1.    Вступ

Через новий заморожений конфлікт у Донбасі популярний дискурс про Україну як “розділену націю” виглядає наче самореалізоване пророцтво. Дійсно дискурс “двох Україн” домінував у інтелектуальних дебатах в країні від незалежності і формував її сприйняття як на Заході, так і в Росії. Цей дискурс зіставляє україномовний проєвропейський захід і проросійський, ностальгуючий за Радянським Союзом схід, як дві історичні та культурні одиниці, сповнені протирічливих колективних пам’ятей й антагонічних ідентичностей, у яких мало шансів мирно співіснувати як одна країна. Збройний конфлікт на сході країни видається зараз логічним результатом цього глибокого культурного і політичного поділу української нації. Більше того, російська пропаганда підкреслює “штучну природу” української держави, яка буцімто приречена на провал через її неоднорідну, фрагментарну територіальну структуру.

У цей же час, в Україні, як і в інших пострадянських державах, дуже поширені побоювання через брак сильної “національної ідентичності”, яка мала б заповнити ідеологічний вакуум, що утворився після краху комунізму. “Національна ідентичність”, згідно з цією точкою зору, – проект, розроблений політичними та культурними елітами й імплементований засобами освіти, медіа і символічної політики; сильна та стійка національна ідентичність забезпечує згуртованість суспільства, допомагає інтегрувати меншини й таким чином гарантує територіальну цілісність і національну безпеку. Демократична консолідація, якщо так міркувати, не може бути досягнута без національної єдності, базованій на спільній історичній пам’яті. Останні події наводять на думку, що українським правлячим елітам не вдалося виконати своє завдання – винайти сильну національну ідентичність, і що ця невдача вилилася у політичну кризу, анексію Криму Росією й збройний конфлікт на сході.

Ця стаття – спроба розірвати зачароване коло українських дебатів про національну ідентичність і намагання переосмислити роль політики ідентичності у теперішній українській кризі. У мене немає наміру розглядати регіональні ідентичності в Україні з точки зору глибоко вкорінених історичних і культурних відмінностей, оскільки  я не думаю, що підхід “зіткнення цивілізацій” допоможе зрозуміти теперішній конфлікт. Радше, я вважаю, що сьогоднішню Україну можна охарактеризувати як двошвидкісну країну, де центр, південь і до певної міри навіть схід намагаються наздогнати західну Україну, де масова національна мобілізація відбулася ще наприкінці 1980-х рр. Теперішній українсько-російський конфлікт дає чітко зрозуміти, що розпад Радянського Союзу ще не завершений, але пояснити втрату Криму і заморожений конфлікт на Донбасі колективною ідентичністю місцевого населення було б надто просто. Радше, національні ідентичності на українсько-російських прикордонних територіях змінилися і кристалізувалися у відповідь на драматичні політичні події останнього року, у той час як внутрішні та зовнішні політичні актори скористалися суперечливістю пам’ятей та антагонізмом історичних символів. Ця стаття – це спроба показати, як українська розділена політична еліта відкрила скриньку Пандори політики ідентичності, використовуючи її як знаряддя для масової мобілізації, і як Росія скорісталася “війною ідентичностей” у своєму намаганні ослабити Україну й запобігти її переорієнтації на Захід. У цій статті також окреслено основні зміни у колективних ідентичностях після Майдану і анексії Криму, а також дилеми нової політики ідентичності.

У цьому вступі я хотіла б зробити три концептуальні ремарки, які є важливими для мого подальшого аналізу ролі політики ідентичності у теперішній українській кризі.

По-перше, політичні еліти відіграють важливу роль у формуванні національних ідентичностей, просуваючи культурні символи й історичні наративи на свій вибір, однак вони роблять це відповідно до ряду політичних обмежень. Оксана Шевель (2011) у своєму компаративному дослідженні постфранкістської Іспанії та пострадянської України продемонструвала, що несумісні ідеологічні відмінності двох головних протагоністів на полі бою історичної пам’яті – націоналістів і нереформованих комуністів – зробили “пакт про забуття” іспанського типу неможливим в Україні. Українська політика перетворилася  на гру з нульовою сумою для конкуруючих груп, які інструменталізували політику ідентичності та стали маніпулювати нею в виборчому процесі. У другій частині цієї статті я збираюся продемонструвати, як впродовж двох останніх десятиліть шкідлива політика ідентичності привела до культурної есенціалізації “Донбасу” і “Галичини” та запрограмувала культурні стереотипи, агресивні кліше й відкриту ворожість, які зараз переслідують суспільство.

По-друге, оскільки роль Росії в українській кризі важко переоцінити, варто переглянути вплив  зовнішніх факторів на процеси  націобудівництва. У своєму аналізі слабкої національної ідентичності Чорногорії Дженн і Бібер (2014) використовують концепцію ситуативного націоналізму. Вона пов’язана  з “національними ідентичностями, що змінюються у відповідь на всеохоплюючі карколомні геополітичні битви які апелюють до лояльності індивідів в умовах плинної ідентичності” (Jenne/Bieber 2014, p. 439). Дженн і Бібер далі зазначають, що “у таких випадках, національна ідентифікація може значно мінятися протягом часу в наслідок змін у стосунках держава-периферія і супровідних зміщень у виражених  політичних розколах на місцевому, національному та міжнародному рівнях” (Jenne/Bieber 2014, p. 439). Раптову кристалізацію проросійського іредентизму в Криму, появу проросійських сепаратистських проектів у Донецьку та Луганську, а також політичну поляризацію та дестабілізацію у інших частинах східної України не можна пояснити лише внутрішньою політичною динамікою і невдачами Києва щодо консолідації національної ідентичності. Зростання націоналізму,  анти-західні настрої й імперська ностальгія у Росії запропонувала альтернативні ідентичності для переважно російськомовного населення східної та південної України. Більше того, українське націотворення Москва систематично представляла як антиросійський проект і продукт західної змови. У третій частині цієї статті я проаналізую недавню політику Росії, яка намагалася експортувати “альтернативні ідентичності” в Україну.  

По-третє, у своєму аналізі я дотримуватимуся думки Роналда Суні, для якого національні ідентичності – “тимчасові сталі”, які “сформувалися у цьому історичному часі та просторі, в економіці, політиці та культурі, що розвивається, як безперервний пошук певної стійкості у світі, який постійно змінюється” (Suny 1999, p. 144). Використовуючи приклади пострадянських кавказьких республік, Суні показав, що “національні ідентичності і концептуалізації інтересів можуть змінитися раптово в політично плинних моментах”, таких як військова перемога чи поразка, відокремлення чи часткова окупація території держави. Подібним чином, анексія Криму й війна на Донбасі спровокували фундаментальні зміни в колективних ідентичностях, особливо на сході, й вони, вірогідно, матимуть вплив на політичну концептуалізацію української національної ідентичності. Крім того, сама війна творить нових героїв, ворогів, жертв і мучеників, роблячи таким чином традиційні інструменти націобудівництва застарілими. У четвертій частині цієї статті, я окреслю деякі можливі наслідки теперішньої кризи колективних ідентичностей і політики ідентичності в Україні.

2.    Скринька Пандори політики ідентичності

На референдумі 1 грудня 1991 року приголомшлива більшість – 90,3% – підтримала Акт проголошення незалежності, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 р. Навіть у Донецькій та Луганській областях 83% тих, хто взяв участь у голосуванні, сказали "так" незалежній державі, а в Криму, незважаючи на найнижчу явку в країні (67%), 54% голосів були проукраїнськими. Більше того, 55% етнічних росіян, що жили в Україні, проголосували за незалежність України (Результати референдуму). На відміну від Молдови, Грузії, Вірменії та Азербайджану, пострадянській Україні вдалося уникнути сепаратистських рухів і територіальних конфліктів зі своїми сусідами. Більш ніж через двадцять років, коли за проросійськими “референдумами”, організованими сепаратистами, настала анексія Росією Криму й збройний конфлікт на Донбасі, ми продовжуємо запитувати себе, що пішло не так. Чому українській ідентичності не вдалося пустити коріння у певних частинах країни? Чи провалився націобудівничий проект українських еліт? Чи ми недооцінили міцність і стійкість регіональних ідентичностей, проросійських прагнень і ностальгії за радянським?

Перш за все, з самого початку націобудівництво в Україні зіткнулося з рядом політичних, демографічних і культурних викликів. На відміну від держав Балтії, антикомуністична опозиція в Україні на початку 1990-их рр. була надто слабка, щоб встановити політичну й ідеологічну гегемонію. Як зазначив Микола Рябчук (2008), політичний режим в Україні став результатом компромісу між “націонал-демократами”, що походили з широкого опозиційного руху, який прагнув національного звільнення (Народний Рух), і так званих “суверенних комуністів” – опортуністської групи, сформованої з членів місцевої комуністичної номенклатури, яка підтримувала реформи Горбачова. Результатом компромісу стало те, що значною мірою ідеологічно індиферентна колишня комуністична номенклатура прийняла українські історичні символи, ставши таким чином "партією влади" й опинившись у статусі державних будівничих. Жовто-блакитний прапор, тризуб і гімн, запозичені з української традиції боротьби за національне визволення, стали офіційними символами пострадянської України, незважаючи на опір ортодоксальних комуністів. Більше того, нормативне бачення української історії, яке фактично зводило “націю” лише до етнічних українців, стало центральним елементом громадянської освіти молодших поколінь (Kasianov 2014). Тим часом, однак, радянська українська ідентичність не була демонтована. Пантеон радянських українських героїв не став об’єктом радикальної ревізії; радше, він повільно розширювався, включивши таких державних будівничих минулого, як перший президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський і гетьман Іван Мазепа, які опинилися на національній валюті України – гривні – разом з традиційними  канонічними фігурами такими, як поети Тарас Шевченко та Леся Українка. Тоді як тема Голодомору1932-33 рр., та сталінських репресій увійшли в публічне обговорення, дерадянізація не була завершена, а пам’ятники Леніну донедавна залишалися неторканими на більшій частині території країни.

У 1990-х рр. український націоналізм був, за висловом Ендрю Вілсона (1996), “вірою меншості”. Обидва – демократичний націоналізм “Народного Руху” й радикальний націоналізм марґінальних груп, що запозичили традиції ОУН та УПА – були досить популярними на заході країни та серед української інтелігенції у Києві, однак не були до вподоби решті населення. На відміну від Естонії та Литви, в Україні громадянство було автоматично надане усім постійним резидентам республіки. Ця інклюзивна концепція громадянства створила основи для громадянської української нації.

Оскільки етнонаціональні та лінгвістичні межі між росіянами й українцями "були розмитими та взаємопроникними, націоналізація в Україні діяла передовсім для того, щоб надати нового вигляду культурним практикам, лояльності й ідентичностям, таким чином, по суті, перевизначивши й розширивши “ядро нації” (Brubaker 2011, р. 1785). Приблизно третині населення було зручно ідентифікувати себе “російськомовними українцями” (Wilson 1998, с. 119-138), а етнічні росіяни не зазнали ані дискримінації, ані асиміляції. Це одна з причин чому російський етнічний націоналізм був навіть більш марґінальним, ніж український. Більшість росіян та російськомовних в Україні могли зручно поєднувати політичну лояльність до нової української держави зі своєю російськістю/ слов’янскістю/ православ’ям чи навіть радянськими культурними вподобаннями й місцевими ідентичностями. Роздвоєність національної ідентичності була закріплена російськомовними ЗМІ, які домінували на українському ринку. Українська була проголошена єдиною державною мовою ще у 1990 р., перед розпадом Радянського Союзу, і перший президент України Леонід Кравчук, який походив з україномовної Волині, доклав серйозних зусиль, щоб утвердити  українську як мову загальнодержавного спілкування. Леонід Кучма, другий український президент, обраний у 1994 р., завдяки, перш за все, підтримці російськомовного сходу, попри те, не виконав своєї передвиборчої обіцянки – проголосити російську другою державною мовою – а радше дотримувався політики невтручання.

Загалом, політика ідентичності Леоніда Кучми була прагматичною (або ж, згідно з деякими критиками, опортуністською), адже він намагався уникати контроверсійних питань і прагнув погоджувати несумісні наративи минулого. За словами Рябчука, “такий цілком інструментальний підхід до історичних подій природно виник з посткомуністичної стратегії утримування "центристської" ніші та марґіналізації своїх супротивників як небезпечних радикалів, тупих фанатиків чи інфантильних романтиків, що не мають жодного зв’язку з реальністю” (Riabchuk 2008, с. 6). Роблячи поступки обом – і націоналістам, і комуністам – Кучма підтримував інституціоналізацію пам’яті Голодомору, однак виступав проти реабілітації УПА. Його ставлення до радянського минулого залишалося амбівалентним: святкуючи незалежність України і засуджуючи злочини сталінізму, такі як Голодомор, Кучма в той же час дав благословення на офіційне святкування ювілею Першого Секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. До закінчення його другого президентського терміну офіційна політика пам’яті надавала перевагу наративу “спільної історії” Росії та України – наприклад, святкування 350-ї річниці Переяславської угоди у 2004, а також, звичайно, “Велика Вітчизняна війна”. 1999 р. на президентських виборах Леонід Кучма презентував себе як єдиного проукраїнського кандидата і демократичну альтернативу лідеру комуністів Петру Симоненку, щоб таким чином отримати голоси у західній та центральній Україні. Проте політичний розклад на наступних президентських виборах у 2004 р. був зовсім іншим. Віктор Ющенко, лідер парламентської опозиції, став кандидатом від націонал-демократичного табору, тоді як “партія влади” обрала діючого прем’єр-міністра Віктора Януковича, колишнього губернатора Донеччини та представника донецького олігархічного клану. Тоді як проукраїнський та антикомуністичний електорат Ющенка був сконцентрований на заході та в центрі, російськомовний Янукович апелював до виборців на сході, тавруючи  свого опонента як “націоналіста”. Протилежність позицій головних кандидатів запрограмувала деструктивне використання політики ідентичності, яке набуло кульмінації протягом Помаранчевої революції.

Помаранчева революція позначила вододіл у сучасній історії України, адже перемога націонал-демократичного кандидата змінила традиційну конфігурацію політичних сил. Політика ідентичності президента Віктора Ющенка мала легітимізувати прозахідний геополітичний вибір України та покласти край пострадянській невизначеності. Ющенко бачив Україну постколоніальною нацією, яка бореться за звільнення від російських політичних та культурних впливів. Він намагався реабілітувати український націоналізм, який впродовж довгого часу розглядали через ворожі російські та радянські лінзи. Серед його найбільш резонансних ініціатив у сфері політики ідентичності та пам’яті було заснування Музею радянської окупації, відзначення 75-ї річниці Голодомору й офіційне визнання його “геноцидом українського народу”, а також надання посмертної відзнаки “Герой України” лідерам УПА Роману Шухевичу та Степану Бандері. Ющенко намагався інституціоналізувати політику пам’яті, створивши Інститут національної пам’яті й доручивши додаткові обов’язки СБУ, такі як: контроль архівів, проведення історичних досліджень і популяризація нового офіційного підходу до радянського минулого.

Однак критична робота  з радянським минулим виявилися недостатньою через слабкі демократичні інституції, брак правових норм, а також політичні маніпуляції історичною пам’яттю усіма партіями. Громадським невдоволенням деякими контроверсійними рішеннями Ющенка скористалася Партія Регіонів, яка стала затятим противником політики ідентичності Ющенка і таким чином взяла на себе роль, яку відігравали комуністи в ідеологічних битвах 1990-х рр. Дебати щодо історичної пам’яті в Україні поляризували громадську думку й поглибили ідеологічний поділ українського суспільства. Некритичне ставлення Ющенка до націоналізму відштовхнуло значну частину української громадськості, яка не погоджувалася з героїзацією УПА, і посилило антагонізм з Росією, яка не погодилася на визнання Голодомору геноцидом.    
                                                         
Із сьогоднішньої перспективи, саме президентська виборча кампанія 2004 р. та Помаранчева революція відкрили скриньку Пандори політики ідентичності й поглибили регіональний розкол в Україні. Популярні кліше і стереотипи про “фашистську загрозу”, яку становить “націоналістична” Галичина, або ж поняття “денаціоналізованого” Донбасу, що асоціювався з радянською ідентичністю та кримінальною ментальністю, роками отруювали публічний дискурс. Партія Регіонів, яка посилила свої позиції на сході та півдні на місцевих виборах 2006 р., продовжувала використовувати агресивну риторику проти своїх політичних опонентів, називаючи їх "фашистами" й видаючи себе за “антифашистські” сили. Ця деструктивна політична гра підсилювалася спробами Росії видати Ющенка та його прибічників за радикальних націоналістів, фашистів чи навіть за прихильників нацистів. Місцева політика ідентичності, яку проводила Партія Регіонів у своїх виборчих фортецях – Донецьку та Луганську, запозичувала неорадянські символи та наративи (такий, як Велика Вітчизняна війна), консервативні російські православні цінності, комуністичний етос важкопрацюючих людей, які “годують решту України”, так само, як і ідею, що російська мова та культура потребують “захисту від українських націоналістів”. З 2005 р., як зазначив український історик Касьянов (2014) “фізичні сутички між прихильниками націоналізованої історії та її прорадянської версії стали рутинними”.

З обранням Януковича на президента у 2010 р. Партії Регіонів не вдалося виробити послідовну політику ідентичності на національному рівні, оскільки вона мала мало що запропонувати центральній та західній Україні. Натомість, вона продовжувала апелювати до свого основного електорату, культивуючи те, що російський соціолог Лев Ґудков (2004) назвав “негативною ідентичністю”: регіональна ідентичність Донбасу була визначена через відкинення “чужого” – культурних та політичних цінностей, які асоціювалися з “націоналістами” західної України. Партія Регіонів видавала себе за захисника російськомовного сходу від загрози радикального українського націоналізму. У 2012 р. Партія Регіонів стала ініціатором контроверсійного закону “Про принципи державної мовної політики”. Цей закон дав російській (а також формально й іншим мовам меншин) статус “регіональної мови” і санкціонував використання її в судах, школах та інших урядових інституціях на тих територіях України, де відсоткове відношення членів національних меншин перевищувало 10%. Закон було піддано критиці через зміни у хиткому балансі на користь російської мови та де факто дискримінацію україномовної меншості на сході та півдні.

Спадщина політики пам’яті Ющенка  була майже зруйнована: хоча Голодомор і вшановували на офіційному рівні, однак “слова на г” (геноцид) уникали. Національні міфи довкола УПА були обмежені західною Україною, а особа Степана Бандери слугувала бабаєм для східноукраїнського електорату.В цьому контектсті поява радикально-націоналістичної партії ВО “Свобода”, яка вперше увійшла до українського парламенту в 2012 р., відповідала інтересам Партії Регіонів, адже лідер ВО “Свобода” Олег Тягнибок виглядав як ідеальний спаринг-партнер для Януковича на наступних виборах президента у 2015 р. В той же час, поза беззаперечно “антифашистською” політикою Партії Регіонів, українські політичні еліти досягнули певного прагматичного компромісу напередодні Чемпіонату Європи з футболу, який відбувся 2012 р. у Львові, Києві, Донецьку й Харкові. Планове підписання угоди про асоціацією між ЄС та Україною, призначене на кінець 2013 р., могло би бодай тимчасово примирити західну Україну з Януковичем.

Євромайдан, який розпочався у листопаді 2013 р. як протест проти рішення уряду відкласти підписання вищезгаданої угоди та переріс у масивні протести проти корумпованого і брутального політичного режиму, реактивував на сході й півдні старі фобії щодо радикального українського націоналізму. Проурядові ЗМІ в Україні та російські ЗМІ представляли масові протести як вибух радикального націоналізму, а згодом як “фашистський путч”. Ця риторика впала на придатний ґрунт, а саме старі кліше й стереотипи, які роками культивувала Партія Регіонів та їхні ідеологічні союзники, комуністи, у відповідь на Помаранчеву революцію. В сумі, протягом двох пострадянських десятиліть внутрішні політичні обмеження – ідеологічна поляризація пострадянських українських еліт і сильні стимули для політичного використання історичної пам’яті та мовного питання у виборчій політиці – завадили появі міцної національної ідентичності в Україні і привели до поглиблення політичного конфлікту.   
             

3. Росія як експортер альтернативних ідентичностей до України

Розпад Радянського Союзу у 1991 р. запустив довгий процес ментального та символічного розмежування України і Росії, проте, незважаючи на новий міжнародний кордон, Росія залишалася більш ніж сусідкою для більшої частини українського населення (Zhurzhenko 2010). Родинні узи, потоки трудової міграції, значною мірою спільний медіа простір і переважання російської масової культури ускладнили побудову чіткої української ідентичності, особливо на сході та півдні. В той же час Севастополь, а також Одеса, Харків, Полтава та багато інших місць досі належали до уявної батьківщини більшості російських громадян.

Цю дуже поширену, але радше розмиту ностальгію і зневажливе ставлення до нового кордону – як до “штучного” – часто артикулювали ортодоксальні комуністи й російські націоналісти в Україні та Росії. Проте впродовж 1990-х рр. правлячі еліти в обох країнах змогли марґіналізувати прорадянські та націоналістичні сили, й офіційного роз’єднання між двома країнами було досягнуто у 1997 р. Договором про дружбу, співробітництво і партнерство, який визнавав територіальну цілісність України як незалежної держави в кордонах колишньої Української Радянської Соціалістичної Республіки. Разом з тим, Москва очікувала, що Україна залишиться її близьким союзником, і досі мала у своєму розпорядженні важливі економічні та політичні важелі впливу на Київ. Чисельне російськомовне населення, зокрема на сході й півдні, також було потенційно потужним інструментом політичного тиску.

Помаранчева революція 2004 р. та невдача Москви у забезпеченні перемоги проросійського кандидата Віктора Януковича була дуже травматичною для російських правлячих еліт. Уроки, вивчені завдяки цьому досвіду, радикально змінили погляди Москви на Україну та визначили її реакцію на Євромайдан. Помаранчеву революцію в Росії сприйняли як успішний хід Заходу, спрямований на підрив російського впливу на законну сферу геополітичних інтересів. Так само як і через дев’ять років впродовж Євромайдану, Росія у 2004 р. не вважала керівництво України суб’єктом політики й бачила Київ маріонеткою Заходу. Неохоче визнавши перемогу Ющенка, Москва розглядала його політику як антиросійську і розробила ряд стратегій протидії на кількох рівнях. Кремль критикував проект нової національної ідентичності, який втілював Ющенко, та використовував націоналістські крайнощі українського керівництва, щоб заплямувати його проєвропейський імідж. Зокрема, Москва інструменталізувала тему колаборації українських націоналістів з нацистською Німеччиною протягом Другої світової війни, аби скомпрометувати політику Ющенка в очах Заходу. Російські ЗМІ видавали помаранчевий уряд у Києві за прямих наступників “бандерівців”, тобто українських націоналістів, які “стріляли в спину радянським солдатам”. Таким чином Москва запозичила старі шаблони радянської пропаганди про український націоналізм та чорно-білий наратив “Великої Вітчизняної війни”.

Тим часом, навчений політичними технологіями, які були застосовані в кольорових революціях, Кремль створив ряд керованих молодіжних рухів (такі як Демократичний антифашистський молодіжний рух "Наші", заснований у 2005 р.) з метою мобілізації масової підтримки для його "антифашистської" програми на колишньому радянському просторі. Ще одним істотним прикладом є тут Євразійський молодіжний союз, російська радикальна політична організація (також створена у 2005 р.) під впливом сумнозвісного ідеолога євразійства Алєксандра Дуґіна. Ця організація заснувалау кількох українських містах свої філіали, що організовували хакерські атаки на українські інституції, нівечили пам’ятники УПА, оскверняли українські державні символи на найвищій в Україні горі Говерлі, розгромили у Москві виставку, присвячену Голодомору.

Після Помаранчевої революції Москва збільшила фінансову  підтримку проросійським групам й організаціям в Україні, особливо тим, які захищали права російськомовних від "українізації" та чинили активний опір прозахідному курсу українського уряду. Антинатівські протести, демонстрації спрямовані проти прославляння УПА й Степана Бандери та на захист російської мови, нівечення “націоналістських” пам’ятників були організовані, аби продемонструвати існування в українському суспільстві сильної опозиції політиці Ющенка. Об’єднані спільною “антипомаранчевою” програмою, різні актори,  від проросійських політичних партій (комуністи і популістська Прогресивна соціалістична партія Наталії Вітренко) до спілок радянських ветеранів, козаків та православних братств, складали неоднорідне, однак ефективне й навіть агресивне середовище, яке стало сприятливим ґрунтом для проросійського сепаратизму в 2014 р.

З 2005 по 2010 р. Кремль намагався дискредитувати українські прозахідні еліти як націоналістів і видати навіть поміркований та демократичний український націоналізм за “фашизм”, що загрожує росіянам та російськомовним, які живуть в Україні. Ідея російської місії запобігти поширенню українського націоналізму й захистити російських “співвітчизників” в той момент була вже присутньою в російському публічному дискурсі.

Мейнстрімні російські ЗМІ представляли Україну як безнадійно розділену країну, штучну державу, що складається з культур із несумісними ментальностями й культурами, як утворення без політичного майбутнього.

Заперечуючи окрему національну ідентичність України, Росія запропонувала натомість альтернативні ідентичності. Вони значною мірою базувалися на концепції “Русского міра”, який зробив стрімку кар’єру від марґінального інтелектуального дискурсу до нової державної ідеології, яку підтримували російські органи влади і Російська православна церква впродовж 2000-х рр.¹ “Русскій мір” – це суперечлива й відкрита концепція, яка спочатку означала російську діаспору поза російськими державними кордонами, однак згодом стала синонімом російської/православної/ слов’янської цивілізації. Зазвичай, “Русскій мір” стосується наднаціональної спільноти, об’єднаної російською мовою та культурою, особливою історичною пам’яттю й спорідненими цінностями, православною релігійністю та відданістю російській державі (яка включає Російську імперію так само, як і СРСР). Зважаючи на контекст “Русскій мір” має різноманітні конотації, від нейтрально етно-культурних до імперських та відверто реваншистських. Інтерпретація Російської православної церкви, помітно представлена в російських ЗМІ, є такою: три східнослов’янські нації – Росія, Україна і Білорусь – становлять ядро “Русского міра”, духовний та культурний фундамент якого тягнеться від хрещення князя Володимира у Києві. З цієї перспективи, Україна є частиною тисячолітньої російської православної культури, поєднана зв’язками значно глибшими, аніж будь-які теперішні “штучні” конструкції національних ідентичностей.

Різні фінансовані державою інституції, такі як Фонд “Русскій мір”, заснований у 2007 р. МЗС Росії та Міністерством культури, експортують ідеологію “Русского міра” за кордони Росії і, зокрема, в Україну. Формально зосередивши свою діяльність на підтримці російської мови й культури, фонд також просував російський наратив імперської історії та російську інтерпретацію історії Другої світової війни. Подібним чином численні філіали російських закладів вищої освіти та університетів (більшість з них у Криму) також просували російську ідентичність та культурні цінності. Останнє за рахунком, але не за важливістю, те, що російські культурні продукти (особливо масова література, фільми та телесеріали) переважали на українському ринку. Вони сприяли експорту цінностей та ідей, пов’язаних з російською імперською історією, російським патріотизмом, восхвалянням російської та радянської армії та служби безпеки, а також антизахідництвом.

В останні роки, зі зростаючою ідеологічною конфронтацією Росії з Заходом, “Русскій мір” розвинувся в консервативний проект, базований на ідеї альтернативної російської цивілізації, спрямований на стримування та протидію експансії чужих західних цінностей. На додачу до антиамериканізму, новий антиєвропейський дискурс набув особливого значення. Цей дискурс апелює до традиційних сімейних цінностей і ґендерних ролей, вважає європейські “сексуальні відхилення” результатом демократії та лібералізму, а також представляє Pосію як “останній бастін нормальності” (Riabov, Riabova, 2014). Невипадково, російські ЗМІ намагалися компрометувати нещодавні масові протести в Україні, які розпочалися під проєвропейськими гаслами, зводячи європейські цінності до питання сексуальних меншин. У російських громадських медіа про проєвропейський вибір України часто дискутували в сексуальних термінах, як сексуальне відхилення й відмову від ґендерних норм.

Як російський проект м’якої сили (soft power), “Русскій мір” “тісно пов’язаний з дискурсами спільного минулого та зі спільними цінностями, культурою й історією, які з нього випливають” (Bogomolov / Lytvynenko 2012, с. 3). Це особливо справджується у випадку України, адже “значна частина російської політичної еліти сприймає Україну, як частину власної ідентичності їхньої країни”, та “внаслідок цього, Росія покладається на свої національні міфи, створюючи наративи і проекти, призначені для того, щоб зв’язати Україну з Росією у “спільному майбутньому” (Bogomolov / Lytvynenko 2012, с. 1). В останні роки, пам’ять про “Велику Вітчизняну війну”, а також героїчний наратив і символи військової слави, пов’язані з радянською/російською перемогою у Другій світовій війні, зіграли основну роль у російському експорті політики ідентичності до України. Тоді як м’яка сила ЄС полягає у привабливості її способу життя та її політичних цінностях таких як: верховенство права, повага до прав людини, толерантності тощо, й звертається перш за все до освічених людей, середнього класу та молодшого покоління, російська м’яка сила, з її посиланнями на спільні культурні цінності й історичну пам’ять, загалом апелює до іншого електорату: старшого покоління, менш освічених, ностальгуючих за Радянським Союзом, а також до споживачів російської масової культури.

З анексією Криму концепція “Русского міра” звузилася до російського етнічного націоналізму, який прирівнює російськомовних до росіян, а також заперечує саме існування України, принаймні на схід від Дніпра. Щоби надати нової ідентифікації цьому “неукраїнському” територіальному утворенню, російські ЗМІ винайшли концепцію Новоросії, яка перетворює схід і південь України на історичний регіон Росії. Далеке від невинного територіального брендингу, створення Новоросії уособлює побудову нової (гео)політичної реальності (Снеговая, 2014). Фактично, на “крайньому сході” України реалізується альтернативний націобудівничий проект, зі своїми власними формальними державними структурами, , легітимізовані “виборами”; зі своєю власною міфологією, героями та мучениками; і навіть із власною національною місією – “анти-фашизмом”. Роками готований Росією експорт альтернативних ідентичностей, кристалізація проросійського сепаратизму в Криму та на Донбасі доводить, що зовнішні актори можуть ефективно конкурувати з державою й підривати націотворення, особливо якщо ця держава слабка і корумпована, а правляча еліта – розколота.

4. Плинна ідентичність і потреба нової політики символів

2014 рік став найбільш драматичним у сучасній історії України: після місяців масових протестів й ескалації насилля слідувала втеча Віктора Януковича до Росії, блискавична анексія Криму, а також проросійська мобілізація на сході, яка вилилася у збройний сепаратистський конфлікт за військової та політичної підтримки Москви. Пряме вторгнення російських військ на Донбас у серпні 2014 р. змусило Київ прийняти рішення “заморозити конфлікт” хоча б тимчасово, однак ризик нової військової ескалації та повномасштабного вторгнення залишається високим. Колективна травма втрати території, війна із численними людськими жертвами й криза біженців, яка через це виникла, безпосередньо торкнулася мільйонів українців. Потрібне серйозне дослідження, аби зрозуміти, як ці події пережили у різних регіонах різні групи людей, і як вони вплинули на комплексну мапу українських колективних ідентичностей. Тут я можу лише окреслити кілька важливих напрямків, включно зі зростанням українського націоналізму; консолідацією української політичної/громадської ідентичності; а також де-факто інституалізації етнічних російських/ностальгічних неорадянських ідентичностей на сепаратистському Донбасі. Я також коротко розгляну перші кроки нового українського керівництва щодо політики ідентичності у контексті цих напрямків.

Зростання радикального українського націоналізму часто вважають найбільш тривожною тенденцією останніх років.  Російські ЗМІ, контрольовані Кремлем, презентують протести в Україні як рух радикальних націоналістів під традиційними “бандерівськими” гаслами, в основному сконцентрований на заході України. Радикальний націоналізм справді був присутнім на київському Майдані, але що більш важливо, історичні символи українського націоналізму (УПА і Степан Бандера) стали мейнстрімом у Києві і їх широко сприйняли навіть на півдні та сході України. Як зазначив Петро Сіверський (2014): “Майдан безперечно збільшив авдиторію національних рухів в Україні. В той же час, націоналізм втратив свою ексклюзивність. Гасло “Слава Україні!”, яке було фірмовим знаком бандерівців, зараз повторюють усі, окрім одіозних українофобів. Сьогодні в українському суспільстві націоналізм широко розглядається як інструмент дерадянізації, виправданий іноземною агресією сусідньої країни. Багато радикальних націоналістів вступили в Національну Гвардію і борються проти сепаратистів; їхня героїчна жертва перешкоджає лібералам осуджувати ультраправу ідеологію. В той же час, масова ідентифікація з символами українського радикального націоналізму не обов’язково означає підтримку його ідеологічної доктрини; нерідко це вираження захисної ідентичності перед лицем агресивної російської пропаганди (Портнов 2014 b). Це знайшло своє відображення у тому, що націоналістична мобілізація українського суспільства не збільшила популярність ультраправих партій: на останніх парламентських виборах обидві – “Свобода” та “Правий Сектор” – не були обрані до парламенту.

В той же час, протести на Майдані, які журналісти охрестили Революцією Гідності, заклали фундамент для будівництва громадянської української нації. Більшість протестувала під громадянськими гаслами – за проєвропейську Україну, проти корумпованого режиму, насилля з боку міліції й незаконних обмежень прав людини, а також за свободу ЗМІ. На відміну від Помаранчевої Революції, яка була масовою мобілізацію на підтримку кандидата в президенти від опозиції, Євромайдан був позапартійним рухом і не був під прямим контролем політичної опозиції. Перші жертви серед протестувальників були вірменського та білоруського походження – обставина, яка посилила самоусвідомлення Майдану як політичного, а не етнічно-націоналістичного руху. Згідно із соціологічним опитуванням, проведеним фондом “Демократичні ініціативи” у грудні 2013 р., західна Україна була краще представлена на київському Майдані (51,8% впродовж масових демонстрацій і 42,4% серед постійних протестувальників), ніж центральна Україна (30,9% і 34,4%); але східна та південна (17,3% і 23,2%) також були присутніми (Демократичні Ініціативи 2013). Більше того, у лютому 2014 р. масові протести проти уряду Януковича та проросійського сепаратизму відбулися у містах на сході та півдні. Без підтримки значною мірою російськомовного середнього класу в Києві протести можливо не могли б вистояти впродовж такого тривалого часу. Та обставина, що українська єврейська громада підтримала Євромайдан і спростувала звинувачення в антисемізмі, які поширювали російські медіа (Портніков 2014) також свідчить про те, що протести створили можливість збудувати сучасну політичну націю. Згідно з львівським істориком Василем Расевичем, внаслідок цих подій, деструктивна політика ідентичності, що використовує суперечливі історичні пам’яті, може врешті бути заміщена об’єднуючим наративом: “Революція Гідності та війна за суверенну незалежну Україну – це вже спільна українська історія, історія формування політичної нації, історія перемоги українського громадянського суспільства” (Расевич 2014).
 
Проукраїнські сили консолідувалися також на сході та півдні України. Нове об’єднання місцевого бізнесу, громадянського суспільства та колишніх контреліт виникло довкола основного плану забезпечення миру, стабільності та безпеки, і цей план виявився де-факто проукраїнським. Особливо показовим є випадок Дніпропетровська, де місцевий олігарх Ігор Коломойський використовує свої фінансові та організаційні ресурси не лише для того, щоб запобігти військовому проросійському сепаратистському перевороту згідно донецького й луганського сценарію, але також допомагає активній проукраїнській меншості змінити атмосферу у місті. Типове індустріальне місто радянського типу Дніпропетровськ, яке донедавна голосувало за Партію Регіонів, за останні місяці стало бастіоном українського громадянського націоналізму (Портнов 2014а). У Харкові, тепер прифронтовому місті, місцевий Євромайдан перетворився на громадську мережу волонтерських груп, що допомагають українській армії, дбають про поранених солдатів та біженців з Донбасу. Одеса тільки повільно оговтується після запеклих сутичок 2 травня, які забрали життя десятків людей (більшість з них проросійські активісти, які загинули у пожежі в будинку профспілок), а нова місцева влада і громадські активісти вже ініціювали публічне розслідування та процес примирення, який повинен зцілити посттравматичний синдром. У цих містах маркування публічного простору українськими національними кольорами і символами стало громадською політикою ідентичності, що протидіє загрозам, пов’язаним з сепаратизмом й російською експансією.

Парадоксально, але російський президент Путін значною мірою посприяв консолідації України, забезпечивши ідеальне втілення зовнішнього ворога. Згідно з соціологічним опитуванням, проведеним Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), відсоток позитивного ставлення до Росії серед українців упав з 80% до 48% після анексії Криму (Кириченко, 2014). Отруївши українсько-російські стосунки на десятиліття, Москва також посприяла національній консолідації в Україні, хоча й на антиросійській основі. В той же час ця консолідація також є значною мірою прозахідною та підтримує довготривалі тенденції зростаючих проєвропейських прагнень в українському суспільстві. Цей новий проєвропейський консенсус відображено в результатах позачергових парламентських виборів у жовтні 2014 р.: і комуністи, і ультраправі не змогли потрапити до парламенту, а Партія Регіонів тепер в опозиції, тоді як проєвропейські та проукраїнські демократичні сили отримали преважну більшість місць.

Звісно перемога проєвропейських сил була частково результатом  неучасті Криму та значної частини Донбасу, так само як і низької явки деморалізованого електорату Партії Регіонів на сході. Важко заперечити й те, що роз’єднуючі лінії в українському суспільстві поглибилися в наслідок громадянського конфлікту. Згідно з опитуваннями КМІСу від вересня 2014 р., відбулося впевнене зростання антиукраїнських настроїв на сході, головним чином через те, що “антитерористична операція” київського уряду не користується популярністю серед місцевого населення. Території, підконтрольні проросійським сепаратистам, покидають економічно активні та проукраїнські громадяни, тоді як населення, що залишається, відрізане від українських ЗМІ й віддане на поталу агресивній російській пропаганді, яка звинувачує Київ у військовому конфлікті. Лідери сепаратистів донецької та луганської “республік” опираються на антиукраїнську ідентичність і на антизахідні шовіністські ідеї російського націоналізму а-ля Алєксандр Дугін. Нещодавно прийнята “конституція” “Донецької Народної Республіки” вже оголосила нову державу частиною “Русского міра”, надала Російській православній Церкві статус державної релігії, а також заборонила аборти й гомосексуалізм. Рівень антиукраїнської ненависті, який культивують лідери ДРН,  продемонстрований принизливими “парадами” українських військовополонених на одній із центральних вулиць Донецька 24 серпня 2014 р., в День незалежності України. Ця подія наслідувала сталінський парад німецьких військовополонених у Москві в 1944 р.

Загалом, протести на Майдані, анексія Криму Росією та військовий конфлікт на Донбасі сконсолідували проукраїнську більшість і в той же час ще більше поляризували українське суспільство. Більше того, конфлікт на Донбасі ще далекий від свого вирішення, а нова військова ескалація чи навіть пряме російське вторгнення не можуть бути виключеними. Це ставить додатковий виклик перед українським керівництвом, яке в даній ситуації опинилося між патріотичною мобілізацією суспільства та потребою примирення й ідеологічного компромісу, щоб запобігти подальшому відчуженню амбівалентної більшості на сході. Чи продовжить президент Петро Порошенко й український парламент політику історичної пам’яті Віктора Ющенка, що була спрямована на реабілітацію та героїзацію УПА, чи, вивчивши урок недавнього минулого, вони радше спробують нівелювати антагоністичні пам’яті та ідентичності? У своїй промові на День незалежності в серпні 2014 р. Порошенко згадав обидві  героїчну традицію УПА, але і порівняв боротьбу за український Донбас з “Великою Вітчизняною війною” – на перший погляд парадоксальне ідеологічне поєднання (Портнов, 2014b). У жовтні 2014 р., коли запитали про його позицію щодо того, чи заслуговують вояки УПА на визнання, Порошенко відповів, що варто було б розглянути надання ветеранам законного статусу учасників бойових дій у Другій світовій війні. Незабаром, 14 жовтня, він оголосив свято Покрови новим державним святом – Днем захисників України – таким чином покінчивши з радянською традицією святкування Дня захисників Вітчизни 23 лютого (Прес-служба Президента 14.10.2014).  Оскільки 14 жовтня є також символічним днем заснування УПА, таке рішення спровокувало критику з боку ідеологічних опонентів українського націоналізму.

Через місяць Петро Порошенко здійснив ще один важливий символічний акт, оголосивши 21 листопада Днем гідності та свободи: “Україна – це територія гідності й свободи. Такими нас зробила не одна, а дві революції – наш Майдан 2004 року, який був Святом Свободи, і Революція 2013 року, Революція Гідності” (Прес-служба Президента 13.11.2014). День Свободи спочатку був запроваджений президентом Віктором Ющенком, і його мали відзначати 22 листопада на спомин Помаранчевої Революції, однак цю ініціативу скасував президент Янукович. Таким чином Порошенко відновив цю традицію, заклавши в неї нове значення. Інституалізація наративу Революції Гідності відповідає очікуванням патріотично налаштованої громадськості і відсилає до громадянської концепції нової української ідентичності, яка визначається через загальнолюдські цінності.

Пошук примирення історичних наративів вкрай необхідний, щоб Україна досягнула внутрішньої стабілізації. Проте, мета примирення навряд чи сумісна з вимогами Майдану – дерадянізацією, люстрацією державного апарату і покаранням чиновників, відповідальних за кровопролиття у Києві в лютому 2014 р. Разом з комуністичною партією, що опинилася під загрозою судової заборони, серйозно марґіналізованою є Партія Регіонів. Консенсус, якщо його взагалі можна досягнути, мав би заборонити неорадянського привида – іншими словами, скинуті пам’ятники Леніну навряд чи будуть відновлені, навіть на сході. В будь-якому разі, навіть якщо політичне вирішення конфлікту на Донбасі буде знайдено, ідеологічне примирення Києва з теперішнім керівництвом Донецької чи Луганської “республік”, що приймає російський націоналізм і неосталінізм, важко уявити.    
         
Вчені, що займаються українознавчими студіями, роками обговорюють, скільки націоналізму потребує Україна та скільки може витримати. Однак сьогодні баланс етнічних/культурних компонентів і громадянських/політичних цінностей став питанням виживання нації. Високий попит на реформи й антикорупційну політику, прагнення до миру та стабільності в усіх регіонах України, можуть стати об’єднавчою програмою для країни, тоді як поляризуючі питання – такі як історична пам’ять чи статус російської мови ¬– потрібно відкласти вбік. Проте відкритим залишається питання, чи зможуть політики утриматися від спокуси продовжити стару гру.

Авторизований переклад з англійської Лесі Стахнів.

Уперше опубліковано у: Die Friedens-Warte, vol. 89 (2014), no. 1–2.

1.   Більше про ідеологію "Русского мира" у стосунку до України див.: Яблонський та ін. 2014, див. також Jilge 2014.

Бібліографія:

Bogomolov, Alexandr / Oleksandr Lytvynenko (2012): A Ghost in the Mirror: Russian Soft Power in Ukraine. Russia and Eurasia Programme. REP RSP BP 2012/01.  (retrieved on 28.11.2014).

Brubaker, Rogers (2011): Nationalizing States Revisited: Projects and Processes of Nationalization in Post-Soviet States. In: Ethnic and Racial Studies 34/11, pp. 1785-1814.

Демократичні Ініціативи (2013): Майдан-мітинг і Майдан-табір: схоже і відмінне. (retrieved on 28.11.2014).

Гудков, Лев (2004): Негативная идентичность. Москва: НЛО.

Jenne, Erin K. / Florian Bieber (2014): Situational Nationalism: Nation-building in the Balkans, Subversive Institutions and the Montenegrin Paradox. In: Ethnopolitics 13/5, pp. 431-460.
 
Jilge, Wilfried (2014): Die Ukraine aus Sicht der „Russkij Mir“.  (retrieved on 28.11.2014).

Kasianov, Georgiy (2014): How History Goes Wrong: Historical Politics and its Out-comes. In: Cultural Anthropology Online (28.10.2014).  (retrieved on 28.11.2014).

Кириченко, Ирина (2014): Інтерв’ю з Володимиром Паніотто. Украина-Россия: неравная любовь, неравная ненависть. У: Зеркало Недели (03.10.2014).  (retrieved on 28.11.2014).

Прес-служба Президента (14.10.2014): Президент встановив 14 жовтня Днем захисника України.  (retrieved on 28.10.2014).

Прес-служба Президента (13.11.2014): 21 листопада вУкраїні відзначатиметься День Гідності та Свободи, 22 січня – День Соборності – укази Президента. (retrieved on 28.11.2014).

Портнов, Андрій (2014a): Днепропетровск. Там, где начинается Украина.  (retrieved on 28.11.2014).

Портнов, Андрій (2014b): Украинский шпагат.  (retrieved on 28.11.2014).

Расевич, Василь (2014): Нові герої – нова спільна історія. (retrieved on 28.11.2014).

Riabchuk, Mykola (2008): Holodomor: The Politics of Memory and Political Infighting in Contemporary Ukraine. In: Harriman Review 16/2, pp. 3-9.

Riabov, Oleg / Tatiana Riabova (2014): The Decline of Gayropa? How Russia Intends to Save the World.  (re-trieved on 28.11.2014).

Shevel, Oxana (2011): The Politics of Memory in a Divided Society: A Comparison of Post-Franco Spain and Post-Soviet Ukraine. In: Slavic Review 70/1, pp. 137-164.

Сіверський, Петро (2014): Націоналізм на узбіччі.  (retrieved on 28.11.2014).

Снеговая, Мария (2014): Создание новой политической реальности. У: Ведомости (19.05.2014).  (retrieved on 28.11.2014).

Suny, Ronald G. (1999): Provisional Stabilities: the Politics of Identities in Post-Soviet Eurasia. In: International Security 24/3, pp. 139-178.

Wilson, Andrew (1996): Ukrainian Nationalism in the 1990s: A Minority Faith. Cam-bridge: Cambridge University Press.
 
Wilson, Andrew (1998): Redefining Ethnic and Linguistic Boundaries in Ukraine: Indigenes, Settlers and Russophone Ukrainians. In: Graham Smith / Vivien Law / Andrew Wilson / Annette Bohr: Nation-building in the Post-Soviet Borderlands: The Politics of National Identities. Cambridge: Cambridge University Press, pp. 119-138.
Wilson, Andrew (2000): The Ukrainians: Unexpected Nation. New Haven: Yale University Press.

Яблонський, Василь та ін. (2014): Україна та проект Русского Міра. Аналітична доповідь. Київ: Національний інститут стратегічних досліджень.

Zhurzhenko, Tatiana (2010): Borderlands into Bordered Lands. Stuttgart: Ibidem.