Книжка, що її читач взяв до рук, містить статті та есеї, написані у 2010–2014 рр. Вони стосуються сучасних гуманітаріїв, насамперед істориків, у трьох країнах, пов’язаних спільним минулим: Україні, Польщі та Росії. Передусім предметом дослідження є розуміння категорій нації та пам’яті як підставових понять, що їх творять гуманітарії, а також способи їхнього використання у публічному житті цих країн. Друга тема книжки – відносини між державою і гуманітаристикою. Тут я торкаюсь питань політичних умов функціонування цієї сфери науки і, насамперед, історіографії, в країнах Центральної і Східної Європи. Нарешті, третя тема – це політика щодо пам’яті цих країн, з особливим наголосом на українському випадку.

Сторіччями у цій частині континенту як формулювання понять у гуманітаристиці¹, так і формування правних та інституційних розв’язань, що окреслюють її суспільну роль і засади функціонування, відбувалось значною мірою через рецепцію західного доробку. Прийняття ідей, дослідницьких підходів, образів минулого чи юридичних механізмів, що регулюють функціонування науки, залежить, однак, від інтелектуальних традицій і політичних потреб окремих країн. Часом відбувається їх відкидання, або навіть ухвалюється рішення підтримати (чи створити) альтернативні розв’язання. Іноді рецепція у кінцевій версії набуває такої форми, яка тільки віддалено нагадує першовзірець. Так відбувається тоді, коли інтенції гуманітаріїв і, як наслідок, сенс, що його вони приписують окремим поняттям, є принципово іншими, ніж у тих країнах, де вони були створені.

Цю книжку, написану польським істориком і політологом, який близько двадцяти років займається передусім Україною, складно однозначно віднести до якогось із напрямків сучасної гуманітаристики. Найбільше вона належить до «сучасної інтелектуальної історії» (наскільки цей напрямок можна виокремити). Натомість, легше окреслити, чим вона не є. Отже, це не історична книжка. Вона не розглядає минуле України, Польщі і Росії, а лише способи його репрезентації. Зокрема, вона не призначена для тих читачів, які вважають, що існує одна істина про минуле і що вона може бути ідеально представлена в праці історика. Їм треба звернутись до публікацій інших авторів, а ця праця може їм придатися як своєрідний путівник по них.

Золотий вік національниx гуманітаристик країн Центральної і Східної Європи

Переконання, що гуманітаристика опинилась у глибокій кризі, вже протягом кількох років виразно проявляється у публічній дискусії держав, розташованих на північній півкулі. Від Лос-Анджелеса до Лондону і від Лісабону до Токіо найкращі університетські голови розмірковують над тим, як захищати перед критиками її привабливість і суспільне значення. Вони стараються підважити аргумент про те, що у ХХІ ст. публічних грошей вистачить лише на проекти, спрямовані на вдосконалення матеріальних аспектів дійсності. Заперечують погляд, згідно з яким гуманітарії вже сказали все, що про природу людини і суспільних стосунків можна було сказати, або, навіть, з таким, що фінансування з податків досліджень сутності людства і суспільного життя завжди було зайвою розкішшю, оскільки те, що можна встановити за їхньою допомогою, легко розпізнається звичайними людьми і може безпосередньо виводитись з повсякденного досвіду. У добу економічного застою Півночі, пробуксовки світової економічної думки, загального доступу до інтернету, а також – особливо у нашому регіоні – падіння цінності вищої освіти, аргументи критиків гуманітаристики багатьом людям видаються переконливими. Гуманітарії змушені захищатися, втім, захищають вони сьогодні не стільки інтелектуальний доробок людства, скільки місце своїх дисциплін в університетах та академіях. Отже, борються також за власне майбутнє.

Криза гуманітаристики напевно ніде так глибоко не відчувається, як у країнах Центральної і Східної Європи. А особливо у тих з них, в яких у першому десятиріччі після падіння комунізму відбулось безпрецедентне збільшення кількості студентів, що, зокрема, спричинило постання сотень нових приватних університетів. Ці університети були найдешевшими, а також задовольняли потребу заміни кадрів після часів домінування марксизму – в них відкривались передусім гуманітарні напрямки. Ця кон’юнктура несподівано скінчилась кілька років тому разом з закінченням університетів покоління демографічного піку, народженого у 1970-ті рр.²

Однак, в основі цього «булімічного» моменту в історії регіональної гуманітаристики лежали не лише політичні і демографічні причини. Він дав про себе знати у найбільшій мірі в країнах, що поєднані спільною історією і демонструють низку спільних рис економічної та соціальної структури, країнах, що їх Тимоті Снайдер назвав «кривавими землями»³. Подібно до інших частин Центральної і Східної Європи, країни, розташовані між Одрою, Балтійським морем, Доном, Дністром і Карпатами, не зазнали глибшої модернізації до доби комунізму, не розвинули сильного міщанства, бізнесу та адміністративного прошарку. Натомість, сформували інтелігенцію – верству, члени якої обґрунтовували її існування місією служби своєму народу чи пригнобленим групам. Постання інтелігенції надало соціальній структурі цих країн унікальних рис. Вже від середини ХІХ ст. їхні еліти надавали велике значення гуманітарній освіті, однак лави інтелігенції з університетськими дипломами з цього напрямку сильно порідшали внаслідок репресій і злочинів 1930-х – початку 1950-х рр., особливо під час Другої світової війни. Хоча після закінчення війни вони ненадовго знову зросли – навіть більше, вищу освіту тоді здобуло багато вихідців з суспільних низів – однак потім, в останні два десятиріччя існування комуністичних режимів, у пропорції до цілих суспільств вони вже не збільшувались, головним чином через обмеження владою кількості студентів. У тих умовах, а також з огляду на політичні репресії щодо тих інтелігентів, які виступали проти недемократичних урядів, високий престиж гуманітаристики ще більш зміцнився в цих країнах, що у наступний період також спричинилось до зростання кількості абітурієнтів на гуманітарні напрямки навчання.

У Польщі, Росії, Україні та балтійських країнах поштовхом до вибухового розвитку гуманітаристики після комунізму була не тільки потреба у новій мові для опису суспільно-політичної дійсності, але водночас і винятково сильний інтелектуальний виклик необхідності інтелектуальної, моральної і правно-політичної оцінки спадщини тоталітарних урядів. Це означало виникнення безпрецедентної кон’юнктури для історіографії і популяризації знання про новітню історію. Уряди виділяли значні кошти на дослідження, документування і поширення знання про Другу світову війну і комуністичні режими, а часом і на пошук і покарання виконавців злочинів 1939–1991 рр. Типовими проектами стали інститути національної пам’яті, а також створені з чистого аркушу музеї. Найбільше у цьому напрямку зробили Польща і Литва, трохи менше Латвія і Естонія. Ніби посередині цього континууму опинилась Україна, де значну увагу цій проблематиці держава стала приділяти тільки від 2005 р. На протилежному полюсі перебувають Росія і Білорусь, в яких з’явилось небагато інституцій, що займаються попередніми п’ятдесятьма роками їхньої історії. У цих країнах також визнавали важливу роль історії, однак, оскільки держава підтримувала значною мірою інтерпретації, що постали ще за радянських часів, опікування ними було покладено на переважно на академії наук і музеї, створені ще до 1991 р.

У ситуації безпосереднього ангажування держави у формування образів минулого у цих країнах в першому десятиріччі ХХІ ст. постала інституційна перевага історіографії над рештою гуманітаристики, а з огляду на вплив згаданих вище суспільних чинників сформувалась багатовимірна перевага цієї останньої як цілості над рештою галузей науки. Друга з цих переваг зараз, власне, зникає, оскільки не була фінансово підтримана державою, а виникла в опосередкований спосіб – значною мірою завдяки платні за навчання в університетах, що її вносили звичайні громадяни. Натомість, підтримка національної історії нещодавнього минулого залишається державним пріоритетом.

Роздержавлення: майбутнє гуманітариcтики в країнах регіону

Криза, що її світова гуманітаристика переживає протягом останніх кількох років, у довшій часовій перспективі не загрожуватиме її існуванню. Подібною буде і ситуація у згаданій групі держав. Однак, вона більшою чи меншою мірою потягне за собою перевірку людей, що нею займаються, структурні зміни (зокрема, часткову ліквідацію державних інституцій, що займаються історією, створених як у радянський період, так і після 1991 р.), прискорить відкидання старих і запровадження нових понять і методів дослідження.

Для гуманітаріїв, а особливо для істориків, цих країн прийде час випробування, більш серйозного, ніж те, що понад двадцять років тому вимагало пристосування до нової суспільно-економічної і політичної дійсності. Спробуємо описати риси цього виклику, що їх генерує передусім міжнародна спільнота вчених. Цей виклик спрямований передусім на націю і національну державу як категорії, за допомогою яких гуманітарії надають сенс минулому і сучасності. Ці категорії мають партикулярний характер і близько двадцяти років панують в інтелектуальному житті регіону. Згідно з цим «зовнішнім» способом мислення, предметом зацікавлення гуманітаріїв мають бути універсальні проблеми, які розглядаються або безпосередньо, або крізь призму окремих країн і регіонів, явищ і подій (цей підхід реалізує, зокрема, мікроісторія). Ці регіональні прояви суспільного життя мають порівнюватися у широкому просторовому вимірі та/або часовій перспективі. Такий підхід має своє коріння в антропологізації підходу до минулого, а отже концентрації уваги на людині, а не на територіальних групах, для яких (як припускають) характерна спільна ідентичність, тобто у нашій частині Європи – на націях, які трактуються дослідниками як окремі види, що є мірилом для самих себе.

Якщо держави регіону вирішать провести реформи, покликані приготувати їхні гуманітарні науки до відповіді на цей виклик, вони припишуть їм іншу роль, ніж та, що вони традиційно відігравали. Виявиться, що вони вже не потребуватимуть гуманітаріїв передусім у ролі творців історичної легітимізації їхнього існування в очах міжнародної громадської думки та інших держав, як це ще було у 1990-х рр. Можливо, навіть виявиться, що вони взагалі не потребуватимуть гуманітаристики у націотворчій ролі, яку історики і літературознавці відіграють у частинах світу, розташованих поза центром (не лише в Центральній і Східній Європі), від ХІХ ст. Натомість вони будуть очікувати від них такої кількісної і якісної участі у конкурентному ринку міжнародної науки, який буде підтверджувати престиж цих держав і слугувати їхньому подальшому цивілізаційному розвиткові.

У цій ситуації підтримка національного дискурсу і зміцнення національної ідентичності (зокрема, через дослідження міфічних початків національної держави, популяризацію знання про боротьбу минулих поколінь за незалежність батьківщини чи документування пам’яток національної мови) перестануть бути покликанням гуманітарія. Про покликання взагалі не буде йтися. Воно буде замінено поняттям особистого життєвого успіху, що вимірюється кількістю публікацій у конгресових мовах, світовим престижем видань, у яких вони будуть з’являтись, масштабом участі в закордонних конференціях і дослідницьких проектах, а також, last but not least, розміром сум, здобутих на дослідження в міжнародних грантових конкурсах. Інакше кажучи, гуманітарії будуть потрібні державі настільки, наскільки зможуть забезпечити собі високу позицію у міжнародному науковому середовищі. Наскільки держави Центральної і Східної Європи у ХІХ–ХХ ст., тобто в добу постання й існування націй, були передусім зацікавлені у переконуванні світу у винятковості власної історії, трактували свою мову як найвищу цінність, а публікації у вітчизняних часописах як міру наукового успіху, настільки у недалекому майбутньому вони можуть застосувати зовсім інші критерії оцінки вибору тематики досліджень і змісту публікацій «своїх» гуманітаріїв. Для них стане другорядним, наскільки ці праці стосуються їхньої власної нації, а натомість особливої ваги набере питання, наскільки вони будуть відповідати тому, чим зараз займається «світ» і що у подальшому матиме (хоча б частково) джерела міжнародного фінансування.

Зміни у цьому напрямку, де більшою, де меншою мірою, тривають у країнах Центральної та Східної Європи від 1991 р., втім, з двох згаданих мною посткомуністичного періоду тенденцій: націоналізації й інтернаціоналізації історії, спочатку беззаперечно перемогла перша, значною мірою завдяки політиці урядів. Однак, через двадцять років приходить момент переоцінки. Ці зміни приведуть до глибокої структурної реформи, а також принесуть важкі зрушення на персональному рівні. У країнах, які мало просунулись на шляху інтернаціоналізації науки, а особливо у тих, у яких влада і надалі буде оберігати свої гуманітаристики від зіткнення із зовнішніми викликами, у недалекому майбутньому ці зміни можуть втратити поступальний характер і, особливо в університетах, навіть набрати форми міжпоколіннєвої кадрової «революції» (передумовою цього є глибша криза політичної системи, наприклад, занепад старих і постання нових партій, реформа конституційного устрою тощо). Їхня швидкість буде істотно залежати від ступеня загальної відкритості країни назовні, а також від політики окремих урядів щодо науки. Загалом, держави Центральної і Східної Європи затримують настання цих змін, підтримуючи традиційні функції своїх гуманітаристик. За допомогою юридичних та інституційних чинників вони прагнуть зберегти попередні способи керування ними, що призводить до їхньої геттоїзації і методологічного закостеніння. Однак, вони не можуть цілковито обмежити вплив зовнішніх чинників. У кожному разі, у сучасній Європі жодної сфери суспільного життя вже не вдасться відгородити від світу «залізними завісами».

Таким чином, гуманітаристика країн Центральної і Східної Європи знаходиться у перехідному періоді. Якщо місцеві уряди не ініціюють реформи, ерозія інституцій, що походять з двох різних періодів, але служать одній меті, буде поглиблюватись⁴. Наразі, немає підстав говорити про рішучість урядів у запровадженні таких змін. Можливо, в окремих країнах і будуть ініційовані цілісні реформи науки, але з огляду на націотворчу роль гуманітаристики згадані вище інституції будуть з неї виключені.

Водночас, якщо жодних винятків не буде, частина цих інституцій існуватиме й надалі, оскільки має потенціал достосування до вимог міжнародної конкуренції в науці (натомість зараз їм бракує імпульсу для руху в цьому напрямку). Умовою їхнього подальшого існування буде зміна дослідницьких тем і методологій. Вони втратять особливий статус закладів, що займаються наукою під особливою охороною держави, або безпосередньо – як-от лісництва чи казначейства – є його частиною. Значно довше життя можна очікувати для музеїв, хоча і вони повинні будуть змінити стратегію обґрунтування власної потрібності перед державою і суспільством. У розвитку музейництва, що висвітлює період 1939–1991 рр., згадані країни перебувають на початковій стадії. Багато музейних проектів постало нещодавно або все ще перебуває на етапі планування. Музеї і далі будуть потрібні, оскільки країни Центральної та Східної Європи, які беруть участь у глобалізації, не перестануть існувати, а отже не відмовляться від політики ідентичності, спрямованої на власні суспільства.

Якщо йдеться про поняття, що допомагають гуманітаріям нашого регіону категоризувати, визначати і надавати значення окремим аспектам соціального світу, то згадані зміни торкнуться передусім поняття, що відіграє найважливішу роль – нації. Вони приведуть до поширення модерністських і конструктивістських підходів, які, насправді, у польській, російській та українській гуманітаристиці були відомі вже кільканадцять років тому, але не вплинули на істориків «першої лінії», тобто тих, хто щоденно працюють з джерелами, але найбільше зацікавили методологів і теоретиків. Якщо йдеться про предмет і методи досліджень, зміни полягатимуть передусім у зсуві від політичної до соціальної історії та досліджень пам’яті (історії на другому рівні), а також на подальшому розвиткові міждисциплінарних підходів і компаративістики. Дослідники будуть частіше черпати з мікроісторії, антропології і культурології, а також шукати спільні теми з представниками природничих наук⁵.

Як видається, ці зміни супроводжуватимуть деполітизацію гуманітаристики. Зберігаючи традиційний підхід, серед усіх гуманітарних дисциплін держава найбільше обмежує науковий розвиток історіографії. Втім, поступово відбудеться звільнення її як від обов’язків щодо національної держави, так і від закоріненої в історії регіону ідеї боротьби за суспільну справедливість⁶. Ці зміни будуть значною мірою залежати від запровадження нових джерел і принципів фінансування гуманітарних досліджень. Можливо, уряди країн Центральної та Східної Європи, якщо будуть керуватись проринковими угрупованнями, які не поділяють ідей правих про потребу захисту національної ідентичності, та якщо врахують сучасні зміни функції держави (від планування і безпосереднього управління суспільними процесами до їхнього моніторингу і спрямування), підтримають таку емансипацію гуманітаристики. У добу austerity це буде для них корисно, оскільки зніме з них виняткову відповідальність за фінансування ще однієї, після охорони здоров’я і освіти, сфери суспільного життя. Водночас, гуманітаристика не припинить бути політичною проблемою доти, доки розмір бюджетних асигнувань для неї залишатиметься предметом суперечки.

Креслення напрямків цих змін не є діяльністю зі сфери фантастики. До певної міри вони вже відбуваються, хоча уряди ще їх переважно не підтримують, не ініціюють, а часом навіть їм перешкоджають. Зібрані у цьому томі кілька статей про кільканадцять гуманітаріїв з України, Росії та Польщі, їхні книжки і дослідницькі підходи, мають на меті продемонструвати, як поводяться учасники цього процесу, яким чином запозичують і адаптують поняття, концепції, методи і тенденції, які найчастіше походять із Заходу. Це нариси про використання тих категорій, які, з одного боку, фундаментально окреслювали рамки сприйняття суспільного світу гуманітаріями, а з другого – у довшій часовій перспективі виявились для них найсуперечливішими і такими, що найчастіше переосмислювались. Це тексти про те, чим бувають нація і пам’ять у свідомості дослідників, їхніх публікаціях, а також у дискусії між ними. Ці категорії розглядаються як у синхронному (у межах окремих національних традицій гуманітаристики), так і в діахронному (у зв’язку зі змінами значень, що надавались їм на певних етапах) вимірах.

Польща, Україна та Росія у стосунку до Заходу

Окреслену проблему можна звести до питання про те, чи гуманітарії, а також уряди країн периферійної частини світу зможуть достосуватись до принципів функціонування науки в центрі, який від початку модерності знаходиться на Заході. Якщо внаслідок динамічного розвитку ринків, що активно розвиваються від 80-х рр. ХХ ст., а особливо після економічної кризи 2008 р., закінчення економічного домінування Заходу у перспективі кількох десятиріч вимальовується все більш виразно, то, як і раніше, мало що загрожує його дискурсивному домінуванню. Інакше кажучи, наразі важко уявити втрату західною гуманітаристикою її традиційної ролі генератора поняттєвих категорій і цілих «мов» дискусії про універсальні проблеми. Країни з інших, ніж євроатлантична, культурних традицій можуть спробувати перейняти тут пальму першості, але важко уявити, що ця спроба завершиться успіхом (легше – що оточать свої гуманітаристики «залізними завісами»). Водночас, жодна з держав Центральної і Східної Європи у формуванні стратегії власного розвитку не може Заходу просто «оминути» (хоча дехто пробує це робити – з найбільшим розголосом Росія, а найбільш послідовно – Білорусь). Окреслення свого стосунку до Заходу має принципове значення для того, яким буде напрямок та темп згаданих змін і що вони зрештою принесуть. Політичний контекст цього процесу буде відрізнятись залежно від країни, що приведе до того, що у кільканадцятирічній перспективі вони можуть істотно збільшити або зменшити як дистанцію, що відокремлює їх сьогодні від Заходу, так і дистанцію між собою.

Загалом, після падіння комунізму Польща, Україна і Росія реалізували різні стратегії щодо Заходу. Найтривалішою (тобто незалежною від змін урядів) була стратегія Польщі, яка після 1989 р. прагнула повного членства в його економічних структурах і союзі безпеки, а також ролі координатора політики Заходу щодо своїх східних сусідів. У Росії стратегія була визначена після зміни влади у 2000 р. За часів перебування при владі Владіміра Путіна вона перейшла від хаотичної рецепції західних розв’язань до політики побудови держави з альтернативним устроєм та формування конкурентного цивілізаційного центру з амбіцією підтримання рівноправного суперництва на глобальному рівні. Водночас, Росія залишилась у «тіні» західних модернізаційних трансформацій. Вона не створила привабливої альтернативи для нього ані в інституційному, ані в економічному плані, щоб успішно користуватись своєю «м’якою владою» щодо третіх країн. У цій конкуренції вона виявилась нездатною бути на рівних ані зі своїм уявним супротивником, ані з Китаєм. Цю, останню, державу вона розглядала як радше майбутнього, а не сучасного суперника. Своєю чергою, Серединна держава старалась максимально підтримати цю російську ілюзію.

Більшість представників інтелектуальної і політичної еліти Росії мають амбівалентні почуття щодо Заходу. Своєю чергою, інша частина еліти, зосереджена в середовищах ліберальної опозиції, розглядає його як зразок для наслідування. Водночас, представники першої з цих груп схильні не декларувати публічно свою позицію щодо цього питання. За такого підходу, дискусія про пошук власного шляху розвитку точиться в Росії досить інтенсивно і з позитивними для гуманітаристики результатами, водночас, якщо йдеться про застосування цих останніх у практиці – економіці, правництві чи інших сферах трансформації – то тут успіхи значно скромніші. Більше того, влада не готова відверто визнати, що вона використовує підходи, розроблені місцевими гуманітаріями. Наприклад, євразійська концепція була присутня в публічній дискусії й у виступах офіційних осіб, але ані не була оголошена ідеологічною основою політики Росії, ані послідовно втілена у життя. Натомість, влада фактично проголосила політику суверенної демократії, однак у цьому випадку спочатку постала певна політична система, а вже потім для неї знайшли відповідну назву.

У дійсності Росія відрізняється сьогодні від Заходу і за типом своєї економіки, і за політичним устроєм. Вона має також зовсім інші пріоритети зовнішньої політики⁷. Втім, це є більшою мірою результатом, з одного боку, спонтанних суспільних процесів, започаткованих ще в 1990-х рр., а з другого – самостійних рішень її сучасного керівництва, яке не звикло пояснювати їхніх причин ані внутрішній, ані зовнішній публічній думці, ніж наслідком вибору російським суспільством свідомої стратегії розвитку.

Нарешті, в Україні останні двадцять років пройшли під знаком змагань між «західною» і «східною» (передусім російською) моделями розвитку. Переконливим свідченням цього були «багатовекторний» курс Леоніда Кучми, а також взаємовиключні візії внутрішнього устрою і зовнішньої політики двох наступних президентів: Віктора Ющенка і Віктора Януковича. У здійсненні українським суспільством вибору власної стратегії розвитку революції 2013–2014 рр., як видається, є навіть важливішою цезурою, ніж здобуття незалежності у 1991 р. Вона схилила шальки терезів на користь західної орієнтації, але не тому що забезпечила швидку інтеграцію до ЄС, як це сталося свого часу з Польщею, а тому що привела до подолання внутрішніх регіональних поділів, тобто схилила до цієї ідеї більшість мешканців фактично усіх областей (за винятком Донбасу і Криму).

Польща – «гра на двох фортепіано»

У зв’язку з реалізацією стратегії цих трьох держав щодо Заходу, постає питання про ставлення їхніх урядів до викликів, що в останні роки з’явилися перед їхніми гуманітаристиками. Стратегію Польщі можна охарактеризувати як спробу інтернаціоналізації гуманітаристики, але без відмови від попередньої націоналізаційної (ідентичнісної) функції її частини – історіографії, особливо тієї, що займається новітньою історією. До певної міри це пов’язано з тим, що від 2007 р. при владі в цій країні перебуває центристський уряд (згідно з західноєвропейськими критеріями – помірковано правий), який маневрує між виразно традиціоналістськими, сильними і ворожими щодо нього правими і значно слабшими лівими, які почасти походять з партії, що керувала в ПНР, а також є проєвропейськими і схильними до порозуміння з урядом. З другого боку, це, напевно, пов’язано з тим, що європейська держава середніх розмірів, яка ще не має впевненості у тому, що вона є повноправним членом західної спільноти, все ще не позбулась побоювань, що участь у європейській інтеграції не викличе загроз національній ідентичності, не спричиниться до дезінтеграції суспільства і втрати державного суверенітету. Аргументуючи проти можливої реалізації такого «сценарію», що його польські праві вважають цілком реалістичним, варто пригадати, що польське суспільство, якщо порівнювати з іншими країнами Європи, є в найбільшому ступені об’єднаним однорідною етнічною культурою ( більше 95% тих, хто ідентифікує себе з польською нацією, і більше 90% тих, хто формально належить до Католицької Церкви).

Враховуючи усвідомлення урядом свого положення як «центру», як на партійній сцені, так і у сфері світоглядних переконань, поведінку польської влади можна охарактеризувати як приклад «втечі вперед». Однак, такої «втечі», яка залишає за собою можливість «повернення» чи модифікації курсу залежно від розвитку ситуації у майбутньому. Вона передбачала започаткування в 2011 р. інтенсивної серії реформ, спрямованих на інтернаціоналізацію гуманітаристики. Ці реформи, серед іншого, були покликані навчити гуманітаріїв здобувати гроші з фондів ЄС (попередні результати конкурсів давали Польщі одне з останніх місць в ЄС). Водночас, до цієї сфери нових, фактично ринкових, механізмів не була включена більшість історіографії, що займається новітньою національною історією.

Сутність цих реформ полягає, по-перше, на узалежненні реалізації досліджень усіх наукових інституцій, включно з інститутами Польської Академії наук та університетами (у сфері їхньої дослідницької діяльності), незалежно від того, чи вони є державними, чи приватними, від рішень національних або міжнародних грантових конкурсів. По-друге, на оцінці державою кожні чотири роки результатів діяльності цілих інституцій і визначенні на цій основі, чи вони заслуговують – і в якому обсязі – на отримання дотації з бюджету. Це відбувається через так звану параметризацію, тобто пунктову оцінку всіх форм наукової активності, яка найбільше балів дає за публікації у часописах з найвищими позиціями в міжнародних наукових рейтингах, а також публікації в конгресових мовах⁸. Враховуючи те, що в реаліях країн Центральної і Східної Європи неможливим є запровадження того, що є нормою по інший бік Атлантики, а саме – фінансування наукових інституцій значною мірою з недержавних коштів, призначення цієї дотації означає «бути чи не бути» для окремих закладів. Її отримання, втім, не означає наявність протягом наступних чотирьох років значних коштів на дослідження, а лише уможливлює утримання наявної інфраструктури. Кошти на дослідження, як уже згадувалось, окремі науковці мають шукати в різноманітних грантових конкурсах, які частково фінансуються державою, частково ЄС, і в зовсім незначній мірі – приватними фундаторами.

З цієї системи, однак, були виключені інституції, відповідальні одночасно і за проведення досліджень, і за поширення історичного знання – Інститут національної пам’яті та музеї. Відсутність необхідності для цієї потужної інституції достосуватись до вимог конкуренції в науці – а в ньому працюють близько двохсот дослідників історії Польщі 1939–1989 рр. i педагогiв, а також багато архівістів, прокурорів і чиновників, а про вибір його керівництва і розмір його бюджету кожні п’ять років ухвалює рішення парламент – найкраще характеризує янусове обличчя політики влади щодо гуманітаристики. Виконуючи значною мірою освітні функції, він надалі залишається націотворчою інституцією, що має дбати про зміцнення зв'язків громадян з державою головним чином через ідентифікацію загалу суспільства з етосом «спротиву двом тоталітаризмам» (гітлерівського 1939–1945 рр. і радянського/ПНРівського 1944–1989 рр.). Є аргументи на користь того, що кожна держава потребує поширення подібного знання з огляду на необхідність розвитку громадянських постав. Однак, складно захистити переконання, що через 25 років після моменту падіння комунізму цим все щe має займатись спеціальна державна інституція, а також, що образ минулого, який вона пропонує, має складатись значною мірою з актів опору і мартирології (у тому, що він не відповідає самому минулому, не варто навіть переконувати).

Збереження Інституту в цьому становищі є для влади своєрідною гарантією на випадок невигідної для Польщі зміни у міжнародних стосунках, як-от призупинення європейської інтеграції, ерозії солідарності між членами НАТО і повернення до «чистої Realpolitik» між конкуруючими національними державами⁹. В аргументах на користь збереження цієї інституції найчастіше йдеться про те, що злочини нацистської і комуністичної систем ще не досліджені та не засуджені. Насправді ж, кількість праць з цієї теми, що вийшли після 1989 р., є вже досить значною, а кількість нерозглянутих тем зменшується з кожним роком. Більше того, як правило вони опрацьовуються у спосіб, характерний для традиційної історіографії, що призводить до того, що поза колом фахівців, які пишуть подібні книжки, вони знаходять дійсно небагато читачів. Своєю чергою, прокурорський і люстраційний відділи Інституту все більше «потерпають» від браку діяльності. Якщо йдеться про притягнення до відповідальності прокурорським відділом виконавців злочинів 1939–1989 рр. (здійснених переважно до 1956 р.), то останнім часом різко зменшується кількість потенційних обвинувачених. Натомість другий з них втрачає своє значення, оскільки на предмет співпраці зі службами безпеки перевірено вже практично всіх кандидатів на державні посади, які народились до 1-го серпня 1972 р. (наступні кандидати, як правило, молодші, тому на них ця вимога не поширюється). Можливий прихід до влади у Польщі лівих міг би призвести до обмеження діяльності чи, навіть, ліквідації Інституту, однак наразі більш імовірним є виборча перемога правих, яка може спричинитись лише до зміцнення його позицій.

На міцне вкорінення ідентичності поляків у історичних міфах, що сягають початків польської державності у Х ст., зокрема на переконання, що народ ніколи не піддавався загарбникам/окупантам, не втратив своєї західної культурної основи, що сформувалась разом з хрещенням у 966 р. (навпаки – це Захід зрадив Польщу: не стримуючи поділи у 1772–1795 рр., не надаючи допомогу антиросійським повстанням 1831 і 1863 рр. і залишивши свого союзника наодинці з окупантами у 1939 і 1945 рр.), націотворчі інституції працювали від здобуття незалежності у 1918 р. У Польщі подібний вплив шкіл та музеїв був відсутній тільки протягом Другої світової війни (втім, і тоді частина молоді була охоплена таємним навчанням) і першого повоєнного десятиріччя (більш-менш до 1956 р.). У решту часу існування ПНР, попри «оліфу» комуністичної пропаганди, ця їхня роль була фактично відновлена.

Значна частина польської громадської думки, а також польська влада (і в цьому питанні критичними були тільки ліві партії¹⁰), втім, вирішили ще більше зміцнити це вкорінення за рахунок створення нових музейних інституцій. Зрозуміло, що музеї не могли б фінансуватися у спосіб, визначений для наукових закладів (яким чином вони б мали «розраховуватися» з урядом кожні чотири роки?), водночас, залишаються сумніви, чи сучасна європейська держава потребує аж стільки інституцій цього типу. Протягом останнього десятиріччя були закінчені або прискорені проекти будівництва, зокрема, Музею Варшавського повстання, Музею історії польських євреїв, Музею історії Польщі у Варшаві, Музею Другої світової війни у Ґданську, Музею еміграції в Ґдині, Музею сибіряків у Білостоку, зрештою, Музею ПНР у Кракові. Задуми всіх згаданих установ спираються на переконання про унікальність чи то історії Польщі як цілості, чи то окремих періодів і подій (це стосується і Музею історії польських євреїв, хоча він вирізняється тим, що присвячений історії національної меншини)¹¹. У результаті реалізації цих задумів, і, навіть, у результаті лише публічної дискусії над тим, чи варто їх реалізовувати, уявлення про історію Польщі як тяглість героїчних звершень і виняткових жертв закорінюється усе більше. Це не сприяє поширенню адекватніших образів минулого і не відповідає тому напрямку розвитку, які згадані вище реформи передбачають для польської гуманітаристики.

Росія – бути мірою самій собі

Політика Росії щодо гуманітаристики має риси, характерні для держави, яка прагне зберегти позиції одного з провідних гравців на міжнародній арені, а отже готова і може виділити для неї пропорційно значно більші фінансові ресурси. Вона також ставить собі за мету популяризацію досягнень національної науки на світовому рівні, але не через спробу заохочення власних дослідників до конкуренції за міжнародні гранти. Одним з важливих джерел специфічності цієї політики є те, що Росія, на відміну від Польщі, не має доступу до фінансових ресурсів ЄС, призначених на науку. До того ж вона сама має часописи, які займають високі позиції у світових рейтингах, що почасти є наслідком їхньої позиції у радянські часи (втім, це стосується більше точних наук, ніж гуманітаристики). Більше того, російська мова є однією з шести мов світу, які мають статус конгресових¹².

У Росії наукові інституції також підлягають оцінці влади і конкурують за фінансування досліджень, однак, не було створено системи, що забезпечувала б їм повну рівність шансів – на практиці привілейовану позицію і надалі мають інститути Російської Академії наук. В інститутах цієї останньої, а також у найпрестижніших університетах¹³, проводиться кадрова політика, покликана забезпечити їхній елітарний характер. Одним з головних критеріїв оцінки їхньої праці є участь у міжнародному науковому житі. Отже, можна зробити висновок, що, на відміну від Польщі, Росія і надалі трактує свою національну академію як, з одного боку, знаряддя міжнародного брендингу, а з другого – інституцією підтримування національної ідентичності.

Водночас, у Росії після 1991 р. держава створила небагато інституцій дослідження і охорони пам’яті про новітню історію. Нові музейні ініціативи постали лише в останні роки і були пов’язані передусім з ранішими періодами (наприклад, Музей Великої Вітчизняної війни 1812 р. у Москві), а не історією періоду після 1914 р. Експозиції музеїв, присвячених історії ХХ ст., зокрема війни 1941–1945 рр., були до певної міри змінені, однак загалом «націотворча інфраструктура» не зросла так сильно, як після 2000 р. (тобто створення Інституту національної пам’яті в Польщі). Влада заангажувалась в активність, спрямовану на повернення пам’яті про події і діячів часів Московської держави, Російської імперії, а також осіб, репресованих у радянські часи. До канону увійшла частина діячів російської еміграції, а водночас здобула продовження тенденція засудження власівського руху. Значну роль у поширенні знань про вітчизняну історію, а водночас і в мітологізації повсякденних уявлень про неї, відіграли в Росії великі видавництва. Ніщо не вказує на те, щоб держава безпосередньо підтримувала видавництва, які мають цілі серії, присвячені виславлянню «слави російської зброї», і які, як правило, не відповідають елементарним вимогам історичного дослідження. Водночас, очевидним є те, що держава не стільки підтримує, скільки просто створює фонди¹⁴ та історичні товариства, які офіційно від нього повністю незалежні або лише афілійовані при його інституціях, і доручає їм запровадження до публічного обігу власних інтерпретацій історії Росії і Східної Європи.

Особливе місце серед історичних інституцій пострадянської Росії займало Товариство «Меморіал», а також локальні ініціативи охорони пам’яті. Державна політика щодо них змінювалася з часом. Коли у 1990-х перешкоди їхній діяльності не створювались, вони в міру власних скромних можливостей ніби «заміняли» владу в реалізації завдання дослідження і поширення знань про радянські репресії. Починаючи від 2000 р. (початок президентства Путіна) політика щодо них залежала від намірів влади щодо пам’яті про СРСР. У цей час траплялись і періоди підтримки їхньої діяльності (в перші роки президентства Мєдвєдєва) і спроби підпорядкування та знищення в рамках загальної лінії на взяття під контроль громадських організацій, що отримують фінансування, зокрема, з-за кордону, під час третьої каденції Путіна. У кожному разі, вони ніколи не трактувались як поважні партнери, які заслуговують на створення для них постійного механізму участі в конкурсах на розподіл державного фінансування.

Зрештою, такі механізми не були створені й для академічних форумів історичних публікацій, що отримують фінансування з-за кордону. Поза сумнівом, значна частина російської гуманітаристики тримає зв’язок зі світовим авангардом, однак, не всі подібні ініціативи трактуються державою однаково. Наприклад, журнал “Ab Imperio” з Казані, який регулярно публікує статті найкращих світових фахівців з історії Росії та Євразії, не має доступу до державного фінансування. Деконструктивістський підхід редакції до минулого імперії та сучасних дискурсів не може подобатись владі. Тенденції до контролю над наукою посилилися в Росії з 2012 р., а свободі досліджень не сприяє також обмеження простору публічної дискусії у зв’язку з конфліктом з Україною. Враховуючи зазначене вище, можна підтвердити, що в Росії вже певний час існують два гуманітарні обіги: державний і громадський. Наразі небагато підстав передбачати політичний злам, який принесе їхню зустріч, яка здавалась такою близькою в часи пізньої перебудови і ранніх 1990-х рр.

Україна – все ближче до остаточного вибору

Нарешті, політика щодо гуманітаристики в Україні від 1991 р., всупереч враженню про її найбільшу мінливість, спричиненого почерговим приходом до влади двох ворогуючих політичних таборів, характеризувалась найбільшою сталістю. Специфіка України полягала у тому, що внаслідок політичних поворотів 1994, 2004 і 2010 рр. змінювалась політика щодо пам’яті (головним чином щодо радянської доби і ролі Росії в історії країни до 1917 р.), однак, загальні підвалини політики щодо гуманітаристики не переглядались. Після 1991 р. влада трактувала такі заклади, як-от гуманітарні інститути Національної Академії наук, державні університети, музеї і, зрештою, заснований 2006 р. Інститут національної пам’яті, як націотворчі інституції. Вона надавала їм стабільне бюджетне фінансування (хоча з огляду на складну економічну ситуацію воно було невеликим) і не змушувала конкурувати між собою чи з закордонними інституціями. Це було наслідком політики державотворення, а говорячи точніше – переконання, що без розвитку компетенцій держави і безпосереднього керування нею трансформаціями, «завершення» українського націотворчого процесу неможливе.

У результаті реалізації такої політики владою, а також впливу незалежних від неї суспільних чинників, в Україні протягом першого десятиріччя незалежності, подібно як і в інших новопосталих державах Центральної і Східної Європи, відбулась сильна «націоналізація» гуманітаристики, найбільше – історіографії. У другому десятиріччі другий зі згаданих чинників втратив своє значення, тоді як вплив першого зріс, оскільки утвердилась подвійна залежність гуманітаристики від влади – інституційно-фінансова і змістова (усі президенти, незалежно від їхнього ставлення до Росії і совєтізму, очікували від неї реалізації націотворчої функції). До приходу до влади Ющенка найважливіше завдання, визначене історіографії державою, полягало у побудові і поширенні цілісного наративу національної історії. Його виконання було доручене Інституту історії України НАНУ, що спричинилось до того, що цей заклад утримав позиції найважливішої інституції в українській гуманітаристиці¹⁵. Натомість, держава не приділяла багато увагу музейництву як інструменту політики ідентичності. До 2004 р. влада виділяла більше грошей на відбудову сакральних об’єктів у Києві, які символізували специфіку культури Русі-України, ніж на творення нових музеїв або зміну експозицій у вже наявних.

Перелом, що його започаткував Ющенко, полягав у глибокому ангажуванні держави в реалізацію політики щодо пам’яті про події ХХ ст., цього разу однозначно антирадянської спрямованості. Цей поворот був значною мірою визначений новою міжнародною ситуацією. У першій половині попереднього десятиріччя бурхлива дискусія про політику щодо пам’яті як базову функцію держави вже відбувалась у Німеччині, Польщі, Угорщині і балтійських країнах, а влада Росії приділяла їй все більшу увагу. На думку Ющенка, гуманітаристика не могла виконати свою базову функцію без створення державою нових форм візуалізації минулого (музеї, меморіали), а також частішого звернення на неї уваги громадян («щільний» календар державних свят і днів пам’яті, які відзначаються за участі влади різного рівня). Це не була тоді унікальна позиція. Подібним чином був схильний мислити і тогочасний президент Польщі Лєх Качинський, який швидко виявився найближчим союзником Ющенка.

Парадоксально, але президент, який перебував при владі у 2005–2010 рр., незважаючи на те, що, на відміну від Кучми, очікував на ангажування суспільства у діяльність з утвердження пам’яті, реалізації загальнонаціональних проектів, спрямованих на вшанування окремих подій української історії ХХ ст. (насамперед Голодомору) і залучення до них усього державного апарату, сприяв не тільки ще більшій «націоналізації», але і одержавленню гуманітаристики. Цей парадокс був пов’язаний з тим, що Ющенко, по суті, прагнув, щоб пам’ять про національну історію, а особливо пов’язані з нею емоції, товаришували українцям у повсякденному житті. Інакше кажучи, він хотів, щоб зацікавлення минулим вийшло поза межі офіційних штампів радянського і пострадянського періодів.

Специфіка становища української гуманітаристики полягала також у тому, що значно важливіші проекти, ніж у Польщі чи Росії, в ній фінансувались з закордонних недержавних джерел (фінансування, що його польські науковці після 2004 р. могли отримувати з ЄС, також мало державний характер). Особливо до Помаранчевої революції роль часописів і дослідницьких ініціатив, що існували завдяки підтримці наукових осередків США і Канади (створених з ініціативи діаспори) або європейських фундаторів, важко переоцінити. Вони до сьогодні відіграють важливу роль, сприяючи популяризації української гуманітаристики. Їхній розвиток був, з одного боку, наслідком бідності держави, з другого – реакцією на згадане одержавлення гуманітаристики і, нарешті, з третього – потреби здійснення того, що влада так і не зробила, – обґрунтування і поширення однозначної оцінки радянського періоду. Важливе значення мало також те, що держава не мала до них довіри і, залишаючись вірною традиційному підходу, не створила грантової системи хоча б для тих інституцій, які вона утримувала. Ініціативи, підтримувані з незалежних джерел фінансування, стали відігравати роль авангарду, що популяризував в Україні нові підходи і методології, які спричинилися до появи альтернативних опрацювань низки тем. В історіографії таким чином постали синтези історії України Наталі Яковенко і Ярослава Грицака. Їхні автори використали доробок українських еміграційних істориків, а також наблизили до українських читачів антропологічну перспективу у світовій історіографії та класичні підходи у дослідженнях націй і націоналізму¹⁶.

Однак, і в недержавній частині гуманітаристики також домінувала тематика нації та національної держави. До революції 2013–2014 рр. і тут переважало імпліцитне переконання про «незавершеність» процесу українського націотворення, а тому і тут не відбулось розриву з традиційними обов’язками східноєвропейської інтелігенції (більше того, це робилось з власного вибору, а не через логіку функціонування державної машини). Своєю чергою, відкрита артикуляція цього вибору була надзвичайно складною, оскільки ніхто не міг передбачити, що «кінець історії» в Україні не припав, як у її західних сусідів на 1989–1991 рр., а тільки відбудеться – у вигляді революції і війни за суверенітет і кордони у 2014 р. Через кілька місяців після революційного перелому в Києві у лютому цього року було ще надто мало даних, щоб оцінити, як змінилась політика влади щодо гуманітаристики. Однак, наприклад, рішення про призначення директором Інституту національної пам’яті Boлoдимирa B`ятрoвичa, який планує збільшення його інфраструктури, функцій і суспільного впливу i є прихильником героїчнo-мартирологічного нaрaтиву, вказує радше на те, що влада буде продовжувати попередній підхід.

Майбутній підхід держави до гуманітаристики залежить від одночасного успіху проекту адаптації західної моделі розвитку й успішного завершення конфлікту зі східним сусідом. На 23-му році незалежності українська гуманітаристика надалі чекає на те, щоб політичні обставини і структурні реформи дозволили їй звільнитися від традиційних обов’язків і без перешкод «пуститися у відкрите плавання».

Інтелектуал

Проливши трохи світла на політичний та інституційний аспекти функціонування гуманітаристики в цих трьох країнах, я хотів би перейти до короткого окреслення тих категорій, яким ця книжка передусім присвячена. У самому центрі процесів, про які йшлося вище, перебувають інтелектуали. З цією категорією має до діла перший розділ, який стоїть окремо від двох наступних частин. Передусім це саме інтелектуали – діючи не тільки з наукових мотивів, а також почуття громадянської відповідальності та/або під більшою або меншою мірою усвідомленим впливом власних політичних переконань – створюють, адаптують, інтерпретують і запроваджують до обігу категорії гуманітаристики. Це вони також започатковують дискурсивні зміни, без яких – особливо в модерні часи – важко собі уявити настання змін політичних.

У першому розділі йдеться про долі і суспільні ролі кількох поколінь українських інтелектуалів – від Михайла Грушевського і В’ячеслава Липинського до Наталі Яковенко і Олексія Толочка. Він запроваджує контекст, що окреслює становище гуманітаристики України – країни, де націотворчий процес протягом майже всього ХХ ст. не був підтримуваний державою – не тільки «між Сходом і Заходом», але також між Росією і Польщею. Цей текст сконцентрований передусім на виявленні базових опозицій між українськими інтелектуалами (які мешкали поза СРСР) в їхній інтерпретації минулого України. До рефлексії над становищем інтелектуалів загалом, чи, як би назвав П’єр Бурдьє, – учасників інтелектуального поля, я повертаюсь двічі (у другому і четвертому розділах), власне, у світлі концепцій цього соціолога.

Нація і націотворчий процес

Категорією, що в найбільшій мірі об’єднує всю працю, і спеціально досліджується у пepшiй її частині, є, натомість, нація, а також споріднені поняття: націоналізм і національна держава. Займаючись вже багато років спробами визначити націю, як би це не звучало банально, можу без тіні сумніву сказати, що в гуманітаристиці немає більш невловної категорії. Це усвідомлення її характеру підштовхнуло мене до формулювання назви цієї праці. Водночас слід зазначити, що гуманітарії Центральної і Східної Європи, починаючи від доби романтизму, переживали унікальне «захоплення» нацією, яке було дещо спокійнішим лише в перші десятиріччя комуністичного правління. Спектр позицій простягався від пояснення фактично всіх суспільних явищ за допомогою цієї категорії і, навіть, приписування їй ролі єдиного джерела суспільної солідарності, до завзятих спроб її деконструкції і, як наслідок, усунення не лише з наукового дискурсу, але і з суспільної дійсності, тобто зі способів переживання участі у спільноті. Спроб, інспірованих настільки глибокою відразою до неї, що дискутанти часом не приховували, що хотіли б, щоб у майбутньому про неї взагалі забули¹⁷.

Міркуванням про те, як польські історики і соціологи сприймали протягом останніх двадцяти років окремі парадигми в світових дослідженнях націй і націоналізму, а також як застосовували їх у працях з історії Польщі та України, присвячено найбільший, другий розділ¹⁸. З огляду на фундаментальне значення поняття нації для всієї книжки, я хотів би представити зараз власну позицію. Отже, у суперечці про час постання націй я залишають модерністом. Мене переконує аргумент, що спільноти цього типу могли «виокремитися» тільки у зв’язку зі змінами модерної доби – в Європі у ХІХ ст., а в її центральній і східній частинах ближче до кінця цього століття. Водночас, у дискусії про спосіб їхнього постання я підтримую конструктивістський підхід. Схема, згідно з якою націотворчі процеси були наслідком модернізації, а інтелектуали (насамперед гуманітарії) та політики сконструювали нації, щоб змобілізувати нижчі суспільні верстви для відповіді на виклики, які вона несла з собою, а також, щоб нею керувати, є, однак, занадто простою, щоб пояснити виникнення таких спільнот.

Гадаю, що щось важливе – радше про спосіб, ніж про період постання націй – можуть нам сказати етносимволісти. Не варто недооцінювати ролі історичних міфів у націотворчих процесах, особливо на нашому континенті. Ще раз підкреслюю, що я звертаюсь до етносимволістів не з позицій примордіалістської чи переніалістської парадигм, а з боку їхніх конструктивістських і модерністських опонентів. Це не значить, що виникненню націй в Європі передувало двохсотрічне існування етній. Я сумніваюсь у тому, що на нашому континенті у домодерний період сформувались спільноти з достатньо одноманітною етнічною культурою, натомість, вважаю, що уявлення про їхнє існування було важливим чинником, який уможливлював реалізацію націотворчого процесу в ХІХ–ХХ ст. Я також не поділяю погляду, згідно з яким для того, щоб виникли нації, було необхідно, щоб пам’ять про діяння предків повинна була від часу пізнього середньовіччя постійно переказуватись від одного покоління до іншого. Мій крок у бік етносимволізму виникає з переконання, що для постання націй було необхідне збереження цих переказів (усна традиція, різні форми історіописання) домодерної доби. У ХІХ і ранньому ХХ ст. створені на їхній основі міти набули форми історичних наративів і були поширені. Для того щоб націотворчий процес досягнув переломного моменту, було важливо, щоб події, які в них оспівуються, дійсно мали місце (у процесі мітологізації в наступні періоди вони у різний спосіб переформульовувались).

Сформулювавши для себе таке бачення, я дійшов висновку, що у питанні постання націй з числа істориків, яких я аналізую у другому розділі, мене найбільш переконують позиції Романа Шпорлюка і Томаша Кізвальтера. Стоячи на модернізаційному ґрунті, вони водночас демонструють, в який спосіб на націотворчі процеси ХІХ ст. вплинула раніша історія окремих країн. Їхні спостереження чи то доповнюють (Кізвальтер), чи то розширяють (Шпорлюк) потенціал пояснення минулого, прихований у класичній модернізаційній теорії Ґеллнера.

Польща, Росія, Україна

Врахування значення ранньомодерної доби, втім, не змінює мого однозначного погляду, що всі нації Центрально-Східної Європи, які існували у період обох світових війн й існують до сьогодні, постали не раніше ніж наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Це має велике значення для полеміки з тими польськими і російськими істориками національного питання, які апелюють до модернізму і конструктивізму, однак, аналізуючи проблему постання націй, роблять різні висновки щодо українців, поляків і росіян. Отже, у світлі цієї аргументації не можна підтримати позицію історика Лукаша Адамського, який вважає, що польська нація постала у пізньому середньовіччі, а українська тільки у ХІХ ст. Я не поділяю засновків, на які вона спирається. Більше того, вважаю, що вона є прикладом погляду на тему поляків і українців, який у Польщі не є новим і, на відміну від модернізму, має довгу історію і є доволі поширеним. Ці зауваження стосуються також польського соціолога Антоніни Клосковської. З тією відмінністю, що вона є однозначно критичною щодо модернізму і конструктивізму, а отже її міркування, у порівнянні з Адамським, є значно більш послідовними.

У переконаннях цих авторів ми знаходимо залишки того напрямку польської рефлексії, для якого шляхта першої Речі Посполитої була попросту польською нацією. Вони також стверджують, що українська нація в уявленнях про себе репрезентує тип етнічної нації. Тоді як, унаслідок відмінної історії, у своїй свідомості поляки до сьогодні залишаються громадянською нацією. З-поміж цих двох авторів Адамський, міркуючи таким чином, робить більш далекосяжні висновки. Він вважає, що зараз етнічна концепція нації не здатна відповісти на виклик необхідності побудови модерної української держави і, серед іншого, не сприяє налагодженню її стосунків із західним сусідом.

Якщо йдеться про спосіб використання модернізму і конструктивізму, критичної згадки заслуговує також Алєксєй Міллєр. Він аналізує процес постання української нації в Російській імперії в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., доходячи до висновку, що напередодні 1914 р. він досягнув переломного моменту. На думку Міллєра, власне тоді зазнали поразки інші національні проекти, адресовані населенню Південно-Західного краю, особливо проект «великої російської нації», який реалізовувався державою на межі ХІХ–ХХ ст. Якщо ми не вийдемо поза горизонт модерністської парадигми, цій інтерпретації важко щось протиставити, вона також має міцне опертя у сучасній історіографії, яка прагне витіснити за межі науки телеологічний підхід до конструювання образів минулого, а також у слушній критиці цього останнього у сучасних історіографіях народів колишнього СРСР.

У полеміці з Міллєром елементи етносимволістської аргументації є, правдоподібно, найбільш придатними. У своєму аналізі він повністю ігнорує значення спільнотових і мітотворчих чинників, що походять з домодерного періоду. Для Міллєра важливим є тільки «тут і зараз» – лише у цій перспективі він представляє український націотворчий процес у ХІХ ст. Натомість, переконання про минуле учасників тогочасних подій, їхні уявлення про спадщину власної групи, а також їхні мотиви, що виникають з почуття обов’язку її збереження, не беруться до уваги. Аналіз слабких сторін його міркувань дозволяє побачити обмеження модерністського і конструктивістського підходів. Як наслідок, з’являється переконання, що в дефініції нації Ернеста Ренана («щоденний плебісцит»)¹⁹, помилкою є наголошування лише змінності цього феномену. У Ренана існування нації полягало на безперервному механізмі функціонування колективного запам’ятовування і забування, але водночас важило те, що є предметом цих мнемонічних операцій, – чим багатшим було минуле, тим більше можливостей було у нації тривати у сучасності і майбутньому.

Пам’ять

У п’ятому розділі, який відкриває дpугу частину книжки, я займаюсь ще однією важко вловимою категорією гуманітаристики – пам’яттю, яка протягом останніх двох десятиріч привертала все більше уваги. Однак, і в цьому випадку спроби запропонувати її визначення, переконливе для більшості фахівців, виявились марними. Однак, пропозиції, висловлені в ході цієї дискусії, легше впорядкувати. Якщо щодо нації оприявнились дві засадничі суперечки і кілька контроверсій меншої ваги, що спричинило постання кількох парадигм (не кажучи вже про підходи до розуміння самого націоналізму), то у випадку пам’яті можна виокремити дві основні відповіді на питання, що ми власне досліджуємо.

Почну з констатації того, що вдалось осягнути в ході цієї дискусії. Постала фактично повна згода щодо слушності спостереження Моріса Альбвакса про те, що пам’ять формується у «суспільних рамках»²⁰. Це значить, що вже небагато хто вірить у можливість реконструкції особистістю такого образу минулого, який би походив винятково з її особистого досвіду, а не був би також наслідком «зовнішніх» впливів (свідчень інших людей, літератури чи ЗМІ). Отже, пам’ять практично завжди є «усуспільненою», однак, загалом, треба обирати між двома стратегіями дослідження цього феномена. Якщо хочемо з’ясувати якомога більше з того, що сталося у минулому, а також, як це було пережите окремими людьми (що в їхньому житті було важливим тощо), маємо брати біографічні інтерв’ю. Якщо, натомість, нас цікавить сучасний образ минулого у громадській думці, а також функції, що їх він виконує в житті цього колективу, ми маємо аналізувати зміст переказів і практики меморіалізації.

На практиці ми найчастіше не стоїмо перед вибором, коли, зосередившись на одному з цих аспектів, ми можемо повністю проігнорувати другий. Натомість, ми можемо так обрати методи, щоб «встановити» кожен з них на іншому плані (у такому «кадрі» другий аспект завжди буде «тлом»). Більше того, маємо враховувати подвійний характер суспільного впливу на пам’ять. Згідно з класичним розрізненням Яна Ассмана, у сучасних суспільствах існує пам’ять комунікативна, що передається від покоління до покоління (насамперед у родині), і культурна, що розуміється як образи минулого, значення, що їм приписуються, а також практики меморіалізації, поширені у цьому суспільстві (сьогодні найчастіше – державі) і ним підтримувані²¹. Ще у часи Альбвакса здавалось, що лише перший з цих впливів на те, що пам’ятають індивіди, є дійсно значним, однак сьогодні жоден дослідник не може забути також про другий. Переповненість публічного життя образами минулого спричиняється до того, що ані індивід, ані мала суспільна група вже не можуть зберегти свою пам’ять «непорушеною». Зайве казати, що пам’ять великих суспільних груп, зокрема націй, формується насамперед завдяки впливові другого зі згаданих вище чинників.

Аналізовані у п’ятому розділі праці представників сучасних польських студій над пам’яттю – Анни Вилєґали і Яцека Новака – відрізняються принципово на користь першої авторки не тільки з точки зору якості методологічного інструментарію, але і об’єкту дослідження. Вилєґала на початку зібрала широкий матеріал біографічних інтерв’ю з особами, переселеними до Жовкви в Галичині і Кшижу-Великопольського у 1945 р., а також їхніх нащадків з трьох наступних поколінь. Отже, вона працювала з комунікативною пам’яттю. Тільки після аналізу цієї пам’яті вона перейшла до з’ясування впливу сучасної культурної пам’яті на те, що «пам’ятають» респонденти. Натомість Новак не провадив своє дослідження у систематичний спосіб. В аналізі наративу на тему міжвоєнного періоду і Другої світової війни мешканців сучасних сіл української частини Галичини, він не робив розрізнення між комунікативною і культурною пам’яттю. Більше того, у своїх розважаннях він змішав їх з ще одним об’єктом досліджень сучасної гуманітаристики – політикою щодо пам’яті.

У праці Новака можна також побачити прояви дещо патерналістського ставлення до України, характерного вже від початку ХХ ст. для частини польської інтелігенції, зацікавленої проблемами східних сусідів. Констатація методологічних відмінностей між ним і Вилєґалою заохочує також до рефлексії над потенціалом генерування методів дослідження пам’яті, що знаходяться у розпорядженні двох гуманітарних дисциплін: антропології і соціології. Ця тема заслуговує на окрему дискусію. У кожному разі, у польських студіях пам’яті друга з них виразно панує.

Політика щодо пам’яті

Поняття політики щодо пам’яті (політики пам’яті, історичної політики), хоча останнім часом і б’є рекорди популярності, для частини читачів може бути чимось відносно новим. Разом з польським істориком Анною Вольф-Повєнською, знавцем і учасницею інтелектуального життя Німеччини (де ця категорія сформувалась), під політикою щодо пам’яті я розумію «свідомі дії політичного класу, його адміністрації, урядовців, що мають на меті формування сфери і характеру колективної пам’яті»²². Цю категорію у порівнянні зі згаданими вище поняттями значно легше визначити. У цій книжці вона є об’єктом особливої уваги у шостому і сьомому розділах, де я аналізую політику щодо минулого української влади після 1991 р. – у першому випадку у порівнянні з Іспанією після 1975 р., а у другому – у відношенні до Голокосту в цій країні.

Поширюючи розуміння Вольф-Повєнської на всіх учасників політики (не лише тих, хто у цей момент перебувають при владі), я трактую заходи щодо пам’яті як один з важливих засобів цієї першої що використовується для внутрішніх і зовнішніх цілей, як-от: інтеграція громадян, легітимізація держави і власного політичного табору, делегітимізація і подолання супротивників, посилення позицій держави на міжнародній арені і, навіть, – як показали дії Росії щодо України навесні 2014 р. – примушення сусіда до територіальних поступок. Сьогодні політика щодо пам’яті реалізується щоденно за посередництвом масових ЗМІ. Водночас вона включає також діяльність таких традиційних сфер, як-от: історична освіта, музейництво, позначення публічного простору символами минулого (творення символічної сфери спільноти²³), встановлення календаря державних свят і днів пам’яті і, зрештою, комеморації річниць окремих подій. У Центральній і Східній Європі виступає настільки сильний зв’язок політики щодо пам’яті з політикою ідентичності, що можна з впевненістю ствердити, що перша з них повністю міститься у другій.

Варто зазначити, що політику щодо пам’яті не слід плутати з культурною пам’яттю та історичною культурою (чи, як кажуть у Німеччині, культурою пам’яті) певного суспільства. Під цією останньою, згідно з польським соціологом культури Анджеєм Шпочинським, я розумію «набір ідей, норм, взірців поведінки, а також шанованих у суспільстві цінностей, які регулюють ставлення до всього, що у певній культурі вважається минулим (історичним), незалежно від фактичного стану справ»²⁴. По-перше, категорія «політика щодо пам’яті» має вужчу сферу, ніж історична культура (а водночас вони впливають одна на одну), а по-друге, вона має інструментальний характер. Цей останній слід розуміти не лише у вузькому сенсі, як маніпулювання політиками громадською думкою для досягнення поточних цілей, але також у ширшому, яке засновується на переконанні, що політики також мають пам’ять та ідентичність і прагнуть того, щоб у власне їхній версії вони утвердились у всьому суспільстві.

Перехідна справедливість

У шостому есеї з’являється ще один термін, який вимагає пояснення – перехідна справедливість (transitional justice, sprawiedliwość tranzycyjna, ПС). Згідно з визначенням генерального секретаря ООН Кофі Аннана від 2004 р. під ПС слід розуміти «цілість процесів і механізмів, пов’язаних з прагненнями суспільства прийняти і дати собі раду зі спадком масових порушень прав людини з метою дотримання принципу відповідальності, компенсації кривди і досягнення поєднання»²⁵. Від 1989–1991 рр. цей виклик постав, зокрема, перед усіма країнами колишнього східного блоку. Протягом першого десятиріччя ХХІ ст. дослідники цієї проблематики в інших частинах світу поширили переконання, що застосування у перехідний період спеціальних юридичних механізмів має позитивний вплив на стабілізацію демократії, рівень довіри до держави та права, а також на розвиток громадянського суспільства. Одна з класифікацій засобів ПС ділить їх на три групи: ретрибутивні (покарання злочинців), направчі (naprawcze) (з’ясування правди, пробачення провини, поєднання), а також суспільні (відшкодування, перерозподіл прибутків, спрямування подальшого розвитку так, щоб ліквідувати джерела конфліктів і насильства)²⁶. Таке розуміння уможливлює виокремлення двох основних стратегій ПС: ретрибутивної, що наголошує на кримінальному покаранні злочинів, і орієнтованої на примирення, що прагне поєднати ворогуючі сторони (використовуючи насамперед направчі засоби, як-от, комісії правди, працю з подолання травми серед жертв і усвідомлення вини виконавцями, історичну освіту).

Концепція перехідної справедливості дуже обмежено застосовувалась у Східній Європі, втім, ширше в Україні, ніж в Росії, Молдові, а особливо в Білорусі. Дещо активніше засоби ПС використовувались у Центральній Європі. Однак і країни цієї останньої під цим кутом зору не можуть рівнятися з більш просунутими у цій сфері, особливо у діяльності з примирення, державами Латинської Америки і ПАР. Можливо, власне тому, найбільше у період президентства Віктора Ющенка, в Україні стали дуже популярними її порівняння з Іспанією. Ця держава після виходу з диктатури у 1975–1978 рр. прагнула йти власною дорогою, відмовляючись від публічної дискусії над конфліктогенним минулим. Втім, у першому десятиріччі ХХІ ст. вона змінила стратегію, погоджуючись на публічне обговорення подій громадянської війни (1936–1939) і правління Франциско Франко (1939–1975), однак лише незначною мірою скористалось з засобів ПС, розроблених в інших країнах, запропонувавши власні оригінальні розв’язання. Спробам знайти відповідь на питання, чому засоби ПС в Іспанії та Україні знайшли таке обмежене застосування, присвячений шостий розділ книжки. Причини і обставини реалізації цих двох політик були виразно відмінними. У цьому тексті я наголошую на історичних і сучасних відмінностях між цими двома державами, а у висновках стараюсь обґрунтувати переконання про незначну придатність іспанського досвіду для України.

Якщо говорити про країни Центральної та Східної Європи, цікаві висновки можна також зробити з порівняння того, як у них розуміється політика щодо пам’яті і перехідна справедливість. Якщо перша категорія почала тут широко обговорюватись у публічній дискусії від 2004 р., то друга практично взагалі не прижилась, не лише у політиці держави, але і в рефлексіях над трансформаційними змінами²⁷.

Перспектива політики щодо пам’яті у цих країнах може трактуватися, з одного боку, ширше, ніж ПС, а з другого – вужче. Ширше тому, що включає як внутрішню, так і зовнішню політику, але передусім тому, що, як я вже зазначав, вона становить частину більшої цілості, а саме – політики ідентичності, що її провадить держава. Політика щодо пам’яті, яка розуміється таким чином, не є діяльністю перехідного періоду, а навпаки – має необмежений часовий горизонт²⁸. З другого боку, політику щодо пам’яті можна вважати частиною ПС, яка у період трансформації відповідає за запровадження направчих засобів, насамперед на з’ясування істини та вшанування. Є, однак, два чинники, які пояснюють, чому місцеві політики практично без винятків реалізують її у першому з вказаних вище значень. По-перше, значна частина громадської думки зацікавлена долею своєї спільноти не лише у ХХ ст., але у ширшій часовій перспективі, що сягає часом середньовіччя, часом ранньомодерного періоду, у кожному разі періодом початку «неволі» окремих народів (наприклад, в Україні це період постання козаччини у XVI ст.). По-друге, ці орієнтації електорату навчились використовувати і утверджувати місцеві праві партії. У першому десятиріччі ХХІ ст. саме ці партії, радше ніж організації ветеранів чи об’єднання жертв, стали тут «охоронцями» мартирологічної і героїчної національної пам’яті.

Серед держав, об’єднаних досвідом «кривавих земель» 30–40-х рр. ХХ ст., а отже, окрім України, Польщі та Росії також балтійських країн²⁹, цей пов’язаний з ідентичністю контекст політики щодо пам’яті виступає у найвищому ступені серед усіх країн світу, що протягом останніх сорока років переживали трансформаційні процеси. Це, власне, він є причиною того, що місцеві політики, юристи, історики і, навіть, представники інших гуманітарних дисциплін значно частіше вживають термін «порахунки з минулим», ніж «перехідна справедливість», або взагалі не знають про існування останнього.

***

Наближаючись до завершення представлення контекстів, пов’язаних зі змістом книжки, я повертаюсь до початку, щоб знову подивитись на дві категорії – інтелектуала і націю. Саме від інтелектуалів до певної міри залежить доля суспільств Центральної і Cхідної Європи. Виконання гуманітаріями надалі націотворчої функції буде залежати передусім від їхнього вибору. Якщо більшість із них буде залишатись на «охоронницьких» позиціях, «націоналізація» дискурсу, а, як наслідок, і колективної ідентичності (чим би вона не була³⁰) буде тривати. Якщо ж все більше з них наважуватимуться вийти поза домінування нації у своїх дослідницьких зацікавленнях, виступах і публікаціях, у довшій часовій перспективі це вплине і на ідентифікацію окремих громадян, і на політичну конструкцію Центральної і Східної Європи.

Контури постнаціональної доби і навіть сама ймовірність її настання є, однак, надзвичайно непевними. Це пов’язано з тим, що ми не можемо знати подальшого розвитку таких процесів, як-от, з одного боку, поглиблення інституційної й ідентичнісної інтеграції в ЄС та його подальшого розширення, а з другого – ерозія імперської свідомості в пострадянських країнах і формування модерної національної держави в Росії.

Окрім індивідуальних рішень окремих гуманітаріїв, а також зовнішніх чинників, майбутнє суспільств Центральної і Східної Європи визначать їхні уряди. Важливе значення матиме політика держав щодо гуманітаристики, а особливо запровадження або занедбання реформ, що регулюють функціонування науки як цілості та окремих вчених. Важко сказати, якої остаточної форми вони набудуть в Україні, Польщі та Росії. Цього не знають і самі уряди – вони також (принаймні їхні групи радників, think tanks тощо) постійно думають над тим, яке майбутнє Історія «пише» для національної держави. Зараз, принаймні, одну річ можна стверджувати з впевненістю – держава цього типу, що не відмовляється від власного культурного «ядра» й історичного наративу, а водночас є відкритою на людей з іншою ідентичністю, ніж у більшості, зрештою, заснована на фундаменті громадянського суспільства, залишається одиницею політичної організації у нашому регіоні. Вона й надалі лежить в основі функціонування ЄС. Умовою вступу такої країни до ЄС, виконання якої державами Центральної та Східної Європи сильно спричинилось до їхньої модернізації, є ефективне урядування. Як видається, революція 2013–2014 рр. відкрила шлях до формування такої держави в Україні більшою мірою, ніж будь-яка інша подія після 1991 р.

Перед тим як інтелектуали і політики ухвалять це рішення, Україна має визначити свою позицію щодо виклику, який в останні роки став особливо актуальним. Від того, що вони зроблять щодо цієї проблеми, у майбутньому буде залежати і характер місцевої гуманітаристики, й ефективність української політики зближення з Заходом. Для істориків цей виклик полягає у ретельному опрацюванні історії українського націоналістичного руху першої половини ХХ ст. (передусім ОУН і УПА), а особливо його ідеології і діяльності, спрямованої проти національних меншин у роки Другої світової війни (я розглядаю цю проблему у восьмому есеї). Своєю чергою, для політиків це означає відмову від стратегії ігнорування або применшення значення Голокосту в Україні, запровадження ширшої публічної освіти на тему цього злочину і, зрештою, засудження участі у ньому мешканців країни (політика щодо пам’яті про Голокост є предметом аналізу у сьомому есеї). Чітка позиція інтелектуалів і політиків потрібна також і щодо антипольської акції ОУН-УПА на Волині і Східній Галичині у 1943–1944 рр.

Вирішення цих проблем матиме значення для багатьох питань, які я розглядаю у цій книжці. По-перше, це сприятиме формуванню більш сучасного розуміння нації – через розширення її меж поза членів власної етнічної культури, а також взяття сучасниками на себе відповідальності за всі дії їхніх попередників. По-друге, це скоротить Україні дорогу до ЄС, оскільки в цій останній подібний «порахунок» з національним минулим вважається своєрідним тестом здатності взяти участь в інтеграційному проекті. По-третє, це спричиниться до зміни образу українців у громадській думці їхніх західних сусідів і, як наслідок, можливості вийти поза замкнене коло суперечок про конфлікти минулого у міжособистісних і міжнародних відносинах. Зрештою, по-четверте, це підштовхне гуманітаріїв до більшої відкритості на новаторські дослідницькі підходи і методології, що функціонують у західному світі.

Хоч це видається парадоксальним, але для розв’язання цих проблем українські гуманітарії не повинні, однак, вже сьогодні відмовитись від своєї націотворчої функції і зосередитись винятково на темах, не пов’язаних з категорією нації. Адже не можна «закрити» питання репресій і злочинів, вчинених у минулому в ім’я нації, без почуття відповідальності за неї. Як Україна, так і її найближчі сусіди й надалі лишаються національними державами, і тільки на ґрунті сучасного розуміння нації сьогодні можливе остаточне поєднання між ними. Можливо, саме тому враження парадоксальності не є тут доречним. Можливо, така смілива поведінка щодо минулого нації у майбутньому виявиться важливим кроком у напрямку прощання з цією категорією як з головним елементом нашої ідентичності.

Цей есей є вступом до книжки Томаша Стриєка «Невловні категорії: нариси про гуманітаристику, історію та політику в сучасних Україні, Польщі та Росії», що має бути видана видавництвом «Ніка-Центр» у квітні 2015 року.

Томаш Стриєк – доктор ґабілітований, науковий співробітник Інституту політичних досліджень ПАН і професор університету «Collegium Civitas» (Варшава), автор численних праць присвячених інтелектуальній історії та історіографії України, а також низки порівняльних досліджень політики щодо пам’яті і публічного використання історії в сучасній Європі. Остання книжка: «Україна перед кінцем історії: нариси про політику держав щодо пам’яті» (Варшава, 2014).

1. Термін «гуманітаристика» я вживаю у традиційному для цього регіону значенні. Він стосується наук про людину і культуру в найширшому значенні, включаючи як англосаксонські humanities, так і social sciences. Згідно з формальним поділом, виокремлюють гуманітарні (насамперед філософія, літературознавство, культурологія та історія) та соціальні науки (насамперед соціологія, політологія, психологія, педагогіка). Цей поділ був нещодавно офіційно запроваджений у Польщі, втім, він ще не встиг закоренитися у свідомості самих науковців. Я вживаю термін «гуманітаристика» у першому зі вказаних значень і з огляду на коротшу форму запису, і з огляду на те, що деякі з цих наук важко однозначно класифікувати. Наприклад, культурну антропологію слід було б визнати за частину гуманітарних наук, а соціальну антропологію – за соціальну науку. Чи, однак, це насправді дві різні дисципліни?
2. У Польщі приватні вищі навчальні заклади останнім часом закривали гуманітарні спеціалізації (насамперед політологію) або взагалі припиняли діяльність. В академічному 2013-2014 р. через надто малу кількість абітурієнтів було ухвалено рішення про закриття спеціалізації з філософії в університеті Білостоку. В очікуванні того, що в наступних роках подібне буде відбуватись і в інших університетах, у публічній дискусії, присвяченій пошукові джерел небажання навчатись на гуманітарних напрямках, цитується допис студента на одному з інтернет-форумів. Він дивувався, як можна навчатись соціології чи політології, якщо це «науки», про предмет яких компетентно висловлюватись можуть усі. І роблять це найчастіше під час товариських зустрічей, спорожняючи при цьому черговий кухоль пива.
3. Див.: Timothy Snyder. Skrwawione ziemie. Europa między Hitlerem a Stalinem / Przeł. B. Pietrzyk. Warszawa, 2011 (укр. вид.: Тимоті Снайдер. Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним. Київ, 2010).
4. Я маю тут на думці гуманітарні частини «старих» академій наук і «нові» інститути національної пам’яті.
5. Див.: Ewa Domańska. Wiedza o przeszłości – perspektywy na przyszłość // Kwartalnik Historyczny, nr 2/2013, rocznik CXX, s. 221-274.
6. Вже від 70-х рр. ХХ ст. у країнах регіону почуття обов’язку інтелігенції щодо цієї ідеї ослабло, поступаючись пальмою першості національному питанню. Після 1991 р. це проявилось, зокрема, у слабкості лівих в їхньому політичному та інтелектуальному житті. Вони існують передусім у вигляді «соціальних» посткомуністичних лівих (яких підтримує радше старше покоління), а не «світоглядних» лівих, що з’явились у Західній Європі після 1968 р. Зрештою, у таких країнах, як-от Угорщина і Польща, ліві першого типу вже пройшли через кризу, яка віддалила їх від першопочаткових ідеалів. У 1990-х рр. місцеві посткомуністичні ліві партії фактично прийняли ліберальну ідеологію і разом з партіями, що походили з антикомуністичної опозиції, сприяли поширенню ринкових відносин на більшість сфер суспільного життя (але не гуманітаристики).
7. Останні спостерігачі, які ще мали якісь сумніви щодо цього, мали їх остаточно відкинути після того, як побачили її політику щодо України після революційної зміни влади в Києві в 2014 p.
8. Згідно з прийнятою, зокрема в Польщі, класифікацією, до так званих «конгресових мов» відносять найпоширеніші у світі мови: англійську, французьку, російську, німецьку, іспанську та італійську (прим. ред.).
9. Для польських політиків практично всіх орієнтацій головним джерелом загроз цього типу є Росія й її дії, спрямовані на послаблення внутрішньої солідарності ЄС і НАТО. З очевидних причин, вони лише зміцнились у цьому переконанні після того, як Росія весною 2014 р. спровокувала війну в Україні.
10. З другого боку, слід додати, що посткомуністичний Союз демократичних лівих (Sojusz Lewicy Demokratycznej) має власні історичні причини, щоб не зміцнювати пам’ять про опір і мартирологію 1944–1989 рр.
11. Ця загальна оцінка цих музеїв, з огляду на обмежені обсяги тексту, є дуже спрощеною. У публічній дискусії над окремими проектами пролунали різні голоси, зокрема представників критичного погляду на історію Польщі. Якщо коротко, то найбільш героїзуючим минуле проектом є Музей Варшавського повстання. З другого боку, Музей історії польських євреїв (експозиція якого була повністю завершена і відкрита для публіки наприкінці жовтня 2014 р.) і Музей Другої світової війни (експозиція ще залишається у стадії приготувань) вважаються ініціативами, що демонструють складність історії і різні точки зору.
12. Саме тому, згідно з сучасною польською системою оцінки, наукові публікації російською мовою зазвичай отримують більше пунктів, ніж публікації польською.
13. Московський державний університет є єдиним вищим навчальним закладом з колишніх комуністичних країн Центральної і Східної Європи, який регулярно опиняється у першій сотні світових університетів згідно з шанхайським рейтингом.
14. Наприклад, створений у 2008 р. фонд «Історична пам’ять», очолюваний Алєксандром Дюковим.
15. Див. серію «Україна крізь віки» (Київ: Альтернативи, 1999–2001, т. 1–15).
16. Natalia Jakowenko. Historia Ukrainy do 1795 roku / Przeł. A. Babiak-Owad, K. Kotyńska. Warszawa, 2011 (перше укр. вид.: Kиїв, 1997); Jarosław Hrycak. Historia Ukrainy 1772–1999. Narodziny nowoczesnego narodu / Przeł. K. Kotyńska. Lublin, 2000 (перше укр. вид.: Kиїв, 1996).
17. Цьому сприяла і популярність постмодернізму, яка в Центральній і Східній Європі досягла свого піку наприкінці 1990-х рр. і в перші роки ХХІ ст. Тоді робились спроби здійснити таку дискурсивну зміну, яка неуникненно перетворила б націю на винятково історичну категорію. Однак, ця зміна остаточно не відбулась навіть на дискурсивному рівні, а отже і не могла потягнути за собою політичні зміни. У другому десятиріччі ХХІ ст. нації і далі існують! І те, в який спосіб вони існують, стало предметом захоплюючих розвідок. Сьогодні сумніви в їхньому існуванні у середньостроковій перспективі, а також їхнього політичного значення значно менші, ніж кільканадцять років тому.
18. Про їхню рецепцію в українській гуманітаристиці див. фундаментальну працю Георгія Касьянова: Георгій Касьянов. Теорії нації та націоналізму. Київ, 1999.
19. Ernest Renan. Co to jest naród // Dzieła Ernesta Renana (Wybór. Studya Historyczne i Filizoficzne) / Tłum. R. Centnerszwerowa. Warszawa, 1905 (укр. видання: Е. Ренан. Що таке нація? // Націоналізм. Антологія / Упор. О.Проценко, В. Лісовий. Вид. 2-ге, переробл. і доп. К., 2006, с. 253–263).
20. Maurice Halbwachs. Społeczne ramy pamięci / Tłum. Marcin Król. Warszawa, 1979 (французьке видання: Maurice Halbwachs. Les cadres sociaux de la memoire.Paris, 1925).
21. Jan Assmann. Pamięć kulturowa. Pismo, zapamiętywanie i polityczna tożsamość w cywilizacjach starożytnych / Tłum. Anna Kryczyńska-Pham. Warszawa, 2008, s. 45–81 (німецьке видання: Jan Assmann. Das kulturelle Gedächtnis. Schrift, Erinnerung Und politische Identität in frühen Hochkulturen. München, 2005 (1-ше вид. 1992), s. 29–66).
22. Слідуючи за цією авторкою я віддаю перевагу терміну «політика щодо пам’яті». Терміни, які домінують в польській дискусії, як-от «політика пам’яті» (Vergangenheitspolitik) та «історична політика» (Geschichtspolitik), є результатом надто дослівного перекладу німецьких понять. Однак, вони не є коректними з філологічної точки зору, оскільки передбачають, що це пам’ять та історія є суб’єктами, що здійснюють політику: A. Wolff-Powęska. Pamięć – brzemię i uwolnienie. Niemcy wobec nazistowskiej przeszłości (1945–2010). Poznań, 2011, s. 69–70.
23. Див.: Lech Nijakowski. Domeny symboliczne. Konflikty narodowe i etniczne w wymiarze symbolicznym. Warszawa, 2006.
24. Andrzej Szpociński. Współczesna kultura historyczna // Kultura Współczesna. 2010, nr 1(63), s. 9.
25. Див.: Clara Sandoval Villalba. Transitional justice: key concepts, processes and challenges (2011): http://www.idcr.org.uk/wp-content/uploads/2010/09/07_11.pdf [доступ: 02.12.2013].
26. Див.: Kora Andrieu. Transitional justice: A new discipline in human rights (2010), р. 4: http://www.massviolence.org/IMG/article_PDF/Transitional-Justice-A-New-Discipline-in-Human-Rights.pdf [доступ: 02.12.2013].
27. Lavinia Stan. Transitional Justice in Eastern Europe and the Former Soviet Union. Reckoning with the Communist Past. New York, 2009.
28. Цей спосіб розуміння відносин між політикою щодо пам’яті і ПС переважає серед дослідників цієї останньої. Див.: Alexandra Barahona de Brito. Transitional justice and memory: Exploring perspectives // South European Society and Politics, 2010, nr 3(15), рр. 359–376.
29. Див.: Timothy Snyder. Skrwawione ziemie. Europa między Hitlerem a Stalinem. Warszawa, 2011.
30. Аргументацію Aнтoнiни Клосковської проти існування «національної ідентичності» у колективному вимірі див. у другому розділі.