Поміщицькі маєтки та садиби Російської імперії першої половини ХІХ ст. часто розглядають в якості специфічного культурного феномену. Такий підхід цілком виправданий, оскільки практика проживання дворян у своїх володіннях була масовим явищем, що формувало певні моделі поведінки поміщиків та їх стосунків із кріпосними та простір маєтку в якому центральним було житло дворянина. До того ж, образ провінційного поміщика став архетиповим для першої половини ХІХ ст. завдяки класикам російської літератури. Проте, далеко не всі поміщики проживали в межах своїх землеволодінь, особливо якщо останніх було багато.

Карта м. Карлівка. 1847 р.

(натисніть для збільшення)

Так сталося із Карлівським маєтком Костянтиноградського повіту Полтавської губернії, власники якого ніколи не зупинялись в Карлівці для довгого перебування. Маючи площу у 90 тис. десятин, а після скасування кріпацтва – у 58 тис., Карлівський маєток далеко випереджав усі інші землеволодіння у Полтавській губернії та був одним із найбільших у Російській імперії. Звісно, володіти таким господарським комплексом могла лише непересічна особа, яку мало цікавило життя у глибокій провінції. Відтак, за маєтком залишалась одна, дивлячись з перспективи власника, роль – джерела прибутків. Гроші приносило господарство маєтку, яке важко розглядати, не торкаючись питання кріпосних. Посередником між останніми та власником був нечисленний штат управлінців. Повинність кріпосних по кілька днів на тиждень працювати на поміщика, який з цього отримував єдиний дохід для свого далеко не скромного прожиття, робили стосунки трійці далеко не тривіальними.

Увага цієї роботи зосередиться на деяких аспектах історії кріпосних селян Карлівського маєтку. У другій чверті ХІХ ст. одразу кілька осіб, незалежно один від одного, дуже подібним чином схарактеризували Карлівський маєток. Ці свідчення можна співставити з джерелами які увиразнюють інші аспекти. Аналізуючи витоки, причини та процеси, які вплинули на появу та зміст цих текстів, а також їх співвідношення із дійсними практиками, спробуємо висвітлити деякі аспекти сприйняття кріпосних та умов їхнього життя.

До першого умовного типу джерел відносяться три описи маєтку вміщені в статті та двох подорожніх записках. Ці тексти наполягають на чудовому становищі кріпосних маєтку та відзначаються значною змістовою подібністю. Перша частина роботи зосередиться на верифікації змісту вказаних текстів та з’ясуванні тих обставин, які витворили саме таке бачення маєтку авторами. Друга частина відведена аналізу інформації поширення цинги в маєтку, про що йдеться у двох листах.

Упродовж 1818-1849 років Карлівський маєток належав Марії Розумовській, вдові сина Кирила Розумовського, Лева. Марія Григорівна В’яземська народилася 10 квітня 1772 року, в сім’ї статського радника Григорія В’яземського. В зовсім юному віці її, з розрахунку, віддали заміж за багатого князя Олександра Голіцина, який, проте, своїм непомірним марнотратством поставив себе та дружину у скрутне матеріальне становище, так, що Марія навіть змушена була просити допомоги у новоспеченого царя Олександра І. Стосунки у середині подружжя Голіциних не склалися. Наприкінці XVIII ст. між Марією та графом Левом Розумовським зав’язалася взаємна симпатія, розв’язка якої сталася на початку 1802 року, коли князь Голіцин програв у карти графу Розумовському свою власну дружину. У тому ж році Лев та Марія обвінчалися, а вся ця історія вийшла на перше місце серед придворних пліток¹.

Розлучення та друге одруження при живому чоловікові контрастували із конвенційними моделями поведінки вищих аристократичних кіл, і Марія змушена була відмовитись від повноцінного придворного життя. На балі 1809 року, Олександр І голосно запросив Розумовську на танець, назвавши, при цьому, графинею. Такий порух імператора давав сигнал, що Марію знову необхідно прийняти в якості легітимної співучасниці придворних інтриг та розваг². У 1818 році Л. Розумовський помер і Карлівський маєток перейшов у спадок до дружини. Марія сповна користалася благами світського життя із його пишними вбраннями, святкуваннями, поїздками за кордон тощо. Її внучка переповідала історію про бабусю, яка

«возвращаясь из Парижа въ 1835 году… привезла съ собой самую “бездѣлицу”, какъ она говорила, тоалетовъ, и, проѣзжая черезъ Вѣну, просила одного пріятеля, служившаго въ Петербургѣ по таможенному вѣдомству, облегчить ей затрудненіе провоза тоалетовъ, представлявшихъ на этотъ разъ “бездѣлицу” в триста платьев»³.

Як наслідок, цілком закономірно тікаючи від боргів, Марія чотири рази перезаставляла свій маєток, а 24 лютого 1849 року продала його великій княгині Олені Павлівні, завершивши, тим самим, більш ніж столітній період володіння Розумовськими Карлівкою.

Наразі, перейдемо до згаданих на початку описів кріпосних маєтку. Найбільш інформативним текстом із першого комплексу джерел є двосторінкова стаття видана у 1846 році у московському журналі «Эконом» під заголовком «Село Карловка принадлежащеѣ графине Разумовской»⁴. Про дату написання та автора роботи в кінці тексту зазначається: «1846 г. Март. Хутор Дмитровка. Дмитрий Кандыба.». Єдине, що можна дізнатися про автора із написаної ним статті, це те, що він був сусідом Карлівського маєтку. Та про цю людину більше відомо із інших джерел. У 40-х роках якийсь Дмитро Іванович Кандиба із хутора Дмитрівка Конотопського повіту Чернігівської губернії був активним дописувачем у петербурзькій «Газете земледельцев», на сторінках якої розповідав про роботу власного підприємства з виготовлення с/г знарядь⁵.

З огляду на збіг імені та хутора, не виникає сумніву, що автор роботи про Карлівку та статей із «Газеты земледельцев» одна і та ж особа. Проте, хутір Дмитрівка географічно не сусідить із Карлівським маєтком, на що, як уже зазначалось, нібито претендує стаття. Вирішення цієї проблеми знаходимо у відділі «Частных объявлений» лютневого номера «Полтавских губернских ведомостей» за 1846 р.:

Сим честь имею довести до сведения Гг. владельцев и всех к кому это относится что в имении Г. Корнета Дмитрия Ивановича Кандибы, Полтавской губернии Константиноградского уезда в селе Максимовке находящемся близ села Карловки, вверенном мне по законной доверенности в управление, открыт в 1845 году кожевный по новой методе завод…⁶.

Отже, крім Чернігівської губернії у Кандиби були земельні володіння і в Полтавській, якраз по сусідству із Карлівкою.

У своїй статті Кандиба малює картину чи не ідеального становища кріпосних у зразковому Карлівському маєтку. Зосереджуючись головно на селянах, автор вдається до однобоких та гіперболізованих описів:

Зайдите  въ  любой  домъ,  вы  съ  удовольствиемъ  найдете  чистоту,  удобства къ  жизни,  и  довольство  живущихъ. Вашему  сердцу  сделается  отрадно,  видя  въ  такомъ  положении  крестьянина […] Положение  крестьянъ Карловскихъ  въ  самомъ  лучшемъ, цвѣтущемъ  виде […] все  это  доказываетъ,  что подъ  управлениемъ  г.  Коробковскаго имение  благоденствуетъ.  А  владелица между  тѣмъ  получаетъ  значительные доходы,  безъ  малѣйшаго отягощения крестьянъ⁷.

Спробуємо розглянути текст Кандиби детальніше. З огляду на намагання передачі певних візуальних образів, як наприклад: «Начинается  съ  того,  что  вы  едите по  широкой  улице,  окаймленной  каменными  домами  прекрасной  сельской архитектуры», не виникає сумніву, що автор особисто побував у маєтку. Проте, це, а також його сусідство, не обов’язково вказують на добру обізнаність із Карлівським маєтком. По-перше, постійним місцем проживання Чернігівського поміщика був саме хутір Дмитрівка, а не Максимівка, а по-друге, автор припускається кількох суттєвих фактичних помилок, а саме: сплутує прізвище управителя Крапковського із неіснуючим Коробковським, неправильно вказує площу маєтку та чомусь говорить про школу для дівчаток, яка налічувала аж до 100 осіб і якої в Карлівці в той час не було.

Можливо, Д. Кандиба писав, та й то по-пам’яті, про своє перше, чи, принаймні, не надто детальне, знайомство з маєтком. Проте, навряд чи фактичні помилки та поверхове ознайомлення автора із маєтком є вагомими аргументами для спростування основної тези автора про винятково високий рівень життя карлівських селян. Нічого суттєвого не додасть і думка про те, що суб’єктивність погляду Д. Кандиби на карлівських селян окреслювалась його попереднім досвідом знайомства із життям кріпосних. Автор добре знав свій час і в порівнянні з іншими маєтками, в Карлівському дійсно могли бути кращі умови проживання.

Чималу увагу автор приділяє соціальним закладам. Зокрема, в школах (насправді школі) за його словами «Прекрасный  почеркъ  учащихся вообще  обращаетъ  особенное  внимание», а лікарня «съ большими удобствами для больных». Розлого Кандиба написав про опіку над сиротами маєтку. Суть полягала в тому, що вони працювали на суконній фабриці та інших підприємствах, за що їм нараховувалися гроші, половина яких йшла на сплату оброку, а з решти формувався окремий капітал. По досягненню повноліття, сироти вибирали собі пару зі свого середовища і в храмовий день вінчалися. Із означеного капіталу новоспеченим сім’ям надавалося житло, птиця, худоба та господарський реманент.

Цей епізод виявляє самозрозуміле уявлення того часу: дитяча праця та необхідність сиротам сплачувати поміщику повинності цілком узгоджувалась із доведенням сиріт «до полной благосостоятельности»⁸. Те, що згадані поняття не протиставляються, а перетинаються, не означає, звісно,  що погляд Кандиби є суперечливим сам по собі, оскільки в нас не має ідеальної моделі суспільства, на яку слід накладати історичні уявлення.

Сюжет із сиротам зустрічається і в інших джерелах. У 1873 році 83-х річний Аркадій Васильович Кочубей описав у своїх спогадах епізод півстолітньої давнини. У 1825 р. Марія Розумовська прямувала у подорож за кордон і проїздом навідалась у свою Карлівку:

15-го августа в  Карловкѣ  былъ храмовой праздникъ, и я подъ этимъ предлогомъ поѣхалъ туда. Къ этому празднику тамъ обыкновенно приготовлялись свадьбы. В этот день происходило  вѣнчаніе  двадцати крестьянскихъ паръ. Графиня  всѣмъ  имъ  сдѣлала приданое: давала пару воловѣ, телегу, денегъ и все хозяйство.  Послѣ вѣнчанія  происходилъ пиръ: играла музыка, и  всѣ новобрачные, въ нарядахъ,  проѣзжали  мимо графини на новыхъ возахъ, запряженныхъ волами»⁹.

Хоча в тексі не зазначається, що мова йде про сиріт, стаття Кандиби, написана більше 20 років потому, роз’яснює, що йдеться про «церемонію» вінчання саме сиріт. Очевидно, що таке обдарування нещасних позиціонувалося в якості благодійності з боку власниці. Картина з молодятами, яких везуть «святкові» воли не була в цьому випадку унікальною. Бантиш-Каменський писав, що «Въ Черниговской губернии зажиточные поселяне разьѣзжаютъ тогда въ повозкахъ, изъ коихъ каждая запряжена шестью волами, украшенными лентами»¹⁰.

Карта частини м. Карлівка. 1817 р.

(натисніть для збільшення)

Окрім вже згаданих прикладів філантропії, Марія Розумовська у 1828 році своїм коштом побудувала у маєтку церкву, а центр Карлівки прикрашала збудована у 1817 році, тоді ще живим чоловіком Розумовської – Левом, одна із найбільших у Полтавській губернії – Успенська церква. Чи було це лише порухом доброго серця? Чеснота благодійництва та відповідні практичні дії були популярними у Російській імперії упродовж усього ХІХ ст.¹¹  В. Тарновський, приміром, вважав характерною рисою малоросів «безвозвратную благотворительность»¹². За тих умов, уникнути апеляцій до благодійництва взагалі було доволі складно. Поміщик, таким чином, ніби легітимізував свої стосунки із кріпосним, вдало виконуючи задану роль турботливого пана.

Кращому розумінню тексту допоможе також визначення критеріїв «полной благосостоятельности» селян для Д. Кандиби. Головним чинником, що визначав ці критерії була дворянська та поміщицька ідентичності автора, які формували його уявлення про порядок та нормальність певних ситуацій, а також окреслювали чинники благоустрою селян. Промовистим свідченням є таке висловлювання: «не  могу не  сказать,  что  пора,  очень  пора, обратить  вниманіе  на  этихъ  подобныхъ намъ людей,  хотя  судьбою  они  поставлены  и  ниже  насъ.  Судьба  и  счастіе ихъ  въ  рукахъ  помещиковъ,  и  потому тяжкий  грѣхъ  тому, кто  могъ сделать – не  сдѣлалъ,  кто  не  мог – не  отказался,  предоставляя  это  тому,  кто  могъ  и постигъ  вполне  любовь  къ  ближнему»¹³. Турбуючись про покращення становища кріпосних, автор не до кінця урівнює дворянина та селянина, називаючи останнього лише подібним, але не рівним до вищого стану.

Подібний органічний становий розподіл визначав уявлення про різні життєві потреби сторін. Говорячи про освіту, Д. Кандиба відзначив, що викладання в школах початкових знань, як-то: читання, письма, елементарних математичних дій та церковного співу, цілком достатньо для сільської дитини. Навряд чи в нього були такі ж занижені очікування щодо освіти дворянина. Для Кандиби цілком нормальним та навіть правильним був встановлений порядок за яким кріпосні мусили займатись головно сільським господарством та окрім того відпрацьовувати мінімум трьохденну панщину на поміщика. Це зовсім не заважало кріпосному знаходитись в «цвѣтущемъ  виде». Побіжно автор говорить про позитивний фактор заняття карлівських селян торгівлею та чумакуванням, а  наприкінці статті згадує про ситість, як про критерій життєвого рівня селянина. На цьому завершимо огляд першого джерела і перейдемо до наступного.

У 1839 році Микола ІІ створив «Секретный комитет по вопросу об увольнении помещичьих крестьян» в середині якого виникла дискусія  з приводу сміливої записки Міністра державних маєтностей Павла Кисельова, в якій пропонувалось покращити становище кріпосних та послабити тиск поміщиків. Щоб підтвердити свою позицію додатковими аргументами П. Кисельов, за санкцією государя, доручив чиновнику із свого міністерства, відомому державному діячеві Андрію Заблоцькому-Десятовському, об’їздити внутрішні губернії імперії і під приводом інспекції вивчити становище поміщицьких селян¹⁴.

На основі подорожі, Зяблоцький-Десятовський написав працю «О крепостном состоянии в России», яку в некролозі автору було влучно схарактеризовано, як «обвинительный акт против отживших свой век крепостных отношений»¹⁵. Через цензуру, про публікацію такої статті в 40-х роках мова не йшла, а П. Кисельов навіть не насмілився представити її Миколі ІІ¹⁶. Посеред постійних картин нужденних кріпосних та аморальних поміщиків, Зяблоцький-Десятовський небагато маєтків удостоював похвальних оцінок. Одним із таких острівків щастя в тексті виокремлюється Карлівський маєток.

Відтак, зустрічаємо вже знайомий, зі статті Жданова, стиль опису:

он (управитель Крапковський – С.М.) привелъ имение в отличный порядокъ, не только в отношении к доходамъ, но и къ быту крестьянъ. Учредилъ школы, разныя благотворительныя заведенія для крестьянъ, действительно достойныя не только похвалы, но и изучения. Въ 1839 году, при подробномъ осмотре этого имения, мы не могли не восхищаться имъ»¹⁷.

Важливим є епізод із діалогу Крапковського та гостя, в якому управитель жаліється на погані думки: «Мысль та, что съ моею смертію, или переменою владелицы, все мною сделанное въ два, три года исчезнетъ, разнесутъ даже кирпичи отъ этихъ домиковъ, которыми вы такъ восхищались»¹⁸. Як пояснив Зяблоцький-Десятовський, з тих кам’яних будиночків складалось окреме поселення, в якому й жили сім’ї із сиріт про яких йшлося вище.

Щодо третього джерела. У другій половині 1838 – на початку 1839 роках чиновник Міністерства внутрішніх справ Михайло Жданов здійснив службову поїздку по 22-х губерніях Російської імперії. Йому було доручено оглянути становище сільського господарства та, особливо, садівництва. За результатами цієї подорожі М. Жданов опублікував «Путевые записки» в яких зосереджував увагу не тільки і не стільки на предметі своєї поїздки а й на пейзажах, історичних екскурсах та жінках. У першій половині вересня 1838 року М. Жданов прибув у Карлівку і аж на півтори сторінки описав свої враження.

Стилістика запису М. Жданова теж дивним чином перегукується із двома попередніми текстами. Отож, маєток:

можно считать образцовымъ по введенному порядку и устройству во всѣх частяхъ сельскаго хозяйства… Для бѣдных сиротъ есть особый капиталъ, при помощи котораго они, по вступленіи въ совершенный возрастъ, селятся въ образцовыхъ, хороших домахъ и снабжаются всѣмъ, что только нужно для хозяйства: скотомъ, земледѣльческими орудіями и полною домашнею утварью. Такимъ образомъ ежегодно новое поселеніе увеличивается пятнадцатью, или двадцатьюю парами, которыя и вѣнчаются въ одно время (кажется, 15-го августа). Капиталъ этотъ составляется изъ задѣльной платы, получаеыой дѣтьми за работы на суконной фабрикъ.

Влучно підсумовують загальну думку, як здається, чи не всіх хто відвідує Карлівку, слова Жданова про те, що «Еслибы у насъ было поболѣе таких помѣстій, какъ Карловка, то Приказы общественнаго призрѣнія и Опекунскіе Совѣты много бы потеряли»¹⁹.

Коротко охарактеризувавши всі три джерела, спробуємо з’ясувати чому три різні за світоглядом та статусом особи, незалежно один від одного та в межах десятиліття, подали ідентичний образ маєтку, як взірцевого. По-перше, слід відмітити, що всі автори, відносять на далекий другий план інформацію про господарство маєтку, описуючи його лише загальними фразами, хоча й в незмінно позитивному руслі. Такий стан речей особливо викликає підозру у випадку Д. Кандиби, який був прогресивним поміщиком і якого в першу чергу мали б цікавити численні підприємства найбільшого в губернії маєтку. Чому так сталося ми спробуємо з’ясувати пізніше.

Наразі варто сказати, що теза про гарні прибутки та чудові підприємства Карлівського маєтку є частиною конструкту вихваляння маєтку. Свідченням проблемності господарства маєтку є матеріальні труднощі Марії Розумовської. Остання взяла 4 позики з 3 надбавками під заставу власних кріпаків у Санкт-Петербурзької опікунської ради – двічі у 1836 році та по одному разу у 1837 та 1840 роках на загальну суму майже півмільйона рублів. Станом на 1848 р. борг Розумовської складав 415 000 руб²⁰. Великі витрати були пов’язані з пишним світським життям Марії, її частими поїздками за кордон тощо²¹.

Такі борги можна списати не на погане господарство, а на тодішню повсюдну моду поміщиків брати вигідні кредити у державних установ. Відтак, на 1859 рік по всій імперії у кредитних установах було закладено дві третини душ від кріпосних чоловічої статі²². А у першій половині ХІХ ст., яку Марія, безумовно, добре пам’ятала, влізання в борги навіть вважалось ознакою хорошого тону²³. Та дійсні причини, схоже, були тривіальнішими. У 1836 році чистий річний прибуток від маєтку становив 307 тис. рублів., натомість у 40-х роках він значно зменшився і в середньому становив  лише 143 тис. рублів²⁴. Для порівняння, поміщик Папков, маєток якого знаходився у Слов’яносербсьому повіті Катеринославської губернії та площа і населення якого були у понад десять разів менші за Карлівський, у 30-х роках отримував щорічно понад 250 тис. рублів чистого прибутку²⁵.

Важливо, також, зрозуміти що побудило того чи того автора оживити на папері враження від Карлівського маєтку. Зупинка Жданова у провінційній місцині виглядає не надто винятково на фоні всього тексту подорожі. Карлівський маєток був для автора не наперед визначеним місцем для відвідин – мандрівник опинився в ньому через місцерозташування поштової дороги. Та все ж, Жданова чимось (чим спробуємо з’ясувати пізніше) маєток привабив і він не оминув його досить детально описати у своєму подорожньому щоденнику, в який він заносив багато різнорідної інформації. Мотив Зяблоцького-Десятовського теж цілком зрозумілий. Відвідавши велику кількість поміщицьких маєтків, він зупинився і на гігантському Карлівському, який до того ж, нібито, позитивно виділявся на фоні інших. Складніша ситуація із Кандибою. Активний поміщик, який публікував суто господарські статті та мав у власності кілька підприємств, замість того щоб написати про карлівське господарство, яке дійсно заслуговувало на увагу кількома підприємствами, взявся писати про благоустрій селян. Робив він це цілком щиро і про свідоме рекламування, з огляду на тодішні спроби продажу маєтку, мова йти не може, бо тоді йшлося б про грошову складову. Вочевидь, Кандиба був під враженням побаченого та почутого, якщо відвідини маєтку надихнули його на патетичний вступ до статті:

Я  полагаю,  что  все,  имеющее  благую  цѣль,  и  могущее  служить  хорошимъ  примѣромъ,  стоитъ  известности и  частаго  напоминанія,  потому  что ежели  доброе  дѣло  будетъ  имѣть  хотя  одного  послеѣдователя,  то  и  это  уже прекрасный  результатъ.  Въ  такихъ  видахъ я  хочу  изобразить  имѣние  графини Разумовской…²⁶.

Остання цитата відсилає до вже раніше зауваженого – основним похвальним мотивом усіх трьох джерел є чудовий рівень життя карлівських селян. Автори спеціально наголошують на школі, лікарні, а також особливому становищі сиріт та будинках в яких живуть селяни. Акцентування уваги на опіці над селянами, навіть шляхом утримання таких, нібито, типових закладів, як школа та лікарня є закономірним в контексті того часу. Існування їх в тому чи тому маєтку цілком покладалось на милість та засоби поміщика, тож останні, в більшості випадків, просто не будували їх – або через відсутність коштів, або через небажання. Перша згадка про лікарню в Карлівському маєтку датується ще 1817 роком. За даними 1836 року до її комплексу входили 3 флігелі для хворих, будинок для лікаря, кухня, лабораторія та баня²⁷.

Проте, лікарня у ті часи була закладом про який більше чули ніж бачили. У 1846 р. у Полтавській губернії було зареєстровано усього 72 лікаря, більшість з яких концентрувалися у повітових та губернському містах або займались приватним лікуванням. У 1847 р. в губернії було 22 лікарні, серед яких 15 повітових, 6 поміщицьких та одна відомства громадської опіки. Таким чином, з близько 5 тис. маєтків площею від 50 дес., які існували у Полтавській губернії, лікарню мали лише 6. Цілком можливо, що на карлівський заклад та лікарню в маєтку графа Ламберта в с. Циглєрівка того ж Костянтиноградського повіту приходився один лікар, адже відомість про кількість пацієнтів у 1847 р. для означених закладів подавалась сумарна і дорівнювала 490, що відповідало середнім показникам у регіоні. Окрім того, у відомості за 1845 р. про лікарів при поміщицьких маєтках про Карлівку не згадується взагалі, натомість згадується лікар у садибі Ламберта²⁸. Навіть у другій половині ХІХ ст. в Російській імперії одна лікарня припадала на 176,000 населення, тоді як у Пруссії це й же показник дорівнював 1 : 22,000²⁹. Зважаючи на це, не дивно, що увагу Д. Кандиби могла привернути лікарня, наявність якої вже було маячком для автора, який вказував на виняткове становище карлівських селян.

Схожа ситуація була зі школами. Як уже зазначалось, Д. Кандиба помилково говорить про школу для дівчаток. Щодо училища для хлопчиків, то таке дійсно функціонувало. Дата заснування карлівського парафіяльного чоловічого училища варіюються в різних джерелах між 1837 та 1840 роками.  Проте, згідно опису маєтку за 1836 р. у Карлівці вже був «Школьницкой двор», який був огороджений тином та на території якого стояли кам’яна одноповерхова п’ятикімнатна будівля, кухня та чомусь крамниця з продажу сукон³⁰. Можна припустити, що у 1840 р. відбулося перепідпорядкування карлівського приходського училища від Духовного Відомства православного віросповідання Міністерству народної просвіти. Становище освіти в Полтавській губернії на той час цілком відповідало загальнодержавним тенденціям. У 1846 р. у губернії було 50 навчальних закладів відомства міністерства народної освіти, з них: губернська гімназія, 15 повітових училищ та 34 приходських. Карлівська школа входила до розряду останніх. Узимку 1844 р. у ній числилось 115 учнів, узимку 1845 – 78, у січні 1846 р. –  119, узимку 1848 – 66. Окрім того, діяло до 100 училищ відомства палати державного майна, тобто для державних селян. З жіночих навчальних закладів діяв лиш пансіонат благородних дівчат. Примітно, що за всі означені роки карлівське училище займало перше місце за кількістю учнів серед усіх навчальних закладів губернії, не рахуючи лиш гімназії³¹. Зважаючи на вищевикладені цифри, школа, як явище виняткове, теж мусила б привернути увагу Д. Кандиби. Таким чином, карлівське населення мало доступ до освіти та медицини чого більшість інших селян були позбавлені. Та чи означає це, що теза авторів про виняткове становище кріпосних Карлівського маєтку дійсно мала підстави для висунення?

Щоб відповісти на це питання, слід з’ясувати, яким був міг бути вплив лікарні та школи на добробут селян. Як уже зазначалось, у 1847 р. карлівська та циглерівська лікарня сукупно прийняли на лікування 490 чоловік. Враховуючи більші розміри Карлівського маєтку, можна припустити, що в рік на один день в Карлівці припадав один пацієнт або ж на 40 карлівських кріпосних припадав один, який за рік відвідав медичний заклад. Показники не великі та все ж не слід їх ігнорувати, особливо зважаючи на той факт, що тотальна більшість кріпосних імперії, принаймні в межах свого маєтку, взагалі не мала ніякого доступу до лікарні. Складнішою виглядає ситуація із навчанням.

Рівень викладання в парафіяльних школах Російської імперії першої половини ХІХ ст. став притчею во язицех для істориків. Тодішнє навчання характеризують, як вкрай неефективне та пародійне. Значна частина шкіл та учнів існували лише на папері. Вчителі були напівосвіченими та застосовували методики бездумного запам’ятовування, переписування та сурової дисципліни, включно з всюдисущою поркою, не вистачало підручників. Таке навчання призводило до того, що учні після кількох років школи заледве могли читати чи правильно написати якесь слово³². Спробуємо прослідкувати наскільки накладались ці узагальнені тенденції на Карлівський маєток. Д. Кандиба зазначає, що «Прекрасный  почеркъ  учащихся вообще  обращаетъ  особенное  внимание, а  въ  старшемъ  разряде  доведено  чистописание  просто  до  совершенства»³³. Каліграфічний почерк на той час безумовно був важливою ознакою доброї освіти та навряд чи можна довіряти цим словам автора, які скоріше були лише частиною загального конструкту вихваляння маєтку.

Можна піти іншим шляхом. Відомо, що за 1844-1846 та 1848 роки офіційна середня щорічна кількість учнів у карлівському училищі становила 95 осіб. В уставі приходських шкіл підвідомчих Міністерству народної просвіти кількість класів в таких закладах не фіксувалась, проте як видно із статті Д. Кандиби їх було як мінімум два³⁴. Зрештою, виходячи із тогочасних практик два класи були типовою кількістю ступенів народного (початкового) навчання, хоча й нерідкою була практика коли учні могли залишатися по кілька років в одному класі. Якщо перенести відому нам середню кількість учнів на період з 1837 по 1857 роки, то виходить, що за 20 років карлівська школа мусила б виховати приблизно 950 грамотних (тих хто вмів читати та писати) кріпосних. Натомість, згідно із десятою ревізією, яка проводилась у 1857 році із понад 15,000 кріпосних карлівського маєтку грамотними були 102 особи, причому всі чоловічої статі та тотальна більшість яких проживала саме в містечку Карлівка³⁵. Отже, більшість учнів за час навчання не засвоїли навіть читання та письма. На одного грамотного в маєтку приходилось 147 неграмотних, тоді як по всій імперії за той же час пропорція населення до кількості учнів була 1:143³⁶. Окрім того, слід розуміти, що школа та лікарня могли бути не лише предметом благодійності щодо своїх селян, а й цілком утилітарною потребою для функціонування одного з найбільших маєтків імперії. Зокрема, Кандиба зазначає, що «известно  мнѣ  то,  что  изъ  этой школы  поступили  въ  разныя  должности при  экономии  люди  съ  весьма  хорошими  свѣдѣниями  и  нравственностью»³⁷. Практика набору у власні контори учнів із місцевих шкіл була тоді добре відомою³⁸.

Запис про школу чи лікарню, чи будь що інше, міг з’явитися не тільки внаслідок побаченого, а й почутого, особливо якщо співрозмовник вмів добре переконувати, тож варто поставити питання хто міг бути інформатором авторів джерел і чи бачили вони на власні очі те, про що писали. Кандиба, як слідує із його статті, навряд чи їздив в глиб маєтку і особисто оглядав суконну фабрику в якій працювали сироти. Скоріше за, все про них розповів гостю управитель, якого автор часто хвалить, хоч і сплутує прізвище. Жданов, схоже, теж прогулявся лише центральною дорогою. Щодо інформаторів, то фраза «Такой порядокъ введенъ управляющимъ ныне Карловкою полковникомъ Крапковскимъ, который, какъ говорятъ, въ вознаграждение трудовъ своихъ получаетъ до 10,000 р. жалованья»³⁹. наштовхує на думку, що інформатором, окрім іншого, виступав вочевидь хтось із службовців маєтку. Нарешті достеменно відомо, що Зяблоцький-Десятовський спілкувався із Крапковським і з їхньої розмови слідує, що управитель дуже пишався своїми здобутками у соціальній сфері та всіляко намагався поділитися ними із своїми гостями. Зяблоцький-Десятовський, за його словами, детально оглянув маєток і побував не лише у Карлівці, а й у Федорівці та Маріїнполі. Та навряд чи високий гість об’їхав весь десяток сіл маєтку: у Маріїнполь Зяблоцького-Десятовського повів сам Крапковський, щоб поділитися з ним своєю втіхою. Отже, оцінки щодо життєвого рівня селян Карлівського маєтку були під безпосереднім впливом почутого від управителя маєтку та, можливо, інших осіб і формувалися не конче на власних спостереженнях.

Про Івана Федоровича Крапковського відомо небагато. Практика управління великими маєтками відставними офіцерами на той час була повсюдною. Кваліфікованих кадрів, основним фахом яких було б сільське господарство, майже не було. Упродовж усього дореволюційного періоду в українських губерніях не було жодного повноцінного вищого навчального закладу для підготовки спеціалістів у різних галузях землеробства⁴⁰.

Є підстави вважати, що Крапковський служив у Малоросійському кавалерійському  полку. Указом 1798 року у Москві мав сформуватися новий кавалерійський полк Цорна, в який, окрім інших офіцерів був переведений, такий собі, корнет Крапковський із Малоросійського кірасирського полка. Пізніше поручик Тверського полку (перейменований полк Цорна) Крапковський  отримав орден св. Володимира 4 ступеня за хоробрість в бою з французами 8 листопада 1805 р. Відомий також указ від 5 березня 1802 р. про те, що «Малороссїйкаго Кирасирскаго полку Корнетъ Крапковской назначается Адътантомъ къ Шефу Генерал-Лейтенанту Князу Ромодановскому-Ладыженскому». Останній, за деякими даними з 23-го січня 1799 р. по 31-є березня 1801 р. був шефом Малоросійського полку⁴¹. Дуже вірогідно, що згадана особа(и) була прямо пов’язана з полковником Іваном Крапковським, управителем карлівського маєтку.

Вже зазначалось, що усі автори зауважують чудовий стан селянських будинків. Кандиба з цього приводу повідомляє: «Начинается  съ  того,  что  вы  едите по  широкой  улице,  окаймленной  каменными  домами  прекрасной  сельской архитектуры»⁴². Жданов не пише прямим текстом про кам'яні споруди, проте, як буде показано, мова йде саме про них: «Здесь поселяне жывутъ въ довольстве, домы их хорошо отстроены и при многих находятся садики». Десятовський-Зяблоцький взагалі ж захоплювався кам’яними будівлями в яких жили сироти. Щоб зрозуміти чому ці автори бралися оцінювати житло слід звернутися до того архітектурного простору в якому вони жили. Найкраще його ілюструє статистика згідно якої на 1846 рік у Полтаві із 1758 будинків  кам’яних було 45, а в Костянтинограді із 1170 лише один⁴³. Як правило, мандрівник проїжджав повз дерев’яні та глиняні будинки, тож як тільки він бачив архітектуру, яка виходила поза межі звичного він нерідко брався занотовувати це. Така практика поширена на той час серед багатьох авторів. Відтак, коли Іван Аксаков у листі від 1856 р. описуючи житло в Курську зазначав, що «только есть два каменныхъ домика для губернатора и жандармского полковника», то така цитата є репрезентативною для широкого кола джерел⁴⁴.

Окрім того, характерною рисою тодішніх поселень було хаотичне невпорядковане розташування дворів, які не утворювали правильних геометричних вулиць. Мандрівники дійсно могли побачити у Карлівці нетиповий краєвид. Ще на карті Карлівки 1817 р. по обох боках стовпової дороги позначені рівно розміщених 88 будинків біля яких акуратно розсаджені дерева. Скоріш за все саме цю «Нову слободу», як вона позначена на мапі, мав на увазі Жданов, який безумовно проїжджав повз неї ⁴⁵. На схемі 1847 р., північніше означеної слободи, з’явилася ще одна забудована вуличка, про яку, можливо, говорив Кандиба, який мав їхати нею з огляду на місце розташування його власного маєтку. Та не можна поширювати враження мандрівників про помешкання від двох вуличок на весь маєток в якому було більше ніж 2,5 тисяч дворів і тотальна більшість яких була звичними мазанками.

Контури колишнього Маріїнполя на трьохверстовій військовій мапі кінця ХІХ ст.

Цікавіша ситуація з селом в якому жили обвінчані сироти і яке називалось Маріїнполь. Тут варто представити ще одну дійову особу – Миколу Арандаренка⁴⁶. З 1839-1849 роках він керував Полтавською палатою державних маєтностей, а у 1848-1849 рр. були опубліковані перші дві частини його «Записок о Полтавской  губернии составленных в 1846 году», які набули популярності в якості джерела для вивчення Полтавщини. У цій праці Арандаренко залишив цікаву згадку про сирітське село:

Вообще постройки в селеніяхъ расположены безъ симметрическаго порядка… Постройка домовъ въ селахъ и хуторахъ большею частью состоитъ изъ мазанокъ, крытыхъ соломой, а мѣстами строятся изъ дерева, нетолстыми пластинами; в нѣкоторых помещичьихъ селеніяхъ крестьянскія избы построены изъ землебитнаго кирпича. В Константиноградскомъ же уѣздѣ, въ имѣніи Графини Разумовской, въ с. Карловкѣ и Маріенполѣ, устроены крестьянскіе дома изъ кирпича, по методе Герарда, покрыты тесомъ и расположены симметрически, по широкимъ, прямымъ улицамъ⁴⁷.  

Маріїнполь на карті часів управлінства маєтком М. Арандаренка

Сутність згаданої в уривку системи Герарда полягає в застосуванні облегшеної кладки цегли, при котрій стіна складалась із нетовстих внутрішнього та зовнішнього цегляних шарів, простір між яким заповнювався органічним утеплювачем. За словами дослідників, вперше таку систему застосував архітектор Герард у 1829 р. у Російській імперії⁴⁸. Тож, якщо,   свідчення про запровадження системи Гердера у вказаний рік є достовірним, це дає приблизні крайні дати появи Маріїнполя, перша згадка про який датується 1836 роком. Більше того, як видно на кількох картах, Маріїнполь утворював рівну дугу, в середині якої йшли рівні вулички, а навпроти села стояла кам’яна Федорівська церква. Тому не дивно, що побачивши ціле село із кам’яних будинків та ще й рівно розташованих, Зяблоцький-Десятовський захопився ним – в сусідньому повітовому місті він міг побачити лише одну кам’яну споруду.

За десятою ревізією, яка була проведена у 1857 році, у Маріїнполі проживала 401 особа, при чому майже на кожен будинок, яких всього було 41, припадало по дві сім’ї. Загалом виходить, що в одному будинку змушені були проживати в середньому 10 людей. В контексті тогочасних практик це не можна віднести до великих незручностей для кріпосних. Селяни часто змушені були тіснитися кількома сім’ями в одному будинку, особливо коли у молодих з’являлися свої сім’ї. Якщо влітку була змога ночувати у господарських спорудах, то взимку окрім людей у будинках часто жили ще й тварини, яких хазяїн уберігав від холоду. Приміром Іван Кабештов, кріпосний із Саратовської губернії, згадував як у 30-х роках управитель поселив його разом із матір’ю, як дворових у дерев’яному будинку в якому в трьох кутках стояли ліжка, одне з яких була призначене для новоприбулих, а решта два для інших сімей. При цьому під двома ліжками стояло двоє телят, а під третім два ягня⁴⁹. Окрім того, за словами Десятовського-Заблоцького, кам’яні будинки не завжди означають більшу зручність, вони можуть бути сирими і так само як і глиняні чи дерев’яні швидко зруйнуватись⁵⁰. Зрештою, напередодні скасування кріпосного права, вже за нового власника, селян із Маріїнполя та «Нової слободи» переселили у новоутворене село⁵¹.

Таким чином, весь вищевикладений аналіз демонструє, що означені джерела формують образ про благоустрій всього маєтку на основі вузького кола побаченого та почутого. Школа, лікарня та матеріальне забезпечення сиріт практики дійсно не характерні для більшості маєтків, проте вони не впливають на становище абсолютної більшості кріпосних маєтку, життя якої залишається для нас загадкою і абстрактні характеристики на кшталт «вездѣ  жизнь, стройность  и  благосостояніе» жодним чином не допомагають кинути світло на проблему. Цей випадок яскраво демонструє неспроможність популярного міфу про достовірність двох незалежних джерел. Тут маємо три джерела написаних авторами різних соціальних статусів, які проте перебували у схожих умовах, які впливали на написання їхніх текстів⁵².

Маємо в розпорядженні інші джерела, які оповідають про селян Карлівського маєтку. Наприкінці 40-х років ХІХ ст. розпочалися переговори  між Марією Розумовською та великою княгинею Оленою Павлівною з приводу продажу останній маєтку, що й відбулося 24 лютого 1849. Активну участь у процесі продажу-купівлі брав уже згадуваний Микола Арандаренко. Він енергійно радив Олені Павлівні придбати маєток і сподівався отримати добре оплачувану посаду управителя, на яку зрештою і був призначений⁵³. Від самого початку робота Арандаренка  не складалась. На весні 1850 р. в маєтку вимерз весь посів озимої пшениці, а Олена Павлівна неодноразово вказувала управителю на неточності у фінансових звітах та несвоєчасність грошових переказів. Невдовзі Арандаренко попросив про звільнення, що й було зроблено у квітні 1851 р.⁵⁴  Про причини звільнення з нещодавно бажаної посади, Арандаренко написав у розлогому листі до наближеного до великої княгині генерал-лейтенанта Олександра Павловича Безака.  

Колишній управитель описує становище маєтку, як катастрофічне вже на момент його приходу до управління та вказує, що через незалежні від нього причини змінити ситуацію було неможливо⁵⁵. Є певні підстави недовіряти словам Арандаренка. Ще у 1849 році, рекомендуючи маєток для придбання, він характеризував його як цілком вигідний, а всі підприємства як такі, що знаходяться «в хорошем состоянии»⁵⁶. Через 2 роки, як слідує із згаданого листа, виявилось що «всѣ экономическія строенія выстроенныя подобно времяннымъ балаганамъ… Фабричное строеніе выстроенное въ болотѣ и остававшееся долгое время безъ малѣйшей даже починки, пришло въ совершенное разрушеніе»⁵⁷. Вочевидь Арандаренку спочатку було вигідно хвалити маєток, щоб стати його управителем, а потім критикувати, щоб виправдати своє звільнення.

Зачіпається в листі також проблема селян:

Зная что въ Карловкѣ есть фабрика, я полагалъ что нравственность крестьянъ не очень хороша, но не представлялъ ее себѣ съ такой дурной стороны какъ я ихъ нашелъ. Мнѣ и прежде говорили, что въ этомъ имѣніи между крестьянами бѣдности больше чѣмъ состоятельности; но я неполагалъ, чтобы въ такомъ обширномѣ имѣніи могла быть водворена нищета со всѣми ея пороками… Нравственность крестьянъ въ таком состояніи, что они могутъ считатся выродками изъ малороссіянъ; здѣсь нельзя провести ночь безъ карауловъ; воровство и мошенничество страшныя, обваровываютъ и гумны и амбары, волов лошадей и все что попадается; в имѣніи существуетъ целыя шайки воровъ с давняго времяни… Большая часть крестьянъ невоздѣлываютъ для себя земли и жили пайками хлѣба, – или подаяннями. – Они небыли даже надѣлены землею, а въ числѣ ихъ аристократы – пользовались землями отнятыми отъ крестьянъ.»⁵⁸.

Очевидно, такі дані дисонують із вище проаналізованими трьома джерелами. За ритуальними фразами про школи, лікарні та цегляні будиночки приховувалась інша сторона життя кріпосного. На згаданій суконній фабриці працювало до 600 робітників⁵⁹. За умови, що у маєтку діяло кілька винокурень, продукція яких частково збувалась на місці, очевидно, що карлівські шинки не пустували. Звичними для доріг Російської імперії були й згадувані у листі жебраки. Хоча варто зазначити, що у  порівнянні джерел є хронологічна невідповідність, оскільки Крапковський помер у 1848 році від холери і Арандаренко описував реалії актуальні для управління іншої особи – штабс-ротмістра Бедряги⁶⁰. Та навряд чи ситуація могла кардинально змінитись за один рік.

Зокрема, показовою є оцінка Арандаренка роботи Крапковського: «Видевши наружно управленіе покойнаго Храпковскаго, я считалъ, что въ немъ есть фарсы для эфекта предъ любопытствующими, но несведущими въ хозяйствѣ для одной лишь хорошей молвы; но что все же ведется корень хозяйственности»⁶¹. Націлений передусім на господарство, Арандаренко помітив, що за фасадом позірної опіки над селянами приховувались далеко не видатні успіхи у фінансовій сфері.

Та є ще одне, особливо примітне, свідчення Арандаренка: «Половину барщины застал я въ цынготной болѣзни, отъ которой до моего прыбитія умерло болѣе 800 челов. Причиною смертности были: худыя жилища и недостатокъ продовольствія»⁶². Смерть такої кількості людей головно від голоду видається сумнівною. На початку березня 1849 року радник двірцевого правління Юркевич прибув в маєток для проведення процедури зміни власника. В своєму звіті Олені Павлівні він зазначав, що в сусідніх маєтках серед селян лютувала цинга та інші хвороби, гинула худоба. Про Карлівський маєток Юркевич вказав, що: «есть и здѣсь болѣзни между людьми, падеж скота и овецъ, недостаток въ кормѣ, но въ сравненіи съ вышесказанным почти незначительный, притомъ же есть и средства помочь этому горю без отягощенія Экономіи»⁶³. Вочевидь оптимістична оцінка Юркевича була лише заспокійливим для поміщиці і слід довіряти більше словам Арандаренка.

Через поганий урожай, вже взимку у Полтавських губернських відомостях з’явився прогноз щодо появи цинги. На середину січня в Костянтиноградському повіті хворих на цингу було 27 чоловік, смертельних випадків зафіксовано ще не було. Проте, вже на 25 лютого померло 39, кількість хворих підскочила до 1009 чоловік, а до середини березня збільшилася ще на півсотні. Юркевич писав звій звіт третього березня, коли хвороба ще не принесла багато смертей, тому його оцінку слід підважити. За період від лютого до 15 квітня загалом було зафіксовано 6523 хворих, 1072 одужавших та 1071 померлих. Проте, цинга лише набирала обертів і з 15 квітня по 15 травня було зареєстровано ще 13 478 хворих та 2159 смертей і лише в червні хвороба пішла на спад⁶⁴. Ці дані роблять більш ніж вірогідним свідчення Арандаренка про понад 800 смертей в Карлівському маєтку. Вже було згадано слова Тарновського про благодійність малоросіян. Ось інша його цитата про те, що благодійність тих же: «особенно является изумительною во время бедствий неурожая»⁶⁵. Насправді ж реакція влади на поширення цинги обмежилась публікацією статистики, співчуттями та командируванням в Костянтиноградський повіт члена лікарської управи, лікаря та двох студентів із Харківського університету.

У Полтавських губернських відомостях було опубліковано замітку про лікування кровопусканням: «Известно, что ломъ иногда сопровождает цингу (скорбут). Такъ какъ эта болезнь в последние годы весьма часто встречалась, то взошедшее в обычай между простымъ народомъ кровопускание весьма многимъ вредило, и может быть способствовало распространению болезни, и без сомнения усилило её у тех которые её имели прежде»⁶⁶. Наведена цитата є показовим прикладом примітивних методів лікування селянами цинги. Більше того, далі по тексту зазначається, що кровопускання допускається в разі якщо цинга супроводжується іншою хворобою, наприклад пневмонією. Тобто навіть на офіційному рівні рекомендувалось застосування абсолютно безкорисного, проте такого популярного способу лікування.

Смерть кількох тисяч людей, хоча й виходила за межі буденного, проте не перетинала червону лінію допустимого. Саме цим можна пояснити кволу допомогу з боку держави. Смертоносні епідемії були не таким вже й рідкісним явищем у країні. Саме на 1849 рік в Російській імперії припала наймасштабніша хвиля цинги, від якої в 16 губерніях захворіло понад 260 тис. людей та понад 60 тис. загинуло⁶⁷. З 1894 по 1913 роки в Російській імперії в середньому щорічно хворіло на цингу понад 60 тис. осіб⁶⁸. До цього слід додати часті голодні роки через неврожаї епідемії холери, віспи, скарлатини тощо. Приміром лише в минулому 1848 році від холери в імперії померло 690 150 людей⁶⁹.

Питання не лише в тому, що влада не надала адекватної допомоги. Приміром під час голоду 1833 року в Полтавській губернії місцеві чиновники енергійно шукала кошти та закупляли в інших губерніях зерно⁷⁰. Слід звернути увагу й на те, що масова гибель людей не потребувала якої-небудь детальнішої, ніж статистика, фіксації цієї події і публічного розголосу та реакції, адже смертність від хвороб не була винятковою подією і ставала в ряд з іншими подібними випадками. Зауважив такий стан речей сучасник, вже згадуваний Зяблоцький-Десятовський: «Что касается до пауперизма, то онъ существуетъ у насъ, и существуетъ въ огромныхъ размѣрахъ; не сознаваясь въ немъ, мы находимся въ состоянии больнаго, обманывающаго самого себя». Раніше він же навів ситуацію свідком якої став: «…проѣзжая екатеринославскую губернію, подлѣ одного помѣщичьяго селенія, мы были поражены множествомъ свѣжихъ могилъ. На вопросъ, что это значитъ? Намъ отвѣчали, что здесь зимою была цинга, по случаю неурожая овощей – изъ 150 душъ умерло около 70»⁷¹. Смерть 70 людей від голоду залишалась приватною справою поміщика.

Таким чином, різні джерела подають відмінний образ становища карлівських кріпосних. Карлівському маєтку дійсно були непритаманні більшості маєтків школа, лікарня, матеріальне обдарування сиріт, проте це не впливало значною мірою на загальну масу кріпосних. Коли хтось вперше відвідував маєток, зазначені соціальні практики автоматично ставали для нього маркером, який показував, що тут опікуються над кріпосними, оскільки в інших маєтках подібне можна було побачити вкрай рідко. До цього слід додати, що мандрівники не завжди занотовували власні враження – на них міг вплинути управитель Крапковський. Натомість, якщо абстрагуватися від похвал явищам типу кам’яних будинків, то на перший план виступає повсякденне життя притаманне тодішньому малоросійському зокрема та загальноімперському загалом кріпосному населенню.

Чи можна говорити, про суперечність різних джерел? Видається, що так. Якщо одні говорять про те, що кріпосні маєтку «выродки из малороссиян», то інші про «удобства к жизни,  и  довольство  живущих». Порівняння таких оціночних суджень вимагає наявності якогось еталону, який, через неоднорідність уявлень, важко вичленувати навіть для середини ХІХ ст., не кажучи про позачасові конструкти. Оптика кожного з авторів налаштована на різні аспекти і співставлення їхніх суджень веде не до аналізу явища чи процесу, а до порівняння їхніх уявлень про правильний та бажаний стан речей. В даному випадку можна стверджувати, що наведені опозиції дійсно стоять на полюсах загальноприйнятих уявлень середини ХІХ ст. про ідеальне та злиденне становище селян. Проте, якщо визначення забезпеченості карлівських селян залишаються доволі абстрактними, то інформація про масову смертність від голоду є підтвердженою, що підважує риторику вихваляння маєтку.

Могильний Станіслав – випускник бакалаврської програми з історії в Києво-Могилянській академії.

1.Васильчиков А.А. Семейство Разумовских. – Санкт-Петербург, 1880. – Т. 2. – С. 155-168.
2.Лотман Ю.M. Беседы о русской культуре. Быт и традиции русского дворянства (XVIII-начало XIX века) Санкт-Петербург, 1994. – С. 136.
3.Назимова М. Г. Бабушка Разумовская // Исторический вестник. –  1899. – № 3. – С. 846.
4.Кандыба Д. Село Карловка принадлежащее  графине Разумовской // Эконом. – 1846. – №14. – С. 106-107.
5.Литвинова Т. Ф. "Земледельческая газета" як джерело до історії соціально-економічної думки України 30-50-х рр. XIX ст. // Український історичний журнал. – 2008. – № 4, 2008. – С.192-193.
6.Полтавские губернские ведомости. Неофициальная часть. Частное обьявление. – 1846. – №8. – С. XVI.
7.Кандыба Д. Село Карловка принадлежащее  графине Разумовской // Эконом – 1846. – №14– С. 106-107.
8.Кандыба Д. Село Карловка принадлежащее  графине Разумовской // Эконом – 1846. – №14. – С. 106-107.
9.Семейная хроника. Записки Аркадия Васильевича Кочубея. 1790–1873. – Санкт-Петербург, 1890. – С.199
10.Бантыш-Каменский Д. Примечания к третьей части «Истории Малой Росиии» // История Малой России. – Москва, 1842. – С. 80.
11.Adele Lindenmeyr. The Ethos of Charity in Imperial Russia // Journal of Social History. – 1990. –  Vol. 23, No. 4. – pp. 679-694.
12.Цит. За: Литвинова Т. Ф. «Поміщицька правда». Дворянство Лівобережної України та селянське питання наприкінці XVIII – у першій половині XIX століття (ідеологічний аспект). – Дніпропетровськ, 2011. – С. 423.
13.Кандыба Д. Село Карловка принадлежащее  графине Разумовской // Эконом – 1846. – №14. – С. 106-107.
14.Заблоцкий-Десятовский Андрей Парфеньевич // Русский биографический словарь. – Петроград, 1916. – Т.7. – С. 128-130
15.Памяти А.П. Заблоцкого // Русская старина. – 1882. – №2. – С. 549.
16.Заблоцкий-Десятовский //Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. –  Санкт-Петербург, 1894. – Т. 13. – С. 86-87.
17.Заблоцкий-Десятовский А. П. Граф П. Д. Киселев и его время. – Санкт-Петербург,  1882. – Т.4 – С. 320-321.
18.Там же.
19.Жданов М. Путевые записки по России. – Санкт-Петербург, 1843. – С. 134-135.
20.РГИА. – ф. 548. – оп. 4. – д. 2 –  л.7 об.
21.Васильчиков А.А. Семейство Разумовских. –  Санкт-Петербург, 1880. – Т. 2. – С. 155-168.
22.Беккер Сеймур. Миф о русском дворянстве. – Москва, 2004. – С. 73.
23.Лотман Ю.М. Роман А.С. Пушкина. «Евгений Онегин». Комментарий. – Ленинград, 1983. – С. 37-42.
24.РГИА. – ф.548. – оп.4. – д. 2. – л. 5 об.; Там само. –  ф.548. – оп.1. –  д. 10646. – л. 61 об.
25.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – Київ, 1954. – С. 134-135.
26.Кандыба Д. Село Карловка принадлежащее  графине Разумовской // Эконом – 1846. – №14. – С. 106.
27.РГИА. – ф.548. – оп.1. –  д. 10646. – 7 об.-8.
28.Полтавские губернские ведомости. Неофициальная часть. – 1847. – №12. – С.135;  Там же. Неофициальная часть. – 1848. – №25. – С.251-252; Там же. Неофициальная часть. – 1845. – №41. – С.389.
29.McGrew Roderick E. Russia and the cholera 1823-1832.. – Madison, 1965. – P. 29.
30.ЦДІАК України. – ф. 707. – оп. 225. – спр. 66. – арк. 4 зв.; РГИА. – ф. 91. –  оп. 3. –  д. 718. – л. 25;  Там само.  – ф.548. – оп.1. – д. 10646. – л. 8 об.
31.Полтавские губернские ведомости. Прибавление. – 1844. – №6. – С.43 Там же. Неофициальная часть. – 1845. – №8. – С.84; Там же. Неофициальная часть. – 1846. – №5. – С.31-32; Там же. Неофициальная часть. – 1847. – №7. – С.78; Там же. Неофициальная часть. – 1848. – №9. – С.89.
32.Eklof Ben. Russian Peasant Schools. Officialdom, village culture and popular pedagogy, 1861-1914. – Los-Angeles, 1990. – P. 19-50.
33.Кандыба Д. Село Карловка принадлежащее  графине Разумовской // Эконом – 1846. – №14. – С. 107.
34.Свод постановлений о общественном воспитании детей мужского и женского пола в учебных заведениях Российской империи. – Санкт-Петербург, 1840.  – С. 3-4.
35.РГИА. – ф. 548. –  оп. 4. –  д. 237. – л. 1-2.
36.Eklof Ben. Russian Peasant Schools. Officialdom, village culture and popular pedagogy, 1861-1914. – Los Angelos, 1990. – P. 35.
37.Кандыба Д. Село Карловка принадлежащее  графине Разумовской // Эконом – 1846. – №14. – С. 107.
38.Eklof Ben. Russian Peasant Schools. Officialdom, village culture and popular pedagogy, 1861-1914. – P. 37.
39.Жданов М. Путевые записки по России. –  Санкт-Петербург, 1843. – С. 134-135.
40.Реєнт О.П. Сердюк О. В. Сільське господарство України і світовий продовольчий ринок (1861–1914 рр.) – Київ, 2011. – С. 6.
41.Краткая история 46-го драгунского Переяславского императора Александра ІІІ полка /  Сост. А.И. Мартынов. – Санкт-Петербург, 1899. – С. 6, 27; Всевысочайшие приказы, отданные в присутствии его императорского величества государя императора. – Санкт-Петербург, 1803. – С. 46; Ромодановский-Ладыженский // Русский биографический словарь. – Петроград, 1918. – Т. 17. –  С. 139-140.
42.Кандыба Д. Село Карловка принадлежащее  графине Разумовской // Эконом – 1846. – №14. – С. 106.
43.Полтавские губернские ведомости. Неофициальная часть. – 1846. – №19. – С.233
44.Иван Сергеевич Аксаков в его письмах. – Москва, 1892. – Т.3. – С. 23.
45.Карлівський районний трудовий архів. –  ф. 1-ос. –  оп. 1. –  спр. 22.
46.Арандаренко Н. И. Записки о Полтавской губернии составленные в 1846 году. Репринтное издание. – Харьков, 2011. – Ч.1. – С.3.
47.Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии составленные в 1846 году. – Полтава, 1849 – Ч. 2 – С. 274-275.
48.Ищук М.К. Российский опыт возведения наружных стен с лицевым слоем из кирпичной кладки // Технологии строительства. – 2009. –  №2. – С.28.
49.Кабештов И.М. Моя жизнь и воспоминания. Бывшего до шести лет дворянином, потом двадцать лет крепостным.  – Сумы 1906. – С. 8-9.
50.Заблоцкий-Десятовский А. П. Граф П. Д. Киселев и его время. – Санкт-Петербург,  1882. – Т.4 – С. 297-300.
51.РГИА. – ф. 548. –  оп. 4. –  д. 237. – л. 1-2.
52.Топольський Є. Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації / Пер. з польськ. Надії Гончаренко, наук. ред. Юрія Волошина. – Київ, 2012. – С. 331-333.
53.Демиденко Т.,  Могильний С. Особливості проведення селянської реформи на Карлівщині  // Край. – 2012. – № 93. – C.15;Арандаренко Н. Прибавления к запискам о Полтавской губернии //  54.Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии составленные в 1846 году. – Полтава, 1849 – Ч. 3 – С. 2; РГИА. – ф. 548. –  оп. 4. –  д. 2. – л. 34-37.
55.РГИА. – ф. 548. –  оп. 4. –  д. 2. – л. 39-46 зв.
56.Там же. – л. 4-6 об.
57.Там же. – л. 39-41.
58.РГИА. – ф. 548. –  оп. 4. –  д. 2. – л. 39-41 об.
59.Дерев’янкін Т.І. Мануфактура на Україні: Текстильне виробництво.  – Київ, 1960. – С.113-116;Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии. – Ч. 3 – С.264.
60.РГИА. – ф. 548. –  оп. 4. –  д. 2. – л. 5 об.
61.Там же. – л. 39-39 об.
62.Там же. – л. 41 об.
63.РГИА. – ф. 548. –  оп. 4. –  д. 2. – л. 19-20 об.
64.Полтавские губернские ведомости. Неофициальная часть. – 1849. – №10. – С.105; Полтавские губернские ведомости. Неофициальная часть. – 1849. – №16. – С.166-167; Полтавские губернские ведомости. Неофициальная часть. – 1845. – №18. – С.192; Полтавские губернские ведомости. Неофициальная часть. – 1849. – №20. – С.212; Полтавские губернские ведомости. Неофициальная часть. – 1849. – №24. – С.258.
65.Цит. За: Литвинова Т. Ф. «Поміщицька правда». Дворянство Лівобережної України та селянське питання наприкінці XVIII – у першій половині XIX століття (ідеологічний аспект). – Дніпропетровськ, 2011. – С. 423.
66.Там же. – 1848. – №18. – С.181.
67.Цынга // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. –  Санкт-Петербург, 1903. – Т. 38. – С. 309-311.
68.Отчет о состоянии народного здравия и организации врачебной помощи в России за 1913 год. – Петроград, 1915. – С. 41.
69.Холера // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. –  Санкт-Петербург, 1903. – Т. 37-а. – С. 508.
70.Нутриевский И.Ф. Голод в Полтавской губернии в 1833-1834 годах и меры борьбы с ним (по архивным даным) // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. – Полтава, 1914. – Вып. 11. – С. 59-84.
71.Заблоцкий-Десятовский А. П. Граф П. Д. Киселев и его время. – Санкт-Петербург,  1882. – Т.4 – С. 335.