Павло Скоропадський

Джерело фото >>

28 квітня 1918 р. на історичну арену вийшла Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського. Своєю появою вона, як це не парадоксально виглядає, на думку німецького історика Френка Гольчевські, багато в чому зобов’язана німецькій окупаційній владі¹, яку запросили попередники гетьмана. Очільник новоствореної держави прагнув використати «військову парасольку»² Центральних держав для створення основ власної державності. Наскільки це було ефективно за тих умов – є надзвичайно складним і неоднозначним запитанням. Проте, саме гетьман Павло Скоропадський став тим діячем, з яким пов’язано найбільші успіхи в розбудові держави в часи Української революції. Не його вина в тому, що керманичі соціалістичного табору ще у 1917 р. вбачали у цьому генералові, який пройшов дві війни і мав під своїм комануванням 60-ти тисячний зукраїнізований вишколений корпус, конкурента у політичній боротьбі³. Парадокс ситуації полягає в тому, що П. Скоропадський та його кабінет міністрів були зобов’язані виконувати статті Берестейського мирного договору, як гарантії існування України та протидії подальшій інтервенції з боку більшовицької Росії. Історія поклала на нього складне завдання – виправити помилки, допущені попередниками…

У тих сферах життя, де австро-німецька влада не мала впливу, Українській Державі вдалося досягти відчутних успіхів. Це – прийняття першого в історії України державного бюджету, відкриття українських навчальних закладів, створення Академії наук, низка вдалих культурних проектів, до певної міри вирішення проблем жертв Першої світової війни⁴, війни розв’язаної не за правління П. Скоропадського, а також – створення першого на постімперському просторі Міністерства народного здоров'я та державного опікування.

Якими були головні підвалини державної політики у царині охорони здоров’я та соціальної опіки Української держави – спробуємо дати відповідь у запропонованому досліджені.

***

Система охорони здоров'я та громадського опікування, успадкована Українською Державою Павла Скоропадського, почала формуватися ще за часів Російської імперії як наслідок реалізації положень ряду ліберальних реформ другої половини XIX століття. Однак тоді так і не вдалося створити єдиного керівного органу, який би спрямовував і координував діяльність закладів охорони здоров'я та соціального захисту. Проект заснування Головного управління державної охорони здоров'я, розроблений у 1912 р. урядовою комісією під керівництвом Г. Рейна, та напрацювання з питань організації санітарних органів різних рівнів не були втілені у життя⁵. Єдиним результатом діяльності комісії було створення на початку 1917 р. при МВС імперії департаменту опіки. Проте він лише намагався координувати діяльність понад двадцяти медичних служб міністерств та центральних відомств⁶. Цим же займалися й медичний департамент та медична рада, які також знаходилися у структурі МВС.

Споруда по вул. Рейтарській 22 (м. Київ). У 1918 р. тут знаходилося Міністерство народного здоров’я та державного опікування Української Держави

Джерело фото >>

Істотно не змінилася ситуація і за Центральної Ради. Далі створення Головної медико-санітарної управи та департаменту опікування (січень 1918 р.), які діяли у структурі секретарства внутрішніх справ, вона не пішла. При цьому в галузі охорони здоров'я та соціального захисту залишилося чинним законодавство Російської імперії. Так, «Статут громадської опіки» визначав типи закладів опіки, джерела їх фінансування, компетенцію благодійних установ, категорії соціально незахищеного населення та ін.⁷. «Статут лікарський» містив перелік урядових структур, визначав коло їх обов'язків у галузі охорони здоров'я, пріоритети діяльності губернських лікарських інспекторів, надавав загальну інформацію щодо типів аптечних закладів та умов їхнього відкриття, класифікації медичних та фармацевтичних фахівців, організації медичного обслуговування у різних регіонах імперії та ін.⁸.

Головні засади внутрішньої та зовнішньої політики Української Держави були викладені П. Скоропадським у «Грамоті», з якою гетьман звернувся до українського народу 29 квітня 1918 р. Вони знайшли подальший розвиток та юридичне закріплення у «Законі про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня 1918 р.⁹. В обох документах конкретні питання з розвитку системи охорони здоров'я та соціальної опіки в Україні не визначалися. Однак гетьман брав на себе зобов'язання «...гідно виконати те», що він вважав «...обов'язком перед рідною Україною в теперішній винятковий і критичний для неї час...». «Я далекий від будь-яких особистих спонукань, – заявляв він, – єдиною моєю метою я ставлю користь і благо населення краю»¹⁰.

Цілком закономірно, що серед інших пріоритетних напрямків діяльності органів влади важливе місце посіли й питання охорони здоров'я та соціального захисту. Щоправда формування основ політики у сфері охорони здоров'я та опіки в Українській Державі проходило без особливого втручання прихильників та супротивників політики П. Скоропадського.

Лідери тогочасних партій – хліборобів-демократів, соціал-демократів, есерів, есефів, кадетів та різних громадських спілок – розглядали радше політичні та економічні питання, аніж соціальні¹¹. Проте з упевненістю можна сказати, що опозиційні гетьманату партії, не сприймаючи його державного курсу, були налаштовані й проти його політики у сфері охорони здоров'я та соціального захисту, що робило її об'єктом постійних нападів та критики.

Сам же П. Скоропадський силою різних обставин теж не часто звертався до розгляду питань охорони здоров'я та опіки. Навіть у спогадах про роботу Міністерства народного здоров'я та державного опікування гетьман писав так: «Скажу відверто, що в час Гетьманства у мене було стільки політичних та особистих трагедій, що я не берусь робити висновки про хід справ у цьому міністерстві»¹². Незважаючи на це, створення самого Міністерства пов'язане з іменем саме П. Скоропадського. Відповідно до наказу гетьмана від 3 травня 1918 р. про формування Кабінету Міністрів на чолі з Ф. Лизогубом, міністерств народної освіти, судових справ, праці, торгівлі та промислу, фінансів, хліборобства, сповідань, земельних справ та ін. передбачалося створення також і Міністерства народного здоров'я та державного опікування (далі – МНЗ та ДО – Л. Ж.). Першим міністром народного здоров'я та державного опікування був призначений Всеволод Юрійович Любинський (1840 – 1920 рр.)¹³.

Потрібно відзначити, що за тогочасних умов існували певні труднощі підбору керівних кадрів. Сам П. Скоропадський у своїх спогадах писав, що в центральних органах влади «...була велика кількість людей, які не підходили своїми знаннями та моральними якостями»¹⁴. Тим часом організація діяльності міністерств та відомств не в останню чергу залежала від підбору лідера та його організаторських здібностей. Тому на керівні посади до міністерств призначались люди «...знання, досвіду й таланту, хоча би й неукраїнського походження, при умовах їх вірності Самостійній Україні»¹⁵.

Для МНЗ та ДО оптимальною постаттю став В. Любинський. Доктор медицини, лікар-фармаколог за фахом, родом з Київщини, він був діяльним членом Української Народної Громади, заснованої в 1917 р. П. Скоропадським. (на квартирі В. Любинського часто відбувалися її засідання). Ще до перевороту 29 квітня 1918 р. В. Любинському готувалася посада Міністра народного здоров'я. П. Скоропадський високо цінував його організаторські здібності та відповідальність за доручену справу. У спогадах гетьман так характеризував свого однодумця: «Міністр здоров'я – доктор Любинський – хороша, чесна людина. У Раді (Рада Міністрів. – Л. Ж.) ніколи не говорив, свою справу любив. Він якимось чином уживався з усіма партіями. І великороси, і українці до нього добре ставилися»¹⁶.

Схвально про нього відзивався і Дмитро Дорошенко, записуючи до послужного списку В. Любинського «...особливо уважне відношення до національного моменту, передовсім у справі мови, в особистому складі міністерства, яке складалося переважно з українців (Б. Матюшенко, Ю. Меленевський, О. Корчак-Чепурківський, М. Галаган, К. Сулима, О. Земляніцин, О. Сидоренко»¹⁷. Сам В. Любинський був одним із організаторів приватної групи підтримки та проведення національного курсу, членами якої були Д. Дорошенко, І. Кістяківський, Б. Бутенко, О. Рогоза. Він належав до когорти тих міністрів, які зберегли свої посади й після зміни складу Кабінету Міністрів 24 жовтня та 14 листопада 1918 р.

До компетенції В. Любинського входило загальне керівництво та організація роботи МНЗтаДО, участь у засіданнях Ради Міністрів Української Держави та різних урядових нарадах, головування на форумах з питань охорони здоров'я та ін. Прийоми цивільних відвідувачів та урядовців міністерства В. Любинський здійснював відповідно до розкладу, затвердженого радою міністра 12 вересня 1918 р.

Робочий тиждень міністра тривав шість днів. У вівторок та п'ятницю він проводив засідання ради. З понеділка по четвер міністр приймав директорів департаментів: медичного, санітарного, опікування та загальних справ; начальників виділів: статистичного, санітарно-технічного, судової медицини та видавничого. У понеділок, середу та суботу міністр опікувався проблемами «цивільних прохачів», головним чином представників місцевих структур міністерства, земських та міських самоврядувань, різних громадських організацій¹⁸.

У роботі В. Любинському допомагав його заступник. Згідно із наказом П. Скоропадського від 16 липня 1918 р. ним був призначений Євген Іванович Яковенко (1865 – 1943), родом із селища Шишаки Полтавської губернії один із видатних діячів земської медицини в дореволюційній Росії¹⁹. Фактично ж його робота розпочалася з моменту утворення Міністерства.

Євген Іванович Яковенко – заступник міністра МНЗ та ДО

Джерело фото >>

Основи державної політики у сфері охорони здоров'я та соціального захисту, статус Міністерства та напрямки його діяльності формувалися вже у ході його безпосередньої роботи. На їх творення вплинули принаймні два чинники. По-перше, необхідно було розв'язати гострі проблеми галузі, породжені здебільшого Першою світовою війною та соціальною напругою. Це – відсутність чіткого механізму взаємодії центральних та місцевих органів охорони здоров'я, надзвичайно складна епідемічна ситуація, залишена без засобів до існування мережа притулків колишніх благодійних відомств Російської імперії, наявність соціально незахищених категорій населення, які потребували невідкладної повсякденної державної підтримки (біженці, колишні військовополонені, інваліди війни, діти-сироти). По-друге, належало врахува¬ти перспективи діяльності Міністерства: створення власної законодавчої бази та системи місцевих органів, фахових комітетів, реформування за вимогами часу всіх складових галузі охорони здоров'я та опікування, формування підвалин нової медичної освіти, власної хіміко-фармацевтичної промисловості, судової медицини, організацію наукового дослідження курортних місцевостей України та ін..

Характерною особливістю процесу пошуків головних шляхів розбудови національної системи охорони здоров'я та державної опіки стало залучення до обговорення життєво важливих питань галузі широких кіл громадськості та представників органів місцевого самоврядування. У цьому контексті важливе значення мали ухвали двох міністерських нарад: від 22 – 25 травня та 15 – 17 липня 1918 р.

На першу нараду до Києва прибули завідувачі губернськими санітарними бюро: А. Ільницький (Волинь), С. Ільницький (Поділля), Н. Степанів (Катеринославщина), М. Хворостанський (Чернігівщина), С. Ігумнов (Харківщина), М. Малигін (Полтавщина), співробітники Київського губернського санітарного бюро О. Говсіїв, О. Гліко, Г. Влайків, П. Науменко, завідувач санітарним бюро Київської міської управи Д. Добров, представник «Товариства Червоного Хреста Південно-Західного фронту» А. Штейнфельд. Від Міністерства на нараді були присутні директор департаменту лікарської допомоги та шпитальних справ Б. Матюшенко, директор санітарного департаменту О. Корчак-Чепурківський та його віце-директор В. Удовенко, урядовці МНЗ та ДО М. Ліберман, А. Островський та В. Зелінський.

Овсентій Корчак-Чепурськівський – директор санітарного департаменту МНЗ та ДО, з грудня 1918 по лютий 1919 – міністр МНЗ та ДО Директорії

Джерело фото >>

Додатково були запрошені товариш (заступник) голови Харківського губернського комітету допомоги покаліченим воякам К. Онацький, завідувач відділом опіки Харківської міської управи М. Попов, представники спілок покаліченого вояцтва Катеринославщини, Полтавщини, Харківщини та губернські лікарі С. Корженевський, М. Канцевич, В. Піотровський, В. Підгаєвський і Ткачевський. Головував на двох засіданнях, які проходили 22 та 24 травня 1918 р., міністр народного здоров'я та державного опікування В. Любинський²⁰.

Спочатку на нараді були заслухані доповіді завідувачів санітарних бюро про стан охорони здоров'я в губерніях. Уперше з високої державної трибуни були виголошені проблеми пересічних громадян. Ключовими на нараді стали питання організації заходів щодо зміцнення матеріальної бази земської та міської медицини, боротьби з пошестями та венеричними захворюваннями, допомоги жертвам війни, формування оптимального механізму взаємодії Міністерства з його місцевими структурами, фінансування потреб медицини та ін. Обговорення окремих проблем викликало гострі дебати, що свідчило про зацікавленість губернських представників у ефективності їх розв'язання. Слід відзначити ґрунтовні, виважені виступи М. Малигіна, М. Хворостанського, Н. Степаніва.

На двох засіданнях обговорювалося питання допомоги «жертвам війни» –інвалідам та колишнім військовополоненим. При цьому особливі дискусії точилися з приводу пропозиції про утворення місцевих структур соціального захисту інвалідів війни – «увічних вояків». Справа в тому, що засновані ще за роки війни громадські Комітети увічних вояків («Комувічі») не могли впоратися зі своїми обов'язками і потребували реорганізації. У виступах представників з місць лунали різні думки з цього приводу. Так, голова Полтавського губернського «Комувічу» Ковальчук висловився за об'єднання діяльності «комувічів» «із самоврядуваннями та владними структурами»²¹. Завідувач Чернігівським губернським санітарним бюро М. Хворостанський зазначив, що необхідно чітко визначити, до чийого відання – «комувіча» чи земства – перейде справа опікування притулками для інвалідів війни, майстернями та іншими закладами²². У той же час співробітник Київського губернського санітарного бюро О. Гліко висловився за самостійну діяльність самоврядувань та «комувічів» без керівництва з боку державних органів²³. Загалом більшість представників з місць погодилися з тим, що справа організації соціального захисту інвалідів війни та колишніх військовополонених мала здійснюватися за тісної співпраці різного рівня самоврядувань та «комувічів», а відповідні конкретні заходи більш доцільно буде розробити на місцях»²⁴. Лише після виступу В. Любинського було прийнято ухвалу, яка визнала за необхідне створення центрального та місцевих органів опікування інвалідів війни з реформуванням «комувічів» губернського, повітового, волосного рівнів. Окрема резолюція стосувалася надання матеріальної допомоги російським військовополоненим, які переправлялися територією України до своїх домівок.

Ще одна проблема, яка гостро обговорювалася на нараді, стосувалася умов взаємодії урядових та місцевих органів охорони здоров'я і найважливіше -визначення тих структур, які мали стати представництвами новоствореного МНЗ та ДО. Після її обговорення було прийняте рішення, за яким місцевими органами МНЗ та ДО визнавались реформовані лікарські відділи губернських земств колишньої Російської імперії. Гострими дебатами супроводжувалося обговорення пропозиції В. Любинського про запровадження інституту постійних представників МНЗ та ДО при губернських санітарних бюро як посередників між центром і периферією. Вони мали збирати для Міністерства інформацію щодо поліпшення діяльності закладів охорони здоров'я, допомагати місцевим органам МНЗ та ДО у розв'язанні нагальних проблем галузі.

Проте не всі члени наради пристали на пропозицію міністра. Так, М. Хворостанський висловився за поштовий збір інформації шляхом налагодження листування МНЗ та ДО з його місцевими органами. Н. Степанів, наголошуючи на важливості встановлення чіткого зв'язку між центром і периферією, запропонував створити при МНЗ та ДО колегіальний орган з числа губернських представників. М. Малигін вбачав в інституті постійного представництва «агентів МНЗ та ДО», які мали контролювати та наглядати за роботою місцевих органів охорони здоров'я. Тому учасники наради ухвалили започаткувати при МНЗ та ДО посаду «лікаря для відрядження», якого у разі потреби передбачалося направляти до губерній України з метою збору необхідної для МНЗ та ДО інформації. Крім того, державним органам охорони здоров'я належало співпрацювати на рівні «періодичних делегатських з'їздів Губернських Об'єднаних Лікарсько-Санітарних Рад та нарад при Міністерстві»²⁵.

Запорукою ліквідації венеричних та інфекційних захворювань мала стати мережа спеціальних лікарень та широка профілактична робота з організації пересувних лекторіїв, «мандрівних виставок», бесід та ін. При цьому члени наради одностайно відкинули пропозицію про боротьбу з цими захворюваннями лише за допомогою пересувних загонів²⁶.

Важливе значення мало й рішення про надання державної фінансової підтримки «міським та земським інституціям та заступаючим їх установам на санітарні та протипошесні заходи». Ця ухвала визначала терміни і типи фінансової допомоги: термінова, безповоротна (для самоврядувань із обмеженими фінансовими можливостями), довгострокова (повернення коштів протягом 20-ти років), безвідсоткова позичка²⁷.

Земська лікарня в с. Мошни Черкаської обл. (архітектор В. Городецький)

Джерело фото >>

Частину коштів передбачалося передати на розбудову мережі медичних закладів. Окрім того, члени наради вирішили передати земським та міським самоврядуванням на потреби охорони здоров'я частину обладнання, медичних препаратів та ін. лаштунків зі складів колишніх військових шпиталів, фондів Земсоюзу, Союзу міст.

Чіткі, послідовні виступи членів наради, колегіальне обговорення кожного питання порядку денного свідчило про зацікавленість урядовців та діячів громадської медицини й опіки у вирішенні нагальних проблем охорони здоров'я та соціального захисту. Так, голова «комувічу» Полтавської губернії Ковальчук наголосив: «В часи революції обіцяли багато, але нічого не зробили. Період обіцянок вже минув, і треба ставати до праці зараз»²⁸. Ухвали, прийняті на нараді, писала Київська демократична газета «Відродження» 19 липня 1918 р., започаткували «...утворення чи власне закладення підвалин української національної медицини».

Див. другу частину >>

Любов Жванко – доктор історичних наук, професор кафедри історії і культурології Харківського національного університету міського господарства імені О. М. Бекетова

1. Golczewski Frank. Deutsche und Ukrainer: 1914–1939. – Paderborn, 2010. – S.298. Рецензія авторки на цю книгу: Žvanko L. Reviev of: Frank Golczewski, Deutsche und Ukrainer, 1914–1939, Paderborn, 2010 // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. – 2015. – №2. – P.271–273. – Es ist elektronische Version. – Zugriffsmodus : http://www.recensio.net/rezensionen/zeitschriften/jahrbucher-fur-geschichte-osteuropas/jgo-63-2015/2/
2. Mędrzecki W. Niemiecka interwencja militarna na Ukrainie w 1918 roku. – Warszawa, 2000. – S.307.
3. Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914–1920 роки): Науково-популярне видання. – К., 2007. – С.201.
4. Žvanko L. Der Ukrainische Staat von Hetman Pavlo Skoropads’kyj: Soziale Absicherung für die Opfer des Ersten Weltkrieges (April bis Dezember 1918) // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. – Stuttgart (Deutschland), 2014. – H.4. – S.532 – 563.
5. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України), ф.1035, оп.1, спр.18, арк.33–38.
6. Хорош И. Д. Первые годы развития Советского здравоохранения на Украине (1918–1920). – К., 1963. – С.23.
7. Устав общественного презрения / Свод законов Российской империи. – СПб.: Изд-во кодификационного отдела при Государственном совете, 1892. – Т.XIII. – С.2–30.
8. Устав врачебный // Там же. – С.12–27.
9. Історія української конституції. – К., 1997. – С.115 – 116.
10. Там само. – С.117–120.
11. Бойко О. Д. Утворення єдиного національного фронту українськими політичними силами у 1918 р. // УІЖ. – 1997. – №6. – С.18.
12. Скоропадський П. Спогади. – К., 1995. – С.159.
13. Державний вісник. – 1918. – 26 травня.
14. Скоропадський П. Назв. праця. – С.159.
15. ЦДАВО України, ф.1074, оп.1, спр.7, арк.9зв.
16. Скоропадський П. Назв. праця. – С.170.
17. Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923: В 2 т. – Ужгород, 1934, Нью-Йорк, 1954. – Т.2.: Українська гетьманська держава. – С.314.
18. ЦДАВО України, ф.1035, оп.1, спр.20, арк.21.
19. Вісник Міністерства народного здоров'я і опікування (далі – Вісник МНЗіО). – 1918. –Липень. – Ч.1. – С.1.
20. Там само. – С.109–120.
21. Там само. – С.116.
22. Там само. – С.114.
23. Там само. – С.115.
24. Там само. – С.117.
25. Там само. – С.120.
26. Там само. – С.121.
27. Там само. – С.113.
28. Там само. – С.116.