Від редакції. Віктор Іванович Дудко пішов з життя 4 червня 2015 року. Це стало, без перебільшення, непоправною втратою для української гуманітаристики. Джерелознавець рівня Віктора Дудка – рідкість в сучасному академічному світі. Глибокі знання, вроджена інтелігентність, інтелектуальна вимогливість і відповідальність, гострий розум і редакторська вправність, скромність і привітність – ці риси вирізняли Віктора Івановича серед колег. Для нас було і є винятковою честю вважати Віктора Дудка постійним автором нашого сайту. Стаття, що друкується нижче, готувалася ним до книжки про журнал “Основа”. Публікуємо цей текст в авторській редакції.

Про багатьох авторів «Основи» його історики досі знають дуже мало або й не знають нічого. Проблема полягає не лише в тому, що частина кореспондентів видання використовувала ще не розшифровані псевдоніми і криптоніми чи ж друкувалася анонімно – чимало літераторів «без біографій» є і серед тих, хто підписувався в часописі справжнім прізвищем. Але навіть обізнані з технологіями біографічних розшуків дослідники зазвичай не беруться за відповідну роботу з огляду на маргінальність – із погляду «високої науки» – осіб, життєписи яких належить відтворити. Тим часом важливими є знання про всіх авторів – якщо йдеться про створення докладної історії «Основи», конкретизацію узвичаєної тези про те, що часопис залучив до українського літературного руху багатьох нових діячів.

Автор «Основи» Петро Іванович Рев’якин, як зазначив Борис Познанський у 1885 р., «достаточно известен в литературе, чтобы о нем нужно было распространяться»¹. Однак через століття, передруковуючи з «Основи» – у збірникові «Дерево пам’яті» – один із творів Рев’якина («Семен Палій»), Валерій Шевчук зміг подати про нього лише такі відомості: «Рев’якин П. І. – український етнограф, автор ряду фольклорних записів та їхніх обробок, що друкувались в журналі “Основа” і в “Киевских губернских ведомостяx”. Більше про нього даних зібрати не вдалося»². (Публікації Рев’якина в «Основі» й «Киевских губернских ведомостях» зареєстровано у відомому покажчикові з історії української фольклористики³, з якого, виглядає, Шевчук і запозичив відповідні інформації). У двічі опублікованих – до появи «Дерева пам’яті» – коментарях Миколи Гончарука до однієї з рецензій Пантелеймона Куліша про Рев’якина було подано ще менше відомостей, але зроблено кілька грубих помилок: хибно відтворено ініціал письменника (В.), спотворено назву друкованого в «Основі» циклу його творів, неточно вказано вихідні дані публікацій і окреслено їхній характер⁴. Михайло Пазяк, перевидаючи збірник «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (Санкт-Петербург, 1864), згадку його укладача М. Номиса про Рев’якина залишив без коментаря⁵. Із Гончарукових коментарів запозичив відомості про Рев’якина укладач першого тому хрестоматії «Українська преса» Михайло Нечиталюк⁶. Євген Нахлік, уперше використавши у новітній монографії цінне Кулішеве епістолярне свідчення про автора «Сближений и следов», подав, однак, лише його перший ініціал⁷.

Біографічні відомості про Рев’якина, що дають змогу реконструювати основні етапи його життєвого шляху, все ж збереглися (включно зі змістовним некрологом, який надрукував у газеті «Киевлянин» Іван Новицький). Ці матеріли, маючи самостійну цінність, окреслюють водночас напрямки подальших архівних та бібліографічних розшуків, що уможливлять докладніше відтворення ряду епізодів біографії автора «Основи», який «представил читающей публике несколько весьма интересных и талантливо написанных этюдов по южнорусской этнографии»⁸.                    

1

Життя Рев’якина, який народився і помер у Києві, пройшло, однак, переважно за його межами⁹. Точна дата народження забутого автора «Основи» ще має бути з’ясована. Повідомлення Новицького про те, що Рев’якин народився у 1820 р.¹⁰, слід відхилити, оскільки воно спростовується свідченнями самого літератора, який зазначав у клопотанні про звільнення з військової служби: на 25 червня 1844 р. йому виповнилося 25 років¹¹, а на 4 вересня 1857 р. – 38 років (арк. 6 зв.). Як випливає із цих відомостей, Рев’якин народився між 4 вересня 1818 р. і 25 червня 1819 р.

Новицький писав у некролозі: «Лишившись отца еще в детстве, он получил первоначальное воспитание в семье своих родственников, богатых помещиков Звенигородского уезда П–вых. Не свои мемуары, а очень характерную и обработанную картину местной помещичьей жизни представил покойный в нескольких очерках, печатавшихся года четыре назад в газете “Новости” под общим заглавием “Дедовское гнездо”»¹². Дві глави – друга і третя – з більшого твору  «Дедовское гнездо» побачили світ на шпальтах названої петербурзької щоденної газети в листопаді–грудні 1875 р.¹³ При початку публікації було вміщено авторську примітку: «В первой главе, которая остается пока ненапечатанною, автор описывает свое раннее детство, выезд из Киева в Журжинцы и первое знакомство с домом, пребывание в котором составляет предмет настоящей и следующей глав» (317, 1). Автор точно датує своє перебування у селі на Звенигородщині: «Мои журжинские дни с 1828 [по] 34 год, до поступления в киевскую гимназию, когда незабвенный Егор Федорович фон-Брадке назначен был попечителем только что учрежденного Киевского учебного округа, – шли тихо, как двигалась и вся окружающая меня среда» (332, 1).

Беручись викладати «историю […] старичков» зі свого дитячого оточення, Рев’якин зазначив: «Не поручусь я за достоверность деталей, но дух ее не извращу: на фоне воспоминаний – легенда, традиция, XVIII панский век, – канва очень благодарная для рисунка» (317, 1). Ця публікація, в якій ретельно відтворено атмосферу дідівського маєтку, докладно описано колоритні постаті з тогочасного середовища Рев’якина, важлива для зрозуміння витоків його інтересу до письменства й історико-етнографічних студій. Письменник свідчив: «[...] много зимних вечеров [...] проводил я в новом флигеле и школе с вами, дорогие мертвецы, слушая, что вы, что были, как вы постарели, что видели на этой сильно исторической местности, пересыпанной Корсунем, Стеблевом, Лысянкой, Ольшаной, Медвином» (317, 1). Рев’якин також подав на шпальтах «Новостей» низку автобіографічних свідчень, серед яких є дуже цінні для з’ясування власне його літературної біографії. Він так висловився стосовно відповідних подробиць: «Странное дело: пишешь или говоришь о других, а себя непременно пришпилишь то к сему, то к тому […]» (319, 1).

Новицький зазначав у некролозі: «Талантливый от природы мальчик получил […] воспитание на барскую ногу, которое, при недостатке соответственных средств, конечно, не могло доставить карьеры “потомку захудалого рода”, имевшему, по пословице, больше амбиции, чем аммуниции»¹⁴. Рев’якин навчався у 1-й київській гімназії¹⁵, однак повного курсу, виглядає, не закінчив (принаймні у списку випускників його не названо¹⁶. Відтак 8 листопада 1840 р. розпочав військову службу як унтер-офіцер Тобольського піхотного полку. 1 березня 1841 р. йому було присвоєно звання підпрапорщика, 25 червня 1844 р. – прапорщика. Від 13 вересня 1844 р. служив у Київському внутрішньому гарнізонному батальйоні. Звільнений із військової служби 20 березня 1846 р. із присвоєнням звання підпоручика (арк. 5).  

Вийшовши у відставку, замешкав на околиці села Красного Васильківського повіту Київської губернії – «поселился отдельно от остальной семьи, отшельником, в одиноко стоящем, им же устроенном хуторке, где сам же он развел небольшой лесок и назвал место Волчьей Долиной»¹⁷.

2

Очевидно, саме невдовзі після залишення військової служби Рев’якин здійснив подорож до Сибіру, про яку в публікації «Дедовское гнездо» залишив побіжну згадку. У перебігу подорожі він несподівано довідався про публікацію свого написанного ще в гімназичні роки белетристичного твору з історії замку в Лисянці. Ось як він описав відповідний епізод: «Детские впечатления не скоро выбиваются из головы. Мог ли я думать, что лысянский замок рассмешит меня в возрасте более зрелом! Будучи в Москве перед отъездом в Сибирь, куда я ездил, сам не знаю зачем, я пошел в Кремль купить дорожный мешок. Проходя мимо суздальского детины с огромнейшим лотком московских копеечных книжонок, я невольно бросил взгляд на сии изделия; услужливый тихий ветерок поднял обложку одного из них; я с немалым изумлением прочел на нем: “Тайны лысянского замка” – и автор, конечно, купил за гривенник свое украденное и мимо воли его напечатанное детище, которое было написано во фон-брадковские времена киевской гимназии, зачитано сотоварищем И. М. Гоцаенком и в трудную минуту жизни продано им за 25 рублей продувному издателю-книгопродавцу, хорошо знавшему вкусы немудрого современного запроса» (320, 2). Відповідна книжка – «Страшный яр, или Тайны Лисянского замка: Историческая повесть XVIII столетия» – побачила світ у Москві в 1847 р. за підписом И. К.¹⁸  Авторство її досі не було встановлено, в «Указателе заглавий произведений художественной литературы. 1801–1975» зазначено, що И. К. – автор історичних романів 30-40-х років ХІХ ст.¹⁹

Оскільки Рев’якин послідовно пише про свою повість як про «Тайны лысянского замка» (саме «лысянского», а не «Лисянского», як у книжці), можна гадати, що такою і була первісна, авторська назва твору, яка у виданні його стала підзаголовком. Назву ж «Страшный яр», виглядає, дав творові видавець з метою привернути до видання більшу увагу читацької аудиторії. Нова назва цілком улягала запитам невибагливих читачів із «середнього» шару публіки, яка відповідними виданнями задовольняла свої духовні потреби. (Для означення контексту варто навести кілька типових для даного літературного сегменту назв виданих у другій чверті ХІХ ст. популярних творів інших представників російської «низової» словесності: «Черный кощей, или Заднепровский хутор у Лунной горы», «Ведьма, или Страшные ночи за Днепром», «Черный гроб, или Кровавая звезда», «Брат Вячеслав, или Подземелье близ Касимова»²⁰.

Як свідчить електронний каталог Російської національної бібліотеки, у її фондах зберігся примірник названого видання. Із ним, однак, мені поки що не випало ознайомитися. Тому судити про естетичні якості повісті можна поки лише на підставі «дорослої» оцінки самого автора: «Да простит мне читатель. Я отворяю ящик с заветными тетрадочками, вынимаю «Тайны» и, тихо задумавшись перелистываю странички, на которых мелькают Элеоноры и Гедеоны, и любятся и плачут до того сильно, что в первой никак нельзя было узнать панны-старостянки, а во втором – гайдамака: Элеонора более похожа на мамзель из швейного магазина, а Гедеон – на распившегося шляхтича…» (320, 2)

3

Пригадуючи в нотатках «Дедовское гнездо» маєткових музик, з якими він спілкувався в дитинстві, Рев’якин зазначав: «В веке более зрелом, промотавши много времени в рядах нашего воинства, я перебирал эти старые ноты; смотревши на большие кожаные переплеты, толстые, корявые, изгризенные мышами, – билось мое археологическое сердце, уже полоненное песнями и преданиями родной местности […]» (317, 1–2). Як повідомляв біограф Рев’якина, «с конца сороковых годов П[етр] И[ванович] занялся собиранием материалов по местной этнографии. Составленный им в то время сборник народных песен, по преимуществу исторических, был им передан А. И. Стоянову […]»²¹.

Життєві обставини, про які поки відсутні достовірні відомості, невдовзі, однак, знову покликали Рев’якина до війська. 15 жовтня 1854 р. він став на службу прапорщиком піхотного його Величності короля Неаполіанського полку. Про свою участь у Кримській війні він писав: «В походах и делах против неприятеля не находился, но по случаю войны с Франциею, Англиею, Сардиниею и Турциею, по нахождению в составе Балтийского корпуса, находился для охранения берегов Лифляндии противу соединенных флотов и войск Англии и Франции в продолжение второй кампании с 11 апреля по 15 ноября 1855 года […]» (арк. 5 зв.). Як можна припустити, рішення про вже остаточне звільнення з військової служби він прийняв унаслідок конфліктної ситуації, про яку сам подав у 1857 р. таке свідчення: «[…] в штрафах был за нанесение поручику Унгебаеру удара рукой по лицу, за что сей последний вызвал меня на дуэль, и по Высочайшей конфирмации, утвержденной в день 4 апреля сего года по неоткрытию надлежащих доказательств в нанесении поручику Унгебаеру удара в лицо оставлен в подозрении, а за то, что при ссоре с Унгебауером назвал его негодяем, вменено мне в наказание содержание по сему делу под арестом более 9 месяцев, и оставлен по-прежнему на службе» (арк. 6). 4 вересня 1857 р. Рев’якин подав клопотання про звільнення зі служби (арк. 5–6 зв.), яке було задоволено 3 червня 1858 р. (арк. 1). Відповідно до ухвали про звільнення Рев’якина з військової служби йому було знову присвоєно звання підпоручика.

4

Найважливіший епізод творчої біографії Рев’якина – його участь в «Основі». В оголошенні про видання часопису у 1861 р., де було названо кілька десятків літераторів, які зголосилися писати для нього²², Рев’якина не згадано. Тож він, безсумнівно, є одним із тих авторів, яких стимулювала до творчої діяльності саме поява «Основи». У серпневому числі журналу за 1861 р. його редактор Василь Білозерський вмістив у «поштовій скриньці» таке повідомлення: «П[етр]у І[ванови]чу Р[е]в[я]кину, в с. Красне. – Щира Вам дяка за “Пасішників”. Де ж таки – забув! Ні, добре й досі пам’ятаю, як вчились ми разом у школі. Не забувайте й нас; засилайте вісті об собі, об тім, що навкруги у вас діється»²³. З біографії Білозерського відомо, що і він навчався у 1-й київській гімназії²⁴ – як випливає з опублікованої в «Основі» відповіді Рев’якину, одночасно з ним. Згадані в редакційному повідомленні «Пасішники» в часописі не з’явилися і нині не відомі.

Натомість в «Основі» було опубліковано чотири історико-етнографічні етюди Рев’якина з циклу «Сближения и следы» – «Вовкулаки. (Невро-Литвины)»²⁵, «Тарпаны. (Дикие лошади)», «Entrückte helden. (Лицарі-невмираки)»²⁶, «Баба-Прокопчиха. (На охоте)»²⁷, а також записаний в 1847 р. від Тараса Ярового в селі Красному народний переказ «Семен Палій», уміщений у розділі «З народних уст»²⁸. Публічно привітав Рев’якина на сторінках  українського часопису і Куліш. Не знаючи, ясна річ, про гімназичні літературні вправи Рев’якина, Куліш трактував його як одного з авторів «Основи», що «почали писати, ставши вже, як-то мовляють, людьми», «багато вже дечого в голові мавши»²⁹. Критик цілком слушно наголошував на істотних перевагах припізнених творчих дебютів, якщо їм передують «добре читання», уміння «пильно прислухатись до розмови людей тямущих і добромовних» (оскільки, як він вважав, «хто хоче бути добрим оповідачем, той мусить бути перше добрим слухачем!»)³⁰. Тому, зазначав Куліш, «усякий їх листок, про що б вони ні здумали писати, потрібен кому-небудь на діло живе, а не на забавку нікчемну, і рине з їх мізкування користь товариству, так що й своїми очима бачиш: сьогодні чоловік  посадить зернятко, завтра воно принялось, там уже живі ростки пускає, наглянеш його ще пізнійше – вже з його люди, мов з готового хліба, користуються! Не будем таких спасенних душ тут перелічувати; звернемо увагу громадську на одного тільки писателя Ревякина, – затим, що він оце недавнечко з своєю працею озвався і його ще мало хто знає, а писання в його таке спірне, наче в доброго женця, що ниву свою зорав не лінуючись, посіяв зерно густенько й рівненько, ніде порожнього місця не покинувши. Радіючи серцем, поглядаємо на його працю: “Поможи тобі, Боже, добрий чоловіче!..” Вітаємо так сього ділателя чесного по самому його початку словесному. Твердо йде він своїм шляхом, і, може, його шлях буде й геть-то далекий і славний»³¹.

Новицький свідчив: «Критический взгляд, а равно и не особенная любовь г. Кулиша одобрять чужие труды, – известны достаточно. И однако же после “Сближений и следов” он счел долгом посетить Волчью Долину […]»³². (Імовірно, поїздка ця відбулася в другій половині 1862 р., коли, як пригадував Борис Познанський, Пантелеймон Куліш і Митрофан Александрович мандрували Київською губернією³³). Надписуючи авторові «Сближений и следов» примірник «Записок о Южной Руси», Куліш зазначив: «Достойному продолжателю начатого мною дела Петру Ивановичу Ревякину»³⁴.

Рев'якин досліджував відображення і своєрідність трактування історичних подій у народних переказах (сліди), розглядаючи ці твори усної народної творчості на тлі історичних студій про відповідні епохи (зближення). Осмислюючи засадничу формулу студій Рев’якина – «сближения и следы», Олександр Стоянов зазначав: «Путем сближений и следов действительно является целостность в исторических исследованиях. Сближением, например, исторических происшествий и особенно исторических личностей, представляемых в документальных источниках, с теми же происшествиями и личностями народных дум и преданий выявляются в исторической верности те живые образы, с печатью эпохи и национального типа, которые не всегда восстанут пред вами из изучения одних только актовых книг и универсалов. […] Путем следов, отысканий в народных легендах намеков на стародавние исторические происшествия тоже весьма много пополняется изучение древнего периода […]»³⁵. Зазначаючи, що в «сфере изучения южнорусской истории можно указать на весьма немногих, делавших подобные сближения», Стоянов обґрунтовано розглядав студії Рев’якина у контексті хронологічно раніших відповідних досліджень Михайла Максимовича та Куліша³⁶.  

Новицький писав про найістотніший сегмент творчого доробку Рев’якина: «Очерки эти, не соответствуя, быть может, требованиям строго научной этнографии, отличаются, однако, значительными литературными достоинствами: безыскусственная простота рассказа, знание народного быта, типичность вскользь упоминаемых личностей, нередко изящная внешняя отделка и яркий местный колорит, в лучшем значении этого слова, – все это придавало им значение талантливых беллетристических очерков»³⁷. Стоянов наголошував, окрім того, на доступності праць Рев’якина ширшій аудиторії, зазначаючи з приводу них, що «этнографические очерки, написанные легко и общедоступно, сделают гораздо больше, нежели ученые рассуждения с длинными цитатами, читаемые весьма немногими»³⁸.

Після припинення «Основи» Рев’якин, як свідчив Стоянов,  «приютил свои “Сближения” в издании весьма скромном и библиографически редком – “Киевских губернских ведомостях”, редактором которых я имел честь состоять в продолжение нескольких месяцев 1863 года»³⁹. У київській губернській газеті було надруковано супроводжені вступними нотатками Стоянова нарис «Зілля»⁴⁰  і статтю «Сближение исторических показаний с народною легендою о древнем Торческе»⁴¹. (Обидві ці студії з’явилися також окремими відбитками⁴²). Подаючи доповнення до відомої праці Михайла Комарова «Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798–1883 р.)» (1883), Олександр Тищинський слушно трактував публікації Рев’якина в «Киевских губернских ведомостях» як важливі факти історії українського письменства⁴³. За повідомленням Стоянова, «из длинного ряда» «Сближений и следов» було оприлюднено не всі нариси⁴⁴.

5

18 (30) липня 1865 р. Куліш писав до відомого архівіста Миколи Іванішева (обидва вони служили на той час у Варшаві в Установчому комітеті у Царстві Польському, який займався проведенням ліберальних соціально-економічних, а також адміністративно-уніфікаційної та церковно-антикатолицької реформ): «При тех служебных обстоятельствах, о которых Ваше Превосходительство изволили вчера упомянуть, необходимо иметь в составе Археографической комиссии лицо, совершенно свободное от срочных занятий. Выбор мой остановился на Ревякине, который писал в “Основе” археологические статьи и состоит членом Вольного Экономического, Московского Археологического и Русского Географического обществ. Он живет в Киевской губернии, в деревне, и давно уже выразил мне желание помогать нам в решении польского вопроса. Но мне совестно было перезывать его на какую-нибудь тысячу рублей. Делать, однако ж, нечего, – надобно уступить обстоятельствам. Он холостяк, моих лет, – проживет и тысячею рублей на первый раз. А исторических сведений у него много; польский язык он знает хорошо, а также французский, немецкий и латинский. Если бы Вам было угодно заявить о нем Н.А. Милютину, то мы были бы успокоены насчет усердного осмотра архивов»⁴⁵. Адресат цитованого листа на той час опрацьовував – за участю Куліша – план створення Варшавської археографічної комісії. Біограф Іванішева писав: «Кулиш указывал Иванишеву на те лица, которые могли бы работать в Варшавской археографической комиссии, помогая научному разрешению польского вопроса»⁴⁶.  (Оскільки одним із дослідників, яких Куліш планував залучити до археографічної роботи у Варшаві, був Рев’якин, слід спростувати некоректну інтерпретацію наведеного свідчення Олександра Романовича-Славатинського у праці сучасних дослідників, котрі вважають, що за допомогою Куліша Іванішев «склав список місцевих польских учених», які могли б зайнятися відповідними студіями⁴⁷). Коментуючи лист Куліша до Іванішева, Нахлік зазначив: «Чи вдалося залучити Рев’якина до огляду варшавських архівів – невідомо»⁴⁸.

Автор «Сближений и следов» таки потрапив на службу до Установчого комітету в Царстві Польському⁴⁹. Однак тогочасний археографічний проект Іванішева не вдалося реалізувати⁵⁰, і  у Варшаві Рев’якин займався переважно не науковими студіями. Протягом кількох «польських» років він служив чиновником для особливих доручень в Установчому комітеті⁵¹ (відповідно до Табелі про ранги це була посада високого –  шостого – класу), редагував «Холмский греко-униатский месяцеслов» (перший його випуск підготував у 1866 р. Куліш⁵²) і офіційний «Сборник правительственных распоряжений по Царству Польскому»⁵³. В одному з календарів Рев’якин вмістив археологічну студію «Столпы, или Вежи под Холмом»⁵⁴. Виглядає, що в Царстві Польському відносини Куліша з Рев’якиним не були ідилічними, про що свідчить нотатка Миколи Білозерського: «В 1873–4 гг. Кулиш с негодованием говорил о Ревякине и даже имени его не мог равнодушно слышать […]»⁵⁵.

Повернувшись на батьківщину, Рев’якин знову мешкав переважно у Вовчій Долині, часами перебуваючи в Києві⁵⁶. Збереглися відомості про те, що у 1874 р. він брав участь у ІІІ археологічному з’їзді в Києві⁵⁷. Помер Рев’якин 9 листопада 1879 р.⁵⁸

Літературно-етнографічні праці Рев’якина, як слушно зауважив Новицький, окрім власне фахового інтересу, «имели еще особое, довольно важное значение: это был едва ли не первый в русской литературе опыт разработки местных сюжетов, и притом местным уроженцем той части края, которая так еще недавно возвращена от Польши. До тех пор, да нередко еще и теперь, сюжеты эти трактуются, как родные, в литературе польской, куда примыкало все мало-мальски образованное из местного населения. Первая попытка русской этнографии нашей губернии была сделана, в начале сороковых годов, П. А. Кулишом и дала материал для 1-го тома его “Записок о Южной Руси”»⁵⁹.

Як зазначив Куліш, високо оцінивши надіслані до «Основи» твори Рев’якина, «може, його шлях буде й геть-то далекий і славний»⁶⁰. Так не сталося – і саме тому автор низки опублікованих на початку 1860-х рр. творів, що здобули резонанс у літературно-науковому середовищі, досі залишався без біографії. Це виразний вияв тієї, на жаль, поширеної практики, яку ще наприкінці ХІХ століття описав Іван Франко, обговорюючи  проблему біографій другорядних літераторів: «У цих людей бібліографія їхніх творів звичайно більша за життєпис; людина неначе зникає поза тим, що зробила. Такі письменники не знаходять біографів; це немов ті робітники, які допомагають ставити будинок цивілізації, але прізвища яких не виписуються на фронтоні цього будинку»⁶¹. Внаслідок спеціальних розшуків знання про життєві обставини Рев’якина, обсяг і характер його творчої спадщини нині значною мірою поповнено. Але відповідна робота, звісно, потребує продовження.

 
Першодрук: Вісник Київського славістичного університету. Серія: філологія. – К., 2007. – Вип. 36. – С. 30–45.

1. Познанский Б. Воспоминания о польском восстании в Украйне 1863 года // Киевская старина. – 1885. – Т. ХІІІ. – Дек. – С. 579.
2. Шевчук В. Примітки // Дерево пам’яті: Книга українського історичного оповідання. – К., 1992. – Т. 2. – С. 527.
3. Див.: Андрієвський О. Бібліографія літератури з українського фольклору. – К., 1930. – Т. 1. – C. 127, 139, 149.
4. Див.: Гончарук М. Л. 1) Примітки // Куліш П. Вибрані твори. – К., 1969. – С. 555; 2) Примітки // Куліш П. Твори: У 2 т. – К., 1989. – Т. 2. – С. 584.
5. Див.: Українські приказки, прислів’я і таке інше: Збірники О. В. Марковича та інших / Уклав М. Номис. – К., 1993. – С. 34.
6. Див.: Українська преса: Хрестоматія. – Л., 1999. – Т. І: Преса Східної України 60-х років ХІХ ст. / За ред. М. Ф. Нечиталюка. – С. 479. Завершуючи роботу над цим томом, Нечиталюк звернувся до мене з проханням доповнити приступні йому відомості про деяких осіб, що я і зробив (див.: Там само. – С.  444). Про Рев’якина на час підготовки названого видання я знав дуже мало, але його ім’я і по батькові вже міг подати, як і відомості про участь у «Киевских губернских ведомостях». Дослідник використав ці інформації, але дивовижним чином. Повідомивши про «основ’янські» публікації міфічного В. Рев’якина, Нечиталюк зазначав: «Під ініціалом “B”, можливо, заховався Рев’якин Петро Іванович, який друкувався також у г[азеті] “Киевские губернские ведомости” (версія В. І. Дудка)» (Там само. – С.  479).
7. Див.: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У 2 т. – К.:, 2007. – Т. 1. – С. 243; Т. 2. – С. 329, 414.
8. Стоянов А. Южнорусская песня о событиях ХІ-го века. (П. И. Ревякину на память) // Киевская старина. – 1882. – Т. ІІІ. – Июль. –  С. 86–87.
9. Новицкий Ив. П. И. Ревякин. (Некролог) // Киевлянин. – 1879. – 24 нояб. – № 140. – С. 2.
10. Там само.
11. Дело […] об увольнении от службы прапорщика Ревякина // Російський державний військово-історичний архів. – Ф. 395. – Оп. 50. – Спр. 1016. – Арк. 5. Далі вказую в тексті аркуш архівної справи.
12. Новицкий Ив. П. И. Ревякин. (Некролог). – С. 2.
13. Ревякин П. И. Дедовское гнездо // Новости. – 1875. – 18 нояб. – № 317. – С. 1–2; 20 нояб. – № 319. – С. 1–2; 21 нояб. – № 320. – С. 1–2; 25 нояб. – № 324. – С. 1–2; 2 дек. – № 331. – С. 1; 3 дек. – № 332. – С. 1–2; 5 дек. – № 334. – С. 1–2; 28 дек. – № 355. – С. 1–2; 29 дек. – № 356. – С. 1–2; 30 дек. – № 357. – С. 1–2. (Далі посилаюся на цю публікацію в тексті, вказуючи номер газети і сторінку). Точні вихідні дані відповідної публікації Рев’якина подано у бібліографічних матеріалах Петра Бикова (див.: Быков П. В. Словарь русских писателей // Рукописний відділ Російської національної бібліотеки. – Ф. 118. – Спр. 60. – Арк. 12).
14. Новицкий Ив. П. И. Ревякин. (Некролог). – С. 2.
15. Там само.
16. Див.: Столетие Киевской первой гимназии (1809 – 1811 – 1911). – К., 1911. – Т. 1: Именные списки и биографии должностных лиц и воспитанников гимназии.
17. Новицкий Ив. П. И. Ревякин. (Некролог). – С. 2.
18. Ревякин П. И. Страшный яр, или Тайны Лисянского замка: Историческая повесть XVIII столетия. – М., 1847. – 93 с. – Підпис: И. К.
19. Див.: Указатель заглавий произведений художественной литературы. 1801–1975. – М., 1991. – Т. VI. – С. 432.
20. Див.: Рейтблат А. И. Московская низовая книжность // Рейтблат А. И. Как Пушкин вышел в гении: Историко-социологические очерки о книжной культуре пушкинской эпохи. – М., 2001. – С. 161.
21. Новицкий Ив. П. И. Ревякин. (Некролог). – С. 2.
22. Див.: Українська преса. – С. 92–93.
23. [Білозерський В.] Од редакції // Основа. – 1861. – Авг. – С. 10.
24. Див.: Жур П. Шевченківський Київ. – К., 1990. – С. 46. Білозерський завершив середню освіту у 2-й київській гімназії (див.: Там само).
25. Див.: Основа. – 1861. – Нояб./дек. – С. 129–138. Цю публікацію було супроводжено редакторською нотаткою: «С особенным удовольствием обращаем внимание читателей “Основы” на этот превосходный образец народоизучения» (Там само. – С. 129).
26. Див.: Там само. – 1862. – Січ. (янв.). – С. 13–24.
27. Див.: Там само. – 1862. – Лют. (февр.). – С. 44–66.
28. Див.: Там само. – 1861. – Нояб./дек. – С. 29–32.
29. Куліш П. Перегляд українських книжок // Там само. – 1862. – Січ. (янв.). – С. 61, 62.
30. Там само. – С. 62.
31. Там само.
32. Новицкий Ив. П. И. Ревякин. (Некролог). – С. 2.
33. Див.: Познанський Б. До біографії Митра Олельковича // Зоря. – 1886. – Ч. 8. – С. 136. – Підпис: Борис П–скій.
34. Новицкий Ив. П. И. Ревякин. (Некролог). – С. 2. Після смерті Рев’якина відповідний примірник був у розпорядженні Новицького (див.: Там само).
35. Стоянов Ал. Об исторических матерьялах // Киевские губернские ведомости: Часть неофициальная. – 1863. – 17 авг. – № 33. – С. 258.
36. Там само.
37. Новицкий Ив. П. И. Ревякин. (Некролог). – С. 2.
38. Стоянов А. [Предисловие к очерку Петра Ревякина «Зілля»] // Киевские губернские ведомости: Часть нефициальная. – 1863. – 12 окт. – № 41. – С. 328.
39. Стоянов А. Южнорусская песня о событиях ХІ-го века. – C. 87.
40. Див.: Киевские губернские ведомости: Часть нефициальная. – 1863. – 12 окт. – № 41. – С. 328–329; 19 окт. – № 42. – С. 336–337; 26 окт. – № 43. – С. 345; 2 нояб. – № 44. – С. 353.
41. Див.: Там само. – 17 авг. – № 33. – С. 258–259; 24 авг. – № 34. – С. 267–269. Проблемою коректної інтерпретації використаного в статті фольклорного матеріалу Рев’якин переймався і згодом (див.: Новицкий И. Новые издания народных песен. ІІ // Киевлянин. – 1874. – 26 сент. – № 115. – С. 1).
42. Див.: Стоянов А. Южнорусская песня о событиях ХІ-го века. – C. 87; Андрієвський О. Бібліографія літератури з українського фольклору. – Т. 1. – C. 149.
43. Див.: Тищинский А. А. Дополнения к «[Бібліографічному] покажчику [нової української літератури (1798–1883 р.)]» // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. – Ф. 170. – Спр. 595. – Арк. 2.
44. Стоянов А. [Предисловие к очерку П. Ревякина «Зілля»]. – С. 328.
45. Куліш П. Лист до Миколи Іванішева від 18 (30) липня 1865 р. // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. – Ф. 1. – Спр. 29149. – Арк. 1 – 1 зв.
46. Романович-Славатинский А. В. Жизнь и деятельность Н. Д. Иванишева, ректора университета св. Владимира и вице-председателя киевской археографической комиссии. – СПб., 1876. – С. 276.
47. Андрейцев В., Короткий В. Микола Іванішев. – К., 1999. – С. 85.
48. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель. – Т. 1. – С. 243.
49. З урахуванням дати цитованого Кулішевого листа можна твердити, що він, поінформувавши Рев’якина про успішність заходів щодо влаштування його на варшавську службу, звертався до нього як до експерта й дорадника у справі оптимального облаштування власного хутора Піддубень у Борзнянському повіті Чернігівської губернії. Микола Білозерський свідчив, що в жовтні 1865 р. Рев’якин відвідав Піддубень «для обозр[ения] и присылки в него управляющего или арендатора» (Белозерский Н. М. Заметки к биографии П.А. Кулиша. 1819–1892 гг. // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. – Ф. 1. – Спр. 25743. – Арк. 340).
50. Див.: Романович-Славатинский А. В. Жизнь и деятельность Н. Д. Иванишева, ректора университета св. Владимира и вице-председателя киевской археографической комиссии. – С. 276–279; Андрейцев В., Короткий В. Микола Іванішев. – С. 85.
51. Див.: Краткий адрес-календарь присутственных мест и должностных лиц гражданского ведомства по всем главным управлениям Царства Польского // Холмский греко-униатский месяцеслов на 1868 год (високосный). – Варшава, 1868. – [Отд. ІІІ]. – С. 164; Адрес-календарь: Общая роспись начальствующих и прочих должностных лиц по всем управлениям в Российской империи на 1870 год. – СПб., [1870]. – Ч. ІІ.  – С. 498.
52. Див.: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель. – Т. 1. – С. 226–227.
53. Див.: Новицкий Ив. П. И. Ревякин. (Некролог). – С. 2.
54. Столпы, или Вежи под Холмом: (Из записок П. Ревякина) // Холмский греко-униатский месяцеслов на 1868 год (високосный). – [Отд. ІІ]. – С. 129–142. Окремий відбиток:  Ревякин П. Столпы, или Вежи под Холмом. – [Варшава, 1868]. – 14 с.
55. Белозерский Н. М. Заметки к биографии П.А. Кулиша. 1819–1892 гг. – Арк. 340.
56. Новицкий Ив. П. И. Ревякин. (Некролог). – С. 2.
57. Список лиц, заявивших о своем желании принять участие в занятиях 3-го археологического съезда в Киеве // Киевлянин. – 1874. – 30 июля. – № 90. – С. 1.
58. Новицкий Ив. П. И. Ревякин. (Некролог). – С. 2.
59. Там само. Цілком очевидно, що, трактуючи – з огляду на умови часу – літературно-етнографічні студії Куліша й Рев’якина як явища  російської етнографії, Новицький мав на увазі етнографію власне українську.
60. Куліш П. Перегляд українських книжок. – С. 62.
61. Франко І. Дещо про самого себе // Зібрання творів: У 50 т. – К., 1981. – Т. 31. – С. 28.