27 серпня 1897 року з австрійського коронного краю Галичина (королівство Галичини і Лодомерії. – Прим. М.Г.), до колишнього єзуїтського поселення Апостолес, розташованого на Національній Території (нині – провінції) Місіонес, що на субтропічній півночі Аргентини, прибуло чотирнадцять сімей. Їхня подорож завершилася на місці, де нині знаходиться перехрестя вулиць «Україна» та «Польща» [32, 110]. Ця подія ознаменувала початок офіційної сільсько-господарської колонізації Місіонес. Через десятки років цю подію буде визначено як  заснування колонії, а на меморіальній стіні біля пам'ятника першим колоністам організації, які представляють українську, польську і італійську громади Аргентини*, встановили пам'ятні дошки. Сто років по тому, в 1997 р. українська громада в Аргентині відзначила 100-річний ювілей, святкування пройшли по всій країні, а особливо урочисто – в містечку Апостолес, від самого ранку 24 серпня, в День незалежності України [35, 245].

Новоприбулі з Галичини були не першими українцями в Аргентині, проте їхнім приїздом в Апостолес розпочинається офіційна колонізація Національної Території Місіонес, а також історія масової української імміграції до Аргентини. Згодом до піонерів Апостолеса приєдналося 80-90 тисяч українців: в 1897-1914 рр., (1 хвиля) 1920-1939 рр. (друга хвиля) і 1946-1950 рр. (третя хвиля). Під час першої хвилі в Аргентині оселилося близько 10 тисяч українців. Ця, друга за величиною, південно-американська країна не була єдиним кінцевим пунктом для українских емігрантів. Втричі або в чотири рази більше емігрувало до країн Латинської Америки, Бразилії, а на сотні тисяч більше – до Канади і США [8]. Більше того, в контексті імміграції до Аргентини східні європейці складали лише маленьку частку новоприбулих із-за океану, в цьому їх перегнали сотні тисяч італійців та іспанців, що прибули в ті самі роки; українці складали лише маленький процент східно-европейського руху до країни, причому більшість складали євреї.

Українці прибули до Аргентини за дуже ліберальними «в'їздними» законами. Вони приїхали з австрійськими або російськими паспортами і здебільшого подорожували малими групами. Деякі з них мали намір займатися сільським господарством, інші, включно з контрактниками, були робітниками-заробітчанами, які сподівалися за кілька років повернутися в Європу. В Аргентину потоком нахлинули іммігранти з Російської імперії і з Австрійських коронних земель Галичини і Буковини, в той час заокеанічна еміграція із Закарпаття та територій, що знаходилися під владою Угорщини, переважно спрямувалася до США. Українські іммігранти з Російської імперії, які прибули після революції 1905 року, переважно оселилися в урбаністичних центрах провінції Буенос-Айрес. Якщо не брати до уваги сезонні роботи, то лише одиниці відважувалися виїжджати за межі регіону на довший час. Беріссо, передмістя Ла Плата, столиці провінції Буенос-Айрес, стало їхнім основним місцем проживання. Частина галицьких іммігрантів також оселелася в цій провінції, однак усе-таки більшість надала перевагу можливості отримати за доступними цінами землі вглибині країни. Згадана вище маленька група першопоселеців прибула в Місіонес в 1897 році під патронатом губернатора цієї провінції (Національної Території). Успіх перших колоністів заохотив тисячі інших (переважно з Галичини) приїхати в Місіонес і тим самим переворити його на головний центр українського поселення в Аргентині.

В Європі факт української еміграції до Аргентини, можливо, через її спорадичний і нечисленний характер, пройшов майже непоміченим. Увага була сфокусована на більш масовій еміграції до Бразилії. Рідко коли керівники громад супроводжували емігрантів, щоб започаткувати тут організації, як це було в Бразилії, Канаді чи Сполучених Штатах. В Аргентині українські іммігранти були знані як rusos (росіяни) або polacos  (поляки), часом  як austro-polacos (австрійські поляки) і більш точно – rutenos (русини), і ці етноніми були поширені до того, як утвердився термін українці.

Друга хвиля імміграції до Аргентини (1920-1939 рр.) була більш численною і різноманітною, ніж попередня. Близько 70 тисяч українців прибуло в цей час, перетворивши Аргентину на один із головних реціпієнтів української еміграції. Протягом цих двох десятиліть до Південної Америки емігрувало більше українців, ніж до Північної [21; 445; 25, 333; 27, 375; 29; 456; 30, 459]. А оскільки Аргентина була зацікавлена в них, то їх квота постійно зростала, і в такий спосіб у 1930-х рр. новоприбулі з Польщі сформували серед іммігрантів більшість, кількісно перевищивши італійців та іспанців, які завжди були традиційним джерелом масової імміграції до Аргентини. В кінці 1930-х пропорція новоприбулих до народжених в Аргентині була вищою, ніж в будь-якій іншій країні обох Америк [23, 333].

Як і раніше, українська імміграція була розсіяна по всій країні, однак великій частині поселенців дозволили селитися компактно. Особливо це стосується Місіонес, де українці, заснувавши нові осідки на півночі, засвідчили, що й надалі становитимуть важливий компонент населення регіону. Північна частина Чако стала ще одним ядром українського поселення. Щоправда, багато з новоприбулих, наслідуючи приклад своїх попередників, надали перевагу провінції Буенос Айрес, тим самим посиливши громаду в Беріссо і започаткувавши громади в інших районах навколо федеральної столиці.

Більшість іммігрантів другої хвилі були свідками і навіть безпосередніми учасниками Першої світової війни, яка охопила європейський континент. Політичні кордони для українців змінювалися кілька разів, і навіть був короткий період незалежності. Після війни українські території, що поставляли іммігрантів до Аргентини, були поділені поміж 4 юрисдикціями замість двох попередніх: радянською, польською, румунською та чехословацькою. Українські іммігранти другої хвилі прибули з усіх цих територій, однак більшість була зі східної Польщі: Галичини (колишньої Австрії) і Волині (колишньої Російської імперії). Іммігранти цієї хвилі, серед яких велике число становили ветерани війни, були більш політизовані, ніж їхні попередники. Вони створили кілька організацій широкого спектру політичних орієнтацій з центром у Буенос-Айресі і кількома філіями по країні. В цей же період тисячі українців, що оселилися в сусідніх республіках Уругвай і Парагвай, підтримували зв'язки з їхніми земляками в Аргентині.

Третя хвиля українських іммігрантів прибула в 1946-1950 рр. в країну з уже встановленою мережею українських організацій. Вона нараховувала 6 тисяч  новоприбулих у статусі біженців. Емігрувавши в основному з розташованих на території Європи (менше – з Азії) таборів DP, вони були ще більш політизовані, ніж попередники, а їхній вплив на сформовану громаду, значну частину якої складали радянофіли, був значно вищим, аніж їхня кількість. Після другої світової війни існувала лише одна юрисдикція в Україні – радянська. Післявоєнні біженці, серед яких велику частину складали професійні спеціалісти, осіли перевжно в Буенос-Айресі та його околицях.

Оце і є три хвилі української імміграції до Аргентини, які будуть досліджуватися в нижчеподаних розділах. Четверта хвиля перебуває в стані формування з часу проголошення Україною Декларації про незалежність у серпні 1991 р.

Дослідники-латиноамериканісти не раз шкодували, що жодною мовою не було опубліковано достатню кількість публікацій про українську імміграцію будь-якою мовою. Так, у дослідженні про іммігрантів до Південної Америки з колишньої Югославії, що вийшла друком у 1974 р., Віктор Даль (Dahl) писав: «Щодо Латинської Америки, то іберійці, які становили більшість іммігрантів, а також англо-саксони та інші західні європейці, отримали набагато більше уваги ніж слов'янські та східновропейскі поселенці, які складали менше число» [22, 3].

І тоді він робить висновок: «Слов'янська меншість, особливо поляки, українці, югослави, заслуговують на глибшу увагу» [22, 5].

Усього лише через рік після того, в 1975 р., А.Стрелко прийшов до такого ж висновку. «Це сумний факт, - писав радянський дослідник, – що до нинішнього часу науковці як у Радянському Союзі, так і поза ним, оминали вивчення життя українських іммігрантів в Латинській Америці» [33, 89-90]. Застій у дослідженнях,  напевно, був відображенням аналогічного політичного застою брежнєвського режиму, так само як і в Аргентині під час правління авторитарного (військового) уряду не з'явилося жодної доброї публікації в галузі імміграційних досліджень [19, 431].

Вивчення аргентинської української імміграції успішніше проходило поза Аргентиною та СРСР. Так, дослідник аргентинського походзення Леопольдо Хосе Бартоломе написав у США докторську дисертацію про українців та поляків в містечку та департаменті Апостолес (Місіонес), що здебільшого опиралася на польові дослідження. Після цього з'явився ряд його статей, а згодом він з Ришардом Стемпльовським, який провів серію досліджень ранньої історії українців і поляків в Місіонес, опираючись на польські джерела, та Данутою Лукаш видав спільну солідну працю про слов'янське населення Місіонес [20]. В 1986 р. канадець Олег Ґерус написав перший англомовний загальний огляд історії українців в Аргентині, що був опублікований в академічному журналі [24].

На початку 1980-х з'явилося дві книги українською мовою про українсько-аргентинську громаду. Одна з них належить Михайлу Данилишину [4] і має ту перевагу, що написана з позиції іммігранта міжвоєнного періоду, який очолив найстарішу і найстабільнішу світську організацію в Аргентині – товариство «Просвіта». Автором другої книги став Михайло Василик, іммігрант повоєнного періоду, сильна сторона праці полягає в тому, що він охопив сучасні йому тренди і події в українській громаді [1]. Короткі уривки з книги М.Василика з'являлися  іспанською мовою в різноманітних місцевих виданнях [36; 37; 38], а М.Данилишин тим часом періодично пише статті, базовані на власних дослідженнях і спостереженнях, і публікує їх в україномовних періодичних виданнях закордоном [2; 3].

Книга Данилишина першою в Аргентині була написана на тему української громади. Що стосується країни, звідки прибули іммігранти, тобто з України, то протягом радянського періоду тут не було опубліковано жодної наукової праці на цю тему. Уперше тут з'явилася монографія у 1980 році, в ній українці були представлені в загальному контексті слов'ян Латинської Америки [17]. Це дало підстави британському дослідникові Латинської Америки Оліверу Маршалу зазначити у 1991 р., що кількість робіт про етнічні групи в Латинській Америці, зокрема українців, розчаровує своєю нечисленністю [28, 15].

Цього ж року в Україні відбувається кардинальний поворот до національного відродження, що супроводжувалося зростанням інтересу з боку української діаспори. Це був рік проголошення  незалежності на референдумі (1 грудня). В Україні з'явилося ряд публікацій на цю тему, щоправда, їх автори опиралися на невеликий обсяг західних другорядних джерел [6; 14]. Тільки після того, як були відкриті Посольства в Україні та Аргентині, і пожвавився рух поміж двома країнами, з'явилася перша самодостатня, написана в Україні публікація, присвячена виключно Аргентині. Вона була приурочена століттю українського поселення в Аргентині в 1997 р., коли в обох країнах відбулося ряд заходів по святкуванню цієї події [13]. В 2000 р. у львівському академічному журналі з'явилася стаття Оксани Сапеляк про українські школи, засновані українською католицькою церквою в Аргентині [16]. Дослідження написане на величезному обсязі матеріалу, зібраного дослідницею в Аргентині. Пізніше, в 2001 р. Степан Качараба, співавтор книги про українську еміграцію з Галичини та Буковини перед першою світовою війною, опублікував на основі архівних джерел наукову статтю про українську еміграцію з західної України до Аргентини в міжвоєнний період [7]. Рік по тому, в 2002 р., з'явилася публікація С.В.Шабельцева з Мінська про репатріацію іммігрантів та їхніх дітей, народжених в Аргентині, до України, що відбулася в 1950 р.** [18]. В 2008 р. Любов Кужель здійснила огляд змісту українських календарів або альманахів, опублікованих в Аргентині та Бразилії між 1914 та 1939 рр., що зберігаються в Львіській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника НАН України [11]. Книга Оксани Сапеляк, що побачила світ у цьому ж році, досліджує українську громаду з історичної та етнографічної перспективи [15]. Джерелами дослідження послужили матеріали опитування з більш як двомастами респондентами (близько 60 годин аудіозаписів).

Святкування століття українського поселення в Аргентині викликало велике зацікавлення до теми у нащадків перших піонерів до Аргентини. Один із них, історик Естебан Ангел Снігур, чиї попередні роботи включали вивчення місцевих єзуїтських місій, написав детальну інтерпретативну історію першої хвилі української імміграції до Місіонес на базі маловідомих первинних і другорядних джерел [32].     

Тим часом Михайло Василик, у минулому лідер парасолькової організації Української центральної репрезентації в Аргентині, розвинув і збільшив об'єм свого попереднього дослідження і написав більш розлогу монографію (тепер вже іспанською мовою) про історію української імміграції до Аргентини [35].

Незважаючи на порівняну чисельність публікацій, деякі аспекти з історії та життя української громади в Аргентині ще потребують більш поглибленого вивчення, серед них – історія організацій, системне вивчення етнографії українців Аргентини тощо.

Стаття є перекладом з англійської передмови до книжки: Serge Cipko. Ukrainians in Argentina, 1897–1950: The Making of a Community. - Canadian Institute of Ukrainian Studies Press , 2011. - 272 p.

Сергій ЦІПКО - доктор історії, координатор проекту діаспорних досліджень Канадського інституту українських студій (Едмонтон, Канада)

Публікація і переклад М.Гримич

ЛІТЕРАТУРА

1. Василик M. Українські поселення в Аргентині. – Мюнхен: видавництво Вільного університету, 1982;
2. Данилишин М. Країни Південної Америки та українсьі поселення // Альманах Українського Народного Союзу на рік 1980. - Jersey City and New York: Svoboda Press, 1980. -  С.173–82;
3. Данилишин М.  Українські поселення в Аргентіні // Український самостійник. – 1972. - N.7-8 (липень-серпень). – С.54-59; № 9 (вересень). – С.36-42;
4.  Данилишин М.  Українці в Аргентині. - Buenos Aires: Dorrego, 1979.
5.  Губарчук П. За океаном. – К.: Державне видавництво художньої літератури. – 1960;
6.  Заставний Ф.Д. Українська діаспора: розселення в зарубіжних країнах. – Львів: Світ, 1991;
7.  Качараба С. Еміграція населення Західної України в Аргентину (1919-1939) // Наукові зошити історичного факультету Чернівецького університету. – 2001. - №  4. – С.184-196;
8.  Качараба С., Рожик М. Українська еміграція: Еміграційний рух зі Східної Галичини та Північної Буковини у 1890-1914 рр. – Львів, 1995;
9.  Котовський А. На берегах Ла-Плати. – Львів: Каменар, 1988;
10. Котовський А. Сельва стогне. – Львів: Каменар, 1978;
11. Кужель Л. Українські календарі (1914-1939) в Аргентині і Бразилії як джерело інформації про західноукраїнську книгу // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника. – 2008. – №  16. – С. 73-95;
12. Ляхович В.І. Про далеке і близьке. – Львів: Каменар, 1985;
13. Українці в Аргентині / Упор. Н.Прибєга. – Київ: Мистецтво, 1997;
14. Українці в зарубіжному світі / Упор. А.М.Шлепаков. – К.: Наук.думка, 1991;
15. Сапеляк О. Українська спільнота в Аргентіні: історико-етнологічний аспект. – Львів: Червона калина, 2008;
16. Сапеляк О. Українське шкільництво в Аргентині // Народознавчі зошити. – 2000. - №  5. – С.890-900;
17. Стрелко А. Славянское население в странах Латинской Америки. – К.: Наук. думка, 1980;
18. Шабельцев С.В. Українські реемігранти з Аргентини (1950-1960-і рр.) // Український історичний журнал. – 2000. – №  5. – С. 92-104;
19. Armus D. Díez años de historiografía sobre la inmigración // Estudios Migratorios Latinoamericanos 2. – 1986. -  № 4 – P.431;
20. Bartolomé L.J.,  Łukasz D., Stemplowski R. Słowianie w argentyńskim Misiones 1897–1977. - Warsaw: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1991;
21. Boruszenko О., Kozlinsky D. Ukrainians in Brazil // Ukraine and Ukrainians throughout the World: A Demographic and Sociological Guide to the Homeland and Its Diaspora / ed. Pavliczko A.L. – Toronto: University of  Toronto Press, 1994. - P.443-454;
22. Dahl V.C. Yugoslav Immigrant Experiences in Argentina and Chile  // Inter-American Economic Affairs. – 1974. - № 3. – P.3-26;
23. Germani G. Mass Immigration and Modernization in Argentina // Latin American Radicalism: A Documentary Report on Left and Nationalist Movements / ed. I. L. Horowitz, J. de Castro, J. Gerassi. - New York: Vintage Books, 1969;
24. Gerus O.W. Ukrainians in Argentina: A Canadian Perspective // Journal of Ukrainian Studies. – 1986. - no. 2 (Winter). P. 3–18;
25. Isajiw W.W., Makuch A. Ukrainians in Canada // Ukraine and Ukrainians throughout the World: A Demographic and Sociological Guide to the Homeland and Its Diaspora / ed. Pavliczko A.L. – Toronto: University of  Toronto Press, 1994; P.327-357;
26. Lehr J.C., Cipko S. Contested Identities: Competing Articulations of the National Heritage of Pioneer Settlers in Misiones, Argentina // Prairie Perspectives: Geographical Essays. – 2000. - No 3. – P.165–80.
27. Markus D., Wolowyna O. Ukrainians in the United States of America //  // Ukraine and Ukrainians throughout the World: A Demographic and Sociological Guide to the Homeland and Its Diaspora / ed. Pavliczko A.L. – Toronto: University of  Toronto Press, 1994. – P. 357-414;
28. Marshall O. European European Immigration and Ethnicity in Latin America: A Bibliography. – London: Institute of Latin American Studies, 1991;  
29. Rubinec M., Pawliczko L. Ukrainians in Paraguay // Ukraine and Ukrainians throughout the World: A Demographic and Sociological Guide to the Homeland and Its Diaspora / ed. Pavliczko A.L. – Toronto: University of  Toronto Press, 1994. – P.455-458;
30. Rubinec M., Pawliczko L. Ukrainians in Uruguay // Ukraine and Ukrainians throughout the World: A Demographic and Sociological Guide to the Homeland and Its Diaspora / ed. Pavliczko A.L. – Toronto: University of  Toronto Press, 1994. – P. 458-461;
31. Picknicki Morski J. Under the Southern Cross: A Collection of Accounts and Reminiscences about the Ukrainian Immigration in Brazil, 1891–1914. - Winnipeg: Watson and Dwyer, 2000;
32. Snihur E.Á.  De Ucrania a Misiones: Una experiencia de transformación y crecimiento. - Apóstoles: Colectividad ucrania de Misiones, 1997;
33. Strelko A. Primeros inmigrantes ucranianos en Latinoamérica // América Latina (Moscow). – 1975. - № 1 (1975). – P. 89–98;
34. Ukraine and Ukrainians throughout the World: A Demographic and Sociological Guide to the Homeland and its Diaspora / ed. A. Lencyk Pawliczko. - Toronto: University of Toronto Press, 1994;
35. Vasylyk M. Inmigración ucrania en la República Argentina: Una comunidad por dentro. - Buenos Aires: Editorial LUMEN, 2000;
36. Wasylyk M. Inmigración ucrania en América Latina // Pluralismo cultural: Primer Coloquio Latinoamericano / ed. N. Binayan, M. Aguinis. - Buenos Aires: Congreso Judio Latinoamericano, 1978. – P. 91–100;
37. Wasylyk M. La inmigración ucrania a la Argentina // La inmigración a América Latina: Trabajos presentados a las Primeras Jornadas Internacionales sobre la Migración en América Latina. - Mexico City: Instituto Panamericano de Geografía e Historia, 1985. – P. 165–69;
38. Wasylyk M. La inmigración ucrania en Argentina—su integración // Skrypty-Cuadernos. – 1984. -  № 1. – P. 22–31.