«Містере Спікер! Президент Сполучених Штатів!» – гучно оголосив сенатський пристав, і зала Палати Представників вибухнула оплесками. Стрункий високий чоловік у сірому костюмі та парадній синій краватці у сіру смужку виріс у дверях. У супроводі кількох членів Палати та Сенату він підійшов до трибуни секретаря Палати. Усміхаючись, відповідав на потиски рук, обмінювався привітаннями, і час від часу кивав пальцем на конгресменів, сенаторів та представників уряду, що хотіли зустрітись із ним поглядами і перемовитись кількома словами. Коли він підійшов до трибуни секретаря, зала довго вітала його аплодисментами. Чоловік, на якого була звернена вся увага присутніх, був явно задоволений. Він пообіцяв своїм слухачам, що сьогодні говоритиме про «великі справи», «великі зміни» й «великі проблеми». І дотримав своєї обіцянки.
У вівторок, 28 січня 1992 року, вранці, кілька хвилин по дев’ятій Президент Джордж Г. В. Буш збирався проголосити свою третю і найважливішу доповідь Конґресу про ситуацію в країні, якої так чекала преса та мільйони американців біля екранів телевізорів. Від Президента чекали, що він підіб’є підсумки минулого року, що виявився одним з найнезвичайніших років не лише його каденції, а й всієї історії США після Другої Світової Війни, а також окреслить майбутню політику своєї держави й світу. Коли аплодисменти врешті вщухли, Буш розпочав свою промову: «Ви знаєте, ця доповідь була так розрекламована, і я безперечно хотів би, щоб вона мала велику популярність. Однак мені не вдалося переконати Барбару проголосити її замість мене». Зала знову вибухає оплесками, члени спільного засідання Конгресу встають.
Самоіронічний жарт зазвичай cухуватого і стриманого Буша явно потрапив у десятку. Сріблясто-сива Барбара з широким усміхненим обличчям сиділа у першому ряду на балконі, поруч із Біллі Ґремом, найвідомішим американським євангелістом. Справді, вона була наділена шармом, якого бракувало її чоловікові. Але цього разу він виявився на висоті – у його промові, підготовленій з допомогою медіа-консультантів (дехто із них займався із Бушем під час минулої президентської кампанії) були такі сильні місця, що слухачі знову й знову зривалися на ноги1.
Частина доповіді, що спонукала і республіканців, і демократів проявити солідарність із Президентом, була присвячена американській зовнішній політиці й позитивним змінам у світовій політиці, що відбулися за рік – від останньої доповіді Президента у січні 1991. Успіхи Буша на міжнародній арені визнавали і вороги, і друзі: «Сьогодні ми зібралися у драматичний, але надзвичайно багатообіцяючий час нашої історії та історії людства, - заявив Буш. – За останні дванадцять місяців світ пережив зміни майже біблійного масштабу».
Буш згадав про драматичні події 1991 – початок цього року ознаменувався тим, що американці та їхні союзники розпочали операцію «Буря в пустелі» проти Саддама Хусейна, кінець – розпадом Радянського Союзу. «Цього року комунізм помер», – заявив Буш радісній аудиторії. «Але найважливіше, що сталося у світі, у моєму житті, у наших життях – це те, що милістю Божою Америка перемогла у Холодній війні», – ці слова президента потонули в схвальних вигуках. Зала аплодувала йому стоячи. Продовжуючи промову, Президент за мить ще раз наголосив: «Холодна війна не закінчилася – ми її виграли».
Далі Джордж Буш згадав про те, які жертви довелось принести американським солдатам та платникам податків, щоб досягнути цієї перемоги. Завершився його виступ дуже емоційно. Президент говорив про майбутнє покоління американців:«Сьогодні, вперше за 35 років, наші стратегічні бомбардувальники відпочивають. Режим цілодобової бойової готовності скасовано. Завтра наші діти вчитимуть у школі історію і ботаніку. І в них уже не буде занять із підготовки до повітряної тривоги, як у моїх дітей. Їм не треба буде залізати під парти і закривати руками голови – бо ж раптом почнеться ядерна війна. Моїм онукам не треба буде цього робити, їм не снитимуться страшні сни, які снились дітям кілька десятиліть тому. Небезпеки, звісно, ще є. Але довгий нескінченний кошмар позаду». Слухачі знову вибухнули оваціями.
Буш не лише заявив, що Холодна війна завершилась і Америка перемогла у довгій боротьбі. Він також запропонував свою візію нової ролі, яку Америці призначено відіграти у нову добу. «Одного дня світ розпався на два озброєні табори, тепер же є одна могутня сила – Сполучені Штати Америки», – оголосив з тріумфом Буш. Президент з’ясував також, що він збирається робити із цією щойно здобутою могутністю. «Поки я залишаюся на посаді Президента, я й надалі надаватиму підтримку свободі скрізь, де це потрібно. І це не тому, що я такий самонадійний, чи такий альтруїст. Я робитиму це задля безпеки наших дітей, щоб вони були захищені. В одному я не сумніваюся: використання сили задля миру – не порок, політика ізоляціонізму задля безпеки – не чеснота». Зала знову зустріла Бушеві слова оплесками. Все було очевидно: Америка перемогла СРСР, здобула перемогу в Холодній війні, і тепер їй призначено керувати світом2.
Ця риторика кардинально відрізнялася від ретельно вивірених і набагато скромніших виступів Буша та його радників до відставки Ґорбачова 25 грудня 1991. Нові інтонації явно були пов’язані із передвиборною президентською кампанією, що була у розпалі в США. Тепер з’явилась нова передвиборна стратегія: зведення до спільного знаменника нещодавного розпаду СРСР, колишнього ворога Америки і завершення Холодної війни (хоча, на думку адміністрації Президента, вона завершилась принаймні за рік-два до того). Намагаючись не ускладнювати і без того складну ситуацію для Ґорбачова у 1990, після об’єднання двох Німеччин, Президент Буш вирішив не розпочинати «танець на [Берлінській] стіні», як це називали деякі його радники. У той час прихильники жорсткого режиму в СРСР ще були здатні на опір: Прибалтика мусила виборювати свою незалежність, Східна Европа де факто ще була окупована радянською армією. Тепер всі ці проблеми зникли, і можна було тішитись відчуттям перемоги. Можна було не згадувати, що у грудні 1989 на Мальті Буш і Ґорбачов оголосили про завершення Холодної війни, а у Білому Домі заявили про те, що зустріч двох Президентів у Москві у липні 1991 року – це перший саміт, що відбувся після Холодної війни. Можна було зігнорувати – принаймні публічно – голосні протести Ґорбачова, якому не подобалося, що його обвели навколо пальця, і позбавили ролі героя, що завершив конфлікт. А Буш начебто приватно запропонував Ґорбачову «не звертати уваги на те, що там балакатимуть під час президентської кампанії». У жовтні 1992 Ґорбачов в інтерв’ю для «Нью-Йоркер» заявив, мовляв, він згоден, що деякі речі під час президентської кампанії необхідні, але якщо стверджувати подібне на повному серйозі – то це – величезний обман»3.
Передвиборна стратегія «Перемоги у Холодній війні» виявилася не надто ефективною. Країна переживала економічну кризу, а дані соцопитувань свідчили, що президент, який був украй популярний менш, ніж за рік до того – відразу після завершення війни у Перській Затоці його підтримувало 89% виборців – що ближче до президентських виборів 1992, то все швидше втрачав підтримку. За даними газети «Вашинґтон Пост», більш як половина опитаних оцінили його доповідь Конґресу негативно. Подібно до ще одного лідера воєнних часів, Вінстона Черчілля, Бушеві не вдалося подати з вигодою для себе свої успіхи на зовнішній арені (Черчіль був надто запальний, Буш – надто холодний). І в тому випадку, і в іншому виборці хотіли змін.
Подібно до Черчілля, Буш намагався вплинути на формування суспільної пам’яти про війну, яка завдяки його політиці закінчилася. Разом із своїм радником з питань національної безпеки Брентом Скаукрафтом, Буш пише спогади про цей період. Безперечно, автори намагалися бути об’єктивними, зокрема, й стосовно власної ролі в цих подіях. Але їхня історія Холодної війни завершується не падінням Берлінської стіни 1989, а розвалом Радянського Союзу наприкінці 1991. На католицьке Різдво Ґорбачов востаннє телефонує до Президента США – і на цьому завершується книга спогадів Буша й Скаукрафта A World Transformed. Отож, завершення Холодної війни – за візією Буша й Скаукрафта – мало місце не у 1989, з чим згоджується більшість істориків, а дещо пізніше, і збіглося із завершенням президентського терміну Буша4.
У 1990-х працівники Адміністрації Буша публікували спогади і давали інтерв’ю, допомагаючи створити наратив про завершення Холодної війни, яка начебто закінчилася з розпадом Радянського Союзу. Вони об’єднували перше й друге, не приписуючи явної заслуги США за останнє, адже Білий Дім довго намагався зберегти цілісність Радянського Союзу. Дехто з працівників адміністрації вважав, що їх, по суті, позбавили по-справжньому заслуженого відчуття перемоги. Роберт Ґейтс пише у своїх спогадах, що також завершуються подіями кінця 1991, мовляв, «Джордж Буш, що відмовився «танцювати на Стіні», не збирався проголошувати перемогу у Холодній війні. Не було ніяких національних урочистостей, таких, як після перемоги у Перській затоці… Холодну війну ми виграли, але параду так і не дочекалися». На думку Ґейтса, одна з причин того, чому не відбулися всенародні святкування, вкрай проста: «у грудні 1991 Вашинґтон не був готовий одностайно стверджувати, що це саме Сполучені Штати, допомогли СРСР передчасно померти»5.
Посол Джек Ф. Метлок, що представляв адміністрацію Буша у Москві в 1987-1991 рр., і покинув столицю СРСР напередодні серпневого путчу часто повторював, що завершення Холодної війни, крах комунізму і розпад Радянського Союзу – факти, звісно, пов’язані, але це далеко не одне й те саме. Метлок принагідно заявив, що «позиція США щодо цих трьох подій була дуже неоднаковою, й Америка відіграла у всіх них дуже різну роль». На думку колишнього посла, Сполучені Штати написали сценарій завершення Холодної війни, і допомогли покінчити з комунізмом, борючись за права людини. Однак Радянський Союз також був зацікавлений у завершенні конфлікту, а крах комуністичної системи був також і здобутком СРСР, а не лише заслугою Америки. Коли Радянський Союз розпався, адміністрація США визнала незалежність республік Прибалтики, але виступала за те, щоб решта республік так і залишалися у складі СРСР. «Річ у тому, що це не ми розвалили Радянський Союз, хоча дехто хотів би тепер приписати цей факт собі, і деяким шовіністським колам у Росії також вигідно нас у цьому звинувачувати. Але ж це неправда, та й годі»6, - підкреслює Метлок.
Якщо розвал Радянського Союзу не був заслугою (принаймні, першочерговою) адміністрації США, і це не те саме, що крах радянської версії комунізму чи перемоги Америки у Холодній війні, то що ж тоді стало причиною раптового кінця однієї з наймогутніших світових імперій? Джордж Ф. Кеннан, один із найвидатніших ідеологів і дослідників Холодної війни у 1995 писав: «Переглядаючи історію міжнародних відносин у модерний час, який – можна припускати – розпочався у середині XVII століття і триває дотепер, мені важко знайти дивнішу й приголомшливішу подію, і на перший погляд таку, що зовсім не піддається поясненням, аніж раптовий повний розвал і зникнення з міжнародної арени могутнього спадкоємця Російської імперії – Радянського Союзу – процес, що почався 1987 і завершився 1991 року»7.
Те, що для Кеннана у той час не піддавалося жодним поясненням, для декого з колишніх помічників Ґорбачова навряд чи було загадкою. «Насправді у СРСР відбулося у 1991 те, що ставалося з іншими імперіями, коли приходив «їхній час», а їхній потенціал для історії був вичерпаний», - писав Анатолій Чєрняєв, підбиваючи підсумки 1991 року. На його думку, крах Радянської імперії просто став завершенням процесу розпаду світових імперій і їхнього зникнення з політичної мапи світу, що набрав сили на початку ХХ століття і був прискорений двома світовими війнами. Спадкоємці царів останніми втратили свої імперські володіння – те ж саме сталося з їхніми попередниками: володарями Габсбурзької, Османської, Британської, Французької, Португальської та інших, як приморських, так і позбавлених виходу до моря імперій. А до Радянського Союзу ставлення було особливим: дуже мало хто під час існування цього монстра вважав його за імперію, або був готовий вважати його союзом численних національних республік, а не національною державою . Навіть Чєрняєв висловлює свої міркування на цю тему вже після розвалу Союзу8.
Чи був Радянський Союз імперією, чи ні (бо ж дискусії про це і досі тривають), однак, йому судилося зникнути так, як зникають імперії, розколовшись відповідно до визначених етнографами ХІХ століття мовних та етнічних кордонів. У тому, як зникали різні світові імперії, є істотні відмінності, але також є і разючі подібності, особливо, коли йдеться про досвід СРСР і Великобританії. У 1945 Сталін почав вимагати й таки отримав два додаткові місця у Ґенеральній Асамблеї ООН для України й Білорусі. Ці республіки західні учасники ялтинської конференції трактували так само, як домініони Великобританії, хоча Канада й Австралія мали значно вищий рівень державної автономії, ніж Україна та Білорусь. З іншого боку, оскільки за етнічним складом Україна й Білорусь відрізнялися від Росії, вони мали більші підстави для членства в ООН, ніж американські штати (президент Рузвельт на ялтинській конференції намагався вибити місця в ООН для двох американських штатів – однак американське суспільство сприйняло цю ідею негативно).
Так само як домініони Великобританії, радянські республіки вийшли з-під влади російської метрополії в 1991 під проводом власних національних лідерів та інституцій. Подібно як інші залежні території та колонії ХХ століття, деякі з радянських республік позбулися союзних «уз» не всупереч бажанню панівної нації, а згідно з ним. Так, коли Україна вийшла із складу СРСР, лідери Російської Федерації не хотіли більше тримати у Союзі республіки Центральної Азії. Так само, як і у випадку інших європейських імперій, у Радянському Союзі постало питання про розширення громадянських прав, зокрема, виборчих, для мешканців радянських республік, які тепер могли впливати на питання, які раніше вирішувалися виключно у Москві – з огляду на це, подальше існування імперії в попередній формі стало невигідним російським елітам9.
Попри те, що Ґорбачов докладав усіх зусиль, щоб довести протилежне, виборна демократія й подальше існування СРСР виявилися несумісними. Часто забувають про те, що розпад Радянського Союзу відбувся внаслідок електоральної політики. Радянський колос упав менше, ніж за три роки після проведення перших напіввільних виборів у 1989 році. Падіння Радянського Союзу стало прямим результатом референдуму в Україні 1 грудня 1991, на якому понад 90% виборців проголосувало за незалежність. Цим референдумом було анульовано результати попереднього березневого референдуму 1991, на якому більше 70% його учасників проголосували за продовження перебування у складі Союзу за умови проведення кардинальних реформ. Життя чи смерть СРСР залежали від того, як проголосують виборці. Навіть секретне рішення президентів трьох слов’янських республік у грудні 1991 про завершення існування СРСР було підтримане переважною більшістю демократично обраних парламентарів Росії, України та Білорусі. І на противагу цьому, спроби зберегти СРСР у старій формі здійснювались не у демократичний спосіб, а через переворот, що за три дні зазнав поразки під Верховною Радою СРСР.
Впровадження виборної демократії кардинально змінило політичну ситуацію в СРСР і не могло не впливати на рішення лідерів країни, бо ж їхнє перебування при владі тепер залежало від народної підтримки. Обмежуючи набір політичних стратегій, доступних новим лідерам, демократія у той же час зміцнювала владу тих, кого підтримували виборці. Адже голосували люди, а формулювали питання, винесені на референдуми, й інтерпретували їхні результати політичні лідери – і в Москві, і в союзних республіках. Як неодноразово підкреслював Ґорбачов, питання про розпад СРСР ніколи не виносилось на референдум. Чи референдум про незалежність України означав розвал СРСР? Це питання треба було вирішувати політичними лідерам. Демократія посунула вбік лідерів, яким не вдалося здобути владні повноваження у результаті виборів. Наслідки конкуренції між народно обраним президентом Росії Борісом Єльциним та президентом СРСР Міхаілом Ґорбачовим, призначеним на цю посаду Верховною Радою – боротьба, що досягла свого крещендо в останні місяці 1991 – свідчать про те, що у цій драмі, яку ми реконструюємо, електоральна політика мала владу вирішувати долю головних акторів..
Міхаіл Ґорбачов розпочав революційні реформи, які продемонстрували стару істину: революції мають схильність пожирати власних дітей. Якщо Французька революція надихнула більшовиків, то західний лібералізм став джерелом ідей і риторики Ґорбачовської перестройки. Як і численні його попередники, Ґорбачов шукав на Заході вирішення проблем власної країни. Ці проблеми маніфестували себе у неспроможності успішної конкуренції із Заходом: на економічному, суспільному і врешті-решт, військовому рівні. Ще за Петра Першого на початку XVIII століття, російські еліти намагалися адаптували західну модель, і таким робом наздогнати Захід. Але знову й знову виявлялося, що ці моделі ніяк не допасовуються до російського незахідного суспільства, і не вестернізованих народних мас. Певні частини західних еліт робили все нові й нові спроби змінити суспільство, вдаючись або до військових переворотів як повстання декабристів, організоване офіцерами гвардії у грудні 1825, або ліберальні реформи, які проводив цар Алєксандр ІІ у другій половині ХІХ ст., або ж кривава революція 1917, яку очолив Владімір Лєнін. Реформи Ґорбачова стали найновішою спробою наздогнати Захід, імітуючи його.
Аналогічно до своїх безпосередніх попередників, Ґорбачов не вважав, що він живе в імперії чи керує імперією. Проте його спроби централізувати владу, ліквідувати всезагальну корупцію в республіках Центральної Азії, зробити ставку на російські кадри на кшталт Боріса Єльцина і його колишнього наставника Ґеннадія Колбіна, відштовхнуло республіканські еліти і спричинило перші за десятиліття виступи проти Москви. Оголосивши політику «гласности», дозволивши критикувати партію у ЗМІ й змушуючи комуністичні еліти заслужити право на владу в результаті виборів, Ґорбачов підштовхнув босів союзних республік та їхнє оточення значно далі, ніж збирався. Оскільки російським елітам та елітам інших республік довелося мати справу з протестами національної інтелігенції, а також опинятися перед викликами демократизації, очевидно, що вони більше дбали про виборчі урни, аніж про інтереси верховного кремлівського начальника. Отож раніше чи пізніше вони кидали виклик Москві, спершу вимагаючи автономії, а згодом – незалежности. Невдовзі Ґорбачову залишалося покладатися лише на армію, оскільки еліти відвернулися від нього, а націоналісти й ліберальні інтелектуали домагалися все більших свобод. За останні роки існування СРСР армію вводили то в одну союзну республіку, то в іншу (головнокомандувач начебто про це навіть не знав). У березні 1991 армія з’являється на вулицях Москви, щоб нагнати страху на Боріса Єльцина та його прибічників.
Оскільки до серпневого Путчу Ґорбачов був не лише президентом СРСР, а також генсеком КПРС, розмежувати падіння комунізму і розпад СРСР виявляється зовсім непросто. Існує думка, що після заборони компартії, яка вочевидь була клеєм, що зліплював союзні республіки докупи, вже не залишалося нічого іншого, що могло би об’єднувати Союз. Але по суті, на момент серпневого перевороту компартія вже нікого не об’єднувала, партійні лідери союзних республік стали лідерами парламентів, і президентами, незалежними від Москви. Партійні боси, що стали президентами, або невдовзі мали ними стати – скажімо, Іслам Карімов в Узбекистані, тепер боролись якщо не за незалежність власних республік, то за конфедеративну реструктуризацію СРСР.
Те, що Єльцин призупинив діяльність російською Компартії, не обірвало зв’язків між Москвою і союзними республіками, адже Москва вже не мала командно-контрольних функцій ніде, окрім радянської армії та КДБ. Проте це рішення спровокувало бунт колишніх партійних еліт, що сприйняли цю заборону як новий переворот у Москві, спрямований проти них. Перемовини між Ґорбачовим і Єльциним з одного боку, і лідерами союзих республік з іншого, тривали і після заборони Компартії, рухаючись за визначеною траєкторією, що вже не мала нічого спільного з компартією та рішеннями її керівних органів. Ґорбачов спромігся позбавити партійних діячів влади ще до заборони Компартії у Росії, де вона стала дуже зручною мішенню та цапом-відбувайлом для учасників перевороту, організованого переважно кагебістами та вищими армійськими чинами.
У публічних заявах, а згодом у спогадах, Ґорбачов мало не монополізував власну роль як захисника СРСР. Він стверджує, що підписання союзного договору було єдиним шансом зберегти Союз, опоненти ж Ґорбачова не лише перешкоджали йому, а ще й розхитували СРСР. Багато в чому це дійсно так, але не до кінця. Справжня боротьба у Москві велася не між тими, хто був за Союз і проти нього, а між двома таборами, що мали різні погляди на майбутній Союз. Після серпневого перевороту Ґорбачов відмовився від пропозиції Єльцина перетворити Союз на конфедерацію. Формально ж він був зобов’язаний погодитися з цією ідеєю, бо лише так можна було вести будь-які майбутні переговори про долю СРСР. Однак на практиці Ґорбачов був проти конфедерації аж до підписання Біловезького договору, коли вже говорити про конфедерацію було запізно.
Табір прибічників двох візій Союзу розколовся не лише на прихильників Ґорбачова і Єльцина. Табір самого Ґорбачова також був поділений. Помічники Ґорбачова Ґеорґій Шахназаров та Анатолій Чєрняєв скептично ставились до намагань свого шефа змусити лідерів республік підписати новий союзний договір. Останній міністр оборони СРСР, маршал Євґєній Шапошніков вважав, що найбільша помилка Ґорбачова – те, що той не поставився всерйоз до ідеї конфедерації. Через десять років Шапошніков напише: «Якби Ґорбачов пішов назустріч тим тенденціям, що передбачали ідею конфедерації, за загальною згодою надавши центру монополію на зв’язок, транспорт, оборону, єдину зовнішню політику, та інші спільні для всіх республік компоненти життя й діяльности суспільства, хто знає, у якій державі ми би жили сьогодні». Як і решта військовокомандуючих, Шапошніков відмовився підтримувати Ґорбачова, коли той перед і після підписання Біловезької угоди шукав допомоги у військових, щоб зберегти свою модель Союзу10.
Боріс Єльцин був постатю набагато складнішою за нав’язаний популярний образ політика, що викопав могилу комунізму, розвалив СРСР, і створив сучасну Росію. Єльцину та його радникам СРСР був набагато ближчий, ніж зазвичай їм приписують коментатори. Навіть у найрадикальнішого з Єльцинових радників не було спершу й думки про розвал СРСР. Найвпливовіший з них, Гєннадій Бурбуліс, згадує, що «передовсім йшлося не про те, щоб розвалити СРСР, а про те, щоб знайти можливості й ресурси керувати Російською Федерацією за принципами ефективного управління». Тоді, навесні 1990, на думку Бурбіліса, консервативна Верховна Рада СРСР перешкоджала проведенню реформ, що змушувало лідерів демократичної опозиції зосередитися на Росії. Коли Єльцина обрали спікером російського парламенту, тоді нарешті можна було говорити про реальне втілення в життя політичних цілей депутатів демократичного блоку.
До серпневого путчу головною метою Єльцина було вибороти максимум влади і ресурсів від центру, включно із правом власности на величезні природні багатства Російської Федерації. Цієї мети Єльцин досягнув наприкінця липня 1991. Путч став загрозою для цих щойно здобутих можливостей, зокрема, для контролю над ресурсами Росії, президентом якої Єльцин тепер був. Однак поразка путчу дала Єльцину та його команді шанс повернутися у всесоюзний політичний простір, який до путчу перестав їх цікавити. Єльцин, перешкодивши путчистам врятувати СРСР, тепер вирішив взяти це завдання на себе. Бюрократи союзного центру зазнали поразки, влада Ґорбачова ослабла, отож Єльцин та його прибічники могли силоміць перебрати контроль над структурами Союзу. Єльцин, що насильно захопив центральні важелі управління, був куди могутнішим і динамічнішим лідером за Ґорбачова, що підштовхнуло союзні республіки до бунту й проголошення незалежности. Єльцину довелося йти на поступки. Він відмовляється від спроб захопити всю владу у свої руки, і переходить до перемовин про конфедеративний устрій. Конфедерація дали би Росії достатньо можливостей для здійснення власних суспільно-економічних реформ, не залежачи від консервативних еліт не-російських республік.
Для команди Єльцина Росія була плацдармом молодої радянської демократії та демократичної програми економічних реформ. У цьому сенсі єльцинова команда нагадувала большевиків лєнінських часів, для яких Росія також була плацдармом для спасіння революції, та її програми всесвітніх соціально-економічних перетворень. Проте між цими двома візіями були численні відмінності: у 1917 Лєнін твердив, що задля інтересів світової революції марксисти багатонаціональної Російської імперії мають об’єднатися, тепер же російські демократи були переконані, що самі без республік вони краще дадуть раду із Росією. З економічного погляду у цьому був чималий чималий сенс. Якщо під час большевицької революції Лєнін заявляв, що Революція не переможе без українського вугілля, то у 1991 найбільші союзні багатства, зокрема багатющі мінеральні ресурси, містилися саме на території Російської Федерації, а не союзних республік. Розпад СРСР відрізнявся від кінця інших імперій тим, що багата на корисні копалини метрополія позбавила колишні колонії можливости скористатися цими копалинами. Втративши свої колишні колонії, Росія виграла набагато більше, аніж колишні імперії. Єльцин та його команда не просто про це знали, а на це розраховували11.
Замислюючись над питанням розпаду СРСР, важко переоцінити значення особистого суперництва між Ґорбачовим та Єльциним. І у той час, і пізніше, жоден з цих лідерів не соромився відверто озвучувати взаємні претензії. У своїх спогадах Єльцин називає психологічні причини, через які йому не хотілося іти в політиці слідами Ґорбачова і триматись його позиції, ставши президентом Росії. А Ґорбачов у своїх спогадах звинуватив Єльцина, що той, мовляв, розвалив СРСР тільки аби позбутись Ґорбачова як президента СРСР. Перспектива бути номінальним лідером у союзній конфедерації, провідна роль у якій належала би Росії і Єльцину, Ґорбачову явно не пасувала. Деякі сучасні російські дослідники вважають за основну причину розвалу СРСР саме суперництво між Ґорбачовим і Єльциним. Інші, скажімо, колишній силовик, що брав участь у серпневому путчі, генерал Валєнтін Варєнніков, був переконаний, що не лише Єльцин, а й більшість російських лідерів просто терпіти не могли Ґорбачова, який часто обводив їх навколо пальця. Безперечно, Єльцин був ображений і на керівництво Компартії, і на Ґорбачова зокрема, і через це він з таким ентузіазмом сприймає політичну програму російських демократів. Але загалом саме ця програма – в економічному, соціальному й політичному аспектах, визначала Єльцинову політику й керувала його політичними рішеннями, а не його нанвисть Ґорбачова12.
Попри всю свою неприязнь до Ґорбачова, Єльцин радився з ним перед поїздкою уБіловезьку пущу і розпочав там переговори з Леонідом Кравчуком, запропонувавши йому схвалений Ґорбачовим план реформи СРСР. Однак визначальною для долі імперії виявилася позиція українського лідера, підкріплена результатами українського референдуму про незалежність 1 грудня 1991. Ні Ґорбачов, ні Єльцин не уявляли, що Союз зможе існувати без України – другої після Росії республіки за кількістю населення і за розмірами економічних внесків у союзну казну. Російські лідери дуже скептично ставилися до того, щоб братина себе всі витрати імперії, і могли би згодитись на таке лише за умови, що цю ношу розділить і Україна. До того ж, про що неодноразово нагадував Бушеві Єльцин, без слов’янської України республіки Центральної Азії домінуватимуть над Росією. А більшість із цих республік, за винятком хіба що Казахстану, залежала від чималих субсидій із Москви.
Коли серед західних науковців порушується питання про те, кому ж приписувати вину чи заслугу за розпад СРСР, всі здебільшого показують пальцем на Росію, і згадують як вона повстала проти центру. Безумовно, цей фактор однозначно важливий, проте він змушує зосереджуватись виключно на конфлікті між Єльциним та Ґорбачовим. Однак значення цього конфлікту як чинника, що мав вирішальне значення для долі СРСР стає все меншим, що більше часу минає від подій серпневого перевороту. У грудні 1991 року Росія успішно перебрала контроль над союзними інституціями, або домоглась того, щоб вони діяли лише за її згоди й підтримки. Результати боротьби між Росією та союзним центром було вирішено ще до українського референдуму 1 грудня та до Біловезької угоди, підписаної 8 грудня того ж 1991 року. Майбутнє Радянської імперії в останні тижні її існування визначили стосунки Росії з Україною, другою за кількістю населення республікою, і аж ніяк не стосунки Росії з обезкровленим союзним центром.
Леонід Кравчук, що народився у міжвоєнній Польщі, після серпневого путчу 1991 року очолив рух за незалежність у республіці, де націоналістичні сили дуже нагадували прибалтійських націоналістів. У Західній Україні, що так само, як і Прибалтика, у міжвоєнний період не входила до складу СРСР, демократичні вибори 1990 завершились тим, що старі еліти були цілковито усунені з політики. Західну Україну, приєднану до СРСР 1939 року за пактом Ріббентропа-Молотова, могутній Союз так і не спромігся «перетравити». Неважко уявити, що СРСР і далі існував би в тій чи іншій формі навіть сьогодні, якби Сталін у серпні 1939 не уклав пакту про «ненапад» з Гітлером, а після цього не пред’явив претензій на половину Східної Европи. Можливо, СРСР і далі міг би існувати, нехай і без прибалтійських країн, якби Сталін у Ялті погодився з бажанням Франкліна Рузвельта, і Львів відійшов би до Польщі. Однак Сталін наполіг на тому, щоб Львів віддали Україні. А наприкінці 1980-х Львів стає центром національного відродження й руху за незалежність України. Восени й взимку 1991 незалежну Україну так само важко було би уявити без Львова, як СРСР – без України.
Якщо у західній Україні ситуація нагадувала ситуацію в Прибалтиці, то на сході все було дуже схоже на те, що відбувалося у Москві, Лєнінґраді (Ст. Петербурзі) та шахтарських регіонах Росії. У центрально-східній частині України, що із самого початку входила до складу Союзу, старі комуністичні еліти з усіх сил намагались протистояти все сильнішим хвилям протестів – на Донбасі страйкували шахтарі, формальна влада у міських радах великих промислових центрів перейшла до рук ліберальної інтелігенції. І на сході, і на заході виявилось, що Москва «кинула» колишні українські еліти, і щоб залишитись при владі, їм доводиться самотужки домовлятися з опозицією.
У 1922 році Союз було створено з наміром залучити, але також підкупити Україну. «Підкуп», юкий включав політичну автономію та політику українізації не тривав довго. Розгромлені після Голодомору 1932-33 рр. українські комуністичні еліти після Другої Світової війни оклигали і де-факто (але не де-юре) стали другими після Росії елітами Імперії. За Нікіти Хрущова та Лєоніда Брєжнєва українські еліти у Москві були дуже впливовими (якщо не домінантними). За Ґорбачова їх усунули від центральної влади. Попри невдоволення своїм новим лідером та його політикою, український партійний апарат залишався лояльним до ідеї Союзу аж до серпневого перевороту, а дехто й після нього. Спроби Єльцина захопити в свої руки центральну владу після поразки путчу, не на жарт перелякали українські комуністичні еліти – центр розвалився, і вони залишались сам-на-сам із могутньою Росією, яку вже ніщо стримувало. Коли Ґорбачов з запізненням ще намагався включити українців у всесоюзні структури, пропонуючи за рік перед путчем українському апаратнику Володимиру Івашко друге місце в партії, а після путчу – посаду прем’єр-міністра в майбутньому Союзі українському прем’єру Вітольду Фокіну, то в Єльцина подібних планів не було. Та й українців такі плани більше не цікавили. СРСР розвалився, оскільки українські еліти наполягали на незалежності України, а російські еліти не бажали і не могли запропонувати українським лідерам привабливу альтернативу інтеграції, окрім як конфедерації, в якій головною залишається Росія.
Отож, після путчу шансів на те, що Україна й Росія домовляться, було обмаль. Алєксандр Руцькой, якого Єльцин відправив у кінці серпня до Києва, із своїм завданням не справився і не переконав українців у тому, що незалежність їм не потрібна. У жовтні Кравчук перестав їздити до Москви, а його доленосну зустріч з Єльциним у Біловезькій пущі організували білоруські посередники.
СРСР так ніколи й не став аналогом Австро-Угорської імперії, що продовжила свою життєздатність у ХІХ ст., зобов’язавши австрійські еліти розділяти і бонуси, і відповідальність за управління імперією з угорськими партнерами. Концепція Слов’янського Союзу Алєксандра Солженіцина, була, по суті, програмою створення нової великою Росії – дехто, до речі, вірив, що після підписання Біловезької угоди цю програму буде втілено в реальність. Однак усвідомлення відмінностей між Росією та Україною чи пропозицій партнерства у цій програмі не було і близько. Оскільки український народ з дивовижною одностайністю проголосував за незалежність, Кравчук поставив не лише Ґорбачова, а й Єльцина перед доконаним фактом – Україна виходить із складу СРСР. Отож, у Біловезькій пущі президенти Росії та України дискутували про новий modus vivendi.
Оскільки Ґорбачов не зміг повернути собі владу після путчу, Єльцин спершу доволі незграбно намагався захопити владу над союзним центром, і врешті вирішив запроваджувати економічні реформи без інших республік; а Кравчук вперто обстоював незалежність, більшість союзних республік, що іще не заявили про своє бажання вийти із СРСР, опинилися у складному становищі. Білоруські лідери, господарі Біловезької зустрічі, заявили Єльцину й Кравчуку, що погодяться з будь-яким їхнім рішенням. Хоча вони і так знали, що їм за будь-яких умов доведеться триматися Росії – бодай тому, що Білорусь повністю залежна від російських енергоносіїв. Така сама була позиція Нурсултана Назарбаєва, президента Казахстану, господаря зустрічі в Алмати 21 грудня. Йому у стосунках з Росією йшлося не так про ресурси, як про російськомовне населення, якого в Казахстані було більше за казахів. Лідери інших республік Центральної Азії також не могли собі уявити Союзу, який пропонував Ґорбачов, якщо там не буде Росії. Спрацювала ланцюгова реакція: Україна не хоче бути в Союзі, Росія не уявляє Союзу без України, а решта республік, що не проти залишатись в Союзі, не уявляють його без Росії. Отож, республіки Центральної Азії були майже вигнані з імперії своїми господарями, і їм не залишалося нічого іншого, як вступити в СНД.
На відміну від СРСР, устрій СНД передбачав набагато більшу гнучкість у визначенні рівня політичної, економічної та соціальної інтеграції республік. Неросійські території могли інтегруватися з імперським центром на різних рівнях, що, до речі було мозжлибо до 1917 року і відрізняло колишню імперію Романових від СРСР. Коли у царській Імперії Фінляндія чи Польське Королівство могли мати особливі права й привілеї, яких не було, скажімо, в російських чи українських провінцій, то у СРСР всі республіки за конституцією були рівні – від крихітної Естонії до велетенської Росії. Не можна було надати певні права Естонії, не надавши таких самих прав Росії. Саме через цю особливість Радянського федерального устрою розпад СРСР відтоді, як почав набирати швидкости рух за незалежність у Прибалтиці, Західній Україні та Молдові, був просто-таки неминучий.
Однією з реалій політичного життя у СРСР, якої так і не змогли вповні збагнути Джордж Г. В. Буш та його вашинґтонські радники, було те, що радянські лідери не могли проводити неоднакову конституційну політику в різних союзних республіках. Вашинґтон вперто наполягав на тому, щоб Прибалтика отримала незалежність, і був переконаний, що СРСР не лише існуватиме далі, а й прекрасно обійдеться без прибалтійських республік. Американцям йшлося про правову основу: США ніколи не визнавали анексії Прибалтики після 1939 р., тож вважали, що цілком резонно, щоб тепер цим республікам повернули свободу. А щодо решти республік, то у них все мало залишатись без змін. Однак на такий варіант отій решті було складно погодитись. Джордж Буш марно намагався проштовхнути цю ідею у своїй промові в українському парламенті, яку згодом прозвали «котлетою по-київськи». Разом з тим, він був категорично проти застосування сили. Через це, Ґорбачову було надзвичайно складно, чи радше майже нереально застосувати військову силу (це ще залишалось у його владі) і ввести у Прибалтиці надзвичайний стан на довший час. Хірургічні силові втручання вже не давали ніяких результатів. Під тиском Заходу Ґорбачову довелося відмовитись від тривалого використання сили, бо через це довелось би забути про західну фінансову підтримку. Тепер йому не залишалось іншого вибору, як тільки діяти за конституцією.
В остаточному підсумку політика Джорджа Буша справді посприяла розпадові СРСР, однак часто це були непередбачувані наслідки цієї політики, які ставалися всупереч сподіванням адміністрації. Підсилення незалежницьких настроїв в Україні через американську політику підтримки незалежности прибалтійських республік – це лише один із прикладів непередбачених наслідків американської політики. Крім того, допомагаючи врятувати Ґорбачова після путчу і штовхаючи Єльцина до співпраці з ним, США завадили Єльцину і повністю перебрати у свої руки владу над союзним центром, і змусити Ґорбачова у вересні-жовтні 1991 сісти за стіл перемовин про конфедерацію – у той час Кравчук та інші українські лідери все ще їздили на республіканські збори, які скликав Ґорбачов. У листопаді, за декілька тижнів до референдуму в Україні, адміністрація Буша все ще чинила тиск на Єльцина, намагаючись перешкодити йому ліквідувати союзний уряд (зокрема, йшлося про Міністерство зовнішніх справ). Лише наприкінці листопада 1991 р. Білий Дім погодився з тим, що таки доведеться визнати незалежність України, наблизивши цим агонізуючий СРСР ще на крок до краху. Тепер у Вашинґтоні вже розуміли, які будуть наслідки їхніх дій.
Чому Джордж Г. В. Буш та його команда пробували за будь-яку ціну урятувати Радянський Союз? Звісно, частково це можна пояснити особистою прихильністю Буша до Ґорбачова, якого американський президент поважав як людину й політика. Однак набагато важливішу роль відіграло бажання адміністрації Буша зробити так, щоб Ґорбачов і СРСР протримались якомога довше з огляду на американські інтереси на світовій арені. На початку 1991 Джеймс Бейкер заявив, що програмою-мінімум було витягнути від радянського чудовища, що поволі вмирало, якомога більше концесій, зокрема у сфері озброєння та міжнародних відносин. Ця стратегія спрацювала напрочуд успішно. Вмираючий радянський Союз припинив підтримку промосковських урядів у Кубі та Афганістані, Москва погодилась істотно зменшити кількість ядерної зброї, Ґорбачов підтримав мирну угоду, яку запропонували США в арабо-ізраїльському конфлікті – ось лише декілька здобутків політики Буша щодо СРСР восени 1991 року.
Однак найбільше турбували Америку заходи безпеки щодо радянських запасів ядерної зброї. У Вашинґтоні вважали, що набагато безпечніше тримати цю зброю під централізованим контролем радянських військових, з якими голова Комітету Начальників Штабів Колін Пауел та інші американські військові працювали, коли при владі був Ґорбачов. Тут Сполученим Штатам також вдалось досягнути успіхів. Коли Єльцин у грудні 1991 подзвонив Бушу з Білої Вежі, він передовсім повідомив його, що президенти Росії, України та Білорусі домовились про спільний, але централізований контроль над ядерною зброєю СРСР. Незважаючи на тривоги й похмурі прогнози Ґорбачова, СРСР все-таки не став «Югославією з боєголовками», Росія не стала Сербією, а Єльцин, на відміну від Слободана Мілошевича, не намагався силою зібрати докупи ті території, які багато хто в Росії вважав російськими історичними землями, що тепер належали іншим республікам.
Головна заслуга за мирне завершення існування СРСР належить Борісу Єльцину та його політиці й обачній позиції щодо російськомовних меншин, яку обрали Леонід Кравчук та Нурсултан Назарбаєв. Однак Америка також відіграла доволі важливу роль. Узгоджуючи свою позицію з лідерами Західної Европи, Бушеві вдалося уникнути сценарію, подібного на югославський – тоді Німеччина виступала за незалежність Словенії та Хорватії, а решта західних держав не могли визначитись щодо цього питання. У випадку СРСР Бушеві вдалося об’єднати всіх західних лідерів і висловити від їхнього імени спільну позицію. Щоб здобути визнання Заходу, лідери союзних республік мусили виконувати вимоги Буша щодо ядерної зброї, кордонів та меншин. На початку осені 1991 року Джеймс Бейкер пояснив, чого хоче Америка, і лідери республік СРСР, дотримувались якщо не букви, то принаймні духу цих побажань.
У 1991 році, програвши битву за СРСР як за молодшого партнера на міжнародній арені, адміністрація Буша таки змогла забезпечити мирний розпад Імперії. А це було немале досягнення, особливо якщо згадати, що інші імперії завершували своє існування у калюжах крові. На певному рівні історія світу все-таки наблизилась до свого кінця – не в сенсі остаточної перемоги ліберальних ідей, як переконував знаний американський політолог Френсіс Фукуяма у своєму бестселері «Кінець історії та остання людина» (1990), а в сенсі того, що настав час зникнення останньої імперії в Европі. Сполучені Штати Америки – держава, що постала внаслідок бунту проти імперії, ворог номер один світового колоніалізму, несподівано для себе опинились на чолі процесу розпаду країни, що вважалась останньою світовою імперією. Себто Америка мимохіть виконала своє анти-колоніальне покликання13.
Отож є всі підстави вважати 1991 рік одним з поворотних пунктів у світовій історії, причому ніде це не проявилось так очевидно, як на колишньому пост-совєтському просторі, де і сьогодні міжнародні відносини, внутрішня політика, економіка, багато в чому розвиваються у контексті подій 1991 року, який одні називають annus mirabilis, а інші, включно з нинішнім президентом Росії Владіміром Путіним, вважають, що це була «найбільша геополітична катастрофа століття»14.
У 1991 році лідери Росії визначили політику щодо використання збройних сил, якої дотримувались до російсько-грузинської війни 2008. Якщо союзним республікам було дозволено «піти» без крові, то автономні республіки, зокрема, Чечня, такого дозволу не отримала. Лідери Росії добре засвоїли урок розвалу СРСР і створили нову федерацію, деякі з членів якої, зокрема, Чечня і Татарстан, мали більше прав, ніж інші. Завдяки цьому в перші сутужні десять років після розпаду СРСР російській державі вдавалося зберігати, нехай і позірну, єдність. Тактика використання сили й гнучкість – остання у СРСР була в дефіциті – стали визначальними рисами російської політики щодо бунтівних автономних республік. Знищуючи рух за незалежність у своїх автономних республіках, лідери Росії копіювали політику Ґорбачова 1990-1991 рр., коли він намагався зіштовхнути лідерів російських автономних республік з Єльциним та підтримувати бунтівні автономії в інших пост-радянських державах, зокрема, Абхазію та південну Осетію в Грузії та Придністров’я у Молдові.
Агресивна політика інтеграції колишніх союзних республік у спільні інституції, перешкоджання вступові України та Грузії в НАТО та структури, пов’язані з Европейським Союзом, яку, як вважають, придумав Владімір Путін, також бере свій початок з подій 1991. Багато хто з команди Єльцина ставився до СНД не як до інструменту розз’єднання, а як до засобу, за допомогою якого Росія контролюватиме пост-радянський простір. Ці політики були переконані, що Росія має звільнитися від тягаря моделі традиційної імперії. А за двадцять років, коли вона оклигає після економічних та політичних проблем, колишні союзні республіки самі добровільно попросяться назад. Деякі республіки, зокрема, Білорусь, так і зробили, вступивши в підконтрольні Росії політичні, економічні та військові організації. Інші республіки не виявили такого бажання, отож після подій “Революції троянд” в Грузії 2003 р., що завершилася приходом до влади президента Міхеїла Саакашвілі, який здобув освіту на Заході, та Помаранчевої революції 2004 року в Україні, унаслідок якої на президентських виборах прозахідний Віктор Ющенко переміг свого проросійського опонента, що і підтримував Росію, і отримував від неї фінансування, нова Холодна війна між Росією та Заходом практично стала реальним фактом. Зараз, як і в 1991, найбільшу політичну дистанцію від Росії зберігають балтійські держави. Україна ж так само залишається країною, від якої найбільше залежать перспективи планів реінтеграції пост-радянського простору під егідою Москви15.
Написано до подій осені 2013 – зими 2015 в Україні.
Авторизований переклад з англійської Дзвінки Матіяш
Перекладено за виданням: The Last Empire. The Final Days of the Soviet Union (Basic Books, 2014), pp. 388-406.
1. Доповідь Президента Конґресу США про становище країни, 28 січня 1992 р.
2. Виступ на спільному засіданні Конґресу США, 28 січня 1992, Президентська бібліотека Буша, громадські документи.
3. “Bush and Gorbachev Declare End of Cold War,” History.com, www.history.com/speeches/bush-and-gorbachev-declare-end-of-cold-war#bushand-gorbachev-declare-end-of-cold-war; Karen Holser, “The First True Post–Cold War Summit,” Baltimore Sun, July 28, 1991; “Bush Told Gorbachev to Ignore ‘Crowing’ over Cold War Victory,” Seattle Times, 26 жовтня, 1992.
4. John R. Young, “In State of Union, President Evokes Spirit of Gulf War,” Washington Post, 29 січня, 1991.
5. George Bush and Brent Scowcroft, A World Transformed (New York, 1998), pp. 559–561; Stephen Kotkin, Armageddon Averted: The Soviet Collapse, 1970–2000 (Oxford, 2001), p. 185; Robert M. Gates, From the Shadows: The Ultimate Insider’s Story of Five Presidents and How they Won the Cold War (New York, 1996), p. 552.
6. Jack Matlock, Autopsy on an Empire: The American Ambassador’s Account of the Collapse of the Soviet Union (New York, 1995), pp. 667–672; “The End of the Cold War, the Collapse of Communism, and the Fall of the Soviet Union,” 4-тачастинатексту “The Collapse of the Soviet Union and the End of the Cold War: A Diplomat Looks Back,” з Джеком Метлоком розмовляє Геррі Крайслер, “Conversations with History” series, Institute of International Studies, University of California, Berkeley, 13 лютого, 1997.
7. George F. Kennan, “Witness to the Fall,” New York Review of Books, листопад 1995, pp. 7–10, тут p. 7.
8. Mikhail Gorbachev, Memoirs (New York, 1995), p. 1046.
9. Mark Beissinger, “The Persistent Ambiguity of Empire,” Post-Soviet Affairs no. 11 (1995); Mark R. Beissinger, “Rethinking Empire in the Wake of Soviet Collapse,” у: Ethnic Politics and Post-Communism: Theories and Practice, ed. Zoltan Barany and Robert Moser (Ithaca, NY, 2005), pp. 14–44; S. Becker,“Russia and the Concept of Empire,” Ab Imperio, 2000, No. 3–4: 329–342; Terry Martin, The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923–1939 (Ithaca, NY, 2001); Terry Martin, “The Soviet Union as Empire: Salvaging a Dubious Theoretical Category,” Ab Imperio, 2002, no. 2: 91–105; Jane Burbank and Frederick Cooper, Empires in World History: Power and Politics of Difference (Princeton, NJ, 2010), розд. 14; Dominic Lieven, Empire: The Russian Empire and Its Rivals (New Haven, CT, 2002), розд. 9; S. M. Plokhy, Yalta: The Price of Peace (New York, 2010), розд. 14.
10. Gorbachev, Memoirs, pp. 651–657; Евгений Шапошников. Выбор. Записки главнокомандующего, Москва, 1993, с. 102.
11.Пьотр Авен, Альфред Кох «Ельцин служил нам!», інтерв’ю з Ґєннадієм Бурбулісом. Форбс (російське видання), 22 липня, 2010, www.forbes.ru/node/53407/print
12. Boris Yeltsin, The Struggle for Russia, trans. Catherine A. Fitzpatrick (New York, 1994), p. 116; Gorbachev, Memoirs, p. 658. Інтерв’ю з Валєнтіном Варєнніковим у: «РозпадРадянськогоюСоюзу. УснаісторіянезалежноїУкраїни 1988-1991», касета 2.
13.Френсіс Фукуяма, «Кінець історії»(1989); Френсіс Фукуяма, «Кінець історії та остання людина» (1992).
14. George Herring, From Colony to Superpower: U.S. Foreign Relations Since 1776 (New York, 2008), p. 914; C. J. Chivers, “Russia Will Pursue Democracy, but in Its Own Way, Putin Says,” New York Times, 26.04.2005.
15. Edward Lucas, The New Cold War: Putin’s Russia and the Threat to the West (New York, 2009).