Чому збройний конфлікт із новою українською владою розпочався навесні 2014 року на Донбасі, а не в інших східних регіонах?

Оскільки Донбас був головним оплотом поваленого президента Януковича та його Партії регіонів, здавалося самозрозумілим, що саме цей регіон проявить найбільше невдоволення після перемоги опозиції. Проте розпач місцевих політичних еліт від неминучої втрати влади та привілеїв не вилилася безпосередньо у збройне повстання. Механізм причин і наслідків був складніший. Донбаський істеблішмент і російські медіа довгий час пропонували населенню версію про «етнічну» природу української політичної географії, пов'язуючи громадянське суспільство та демократію з українським націоналізмом, натомість захист російської культури – радше з підтримкою патерналістської держави, аніж із громадянськими правами. Такі смислові зв’язки закріпилися в політичній масовій культурі по обидва боки конфлікту.

Янукович та олігархи використовували риторику захисту російської культури на Східній Україні з суто прагматичною метою: зберегти і легітимізувати свою владу. Втім, це також була частина ширшого постімперського дискурсу, що належить путінській Росії. Коли революція Євромайдану знесла режим Януковича, російські шовіністи перебрали готові гасла Партії регіонів. Імперські націоналісти (часто це були громадяни Російської Федерації) ринули на Донбас, аби боротися за ідею – якщо не за негайне відновлення – Великої Росії. Російська держава, яка щойно анексувала Крим, підтримала їх, спершу не афішуючи цього, а пізніше відвертіше: щедро озброюючи місцевих сепаратистів та призиваючи солдатів-«добровольців» на війну.

Зовнішній чинник у цьому конфлікті став вирішальним, оскільки ідею відділення Донбасу від України підтримувала меншість тамтешнього населення, і до початку війни, і після її розгортання. За даними досліджень, що їх проводили українські агенції ще перед конфліктом, за відділення виступало близько третини населення. У грудні 2014 року, вже після початку збройних протистоянь, команда з Оксфордського університету зафіксувала, що 10% підтримують ідею незалежності та/або приєднання до Росії, 25% – автономію у складі України, проте більше половини респондентів виступали за збереження status quo українських областей¹. Потрібен був зовнішній імпульс і фінансування, аби мобілізувати радикальну меншість Донбасу, але ґрунт було піготовлено завдяки поширенню ідеології міфічного «Русского міра» як російськомовної цивілізації, що простягається далеко за межі Росії.

Є певна логіка в тому, чому Донбас став територією протистояння. Після перемоги Євромайдану в Києві в кількох містах на Південному Сході відбулися сутички між його прихильниками та противниками, найпомітніші з них – у Харкові й Одесі. В обох містах масові протести майже безперервно тривали взимку та ранньою весною 2014 року; на одній великій площі в цих містах розміщувався місцевий Майдан, а на іншій – Антимайдан. В обох містах одна сторона вимагала здійснити символічний акт – прибрати пам’ятник Леніну з центру міста, натомість друга сторона стояла на тому, аби залишити його на місці. Ситуація особливо загострилася після зміни влади в Києві. Нова влада продемонструвала, що й вона не вільна від «етнічного» трактування конфлікту, коли 23 лютого протягнула в парламенті скасування закону про регіональні мови. Цей закон сприймали як такий, що легалізував домінування російської мови на сході країни. В.о. Президента Турчинов 4 березня оголосив, що не підпише цей указ, але було вже пізно: нова влада дала своїм опонентам козирну карту. Чутки про «наближення» вояків Правого сектора до східних міст також стали мобілізаційним чинником. А проте проросійські сили не змогли взяти контроль над Харковом та Одесою.

6 квітня 2014 року близько тисячі активістів харківського Антимайдану захопили будівлю облдержадміністрації і на наступний день проголосили Харківську народну республіку, але міліція швидко взяла штурмом будинок і відновила контроль над центральною частиною міста. Тимчасовий київський Кабінет Міністрів призначив надійного керівника із давніми зв'язками в регіоні; місцеві еліти розкололися, обираючи, на чий бік пристати. Протистояння в Одесі тривали довше, частково через те, що це місто розташоване близько до Криму. Усе закінчилося кровопролиттям 2 травня 2014 року, коли об'єднана колона футбольних фанатів та активістів Євромайдану вступила в центрі міста в сутичку з колоною проросійських сил. Кілька людей постраждало, і після цього протистояння перемістилося на площу, де стояли намети Антимайдану. Багато хто з проросійських активістів утік до покинутого Будинку профспілок, і там загинуло кілька десятків людей, здається головно внаслідок отруєння чадним газом, коли будинок загорівся за нез'ясованих досі обставин. Того дня загинуло 48 людей, усі, крім шістьох, – із числа проросійських активістів, і сотні людей отримали поранення. Місцева міліція відіграла неоднозначну роль в одеських подіях, можливо, вона навіть допомагала повстанцям-антимайданівцям; утім, після шоку 2 травня громадськість вимагала відновлення порядку. Тоді нова українська влада змінила декого з місцевого керівництва, з деким домовилася і зміцнила контроль у регіоні.

Натомість на Донбасі старі керівники регіону та очільники міліції або втекли, або не могли розраховувати на утримання своїх позицій за нової влади. Новопризначені керівники не змогли встановити контролю, незважаючи навіть на те, що це були представники місцевого бізнесу, адже все політичне життя регіону базувалося на проросійській риториці, що її перебрали собі радикали. Швидко створити компромісну проукраїнську політичну модель у регіоні видавалося неможливим. Ба більше, все це відбувалося на тлі відверто ворожого ставлення російської влади до нової київської адміністрації, а також щойно після анексії Криму. Місцеві радикали відчули, що можуть звертатися до Росії напряму, а не через очільників залишків дискредитованої Партії регіонів, і навіть не опускатися до того, аби мати справу з київськими призначенцями. Коли проросійські повстанці почали створювати озброєні загони і проголошувати «народні республіки» на Донбасі, зупинити їх не було кому, до того ж російський кордон був безпосередньо близько.

Який устрій створили сепаратисти на Донбасі, і чому Росія не анексувала цей регіон одразу, як Крим?

Проросійські сили на Донбасі у березні та квітні 2014 року практикували мітингові «вибори» методом схвальних вигуків у натовпі, проголошуючи когось зі свого числа «народним мером» міста або «народним губернатором» області. Популістську риторику радянського штибу видно і у назвах устроїв, що їх сепаратисти намагалися встановити. Таємно скоординувавшись, проросійські активісти в один день, 7 квітня, захопили адміністративні будівлі та проголосили «народні республіки» в Донецьку і в Харкові. У першому з міст, серці Донбасу, здавалося, опору майже не було. Власне, чиновники нижчого рангу і міліція, які все ще працювали на місцях, погодилися б і на кримський сценарій. Натомість у Харкові українська влада швидко відновила контроль.

Лишилася ще одна область на Донбасі зі столицею в Луганську. 11 квітня Спільне командування Південно-Східної армії – більшість людей тоді уперше почули про цю армію – висунуло ультиматум Луганській облдержадміністрації: протягом 10 годин проголосити народну республіку і оголосити референдум про приєднання до Росії. Фактично трикутне протистояння повстанців із призначеною з Києва місцевою адміністрацією та старими місцевими елітами протривало до кінця квітня, коли сепаратистам нарешті вдалося проголосити Луганську народну республіку і захопити будівлю облдержадміністрації 28 і 29 квітня 2014 року.

Зрозуміло, що події в Донецьку посприяли перемозі проросійських сил у Луганську, яка сталася після того, як ситуація зайшла у серйозний глухий кут. Серед подій, завдяки яким окреслилося протистояння, були перші збройні сутички між «народною міліцією Донбасу» та українською міліцією й армійськими підрозділами, які відбувалися в середині квітня, зазвичай у зв'язку зі спробами вивести міліцейські відділки та військові частини поза межі територій, що їх вони контролювали. Крім того, саме 28 квітня 2014 Захід запровадив другий тур санкцій проти Росії у зв’язку з подіями в Україні, і це рішення не запобігло, а радше навіть прискорило остаточне захоплення Луганська.

Обидва самопроголошені сепаратистські утворення діяли за кримським сценарієм, оперативно 11 травня провівши референдуми про відділення від України. Результати оголосили такі: 89.07% «за» у Донецькій і 96.2% у Луганській області, явка виборців – 74 і 75% відповідно. Легітимність виборів, що їх було проведено під наглядом озброєних людей і без доступу до списків виборців (їх заблокувала українська влада), була доволі сумнівною, і ще більш підозріло виглядало, що влада в Донецьку переглянула результат і повідомила про 89.70%, а потім знову повернулася до цифри 89.07%. Зрештою, гра з числами нічого не дала, оскільки путінська Росія ніяк не відповіла на прохання двох республік про прийняття їх до свого складу, знехтувавши кримським сценарієм швидкісної анексії.

24 травня 2014 року Донецька і Луганська народні республіки оголосили про своє злиття у Федерацію Новоросію, і це був значною мірою символічний жест: керівники новоутворень хотіли зіграти на актуальності терміну в путінському історичному лексиконі. Через місяць, 24 червня, два утворення ще раз проголосили своє об'єднання, цього разу у складі Союзу Народних республік – назва, що дуже нагадує радянські традиції. Уся ця гарячкова діяльність із розбудови держав тільки посилювала враження непевності їхнього майбутнього – а також щодо намірів Росії щодо Донбасу після того, як швидкої перемоги не сталося.

Анексія Донбасу стала би значно складнішою справою для Росії й обійшлася би дорожче, ніж анексія Кримського півострова. Етнічі росіяни не становили більшості населення Донбасу, та й не було відносно недавнього історичного досвіду перебування цієї території у складі РСФСР. Проросійські бойовики не утримували контролю над усією територією двох областей, а природних кордонів, які б ці області оточували – як море у Криму – не існувало. Прецедент із Кримом уже схвилював Захід, Росія зазнала багато неприємних моментів на дипломатичному рівні, проти неї було запроваджено кілька раундів санкцій. Крім того, чи справді Росія потребувала приєднання Донбасу для досягнення своїх величних стратегічних цілей? «Заморожений конфлікт», внаслідок якого самопроголошені республіки перетворилися б на скалку в тілі України, більше влаштовував Росію, зокрема й через те, що так останню не прийняли б до НАТО.

Улітку 2014 року відбулися події, за якими можна було припустити, що Москва надала самопроголошеним республікам більшу військову підтримку, у той же час готуючи їх до довшого перебування в політичній «сірій зоні». У серпні кількох відомих сепаратистських лідерів, які насправді були громадянами РФ, таких як Ігор Стрєлков (Гіркін) або Алєксандр Бородай, раптом замінили на місцевих діячів, саме в той час, коли підтримувані Росією сили почали великий наступ із метою розширити території свого контролю. Проте російська влада не говорила нічого про приєднання самопроголошених республік Донбасу; натомість вона вимагала надати сепаратистам більше політичної влади, не покладаючи на них відповідальності за населення регіону.

Чому Росії вдалося так швидко і практично без опору заволодіти Кримом?

Наявність у Криму російської етнічної більшості сама по собі не гарантувала виникнення сепаратистських сантиментів. Політична мобілізація навколо гасла «повернення» до Росії стала результатом кількох пов’язаних чинників. По-перше,  українські уряди часів незалежності мало що могли запропонувати Криму, окрім уривчастих спроб збільшити кількість українських шкіл на півострові – захід сумнівної репутації серед кримчан. Київ асоціювали з корупцією, неефективністю і загалом низьким рівнем життя; до того ж українські партії вступали в союзи з кримськими татарами, яких російська більшість Криму вважала небезпечним елементом. Політичні еліти Криму були тільки поверхово лояльними до режиму Януковича, незважаючи на те, що, як і він, майстерно розігрували карту «російської культури».

Відтак російськомовне населення Криму, включно з багатьма місцевими етнічними українцями, мало ідеалізоване уявлення про Росію. Завдяки численним туристам із Росії трималися на плаву кримські курорти, та й російський флот багато в чому підтримував місцеву економіку. Державне російське телебачення, головне джерело новин для більшості кримчан, створювало образ Росії як країни з високими стандартами життя, очолюваної сильним президентом, який присмирив олігархів. Цей посил чудово лягав на ностальгію за Радянським Союзом, завдяки якій Комуністична партія протрималася при владі в Криму ще десяток років після розвалу СРСР. Крім того, кримські еліти підтримували тісніші економічні та культурні контакти з Росією, аби підкреслити особливий статус регіону.

А проте за кілька років перед анексією Росії результати соціологічних опитувань були неоднозначними і свідчили тільки про те, що лише невелика кількість населення підтримувала ідею приєднатися до Росії. Промовистими були результати опитування, проведеного у травні 2013 року: за його даними, кримчан найбільше непокоїло безробіття та зростання цін. Тільки 23% респондентів висловили бажання, щоб Крим став частиною Росії². В іншому опитуванні, що його провели всього за місяць до анексії, питання було сформульовано інакше; і бажання, щоб Україна та Росія стали частинами однієї держави, висловили 41% респондентів, більшості з яких було понад 50 років³. Ці цифри кидають тінь на референдум, що відбувся в Криму невдовзі, і на якому майже всі одностайно проголосували за приєднання до Росії. Не варто нехтувати і тим, що громадяни пострадянської України здебільшого виявляють запопадливий конформізм, на всіх референдумах голосуючи «за»; а також тим, що респонденти соціологічних опитувань із дражливих політичних питань воліють не йти проти тих, хто в той момент перебуває при владі.

Після того, як Янукович утік із Києва, а Партія регіонів почала розпадатися, кримські еліти вхопилися за свій шанс. Їм було що втрачати. Революційна влада у Києві могла прислати нових функціонерів, знищити місцеві корупційні схеми (або переадресувати їх власним олігархам), почати задовольняти вимоги кримських татар на землю. Звісно, жоден із цих моментів неможливо було використати як привід для збройного повстання, тому пропагандистську війну проти Майдану зосередили на київській «неонацистській хунті», яка ставила під загрозу кримську російську культуру. Російські медіа розробляли ті самі теми. Телебачення широко висвітлювало двадцятитисячний потужний антиукраїнський мітинг у Севастополі 23 лютого 2014 року, але жодна камера не знімала, як зранку 27 лютого шістдесят озброєних чоловіків у формах без розпізнавальних знаків захопили будівлю кримського парламенту і встановили там прапор Росії. Працюючи буквально під прицілом, парламент ухвалив постанову про відділення від України і призначив референдум, щоб підтвердити це рішення. Спікер парламенту Владімір Константінов, який водночас був головою Партії регіонів у Криму, залишився на посаді й невдовзі приєднався до путінської партії «Єдиная Россія». Зате прем’єра парламент змінив: ним став Сергій Аксьонов, представник відверто проросійської партії, яка мала всього кілька місць.

У той самий день військові без розпізнавальних знаків захопили аеропорт у Сімферополі та встановили контрольно-пропускні пункти на Перекопському перешийку. Від початку березня вони почали захоплювати адміністративні будівлі та блокувати українські військові частини на їхніх базах. Місцеві добровольці та російські казаки також брали участь у цих операціях, але переважно їх проводили все-таки представники регулярної армії Росії, хоча Путін заперечував їхню участь аж до середини квітня. Навіть пізніше російська влада стверджувала, що кількість російських солдатів на півострові не перевищувала домовленої кількості в 25 000, як ніби це могло якось виправдати їхню участь у відділенні Криму від України.

У ситуації, коли кримські еліти зробили ставку на Росію, а на півострові не було жодної авторитетної місцевої сили, що виступила б проти них, захистити Крим було практично неможливо. Українські уряди дуже недбало ставилися до армії, а крім того комплектували кримські війська призовниками та офіцерами з числа місцевих жителів, які зрештою обрали залишитися на півострові під владою Росії. Тогочасний командувач Чорноморського флоту і його наступник негайно втекли до Росії. Кілька офіцерів середньої ланки та їхні частини чинили опір, але їх оточили й депортували на материкову частину України. Російські війська захопили всю місцеву армійську інфраструктуру та кораблі, пізніше лише частину з них повернули. Український флагман «Гетьман Сагайдачний» якраз у той час був у морі, тому він зміг причалити в Одесі. За весь час конфлікту українська влада жодного разу не санкціонувала застосування сили проти нападників у Криму.

16 березня 2014 року у Криму провели похапцем організований референдум, відтак оголосили, що на ньому 96,77% голосів було віддано за приєднання до Росії. Наступного дня парламент Криму проголосив незалежність від України і попросив включити його до складу Російської Федерації. Прохання було задоволено 18 березня, коли в Кремлі було підписано відповідний договір.

Через які особливості, спільні для Криму й Донбасу, ці території перетворилися на зони конфлікту?

Згадані два регіони не примикають один до одного географічно.  Крим та Донбас розділяють Запорізька та Херсонська області, у яких політичний сепаратизм і проросійські симпатії проявилися слабко. У 1920–1954 роках Крим був частиною РСФСР, а Донбас — ні.

До того ж економічні профілі регіонів діаметрально протилежні. Економіка Криму базувалася передусім на туризмі, і єдиною хоч трохи помітною індустрією було виноробство, а ще – обслуговування військових баз Чорноморського флоту; розробка підводних і наземних газових родовищ, розпочата у 2000-х, не грала значної ролі. Натомість Донбас – давній індустріальний регіон, над чиїми степовими ландшафтами ще з кінця дев’ятнадцятого століття височіли вугільні шахти й ливарні заводи. Багато старіших шахт вичерпали свій ресурс, але металургія та хімічна промисловість посіли гідне місце у глобальній економіці двадцять першого століття.

Не видно чіткої паралелі й у структурі населення двох регіонів. Якщо більшість на Кримському півострові з часів депортації кримських татар (1944) складали етнічні росіяни, то в обох областях Донбасу більшість складали українці. Згідно з останнім переписом населення 2001 року найбільшими етнічними групами у Криму були росіяни (58,5%), українці (24,4%) та кримські татари (12,1%). на Донбасі етнічних українців було 56,9% у Донецькій області й 58% у Луганській, а етнічних росіян – 38,2% і 39,1% відповідно. Відсоток етнічних росіян на Донбасі найвищий з-поміж усіх регіонів України, окрім Криму, але вони не складають там більшості.

Проте на тому ж переписі 2001 року було виявлено, що Донбас і Крим – єдині регіони в Україні, де більшість населення вважає рідною російську мову: 77% у Криму, 68,8% у Луганській області та 74,9% у Донецькій. Ця суперечність між етнічним самовизначенням і рідною мовою – яскрава ілюстрація культурної асиміляції українців в останні роки Радянського Союзу. Гібридна ідентичність, що виникла в результаті цієї асиміляції, часто пов'язана з відданістю радянській версії модерності, а після її зникнення – сильному патерналістському режимові Росії.

В обох регіонах місцева ідентичність має сильний символічний зв'язок із імперським минулим. Кілька поколінь журналістів та шкільних учителів підтримували образ Севастополя як «міста славного російського флоту», що його успішно обороняли і під час Кримської війни, і під час Другої світової. У радянських фільмах, піснях і політичних промовах донбаських шахтарів (завжди російськомовних) оспівували як зразкових робітників, що виконують свій патріотичний обов’язок забезпечувати країну вугіллям. Ці історичні міфи проникли в місцеві ідентичності. Важливо також, що ці міфи були частиною радянської великодержавної ідеології, що її намагається відродити путінська Росія.

За десятиліття незалежності України обидва регіони служили електоральною базою для Комуністичної партії України; ця вірність минулому не була чимось дивним, враховуючи ідентичності обох регіонів, пов'язані з радянським колишнім, а до того ж домінантну російськомовність. Втім, у 2000-х Партія регіонів поступово перебрала на себе електорат Компартії. Нова політична сила теж наголошувала на «русофільській» регіональній ідентичності, вкоріненій у віру в сильну державу, що проникає в усі царини життя. Команда Януковича двічі намагалася розіграти карту регіонального сепаратизму: у 2004 та 2014 роках, коли програвала на внутрішньополітичній арені. Нинішні події свідчать, що ця гра в сепаратизм була надто небезпечною, зважаючи на те, як близько знаходиться «довгорука» Росія.

Коли 2014 року почалися масові протести, кліка Януковича застосувала знайому стратегію: намагалася звести заворушення до конфлікту ідентичностей, війни проти російської культури в Україні. Втім, невдовзі Сім’я втратила контроль над джином, якого сама ж випустила, коли путінська Росія рушила в Україну «захищати» своїх «співвітчизників». Неважливо було, чи ці останні хотіли, щоби їх захищали.. Конфлікт швидко перетворився з регіонального сепаратизму під гаслом побудови мультикультурної України на спробу відбудувати Велику Росію. Тільки провал проекту новітньої «Новоросії» примусив Кремль та його агентів на місцях повернутися до риторичного конструювання «Донбасу» за допомогою вибухонебезпечного коктейлю з путінських, радянських, донсько-козацьких та «істинно-православних» кліше.

Авторизований переклад з англійської Антоніни Ящук

Перекладено за виданням: Serhy Yekelchyk, The Conflict in Ukraine. What Everyone Needs to Know (Oxford University Press, 2015), pp. 115–117, 128–131, 140–146.

1. Див. «Кто спонсировал войну на Донбассе» // Корреспондент.net, 18 січня 2015 (http://korrespondent.net/ukraine/politics/3467784-kto-sprovotsyroval-voinu-na-donbasse) та Paul Chaisty and Stephen Whitefield, “Support for Separatism in Southern and Eastern Ukraine Is Lower Than You Think,” The Monkey Cage Blog at The Washington Post online, 6 February 2015 (http://www.washingtonpost.com/blogs/monkey-cage/wp/2015/02/06/support-for-separatism-in-southern-and-eastern-ukraine-is-lower-than-you-think/).
2. David Kashi, “This Gallup Poll Shows Crimeans Had Very Different Ideas about Russia Last Year,” International Business Times, 17 March 2014 (http://www.ibtimes.com/gallup-poll-shows-crimeans-had-very-different-ideas-about-russia-last-year-1561821).
3. Динаміка ставлення населення України до Росії та населення Росії до України. Київський міжнародний інститут соціології, 4 березня 2014 (http://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=236&page=1).