». Їй стало відомо через приятеля, що він забрав усі її листи на маєтність, а також мав наміри знеславити дружину і «змазу дому [її] вделатъ». Як тільки Федора зауважила 28 лютого таємне прибуття чоловіка з озброєними приятелями, тут же послала до брата Миколая, щоб він прибув на порятунок, а також попросила в ґроді про надання возного, який би міг певний час перебувати в її домі на правах офіційного свідка⁵⁶. Потому возний 6 березня визнав у суді оповідь жінки про злі наміри Напольського, зокрема, про спробу отруїти дружину на Різдво 1584 р., що засвідчив кухар⁵⁷. Із визнання низки осіб у ґроді 12 жовтня 1585 р. дізнаємося, що Напольський тримає дружину в ув’язненні⁵⁸. Їй, щоправда, десь потому вдалося втекти, тож вона 3 березня 1586 р. оповіла в ґроді про свої нещастя: чоловік її, «верную жону свою, зненавидевши, бивал» та вимагав записати йому маєток Брани, а, не досягши свого, усіляко його пустошив, дітей від першого шлюбу пороздавав чужим людям, її саму ув’язнив і мало не заморив голодом. Федора після втечі спочатку прийшла до свого брата Миколая Гулевича, а той відправив сестру на її ж прохання «до инших старших приятелеи». На той час уряд луцького старости перебував у руках кн. Пронського, чиїм слугою і був Ян Напольський, тож скарга Федори вписана до володимирського ґроду⁵⁹. А 19 серпня возний визнав, що прибив на публічних місцях та обволав королівський ґлейт, яким король узяв у опіку й оборону Федору Напольську, щоб вона могла безпечно пересуватися по території Корони і провадити свої справи у будь-якому суді⁶⁰. Тож запропонована історія може бути витлумачена як приклад чоловічої сваволі: ми дізнаємося про фізичне насильство і позбавлення дружини свободи не в результаті скарги, а через спробу брата Яна Напольського Андрія за сфабрикованим документом отримати маєток до своїх рук, що й змусило родичів і приятелів Федори заявити про неможливість добровільної застави нею маєтку, адже вона на той час перебувала в ув’язенні чоловіка. Сам факт позбавлення дружини свободи або не викликав до того моменту відповідних заяв чи спроб звільними Федору, або ж вони не були зафіксовані в актових книгах, залишаючись у приватній сфері приятельських перемовин. З іншого боку, є багато нюансів, які засвідчують солідарність широкого загалу шляхти саме з жінкою, яка походила з добре знаного на Волині роду, а не з чужаком Напольським. Вона в різних ситуаціях виявляється під захистом старости, брата, дальших впливових родичів, приятелів і сусідів. Врешті, королівський ґлейт очевидно був добутий не нею особисто. Також варто зауважити, що й волинський шляхтич, залежний від великої кількості осіб, які забезпечували йому підтримку, мав би оглядатися на них у своїх діях щодо дружини, скажімо, остерігаючись ослави чи задля збереження важливої частини свого соціального капіталу – родичів, придбаних через шлюб.      

Тож рівень гендерної асиметрії постійно коливався, залежав від обставин, підважувався під час судових дебатів та в повсякденних практиках, таких як, скажімо, спільна участь подружжя у збройних конфліктах із сусідами, що уважалося чоловічою справою, підпорядкування слуг дружині нарівні з чоловіком чи  самостійне її господарювання⁶¹. Очевидно, що патріархальне домінування не лише не трималося виключно на насильстві, а й не здійснювалося автоматично. Не лише жінки могли чинити опір усталеній системі розподілу владних ресурсів, а й у самих чоловіків далеко не завжди вистачало можливостей, суб’єктивних і об’єктивних, утверджувати свою владу⁶². Саме в цьому – існуванні в патріархальній системі елементів, що пом’якшували та розламувати зсередини її тотальність, як уважає, скажімо Лінда Поллок, криється її гнучкість та довга тривалість. А це вимагає перегляду нашого ставлення до утвердження та функціонування патріархальної влади. Додаймо до цього ще й емоції та почуття, присутні в родині, що перетворювало на позір відлагоджений механізм чоловічого домінування на низку неоднозначних і тяжко прогнозованих випадків родинного співжиття⁶³.

Шлюбні стратегії як amor fati

Томаш Замойський (1594-1638)

Звертаючись до такого дражливого питання, як характер чоловічої влади в родині, зупинюся на проблемі, що лежала при початку побудови концепцій згаданих авторів – свободі/несвободі у виборі шлюбного партнера. Мушу повторитися, що кількість наведених прикладів, на жаль, мало чим допоможе через неможливість доведення їхньої репрезентативності за допомогою кількісних підрахунків. Дослідники історії родини домодерного та ранньомодерного часу згодні в одному – шлюб без сумніву був справою не самої дівчини, а її фамілії та дальших родичів і приятелів. Адже він представляв інструмент, за допомогою якого здобувалися нові зв’язки в спільноті, утримувалася та примножувалася символічна вага родини. Водночас і родина нареченого досить часто спрймала шлюб як матримоніальний проект. Тож жінки й чоловіки ставали під вінець і клялися жити разом до смерті, практично не знаючи один одного та, відповідно, не маючи від початку теплих почуттів. А при цьому, як було зауважено, нерідко відбувається збіг матримоніального розрахунку родини та теплих почуттів між подружжям, своєрідний amor fati, де соціально вигідний  партнер сприймається як доля⁶⁴. Добрим прикладом може служити шлюб між князівною Катериною Острозькою та Томашем Замойським, про який домовилися при першому ж знайомстві наречених, що не зашкодило, як зауважує і сама Ірина Ворончук, щасливому подальшому життю подружжя⁶⁵. Цілком імовірно, що очікування сучасного дослідника (з його настановою на почуття як основу родини) негативного результату у шлюбі за розрахунком⁶⁶  виявляються невідповідним інструментарієм там, де підставою подружньої «милості» служать колективні норми, «спільна справа» та готовність прожити життя з визначеним «долею»/обраним родичами  чоловіком у зв’язку, освяченому Богом. А життя родини, яку з великою долею умовності можна зарахувати до приватної сфери, перебуває під пильним наглядом родичів і приятелів, для яких шлюб – певна родинна інвестиція. Однак, окрім загальних міркувань, є й джерела, які демонструють готовність тогочасної шляхетської спільноти рахуватися з емоціями та почуттями дівчини. Так Ірина Ворончук на підтвердження звичності примусового заміжжя наводить фрагмент із листа князя Олександра Заславського, де у відповідь на скарги пані Пелясової на зятя Суходольського про брутальне поводження з її дочкою князь нагадує, що дівчину видали ґвалтом, «грозьбою і примусом». Не ставлячи під сумнів існування таких фактів у шляхетській спільноті, зверну увагу на раніший лист того ж князя до пані Пелясової, в якому він, із одного боку, схвально відгукується про намір Суходольського одружитися з її дочкою, а, з іншого – просить уважати на обов’язок матері чинити так, щоб потім «утіхи материнської заживати». Тож князь пише, що заперечував би проти цього одруження лише в тому разі, якби довідався, що бажанням самої дівчини знехтувано («Ja bym tilko w then czas przeczył zdaniu w. m. gdybym co wiedział (rowność położywszy) aby się co nad wolę córki w. m. dziać miało»). Відповідно, покладається у справі того шлюбу на волю Божу і панни Сабіни. А оскільки князь сам не може вивідати бажання панни, тож просить її матір прочитати його листа дочці⁶⁷.

Катерина Острозька (1602-1642)

В іншому випадку князь Заславський пише своєму адресатові, що справу шлюбу Богушевського має вирішити згода самої панни Зубцевської, і що він рекомендував Богушевському через приятелів довідатися про бажання панни, бо шлюб – це поєднання двох сторін у спільне подружнє життя⁶⁸. Звичайно, можна сказати, що таке орієнтація князя на згоду дівчини при виборі шлюбного партнера могла обумовлюватися світоглядними настановами одного представника еліти і не поширюватися на решту шляхетського загалу.  Однак для нас важливий факт розповсюдження позиції князя через настановчий дискурс його листів, що поширювалися серед багаточисельних слуг і клієнтів.   

Врешті, аналогічно до позиції князя Заславського діє й небагатий волинський шляхтич Мартин Іскра, відмовляючися віддати свою дочку за Григорія Річицького, з яким попередньо вчинив змову. Іскра послав возного до Річицького повідомити, що його дочка не хоче виходити заміж, а батько їй «ґвалт чинити» і застосовувати силу не хоче. Іскра пропонує прислати когось або приїхати самому претендентові на руку дівчини, аби пересвідчитися у правдивості його слів:

«С хутью был радъ водлуг змовы своее приязни  з в[ашою] м[илос]тю м­ти, нижли, деи, в[а]ша м[и]л[о]сть рач о том в­дати, иж не с причины п[а]на Мартиновы, але подобно воли Божее на то н­тъ, же дочка пна Мартинова за в[а]шу м[и]л[о]сть в станъ малженскии ити не хотечи, а пану Мартину в том дочце своеи кгвалтъ чинити и поневолне  ее за в[а]шу м[и]л[о]сть давати в стан малъженскии трудно. И естли, деи, в[а]ша м[и]л[о]сть в­ры тому не даси, посылаи, в[а]ша м[и]л[о]сть до дому п[а]на Мартинова або самъ рач ехати и того выведати через приятели свои»⁶⁹.

Показовою може бути й історія сватання Криштофа Дорогостайського до княжни Софії Вишневецької, дочки на той час покійного волинського воєводи князя Олександра Вишневецького, якою опікувалася мати. Домовленості про шлюб не вдалося досягти через небажання самої дівчини, якій на той момент (1587 р.) виповнилося двадцять років. Десь за рік-два Софія вийшла  за Яна Паца, віленського тивуна⁷⁰.

Приклад «сваволі» нареченої зустрічаємо і у вознівському визнанні про обставини розірвання шлюбної угоди між Войтехом Лонським як нареченим і Яном Мервинським, який пообіцяв видати за нього свою сестру Катерину. У день весілля, коли священик запитав наречену, що вже стояла на шлюбному килимку, чи є Божа воля і її власна вийти заміж за Лонського, та відповіла відмовою. Катерина пояснила своє рішення тим, що брат її змовив не у своєму домі (де вона мешкала при ньому як сирота), а в домі шляхтича Соломи без її на те згоди, а також не поінформував її приятелів і молодшого брата про майбутнє весілля. Врешті, як зауважила дівчина, навіть батьки не могли б її примусити до того шлюбу⁷¹.

У джерелах можна натрапити і на інші приклади  самостійності жінки у виборі шлюбного партнера, щоправда, переважно вдови. Так Ольбрехт Радзивил нотує у своїх щоденниках історію із заміжжям удови Єфрузинії з Тарновських Юрієвої Вишневецької, яка приваблювала багатьох претендентів на її руку завдяки красі й багатству. Врешті коли до неї посватався Станіслав Денгофф, представник багатої і впливової при королівському дворі родини, княгиня дала згоду, хоч далеко не одразу. Однак після того, як були узгоджені умови та призначена дата шлюбу, вона без видимих причин відмовилася від майбутнього матримоніального зв’язку так категорично, що не допомогли ані вмовляння, ані погрози. Врешті запросила Гієроніма Радзейовського, який раніше пробував отримати її прихильність, однак утратив надію, і запропонувала йому одружитися⁷².

Кароль-Станіслав Радзивил («Панє Коханку»)

Показово, що примус до шлюбу виступав однією із найповажніших підстав для розлучення, що визнавалася духовним судом, у середовищі магнатів-католиків Речі Посполитої XVI-XVIII ст.⁷³. Зокрема, батьківським тиском на себе під час укладення шлюбу мотивував прохання про розлучення Кароль-Станіслав Радзивил («Панє Коханку») з Марією-Кароліною Любомирською, хоч йому нелегко було довести небезпеку для свого життя від люблячого батька в разі відмови від одруження⁷⁴.

Утім, урахування якихось почуттів дівчини в одних випадках не виключало нехтування ними в інших. Очевидно, що твердження Ореста Левицького про вільний вибір дівчиною шлюбного партнера, якого їй ніхто не міг нав’язувати силою проти її волі та бажання⁷⁵, дещо ідеалізоване. Хоча б тому, що вибір передбачав існування відповідних місць для знайомства з колом претендентів та можливість глибше пізнати потенційного обранця, аніж це фіксується за окремими історіями. Так званий вибір зазвичай зводився до рекомендацій потенційному нареченому з боку приятелів, обізнаних із шлюбним ринком. Звернімо увагу, як «знайшов» собі дружину – княгиню Катерину Острозьку – київський воєвода Томаш Замойський: «Через поважних і гідних довіри приятелів свого дому, попередньо довідавшись про прихильність [до нього]  Анни з Шемберка кн. Острозької, волинської воєводини, поїхав перший раз в її дім до Ярославля, аби про дочку її Катерину пристойно, згідно зі старожитним польським звичаєм, старання чинити». Того ж першого приїзду було укладено шлюбну угоду, а майбутні наречені обмінялися перснями⁷⁶.

Скоріш за все, більшість дівчат, знайомлячись із претендентом у наречені лише побіжно під час його «старань про руку», цілком покладалися на вибір батьків, а ті, своєю чергою, були зацікавлені в добрій партії для доньок, керуючись зазвичай прагматичними інтересами. Очевидно і те, що уявлення батьків про «благо» для своєї дитини в окремих випадках могло суперечити її вподобанням. Такі конфлікти інтересів могли вирішуватися по різному, однак про увагу до почуттів та емоцій панянки ми дізнаємося хіба принагідно, натомість якась частина історій, де гору брала батьківська воля, осідала в актових книгах скаргами на невдале родинне життя. Саме цей осад і опиняється в руках історика  як «правдиве свідчення» джерела.

Натомість настанови шляхетської спільноти на врахування волі дівчини щодо кандидатури майбутнього чоловіка, які узгоджувалися і з приписами Церкви, не суперечили ставленню до шлюбу як родинної інвестиції. Адже сімейний розрахунок завжди приховував у собі елемент непевності, тож ризики у випадку примусового заміжжя від початку мали зростати. Сподівання отримати нових родичів і союзників могли натомість завершитися через родинні негаразди з’ясуванням стосунків, порахунками та ворожими діями між сторонами, і, відповідно, утратою символічного капіталу та уразою для честі. Посилаючись на чиюсь сентенцію, Ольбрехт Радзивил нотував у своєму щоденнику: шлюб, який зміцнює стіни родинного дому, постає із «прихильності душ», однак «швидко розривається через домашні негаразди» і «у короткому часі в’яне»⁷⁷.

Таке трапилося із Федорою Гулевичівною, родинне життя якої з Василем Холоневським від початку не склалося. До з’ясування стосунків між подружжям були залучені приятелі, які за ініціативи чоловіка намагалися вплинути на жінку. Натомість мати Федори, за словами Холоневського, усіляко сприяла доньці в її бажанні розлучитися, прихистивши її у своєму домі та переказуючи через приятелів зятеві: «Я, деи, жены к нему не пошлю, але ему ражу, иж бы еи дал покой, а ее вызволил зъ малженъства, а она его, бо возметъ себе не жону, одно неприятеля»⁷⁸. 

Дереворит зі стародруку: Biernat z Lublina. źywot Ezopa Fryga, mędrca obyczajnego. Kraków, 1958

Утім, мабуть можливі були й варіанти, коли початково небажаний для дівчини наречений у підсумку міг забезпечити їй цілком прийнятне подружнє життя. Емоційна сфера тяжко піддається точним розрахункам, а так звана подружня «милість» виявлялася цілком життєздатною, ґрунтуючись на матеріальному благополуччі, спільному облаштуванні господарства, добрій позиції в спільноті та клопотах і радостях з приводу майбутнього свого роду – дітей⁷⁹.
 
***

Тож, повертаючися до питання про право вето, яким Рейнгард Козеллек наділяє джерела, мусимо констатувати його недієвість, принаймні для такого джерела, як судові акти, та в рамках дослідницьких проблем, пов’язаних із історією повсякдення. Адже сфера щоденних життєвих практик регулюється не стільки жорсткими приписами, скільки груповими конвенціями, які допускають відступи та надають можливості для маніпуляцій з правилами, відповідно, налаштовують дослідника на множинність відповідей. Тож концепціі Ореста Левицького та Ірини Ворончук можна розглядати як позиції на шкалі можливого, розведені в окремих випадках по крайніх її точках. Натомість некоректною видається спроба генералізувати, поширивши один із варіантів на засадничу інваріантність. Відмова від однієї «точної» відповіді на користь пошуків тенденцій і побутування водночас різних моделей, які могли конфронтувати між собою – відпочаткова настанова в історії повсякдення, де межі жіночої суб’єктності/об’єктності різнитимуться в залежності від аналізованої сфери - суду, домашнього господарства, правничих приписів чи публічного простору. Різний градус так званої жіночої свободи ми також отримаємо в межах різних вікових груп та в залежності від сімейного статусу жінки – незаміжньої дівчини, матері родини, вдови. Врешті, по-різному могли укладатися стосунки між подружжям і в окремих випадках, навіть за нормативного домінування чоловіка, яке, поміж іншим, ніколи не було тотальним. Тож родина водночас була і місцем конфлікту, утім, не конче деструктивного, й місцем емоційного прихистку для ранньомодерної людини.   

Що ж до насильства, то воно було можливе не лише там, де від початку між нареченими був відсутній емоційний контакт, а й там, де в основі подружнього життя лежали сильні почуття. Воно могло мінятися і в межах одного шлюбу, як, скажімо в родині Софії Іванівни з Ощовських та Микити Білостоцького, де дружина скаржилася, що її чоловік мешкав із нею «учтиве презъ колконадцат лит и сплодил деи зо мною учтиве водле закону хрестянского детокъ немало», а потому «нет ведома для которое причины, взявши противъ себе умыслъ нехрестянскии, от часу немалого, то ест от шести лит злое мешкане зо мною почал мети, и водле закону хрестянского ложа зо мною не маетъ», бив її та вимагав покинути його дім. Вона ж покірно «такъ бои, яко нареканя и соромоту» усі шість років терпіла через те, що «первеи того презъ колконадцат лет учтиве, яко на закон хрестянсии приналежит», з ним мешкала і дітей народила. Однак далі того витримати не могла, бо якогось дня чоловік, їдучи на ярмарок, пригрозив їй «шию втяти або на штуки розърубати», якщо по приїзді застане вдома. Тож скаржниця знайшла прихисток у «брата а опекуна своего»⁸⁰.

Відповідно, дослідження цих питань можливе лише в рамках ширших дослідницьких проблем та пояснювальних схем, з урахуванням особливостей постання самих джерел, а також уваги до всього спектру випадків, зокрема, і тих, що не вкладаються в обрану/розроблену дослідником концепцію, а чи їй суперечать. Тож для дослідника у ситуації неможливості окреслити масштаб явища важлива не сама кількість актів, що обраховується у кращому випадку двома-трьома десятками у межах столітнього періоду, а спектр можливих поведінкових реакцій, навіть тих, що, схоже, лежали на межі допустимого чи виходили за норму. Важливим є й дослідження певного об’єкту з якомога більшої кількості точок спостереження, навіть якщо окремі ракурси провокуватимуть радше питання, аніж вичерпну відповідь.

Наталя Старченко – доктор історичних наук, старший науковий співробітник, Інститут української археографії та джерелознавства. Коло зацікавлень: шляхта Волині та Наддніпрянщини XVI-першої половини XVII ст., функціонування судової системи на українських землях Речі Посполитої, історія парламентаризму, історична конфліктологія.

1. Пропоноване до уваги читачів порталу дослідження знаного українського історика Наталі Старченко є скороченою версією статті, що буде опублікована найближчим часом в «Українському археографічному щорічнику» (Вип. 19, т. 22.). В публікованому матеріалі відсутні два підрозділи: "Влада і власність" і "Літературні метаморфози". Ознайомитися із ними можна буде вже в паперовій версії дослідження.
2. Див., скажімо, класичну роботу, що лягла в основу т. зв. «лінгвістиного повороту» в історіографії (Уайт Х. Метаистория. Историческое воображение в Европе XIX века. – Екатеринбург, 2002), а також низку подальших його статтей в розвиток основних тем «Метаісторії», зокрема, впорядкованих у збірку під редакцією Еви Доманської і Марка Вільчинського: White H. Poetyka pisarstwa historycznego. – Kraków, 1999.  
3. Козеллек Р. Минуле майбутнє. – Київ, 2005. – С. 210-211.
4. Характерно для робіт пострадянського періоду, де без належної уваги до ширшого контексту проголошується факт особливого становища української жінки в суспільстві ранньомодерного часу. Див., наприклад: Кривоший О.П. Жінка в суспільному житті України за часів козаччини. – Запоріжжя, 1998, чи Лабур О.В. Жіночий фактор в системі суспільних відносин в Україні (XVI-XVIII). – Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Одеса, 1999.
5. Архив Юго–Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов (Далі – АЮЗР). – К., 1909. – Ч. 8. – Т. ІІІ: Акты о брачном праве и семейном быте в Юго-Западной Руси в XVI–XVII вв.
6. Левицкий О. О семейных отношениях в Югозападной Руси в XVI – XVII веках //Русская старина, 1880. – Т. XXIX. – С. 549–574; Його ж. Черты семейного быта в Юго-западной Руси в XVI -  XVII вв. // Передмова до: К., 1909. – Ч. 8. – Т. ІІІ. – С. 1 – 120; Мордовець Л. (Левицький О.). Про шлюб на Україні – Русі в XVI–XVII с. – Львів, 1906.
7. Левицкий О. Черты семейного быта...
8. Ворончук І. Ворончук І. Подружні зради як наслідок практики укладання шлюбів в Україні в XVI–XVII ст. (на матеріалах ранньомодерної Волині) // Соціум. Альманах соціальної історії. — К.: Ін-тут історії України НАНУ, 2006. — Вип. 6. — С. 161–202; Її ж. Домінуюча влада чоловіка над жінкою в українькій родині XVI–XVII ст. (на матеріалах Волині) // Mężczyzna w rodzinie i społeczeństwie – ewolucja ról w kulturze polskiej europejskiej. T. I. Od średniowiecza do początku XX wieku. – Poznań, 2010. – S. 77-87; Її ж. Населення Волині в XVI — першій половині XVII ст.: родина, домогосподарство, демографічні чинники. — К.: Фенікс, 2012.
9. Ворончук І. Подружні зради ...; Її ж. Домінуюча влада чоловіка...; Її ж. Населення Волині... – С. 62–90 (розділ про матримоніальні уявлення волинської шляхти).    
10. Ворончук І. Подружні зради ... – С. 197.
11. Козеллек Р. Минуле майбутнє... – С. 211.
12. Pollock L. A. Rethinking Patriarchy and the Family in Seventeenth-Century England // Journal of Family History, Vol. 23. – No. 1 (January) – 1998. – P. 20-22.
13. Radziwiłł A. S. Pamiętnik o dziejach w Polsce. – Warszawa, 1980. – T II (1637–1646). – S. 248–249.
14. Центральний державний історичний архів Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАК України). – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 459. – Арк. 408-408 зв.
15. The National Intimate Partner and Sexual Violence Survey: 2010 Summary Report is a publication of the National Center for Injury Prevention and Control of the Centers for Disease Control and Prevention  http://www.cdc.gov/violenceprevention/pdf/nisvs_report2010-a.pdf. – P. 38-39. Звичайно, сучасна наповненість понять «згвалтування», «фізичне насильство» та «переслідування» має суттєво відрізнятися від ранньомодреної, але міняються й норми та цінності, що пред’являються до членів суспільства. Для нас у даному разі важливий факт присутності в партнерському зв’язку того, що розумієься під поняттям «фізичне насильство», у сучасному світі, попри його гостру проблематизацію і обмеження на рівні законодавства.   
16. Бурдье П. От правила к стратегиям // Начала. – М., 1987. – С. 100.
17. Так, скажімо, для періоду пізнього середньовіччя подружнє життя мешканцій Італії виявлялося значно «багатшим» на застосування фізичної сили чоловіком щодо дружини, з удвічі більшою кількістю зафіксованих смертельних наслідків, аніж в Англії. Пояснення цієї різниці слід шукати в контексті, зокрема, в особливостях культивованого почуття «честі». Див.: Dean T. Renaissance Studias. – Vol. 18. – No. 4 (December). – 2004. – P. 529-530.  
18. Гинзбург К. Приметы. Уликовая парадигма и ее корни // Гинзбург К. Мифы – эмблемы – приметы. – М., 2004. – С. 225-226: «Кількісний і антиантропологічний напрямок, який отримали природничі науки з часів Галілея, поставило гуманітарні науки перед неприємною дилемою: або прийняти слабкий науковий статус, щоб прийти до значних результатів, або прийняти сильний науковий статус, щоб прийти до результатів малозначущих».
19. Carroll S. Introduction // Cultures of Violence.  Interpersonal Violence in Historical Perspective. – 2007. – P. 12–13.
20. Górnicki L. Dworzanin polski. – Wrocław, 2004. – T. II. – S. 141.
21. ЦДІАК України. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 188-189.
22. Там само. – Спр. 7. – Арк. 1210 зв.–1211.
23. Старченко Н. Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині. Друга половина XVI – початок XVII століття. – К.: Laurus, 2014. – С. 109–110.
24. Ширше див.: Старченко Н. «Постєрєгаючи прав, волностєй и свобод наших»: боротьба за домінування на волинському сеймику 1593 року // Theatrum humanae vitae. Студії на пошану Наталі Яковенко. – К., 2012.  –С. 259–276.
25. Еммануель Ле Руа Ладюрі зауважує, що декларована покірність жінки насправді не була ані повною, ані безпроблемною, і вона не забезпечується погрозами чи насильством з боку чоловіка точнісінько так, як і нормальне функціонування тодішнього суспільства не трималося на державному насильстві. Див.: Ле Руа Ладюри Э. Монтайю. Окситанская деревня (1294-1324). – Екатеринбург, 2001. – С. 237–238.
26. Надмірна жорстокість щодо дружини деяких чоловіків, які таким чином намагалися продемонструвати над нею свою владу та контроль і тим самим утвердити свою мужність, натомість підважували в очах спільноти свою честь. Адже реалізувати свої владні повноваження, як уважалося, потрібно розумно. Див.:  Amussen S.D. “Being Stirred to much Unquietness”: Violence in Early Modern England // Journal of Women’s History. – Vol. 6. – No. 2 (Summer). – 1994. – P. 80. Звернімо увагу на дослідження подружнього насильства в контексті чоловічої честі Елізабет Фойстер, де зауважується, якою хисткою була межа між прийнятним утвердженням влади через насильство, і трактуванням застосування фізичної сили як безумства, що нишило честь чоловіка. Якщо вияви насильства потрапляли в поле зору сусідів чи приятелів, вони зазвичай ставали на бік жінки (Foyster E. Male Honour, Social Control and wife beating in Late Stuart England // Transactions of the Royal Historical Society. – Vol. 6. – 1996. – P. 215-224).
27. Pollock L. A. Rethinking Patriarchy… -
28. Бурдье П. Мужское господство // Бурдье П. Социальное пространство: поля и практики. – Санк–Петербург, 2005. – С. 237–238.   
29. Amussen S.D. “Being Stirred to much Unquietness”... – S. 73.
30. Левицкий О. Черты семейного быта... – С. 12.
31. Бурдье П. Мужское господство...  
32. Ворончук І. Населення Волині в XVI — першій половині XVII ст… – С. 90.
33. ЦДІАК України. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 50. – Арк. 509.
34. Там само. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 55-56.
35. Там само. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 23. – Арк. 663–664 зв.
36. Там само. – Ф. 27 – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 69.
37. Там само. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк. 481–482 зв.  
38. Під час дебатів заявлялося:«Пан Мотовило не о реч свою, толко о власност жоны своеи позывает» (Там само. – Ф. 26. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 145–145 зв.).
39. Там само. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 7а. – Арк. 212 зв.
40. Там само. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 103–104 зв. А, скажімо, Станіслав Кандиба, домовившися про шлюб своєї доньки Олександри із Федором, сином Богдана Борейка–Кнерутського, у призначений день весілля довго, «на долгих мовах», дискутував про посаг, а потому переніс церемонію на наступний день, запевнивши багатьох присутніх у дотриманні домовленостей. Утім, наступного дня в понеділок узагалі відмовився видавати дочку заміж (Там само. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 48. – Арк. 16–18 зв.)
41. Там само. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 43. – Арк. 38 зв.–39.
42. Там само. – Спр. 25. – Арк. 343 зв. –344 зв.
43. «Pani Małżonka w. m., listu nie odsyłaiąc w. m., sama go odpięczętowała, na który co mi odpisała, w. m. copią posyłam»
44. Archiwum Państwowe w Krakowie. – Archiwum Sanguszków.  – Rękopisy. –  № 75. - T. І. – K. 137.
45. ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 459. – Арк. 303–304.
46. Там само. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 135.
47. Там само.  – Спр. 5. – Арк. 50 зв.
48. Ружин потрапив до рук Раїни зі Стакорських після смерті першого чоловіка кн. Михайла Ружинського (віновий запис від князя дружині на маєтках Ружині, Роговичах і  Твоpиничах див.: Там само. – Спp. 9. – Аpк. 74 зв. –75 зв., 22.03.1575 р.).  
49. Там само. – Спр. 22. – Арк. 483 зв. –484.
50. Там само.  – Арк. 483–484.
51. Там само. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 460. – Арк. 255 зв.–257.
52. Там само. – Ф. 21. – Спр. 35. – Арк. 209.
53. Пор. участь слуг у конфлікті подружжя – кн. Андрія Курбського з кн. Марією з Гольшанських: Ерусалимский К. История одного развода: Курбский и Гольшанская // Соціум. Альманах соціальної історії. – Вип. 3. – 2003. – С. 149-176. Зберігся масив документів, який засвідчує перебіг тривалого конфлікту між кн. Станіславовою Воронецькою Мариною Гулевичівною із чоловіком, де союзником з боку матері виступав старший син Станіслав,  а з боку батька – молодший. Вагомими ресурсами,  за які відбувалася боротьба, були маєтки, а в арсеналі знеславлення жінки головним аргументом був нібито «невінчальний» шлюб, відповідно, визнання його недійсним, натомість знищення чоловічої репутації відбувалося через оскарження його в розумовій недієздатності (АЮЗР. – Ч. 8. – Т. 3. – С. 462-468; ЦДІАК України. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк. 387–388; Ф. 25. – Оп.1. – Спр. 52. – Арк. 21 зв. –24; Ф. 26. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 316 зв.)   
54. Див., наприклад, життєву драму сироти Настасі Обуховичівни Охлоповської: Старченко Н. Справи про згвалтування в шляхетському середовищі Волині (остання третина XVI ст.) // Соціум. Альманах соціальної історії. – Вип. 11–12. – 2015. – С. 115–119.  
55. ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 22. – Арк. 193-204 зв.
56. Там само. – Спр. 34. – Арк. 183–184 зв.
57. Там само. – Арк. 186–188 зв.
58. Там само. – Арк. 1172 зв. –1173 зв.; про те ж вони оповіли в луцькому земському суді: Там само. – Ф.  26. – Спр. 5. – Арк. 635.
59. Там само. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 19. – Арк. 82–82 зв.
60. Там само. – Арк. 379 зв. – 380 зв., 383-383 зв.
61. Ось так виправдовувалися слуги, намагаючись уникнути покарання: «Мы мусили росказане пана своего и панеи чинити» (Там само. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 83).
62. Про важливість досліджувати патріархат в дії, а не лише через патріархальний дискурс, наголошує у своїй статті Поллок: Pollock L. A. Rethinking Patriarchy... – P.  3-4.
63. Так, про родинні негаразди Миколая Боговитина-Шумбарського в першому шлюбі з Євою Павловичівною мені не траплялося джерельних згадок. Схоже, що добре складалися у нього стосунки і зі своїми шваграми, братами дружини Шимоном, Прокопом і Григорієм Павловичами (а це зазвичай свідчить про родинне благополуччя), яких за тестаментом Миколай призначив опікунами своїх дітей від двох шлюбів, водночас прохаючи поховати себе біля першої дружини. Натомість конфлікт, спровокований розлученням його з другою, Ганною Ближинською, призвів до загибелі  кількох шляхтичів і у підсумку самого Боговитина. Див.: Старченко Н. Честь, кров і риторика... – С. 264-270.
64. Бурдье П. Мужское господство... – С. 218–219.
65. Witusik A.A. Młodość Tomasza Zamojskiego. – Lublin, 1977. – S. 164–165.  Див. публікацію листування Катерини з Острозьких із своїм чоловіком Томашем Замойським, підготовлену Іриною Ворончук, та передмову до них: Ворончук І. «Dobra żona godna mężowi Korona» (До історії подружніх стосунків Катерини Острозької і Томаша Замойського) // Київська старовина. – 2002. – № 6. – 120–134.
66. Авторка книжки про розлучення в магнатському середовищі Івона Кулєша-Воронєцька у своїй статті, присвяченій аналізові проблем, з якими стикалося ранньомодерне подружжя, цитує свідчення іноземця Фридерика Шульца. Той зауважує, що головними мотивами укладення шлюбу в Речі Посполитій були зазвичай економічні та політичні розрахунки. Тож авторка задає собі і читачеві риторичне запитання: «Хіба можна було вимагати від подружжя любові і поваги, якщо керувалися у виборі партнера грошима і політикою?». І відповідає: на любов не розраховували, хіба на дотримання певних усталених норм. Див.:  Kulesza–Woroniecka I. Kobieta wobec problemów małżeńskich w epoce nowożytnej – programowe wzorce i postawy // Nad społeczeństwem staropolskim. – T. 1: Kultura – Instytucje – Gospodarka w XVI–XVIII stuleciu. – Białystok, 2007. – S. 149.     
67. Archiwum Państwowe w Krakowie. – Archiwum Sanguszków. – Rękopisy. –  № 75. - T. І. – K. 88.
68. Ibidem. – K. 476–477.
69. ЦДІАК України. – Ф. 25. – Спр. 18. – Арк. 405-405 зв.
70. Seredyka J. Księżniczka i chudopachołek. Zofia z Radziwiłłów Dorohostajska. Stanisław Tymiński. – Opole, 1995.
71. «Панна Мервиньская, сама стоячи на коберцу с п[а]ном Лонским, и кгды свещенникъ почал шлюбь дават, за пытаньем свещенниковым, естли жебы была на то воля Божая и еи в стан светыи малжонскии за п[а]на Лонского позволити еи м[и]л[о]сти, панна Катерина Мервинская поведила, мовечи тыми словы, иж пан брат мои с п[а]ном Лонским  без воли моее и ведомости постановене чинил, так теж и их м[и]л[о]сти п[а]нов приятелеи моих и пана брата молодшого, не при мне, не в дому своем, одно в дому пана Соломы заочне его м[и]л[о]сти п[а]ну Лонъскому обетницу якуюс учинил, однож я такъ розумим, же на то воли Б[о]жеи // [арк. 176 зв. ] не машь и моего позволенья за п[а]на Лонского в стан св[е]тыи малжонскии не позволям, не толко пан брат мои, але отецъ и матка поневолити мене в тым не могли. И тые слова мовивши, панна Мервинская мною, возным, и шляхтою, при мне будучою, и их м[и]л[о]стю п[а]ны приятелми, светчившися, отошла» (ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 55. – Арк. 175-176 зв., 190-190 зв.).
72. Radziwiłł A. S. Pamiętnik... – T. III. – S. 321-322.
73. Kulesza-Woroniecka I. Rozwody w rodzinach magnackich w Polsce XVI–XVIII wieku. – Poznań – Wrocław, 2002.
74. Ibidem. – S. 65–74.
75. Левицкий О. Черты семейного быта... – С. 24.
76. Witusik A.A. Młodość Tomasza Zamojskiego... –  S. 164.
77. Radziwiłł A. S. Pamiętnik... – T. I. – S.  488.
78. АЮЗР... – Ч. 8. – Т. ІІІ. – С. 280-282.
79. Репина Л. Женщины и мужчины в истории: Новая картина европейского прошлого. Очерки. Хрестоматия. – М., 2002. – С. 64–65.
80. ЦДІАК Укрїни. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 457-457 зв.