Рейтарський підпрапорщик зі знаменом свого підрозділу. 1680 р. (малюнок О.Федорова).

У XVIII ст. гарнізони в містах Російської імперії являли собою багатоукладні організми, які виконували не лише військові, але й адміністративні та економічні завдання. Кожен із російських військових контингентів мав свою специфіку, що визначалася геополітичним положенням міста. Не були винятком і гарнізони Російської держави в містах Гетьманщини. Російський військовий контингент у м. Києві в даному випадку є найбільш характерними прикладом. Особливий статус Києва, як важливого адміністративного релігійного центру, і, водночас прикордонне розташування міста, накладали свій відбиток на кожен з аспектів російської військової присутності в ньому.

Прикладом такої регіональної специфіки, у якому відбився цілий комплекс інших істотних рис «гарнізонного світу», є Київська рейтарська команда – підрозділ кур’єрів, котрі забезпечували зв'язок місцевих губернаторів та російських послів в Османській імперії із вищими владними органами Російської імперії. Упродовж XVIII ст. цей маленький колектив перетворився на особливу групу в складі гарнізону м. Києва.

Рейтарська команда, на відміну від інших структурних елементів Київського гарнізону через регулярні згадки у різноманітних джерелах змогла привернути до себе увагу дослідників. Так, О. Андрієвський та В. Щербина присвятили їм невеликі розвідки¹. А. Макідонов у своїй праці довідкового характеру про адміністративний апарат Південної України, склав перелік київських рейтар, які згадуються у джерелах XVIII ст.²

Київська рейтарська команда належала до тих спеціальних військових формувань, які створювалися для виконання якось окремих завдань. Подібними до рейтарської команди можна назвати піхотні роти при Збройній і Монетній канцеляріях, а також при Єкатеринбургських золотих копальнях³.

Підрозділ рейтарів був особливою частиною Київського гарнізону. Він перебував у підпорядкуванні губернатора, Колегії іноземних справ та Сенату. Завдання, що покладалися на команду, суттєво відрізнялася, від тих, що мали виконувати інші структурні частини гарнізону (рейтари виконували кур’єрські завдання й не несли гарнізонної служби як такої).

Особливе підпорядкування ставило рейтарів у вигідніше становище у порівнянні з особовим складом решти гарнізонних частин та підрозділів. Рейтари були «людьми губернатора», а отже почувалися набагато впевненіше, ніж більшість офіцерів та солдатів гарнізону. Наслідком привілейованості рейтарів стало те, що вони прагнули влаштувати до команди своїх синів. У свою чергу, люди «зі сторони» – солдати й офіцери гарнізонних та армійських полків, козаки та ін. також намагалися потрапити на службу до команди. Нерідко претенденти на місце в підрозділі погоджувалися на службу «сверх комплекта» і чекали на вільну вакансію по кілька років, не отримуючи при цьому жалування.

Рейтарську команду можна вважати окремою соціопрофесійною групою в складі Київського гарнізону, своєрідним соціальним феноменом. Підтвердженням цьому є багато доказів. Так, рейтари були пов’язані між собою круговою порукою за витрату тих коштів, які їм видавалися у відрядження ⁴. Вони проживали в окремій слободі і складали окремий церковний прихід (Георгіївська церква)⁵. Зазвичай, рейтари одружувалися на доньках своїх товаришів по службі та хрестили дітей один одного.

Фрагмент плану Києва 1803 року.

Фрагмент плану Києва 1803 року. Позначено вулицю Рейтарську та Георгіївську церкву, прихожанами якої у XVIII ст. були київські рейтари.

Відомо, що до кандидатів на службу висувався освітній ценз: претенденти мали володіти елементарною грамотністю. Про вищий соціальний статус рейтарської служби свідчить також більше жалування у порівнянні з особовим складом гарнізонних полків. Специфіка служби давала можливість рейтарам отримувати додаткові прибутки, зазвичай незаконні.

Але перед тим, як розглянути сам підрозділ кур’єрів, потрібно зробити екскурс в історію рейтарів як виду кавалерії, а також показати коли вони опинилися на службі в Києві.

Рейтари як вид важкої кавалерії з’являються в Європі ще в XVI ст. Вони являли собою кінноту, що активно використовувала в бою вогнепальну зброю⁶. В російській армії рейтари вперше з’являються наприкінці XVI ст., проте перші полки було сформовано лише в 30-х роках XVII ст. Вони комплектувалися переважно за рахунок «дворян сотенной служби» (незаможні діти боярські, що при вступі на рейтарську службу отримували не лише жалування, але й земельні ділянки) Білгородського і Севського розрядів⁷. Перший рейтарський полк в російській армії сформували у 1632 р.⁸ Кількість полків поступово збільшувалася, особливо під час війн. За петровських реформ рейтарські полки було розформовано, а їхній особовий склад переведено або до драгунських частин, або в подальшому використано для формування ландміліційних полків.

На відміну від решти земель імперії, рейтари в Києві у XVIII ст. залишилися, ставши яскравим фрагментом внутрішньої мозаїки Київського гарнізону. Відомо, що перші рейтарські полки несли службу в Києві ще з 1658 р.⁹. З 1672 р. на службі в Києві перебуває один і той самий рейтарський полк, що мав назву Київського. У 1672 – 1718 рр. його чисельність становила від 91 до 174 чол.¹⁰ Останнім командиром полку був Іван Поздєєв, який вперше згадується на службі в Києві у щоденнику Патріка Гордона в 1684 р.¹¹, потім – в розписному списку Києва 1695 р.¹² У 1700 р. І. Поздєєв записаний як один з офіцерів полку (в званні майора)¹³, а в 1718 р. – як командир¹⁴. Згідно М. Рабиновича, рейтарський полк під керівництвом Івана Поздєєва розформували у 1719 р.¹⁵

На основі цього розформованого полку створили Київську рейтарську команду. Більшість документів, що стосуються її формування, посилаються на царські укази від 1725 р. («велено быть в Киеве 50 рейтарам»)¹⁶. Очевидно, що у 1719 р. полк так і не розформували, а зробили це лише через 6 років¹⁷. Як підрозділ, рейтарська команда проіснувала майже все ΧVIIІ ст. Одна з останніх згадок про неї датується 1796 р.¹⁸

Рейтари підпорядковувалася кільком вищим центральним державних інституціям: Сенату, Військової колегії та Колегії іноземних справ. Остання найбільше опікувалася кур’єрами, оскільки через них підтримувався зв'язок з російськими резидентами в Стамбулі. Указами Колегії іноземних справ та Сенату визначалися чисельність команди, витрати на її утримання. Підвищення в чинах також узгоджувалося з Колегією іноземних справ¹⁹. Безпосереднє управління командою здійснювалося київським губернатором, а тому вся документація підрозділу проходила не через гарнізону, а через губернську канцелярію.

Штатна (і фактична) чисельність підрозділу в період 1725 – 1765 рр. складала 50 чол.²⁰. У 1765 р. чисельність команди збільшили до 62 чол.²¹. У 1772 р. особовий склад рейтарської команди становив 64 чол.²²

Комплектування підрозділу мало свою специфіку. В команді була спадковість служби, яка згідно імператорського указу від 11.05. 1726 р.:«велено киевских рейтарських детей комплектовать и определять в киевскую рейтарскую команду в рейтары»²³.

Результатом цього указу стало створення своєрідних рейтарських династій. Наприклад, у 1733 р. до команди зарахували «рейтарських недорослей» Олексія Лісіцина, Степана Жукова та Артемія Горєнського²⁴. У 1738 р. до команди зарахували Артемія Соловкова, батько якого служив у цьому підрозділі вахмістром²⁵. 1761 р. членом команди став син рейтара Степана Бабіна – Тимофій²⁶. Це лише невеликий перелік прикладів зарахування до команди рейтарських синів.

Послужні списки рейтарів за 1769 і 1772 рр. фіксують їхнє походження. Згідно послужного (формулярного) списку 1772 р., «рейтарські діти» становили понад 60 % особового складу команди²⁷. У списках особового складу підрозділу є ряд прізвищ, що повторюються багаторазово: в 1748 р. зазначається по 5 Бабіних і Козлових, 4 Жукових, по 3 Лісіциних та Харламових²⁸. У послужних списках 1772 р. записано 3 Жукових та по двоє представників родин Бабіних, Харламових і Лісіциних²⁹. Відомо, що представники родини Бабіних несли рейтарську службу в Києві ще з кінця XVII ст. Зокрема, в 1674 р. серед офіцерів Київського рейтарського полку згадується один Бабін (Захар)³⁰, у 1695 р. – вже 4 (Захар, Ярмола, Андрій і Василь)³¹. Спадковість служби серед родини Бабіних у рейтарській команді простежується протягом усього XVIII ст.³².

Однак було б хибним вважати, що більшість київських рейтарів XVIII ст. – це нащадки тих, хто ніс службу в останній чверті XVII ст. Відомо, що на 1718 р. зі 174 рейтарів полку Івана Поздєєва, 135 взяли на службу в 1713 р.³³ Рейтар Григорій Бєршов у 1733 р. повідомляв, що родом він з Путивльського повіту³⁴. У 1728 р. 5 рейтарам надали відпустки для проїзду додому – на територію Путивльського повіту³⁵. Тому формування своєрідних рейтарських династій слід відносити вже до другої чверті XVIII ст., після того як офіційно затвердили спадковість служби у підрозділі.

Відзначимо, що рейтарські сім’ї були тісно пов’язані між собою родинними зв’язками. Так, київський рейтар Євстафій Рєншкєєв у 1772 р. зазначив, що, маючи походження із «рейтарських дітей», був одружений на дочці іншого київського рейтара36. При цьому Рєншкєєв мав зятя, який також служив у команді³⁷.

Ще одним шляхом комплектування було переведення до рейтарської команди солдатів та офіцерів Київського гарнізону чи польових полків, а також прийом на службу дітей обер- і унтер-офіцерів. Більшість таких новобранців була дітьми солдатів та офіцерів Київського гарнізону. Зокрема, послужний список 1769 р. (неповний) фіксує 13 чол., що були переведені до команди як з батальйонів Київського гарнізону, так й з інших частин³⁸. У 1772 р. таких рейтарів було вже 17³⁹. Як правило, солдати і унтер-офіцери гарнізонних та армійських полків, прослуживши багато років, отримали підвищення до офіцерських звань, а потім переводилися до рейтарської команди. Нерідко, нещодавно переведені до команди колишні солдати і офіцери гарнізонних і армійських полків, намагалися «перетягнути» до підрозділу своїх синів чи родичів⁴⁰. Сприяла переведенню до команди наявність родинних зв’язків із рейтарськими сім’ями. Очевидно, що таким чином до підрозділу потрапив К. Шевирін, який мав походження із «солдатских детей»⁴¹.

Досить часто, за відсутності вакансій, зарахування до підрозділу відбувалося «сверх комплекта». З чолобитних відомо, що чимало претендентів погоджувалися на подібну службу, очікуючи на звільнення місць в штаті, що свідчить про престижність рейтарської служби. Так, у 1765 р. син козака Київського полку Петро Левенець подав чолобитну з проханням прийняти його на службу до рейтарської команди, а якщо не буде вільних місць, то зарахувати його «сверх комплекта»⁴². Левенцю пощастило: на час подання чолобитної в команді було 49 рейтар, тобто була одна вакансія. Сину рейтара Тимофію Бабіну пощастило менше: йому довелося 2 роки служити «сверх комплекта»⁴³.

При вступі до команди встановлювався освітній ценз: у послужному списку за 1772 р. в 9 рейтарів записано, що вони «не атестуються» «за неумением грамоте» (усього 14 % особового складу підрозділу)⁴⁴. Серед «неатестованих» є як діти солдатів і селяни, так й рейтарські діти (але лише 5% від своєї групи за походженням). Варто зауважити, що освітній ценз хоча й мав місце про вступі до команди, проте не був визначальним. Неграмотні новобранці або за власним бажанням, або через примус командування опановувало грамоту вже під час служби в команді. Так, у 1772 р. київський рейтар Олександр Купріянов не володів грамотою, а вже в 1783 р. вмів читати і писати⁴⁵.

Унаслідок постійних відвідин території Османської імперії рейтари володіли відповідним рівнем розмовної татарської та турецької мов. Так, у 1744 р. в повідомленні Київської губернської канцелярії зазначалося, що частина рейтарів добре володіє турецькою⁴⁶. Відомо, що Степан Мельников, який очолював команду в 1772 – 1781 рр., до того був перекладачем з турецької мови⁴⁷.

Звільнення з команди відбувалося у зв’язку зі старістю чи хворобою, переведенням на іншу службу чи як покарання – переведення в рядові гарнізонних полків/батальйонів. У першому випадку рейтари найчастіше скаржилися на старість та хвороби, пов’язані зі специфікою кінної служби, зокрема, в документах фігурують такі причини: «от ударов лошадиных пришел в полное изнеможение и слабость моего здоровья», «от конских ударов изнурение»⁴⁸.

Ще однією причиною звільнення було переведення до інших частин. Так, наприклад, було з рейтаром Григорієм Колпаковим, якого звільнили з команди «за пьянство та непотребные поступки» і перевели в солдати Київського гарнізону, що ще раз засвідчує вищий статус рейтарської служби в порівнянні зі службою в гарнізонних батальйонах⁴⁹.

Дізнатися про соціальне походження київських рейтарів можна із їхніх формулярних списків 1769 та 1772 рр.

Так, згідно списку за 1772 р., рейтари мали таке походження:

Таблиця 1.

Соціальне походження київських рейтарів згідно формулярного списку за 1772 р.⁵⁰

Таким чином, більше половини особового складу підрозділу були рейтарськими синами. Щодо інших груп (станових та соціопрофесійних), то на другому місці перебувають рейтари, що мали походження із «солдатских детей», «унтер-офицерских детей» та «обер-офицерских детей». У 1769 р. в команді нараховувалося 8 чол., в яких у графі «походження» було записано із «солдатских детей», 2 – «унтер-офицерских детей» і 3 – «обер-офицерских детей» ⁵¹. У формулярному списку 1772 р. зазначено також двох дворян. Так, Іван Суковкін, на час переведення до команди, мав 28 років і був учасником кількох воєн⁵². Інший дворянин Іван Сухочов почав нести службу відразу в рейтарській команді (з 1756 р. і на 1772 р. мав 46 років). Серед інших представників «нерейтарських дітей» згадуються сини дяка, товмача та «приказного чину».

В категорію «малоросіяни» потрапило троє рейтарів. Одним із них був вже згаданий Петро Левенець – козак Київського полку, який у віці 23 років вступив на службу до підрозділу (в 1765 р.)⁵³. У двох інших (Василя Федорова та Василя Кришталевського) зазначено лише «малороссиянин» без означення їхнього соціального походження.

У 1769 р. із команди звільнявся Єфрем Сагайдаков, який повідомляв, що він «из польских уроженцев шляхетства»⁵⁴. Список 1769 р. фіксує в підрозділі серба Петра Войновича, уродженця Бєлграда, що розпочав службу в команді в 1768 р.⁵⁵.

Розглянемо тепер тенденції службового росту рейтарів і побачимо особливості просування по службі представників різних соціальних груп, порядок та причини службових підвищень і т.п. Почнемо з самої верхівки рейтарської команди. Перший відомий командир Федір Наковальнин почав службу в підрозділі як прапорщик. У 1738 р. він мав уже звання майора⁵⁶. Пізніше він отримав звання полковника і став на чолі Стародубського гарнізонного полку Київського гарнізону, при цьому виконуючи обов’язки коменданта м. Ніжина⁵⁷. Син Федора – Олексій Наковальнин, який теж почав службу в команді в 1735 р., згодом став Київським поліцмейстером (у 1752 – 1762 рр.)⁵⁸. Артемій Соловков, який очолював команду у 1752 – 1769 рр., був сином рейтара. Свою кар’єру в команду він почав у 1738 р. як писар при команді⁵⁹. Командир рейтарів у 1772 – 1781 рр., Степан Мельников мав походження «приказного чину» і отримав командирську посаду як винагороду за службу секретарем російського посольства в Стамбулі⁶⁰. Можливо його родичем був товмач губернської канцелярії Матвій Мельников⁶¹. Відомо, що Степан Мельников був кумом Київського обер-коменданта Якова Єльчанінова⁶². Після смерті С. Мельникова підрозділ очолив Василь Климовський, який перед переведенням до команди, обіймав посаду Київського поліцмейстера⁶³.

З приводу інших офіцерів інформації значно менше. Відомо, що капітан Іван Суковкін мав дворянське походження і під час служби в команді був призначений «к смотрению питейной в Киеве продажи и сбору откупной суммы»⁶⁴. До переведення в команду І. Суковкін служив у армійському полку, брав участь у Семилітній та російсько-турецькій (1768 – 1774 рр.) війнах. Із 4 прапорщиків, відомих за формулярних списком 1772 р., двоє від самого початку службу перебували в рейтарській команді і мали походження з «рейтарських детей». Інші двоє походили «из солдатских детей». Їх перевели до команди після служби в гарнізонних чи польових полках⁶⁵. Відсоток «рейтарських дітей» з вищими військовими званнями був менший, ніж відсоток від їхньої загальної кількості в команді. Очевидно, що переведення до підрозділу на керівні посади було нагородою для офіцерів гарнізонних чи армійських полків. Крім того, можна припустити, що не останню роль відігравав і освітній фактор. Про прем’єр-майора С. Мельников відомо, що він у 1747 – 1754 рр. був студентом (навчальний заклад у формулярному списку не вказано).

Для команди була характерною значна кількість унтер-офіцерських чинів «сверх комплекта». Так, у формулярному списку за 1772 р. зазначено 32 вахмістри, хоча за штатом їх передбачалося тільки 2. Маємо враховувати також той факт, що незважаючи на службові підвищення, кількість окладів вищих і нижчих чинів була нормованою. На підрозділ передбачався лише один оклад прапорщика, один – вахмістра, два – капральських. Тому, як правило, підвищення в званні не несло збільшення жалування рейтара.

Найчастіше підвищення в чині відбувалися за вислугою років. Проте наближеність до командування гарнізону і зв’язки могли прискорити процес службового росту. Так, рейтар Кипріан Тулєнков відразу ж із переведенням до команди в 1772 р. у віці 17 років став вахмістром (ймовірно, не останню роль у переведенні до підрозділу відіграла служба копіїстом в губернській канцелярії)⁶⁶.

Матеріальне становище київських рейтарів заслуговує особливої уваги. При вивченні цієї проблеми виявлено той факт, що маючи відносно скромне жалування, вони володіли значним майном. Фінансувалася рейтарська команда за рахунок податків, які збирали із старообрядців, що проживали на півночі Київської губернії⁶⁷.  Відомо, що в період 1725 – 1765 рр. річний оклад рейтара складав 15 рублів⁶⁸. Жалування рейтарів було вищим, ніж у солдатів гарнізонних полків. У 1720 -х роках драгун гарнізонного полку отримував 6 рублів річного жалування, а солдат – 5 (армійських полків 12 і 10,98 руб. відповідно)⁶⁹.

Невідомо чи закладалися в розміри жалування витрати на провіант, уніформу і т.п. Лише у 1765 р. затвердили оклади з врахуванням витрат на фураж, провіант, уніформу. Згідно розрахунків про видачу коштів, річне утримання одного рядового рейтара складало 31 рубль 55 ¼ коп., а вахмістра більш, ніж 45 рублів⁷⁰.

З кінця 1760-х рр. у рейтарській команді кількість прапорщиків і вахмістрів значно перевищувала штатний розпис, тому частині офіцерів доводилося нести службу на менших окладах нижчих чинів («на вахмистрском окладе прапорщик Бєршов» і т.п.)⁷¹.

Однак головне джерело прибутків рейтарів складали перевезення приватних листів та «посылок»,  контрабандна торгівля і суміщення служби на таких посадах, які давали можливість для отримання «тіньових» доходів. Маючи можливість регулярно відвідувати землі Османської імперії, Речі Посполитої, Австрійської імперії, рейтари не лише виконували свої безпосередні завдання, але намагалися заробити на торгівлі різними товарами. Також вони доставляли різноманітні листи чи перевозили певні товари за відповідну плату, використовуючи при цьому своє службове становище⁷².

На жаль, більшість офіційних документів не дає уявлення про зазначені джерела доходів рейтар. Чи не єдиним документом, що засвідчує наявність тіньових доходів у рейтарів, є постанова Сенату, прийнята у 1760 р., в якій зазначалося що «…посылающиеся де от Киево-Губернской Канцелярии в Москву, в Санктпетербург и в другие места на почте рейтары тяжелые провозят клажи, так что иному самому на телеге места не остается, и для того приказывают почтальонам привязывать себя веревкою к телеге. А марта 8 дня 1759 г. у проехавшего рейтара Василия Нелякаева было два куля орехов, а третий с разными вещами, да антал с неким питьем, и уповательно де, что оные рейтары таковые посылки берут от монастырей и другого звания людей за довольное себе награждение, а почтовых лошадей приводят тем в крайнюю худобу и безвременный падеж (курсив наш – В.Н.)»⁷³. Відомо, що київські рейтари «сиділи» на досить прибуткових посадах. Вже згадуваний капітан І. Суковкін стежив за продажем алкоголю в Києві. Крім того, рейтари обіймали посади наглядачів за складами, фруктовим садом і т.п.⁷⁴

Зрозуміло, що в джерелах навряд чи можна відшукати, які хабарі брали рейтари чи що вони могли собі незаконно привласнити. Єдине, що може пролити світло на це питання – володіння майном. Більшість рейтарів мали власні садиби і жили окремою слободою⁷⁵. Деякі рейтари проживали на території Подолу (що не дозволялось солдатам і офіцерам гарнізону) і Печерська. Відомо, що київський рейтар капітан Іван Суковкін придбав садибу за 500 руб. у священика Федора Лубенського⁷⁶. Станом на 1755 р. двоє рейтарів проживало на території Печерської фортеці у власних дворах⁷⁷. Тобто бачимо, що маючи не таке вже і велике жалування, рейтари могли дозволити придбати собі двір у Києві, при цьому не найгірший.

Важливим є той факт, що більшість рейтарів за власний кошт давали освіту своїм синам⁷⁸, що, наприклад, не завжди було по кишені багатьом жителям Києва⁷⁹. Із відомого нам списку «рейтарських недорослей» за 1770 р., із 45 чол., 28 навчалося читати і писати⁸⁰. Всі вони були віком від 6 до 17 років.

Із джерел також відомо, що рейтари володіли кіньми⁸¹  і худобою⁸². У їх власності також були вигони і сіножаті на київській Оболоні⁸³.

Головним завданням, що покладалося на рейтарську команду, було забезпечення зв’язку Колегії іноземних справ з російським резидентом у Стамбулі. Кур’єрські відрядження до столиці Османської імперії найчастіше фігурують серед рейтарських завдань. Потрібно зазначити, що рейтари виконували дані доручення і раніше (до створення команди), оскільки, ще рейтарський полк під керівництвом Івана Поздєєва в 1718 р. використовувався «для особых посылок»⁸⁴.

Зазвичай, до столиці Османської імперії надсилалося кілька рейтарів, з якими їхав товмач⁸⁵. У повідомленні про особовий склад команди за 1728 р. зазначається, що станом на 20 березня того року 7 рейтарів перебувало в Стамбулі⁸⁶. У 1748 р. до столиці Османської імперії відправили 4 рейтарів (вахмістра і 3 рядових)⁸⁷. Кур’єри їздили до Стамбула постійно. Лише під час російсько-турецьких війн зв'язок з резидентом переривався.

Під час поїздок в Стамбул до кордону з Османською імперією рейтарів супроводжували козаки. Так, в 1753 р. разом з рейтаром Федором Озеровим і товмачем до кордону їхало два козаки⁸⁸. У тому ж році подібний супровід надали вахмістру Петру Фотєєву (також з товмачем)⁸⁹. З 1764 р. супровід з двох козаків став обов’язковим⁹⁰.

З рейтарами рухався невеликий обоз із 2-4 возів. У відрядження разом з кур’єрами відправлялися не лише товмачі, але й візничі і т.п. Так, вже згаданий Петро Озеров, у 1753 р. вирушав до Стамбулу на кількох підводах з перекладачем, візничими (загалом 9 чол.)⁹¹.

До Стамбула їздили не всі рейтари. З 1744 р. губернська канцелярія визначила, що для поїздок у столицю Османської імперії потрібно лише 30 рейтарів⁹². Решта доставляла «казенні пакети» на територію Речі Посполитої, Австрії, Запорізької Січі⁹³. Повідомлення про службу фіксують країни і міста, куди відправлялися рейтари. Так, Григрій Бєршов у 1733 р., повідомляючи про свою службу в команді, зазначав, що їздив у відрядження до Москви, Санкт-Петербурга, в міста «малороссийские и великороссийские, польские, литовские»⁹⁴. Вахмістр Єфрем Сагайдаков також згадував, що їздив, окрім Стамбула, в «Польшу, Санкт-Петребург, Москву и прочие велико и малоросийсские города»⁹⁵. Наприклад, у 1737 р. київського рейтара Адамова відправили до Полтави забрати полонену туркеню⁹⁶. Полонянки в Полтаві вже не було (рейтар не вказав куди вона зникла) і Адамов повернувся до Києва сам.

Рейтарам, що вирушали у відрядження, надавалися «прогінні» кошти (на купівлю чи оренду коней, возів та інші витрати). Їхній розмір залежав від дальності поїздки та завдання, яке покладалося на рейтара. Так, наприклад, на проїзд до Санкт-Петербурга  одному рейтару видавалося 17 руб. 72 коп. ⁹⁷.  Рейтару Івану Шидловському, що конвоював до Санкт-Петербурга полоненого турецького сераскера, видали 28 рублів 65 копійок⁹⁸.  Вже згаданому рейтару Адамову на «прогін» від Києва до Полтави і назад видали 4 рублі 93 копійки⁹⁹.  Відомо, що за розтрату прогінних коштів рейтари відповідали круговою порукою¹⁰⁰.

Окрім кур’єрських функцій, рейтари також використовувалися для розвідки. Так, у 1743 р., з цим завданням до Бендер послали рейтара Грєбьонкіна, а до Могилів-Подільсього – Шидловського¹⁰¹. У 1753 р. київським рейтарам Афанасію Рощепкіну та Амвросію Бабіну, що їхали до Стамбула, наказали «в пути разведывать»¹⁰². Крім перелічених завдань, рейтари також несли службу в Києві на різних «должностях».

У 1778 р. командир підрозділу С. Мельников склав перелік службових завдань, що виконували київські рейтари:

Таблиця 2

Завдання київських рейтарів станом на першу половину 1778 р. (згідно рапорту командира підрозділу С. Мельникова)¹⁰³

Крім того, ще 16 рейтарів були нічим не зайняті, а очевидно – «зарезервованими» для відряджень¹⁰⁴. Ще двоє рейтарів не виконували ніяких завдань, оскільки були хворими ¹⁰⁵.

Наведений перелік не може відображати точно всі обов’язки київських рейтарів. Нерідко їм доводилося виконувати досить специфічні завдання. У 1777 р. київські рейтари Т. Селєзньов та Є. Жуков доставляли на 4-х поштових підводах варення з Києва до царського двору в Санкт-Петербург¹⁰⁶. Рейтари також фігурують серед учасників місії генерал-майора Г. Вишенського, котрий займався заготівлею для імператорського двору «токайського» вина у володіннях Габсбургів (серед учасників цієї місії був Григорій Сковорода)¹⁰⁷.

Використовували рейтарів і для пошуку кріпаків, які втекли від своїх власників – генералів чи полковників російської армії. Частина завдань рейтарів не мала напівофіційний характер: за документами у них було одне завдання, а насправді вони могли виконувати особисті доручення вищого командування гарнізону чи керівництва губернії. Виконання «особливих» доручень також впливало на кар’єру та матеріальне становище. О.Радищев у своєму відомому творі розповідає історію про одного вельможу і кур’єра¹⁰⁸. Ось її короткий переказ: один вельможа дуже полюбляв устриці і відправив у відрядження за державні кошти  кур’єра, котрий  і привіз улюблений делікатес. За виконання особливого доручення кур’єр отримав підвищення. Цілком можливо, що саме служба київських рейтарів могла послугувати прототипом історії, яку навів Радищев (літературознавці вбачають у любителеві устриць князя Г.Потьомкіна).

На жаль, через лакуни в історичних джерелах, ми не можемо скласти цілісну картину про озброєння київських рейтарів у XVIII ст., їх уніформу та прапори. Враховуючи темпи переозброєння російської армії в ті часи, можна припустити, що зброя і захисне спорядження, було таким як і наприкінці XVII ст. (карабін, 2 пістолети, шабля, шишак, рейтарські лати), що узгоджується відомостями про наявність зброї на складах гарнізону в 1695 р. та 1700 р. У 1765 р. витрати на утримання рейтара прирівнювалися до витрат на утримання драгуна (з врахуванням витрат на зброю і уніформу). Тому можна припустити, що озброєння рейтарів, а можливо й одяг, були аналогічними драгунському.

*****

Під протекцією київського губернатора у XVIII ст. витворилася службова корпорація київських рейтар. Мілітарна функція цього підрозділу гарнізону була нівельована. Рейтари виконували кур’єрські, адміністративні, поліцейські та розвідницькі функції, а також «особые поручения» вищого керівництва губернії та імперії. З одного боку може здатися, що вони були такими собі «хлопчиками на побігеньках», але наближеність до губернатора і російського посла в Туреччині ставила їх у досить вигідне становище у порівнянні із іншими російськими військовими, які несли службу в Києві.

Рейтарська служба ставала для одних джерелом збагачення, а для інших – соціальним ліфтом для подальшої кар’єри (очолити полк, стати поліцмейстером і т.д.). Наявність широкого кола неформальних зв’язків була ще однією характерною рисою цієї корпорації, що забезпечувала їм відносно високий статус у гарнізоні і давала можливість безбідно існувати (вихідці із «рейтарського» середовища працювали у губернській канцелярії, прикордонній комісії із Польщею, служили офіцерами у гарнізонних та армійських полках; деякі із рейтарів були одружені київських міщанках, мали кумів серед найвищого командування гарнізону і т.д.).

Наявність рейтарської команди  у складі збройних сил Російської імперії у XVIII ст. є свідченням дискретності не лише власне гарнізонного мікрокосму, але всього тогочасного соціуму чи то на рівні гарнізону, міста, регіону, держави. При цьому виглядає навіть дещо парадоксальним той факт, що Російська імперія, яка намагалася «перетравити» державне і соціальне тіло Гетьманщини та уніфікувати російське суспільство, сама створила соціопрофесійну  групу київських рейтар, яка суттєво відрізнялася від інших частин та підрозділів російської армії (у XVIII ст. рейтарська команду не включали ні до армійської, і до гарнізонної кавалерії, а виділили в групу окремих військових формувань російського війська).

Вадим Назаренко – кандидат історичних наук, незалежний дослідник.
Дана стаття подана до друку в чергове число журналу «Соціум».

1. Андриевский А. Указ 1725 г. о раскасовании рейтарской команды в Киеве // Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – К., 1885. – Вып. 8. – С. 123; Щербина В.Стрілецька та Рейтарська вулиці у Києві // Нові студії з історії Києва. – К., 1926. – С. 62-64.
2. Макидонов А. В. Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века. – Запорожье.: Просвіта, 2011. – С. 11-12
3. Подібними формування також були батальйони при  Канцелярії «од Строения» и «од Строения государственных дорог», драгунська рота в Нижньому Новгороді («для сыску воров»), а також окремі команди, що несли службу на Камчатці.
4. Андриевский. А. Киевские толмачи // Киевская старина – 1889. – Т. 25. – № 5/6. – С. 588.
5. Інститут Рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (далі – ІР НБУВ). – Ф. 312, спр. 408 (169), арк. 1 – 6.
6. На озброєнні рейтара були карабін, два пістолети, шпага чи палаш (пізніше шабля). Захисне спорядження складалося із шишака та рейтарських лат.
7. Шпитальов Г. Створення Української ландміліції (1713 – 1729) // Вісник Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – Запоріжжя. – 2008. – № 1. – С. 33 – 37.
8. Детальніше про рейтарські полки в російській армії див.: Малов А.В. Конница «нового строя» в русской армии в 1630-1680-е годы // Отечественная история. – 2006. – № 1. – С. 118 – 131.
9. Бабулин И. Состав русской армии в Чудновской кампании 1660 года. // Рейтар. – 2006. – № 4. – С. 33.
10. Алферова Г.В., Харламов В.А. Киев во второй половине XVII века. – К.: Наукова думка, 1982.– С. 108, 135; Гордон Патрик. Дневник (1684 – 1689) / пер. ст., примеч. Д.Г. Федосова; [отв. ред. М.Р. Рыженков]. – М.: Наука, 2009. – С. 20; Лебединцев П.Г. Росписной список г. Киева 1700 г. // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. – 1892. – Т. 6. – Отд. 3. – С. 4; Мышлаевский А. Крепости и гарнизоны южной России 1718 года. – СПб., 1897. – С. 16.
11. Гордон Патрик. Дневник (1684 – 1689)… – С. 32.
12. Алферова Г.В., Харламов В.А. Указ. соч. – С. 108.
13. Лебединцев П.Г. Расписной список г. Киева 1700 г…. – С. 4.
14. Мышлаевский А. Указ. соч. – С. 16.
15. Рабинович М.Д. Полки петровской армии. – М.: Советская Россия, 1977. – С. 81 – 82.
16. Центральний державний історичний архів України в місті Києві (далі – ЦДІАК України). – Ф. 59, оп. 1, спр. 169, арк. 1 зв.; .спр. 1592, арк. 1 – 2; спр. 2324, арк. 1 – 2.
17. В одному із документів вказано, що полк було розформовано саме в 1725 р. У Києві залишили тільки 50 рейтарів, а решту перевели до «Українського корпусу» (очевидно, йдеться про ландміліцію). – ЦДІАК України. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 640. – Арк. 3.
18. ІР НБУВ. – Ф. 160, спр. 1096, арк. 3.
19. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 2160, арк. 1.
20. Там само.  – Спр. 170, арк. 1 зв.; спр. 556, арк. 9; спр. 170, арк. 1 зв.; спр. 2324, арк. 3; спр. 3658, арк. 1; спр. 4557, арк. 1 – 2.
21. Там само. – Спр. 5189, арк. 4.
22. Там само. – Спр. 6756, арк. 9 зв. – 17.
23. Там само. – Спр. 3658, арк. 3.
24. Там само. – Спр. 378, арк. 2.
25. Там само. – Спр. 640, арк. 1 – 5.
26. Там само. – Спр. 3658, арк. 1 – 2.
27. Там само. – Спр. 6756, арк. 9 зв. – 17.
28. Там само. – Спр. 1592, арк. 1 – 3.
29. Там само. – Спр. 6756, арк. 9 зв. – 17.
30. Алферова Г.В., Харламов В.А. Указ. соч. – С. 108.
31. Там само. – С. 135, 153.
32. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 378, арк. 2; спр. 3658, арк. 1 – 2.
33. Мышлаевский А. Указ. соч. – С. 16 – 17.
34. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 377, арк. 4.
35. Там само. – Спр. 170, арк. 1 зв.
36. Там само. – Спр. 6756, арк. 1.
37. Там само.
38. Там само. – Спр. 5830, арк. 2 – 8.
39. Там само. – Спр. 6756, арк. 9 зв. – 17.
40. Так, переведений до команди в 1763 р. рейтар Андрій Кузнєцов (із «солдатських дітей»), станом на 1772 р. мав двох синів, один із яких ніс службу в разом з батьком в команді, а інший – в одному із батальйонів Київського гарнізону (ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 6983, арк. 12 зв.-13.)
41. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 6983, арк. 11 зв. – 12. Відомо, що Шевирін був переведений до команди у 1754 р. у віці 23-24 років. Якщо К. Шевирін одружився до 1754 р., то цілком можливо, що саме тесть-рейтар посприяв його переведенню до команди. Якщо ж К. Шевирін одружився на рейтарській дочці вже після переведення в команду, то тут маємо справу із своєрідною «коренізацією» у складі рейтарської корпорації, входженням у коло «своїх» через одруження на представниці цієї спільноти.
42. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 4577, арк. 3.
43. Там само. – Спр. 3658, арк. 1 – 2; спр. 4171, арк. 4.
44. Там сам. – Спр. 6756, арк. 9 зв. – 17.
45. Там само. – Арк. 15 зв. – 16; Ф. 246, оп. 3, спр. 150, арк. 13 зв.
46. Андриевский А. Киевские толмачи... – С. 587 – 588
47. ЦДІАК України. – Ф.59, оп. 1, спр. 6756, арк. 9 зв.
48. Там само. – Спр. 9791. арк. 3 зв; спр. 5828, арк. 1, 3, 6.
49. Там само. – Спр. 4171, арк. 3 – 4.
50. Там само. – Спр. 6756, арк. 9 зв. – 17.
51. Там само. – Спр. 5830, арк. 2 – 8.
52. Там само. – Спр. 6756, арк. 9 зв. – 10.
53. Там само. – Спр. 4757, арк. 3 – 3 зв., 6, 8; спр. 6756, арк. 9 зв. – 17.
54. Там само. – Спр. 5828, арк. 3.
55. Там само. – Спр. 5830, арк. 2 – 8.
56. Андриевский А. Указ 1725 г. о раскасовании рейтарской команды… – С. 123.
57. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 1844, арк. 6 зв.-7.
58. Там само. – Спр. 640, арк. 3 зв.; Макидонов А. Указ. соч. – С. 12.
59. ЦДІАК України. – Ф.59, оп. 1, спр. 640, арк. 4.
60. Там само. – Спр. 6756, арк. 9 зв. – 10; Спр. 6848, арк. 1 – 10.
61. Матвій Мельников народився в Ніжині і в дитинстві і юності працював помічником ніжинських греків-купців. Перебуваючи закордоном, він оволодів 6-ма мовами (двома – «хорошо», 4-ма – «еще не акуратно») і був взятий на державну службу до Київської губернської канцелярії товмачем у 1747 р. За умови того, що на момент прийому на службу товмачем, Матвій мав сім’ю і не менше 35 років, цілком можливо він був батьком Степана Мельникова. Див.: Андриевский А. Киевские толмачи…С. 589.
62. ІР НБУВ. – Ф. 160, спр 1092, арк. 3.
63. ЦДІАК України. – Ф.59, оп. 1, спр. 9792, арк. 1 – 3; Макидонов А. Указ. соч. – С. 12.
64. Андриевский А. Цены на крепкие напитки в Киеве в 1776 г. // Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – К., 1885. – Вып. 8. – С. 214 – 215.
65. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 6756, арк. 9 зв. – 17.
66. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 6756, арк. 14 зв. – 15. Батько рейтара ніс службу товмачем при Київській губернській канцелярії.
67. Із старообрядців збирали 1519 рублів «на дачи рейтарам, переводчикам, тлмачам и ружникам». – ПСЗ. – Т. 13 – № 9773. – С. 319 – 320.
68. ЦДІАК України,  ф.59, оп. 1, спр.  2324, арк. 15.
69. ПСЗ. – Т. 43. – Кн. 1. – С. 20 – 21.
70. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 5189, арк. 4.
71. Там само. – Арк. 5 Це пояснюється специфікою виходу на пенсію в російській армії: багато офіцерів хотіло піти у відставку з високими офіцерськими званнями і тому погоджувалися несли службу з меншим жалуванням. Також не слід відкидати прибутковість рейтарської служби, оскільки жалування для київських рейтар було не єдиним джерелом прибутку.
72. Рейтари вважалися дипломатичними кур’єрами, тому на кордонах їх на обшукували, на стягували мита і т.п. Враховуючи той факт, що за час поїздок рейтари добре вивчили кон’юктуру ринку, вони знали, що і куди везти.
73. ПСЗ. – Т. 15. – № 11057. – С. 471 – 472.
74. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 8624, арк. 2 – 3.
75. Рейтарська слобода виникла у 1666 р. й існувала протягом другої половини XVII – XVIII ст. На початку ХІХ ст. територія слободи почала називатися вулицею Рейтарською, які існує і по нині.
76. ЦДІАК України. – Ф. 54, оп. 1, спр. 3405, арк. 24; ф. 59, оп. 1, спр. 8527, арк. 1 – 35.
77. Там само. – Ф. 128, оп. 4 (Вотчини), спр. 122. – арк. 32 – 33. В обох рейтарських сім’ях було по двоє вільних людей «в услужении».
78. Діти солдатів і офіцерів гарнізонних полків / батальйонів здобували безплатну освіту в гарнізонній школі. Майже всі «рейтарские недоросли», які подавали прохання на вступ до команди, зазначали, що навчалися за кошти своїх батьків, а не в гарнізонній школі.
79. Див.: Яременко М. Ціна дяківської науки // Київська Академія. – 2010. – Вип. 8. – С. 122 – 138.
80. У сім’ї рейтара Дем’яна Жукова навчалося 3 сини віком 6, 8 і 16 років.
81. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 6973, арк. 1 – 5. Судячи з інформації із джерела, рейтари наймали пастуха, який випасав їхніх коней.
82. Андриевский А. Сведенья о скотском падеже в Киеве (1752 г.) // Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – К., 1885. – Вып. 8. – С. 151.
83. Делімапський Р. Магдебурзьке право в Києві. – К., 1996. – С. 86 – 87.
84. Мышлаевский А.Указ. соч. – С. 16 – 17. Перші згадки про кур’єрську службу окремих рейтарів датуються 1690 рр., але тоді цей вид служби не був основним. Рейтарських полк був повноцінною військовою частиною, для якої забезпечення зв’язку між керівництвом губернії і центром було не на першому місці серед основних службових завдань.
85. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 265. арк. 1 – 5.
86. Там само. – Спр. 170, арк. 1 зв.
87. Там само. – Спр. 798, арк. 160, 187, 267; спр. 1592, арк. 38.
88. Там само. – Спр. 798, арк. 187 зв.
89. Там само. – Спр. 798, арк. 187 зв., 267.
90. Андриевский А. Материалы по истории Запорожья и пограничных отношений (1743 – 1767 г.) // Записки Одесского общества истории и древностей. – Т. XVI. – Отд. 2. – 1893. – С. 264.
91. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 798, арк. 187 – 187 зв.
92. Андриевский. А. Киевские толмачи... – С. 588.
93. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 1592, акр. 1, 2, 38.
94. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 377, арк. 4, 7.
95. Там само. – Спр. 5828, арк. 1.
96. Там само. – Спр. 1998, арк. 1.
97. Там само. – Спр. 3657, арк. 2.
98. Там само. – Спр. 687, арк. 3-5.
99. Там само. – Спр. 1998, арк. 1.
100. Андриевский. А. Киевские толмачи... – С.588.
101. Андриевский А. Материалы по истории Запорожья и пограничных отношений… – С. 117, 122 – 123.
102. ЦДІАК України. – Ф. 59, оп. 1, спр. 798, арк. 238.
103. Там само. – Спр. 8624, арк. 2 – 3.
104. Там само.
105. Там само.
106. Андриевский А. К истории киевского варенья // Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – К., 1882. – Вып. 1. – С. 61 – 66.
107. Махновець Л. Григорій Сковорода. – К., 1971. – С. 30 – 32.
108. Див. частину «Спасская полесть»  із книги О Радищева «Путешествие из Петербурга в Москву» (1790 г.) [Ел.ресурс] // Режим доступу: http://www.ilibrary.ru/text/1850/p.6/index.html (27.04.2016).