Вигляд будинку у профіль

Маєток на 162 Chemin de la Grande Bastide у містечку Мужен біля Канн на півдні Франції став уже місцем паломництва. Саме тут протягом 1934–1951 років мешкав перший голова українського уряду та видатний письменник Володимир Винниченко з дружиною Розалією. Вони придбали маєток за 40000 франків у пані Марі Марсель Делпі, з дому Аґар. Винниченко змушений був переїхати на Рів’єру з Парижу після того, як перестав отримувати гонорари за свої книги і зіткнувся з дорожнечою життя у світовій столиці, та ще й у час світової економічної кризи. У різний час тут його відвідували голандський письменник-філософ Гояк, французький драматург Шапуї, українські діячі Григорій Довженко, Євген Слабченко (став відомим французьким режисером), Іван Кість (мешкав у Мужені), художник Микола Кричевський, група французьких бізнесменів та нові українські емігранти з таборів ді-пі (Іван Майстренко та ін.).

Схема історичного центру Мужена

Ще за життя Розалії її відвідав відомий літературознавець Григорій Костюк, метою якого було перевезення цінного архіву Винниченка у безпечне і доступне місце (таким на довгий час виявився Колумбійський університет у Нью-Йорку). Костюк описав свої враження від поїздки та навів цікаві факти з історії маєтку у статті «Остання резиденція В. Винниченка («Закуток» та його історія: 1934–1951 рр.)». Після смерті Розалії у 1959 р. маєток перейшов у власність родини українських мистців Іванни Нижник-Винників та Юрія Кульчицького. Обоє були досить відомими в околиці своїми живописами, текстильними й керамічними роботами; навідувалися до Пабла Пікассо, який мав студію в Мужені. Пані Нижник-Винників (ще до приїзду Кульчицького) скрасила старість Розалії і доглядала її до останніх днів.

Невдовзі після незалежності України, у жовтні 1992 р., маєток відвідали представники української влади: керівник і перший секретар постпредства в ЮНЕСКО Олександр Сліпченко та Олександр Дем’янюк та двоє посланців Комісії Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження Володимир Панченко і Тарас Марусик. Панство Нижник-Винників та Кульчицький передало їм речі, що лишилися від Винниченка: книжкова шафа, два письмові столи, крісло, друкарська машинка, настільна лампа, дорожний блокнот, годинник, коробка для олівців і паперів та гаманець із грудкою землі, яку Винниченко привіз з України. Всі ці цінні речі були передані до Кіровоградського обласного краєзнавчого музею. Панченко і Марусик надрукували свої спогади про відвідини Мужену.

Після смерті Нижник-Винників та Кульчицького у січні 1993 р. маєток перейшов у власність французького бізнесмена Алена Мотю, який придбав його ще за життя власників у 1983 р. і сплачував вартість аж до самої їхньої смерті. Це дало можливість старим мистцям спокійно доживати свого віку, а Нижник-Винників ще й видати альбом своїх робіт.

Працюючи над своєю монографією про Винниченка, “Faces of Displacement: The Writings of Volodymyr Vynnychenko” (2012), не уявляв, як можу її завершити, не відвідавши маєтку славного автора у Мужені, маєток, який уже став об’єктом паломництва. Здійснити це було не так легко через відсутність будь-якої інформації про його місцезнаходження. Хоча в сусідньому Ґрассі, де мешкав російський письменник Іван Бунін, встановлено йому погруддя і меморіальну дошку, а в довідковому бюро міста вам запропонують інформаційну брошуру.

Все-таки, влітку 2011 р. вдалося реалізувати задуманий план, що набирав майже детективного характеру. На щастя, в інтернеті вдалося ознайомитися з розповіддю ще одних сучасних паломників — журналістів «України молодої» Дмитра Лиховія та Лесі Шовкун, яким вдалося розшукати маєток і подати його адресу та ім’я власника. Написавши до п. Мотю про свої наміри, невдовзі отримав позитивну відповідь, що він радо прийме мене й мою родину в гості.

Чудовий літній день 19 серпня 2011 р. В’їжджаємо в Мужен з боку Канн, насолоджуємося неймовірними краєвидами. Містечко, затиснуте між схилами і пагорбами, потопає в зелені, а за ними морська далечінь Середземномор’я. Вуличка Chemin de la Grande Bastide досить вузька, так що їхати можна лише в одну сторону. Зупиняємося біля маєтку і тиснемо на дзвінок. Несподівано вхідні ворота відчиняються, і ми в’їжджаємо на подвір’я. На зустріч виходить господар Ален Мотю з дружиною Клодін. Тепло нас вітають цілуючись — знамените французьке «бізу-бізу».

Ален Мотю - знавець історії маєтку Винниченка

Подиву нашому немає меж, дізнавшись, якою мірою панство Мотю обізнане з постаттю Винниченка — очевидно, з розповідей попередніх власників та таких же паломників, як і ми. Займаючись шоколадним бізнесом, пан Мотю і сам робив дослідження та писав статті — тож його цікавість була природною. Неабияк здивував, коли виніс і передав нам копії матеріалів про Винниченка, які збирає в міру зростання паломництва до його маєтку. У своїй бібліотеці також зберігає альбоми з роботами Нижник-Винників, видані в Парижі 1992 р. Один із таких альбомів пан Мотю подарував і мені. Він високо цінує її творчість та внесок у мистецьке життя околиці. Одну зі стін будинку прикрашає копія її килиму «Діточий кортеж», а ще дві її роботи прикрашають стіни мерії міста. З приємністю п. Мотю поповнив свій архів матеріалами про Винниченка, які ми йому привезли.

Копія гобелену Нижник-Винничків «Дитячий кортеж», зроблений на замовлення п. Мотю

Панство Мотю добре знало історію свого маєтку, починаючи від оригінального будинку, який був збудований у ХVІІІ ст. і служив за пекарню. Його старовина, однак, не повинна вводити в оману: виявляється, чим старіша тут будівля, тим більше цінується і, отже, дорожча на ринку нерухомості. На диво, будинок зберігся в доброму стані. Свого часу у цілком занедбаний маєток багато праці вклав сам Винниченко, а Мотю модернізував його. Зокрема, оригінальні двері замуровано, укріплено старі кам’яні стіни, дещо добудовано, змінено дизайн. За Винниченка хата була роз’єднана на дві частини, а Мотю їх з’єднав, зробив нове перекриття між поверхами, лишивши первісні крокви. До кухні був окремий вхід знадвору, а тепер він ізсередини. Новий господар також наблизив вхід до подвір’я, а на місці старого залишив широку стежку.

На задньому подвір'ї

Незважаючи на такі зміни, Мотю залишив недоторканими речі, які надавали маєтку неповторного історичного шарму — старинна амфора, криниця, курінь, старі дерева, окремі елементи архітектури. Криницю глибиною дев’ять метрів він уживає й сьогодні для поливу. А оливкове дерево, якому близько триста років, можливо, бачило постання цього маєтку. Також змінився зовнішній вигляд знаменитого Винниченкового куріня, де він усамітнювався для написання своїх останніх романів. Нинішній господар використовує його як майстерню. Лишилася у спадок і синя розмальована тумба, хоча невідомо, чи належала вона ще Винниченкам. А поруч химерно вплітаються необхідні предмети сучасного життя, такі як комп’ютер та музичний комплекс.

Модернізований курінь Винниченка

Старовинна криниця

Спадкоємна тумба

При купівлі садиба Винниченка була досить великою: складалася з чотирьох лотів і займала площу 1 га і 700 сантіарів. У 1941 р. через скруту військового часу господар продав частину землі. Згодом, як пояснив п. Мотю, була продана ще частина. Проте й існуюча ділянка, за його словами, вимагає неабияких зусиль, щоб її доглядати — головно полоти бур’ян, косити траву й поливати. Винниченко ж свого часу розгорнув тут неабияке господарство, де вирощував артишоки, а також троянди, жасмин для парфумів, виноград, цитрини та всяку городину — буряк, моркву, помідори, салат тощо. Таке господарство, щоправда, не давало йому якогось комерційного зиску, а поглинало багато часу.

Змінилася з часом і географічна сутність Мужену. Колись це було містечко, трохи віддалене від цивілізації і морського узбережжя. Проте з 1960-х рр. почало досить швидко розбудовуватися і притягувати більше туристів та інвестицій завдяки наближеності до Канн і теплої блакиті моря. Як може не притягувати місто, в якому свого часу жили Пабло Пікассо (в місті є його музей), Поль Елюар, Жан Кокто, Фернан Леже, Крістіан Діор, а сьогодні навідуються такі зірки, як Сильвестр Сталлоне, Шерон Стоун і Мел Гібсон.

На завершення пан Мотю люб’язно погодився провести нас на могилу Винниченків. Він добре знав це кладовище (Cimetière #2), на якому також поховані члени його родини. Тут ми прощаємося з п. Мотю і залишаємося самі біля могили славного земляка. Віддаємо останню шану — а в свідомості проносяться численні образи й події з його творів, що накладаються на епізоди з життя самого письменника. На французькій землі знайшов він свій вічний спокій, а проте сьогодні вона є цілком доступною для нас. Тож паломництво продовжується.

Могила Володимира і Розалії Винниченків

Відразу по незалежності була думка перетворити маєток Винниченка на українську культурну резиденцію. Цей задум, на жаль, не вдався, можливо, через певний збіг обставин. Пан Мотю зізнався, що буде продавати свій маєток. Але чи буде хто зацікавлений перетворити це унікальне місце у вогнище української культури (?) — питання залишається відкритим.

Микола Ів. Сорока, PhD, координатор відділу розвитку фондів Канадського інституту українських студій, Університет Альберти, Канада.