І. Вступ

Із падінням «залізної завіси» практика охорони місць археологічних розкопок у Східній Європі зазнала істотних змін. Насправді, розпад політичного і територіального устрою часів холодної війни «серйозно вплинув на археологічні дослідження, принісши зміни і на краще, і на гірше»¹. З одного боку, після подій 1989-1990 років легше стало співпрацювати на міжнародному рівні в галузі археологічних досліджень і організації розкопок. Разом із тим, багато країн регіону пережили значні фінансові та організаційні труднощі в питаннях проведення розкопок та фінансування досліджень. У перші роки переходу до демократії ці проблеми загострилися, а крім того почала розвиватися організована злочинність у царині археології, почастішали випадки незаконного вивезення культурного матеріалу за кордон і несанкціоновані археологічні розкопки². Від початку 1990-х багато цінних культурних пам'яток, вкрадених або несанкціоновано видобутих на теренах колишнього Східного блоку, було контрабандою доставлено до багатих країн. Північне узбережжя Чорного моря – території України та Росії – чи не найбільше постраждали від пограбувань археологічних розкопок, часто здійснюваних за мовчазної згоди політичних еліт. Ба більше, захищати пам'ятки культурної спадщини в цьому регіоні може стати ще важче з огляду на нинішню ситуацію в Україні та в Криму³.

А проте ця стаття – не про самі по собі несанкціоновані розкопки останніх 25 років, ні про цю проблему в контексті російсько-українського конфлікту. Це радше спроба обговорити сприйняття цієї проблеми в інституційних та наукових колах у рамках міжнародної музейної політики. Увагу зосереджено на одному з найбільш бентежних прикладів приватних колекцій – київському Музеї історичного культурного надбання «ПЛАТАР», фонди якого, швидше за все, сформовано з незаконно добутих пам'яток. Оскільки переважна більшість старожитностей, зібраних у цій колекції, мають непевне походження, представники археологічної спільноти не раз протестували проти того, щоби ці предмети виставляти на загальний огляд і вводити в міжнародний обіг. Відповідно, головне завдання цієї статті – проаналізувати суперечності в поглядах на цю проблему між науковою спільнотою й музеями з одного боку – та державною владою і політиками з другого. Наприкінці зведено докупи аргументи на користь і проти легітимізування «чорної» археології в міжнародному музейному обміні. Крім того, у ній розглянуто юридичну базу для археологічних розкопок на місцевому й міжнародному рівнях, а також професійну етику музеїв та археологів.

ІІ. Колекція «ПЛАТАР»: Археологічні дослідження versus економічні та політичні інтереси держави

Після розпаду Радянського Союзу 1992 року управління археологічними розкопками на північному узбережжі Чорного моря перейшло до незалежних держав України та Російської Федерації. Вони перейняли на себе відповідальність створити нову правову систему та механізми захисту археологічної спадщини. Проте після розпаду Союзу несанкціоновані розкопки почали процвітати на територіях обох держав⁴. Подейкують, що «чорний» антикваріат почали купувати відомі російські та українські політики й бізнесмени, і в той самий час вони з'явилися на міжнародному ринку мистецьких творів⁵. Особливо активно нелегальні розкопки почали вестися на території України. За неофіційними даними, обсяги «чорного» археологічного ринку у цій країні сягали сотень мільйонів доларів на рік⁶. Товариства археологів стверджують, що незаконні розкопки значно перевищували за обсягами офіційні, а приватні колекції старожитностей стали у кілька разів більшими, ніж публічні музейні збори⁷.

Пограбування організованих груп «мародерів» завдали непоправних збитків деяким археологічним розкопкам. Шукаючи цінні старожитності, перш за все старовинні скіфські, грецькі та римські золоті прикраси, злочинці використовували важкі інструменти, знищуючи місця розкопок, їхні комерційно «нецікаві» пам'ятки та загальну структуру. Саме в такий спосіб було розкопано, ба навіть зрівняно з землею кілька старовинних курганів та інших поховань, тож їхню оригінальну конструкцію, елементи і людські останки було безповоротно втрачено. Розорення пам'яток трипільської культури, досі слабко дослідженої, – чи не найсерйозніша втрата для науки⁸.

Про ситуацію з археологічними розкопками в Україні не раз повідомляли світові медіа від середини 1990-х. А проте в той самий час приватне колекціонування, зокрема участь у оборудках чорного ринку, відкрито підтримували деякі представники політичних еліт в Україні. Наприклад, Віктор Ющенко, який щиро цікавився мистецтвом та історією України, частково спричинився до популяризування «чорної» археології. Його приватну колекцію, до якої входили предмети сумнівного походження, кілька разів експонували в Україні та за кордоном. Так само інші приватні інвестори за підтримки державних мужів вільно прикрашали власні оселі нелегально добутими старожитностями і виставляли власні колекції на загальний огляд⁹.

У цьому контексті Музей історичного культурного надбання «ПЛАТАР» – найбільш вражаючий приклад цієї тенденції. Його засновники і власники – бізнесмени з Києва та Донбасу¹⁰, і це одна з найбагатших та найцікавіших колекцій старожитностей в Україні в усі часи. У ній зібрано тисячі надзвичайно цінних археологічних знахідок із ранньої трипільської цивілізації, численні скіфські, грецькі, римські й візантійські артефакти, а також пам'ятки часів Київської Русі (від шостого століття до н. е. до дванадцятого століття н. е.). Без сумніву, таку колекцію ніколи б не вдалося створити, якби кілька років купувати лише законно видобутий археологічний матеріал. Від часів здобуття незалежності в Україні не існувало «білого» ринку старожитностей, практично всі знахідки, що виставлялися на продаж, було добуто нелегально. Фактично «ПЛАТАР» не може надати достовірних даних про більшість своїх експонатів, окрім короткої інформації, що їх було видобуто на території України. А відтак багато об'єктів у цій визначній колекції мистецтва, зберігши значну ринкову та естетичну цінність, повністю втратили вартість археологічну й історичну.

За часів президентства Віктора Ющенка (2005-2010) археологія стала одним із найважливіших інструментів створення нової унікальної ідентичності незалежної України та українців. Із цієї перспективи археологічні скарби стали доказом давньої традиції української нації та держави – аргументом, що його можна було використати в політичних та історичних дебатах і на внутрішній, і на зовнішній арені¹¹.

На внутрішньодержавному рівні цю підтримку національної історичної спадщини було сприйнято як заклик збирати і публічного демонструвати археологічні артефакти, аби не допустити, щоб їх вивезли за межі України (а це відбувалося постійно). У світлі політичних та ідеологічних цілей той факт, що більшість «мародерів» почали працювати на користь колекціонерів старожитностей, нікому не здавався загрозливим. Навпаки, коли колекціонери підтримували ринок культурних об'єктів, це оцінювали як патріотичну та громадянську позицію. Важливо, що приватне фінансування такого роду діяльності вважали необхідною умовою для збереження національного культурного спадку. А отже «ПЛАТАР» як найбагатшу колекцію українських старожитностей було виведено в ранг музею національної культурної спадщини і розміщено в Києві в Печерській Лаврі, що належить до об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО і є одним із найшанованіших пам'ятників української історії та ідентичності¹².

На міжнародному рівні українські можновладці популяризували старожитні скарби, влаштовуючи різноманітні виставки. Так вони намагалися завоювати для України нову позицію на світовій культурній мапі. І тут роль колекції ПЛАТАР була ключовою. Від 2005 року її часто використовували як інструмент у міжнародній «культурній дипломатії» Української держави. Так об'єкти сумнівного походження з колекції ПЛАТАР демонстрували на кількох міжнародних виставках, зокрема «Ukraine to the World» (Експо 2005 у Японії та Паризькій штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі, 2005-2006) та «Ukraine to the World: Treasures of Ukraine from the PLATAR Collection» (Національний музей у Варшаві, 2008). У період між 2010 та 2012 роками виставку «The Glory of Ukraine: Golden Treasures and Lost Civilizations» приймали в себе кілька музеїв Сполучених Штатів¹³. Її організував Фонд світового мистецтва та освіти і Музей історичного культурного надбання «ПЛАТАР» у співпраці з Бізнес-радою США – Україна та за підтримки Посольства України в США¹⁴.

А проте таку політику владної верхівки України не підтримала частина археологів та музейників. Українські археологи висловлювали численні протести проти державної політики підтримки приватних колекцій як збірок «чорних старожитностей». Вони частково досягли успіху на внутрішньополітичній арені, домігшись прийняття Закону про охорону археологічної спадщини¹⁵, яким було визначено, що археологічний матеріал належить державі, а також запроваджено санкції за нелегальні розкопки. Звучали також протести проти експонування колекції нелегальних старожитностей за кордоном – під час виставок у штаб-квартирі ЮНЕСКО 2005 року та у Варшаві 2008-го.

У 2006-2007 роках президенти Віктор Ющенко та Лех Качинський у рамках домовленостей про дружбу та співпрацю вирішили організувати спільну виставку найвидатніших шедеврів із колекції ПЛАТАР. Польські та українські археологи виступили проти цієї ініціативи, заявляючи, що виставку культурних матеріалів із нелегальних розкопок не зможе прийняти жодна громадська культурна інституція – з огляду і на правові, і на моральні аспекти¹⁶. У кількох провідних польських газетах було опубліковано офіційні листи протесту¹⁷. Ба більше, усі археологічні музеї Польщі бойкотували міждержавні переговори на цю тему й відмовилися організовувати цю виставку. Незважаючи на таку позицію частини археологів і членів Міжнародної ради музеїв, керівництво Польщі вирішило, що Національний музей у Варшаві має прийняти виставку. Тож навесні 2008 року у Варшаві під патронатом обох Президентів і за підтримки Національної комісії України у справах ЮНЕСКО було урочисто відкрито величезну виставку, до якої входило маже 500 видатних археологічних артефактів. У передмові до каталогу виставки професор Вітольд Добровольський, польський куратор події, згадавши про приватний характер колекції та про те, що її було тільки недавно створено, наголосив на його мистецькій та патріотичній цінності¹⁸. Можна стверджувати, що тут було дано чіткий меседж: політичні та патріотичні міркування треба ставити вище за міркування законності та етики – наміри колекціонера легітимізують його нелегальну діяльність.

Конфлікт навколо виставки колекції ПЛАТАР у Варшаві спонукає до ширших роздумів про межі втручання держави в управління археологічними ресурсами, а також про те, наскільки вільно можна виставляти нелегальний культурний матеріал в ім'я міжнародної співпраці та дружніх стосунків. Тут виникає питання про природу правових та моральних зобов'язань у справі археологічної спадщини.

1. Захист археологічної спадщини в Україні: українське законодавство

За часів Радянського Союзу теоретично весь культурний матеріал, який перебував на території України, належав державі. Після здобуття незалежності почалися соціальні й економічні зміни, а разом із ними – процеси приватизації. Вони торкнулися і різних категорій культурної продукції, не тільки археологічних матеріалів. Статус останніх було закріплено Законом про охорону археологічної спадщини, де у статті 17.2 сказано:

Усі пам'ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов'язані з ними рухомі предмети, є державною власністю. Такі рухомі предмети підлягають віднесенню до державної частини Музейного фонду України, обліку та збереженню у порядку, визначеному законодавством¹⁹.

Ба більше, у законі також зазначено, що той, хто знайде археологічний артефакт, зобов'язаний повідомити уповноважені органи про знахідку протягом 24 годин (стаття 36.1). А проте адекватних адміністративних процедур для виконання цього припису так і не було, здається, впроваджено.

2004 року в Україні було прийнято новий Закон про охорону археологічної спадщини²⁰. Він детально регулює процес обробки археологічного матеріалу та визначає наукову й професійну природу археологічних досліджень. У статті 18.1 цього Закону також закріплено правило, що

Знахідки, одержані в результаті археологічних досліджень (нерухомі та рухомі предмети, які були пов'язані з об'єктом археологічної спадщини і виявлені під час археологічних досліджень), є державною власністю.

Отже, зрозуміло, що згідно українського законодавства про охорону культурної спадщини власником археологічного матеріалу є держава. Відповідно, приватні особи не мають права вважати своєю власністю старожитності, що їх було видобуто на території України останнім часом. Торгувати такими предметами незаконно. І це стосується не тільки мистецького бізнесу, а й музеїв. А тому всі ініціативи українських політичних лідерів на підтримку та популяризування приватних колекцій, що складаються з нелегальних археологічних об'єктів, – це порушення державного законодавства про порядок охорони культурної спадщини.

Знаючи про це, чи можуть інші держави та міжнародні організації просто потурати зарозумілим рішенням української влади визначати, що вони самі хочуть виставляти і популяризувати? І кажучи загальніше, чи можуть вони дозволити собі брати участь у міждержавному обігу «чорних» старожитностей, знаючи, що це схвалено і підтримано компетентними органами держави, із якої ці старожитності походять?

2. Міжнародні зобов'язання щодо археологічної спадщини України

Ситуація з колекцією ПЛАТАР – яскраве свідчення того, які ілюзорні суперечності існують у міжнародних стосунках у галузі культурної спадщини. Їх можна окреслити як протиріччя між принципом вільного міжнаціонального культурного обміну та загальновизнаним обов'язком охороняти і берегти культурну спадщину, зокрема забороняючи та запобігаючи обігові нелегальних культурних об'єктів. Відповідно, держави, які організовують виставки колекції ПЛАТАР, свідомо й охоче беруть участь у міжнародному обігові нелегально добутих об'єктів і легітимізують його, апелюючи до принципів міжнародної співпраці в царині культури. Вони аргументують це тим, що прагнуть поширити інформацію про археологічні багатства України, а тому їхні дії можна виправдати. Проте таке вибіркове трактування міжнародних зобов'язань щодо археологічної спадщини не можна толерувати.

«Чорна» археологія – це серйозна загроза національному багатству й історії країни. Більшість держав, зокрема Єгипет, Греція, Туреччина, Ірак, Еквадор, Італія та Україна, прийняли дуже суворі закони, що регулюють захист археологічних ресурсів. Зазвичай у них вказано, що всі археологічні ресурси, добуті після прийняття закону, належать державі. На практиці а комерційний обіг потрапляють лише ті об'єкти, що їх було добуто раніше за прийняття закону. А тому заборонено пересилати за кордон нещодавно добуті культурні об'єкти, оскільки важко точно встановити їхнє походження, а значить є підозра, що їх було добуто нелегально. На міжнародному рівні також широко визнано, що нелегальні розкопки, міжнародний обіг та колекціонування «чорних старожитностей» призводить до руйнування та розпорошення археологічного спадку і спричиняють серйозні втрати для наукового знання²¹. Крім того, вважається, що така практика накладає «негативний відбиток на всі прошарки суспільства»²². Насправді «чорна» торгівля культурними об'єктами – одна з найпоширеніших кримінальних практик, поряд із незаконною торгівлею наркотиками та зброєю, і часто вона стає джерелом прибутку для заснування інших кримінальних проектів²³.

Тому держави співпрацюють, аби контролювати міжнародний обіг культурних матеріалів. Базою для цієї співпраці стала Конвенція про заходи, спрямовані на заборону  та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності, що її було прийнято 1970 року²⁴. У цій конвенції у статті 2 засвідчено ефективність таких заходів захисту, а на держави-учасниці накладено зобов'язання вжити всіх засобів захисту, що є в їхньому розпорядженні. Та все ж у Конвенції 1970 року, як і в інших міжнародних угодах на тему нелегально вивезених культурних об'єктів, найбільше уваги приділено боротьбі з «чорним» ринком мистецтва. Загалом у такого роду законах визначено верховенство державної влади у питанні, який імпорт, експорт або продаж за кордон культурних об'єктів є нелегальним. Що ж стосується офіційного музейного обміну, видається, що держава має дуже небагато можливостей для обмеження та заборони міжнародного обігу нелегальних археологічних пам'яток.

А проте археологічний спадок важливий не тільки для тих держав, із яких він безпосередньо походить. Потреба його захищати виникає не тільки з огляду на його значення для місцевих національних культур, а й тому, що в цьому зацікавлена загалом міжнародна спільнота. Для держав-членів Ради Європи, серед яких Україна і Польща, міжнародні зобов'язання а галузі археологічної спадщини встановлено Європейською конвенцією про охорону археологічної спадщини²⁵. У ній уже вужче визначено способи визначення археологічної спадщини, принципи її захисту і запобігання нелегальному обігові археологічних об'єктів. До того ж у Преамбулі визначено, що збереження археологічної спадщини – це спільна справа, адже «археологічна спадщина є головним елементом пізнання історії людства».

У контексті цього інтересу частини міжнародної спільноти добре видно одну з найважливіших рис міжнародного права в галузі захисту культурної спадщини²⁶. Одразу після Другої світової війни в Гаазькій конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту чітко вказано, що «зберігати культурну спадщину дуже важливо для всіх народів світу, і важливо, щоб ця спадщина отримала міжнародний захист»²⁷. Втім, поняття про спільні інтереси і спільну відповідальність стосовно культурної спадщини було повністю сформульовано лише вісімнадцять років по тому, в Конвенції про охорону світової культурної спадщини²⁸. Її було прийнято, спираючись на переконання, що все людство має спільне походження і живе в одному природному довкіллі, а отже світова спадщина людства – це одне ціле²⁹. І «будь-яке пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу»³⁰. Тому вся світова спільнота зацікавлена в тому, аби захистити світову спадщину задля користі та задоволення майбутніх поколінь.

У законодавстві, що регулює археологічні розкопки, цей спільний інтерес визначено більш конкретно як інтерес науки. Насправді наукове значення археологічної спадщини значно більше, ніж економічне чи естетичне. Відповідно, один із перших міжнародних інструментів у цій царині – Рекомендація ЮНЕСКО, що визначає принципи міжнародної регламентації археологічних розкопок³¹, у якій визнано верховенство держави в питанні археологічних ресурсів. У документі наголошено універсальну цінність наукового дослідження. У Преамбулі сказано:

щоб ознайомитися з історією людства, необхідно ознайомитися з усіма створеними ним культурами, і тому вся світова спільнота зацікавлена у вивченні, а за необхідності – в порятунку та збереженні всіх матеріальних археологічних решток.

Такий самий підхід також продемонструвала Рада Європи у першій редакції Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини (1969)³². У документі сказано:

хоча моральну відповідальність за охорону європейської археологічної спадщини – найдревнішого джерела європейської історії, якому серйозно загрожує руйнування, несуть передовсім безпосередньо зацікавлені держави, у цьому також – предмет тривоги і для всіх разом європейських держав.

Далі у Конвенції 1969 року йдеться:

першим кроком на шляху до забезпечення охорони цієї спадщини має стати застосування найсуворіших наукових методів стосовно археологічних досліджень чи відкриттів, з тим щоби зберегти їх повне історичне значення і не допустити непоправної втрати наукової інформації, до якої можуть призвести незаконні розкопки.

Цю позицію посилено в Пояснювальній записці до цієї Конвенції, де наголошено на важливості «наукового методу» проведення археологічних розкопок для захисту наукового знання³³.

Останніми роками тезаурус міжнародних документів, присвячених захистові археологічної спадщини, значно збагатився. На самому початку Міжнародної хартії з охорони та використання археологічної спадщини ICOMOS (1990) без найменших вагань вказано на важливість археологічних досліджень для всього людства:

Загальновизнано, що знання й розуміння джерел і розвитку людського суспільства має величезне значення для людства в плані пізнання його суспільних і культурних коренів³⁴.

В археологічній спадщині містяться базові відомості про діяльність людини в давні часи. Тому охороняти і правильно використовувати її необхідно, аби заохотити археологів та інших науковців вивчати й пояснювати археологічні знахідки задля користі нинішніх та майбутніх поколінь.

У цьому контексті важливо згадати Конвенцію про охорону підводної культурної спадщини (2001)³⁵, де пропагується ідея про те, що археологічну спадщину на дні моря необхідно використовувати в інтересах усієї міжнародної спільноти. Тому її не можна перетворювати на комерційний об'єкт; це має бути засіб вивчення історії людства та цивілізацій³⁶.

Міжнародна увага до захисту археологічної спадщини відіграє все більшу роль у міжнародній практиці. Особливо дбайливо ставляться до легальності походження старожитностей – і в приватних, і в державних колекціях. Насамперед згадуються спроби Італії повернути з кількох культурних інституцій США незаконно добуті пам'ятки. Відповідно ці інституції, зокрема Музей Гетті в Каліфорнії та музей Метрополітан у Нью-Йорку, не змогли довести походження багатьох об'єктів зі своїх колекцій і змушені були повернути їх до Італії – країни походження³⁷. Крім того, Італія відкрила кілька кримінальних проваджень проти деяких італійських та міжнародних дилерів старожитностей, а також проти музейних кураторів у США, які брали участь в операціях на «чорному» ринку археологічних пам'яток. Ці гучні процеси повернення незаконно добутих археологічних об'єктів справили відчутний вплив на практику закупівель музейних експозицій, виставкову діяльність і політику міжнародних обмінів: нині музеї набагато суворіше перевіряють походження експонатів³⁸.

Зрештою, можемо зробити загальніші висновки про міжнародні зобов'язання щодо археологічної спадщини. Услід за аргументами правової науки³⁹ можемо стверджувати, що базуючись на принципах захисту культурної спадщини у третейських законах, «м'якому праві» та у міжнародній практиці, нині формулюються певні зобов'язання erga omnes (тобто такі, що пов'язують усіх членів міжнародної спільноти). Цю тезу підкріплює загальне визнання, що людство як цілість зацікавлене в тому, аби охороняти свою культурну спадщину. У цьому контексті археологічна спадщина займає особливе місце, адже є незамінною для вивчення та розуміння історії людства. Тому ті держави, які пропагують або підтримують нелегальні розкопки, порушують норми загального міжнародного права.

ІІІ. Професійні кодекси поведінки і роль археологічних та музейних спільнот

Хоча охорона археологічної спадщини – це нині загальна турбота всього людства, досягти ефективного впровадження міжнародних зобов'язань у щоденній практиці дуже важко з багатьох причин, зокрема через складні політичні й економічні обставини. А тому особлива відповідальність лежить на археологічних та музейних спільнотах. Завдяки їхнім професійним знанням, досвіду й етиці вони стають потужними гравцями на міжнародній культурній сцені.

Професійні спільноти відіграють дуже важливу роль у царині етичних правил і кодексів поведінки, які доповнюють та підтримують міжнародні правові інструменти захисту культурної спадщини. Їхня кількість і складність зросла останніми десятиліттями: кодекси та правила поведінки, а також найкращі зразки правил було видано силами міжнародних організацій, міжнародних, національних або місцевих інституцій, асоціацій, приватних закладів і федерацій, які спеціалізуються на дослідженні, обігові, виставлянні та зберіганні творів мистецтва. Правила з цих кодексів поведінки поширюються на всіх членів організації, і їх порушення означатиме втрату членства; тож їхній вплив на регулювання музеїв та ринків доволі значний.

Можна стверджувати, що існує принаймні три царини такого регулювання: 1) отримання та відчуження; 2) підтвердження походження; 3) професійний кодекс⁴⁰. Щодо перших двох царин, то питання достовірного визначення предмета й легальності його походження стають ключовими під час отримання та позичання культурних об'єктів, особливо археологічного матеріалу. У Кодексі музейної етики⁴¹ від ICOM (2004), який прийняли більшість музеїв та фахівців музейної справи, вказано:

Жодний об’єкт або зразок не повинен прийматись музеєм шляхом купівлі-продажу, дарування, позики, спадкування чи обміну, доки музей, що приймає, не переконається в наявності чинного документа, який підтверджує право власності. (Стаття 2.2).

Крім того, музеї мають бути готові співпрацювати задля повернення культурних об'єктів, якщо було доведено, що ті було нелегально вивезено або привласнено (Стаття 6). У Кодексі також є рекомендація:

Музеї повинні уникати експонування або використання іншим чином матеріалу сумнівного чи невідомого походження. Вони повинні усвідомлювати, що експонування або використання такого матеріалу може толерувати та сприяти незаконній торгівлі культурними цінностями. (Стаття 4.5).

Ба більше, деякі місцеві організації мають право встановлювати навіть ще більш строгі правила в цьому питанні. Наприклад Асоціація директорів музеїв мистецтва (AAMD) планує розробити практичний порадник, як визначити нелегальне походження предметів, особливо археологічних матеріалів⁴².

Музейні працівники й археологи також мають дотримуватися високих стандартів професійного кодексу. У Кодексі ICOM наведено список міжнародних законів на тему захисту культурної спадщини, а також поставлено строгі вимоги до особистої поведінки працівників (Статті 7-8). У цьому ж дусі в Кодексі діяльності Європейської Асоціації археологів⁴³ сказано:

обов'язком кожного археолога є забезпечити збереження археологічної спадщини всіма законними засобами. (§1.2).

Також у документі наголошено:

археологи не повинні брати участь, ані дозволяти, щоб їхні імена були пов'язані з будь-якою діяльністю, що руйнує археологічну спадщину з метою отримання прибутку, джерелом якого є пряме використання археологічної спадщини. (§1.7)

До того ж і археологи, і музейні працівники заохочуються та наділяються владою вживати будь-яких доступних заходів, щоб захистити громадськість від нелегальних практик. Особливо ця відповідальність покладається на археологів, які мають «привертати увагу компетентних аудиторій до того, що загрожує археологічній спадщині, зокрема нищення пам'яток, нелегальну торгівлю старожитностями, і всіма доступними методами домагатися, щоб у таких випадках було вжито належних заходів» (§1.8). Крім того, вони мають заручатися підтримкою громади для захисту археологічної спадщини, працюючи над програмами громадської освіти і підтримки⁴⁴.

IV. Висновки

У контексті суперечок навколо закордонних подорожей археологічних об'єктів із колекції ПЛАТАР очевидною стала потреба більш строго та свідомо дотримуватися домовленостей між членами професійної спільноти, залученої до археологічних досліджень та виставок. Їхнє положення особливе, адже вони – на сторожі інтересів усього людства: оберегти й вивчити історію та пам'ять цивілізацій, що міститься в археологічній спадщині. Важливо, щоб вони визнавали: коли вони отримують або виставляють старожитності без належної документації та недоведеного походження, «швидше за все вони беруть участь у рухові викраденого майна і ганблять свою освітню місію»⁴⁵.

Роль професійних та наукових спільнот можна висвітлювати у двох аспектах. По-перше, вони відповідальні за впровадження та підтримання високих стандартів у ставленні до археологічних об'єктів, передовсім у царині придбання та обміну. Важливо, щоб вони дотримувалися базового принципу перевірки легальності походження старожитностей. Це відбуватиметься, якщо представники археологічних та наукових спільнот приймуть кодекси професійної поведінки, які можуть стати важливим доповненням до міжнародної правової бази на тему захисту археологічної спадщини. Справді, завдяки розвиткові та дотриманню цих «соціальних» або «етичних» норм⁴⁶ можна забезпечити дієвий механізм впровадження норм правових. По-друге, професіонали та науковці можуть непрямо працювати також і через міжнародні організації, як наприклад ЮНЕСКО, ICOM, ICOMOS, Раду Європи, передовсім у царині інституційного, правового та фінансового консультування держав, на чиїх територіях археологічну спадщину піддано серйозній загрозі нелегальних розкопок і «чорного» ринку. Міжнародні організації, неурядові організації та професійні корпорації мають у своєму арсеналі ще один засіб: збереження або втрату членства. Крім того, вони в різні способи можуть тиснути на уряди та керівництво в галузі культури: через академічний і науковий остракізм, кампанії в медіа тощо. Тому так важливо посилювати міжнародне співробітництво між науковими спільнотами поза державними політичними й ідеологічними інтересами.

Анджей Якубовський – Адьюнкт (професор-асистент) в Інституті права Польської Академії наук.

Andrzej Jakubowski. BLACK SEA TOMB RAIDERS AND THE PRACTICE OF GLOBAL CULTURAL EXCHANGE: Revisiting the Ethics and Responsibility of Museums // Art Antiquity and Law. – Vol.XIX. Issue 1. April 2014. – P. 75 – 86.

Переклад Антоніни Ящук.

Публікується  за люб’язної згоди Автора та Редакції.

* Цю статтю було представлено та обговорено на конференції «Незахищеність і культурна спадщина І: Злочини, пов'язані зі спадщиною, нелегальна торгівля, етика і керування» (9 травня 2013, Лейчестерський університет). Дослідження було профінансовано Польським національним науковим центром, грант № DEC-2011/01/M/HS5/03846.

1. P. Bogucki, ‘Between East and West: Archaeology in the New Eastern Europe’ (1993) vol. 1(2) Journal of Archaeological Research 145, p. 146; D. W. Anthony, ‘Is There a Future for the Past? An Overview of Archaeology in Western Russia and Ukraine’ (1995) vol. 3(3), Journal of Archaeological Research 177; S. Milisauskas, ‘People’s Revolutions of 1989 and Archaeology in Eastern Europe’ (1990) vol. 64(243), Antiquity 283.
2. Див. P. Guldager Bilde et al., ‘Archaeology in the Black Sea Region in Classical Antiquity 1993-2007’ (2007-2008) No. 54 Archaeological Reports 115, pp. 115, 130, 132.
3. Див. застереження, що їх висловив Владімір Толстой, президент ICOM у Росії, радник Президента РФ з питань культури та мистецтва: <http://museumspoliticsandpower.org/2014/03/06/from-icom-russia> (прочитано 31 березня 2014); щодо інших проблем культурного спадку в регіоні, що виникли внаслідок незаконного загарбання території Криму Росією див. С. Кішковський Ancient Crimean Gold Caught in Legal Limbo: Dutch Museum Faces Dilemma whether to Return Artefacts to Ukraine or Russia’ 27 March 2014 Art Newspaper; на < http://www.theartnewspaper.com/articles/Ancient-Crimean-gold-caught-in-legal-limbo/32122> (прочитано 31 березня 2014).
4. Більше інформації про перші роки пострадянської «чорної» археології див., наприклад, I. Emetz, A. Golentzov: ‘The Pillage of the Ancient Tombs in the Crimea’ (1993) vol. 2(2) International Journal of Cultural Property 335-338; I. Emetz, Y. Desyatchiko, B. Peters, ‘The Looting of a Site in South Russia’ (1994) vol. 3(2) International Journal of Cultural Property 257-258; J. Varoli, ‘Rape of the Greek Crimea’ 1 March 2001 Art Newspaper  < http://www.theartnewspaper.com> (прочитано 8 червня 2013).
5. I. Lozowy, ‘Black Earth, Black Archaeology, Black Times’ 31 Oct. 2005 Transitions Online: Regional Intelligence; available at <http://www.tol.org/client/article/15210-black-earth-black-archeology-black-times.html> (прочитано 20 червня 2013).
6. Ibid.
7. V. Nørskov, ‘Conference Review – Illegal Archaeology? International Conference about Future Problems with Illicit Traffic in Antiquities, 23-25 May, 2003 at Berlin’ (2003) vol. 6 European Journal of Archaeology 333-336; O. Rusina, ‘Trypillian Threat’ (2007) no. 106/11 Artnews, available at <http://www.artnews.com/issues/article.asp?art_id=2389> (прочитано 20 червня 2013).
8. Rusina, вище, нотатка 6.
9. Ibid., Lozowy, вище, нотатка 4, A. Krzemińska, ‘Złoto czarnej ziemi [Gold of the Black Earth]’ no 16 Polityka pp. 80-82.
10. Колекцію ПЛАТАР заснували українські бізнесмени Сергій Платонов (помер 2005 року) і Сергій Тарута. Нині нею володіє спільно родина Платонова і Тарута. Назву колекції складено з перших частин прізвищ засновників, див. <http://www.wumag.kiev.ua/index2.php?param=pgs20053/36> (прочитано 15 липня 2013).
11. Lozowy, вище, прим. 4; Rusina, вище, прим. 6.
12. <http://whc.unesco.org/en/list/527> (прочитано 4 квітня 2014).
13. Більше про цю неоднозначну ситуацію в США див. M. Abbe, ‘All that Glitters in ‘Antiquities from Ukraine’: Archaeological Controversies Compete with Glamorous Gold in a Striking Show at the Museum of Russian Art’, 20 Oct. 2011 Star Tribune; доступно на < http://www.startribune.com/entertainment/stageandarts/132258748.html> прочитано 4 квітня 2014.
14. Музеї, в яких побувала виставка: The Joslyn Art Museum, Omaha, Nebraska; The Houston Museum of Natural Science, Texas; The Museum of Russian Art, Minneapolis, Minnesota. Виставку об'єктів із колекції ПЛАТАР було також презентовано у Нью-Йорку та Вашингтоні: <http://www.usubc.org/site/past-usubc-events/the-glory-of-ukraine-exhibitions-open-in-usa> (прочитано 4 квітня 2014), каталог виставки: O.Z. Soltes, K. Guroff, The Glory of Ukraine: Golden Treasures and Lost Civilizations: for Exhibition at Meridian International Center, Washingon, DC; Joslyn Art Museum, Omaha, Nebraska; Houston Museum of Natural Science, Houston Texas; The Museum of Russian Art, Minneapolis, Minnesota (Bethesda: Foundation for International Arts & Education, 2010).
15. Закон України «Про охорону археологічної спадщини» ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 26, ст.361). http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1626-15.
16. Див. звернення від Наукового товариства польських археологів, випущене 18 квітня 2008 (‘Stanowisko Stowarzyszenia Naukowego Archeologów Polskich w sprawie kolekcji PLATAR’), більше недоступне онлайн.
17. Див. inter alia J. Grabowska, ‘Skarby, których nie powinniśmy oglądać w muzeum? Gazeta Wyborcza 16 April 2008, idem, ‘Skarby, których nie powinniśmy oglądać w muzeum? Naukowcy się spierają’ Gazeta Wyborcza 17 April 2008; M. Kryda, ‘Platar - niezwykła ukraińska kolekcja skarbów archeologicznych’ Rzeczpospolita 14 June 2010.
18. W. Dobrowolski, ‘Introduction’ in Ukraine to the World. Treasures of Ukraine from the Platar Collection (exhibition catalogue, Warsaw: National Museum in Warsaw, 2008) p. 22.
19. Закон України «про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р., № 1805-ІІІ (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N 39, ст.333 ), http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1805-14.
20. Вище, прим. 15.
21. N. Brodie, ‘An Archaeologist’s View of the Trade in Unprovenanced Antiquities’ in B.T. Hoffman, ed., Art and Cultural Heritage, Law, Policy and Practice (New York: Cambridge University Press, 2006) pp. 52-63.
22. P. Gerstenblith, ‘The Acquisition and Exhibition of Classical Antiquities: the Legal Perspective’ in R.E. Rhodes, ed., The Acquisition and Exhibition of Classical Antiquities: Professional, Legal and Ethical Perspectives (Notre Dame, Ind.: University of Notre Dame Press, 2007) p. 59.
23. B. Dobovšek, ‘Art., Terrorism, and Organized Crime’ in N. Charney, ed., Art and Crime: Exploring the Dark Side of the Art World (Santa Barbara, CA: Praeger, 2009) pp. 64-71.
24. Підписано 14 листопада 1970 в Парижі. http://portal.unesco.org/en/ev.php-URL_ID=13039&URL_DO=DO_TOPIC&URL_SECTION=201.html> (прочитано 20 червня 2013). Ратифікація в Україні: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_186.
25. Підписано 16 січня 1992 у Валетті, http://conventions.coe.int/Treaty/EN/Treaties/Html/143.htm> (прочитано 4 квітня 2014). Ратифікація в Україні: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/994_150
26. Див. T. Scovazzi, ‘La notion de patrimoine culturel de l’humanité dans les instruments internationaux’ in idem and J.A.R. Nafziger, eds., Le patrimoine culturel de l’humanité – Cultural Heritage of Mankind (Leiden/Boston: Brill, 2008) pp. 3-144.
27. Підписано 14 травня 1954 в Гаазі, http://portal.unesco.org/en/ev.php-URL_ID=13637&URL_DO=DO_TOPIC&URL_SECTION=201.html (прочитано 4 квітня 2014),
28. Підписано 16 листопада 1972 в Парижі. http://portal.unesco.org/en/ev.php-URL_ID=13055&URL_DO=DO_TOPIC&URL_SECTION=201.html. Українська ратифікація: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_089
29. Див. F. Francioni, ‘The Preamble’ в idem і F. Lenzerini, eds, The 1972 World Heritage Convention. A Commentary (Oxford: Oxford University Press, 2008) p. 15.
30. World Heritage Convention, Preamble.
31. Підписано 5 грудня 1956, Нью-Делі. http://portal.unesco.org/en/ev.php-URL_ID=13062&URL_DO=DO_TOPIC&URL_SECTION=201.html. Українська ратифікація: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_237
32. Підписано 6 травня 1969, Лондон. http://conventions.coe.int/Treaty/EN/Treaties/Html/066.htm> (прочитано 24 квітня 2014). Українська ратифікація: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_312
33. Explanatory report on the European Convention on the Protection of the Archaeological Heritage (Strasbourg: Council of Europe Publ., 1970) pp. 6-7.
34. Український переклад: http://www.spadshina.org.ua/index.phpsID=9&itemID=178.
35. Підписано 2 листопада 2001, Париж. http://portal.unesco.org/en/ev.php-URL_ID=13520&URL_DO=DO_TOPIC&URL_SECTION=201.html.  Див. P.J. O’Keefe,Shipwrecked Heritage: A Commentary on the UNESCO Convention on Underwater Cultural Heritage (2 nd edn, 2014, Institute of Art and Law). Українська ратифікація: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_c52
36. Див. P.J. O’Keefe, ‘Commercial Exploitation: its Prohibition in the UNESCO Convention on Protection of the Underwater Cultural Heritage Convention 2001 and Other Instruments’ (2013) XVIII Art Antiquity and Law 129.
37. Див. каталог виставки повернених старожитностей, яка відбулася в Римі 21 грудня 2007 — 2 березня 2008. L. Godart, S. De Caro, eds, Nostoi. Capolavori ritrovati: Roma, Palazzo del Quirinale, Galleria di Alessandro VII: 21 dicembre 2007-2 marzo 2008 (Ancona: Tecnostampa, 2007).
38. Cf D. Fincham, ‘Social Norms and Illicit Cultural Heritage’ in F. Francioni, J. Gordley, eds, Enforcing International Cultural Heritage Law (Oxford: Oxford University Press, 2013) pp. 206-227.
39. Див. далі F. Francioni, ‘Au-delà des traités: l’émergence d’un nouveau droit coutumier pour la protection du  patrimoine culturel’ (2007) vol. 111(1) Revue générale de droit international public 19.
40. Цитата з M. Frigo, ‘Ethical Rules and Codes of Honor Related to Museum Activities: A Complementary Support to the Private International Law Approach Concerning the Circulation of Cultural Property’ (2009) vol. 16(1) International Journal of Cultural Property 49, pp. 52-57.
41. Прийнято 8 жовтня 2004, Сеул. http://icom.museum/ethics.html. Український переклад: http://icom.in.ua/kodeks-muzejinoyi-etiki/
42. Відповідні документи можна знайти онлайн: http://www.aamd.org> (прочитано 4 квітня 2014).
43. Прийнято 19 вересня 2009, http://www.e-a-a.org/codeprac.htm> (прочитано 4 квітня 2014).
44. Цит. за Society for American Archaeology (SAA) Principles of Archaeological Ethics of 10 April 1996, Principle No. 4; available at <http://www.saa.org/AbouttheSociety/PrinciplesofArchaeologicalEthics/tabid/203/Default.aspx> (прочитано 4 квітня 2014) .
45. P. Gerstenblith, вище, прим. 22, pp. 58-59.
46. D. Fincham, вище, прим. 37.