Fieldnotes are liminal – betwixt and between –
because they are between reality and thesis,
between memory and publication,
between training and professional life

Janet Jackson “I Am a Fieldnote”

У західній антропології існує течія т.зв. «рефлективної антропології», яскравими представниками якої є Кліффорд Ґірц, Джеймс Кліффорд, Поль Рабіноу, Джордж Маркус, Кірстен Гаструп та інші. Використовуючи «рефлективність» (reflexivity) як робочий інструмент, ці антропологи вказують на те, що процес накопичення матеріалу і продукування знання в етнографічних дослідженнях не позбавлений суб’єктивності, а результати досліджень, що декларуються як об’єктивні, насправді залежать від низки ідеологічних й історичних передумов. Передбачувана нейтральність антрополога («в ідеалі» ми не маємо права оцінювати й піддаватися власним симпатіям у процесі дослідження), на якій базується етнографічний матеріал, у рефлективній антропології була піддана критиці, оскільки дані, одержані дослідниками, завжди пов’язані з їхнім сприйняттям світу у результаті нашарувань попереднього культурного, релігійного, професійного, зрештою, біографічного досвіду. Ми не в стані говорити про дійсність навколо нас в усьому її розмаїтті, не оцінюючи її та не пропускаючи крізь скельця власного «я». Увага дослідника, який застосовує рефлективну антропологію як метод, зосереджується не так на інтерпретації культури, як на аналізі багатогранних стосунків, що витворюються між самим дослідником та тією чи іншою культурою.

Польова робота антрополога завжди збагачена самим досвідом буття у суспільстві, яке сприймається нами як інше, навіть якщо ми займаємося anthropology at home – наприклад, у пост-колгоспному сільському середовищі різних регіонів України. Своєю чергою, дійсність інтерпретує дослідника, читаючи його як текст й виносячи свої вердикти, що впливають на процес дослідження та його результати. Існують різні думки щодо того, наскільки важливим для етнографічних досліджень є особистий рівень емпатії дослідника. Мій досвід говорить про те, що глибока емпатія є додатковим бонусом у полі, під час «входу» у локальні спільноти, витворення комунікативних стратегій праці з різними категоріями інформантів, відчуття делікатних і травматичних тем. Це стосується досвіду етнографічних досліджень як в Україні, так і в Польщі.

Почалося все з того, що у вересні 2014 року я приїхала до Польщі. Втретє у житті й уперше надовго. Планувала на десять місяців, всього на одну програму для молодих науковців, а залишилася майже на два роки. Три різні програми, які змінювали одна одну, участь у двох грантових проектах та пов’язані з цим часті виїзди в поле затримали мене у Варшаві до липня 2016 року, обдарувавши безцінним досвідом й ворохом історій, якими хочеться ділитися. Чи була я готовою до того, з чим зіткнуся у Польщі? Ні. Але дослідник ніколи не готовий до поля, навіть якщо попередні досвіди й набуті теоретичні знання підказують заздалегідь випрацювані очікування і схеми. У терені це не працює практично ніколи. Чи я уявляла собі якою є Польща і поляки? Так, безумовно. Але мої уявлення були таки далекі від дійсності. Зізнаюся, що у Польщі тереном для мене виявилося все – різні перетини реальностей, такі як щоденне життя у Варшаві (із працею у бібліотеках, пересуванням містом, винаймом кімнат, розділенням простору з сусідами з різних країн), академічний вимір Варшавського університету, нові знайомства і нові друзі, безкінечні small talks з перехожими і пасажирами, букіністами, бездомними, водіями автобусів, працівниками цвинтарів і музеїв, емігрантами з колишніх радянських республік, продавчинями квітів і циганами. Іншою, особливою реальністю було поле на східних пограниччях Польщі – від місцини Яблечна напроти Білорусі через кордон по Бугу, відомої православним монастирем, до околиць Перемишля і римо-католицького санктуаріуму Кальварія Пацлавська, що знаходиться на горі, з якої видно маківки церков в селах Львівської області. Майже вся дорога 816, яку описав польський мандрівник Міхал Ксьонжек, плюс відрізок шляху на південний схід. Між цим усім хвилі пошуків заносили мене на північний захід Польщі, т.зв. повернуті землі (тобто, терени, які до Другої світової війни була частиною Пруссії), який теж сміливо можна назвати пограниччям, хоча і фантомним.

Я проводила дослідження релігійної культури у конфесійно змішаних локальних спільнотах, приділяючи увагу релігійній експресії загалом, мові літургії й мові щоденної комунікації, сусідським стосункам римо-католиків і православних (або ж римо-католиків і греко-католиків), фольклору, що стосувався чудесних зцілень і об’яв Матері Божої тощо. Втім, підчас моєї комунікації з людьми на поверхню розмов про релігійне життя, випливали теми з релігійністю мало пов’язані. Той факт, що я українка, а навіть точніше – той факт, що я молода самотня жінка з України, викликав до життя низку теплих, зворушливих, часом смішних і дратівливих, а іноді й відверто болісних ситуацій у полі. З деяких я могла вийти з гумором, інші ж діяли на мою трьохвимірну вразливість – жінки, дослідниці, українки – досить боляче і вимагали неабиякої мужності, щоби відсторонитися й подивитися на них з певної дистанції та, попри все, крізь скельця очей антрополога. Описати і відрефлектувати моє «польське поле» мене надихнула «рефлективна антропологія» як метод, і тексти, у яких етнографи і етнографки рефлексували над своєю особистістю і буттям у терені – від неперевершеного Поля Рабіноу з його «Роздумами про польову працю у Марокко» (1977) до монографії Кірстен Гаструп «Дорога до антропології» (1995) й низки новіших розвідок.

Мої польові дослідження у Польщі можна викласти на мапі цієї країни у формі трикутника з однією точкою у Білому Борі в західнопоморському воєводстві, з другою у Влодаві в люблінському воєводстві, і третьою у Фредрополі у підкарпатському воєводстві. Ці три терени, і три випадки дуже різні, але пов’язані між собою пограничністю, дискурсами кривди і передвоєнним сусідством різних конфесійних та етнічних груп, одна з яких перетікала в іншу, створюючи унікальну мозаїку втраченого світу, у якій було місце «тутейшим», «палешукам», «православним», українцям-католикам, полякам-православним, мазурам, німцям, євреям, кожен із яких мав здатність розуміти мову сусідів. Цей дивовижний світ я витягала по клаптикам із пам’яті і пост-пам’яті моїх респондентів, обережно, ніби археолог-початківець, який знайшов на давньому некрополі поховання і тепер, майже не дихаючи, очищує від нашарувань глини і землі кожну кісточку, побоюючись необережним рухом зруйнувати ламкий скелет з пограниччя ер. У полі я писала нотатки, фіксуючи своє буття у новому просторі, між нових людей, довіряючи щоденнику ті розмови, які з різних причин чи за бажанням моїх співрозмовників, не записувалися на диктофон.

Пропоную подивитися на випадок Фредрополя – місцини, куди я приїхала, перебуваючи у Польщі вже майже рік. Моє поле у цій дорозі почалося ще у автобусі, що прямував до прикордонного контрольно-пропускного пункту «Шегині-Медика».

Чистилище. Автобус Львів – Перемишль

Київський потяг прибуває на Львівський вокзал рано, ще досвітки, і як завжди на перший перон. Вискакуєш з вагону, ідеш сходами вниз, і ось ти уже опиняєшся перед мурашником Привокзальної площі. Минаю строкаті компанії водіїв маршруток у всі можливі напрямки – від Сихова до Жешува, шукаю транспорт до Перемишля. Попередньо я чула, що можна чимось доїхати до кордону, перейти його пішки, потім доїхати маршруткою до Перемишля, однак вирішила все ж знайти безпосередній маршрут, щоби тихо-спокійно поспати і з комфортом доїхати до Перемишля. Автобус я знайшла, навіть із гучною назвою «Євролайнс», зручно вмостилася, але змогла подрімати рівно той час, поки автобус доїхав до автовокзалу на Стрийській. Там салон автобусу наповнився людьми, які, здається, всі знали один одного, бо без упину говорили на весь автобус, спільно обговорюючи якусь Стефу, чия дочка в Італії, а її діти живуть зі Стефою у Волиці. Біля мене вмостилася жінка з великою торбою в кратку. До кордону їхати якісь півтори години, може й менше, але автобус цілеспрямовано кружляв якимись дивними дорогами між селами, чітко зупиняючись біля зупинок, придорожніх хрестів і капличок, підбираючи жіночок приблизно одного віку, із подібними безрозмірними торбами у кратку. Вони всі віталися з водієм, жваво перегукувалися на цілий автобус, розповідаючи про, очевидно, спільних знайомих, закупи, і як діти поступають на навчання в Перемишлі і Любліні. Автобус їхав, а жіночки діловито освоювали його вузький простір, витягаючи зі своїх торб пачки цигарок і примотуючи їх широким скотчем під сидіння, вкладаючи на полички для підручного багажу, і пхаючи у свої бездонні бюстгальтери. Далі надійшла черга горілки, яку по пляшці вони почали роздавати небагатьом іншим пасажирам автобусу, які не належали до цієї тимчасової жіночої субкультури пограниччя. До цих диваків, які широченними очима дивилися на процес перевозу дрібної контрабанди, належала я, молоденька пара туристів з Харкова, та старенький канадійський українець, що їхав до родичів у Перемишлі. Моя сусідка, пакуючи на собі пачки з цигарками, поцікавилася, звідки я. «З Києва, - відказала я. - З самого Києва? - Так. Я там народилася. - А батьки звідки? - Мама теж з Києва, тато з Росії. З Сибіру, - поправилася я, вловлюючи розчарування у очах моєї співрозмовниці, - і, взагалі, знаєте, він з дитинства живе у Києві, з 1959 року. Діда просто перевели служити до Києва. - То тато Ваш – син «освободітєля». Зрозумі-і-іло», - протягнула жіночка. У наступні ж хвилини я почула історію, що родину моєї сусідки виселили з підкарпатських Корманіц до Львівської області 1945 року, і що вона оце котрий рік мусить їхати до «свого» Перемишля щоб стояти продавати цигарки. Показала рвучким рухом паспорт, де після останньої візи мерехтять щоденні штампи перетину кордону і повернення на інший його бік. Паспорт видано всього два роки тому. У наступну ж мить вона простягнула мені дві пачки сигарет: «Візьмете? По дві можна нести. Поможете мені?» Поможу, що мені – корона з голови онуки «освободітєля» не впаде. Більше за всіх тоді розпереживався якраз канадійський українець. І не взяв у елегантний шкіряний рюкзачок ані горілки, ані цигарок. «А ще казав, що його сім’я жила коло Перемишля, - обурювалася якась жіночка, ховаючи горілку під задніми сидіннями автобуса, - то можна сказать земляки! Мій дідо був звідтам переселений!»

…Що ж, я мусила з прикрістю визнати, що геть не була свідома того, що частина цієї строкатої жіночої субкультури пограниччя є нащадками переселених з тих теренів українців. Чи я знала тоді щось вартісне про ті терени? Майже нічого. Чи була свідома масштабу переселень та етнічних чисток у повоєнний період, і похідних від цього взаємних кривд поляків та українців, що важким шлейфом тягнувся з минулого? Ні. Тож попереду, прямісінько за кордоном, на мене чекали складні відкриття і виклики.

Пекло лімінальності. Між Шегинями і Медикою

У Варшаві, спілкуючись з докторантами та стипендіантами зі Львова та Івано-Франківська, я чула просто таки фольклорні тексти про піший перехід Шегині-Медика. В їхніх оповідях вимальовувалася ціла антропологія кордону – контрабанда, годинні очікування, романтичні знайомства в черзі, хабарі пограничникам з обох боків кордону – причому, всі чули, але ніхто не бачив. Але ж я уже їздила до Києва, аж три рази за рік. Я ж тертий калач, пройшла два пункти пропуску – Гребенне і Дорогуськ. Я ж уже знаю, що таке сидіти три години на кордоні. …«Нічого ти не знаєш, Джон Сноу», повторювала я собі знаменитий мем з «Гри Престолів», сидячи чотири з половиною години (При тому, що від кордону до Перемишля ми потім доїхали за 35 хвилин) у розжареному автобусі, начиненому горілкою і цигарками. Я сиділа біля вікна і спостерігала за пішою ходою, прощею до Європейського Союзу, яка пульсувала у фактично клітці – на мій жах і подив, піший перехід був неширокою смугою, загородженою з обох боків високими парканами. До України людей було всього нічого, у напрямку ж Польщі черга пульсувала, і ледь просувалася уперед, неначе довгий слимак. Коли нарешті нас випустили з автобуса, ми мусили винести всі речі на контроль, для сканування. Що тут почалося – жінки з торбами в кратку і цигарками, запханими в бюстгальтерах і примотаними скотчем до литок під довгими штанами, заметушилися і побігли до туалету. Там все виймалося з-під одягу, окрім хіба що тих пачок, що були в бюстгальтерах, і викидалося, або ж ховалося десь в туалеті – де саме, я так і не зрозуміла. Тим часом нагорі всіх поставили у чергу, а весь багаж ми мусили покласти на лінію сканування. Коли черга дійшла до мене, зробилося весело. Пані у формі делікатно мене обмацала, і не знайшла жодної прихованої пачки цигарок. Дві упаковки, однак, виявили у моєму наплічнику, і пограничники кивнули мені з виглядом змовників. А тоді почалося – книжки про «креси» і Галичину, запрошення від Варшавського університету, підтвердження про участь у спільному проекті, лист від моєї стипендіальної програми. Пограничник геть розгубився і запитав, чи я не маю горілки. На відповідь «ні» він перелопатив два мої наплічники, але пляшки так і не знайшов. В результаті конфіскував гель для миття шкіри обличчя, який підозріло пахнув, сфотографував всі мої запрошення і відпустив. Я злилася, оскільки вся ця ситуація була для мене винятково принизливою. А біля автобусу стояв канадійський українець, витирав білосніжною хусткою піт з чола і нарікав на те, у який дикунський край він потрапив. «Родина з-під Перемишля, частина виїхала до Гамерики, частина до Канади, осьо як його тато, та ще перед війною. Мама полькою була, ну, в костьолі була, а тато українцем, бо до церкви сь ми ходили. Стрия з родиною виселили по операції «Вісла» на північ, але вони ся вернули по п’ятдесятим сьомим, і ото він до їхніх дітей і онуків їде у гості. Чого не через Польщу? Ну, бо ше частину сім’ї вивезли по війні до Тарнополя, і вже там нема нікого, але він їздив до могил, одвідати».

…Це був початок, тільки самісінький початок моїх відкриттів польсько-українського пограниччя, яке змусило мене відмовитися від власних стереотипів, і опинитися посеред різних, якщо не сказати протилежних, дискурсів пам’яті українців і поляків.

«Не типова українка»

„Witam! Witam serdecznie! Jeszcze jedna Ukrainka do mnie na maliny przyjechała!”, - такими словами, почувши моє „Dzień dobry! Nazywam się Julia...”, - привітав мене солтис одного з сіл за пів-години їзди від Перемишля. Поки я, стоячи на порозі, і простягаючи свої університетські запрошення, намагалася пояснити, що я, звичайно, українка, але приїхала не з метою сезонної праці, а беру участь у польсько-українському науковому проекті, що у мене є науковий ступінь і т.п., солтис радісно дзвонив комусь і казав, що у нього є ще одна молода українка для праці на полі. Потім, він, щоправда, вчитався у мої папери і страшенно здивувався, що у їхніх краях хтось з України проводить якесь дослідження. Врешті, він став моїм першим інформантом у тому селі, ми довго розмовляли, але навіть після змістовної бесіди на теми, які мене цікавили, солтис продовжував питати – а, може, все-таки, мене затруднити у нього. Потім би й чоловіка собі знайшла – а що, «більшість українок так і робить – приїздить працювати сюди на сезон, знаходить собі польського хлопа, а українського лишає». На всі мої відмови і пояснення, що моя життєва мета – це явно не цілеспрямований пошук чоловіка на польсько-українському прикордонні, солтис зачаровано повторював: «Але пані справді є не типовою українкою». Він настільки перейнявся мною, що допоміг домовитися з кількома старшими особами зі свого села за інтерв’ю, а потім відвіз своєю машиною до місця, де я ночувала. Щоправда, я його все-таки розчарувала під кінець. Солтис дуже просив, щоб я поспівала – бо ж «всі українці так гарно співають». Mea culpa, мабуть моє російське походження зі сторони батька все-таки підкачало, або далекі польські корені у маминій родині, чи навіть ще глибші і не задокументовані – єврейські. У кожному разі, типова східноєвропейська мішанка крові не обдарувала мене, українку z krwi i kości, здатністю співати. Цього, до речі, від мене очікували і в інших теренах. Причому, як поляки, так і місцеві українці.

Між іншим, із визначенням себе як «не типової українки» - я стикалася не раз, навіть, у Варшаві. Зокрема, так мене називали мій сусід з півдня Польщі, якому я відмовилася готувати їсти (всі українки «чудово готують», а я і це не виправдовую), і різко негативно реагувала на його непристойні пропозиції «розважитися», а також хазяйка квартири, яку я так і не ошукала, попри її попередні очікування від українки. Я завжди задавала собі питання – що ж то за такі «типові» українки, яких зустрічали ті мої співрозмовники, яких я дивувала своєю «нетиповістю». На Підкарпатті я наважилася прямо про це запитати, коли співрозмовниця вкотре здивувалася моєму не бажанню познайомитися з перспективним селянином, який шукає дружину-українку. Тож які, все-такі, «типові»? На моє прохання, з однією такою начебто «типовою» українкою мене навіть познайомили. Ця жінка із Закарпатської області виявилася наполовину угоркою, наполовину українкою, і послуговувалася настільки незрозумілою для мене говіркою, що я була змушена просити її перейти на польську. Ірина, будучи ланковою у колгоспі, а згодом нянечкою у тубдиспансері, була атеїсткою більшість свідомого життя, і тільки у Польщі вперше прийшла до костьолу. Вона десять років працювала прибиральницею у Перемишлі, в одній родині. Коли господиня померла, старий господар запропонував Ірині вигідний бартер: вона мала прибирати і готувати вдома, опікуватися ним і «надавати послуги інтимного характеру», в обмін за це він одружувався з нею і переписував на неї будинок у селі недалеко від Перемишля. Жінка погодилася, і так сталося, що чоловік її помер дуже швидко, залишивши для дружини-українки будиночок у селі. У євросоюзному селі, на хвилинку. Завдяки цьому 63-річна Ірина перетворилася на типового персонажа місцевого фольклору, оповіді про якого я чула у різних варіаціях у чотирьох селах. Їй приписували все – від «типово української підступності і хитрості» до привороту і магії – українки, вони ж це діло «вміють», а що. Для мене цей матеріал був безцінний, адже показував наскільки архаїчними є моделі культури, які продукують стереотипи й конфліктні ситуації у сучасних реаліях. Крім того, у таких от кейсах щоденного життя, у плітках і образах, у натяках і кривдах, нарешті очевидними для мене стали взаємні пост-колоніальні травми поляків та українців, які були геть неосяжні з моєї попередньої київської перспективи. Мушу сказати, що з варшавської перспективи, обертаючись у академічному колі інтелектуалів та науковців, я теж цього не відчувала.

Бандерівець з чорним піднебінням і дискурси взаємних кривд

Я зупинилася у одному з сіл біля містечка Фредропіль, і два тижні жила у надзвичайно гостинної жіночки, яка мала невеликий бізнес – займалася сільським туризмом. Її прізвище закінчувалося на «ко», і спершу я радісно запитала, чи вона, випадково, не має українського коріння. Одна моя гостинна хазяйка відповіла – ні, ні, всі були католики в родині; тато був з того боку нинішнього кордону – з Нижанкович, їхня родина перебралася сюди по війні. Вечір за вечором, чай за чаєм, розмова за розмовою і я довідувалася про те, що у великій родині пані Хелени хтось говорив українською, хтось польською, але всі були римо-католиками. Згодом приїхали її кузинки, які підключилися до наших вечірніх бесід, і ось уже переді мною ткався довгий обрус спогадів, у які впліталися єврей Мойше, в якого дід моїх оповідачок купував взуття для дітей і прикраси для дружини; лемківські родини, які вирощували червоно-коричневих корів, і привозили молоко і сир на ярмарки у Фредрополі; українців, які були сусідами, і часто співали на польських весіллях. А потім прийшла черга УПА. Найстарша з кузинок почала розповідати про те як дід лякав їх «упівцями» і «бандеровцами», і казав не заходити далеко у ліс, бо там можуть бути «банди». А йшов уже, ні багато ні мало, шістдесятий рік. Старші розповідали дівчатам, що в «упівців» чорне піднебіння і роги, і що вони вбивають поляків. У школі мої оповідачки чули про те, що українці вбивали поляків, і їм не слід довіряти. У той же час їхня бабця завжди поправляла діда, кажучи, що от сусіди-українці, були «свої», добрі, чудові люди. Лишень потім прийшли німці, вивезли чи розстріляли євреїв, а після з’явилися «бандеровци». Дід мусив виставляти кожної ночі на ганок хліб і молоко, віддавати яйця і кури – «і це все ті банди забирали». Під кінець війни прийшли якісь інші «банди» - вони грабували місцеве населення від Стрия до Балігрода, не дивлячись на те, хто ким був, говорили польською, і вбивали «упівців». Між «бандами» спалахували сутички і страждали «звичайні, сірі люди, такі, як наш дідо». «Тут було дуже, дуже страшно жити», повторювали всі три жінки, народжені у 1952, 1957, і 1960 роках. Втім, жодна з них ані ототожнювала мене з бандерівцями, ані говорила мені якісь образливі речі, ані вимагала колективної відповідальності чи вибачення за химери минулого. З жінками взагалі було напрочуд комфортно спілкуватися. Якщо у моїй присутності і згадувалися УПА, бандерівці і їхня жорстокість, спрямована проти польського населення регіону, то безвідносно моєї особи, без ототожнення мене з ними, без вимог вибачитися за те, чого я ніколи не робила. Цього, на жаль, не можна було сказати про чоловіків.

Часто комунікативні ситуації в терені оберталися так, що я мусила буквально втікати від співрозмовника, не безпідставно побоюючись, що його різко негативні висловлювання у мій бік можуть перейти у щось гірше. За рідкісним винятком кількох оповідачів-чоловіків, які не раз були в Україні, спілкувалися з українцями зараз, чи мали спільний прикордонний бізнес, всі ж інші реагували на мене так, як розлючений бик реагує на червоний колір. Нарація про УПА і «бандеровцув» часто була взагалі першою реакцією на мене, коли потенційні інформанти вловлювали мій акцент (який визначали як «кресовий» або «східний»). Перші питання, які я могла чути від таких респондентів були на кшталт: „To Pani o bandach chce rozmawiac?”, „Pani będzię o banderowcach pytac?”, „Pani dziadek był w UPA?”, чи „Niech Pani najpierw przeprosi u mnie za Wołyń, a potem będziemy rozmawiać”. Спершу я губилася, бо питала про місцеві церкви, костьоли, святі місця і прощі до них, про мішані родини і особисту релігійність. Натомість мусила  витримати вступні 20 хвилин, а то і вступну годину розмов про УПА. Спершу я намагалася спокійно відповідати – ні, діди в УПА не служили (один дід у Червоній Армії був, одного прадіда репресувало НКВС, а один двоюрідний прадід до Колчака пішов, у Білу Гвардію); ні, в моїй родині немає націоналістів; ні, ніхто з моєї родини не вбивав поляків у 1943 на Волині; ні, я не розділяю ідеологію Степана Бандери. В очах деяких співрозмовників все це, однак не позбавляло мене – 30-річну українку – відповідальності за „ludobójstwo”.

Попередньо я ніколи не мала досвіду перенесення такого колективного стереотипу на себе, і трактування етнічної групи, до якої я себе зараховую, як абсолютно однорідної, яка мусить нести колективну відповідальність за злочини минулого. Підкреслю важливу, як на мене річ, а саме – ґендерну й вікову особливість цих розмов. Всі образливі слова, все напруження, всі вимагання вибачитися за Волинь адресувалися мені виключно чоловіками, народженими у перші два десятиліття після війни. Жодного разу мені не сказала чогось подібного ані стара людина, ані жінка, ані підліток, ані молоді люди мого віку. Опишу дві ситуації, які, на мій погляд, дуже показові. До хазяйки будинку, де я знімала кімнату, приїхали інші гості – туристи на кілька днів. Ввечері, коли я повернулася із сусіднього села, господиня познайомила мене з ними, сказавши, що я з України і проводжу тут дослідження. Компанія почала питати мене про АТО на Сході України, питаючи «хто почав війну», і кому вона вигідна. Я чула блоки фраз про «американські кольорові революції», «євреїв в Євросоюзі, які фінансують революції», і зрештою все закінчилося тим, що один чоловік сказав: «Українці не хотіли Пілсудського і польську окупацію, ну, і тепер маєте руську окупацію! І хай пані мені скаже, яка з них краща?» Що я могла відповісти? Що жодна окупація і жодне насильство не є добрими, що це злочини проти людини – і на це є мультум прикладів в історії. Що теми, які він підняв, не вдається оцінити в бінарних категоріях «чорний»/«білий», «гірший»/«ліпший». Що я, зрештою, не є експертом від усього, що діється в Україні, і діялося в її історії. Втім, завершити цю розмову було не легко.

Друга ситуація розвивалася у сусідньому селі. Я прийшла в дім до 57-річного респондента, з яким попередньо вже розмовляла. Цей чоловік збирав багато місцевої преси, видань, історій про близькі місцевості. З ним було цікаво. Однак при другій зустрічі він вже не був радий мене бачити, і з порогу сказав, що ненавидить українців, і на добре сталося, що «ми вас вимордували у Сагрині». Я спершу ошелешено дивилася на нього, а потім усвідомила, що він був по вінця наповнений алкоголем. Говорити не було сенсу, тож я повернулася, щоб піти. У цю ж мить чоловік схопив мене за руку, притягнув до себе і, назвавши „banderowska ścierwa”, сказав, щоб я виміталася з Польщі, бо українців тут і так забагато. Я втекла, ковтаючи сльози. Коли ж знервована і в сльозах, я причвалала до його сусідки – теж польки, милої і гостинної старшої пані, яка завжди мала чим мене нагодувати, і описала їй ситуацію, то моя співрозмовниця вся почервоніла від обурення. Я сиділа в неї до самого вечора, слухала про добре сусідство перед війною, про одну школу, куди ходили всі – вони, польські діти, сусідські українські діти, та й навіть діти крамаря Мойше; про костьол, у якому було два сакраменти і дві літургії – римо-католицька і греко-католицька; про те, що у їхньому селі жодних «банд» і «бандерівців» не було; про врятованих і надійно схованих її мамою двох дівчаток-українок під час операції «Вісла»; про поляків, які підбурені місцевими комуністами, руйнували спустошені українські церкви, до яких самі колись приходили на літургії послухати «східні» співи. Моя гостинна респондентка викладала переді мною мозаїку ідеальної картини передвоєнного аграрного світу на марґінесах колишньої великої імперії, тихого мультикультурного раю, який німці й совєти зруйнували ззовні, попередньо пересваривши зсередини. Однак мені важко було зрозуміти, чи насправді був цей світ такий вже ідеальний, якщо найліпші сусіди у якусь мить стали найзапеклішими ворогами.

Наступні дні я провела у мішаних селах, де живуть поляки і українці. Останні є переселенцями, депортованими в рамках операції «Вісла», або їх нащадками, які повернулися на землі предків (однак не завжди до того самого села, звідки були виселені батьки чи діди). Я заходила до українського дому, і вбирала у себе надважкі історії переселення і знущань, ґвалту, вбивства знайомих і друзів їхніх родин поляками, нотуючи назви місцин, де ставалися найбільші трагедії – Завадка Мороховська, Мокре, Павлокома, Піскоровіце… У сусідньому польському домі на мене чекали історії про українські «банди», які забирали останню їжу в селян, та бандерівців з чорними піднебіннями, які виходили з лісу, вішали ксьондзів і палили польські хати. Вечорами я була повна почутим від кожної з цих двох етно-конфесійних груп, міцно застиглих у своїх дискурсах пам’яті і кривд, які різнилися одна від одної. Кожен був певний того, що правий він, що його правда – важливіша, що його пам'ять – істинна. Кожен вважав винним у своїх нещастях сусіда – того самого, з яким так добре жилося перед війною, у міфологізованому раю, який втратили всі.

Що з цією всією «спадщиною» робити нам – звичайним людям по обидва боки кордону? Особливо ж молоді там і тут, яка, поза власною волею, виявилася втягнутою у взаємні дрібні постколоніальні образи з випиханням національно забарвлених фанаберій і не бажанням чути іншу сторону. Для початку – необхідно банально знати і розуміти те, що відбувалося, приймаючи найнеприємніші, найогидніші сторінки у власній історії. Зрештою, красивою і героїчною історія не є, як і чорно-білою. А от знати її просто необхідно. Щоб жахи нашого ще неподоланого минулого ніколи не мали шансу повторитися.

***

…Можна було б ще розповісти про Південне Підляшшя і польське Полісся, про православних, які говорять «хохлацькою» говіркою, про забуті у лісах цвинтарі з кириличними написами на надгробках, про польськомовних монахів у православному монастирі над Бугом, про мацеви, що лежать під асфальтовими дорогами і музеї в колишніх синагогах, про колишні будинки менонітів між Гданськом та Ельблонгом, в яких живуть родини поляків з Віленщини та Гродненщини, про пам'ять, яка є кривим дзеркалом історії теренів, що лежать у багатьох площинах між-і-між, про те, як я була «іншою» українкою серед «інших» українців, і «не типовою» українкою для поляків, про десятки днів у полі і десятки усних історій про травматичне минуле, які болісно дотикали мене, про десятки людей, які обдаровували теплом і гостили мене у себе; натомість, деякі робили боляче і бачили у мені об’єкт колективної відповідальності всіх українців за всі кривди, спричинені полякам представниками українського народу у минулому. Але це буде вже наступна історія…

…Головний герой фільму «Все освітлено» (2005) Лева Шрейбера, молодий американський єврей, який прибуває до України в пошуках жінки, що врятувала життя його діду підчас гітлерівської окупації, говорить у перших кадрах фільму: «Я думав, що минуле є минулим, і як всі інші неуживані речі, має бути похованим у спільній могилі пам’яті. Однак це було перед початком наших складних пошуків». Приблизно так думала і я перед моїм приїздом до Польщі, країни, яка майже міфічно видавалася такою однорідною, й початком польових досліджень на її пограниччях.

* Деякі особові імена у тексті змінені задля захисту респондентів