Пам’ятний знак, на вулиці Академіка Павлова, Харків

Пам’ятний знак, встановлений на вулиці Академіка Павлова  у Харкові, зазвичай, дивує кожного, хто бачить його вперше. Соромно і сумно читати в 2015 році вибитий на камені текст: «На цій території масового поховання буде споруджено меморіал жертвам сталінських репресій. Квітень 1990 р.». Бо замість меморіалу маємо лише болюче нагадування про не виконану за чверть століття обіцянку.

Що ж стосується жертв інших репресій – ленінських, то вони й такого «увічнення» не дочекалися. Ба, більше: навіть сам термін – «ленінські репресії», важко назвати широко вживаним. Хоча репресії були. І жертви теж. В одному тільки Харкові можна нарахувати десятки місць, пов’язаних з терором періоду революції та громадянської війни. Одначе знає про них лише вузьке коло спеціалістів. З огляду на проголошену в Україні декомунізацію, спробуємо відійти від цієї традиції…

Почнемо зі знаменитої колись «сьомої лінії» – запасної колії ст. Харків, де в грудні 1917-го зупинився штабний потяг ленінського посланця наркома Антонова (тоді ще не «Овсєєнка»). Саме там, в антоновських вагонах, утримувалися під вартою чи не перші в історії міста «буржуазні заручники».

Від десяти найбагатших харківських капіталістів нарком вимагав мільйон рублів. За офіційною версією – для виплати голодуючим харківським робітникам.  Володимир Затонський, на очах якого розгорталася ця історія, наміри Антонова тлумачив інакше: «Здається, була в нього така задня думка, щоб перехопити дещицю і для свого загону»[1].

Відсидівши тиждень, перелякані «буржуї» виплатили мільйон, вийшли на свободу і оголосили пресі: «До нас ставилися коректно, дозволяли побачення з рідними та знайомими». Навіть до обідні заручників відпускали, як стверджував відомий харківський видавець Юзефович[2].

Та за часів Скоропадського в місцевих газетах почали з’являтися й інші розповіді про «сьому лінію»: «Розстрілювали… оптом, відразу по кілька чоловік, зв’язаних разом мотузкою, щоб не змогли розбігтися. І коли поранені, хто в живіт, хто у плече чи стегно, випадково звільнялися від мотузки і, немов раки, починали розповзатися по землі, обпалюючи руки холодним залізом рейок, червоноармійці добивали їх і по голові, по чому трапиться прикладами та штиками…»[3].

Оголосити ці свідчення «буржуазним наклепом» важко – подібне розповідав комуніст Купріян Кіркіж у 1922 році. І губернський істпарт його спогади надрукував: «Поява Антонова фактично дала тут рішучий поштовх до перевороту. Всіх меншовиків почали гнати, з офіцерів погони зривати, цілий ряд виводили на сьому колію, де на них чекала певна доля: за активні виступи – активна розправа»[4].  Ще за більшовиків, 21 січня 1918-го, в пресі з’явилося прізвище однієї з жертв «активної розправи». Кілька діб провалялося на рейках тіло колишнього віце-губернатора Павла Миколайовича Кошури-Масальського з п’ятьма кульовими отворами в голові. Тоді ж згадали «чотири трупи якихось «буржуїв», теж розстріляних»[5].

Після вигнання «червоних», що сталося у квітні 1918-го було оголошено про початок розслідування злочинів, здійснених на «сьомій лінії». Та чим воно закінчилося, невідомо. Точну кількість жертв «сьомої лінії» не встановлено.

В перший період Радянської влади зажив сумної слави ще один цікавий об’єкт, відомий нині як «Будинок архітектора». Сучасна адреса – вул. Дарвіна, 9. У березні – на початку квітня 1918 року там розміщувалося Управління коменданта міста Харкова, очолюване більшовиком Павлом Андрійовичем Кіном.

«Будинок Архітектора. В 1918-му – Управління коменданта м. Харкова».

Товариш Кін, який відмінно стріляв з двох рук водночас, запровадив простий та ефективний засіб боротьби з грабіжниками – розстріл на місці. І добряче притиснув кримінальний елемент. Чим здобув собі масу прихильників серед представників «ворожого» класу: «Дійшло навіть до того, що коли до Харкова впритул наблизилися німці, буржуазія вирішила, якщо Кін не втече, клопотатися за нього, відстояти його»[6]. Хто ж знав тоді, що наступного, 1919 року, Павло Андрійович, ставши головою президії губвиконкому, з тією ж енергією та нещадністю візьметься за «контру». І залишиться в історії міста головним організатором та натхненником «червоного терору».

Там же, в майбутньому «Будинку архітектора», ад’ютантом у Кіна, починав навесні 1918-го свою катівську кар’єру сумнозвісний Степан Саєнко – комендант першого харківського концтабору.

Сам концтабір, організований у травні 1919-го за розпорядженням Павла Кіна, знаходився на вул. Чайковській, 16. Будинок добре зберігся і є зараз чи не найвідомішим об’єктом міста, пов’язаним з історією «червоного терору».

Друга хвиля «популярності» прийшла до нього в 1992-му, коли на екранах колишнього Радянського Союзу з’явився документальний фільм Станіслава Говорухіна «Россия, которую мы потеряли». Режисер вдало використав стару денікінську хроніку, де чітко видно, біля якого саме будинку збирали трупи «жертв Харьковской Чрезвычайки». А їх на Чайковській, 16 знайшлося аж сто сім.

Дошки чи таблички, котра б нагадувала про жертв більшовизму, на будинку немає і ніколи не було. Натомість дуже довго висів прапор Партії регіонів. Хтось, не позбавлений почуття гумору, додумався на місці трагедії облаштувати офіс районної парторганізації. З пам’яттю про катів теж «не склалося». Могила Степана Саєнка – «героя» Чайковської, 16, що знаходиться на цвинтарі №2, не виглядає доглянутою. Хтось поцупив фотографію з пам’ятника. Та й взагалі «квартал старих більшовиків» доволі занедбаний. Спочиває там, до речі, і наступник Саєнка – комендант другого харківського концтабору Олексій Циганенко.

Підпис: «Могила чекіста Степана Саєнка у кварталі старих більшовиків».

Ще одне місце масових розстрілів червня 1919-го – холодногірська каторжна тюрма. Сучасна адреса – вул. Полтавський шлях, 99. Хоча це інший кінець міста, а заклад підпорядковувався не ЧК, а наркомату юстиції, розстріли й там провадив комендантський взвод Степана Саєнка. Про що свідчать спогади лівих есерів Олександра Кареліна та Леоніда Вершиніна[7]. Дев’яносто сім трупів виявила на території тюрми «Коміcія з розслідування злодіянь більшовиків». Дякуючи ретельності та наполегливості денікінських слідчих, маємо своєрідний посібник з топографії терору. Підсумковий список, оприлюднений у липні 1919 року, нараховував десять місць поховань. Ми згадали лише найзначніші. Загальна кількість більшовицьких жертв у Харкові за першу половину 1919 року – 286 чоловік [8].

Керували «червоним терором» з будинку по Сумській, 82. В січні-березні 1919-го там працювала перша Всеукраїнська надзвичайна комісія (російською – ВУЧК), яку очолював Ісаак Шварц (товариш Семен) – один з шістнадцяти випускників ленінської партійної школи в Лонжюмо. Наприкінці березня ВУЧК переїхала до Києва, а Сумську, 82 зайняла тільки-но створена Харківська губернська надзвичайна комісія. Голова – товариш Сильвестр Покко. Будинок варто відзначити меморіальною дошкою вже тому, що він бачив подію, котра перекреслює навхрест одну з основних тез комуністичної пропаганди – про підтримку більшовиків пролетаріатом. 21 червня 1919 року губчека намагалися взяти штурмом питомі харківські пролетарі – робітники паровозобудівельного заводу, організовані «білим» розвідником підполковником Двігубським[9].

На протилежному боці Сумської – ще один цікавий об’єкт, будинок №47. Це колишня комендатура губчека, володіння незаслужено забутого Івана Судакова. Шість трупів, знайдених денікінцями у дворі в червні 1919-го – лише дрібний епізод його багатої катівської біографії.

Сумська, 47. В 1919 році – Комендатура Харківської надзвичайної комісії.

Згідно з послужним списком, Судаков пропрацював на комендантських посадах тринадцять років. Тобто, протягом тривалого часу був професійним виконавцем смертних вироків – у Саратові, Харкові, Пермі, Ташкенті. Залишилося багато розстрільних актів за підписом Судакова[10].

В 1939-1940 роках кат сягнув піку своєї кар’єри – став начальником тюремного управління НКВС УРСР. Та залишився в історії… педагогом. Тому що в 1932-33-му встиг покерувати Дитячою комуною ДПУ УСРР імені Дзержинського. Тією самою, «макаренківською». У Харкові і дотепер зберігся будинок, в якому збирали та обробляли інформацію про «червоний терор». Попередньо вибивши її з допитуваних. Це колишній готель «Палас» по вул. Коцарській, 9. У другій половині 1919 року там працювало Контррозвідувальне відділення відділу генерал-квартирмейстра штабу Добровольчої армії.

Рецепт перетворення готельних підвалів на катівню можна знайти в спогадах чекіста Григорія Лози, що потрапив до «Паласу» аж ніяк не випадково[11]. Витвір чекістської пам’яті, нещадно покреслений цензором, так і залишився в архіві. Бо надто вже впадала в око кричуща подібність між «червоним» та «білим» терором.

В тому, що останній нічим не відрізнявся від чекістського, зможе переконатися кожен, хто звернеться до фонду «Комісії з розслідування злодіянь Добровольчої армії»[12].

Повернувшись до Харкова наприкінці 1919 року, «червоні» пішли шляхом денікінців – теж почали шукати залишені попередниками трупи. І голосно розповідати про них. На жаль, дотепер не вдалося знайти підсумкового списку поховань, аналогічного «денікінському». Маємо лише документ, що був складений на початку розслідування. Лише на підставі чуток і вкрай неохайно. Потім він неодноразово виправлявся, дописувався та перекреслювався. Нашому сучаснику важко щось второпати, читаючи таку, до прикладу, вказівку: «Паровозний завод біля канави, другий місточок спитати у робітників»[13]. А це, між іншим, пункт одинадцятий списку поховань! Ось пункт чотирнадцятий: «За маяком є підозріле місце»[14].

Знехтувавши підозрами, розповімо про те, що знаємо напевне. Три великих могили знайдено в Григорівському бору – сімдесят чотири трупи. Чотири, менших за розміром поховання, виявлено в ярках Карпівського саду – ще дев’ять убієнних. Трьох жертв «білого терору» викопали біля паперової фабрики на Рогані. Одного – з слідами мотузки на шиї і кульовим отвором в голові, підібрали на території Зміївських казарм[15].

Грудень 1919-го. Григорівський бір. Розкопали поховання.

Ще два десятка покійників комісія «знайшла» у міській трупарні. Там тримали тих, хто був застрелений конвоєм при спробі втечі в останні дні денікінщини.

Загальне число жертв «білого» терору у Харкові невідоме. Цифра, що її називає у своїх спогадах Баділа Гагієв – «у харківській тюрмі було розстріляно 1028 чоловік»[16], не витримує жодної критики. Так, холодногірська тюрма, залишалася катівнею і за денікінців, але, врахувавши досвід попередників, «білі» там не розстрілювали – вивозили приречених до Григорівського бору та Карпівського саду. І, врешті-решт, пред’явити громадськості «червоні» змогли сто сім трупів, геть не 1028.

20 грудня 1919 року покійників, знайдених у вказаних вище місцях, звезли для демонстрації до Олексіївського ремісничого училища на Холодній Горі (вул. Іллінська, 40). Тепер це школа №18. Навряд чи вчителям та учням буде приємно дізнатися, що у давно забутому році їх навчальний заклад протягом одинадцяти днів був трупарнею[17]. Подібного роду «сюрприз» чекає також на працівників Харківського художнього музею. Сучасна адреса будинку, де він знаходиться – вул.Раднаркоміська, 11. Дореволюційна – Мироносицький провулок, 3. Саме вона фігурує на кутовому штампі Харківської губчека 1920 року.

Здається, там, де зараз роздягаються відвідувачі музею, голова надзвичайної комісії Василь Іванов облаштовував камери для арештованих. Невдало, до речі: у січні 1920-го чотирьом щасливчикам вдалося втекти. Після чого чекісти вирішили облишити кустарщину і звернулись до губревкому з проханням надати їм для утримання в’язнів приміщення колишньої губернської тюрми[18].

Це ще одна цікава адреса – вул. Малиновського 5. Від солідного колись тюремного комплексу, який почали будувати ще за часів Олександра I, залишилося небагато. Але й те вражає. Варто лише обійти з тилу будинок Державтоінспекції Ленінського району, щоб побачити споруду, призначення якої не викликає сумнівів. Та оскільки подібних будівель ворогуючим сторонам катастрофічно не вистачало, в діло йшло все, що мало більш-менш міцні стіни. Про готель «Палас» та будинок Ігнатіщева по Мироносицькому провулку 3 ми вже згадували. Настала черга вул. Губернаторської (за часів СРСР – Революції, віднедавна – Куликівський узвіз), де була не одна «перепрофільована» споруда.

Тетяна Кардиналовська, дружина прем’єра УНР Всеволода Голубовича, згадувала: «У Харкові, крім старої в’язниці на Холодній Горі, було ще кілька будинків на Губернаторській, де містилося ЧК. Колись це була заможна частина міста – на вулицях стояли особняки – в них якраз і розмістилося ЧК. У підвалах і льохах тримали в’язнів. Там їх і розстрілювали»[19]. Суттєве уточнення: на Губернаторській в 1920-му облаштувались армійські чекісти – Управління Особливих Відділів Південного та Південно-Західного фронтів. На тлі їхніх діянь блякнуть навіть «подвиги» коменданта Чайковської Степана Саєнка.

Полтавський кооператор Володимир Дубів, який відсидів на Губернаторській два тижні у жовтні 1920-го, згадував: «Почалися приспішені розстріли в’язнів. І то значними групами – 43, 76, 112, 172»[20].

Перевірити ці цифри поки що не вдалося, та вони не видаються надто перебільшеними. Бо маємо офіційне повідомлення в газеті «Коммунист» про розстріл «особістами» тридцяти семи чоловік одразу[21].

Місцем свого ув’язнення Дубів називає будинок №13. Чекіст Павловський, арештований у Німеччині, показав на допиті, що в 1920 році служив на Губернаторській, 14 [22]. Маємо також наказ Реввійськради Південного фронту від 11.10.1920-го про обов’язкову реєстрацію колишніх офіцерів в Управлінні Особвідділів. В ньому, крім згаданих вище, вказуються ще будинки №5 і №16[23]. Враховуючи, що всієї вулиці – чотириста метрів, її можна сміливо було перейменовувати в «Особістську».

А бо ж в «Денікінську». Бо організувати в елітному районі місце ув’язнення додумалися попередники більшовиків. 6 січня 1920 року «Рада Слобожанської  Учительської Спілки» просила поховати коштом губревкому «ще одну жертву Добровольчої армії – Юрка Терпиляка». Обґрунтування: «Був захоплений в бою проти Добровольчої армії. В неможливих умовах його з иншими держали на Губернаторській вул. в лагері військово-полонених офіцирів Галицької армії»[24].

Радянська влада не тільки скористалась денікінським спадком, а й суттєво примножила його, організувавши в місті ще й «свій» концтабір. Документів, що свідчать про його існування, залишилося багато. Та точне місце розташування довелося вираховувати довго…

9 квітня 1920 року підвідділ благоустрою повідомляв губревком, що займається «пристосуванням казарм під концентраційний табір»[25]. Маємо також постанову губвиконкому від 3 липня 1920 року про виділення Харківському комунгоспу п’яти мільйонів карбованців «на облаштування казарм Оренбурзького полку під концентраційні табори»[26]. Та є проблема: напередодні світової війни оренбурзькі козаки квартирували за чотирма адресами відразу. У них були казарми на Іскринській, Петінській, Конюшенній та Зміївській вулицях.

Припускаємо, що йдеться про Зміївські казарми. Бо в громадянську війну кожна нова влада використовувала «напрацювання» попередників. Точно відомо, що Змієвські казарми (район ст. Левада, приблизно там, де нинішній автовокзал), використовувалися як місце ув’язнення вже за часів Директорії (грудень 1918 року). У жовтні 1919-го, за денікінщини, там сидів один з бійців Степана Саєнка – Павло Кисельов, майбутній капітан держбезпеки. Відомо також, що у січні 1920-го (радянський період) звідтіля десятками вивозили трупи на Кирило-Мефодіївський цвинтар[27].

Та є інформація, котра, здається, суперечить наведеній вище. Перше у 1920 році повідомлення про організацію чекістами концтабору датоване 7 лютого[28]. За два місяці до облаштування казарм комунальниками і за півроку до виділення коштів!  Маємо також рішення колегії губчека від 29 червня 1920-го про передачу концтабору підвідділу суспільно-примусових робіт відділу управління губвиконкому. І передавали його вже  «заселеним».

Ще більш дивує фейлетон «Кризис концлагеря», надрукований в газеті «Коммунист» 4 грудня 1920 року. Автор його, чекіст Лєв Крайній, стверджує, що під табір було передано «розкішний особняк одного з найбільших харківських капіталістів». Аж ніяк не казарми!

Пояснення бачимо одне: у Харкові в 1920-му було два концтабори! 18 вересня того ж року комендант першого і, за сумісництвом, начальник підвідділу суспільно-примусових робіт Олексій Циганенко, повідомляв президію губвиконкому, що готує «другу будівлю під Центральний Табір України»[29]. Гикнувся Харкову його столичний статус!

Адресу цієї «другої будівлі» можна назвати точно: вул. Сумська, 61. Лєв Крайній казав правду. Це, дійсно, розкішний особняк, що належав до революції видавцеві газети «Южный край» Юзефовичу. Нинішній… «Палац одруження».

Харків, можливо, єдине місто, де молодята розписуються у колишньому концтаборі.

Саме там у вересні 1920-го облаштували камери для в’язнів. А в сусідньому будинку – Сумська, 63, розмістилася комендатура концтабору. Жодних сумнівів щодо цього бути не може: маємо дуже докладний «Кошторис на ремонт та обладнання будинків по Сумській вул. №№ 61 і 63 для табору примусових робіт», затверджений міським архітектором Ширшовим 23 вересня 1920 року [30]. Є також документи, що іменують табір «концентраційним»[31] і ті, в яких фігурує, нова, вже радянська назва вулиці Сумської – Карла Лібкнехта [32]. Та номери будинків ті самі: 61,63. Згадка про «каземати «Южного Краю» знайшлася і в мемуарній літературі – спогадах харківського купця Івана Гаращенка [33]. А от стосовно того, де знаходився концтабір у лютому-серпні 1920-го, такої впевненості, як зазначалося вище, поки що немає.

Столичним статусом Харкова була обумовлена наявність у місті, поряд з губчека, ще й каральної структури республіканського рівня – Центрального Управління Надзвичайних Комісій (російською – ЦУПЧРЕЗКОМ). В 1919 і 1921 роках вона іменувалася Всеукраїнською Надзвичайною Комісією, а з 1922-го стала Державним Політичним Управлінням УСРР. Допоки Харків був столицею, ДПУ знаходилося на тому місці, де зараз розташоване обласне УМВС – вул. Раднаркомівська, 5. За «столичних» часів – майдан Комсомольця, 6.

Республіканське управління – це не тільки бюрократи. ЦУПЧРЕЗКОМ і звичайної чекістської роботи не цурався: 147 чоловік розстріляли його співробітники в 1920-му році. На додаток до тих 235-ти, що були розстріляні Харківською губ чека [34]. На цьому тлі майже вегетаріанською видається Районна Надзвичайна Транспортна Комісія Південної та Донецької залізниць (російською – РТЧК Юждон). Вона теж працювала у Харкові. На Конторській, 26, в так званому «будинку Шапара». Сорок п’ять розстріляних за весь 1920 рік – не так багато, враховуючи сотні кілометрів шляхів сполучення, що входили до зони її відповідальності[35].

Та було б наївним вважати, що склавши разом три вище згаданих цифри, ми отримаємо точне число жертв «червоного терору» у Харкові в 1920 році. По-перше, це офіційні радянські дані. І з причин, про які треба говорити окремо, покладатися на них можна не завжди. По-друге, немає повних даних по надто кровожерливому Управлінню Особливих відділів. А ще смертні вироки виносили губернські ревком та трибунал, лютував трибунал Військ Внутрішньої Служби. Згадаємо й доблесних харківських міліціонерів, які лише за перші чотири місяці 1920 року вбили «при спробі втечі» двадцять чоловік[36].

Надто сумним стане місто, якщо вшанувати абсолютно всі місця великих та малих трагедій часів громадянської війни. І це при тому, що про найстрашнішу ми навіть не згадували: епідемії забрали людей значно більше, ніж «червоний» та «білий» терор разом узяті. Видається, це вже справа громадськості – слідкувати, щоб «повернення історичної пам’яті» не вийшло за межі здорового глузду.

Едуард Зуб – історик, краєзнавець, автор книжкии  «Харьковская ЧеКа. Прощание с мифами» (Харків, 2012). Досліджує діяльність радянського репресивного апарату на Харківщині в 1917-1922 роках.

1. Затонський В. П. Уривки з спогадів про українську революцію // Літопис революції. – 1929. – №4. – С.167.
2. Жизнь России. – 1917. – 30 декабря.
3. Русская жизнь. – 1918. – 17 июля.
4. Пять лет. – Харьков, 1922. – С. 54.
5. Земля и воля. – 1918. – 21 января.
6. Южный край. – 1919. – 11(24) июля.
7. Кремль за решеткой. Подпольная Россия. – Берлин: Скифы, 1922. – С. 54-69; 170-181.
8. Южный край. – 1919. – 27 июня (10 июля).
9. Двигубский А. М. отчет о деятельности харьковского разведывательного центра. – Харьков: Райдер, 2007. – С.41, 42.
10. ДАХО. – Ф.Р 6452. – Оп. 5. – Спр. 257. – Арк. 190.
11. ДАХО. – Ф.П 10417. – Оп. 4 – Спр. 84. – Арк. 85.
12. ДАХО. – Ф.Р 5371.
13. ДАХО. – Ф.Р 5371. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 12.
14. Там само.
15. ДАХО. – Ф.Р 5371. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 43.
16. Гагиев Б. Автобиография // [http:www.darial-online.ru]
17. ДАХО. – Ф.Р 5371. – Оп. 1. – Спр.1. – Арк. 66.
18. ДАХО. – Ф.Р 203. – Оп. 1. – Спр.91. – Арк. 79.
19. Кардиналовська Т. Невідступне минуле. – Харків: Майдан, 2005. – С. 97.
20. Дубів В. Уламок з мого життя // Визвольний шлях. – 1966. – № VII-VIII. – С. 917.
21. Коммунист. – 1920. – 15 сентября.
22. Провинциальная ЧеКа: сборник статей и материалов. – Харьков: Клио, 1994. – С. 106.
23. ДАХО. – Ф.Р 183. – Оп. 1. – Спр. 60. – Арк. 88.
24. ДАХО. – Ф.Р 202. – Оп. 2. – Спр. 10. – Арк. 95.
25. ДАХО. – Ф.Р 202. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 197.
26. ДАХО. – Ф.Р 202. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 87.
27. Там само. – Арк.205.
28. ДАХО. – Ф.Р 202. – Оп. 2. – Спр. 5. – Арк.35.
29. ДАХО. – Ф.Р 203 – Оп. 1. – Спр.54. – Арк. 176.
30. ДАХО. – Ф.Р 190. – Оп. 1. – Спр.180. – Арк. 57-64.
31. Там само. – Арк. 67.
32. Там само. – Арк. 66.
33. Гаращенко І. С. Матеріали до історії Української Церкви. – Чикаго, 1975. – С.15.
34. Отчет Центрального Управления Чрезвычайных Комиссий при Совнаркоме Украины за 1920 год. К 5-му Всеукраинскому Съезду Советов. – Харьков: Типография Цупчрезком, 1921. – С.38.
35. Там само.
36. ДАХО. – Ф.Р 202. – Оп.1. – Спр.36. – Арк. 84.