Не секрет, що можливості представлення раннього періоду історії козацького Запоріжжя, обмежені доволі скромною «джерельною базою». Тому, творені досі картини минулого запорожців легко наражаються на закиди у надмірній фрагментарності. Відтак, кожне «нове» джерело, з якого ми можемо почерпнути знання відносно згаданої проблематики, викликає примітний ентузіазм і прискіпливу увагу доволі широкого кола дослідників.

До таких «неінтегрованих» до модерного українознавства наративів належить і історія рядового запорожця з віршованого твору першої половини XVII століття – Мартина Пашковського «Dzieje tureckie, y utarczki Kozackie z Tatary. Tudźiesz też/ o narodzie, obrzędziech, nabożenstwie, gospodarstwie y rycerstwie etc. tych pogan, ku wiadomosći ludziom roznego stanu pozyteczne. Przydany iest do tego/ Dictionarz ięzyka Tureckiego/ y Disputatia o wierze Chreścianskiey / y Zabobonach Bisurmiańskich ic. Przez Marcina Paszkowskiego, Na czworo Xiąg rozdźielone opisane y wydane» / «Історії турецькі і сутички козацькі з татарами. Тут також і про народ, звичаї, релігію, господарство і лицарство і т. д. тих поган – до відома людям різного стану корисне. Доданий до того Словник турецької мови і Диспутація про віру християнську і забобони бусурманські і т. д. Мартином Пашковським на чотири книги розділено, описано і видано» (Краків, у друкарні Миколая Лоба, 1615 – 4 ненумеровані аркуші + 155 стор. + 2 ненумеровані аркуші)¹.

*    *    *

Пашковський Мартин

(друга половина ХVI ст. – після 1621)

Біографічні дані про М.Пашковського дуже обмежені. Відомо, що належав до польського гебра Задора (Полум’я). Ймовірно був з Пашковських знаних у Краківському воєводстві, хоча геральдисти знають і Пашковських на Мазовшу, в Литві і Люблінському воєводстві*. Мені самому траплялися й Пашковські – діячі з ранньомодерної України².

Ймовірно він тотожний учасникові Лівонської війни М. Пашковському, який отримав 20 травня 1593 р. королівське надання в Лівонії за свої воєнні заслуги. Принаймні – це пояснило б зв’язок з іншим відомим ветераном тієї ж війни – Олександром Гваньїні.

Пашковський міцно був пов’язаний із старою польською столицею – містом Краковим. Є згадки, що був «замковим слугою» королівського замку на Вавелю і як такий утримував контакти з великорадцею краківським Яном Плазою (пом. 1615). Напевно, мав триваліші клієнтські пов’язання із магнатським домом Любомирських (часткових спадкоємців володінь князів Острозьких).

Заняття літературою, здається, було значною підтримкою його бюджету. Тому, не дивно, що прізвища меценатів у дедикаціях-посвятах його творів змінюються в калейдоскопічному темпі.

Великий прихильник ідей сарматизму Пашковський постійно акцентував необхідність плекання войовничих чеснот польської шляхти. Ймовірно, у цьому головне підґрунтя його зацікавлення українськими сюжетами та татарсько-турецьким «фронтом», адже тут, за віку письменника-ветерана, вояки-лицарі ще цілком домінували над поміщиками-господарниками.

Звідси численні «козакофільські» вірші Пашковського – «Україна, татарами терзана, князів та панів прикордонних про порятунок із жалісним лементом просить» (Краків, 1608); «Traktat de offensivo bello» / «Трактат про наступальну війну» (Краків?, 1613); «Історії турецькі і сутички козацькі з татарами» (Краків, 1615); «Розмова Козака запорозького з перським гінцем» (Краків, 1617³), «Bitwy znamienite, tymi czasy na Rożnych mieyscách Mężnych Polaków z nieprzyiaćioły Krzyża Swiętego» (Краків?, 1620; наприкінці «Новини з України» про успішні дії запорожців).

Не бракує українських епізодів і в «Kronika Sarmacyej Europskiei» / «Хроніка Європейської Сарматії» О. Гваньїні, яку Пашковський переклав польською з латини і суттєво розширив-доповнив за рахунок інших відомих історичних наративів. Видання з посвятою королю Сигізмунду ІІІ вийшло друком у Кракові 1611 р. (1612 р. видане-додруковане й вдруге).

Останнім твором Пашковського була «Chorągiew sauromacka w Wołoszech, to jest pospolite ruszenie i szczęśliwe zwrocenie Polakow z Wołoch, w roku teraźniejszym 1621» / «Сарматська корогва у Волощині» (Краків, 1621). Це поетичний твір про Хотинську війну 1620-1621 рр.

Про творчість М. Пашковського в Україні найкраще писав Михайло Возняк (1881-1954)⁴. Зі свіжих історіографічних рецепцій, крім моїх, згадаємо доробок Володимира Пилипенка⁵. У Польщі цією постаттю наразі зацікавився Міхал Куран, філолог-полоніст з Лодзі, який недавно приготував про цього літератора і історика окрему фундаментальну працю⁶.

*    *    *

Як уже йшлося «Історії турецькі і сутички козацькі з татарами» (1615) структурно поділені на чотири частини-книги. Вони досить нерівні за обсягом і змістом. Власне оригінальна історія життя «убогого жолдака» Якуба Кимиковського передана (із численними значними відступами – контекстними ілюстраціями, почерпнутими з інших відомих у Речі Посполитій «сходознавчих» творів) у книзі першій. Вона має власну назву «Історії Татарські, Козацькі і Турецькі. З досвіду, як багатьох інших людей зацних, так і особливо одного Жолдака Шляхетного Якуба Кимиковського, котрий в руках Поганських був в неволі 9 років і немало речей гідних відома побачив».

Книги 2-а і 3-я – то довідкова інформація про народ, звичаї, релігію, господарство, державу і лицарство-вояцтво Османської імперії (здебільшого це віршована передача фрагментів підготовленої до друку 1611 р. тим таки М. Пашковським розширеної і перекладеної польською мовою версії «Хроніки Європейської Сарматії» О. Гваньїні). Книга 4-а складається зі словника турецької мови і перекладеної тим таки Пашковським з латини «Диспутації або розмови про християнську віру і турецькі забобони, яку мав Бартоломій Юргевич, пілігрим Єрусалимський, з одним значним турчином в Варадині [Румунія] у костьолі св. Франциска у святковий день 1547 р.». Себто перед нами тематичний (тюрко-орієнтальний) компендіум «на всі випадки життя», про що свідомий і відкрито це підкреслює і сам автор.

Ясна річ, найбільш оригінальною частиною вже зовсім не першого твору Пашковського з української тематики стала оповідь про своє бурхливе життя шляхтича з «дому худого» – Якуба (Якова?) Кимиковського (Kimikowski)⁷. Вона розпочинається просто класично для українського героя – коли йому «тринадцятий минало». Отже у 13 років нащадка убогої шляхетської родини⁸ віддали служити на двір відомого згодом оборонця «Русі», магната Яна-Щасного Гербурта (1567-1616). Оскільки основні маєтності Гербурта були на Західній Україні (Руське воєводство) логічно припустити, що це й була мала батьківщина Кимиковського.

Судячи за хронологією подальших подій, йдеться про 1585 р. По двох роках служби підлітка, себто під час т. зв. «другого безкоролів’я», коли після смерті Стефана Баторія за польський престол змагалися австрійський ерцгерцог Максиміліан і шведський королевич Сигізмунд Ваза, Гербурт віддав хлопця на двір свого вельможнішого приятеля – «князя на Олиці» Станіслава Радзивіла (1559-1599).

Тут доля Кимиковського і зробила перший кульбіт. Невдовзі після цього «переводу» на Волинь (прослужив трохи більше «pultrzecia lata» – 2,5 роки), Радзивіл послав юнака з листами до Маначина (маєтність Вишневецьких недалеко м.Старокостянтинова), де перебував один з князів Вишневецьких (Костянтин?). Це був час великого татарського набігу 1589 р. (друга половина серпня), відтак, не дивно, що між Базалією та Костянтиновим (Старокостянтиновим), над річкою Случчю, гінця зловили татари.

Бранця завезли в ногайські степи Приазов’я («Do Nahay»). Тут Пашковський робить розлогий «етнографічний» відступ з описом ногайців. Він цілком базується на знаному тексті з польського посольства Андрія Тарановського⁹, яке 1569 р. добиралося аж під Астрахань.

У татарському полоні Кимиковський перебував цілий рік, випасаючи коней та овець при ногайських «сараях» (себто палацах-ставках татарської знаті). З його «вражень» тут згадана вправність татар у доланні річок (а саме Дніпра) на конях вплав і картини спустошення українних земель Корони (неоригінальність цих вражень підштовхує до думки, що тут автором твору ужито літературно-стереотипні штампи).

Далі юнак утік на Запоріжжя, де і прожив з козаками три чверті року. Оповідання про цей період життя Кимиковського і є найцікавішим для цієї розвідки¹⁰. Адже інших картин життя Запоріжжя 1590-1591 рр. та ще й креслених з перспективи простого козака далебі не існує.

Запорожцям Кимиковський став у нагоді передусім як провідник, який, зі свіжого досвіду полоняника, міг вказати шляхи до найбагатших татарських улусів. Тут і стикаємося з окресленням «оперативного простору» тогочасних низовців. Починається він на Лівобережжі:

Z iednę stronę nad rzeką tam Sutsu rzeczoną/
A po Rusku Mołoczną/ a zaś drugą stroną
U wołowych Kurhanow/ y z miężnym Hetmanem
W końskiey Pereboinie/ walecznym Bogdanem
Mikoszynskim/ co zdawna zową konską wodą/
Y ta gdzie się z dawnych lat/ sczyćil swą swobodę
Knias Misyey u Maiakow: a ty tam Maiaki/
Mianuią w sczyrym polu Kozackiemi znaki.
Ktore byl ten Kniaś Misyey niekiedy postawił/
Y tym wiecznę pamiętkę cnym Junakom wsławił.
Y przy Białey krynicy czynił swe zasadzki/
Gdzie miał Kozak z Tatary często krwawe schadzki:
Y u Kamien zatonu miewał swe przywody/
Na Tatary/ y wielkie im tam czynił szkody

[З одного боку над рікою там Сут-су прозиваною, а по-руські Молочною¹¹, а другою ж стороною у Волових Курганів, в Кінській Перебійні¹², що здавна звуть Кінською Водою – із мужнім гетьманом, хоробрим Богданом Микошинським¹³. Там, де за давніх літ пишався своєю свободою князь Місей¹⁴ у Маяків. І ті-то Маяки, звуться в щирому полю козацькими знаками. Котрі було той князь Місей колись поставив і тим вічну пам’ятку поштивим молодцям уславив¹⁵. І при Білій Криниці¹⁶ чинив свої засідки, де мав козак з татари часто криваві зіткнення. І у Кам’яного Затону¹⁷ мав свої приводи на татар і великі там чинив їм шкоди]

Як бачимо, на лівобережжі запорожці на 1590-1591 рр. «тримали» доволі вузький фронт, віссю якого була р.Кінська¹⁸. Далі у Кимиковського-Пашковського описаний «морський фронт» низовців:

Tenże z Kozaki chodził/ y na Czarne Morze/
Gdzie nie ieden Karawan Turski wodę porze.
A naprzod pod Biłagrod/ gdzie s korzyśćią wielką
Wżięli Okręt Turecki/ y z armatą wszelką.
Turkow wiele pobili. Zaś od Bilagroda
Zaniosła ich pogodnym wiatrem Morska woda.
Na iednę wyspę/ ktorą pospolitą mową/
Hadieczow Ostrow z Ruska od dawnych lat zową:
Tę Insulę tak zową nie bez swey przyczyny/
Hadieczow ostrow: Bo tam iest wiele gadziny.
Y dziwowidzow morskich/ y rozmaitego
Chrobactwa/ tudziesz ptastwa morzu przywykłego.
Ktore y tu/ y owdzie gorę wylatuie/
A barzo smrodliwy iad od nich zalatuie.
Babami ie tam żową/ więtsze niż Labęćie/
A Zeglarzom ten wysep/ iest na wielkim wstręćie.
Tamże z Tatarskiey Ziemie/ z Miasta rzeczonego
Kozłow/ przyszło Galer dwie: na ktorych naszego
Ludu więzniow wybranych do tyśiąca bylo/
A niawiast z dziećmi ośm set/ tych się nie liczyło.
Turkow też nad pułtora tysiąca nic więcey
Nie było/ tam Kozacy przypadszy co prętcey
Ku onym dwom Galerom/ Turki wyśćinali/
Więżniow wyswobodzili/ wielką otrzymali
Zdobycz/ z ktorą się do swych Porohow wroćili/
A onę korzyść między swoie rozdzielili.

[Той же з козаками ходив і на Чорне море, де не один караван турецький воду поре. А насамперед під Білгород¹⁹, де з користю великою взяли судно турецьке із арматою всілякою. Турків чимало побили. Від Білгорода ж занесла їх погодним вітром морська вода на один острів, котрий простою мовою Гадячів-острів по-руські від давніх літ звуть. Той острів так звуть не без причини Гадячим островом²⁰: бо там є чимало гадичини. І диковинок морських²¹ і розмаїтої комашні, також і птаства до моря звиклого, котрого і тут і там угорі безліч літає і дуже ядучий сморід від них долітає. Бабами²² їх там звуть, за лебедів більші, а морякам той острів є великою перепоною. Там же з Татарської землі, з міста прозиваного Козлов²³, прийшло дві галери, на яких нашого люду, добірних бранців до тисячі було, а жінок з дітьми вісімсот, ті й не лічилися. Турків також понад півтори тисячі, і нічого більше. Там козаки приспівши щонайшвидше до отих двох галер турків висікли, в’язнів звільнили та велику отримали здобич, з якою до своїх Порогів повернулися і оті набутки між себе розділили.]

Знову таки відзначимо скромність акваторії, на якій оперують запорізькі пірати літньо-осінньої кампанії 1590 р. Це лише каботажна траса від Євпаторії до Білгорода-Дністровського.

Зрештою оповідач обертається до Правобережжя, для якого низовці є власне сторожами, а не нападниками. Описує він також і внутрішньозапорізькі угіддя понад самим Дніпром.

A iż wiedział przeskoki/ y zaczayne znaki
Kuczmienskie/ y Wołoskie/ ba y czarne szlaki/
Tych to prętkich Pohancow Kimikowski/ tedy
Nabawił ich tam nie raz z swym kozactwem biedy/
Wiedział ich y przewozy/ gdzie to dzikie plemię/
Przez Dniepr się przeprawuie w zyzną Ruską Ziemię.
U Ostrową Chortycy/ miedzy Porohami/
Y miedzy Czerwonemi z dawnych lat gorami.
Więc u Borhuna/ więc też u Olchow/ gdzie zdawna
(Dżiś tam Strzelicą zową) często bywą sławna
Porażka na przeprawie Tatar przez Kozaki/
Ktorzy tam w tym swoy zwyczay zachowuią taki:
Wziąwszy pewną wiadomość/ iż Tatarzy maią
Tam tędy iść w Ruski kray/ więc się zasadzaią
We trzćinach po Insułach: iedni z wierzchu wody/
A drudzy zaśię z dołu/ iuż tam nie bez szkody
Pohancow/ chyba że im pomocy dodaią
Galery/ ktore pod czas z Turek przybywaią.
Bo wiedząc Car Tátarski/ iż nań zawsze ważą
Kozacy/ więc też ma swą na Gálerach strażą/
Ale tylko ná ten czas/ kiedy zaiezdżaią
Pohańcy w Ruskie kraie: lecz gdy sie wracaią/
Nie masz niskąd żadnego ratunku/ nadżieie/
W ten czas názad Tatarzyn z płonem idąc mdleie.
Bo mu Kozacy y płon odeymą/ y wiele
Poydżie ich tám/ gdżie Charon łoże im uśćiele.
Gdżie kiedy sto Kozakow z Rusznicámi będżie/
Tam tyśiącom Tatarom zmylą szyiki wszędzie.
Jakosz się to raz poraz częstokroc trafiáło/
Ze poszlo do Charonta Pohancow niemáło.
Trafiło sie to raz y za Mikośynskiego/
Ktory przy sobie tego miał Kimikowskiego.
Wielką moc u Borhuna Tatar potopili/
Wiele więżniow nabrali/ płon wszystek odbili.

[А оскільки знав перескоки і потаємні знаки – Кучманські, Волоські, ба і Чорні шляхи²⁴, то тих прудких Поган Кимиковський тоді не раз займав, зі своїм козацтвом перебуваючи. Знав і їх перевози, де це дике плем’я через Дніпро переправляється в плодючу Руську землю. У острова Хортиці, між Порогами і між Червоними з давніх літ горами. Ось і у Бургуна²⁵, ось також і у Ольхова²⁶ (нині тамте місце Стрелицею кличуть), що здавна часто буває славна поразкою на переправі татар від козаків²⁷, котрі тамто свій звичай утримують такий – взявши певну звістку, що татари мають там тоді йти в Руський край, відтак і сідають у засідки в очереті по островах: одні згори річки, другі ж знизу. Вже там це не без шкоди Поганам, хіба що їм допомоги додадуть галери, котрі під той час від турків прибувають. Бо знає цар татарський, що на нього завжди чигають козаки, отже також має свою сторожу на галерах. Але це тільки на той час, коли йдуть в набіг Погани на Руські краї. Але коли повертаються і [бранці вже] не мають на жодний порятунок надії, у той час татарин, з полоном йдучи, обмирає, бо в нього козак і полон відбирає, і багато їх йдуть туди, де Харон²⁸ ложе їм стелить. Бо коли сто козаків з рушницями буде, то тисячам татар шию намилять повсюдно. Як то раз по раз часто-густо траплялося, що йшло до Харона Поган немало. Трапилося це раз і за Микошинського, котрий при собі мав того Кимиковського. Велику силу біля Бургуна татар потопили, багато в’язнів набрали, полон увесь відбили²⁹.]

Тут в оповідь вплетено фольклорний переказ про річки Дніпро і Кінську Воду (нині ширше відомі близькі за сюжетом оповідання про Дніпро та Десну³⁰). За течією Кінської Води оповідач і проводить читача аж до моря.

[Ruska Historia o konskiey wodzie y o Dnieprze]
Dniepr tám zowa Słauta to iest Rzeka sławna/
Są y na Konskiey wodżie przewozy ich zdawna.
Bo Konska woda z Dnieprem aż do Morza płynie/
O czym taka przypowieść Ruska zdawna słynie:
Gdy sobie Konska woda z Dnieprem rozmawiała/
Tak Dnieprowi ta Rzeká śmiele powiedżiała:
Ze ia przez cię przebieżę/ lecz nie gorą/ spodkiem;
Y puśćiła wnet kruka przez Dniepr samym śrzodkiem
Na drugą stronę: ktory skoro przelećiawszy/
Miał się iey ozwać: ona też go usłyszawszy
Miała nurt swoy wyrzucić: W tym Dniepr rozgniewany/
Wypuśćił wńet Sokołá/ ktory na przemiany
W poyśrzod Dniepru na kruka uderzuł potężnie/
Y tak tam kruk zakraknął: A ona też mężnie
Nurt swoy pośrzodkiem Dniepru bystrego wydała/
Y swym trybem w Moskiewską stronę pobieżała.
Okrążywszy Dumantow, y Perhasław znowu
Biegła Tatarską stroną szukaiąc obłowu.

[Руська історія про Кінську Воду та про Дніпро. Дніпро там звуть Славутою, тобто Рікою славною. Є і на Кінській Воді перевози їх здавна. Бо Кінська Вода з Дніпром аж до моря плине, про що така оповідка руська здавна слине: Колись собі Кінська Вода з Дніпром розмовляла і так Дніпрові та річка сміливо казала, що я через тебе перебіжу, але не горою³¹, а посередині. І пустила відразу крука через Дніпро самою серединою на другу сторону. Який, як скоро перелетить, мав до неї озватись. Вона, його почувши, мала течію свою перекинути. Тим часом Дніпро розгніваний випустив відразу сокола, котрий навперейми [злетів] і посеред Дніпра на крука вдарив потужно. І так там крук закаркав. А вона також мужньо течію свою серединою Дніпра вкинула і своїм трибом у Московську сторону побігла. Окруживши Домантів³² і Переяслав знову, бігла татарською стороною шукаючи поживи³³.]

Спеціально оповідач зупинився і на дніпрових Порогах.

[Porohy kozackie.]
A że do Zaporożá/ gdżie śiedm progow sławnych/
Stoią w mili od śiebie ż wiekow starodawnych.
Kodak/ Woron/ Bohatyr/ Surski y Zaborá/
Y Baydak/ á śiodmego że z tamtad nie wczorá/
Nie może w pámięć przywieść/ ten co mi powiadał/
Ja też nie wiem/ bom miedzy Kozaki nie śiadał.
Jednák doszedłem potym od kogo inszego/
Nienásycieć iest hasło Porohu śiodmego.
Więc tamta Konska wodá/ przez Porohy wszytkie
Szła z Dnieprem swoim brzegiem. Potym w pola brzytkie
Tatarskie udawszy się/ aż do Kamiennego
Zakonu szłá osobno. A u mieysca tego
Znowu sie zaś z szerokim Dnieprem pokumała/
Y z nim wespoł/ swym brzegiem Tatarskim bieżała
Aż pod Białe iezioro. Tam zaś przybieżawszy/
Y pierzchliwie znowu się z Dnieprem pogniewawszy/
Od Białego Jeżiora wiodła tor swoy spory/
Swym oddzielnym przećiągiem/ pod Czerwone gory.
Stamtąd zaś tey zuchwałey Konskiey rzeki woda
Szła przed śię swoim nurtem/ aż do Słamhoroda.

[Пороги козацькі. А що до Запоріжжя, де сім порогів славних стоять за милю один по одному з віків стародавніх. Кодак, Ворон, Богатир³⁴, Сурський і Забора³⁵, і Байдак³⁶, а сьомого, через те, що звідти ж не вчора, не може згадати, той хто мені оповідав. Я також не знаю, бо між козаками не сидів, але дізнався потім від когось іншого – Ненаситець є назва Порога сьомого³⁷. Отже тамта Кінська Вода, через усі Пороги йшла з Дніпром своїм берегом. Потім, у бридкі поля татарські удавшися, аж до Кам’яного Затону йшла осібно. А у місця того знову ж з широким Дніпром покумалася і з ним спільно своїм берегом татарським бігла аж під Біле озеро³⁸. Туди ж прибігши і запально знову із Дніпром розсварившись, від Білого Озера вела шлях свій швидкий своїм окремим перебігом під Червоні гори³⁹. Звідти ж тієї зухвалої Кінської-річки вода йшла вперед своєю течією аж до Іслам-города⁴⁰.]

Далі згадані місця свіжої бойової слави запорожців – Іслам-Кермен («Сламгород») та знову – перевіз у Бургуна. Завершує представлення «запорізького світу» дніпровий «Лиман».

[Slamhorod zamek Tatarski Kniaś Ruzynski zburzył.]
Ten Słámhorod niekiedy był to Zamek mocny/
W dżikim polu Tatarskim/ y barzo pomocny
Tym Pohancom na naszych: lecz dżiś tylko znaki
Zburzył go Kniáz Ruzynski z mężnemi Kozaki.
[Mieysce u Burhuna kedy Tatarowie giną]
Z támtąd zaś áż pod Burhun swym brzegiem bieżała/
Gdżie na przewożie ginie Tatar część nie mała.
Tam iuż mimo Perekop polmi Tatarskiemi/
Gdżie słony Limen bieży nurtami ćichemi.
Koło swe do Czarnego morza obroćiła/
Tam wpadszy wszystkich swoich tancow dokonczyła/
W toż morze w Czwierći mili/ Dniepr/ y Limen upada/
Ale káżda osobno swoim nurtem włada.

[Іслам-город – замок татарський князь Ружинський зруйнував. Той Іслам-город колись був то замок сильний у дикому полі татарському. І дуже помічний тим Поганам на наших, але нині тільки сліди його. Зруйнував його князь Ружинський з мужніми козаками⁴¹. Місце у Бургуна де татари гинуть. Звідти же аж під Бургун своїм берегом бігла, де на перевозі гине татар чимало. Там вже повз Перекоп полями татарськими, де солоний Лиман біжить течіями тихими. Коло своє до Чорного моря обернула, там впавши всіх своїх танців закінчила. У це ж море за чверть милі Дніпро до Лиману впадає, але кожний осібно своєю течією володіє.]

Зрештою, оповідач знайомить читача і з резиденцією запорожців – тим що згодом стало прийнято називати Січчю⁴².

[Kiedy Kozacy lećie a kiedy zimie meszkaią]
A iesli chcemy wiedziec kedy przybywaią
Kozacy czasow piewnych y gdzie spoczywaią/
W szabelnikowey Wietce/ lub na Zborowskiego
Położeniu zimuią/ lub na Ruzynskiego.
Na wiosnę zaś skoro więc wody wielkie wstaią/
Tedy do Czortomłyka z tamtąd uciekaią.
Albo do Bazawłoka: a dobytki swoie/
Y konie w Tomakowce maią/ bo tam boie
Niebywaią/ z tamtąd zaś gdy robactwo wstaię/
Ustępuią na Lato w swe zwyczayne Kraie
Do Chortyce/ na skalę wielką: a zaś skoro
Jesień przyidzie/ natychmiast ustępuią sporo
Do Czerwonych gor: y tak iak mieysca swe znaią/
Tak się też na nie/ czasow pewnych przenaszaią.

[Де козаки влітку, а де взимку мешкають. А якщо хочемо знати, де перебувають козаки в певні часи і де спочивають – у Шабельниковій Вітці⁴³, або на Зборовського⁴⁴ або на Ружинського⁴⁵ станах зимують. Навесні, оскільки ж бо швидко води великі встають, тоді до Чортомлика звідти втікають або до Базавлука. А здобич свою і коні на Томаківці мають, бо там бої не бувають. Звідти ж, коли робацтво⁴⁶ встає – відходять на літо у свої звичайні краї – до Хортиці, на скелю велику. А як скоро осінь прийде, натомість відходить чимало до Червоних гір⁴⁷. І так як місця свої знають, так теж на них у певний час переносяться.]

Як бачимо, постійної Січі на Запоріжжі на 1590-1591 рр. не існує і власне тут ми маємо єдиний на сьогодні опис т.зв. «кочовища» запорожців (без топографічного розшифрування, цей термін не рідкість у актах кінця XVI ст.). Зрештою, цілком завершує Пашковський свій опис Запоріжжя зауваженнями про раціон козацького харчування (за прикладом Тарановського, де також згадується саламаха?) та їх житла-курені.

Zywność ich Salamacha/ y orzechy wodne/
Ktemu zwierz rozmaity/ Ryby wieloplodne/
Od ktorych iako wieprze/ w swych oboziech tyią/ [Obozy Kozacy zową kureniami.]
Bo y żimie/ y lećie/ nád wodámi żylą.
W tych tedy uroczysczach przebywał foremnych/
Kimikowski z Kozaki w fortunach odmiennych.

[Пожива їх саламаха⁴⁸ і горіхи водні⁴⁹. До того звір розмаїтий, риби багатоплідні. Табори козаки звуть куренями. Від яких як вепрі у своїх таборах криються, бо і взимку, і влітку над водами живуть. У тих тоді урочищах облаштованих перебував Кимиковський у фортунах змінних.]

Подальший сюжет «Турецьких історій» вже полишає Запоріжжя, адже десь навесні 1591 р. Кимиковський взяв участь у нападі на московське посольство, яке, у супроводженні купців, простувало до Криму. Власне оповідач вважав, що то данина, яку відвозили від «великого князя» московського татарському хану-«царю». Всього було 5400 теліг (цифра явно перебільшена).

Про цю московську валку козаки дізналися, коли в полі спіймали «язика». Напали з успіхом – послів порубали, інших московітів погромили, скарби забравши і вози спаливши, з великими трофеями поверталися «на місця свої».

Утім, на шляху повернення козаків неочікувано оточило до 10 тисяч татар. Ймовірно, сили були аж надто нерівні для бою – татари, за оповідачем, лише ловили втікачів. Пійманих – серед яких були й відоміші козаки – Оливка⁵⁰ і Пніовський – мучили (зокрема і випитуючи про те чи бува не приховали частину здобичі та про актуальні козацькі плани⁵¹).

Піймали і Кимиковського, але, оскільки виглядав він занадто молодим, його прийняли за слугу-джуру, який у боях ще не бував і знати про плани господарів нічого не може. Це чув сам бранець, який добре знав по-татарські, але «хитро» прикидався, що геть не розуміє.

Отже, Кимиковського не мучили, питання було тільки кому дістанеться новий невільник. Татари з погордою штовхали його один до одного, аж поки хтось не дав за нього три барани і стару шкапу. Причому, практично відразу і виміняв бранця з наваром – за дві кобили і жеребця-бахмата.

Новий власник відвіз невільника до Козлова-Євпаторії, де вже продав його за гроші. Черговий господар був арабом, який володів «Конським млином». На ньому Кимиковський і пропрацював два місяці.

Аж тут до Козлова морем прибули купці-работорговці, які охоче купували молодих невільників. Одному з них – Мустафі-Челебію – араб-мирошник і продав Кимиковського за 3 тис. аспр (оповідач додає, що то дорівнює 24 червоних злотих).

Купець був з «Borlow» («де шафран родить») – напевно, це місто Сафранболу – досі знане своїм шафраном, розташоване трохи в глибині узбережної смуги між Стамбулом і Синопом. Торговець завіз Кимиковського, разом з іще 80 молодими хлопцями і дівчатами, до Туреччини до міста Ангурії⁵², де розпродав усіх нарізно. Кимиковського купив Алім-Челебі з міста Караману (це в глибині Малої Азії недалеко сучасної Аланії).

Звідси героя оповіді продали турецькому беглер-беку до сирійського Алеппо. Тут із ним трапився скандальний випадок із гомосексуальними домаганнями. Хтивий син Бакція, місцевого сіпахі-«спагі» (оповідач додає, що спагі – то турецькі шляхтичі), хотів силою зґвалтувати Кимиковського. Побачивши, що ніякої можливості боронитись не лишилося, герой оповіді дістав ножа та застромив його в живіт ґвалтівникові.

Далі спробував втекти-сховатись, але Кимиковського за гарячими слідами спіймали і привели до його пана-господаря. Той почав покарання «суворими словами». Казав: «Ти, пес поганський, де твій розум здравий? Що накоїв? Хто тебе ото підмовив, злочинець, вбити сина шляхтича? Не бачу нічого ліпшого – накажу четвертувати тебе і кавалки-четвертинки на палі настромити». Утім, здається, господар був радше на боці свого підлеглого, бо, тихцем відвівши в бік, дав йому пораду – оголосити суду, що не розуміє турецької мови і говорить лише по-польські (напевно, це мало трохи пригальмувати процес, дати пристрастям улягтися і акцентувати, що звинувачуваний – невіглас-чужоземець).

Отже, коли батько вбитого в суді виголосив звинувачу-вальну промову і вимагав скарати вбивцю на смерть, суддя запитав Кимиковського – чи той розуміє звинувачення. Той відмовив, що не розуміє турецької мови. Тлумача з польської не було, але знайшовся «московіт», якого визнали достатньо компетентним для цієї ролі.

Отже, Кимиковського запитали: «твоя робота?» Той відповів, що «до того призвела нецнота» і звинуватив вбитого у сексуальних домаганнях (його, мовляв, «ґвалтом приневолювали до Содомітського гріху»), від якого він боронився як міг. Закликав суд через ці обставини бути милосердним до нього.

Суд відповів, що вбивство також гріх Божий, за який на смерть карають. Згадали усі «десять заповідей», який має дотримуватись людина. Згадали й те, що злочинець безбожник (тут не мусульманин) і винесли суворий вирок – перебити йому усі кістки на руках і ногах і залишити «до третього дня» на вулиці цілодобово, де на нього двічі на день спускати пару «британських псів», які будуть гризти-кусати жертву. Ще й сторожу нічну при ньому поставити, аби християни ніяк не допомагали покараному.

Але тут взяв слово беглер-бек – господар Кимиковського і оголосив, що той невільник знатного роду (про що раніше не знали) і його родина вже висловила готовність при нагоді сплатити викуп за нього. Отже, обвинувач-батько вбитого має відшкодувати йому, як власнику, 2 тис. червоний злотих, а тоді вже робити із злочинцем, що схоче.

Той платити за вбивцю свого сина не погодився (бо це було як кидати гроші «в болото»). Єдине, чого домігся, аби суд наказав беглер-беку не тримати злочинця у своєму домі (аби не трапилось чого гіршого) і максимум протягом півроку продати його іншому власнику.

Виконуючи судовий вирок, через чотири тижні Кимиковського продали «одному доброму турчину на ім’я Єрчі», прозваного за його ремеслом сідляра («сідло» з турецької «eyer»). Той перепродав невільника іншому ремісникові – лимарю-шорнику. Останній також волів його продати – вже золотарю-ювеліру, а той кобернику (ткач диванних килимків і важких обойних тканин). Перепродаж відбувався аж 15 разів – отже невільник-злочинець не надихав господарів.

Нарешті, потрапив він до рук «чорного араба» (негра) на ім’я Каліпер із «землі Мурзинської» (=Ефіопія). Про нього оповідач додає, що той часто їздив до Константинополя (його там знали). В Африці Кимиковський випасав овець і ловив у голих полях сачком-арканом «летучих» диких коників, гордість («найліпші фрукти») тутешнього краю. Той невільник, хто міг найбільше наловити тих коней, той у пана і був у найбільшій ласці.

Так спливло шість місяців. Кимиковський повсякчас думав про втечу, навіть дав обітницю Богу і діві Марії, що як вирветься з неволі, то з рік не буде нічого їсти по п’ятницях і відбуде прощу до Ченстохівського монастиря.

Якось при випасанні овець Кимиковський побачив султанський («царя турецького») караван, який простував до мусульманських святих місць у Саудівській Аравії («гробу Магометового»). Чабан-невільник зрадів «білим» людям, так ніби то його польські співвітчизники. Підбіг до караванників і з плачем просив, аби вони його викупили у тих «чорних дияволів». Ті обіцяли викупити лише з умовою, аби прийняв іслам. Кимиковський вимушено погодився і прилюдно вголос прочитав ритуальну присягу.

Араб Курчауш з Каракаю – голова каравану заплатив за нового одновірця 13 тис. аспр (а 1 тис. аспр – це 8 червоних злотих – додає оповідач). Він відвіз Кимиковського до «Теткеян», до «Магометового гробу», до якого прочани з різних країн їздять (отже, до Медини).

Відбувши прощу турок із новим невільником повернувся на свою батьківщину – на балканську частину Туреччини (Фракію). Кимиковського він віддав навчатися ремеслу виготовлення чамлетів (чамлет – узорчата, зазвичай шовкова, тканина) до міста Ояз (за оповідачем, день їзди від вже знайомої нам Ангурії над Мармуровим морем, два – від Бейбазару, чотирнадцять – від Стамбулу). Тоді герой оповіді був вже рік як мусульманином і господар йому довіряв настільки, що навіть збирався віддати за нього заміж свою сестру.

Отже, через чотири тижні, коли Кимиковський без догляду робив у винниці, повз нього – «з Азії» на війну до Семигороддя – проходив вояцький загін. Вояки (які, мабуть, винниць не обминали) спитали Кимиковського як його звуть – він відізвався новим своїм мусульманським ім’ям – Баграм. Вони покликали нового знайомця поїхати із ними до Стамбулу. Той схопився за цей шанс.

Отже, якщо рахувати за оповіддю, бл. 1593 р. Кимиковський у новій неволі в турецькій столиці (бо вояки продали його тут за 40 червоних злотих, а самі поїхали на війну до Угорщини). Та залишатись невільником він не бажав. Кимиковський скористався, що ходив вільно, без кайданів і вже був добре обізнаний з турецькими реаліями. Він підмовив до втечі ще п’ятьох невільників і рушив з ними до Дунаю.

Але втікачам не пофортунило, дорогою – уже поблизу Дуная – їх спіймали. Коли розпитували – хто і звідки – Кимиковський видав себе за жовніра з Семигороддя, шляхтича за походженням. Його знову продали в неволю – з іще двома товаришами – одному єврею в м.Куручесме (недалеко – за 2 милі – від Стамбула, на європейському боці Босфору). Працювати Кимиковського знову мав у винниці.

Тут трапився другий випадок гомосексуальних домагань до героя оповіді. Він чи вже сам оповідач зауважив, що неволя у євреїв така сама як і у турків. Хоча новим залицяльником названий таки молодий турчин. Його слова-насмішки і довели Кимиковського до люті – він підхопив каменя і поцілив ним у груди насмішникові. Той помер.

Турки покликали до суду до Стамбулу єврея-власника, закидаючи йому, що той відповідальний за поведінку свого невільника. Настраханий єврей звелів синові закувати Кимиковського в кайдани. Той побачивши, що нічого доброго тут чекати не варто, зміг «виламатись» і пішов пішки до стамбульської гавані, де поступив служити на султанські військові галери.

На турецькому флоті Кимиковський добровільно, але як невільник, прослужив «п’ять років». Молодик освоїв там і компас, і іншу моряцьку науку.

Навчали його і на гармаша, відтак, коли до адмірала-«реїса» Абрама-Челебі в Кассим-Баші (передмістя Стамбулу) з інспекцією приїхав сам «суворий» султан Мурат⁵³, турецький флотоводець вирішив козирнути такою диковинкою – «хлопцем з Польської країни», який «незле вчиться з гармат стріляти» та іншої морської справи. Адмірал звелів Кимиковському влучити з гармати в птаха («з лебедя» завбільшки), що сидів на воді.

Але хлопець злякався, що в разі успіху його можуть забрати до султанського палацу-гарему, де зроблять слугою-євнухом. Він навмисно промахнувся і влучив у турчина-перевізника, який стояв з човном біля берега.

Для адмірала то був значний сором. Отже, після того як султан від’їхав до свого палацу, він дав волю гніву. Схопив рушницю-яничарку і хотів (прикладом?) в лоб Кимиковського затопити. Той ухилився головою, але удар попав у ключицю при лівому плечі і зламав кістку.

Пораненого (уперше в уже значному бойовому житті Кимиковського на суходолі і в морі) віддали лікувати лікарю в Константинополі. Той накладав йому дерев’яні шини, але, попри всі муки лікування, кістка зрослася не ідеально – лишився помітний слід.

Кимиковський не раз плавав як по Чорному, так і «Білому» (Середземному) морям, брав участь у морських боях турків. Найбільшою була битва (1597 р.) «у недільний день» на Середземному морі 70 французьких, іспанських і англійських галер проти 100 турецьких. Обидва флоти билися тоді завзято, бій йшов від ранку до ночі – турки програли (втратили 30 галер, плюс на тих 70, що лишилися були великі втрати в людях – 10 тис. полеглих).

Якраз після неї – на 6-й рік (початок 1598 р.) моряцької служби Кимиковського – трапилась нагода для звільнення. Погромлений турецький флот тоді повернувся до Константи-нополя. Невдовзі звідси дві галери (екіпаж до 3 тис. турків + понад 800 невільників) знову пішли в рейд на Середземне море. Під час мусульманського свята, коли більшість турків зійшла на берег і лишилося на варті лише 400, невільники-християни повстали. Їм вдалося здолати вартових, захопити обидва кораблі і відплисти в море.

По дорозі до іспанських володінь біля Нігропонту (о. Евбея в Греції) їм трапилося ще одне турецьке судно. Його також захопили, отримали чималу здобич, турок перебили або взяли в полон, в’язнів-християн звільнили (судно, напевно, знищили – бо далі третій корабель не фігурує).

Далі прибули до іспанського замку «Зант» (о. Закінф у Греції, з західного боку Пелопоннесу). До замку їх не пустили, побоюючись незнайомців – лише «як чужоземцям» продали припаси на дорогу і дали листи до Іспанії. Туди вони і відплили.

Прибули до якогось значного іспанського порту. Серед звільнених були люди різних народів, в т.ч. англійці, французи, іспанці, італійці – венеціанці і флорентійці.

Місяць вони чекали аж прибув сам іспанський король. Він оглянув кораблі. Один звелів лишити в Іспанії. Тут таки лишали і турків-бранців для подальшого обміну на християн. Другий корабель, забезпечивши припасами і листами-рекомендаціями, відіслали до Венеції. На ньому поплив і Кимиковський.

З Венеції (де пробув 33 дні) герой оповіді відбув досить тривожну (бо його подекуди затримували за підозрою у шпигунстві) мандрівку Італією до Риму, де звільнений бранець сподівався приєднатись до почту папського посла-легата до Польщі Германіка Маласпіни. Йому це вдалося і близько березня (після Великодня) 1598 р. Кимиковський відбув до батьківщини.

Тут першим ділом відправив давно обіцяну собі і Богу прощу до Ченстохови. А далі мусив задбати і про засоби для існування. Як давньому вояці, йому природно було найнятись знову до війська.

Отже, Кимиковський знову зв’язався із козаками⁵⁴ і подався разом ними на службу господаря Міхая Витязя (1558-1601) до Волощини, який з 1595 р. вів війни за об’єднання румунських князівств і звільнення від турецької залежності. Як пише Пашковський⁵⁵:

[Kimikowski przy Mihalu.]
…do Siedmigorodsiego przystał Woiewody/
Mihala/ tamże znacznie nagradzał swe szkody.
Gromiąc woyska Tureckie z mężnemi kozaki/
Za Dunaiem/ gdzie y dźiś iescze widać znaki.
Pola same tameczne świadectwo wydaią/
Co Tureckie mogiły y dźiś w sobie maią.

[Кимиковський при Міхаї. …до Семигородського пристав воєводи, Міхая. Там же значно винагородив свої втрати, громлячи війська турецькі з мужніми козаками. За Дунаєм, де і нині ще видно знаки – поля самі тамтешні свідоцтво подають, адже могили турецькі і зараз у себе мають.]

Потім, коли 1600 р. Я. Замойський звелів підданим Корони залишити Міхая, Кимиковський став під звитяжні корогви цього великого коронного гетьмана. Останній не дуже довіряв козакам через їх ще пам’ятну «наливайківську» провину та свіжу міхаєву службу. Польський командувач послав їх попереду⁵⁶, відтак, не дивно, що козацькі втрати були значні. Лишився на полі битви і Якуб Кимиковський – він скривавлений лежав між трупами, вже обдертий трофейниками і лише вночі очуняв, прийшов до тями і тихенько пішов до свого табору (здається, це ніч на 20-е жовтня, переламний бій був ще попереду).

Після цього поранення Кимиковський волів завершити свою військову кар’єру. Він з труднощами їде до українських земель («краю Руського») разом з «братом»⁵⁷ Шамтухом і якимось Ксєнським (Князький?). Тут вони йдуть служити «зі справ зацних славному» пану Яну Вольському з Петліковиць (напевно, с. Старі Петликівці Бучацького р-ну Тернопільської обл.). Там прожили «два літа». Тоді почули про смерть Міхая (загинув 9 серпня 1601 р.). Після цього, разом зі своїм паном поїхали до Кракова, де й продовжили «час немалий» службу – до смерті Я. Вольського. Насамкінець Кимиковський подався доживати віку у спокої на батьківщині, покладаючись на опіку Діви Марії.

У підсумку зауважу, що у випадку з «Історіями турецькими і сутичками козацькими з татарами» (1615) М. Пашковського з оповіддю про авантюрне життя Я. Кимиковського, маємо справу з украй концентрованим невільницьким наративом – темою, безумовно, питомо українською. Хрестоматійний потенціал цього твору, на подив, високий і, так само, на подив, досі не оцінений (так, мікс різних турецько-орієнтальних мотивів і сюжетів, до якого вплітає цю історію Пашковський уже аж ніяк не літературна норма, але це не виправдання у випадку рецепції тексту початку ХVII ст.).

Зрештою, у латинській віршованій передмові до твору М. Пашковського, авторства Стефана Фаркоча – угорця, який шість років як і Кимиковський провів у турецькому полоні, героя твору порівняно з Улісом-Одисеєм. Оповідь, насправді, дуже нагадує пригодницький роман – часи шаленого успіху якого якраз надходили в Європі. Тим цікавіша ця «українська гілка» в родоводі цілого «жанру» і тим корисніше належно прописати її в історії як вітчизняної, так і світової (сходознавчої) історіографії.

Дмитро Вирський, д. і. н., провідний науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАНУ.

* Ось, відомий Мацей Пашковський герба Задора – у Люблінському воєводстві луковський мечник (1686).

1.   Про нього див.: Вирський Д. С. Географія Запоріжжя: за описами М. Пашковського (1615) та С. Шимановського (1642) // Історико-географічні дослідження в Україні. – Число 12. – К., 2012. – С. 42-57 (маю ще низку версій цієї статті, друкованих в Україні і закордоном з метою ширшої популяризації тих маловідомих історикам джерел).
2.   Ось, наприклад, слуга Вишневецьких у лівобережній Говтві 1618 р., коли росіяни той «город и острог выжгли и урядника Ондрея Дроздовского и многих литовских людей побили, а писаря Станислава Пашковского да 12 человек Литвы привели в Путивль», див.: Памятники истории Восточной Европы. – Т. 1. – Варшава, 1995. – С. 92. У січні 1619 р. С. Пашковський (у десятку полкового писаря) лічиться серед козаків полка Ждана Коншина, який перейшов (після московського походу Сагайдачного 1618 р.) на російську службу, див.: Документи російських архівів з історії України. – Т. 1: Документи до історії запорозького козацтва 1613-1620 рр. – Львів, 1998. – С. 206. Отже, як і з будь-яким іншим патронімічним прізвищем, встановлення спорідненостей різних Пашковських є справою украй складною і непереконливою.
3.   Сучасні українські переклади див.: Шевчук В. «Розмова козака запо-розького з перським гінцем» Мартина Пашковського і її історичний контекст // Пам’ять століть. – К., 1997. – № 3. – С. 38-50; Марсове поле. Героїчна поезія в Україні Х – початок ХІХ століть. – К., 2004; Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мо-вами в епоху Ренесансу (друга половина ХV – XVI століття) та в епоху Бароко (кінець XVI – XVIII століття). У 4-х кн. – К., 2006. – Кн. 3.
4.   Возняк М. Мартин Пашковський про козацькі сутички з татарами й долю ясиру [Додаток]: Уривки з книги Пашковського з 1615 р. // За-писки НТШ. – Львів, 1927. – С. 141-161.
5.   Пилипенко В. Мартин Пашковський – забутий український поет і публіцист початку XVII ст. // Сіверянський літопис. – Чернігів, 2008. – № 8. – С. 11-18; Пилипенко В. Перед лицем ворога. Польська антитурецька література середини XVI – середини XVII ст. – К., 2014. – 232 с.
6.   Kuran M. Marcin Paszkowski – poeta okolicznościowy i moralista z pierwszej połowy XVII wieku. – Łódź, 2012. – 664 s. Куранева «Пашковськіана» почалася статтею: Kuran M. «Chorągiew sauromatcka w Wołoszech» Marcina Paszkowskiego jako przykład epickich nowin poświęconych batalii chotimskiej z 1621 roku // Acta Universitatis Lodziensis. Folia Litteraria Polonica. – №10. – Łódź, 2008. – S. 21-40.
7.   Наразі найдокладнішим дослідженням цієї історії є: Kuran Michał. Losy i doświadczenia turecko-tatarskie Jakuba Kimikowskiego w epickiej próbie Marcina Paszkowskiego «Dzieje tureckie» // Napis, seria XI. – Warszawa, 2005. – S. 29-52. Проте, польський дослідник не помітив певні хронологічні маркери присутні в тексті, відтак невірно датував події дещо ранішим часом (зокрема, перебування героя на Запоріжжі віднесене до 1580 р.). Доопрацьована версія цього матеріалу, з урахуванням цього мого зауваження, увійшла і до підсумкової монографії про Пєшковського цього польського дослідника: Kuran M. Marcin Paszkowski – poeta okolicznościowy i moralista z pierwszej połowy XVII wieku. – Łódź, 2012. – 664 s.
   З українських дослідників, які зверталися до цієї теми, див.: Пилипенко В. М. Мартин Пашковський – забутий український поет і публіцист початку XVII ст. // Сіверянський літопис. – Чернігів, 2008. – № 5. – С. 11-18 (розвідка ця є загальною характеристикою творчості Пашковського, без, так би мовити, порядкового розбору текстів); Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К., 2001. – Т. 2, кн. 2: Перша половина XVII ст. / Упор., прим. В. Шевчука (тут вміщені, з 1995 р. вже неодноразово передруковані, переклади Валерія Шевчука уривків з «Історій турецьких» М.Пашковського, які через повну «поетичну вільність» перекладача малопридатні для використання істориками). Електронний варіант останньої публікації див.: http://litopys.org.ua/suspil/sus37.htm .
8.   Ідентифікувати цей шляхетський рід поки не вдалося. Відомо, що Кимик – це нині вже рідкісне татарсько-слов’янське і, може, ще вірменське ім’я. Шляхетське прізвище «за іменем», а не за топонімом-маєтністю, якраз працювало б на «худорідність» (не факт, і що воно вже було родовим – згадаймо Я.Кимиковського «брата Шамтуха» з тексту твору). А вибір собі Кимиковським, вже у свідомому віці і після закінчення військової кар’єри, пана-патрона із Західного Поділля (Я. Вольського з-під Бучача) може непрямо свідчити, що десь тут «мала батьківщина» Кимиковських. Обітниця бранця відвідати Ченстохову свідчить на користь того, що він походив з католицької родини (що на Західному Поділлі середини XVI ст. не дивина).
9.   Текст Тарановського був виданий німецькою мовою (Нюрнберг, 1571), відомим був також і полономовний рукопис, з якого оповідання було видано у середині ХІХ ст. (Podróże i poselstwa polskie do Turcyi, a mianowicie: podróż E. Otwinowskiego 1557, Jędrzeja Taranowskiego Komornika J. K. M. 1569, i Poselstwo Piotra Zborowskiego 1568. – Kraków, 1860. – S. 41-63) та, зі скороченнями, століттям по тому (Antologia pamiętników polskich XVI wieku. – Wrocław, 1966. – S. 203-216). Сам Пашковський вже не вперше звертався до тексту Тарановського – його він уживав і для розширеного перекладу хроніки Гваньїні у 1611 р.
10.   В оригіналі це: Paszkowski Marcin. Dzieje tureckie y utarczki Kozackie z Tatary… – Kraków, 1615. – S. 18-22.
11.   Молочна – річка в сучасній Запорізькій обл., впадає до Молочного лиману Азовського моря.
12.   Перебійна – невеличка ліва притока (вітка) Дніпра, біля Херсону. Але взагалі-то це досить «серійний» гідронім, отже цілком вірогідне і його пов’язання із р. Кінською (Кінськими Водами, Кінкою, Конкою) – так само лівою притокою Дніпра. Вірогідно також, що йдеться про Кінську Промойну, де річка Кінська зливалася з дніпровськими затоками (так про неї згадував Е. Лясота 1594 р., див.: Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. – Т. 2. – Львів, 1991. – С. 78). Вододіл між Молочною та Кінською – відправна південна точка Муравського шляху та зручне місце для засідки на обтяжених худобою татар.
13.   Мікошинський Богдан – гетьман запорожців (згадки, крім цієї з кінця 1590 – початку 1591 рр., ще з 1586 і 1594 рр.). Прізвище нагадує мені про той Міхасін / «Mikascinum» (ймовірне с. Михалці Кам’янецького повіту, нині не існує) під яким коронний гетьман Ю. Язловецький погромив один з чамбулів татарських 1574 р. Отже, вірогідно, Мікошинський – подолянин.
14.   Князь Місей – Михайло Олександрович Вишневецький (1529-1584), канівський і черкаський староста (1559-1580), герой «Епіцедіону», який, утім, промовчав про його «запорізькі подвиги».
15.   Гадаю, тут йдеться про 1570-і рр.
16.   Біла Криниця – вірогідно топонім пов’язаний р.Білозерка, лівою притокою Дніпра (впадає до нього відразу нижче Кінської).
17.   Кам’яний Затон – лівобережна дніпрова затока, недалеко р.Білозерки.
18.   До речі, відомий фольклорний переказ, де Кінська виведена рікою-кордоном від татар, див.: Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини. – К., 1990. – С. 173.
19.   Білгород (Акерман) – сучасний Білгород-Дністровський.
20.   Гадячий острів – це о. Березань у гирлі Дніпро-Бузького лиману, поруч із Очаковом.
21.   На берегах сторінки є роз’яснення, що то за диковинки – «Swini y niedzwiedzi morskich tesz tam pełno/ Свиней і ведмедів морських там повно». Морськими свинями тут названо дельфінів, а морськими ведмедями – чорноморських тюленів-монахів.
22.   Баби – це пелікани.
23.   Козлов (Гезлеве) – сучасна Євпаторія.
24.   Кучманський, Волоський та Чорний шляхи – класичне 3-доріжжя, яким здійснювалися татарські набіги на Правобережну та Західну Україну.
25.   Бургун, Бургунка – острів, річечка, переправа біля правобережного с. Бургунка Бериславського р-ну Херсонської обл.
26.   Ольхов (Стрелица) – можливо йдеться про давньоруське Олешшя-Олешки (сучасний Цюрупинськ). Адже прочитати Olchow можна і як Ольгів. Це, до речі, б пояснило як назва Стрелица пізніше приблукала на недалекий Кінбурн (див. далі текст з С. Шимановського). А поруч із Бургункою знане с. Ольгівка Бериславського р-ну Херсонської обл. засноване, щоправда, вже аж 1830 р.
27.   Може, йдеться про гучну подію 1524 р., коли намісники черкаський Семен Полозович і чорнобильський Криштоф Кмітич зі своїми козаками в човнах на Таванській переправі уперше заблокували татарам-кримцям повернення з набігу на Правобережжя.
28.   Харон – у давньогрецькій міфології перевізник до царства смерті.
29.   Ймовірно, подія з осені 1590 р.
30.   Див. зокрема: Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини. – С. 9-10.
31.   Себто – в обхід?
32.   Нині с. Домантове Золотоніського р-ну Черкаської обл.
33.   Себто перескочити Кінській Воді не вдалося, її відкинуло навіть вгору і вона мусила далі плинути вздовж лівого (татарського) боку Дніпра.
34.   Лоханський поріг? (нижче нього при впадінні до Дніпра річечки Мокрої Сури відомі скелі Богатирі).
35.   Забора – не загальна назва кам’яної гряди, що на відміну від порогів не цілком перетинає річку. У системі дніпрових Порогів таких забор було кілька.
36.   Будило, Будилівський поріг?
37.   Цікаве свідчення, що у Пашковського був не єдиний інформатор про Запоріжжя.
38.   Білозерка – вже згадувана ліва притока Дніпра.
39.   Червона або Лиса гора знана на правому березі Дніпра вище Микитинського Рогу.
40.   Іслам-город (Іслам-Кермен) – нині це терени м. Каховка.
41.   Мова йде про князя Богдана Ружинського, гетьмана запорожців, який сам загинув при цій облозі Іслам-города (Іслам-Кермену) у 1576 р.
42.   Як у модерній історіографії вкорінявся міф про давність Січі див.: Падалка Л. В. По вопросу о существовании Запорожской Сечи в первые времена запорожского казачества. – К., 1894 [відбитка з часопису «Киевская старина»].
43.   Шабельна Вітка відома за «Реєстром річок і прикмет, які лишаються з обох боків річки Дніпра, починаючи від міста Переволочної» від 24.ХІ.1697 р., див.: Величко С. В. Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич. – К., 1991. – Розділ 38 ( http://izbornyk.org.ua/velichko/vel55.htm ).
44.   Район Чортомлика? Саме там 1579 р. містився табір Самуеля/Самійла Зборовського. Перелік запорозьких топонімів 1697 р. знає Косу Зборовську (над лиманом), Зборовський Кут, Вітку Прогній Зборовський, Луг Зборовського – над лиманом.
45.   Йдеться про табір або Богдана Ружинського, гетьмана запорожців у 1575-1576 рр., або Михайла Ружинського, гетьмана у 1585-1588 рр., або Кирика (Кирила) Ружинського – гетьмана 1588-1590 рр.
46.   Йдеться напевно про літню комашню, але може бути мова тут і про людське робацтво – козаків-промисловиків, а не вояків.
47.   Червона або Лиса гора, як вже йшлося, знана на правому березі Дніпра вище Микитинського Рогу.
48.   Саламаха – страва з квасолі, часнику, хліба, солі. У складеному Миколою Гоголем словничку до «Енеїди» Котляревського читаємо: «Саламаха – борошно житнє або пшеничне, киплячою водою розведене з додаванням солi i варене доти, поки увариться подiбно до густого киселю», див.: Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. – М., 1952. – Т. 9. – С. 499.
49.   Водяний горіх плаваючий (чилим, рогульник).
50.   Оливка ще відзначиться за часів Наливайківщини, буде спійманий і мав бути страчений у Варшаві після самого Наливайка в жовтні 1596 р. Але його помилував король, див.: Антонович М. Студії з часів Наливайка. – Прага, 1941. – С. 68, 80.
51.   Не здивуюся, якщо саме ця поразка-невдача призвела до передачі гетьманської булави від Б. Микошинського до К. Косинського, але, ясна річ, це лише гіпотеза.
52.   Anguria – це грецька назва Yakuplu, на узбережжі поблизу Стамбулу.
53.   Мурад ІІІ – турецький султан (1574-15.І.1595). Отже, інформацію про 5 років служби Кимиковського не слід розуміти дослівно. Тут він явно пригадав просто найяскравіший епізод (1594 р.?) за ті «п’ять років».
54.   Запорожці ще після погрому Наливайка 1596 р. у значній кількості пішли на службу до трансільванського воєводи Сигізмунда Баторія і були помітні у війнах на румунських і угорських землях.
55.   В оригіналі це: Paszkowski Marcin. Dzieje tureckie y utarczki Kozackie z Tatary… – S. 45.
56.   Йдеться, напевно, про битву під Буковим (Румунія) 20.Х.1600 р. Вона, справді, почалася з того, що Замойський послав піхоту вперед копати під ворожим вогнем шанці і встановлювати гармати проти табору Міхая.
57.   Не певен, йдеться про брата кровного чи таки побратима.