1

У найранішому з відомих Шевченковому листі до Миколи Макарова, який узвичаєно датують 7 лютого 1860 р., письменник зазначав:

«Дознайтесь, будьте ласкаві, чи буде дома завтра ввечері Варвара Яковлевна. Якщо буде, то і я до неї прибуду з І. С. Тургенєвим. І ви прибувайте, як матимете час. Оставайтеся здорові і не забудьте завтра вранці оповістить мене, искреннего вашего Т. Шевченка. 7 февраля (6, 195).»

Згадана в листі Варвара Яківна Карташевська – це рідна сестра Макарова, у якої збирався тогочасний петербурзький український гурток.

Михайло Новицький, який готував тексти для тому Шевченкового епістолярію у «єфремовському» зібранні його творів, вважав, що друкує цей лист уперше (ІІІ, 883). Уже згодом стало відомо про його першопублікацію, яку здійснив син адресата – Микола Макаров-молодший – ще 26 червня 1899 р. у тифліській газеті «Кавказ» (№ 165)¹. Дивно, однак, що дослідник не назвав іншу публікацію листа – у, безсумнівно, відомій йому (див.: ІІІ, 916)] студії Олександра Дорошкевича «Трагедія самотнього чуття» (епістолярний текст було подано за копією Макарова-молодшого, яку звірив з автографом Ієремія Айзеншток)².

У коментарях до листа (ІІІ, 883) Єфремов навів відомості про участь Івана Турґенєва в зібраннях у Карташевської (матеріяли про неї і її контакти із Шевченком дослідник пунктирно висвітлив у коментарях до раніше виданого у складі зібрання творів щоденника українського письменника – IV, 731), а Павло Филипович докладно подав сумарну інформацію про Шевченкові взаємини з Турґенєвим (ІІІ, 883–888). Відповідними загальними відомостями – у стислішому викладі – наповнено й усі пізніші коментарі до аналізованого листа³.

На жаль, ніхто з публікаторів і коментаторів листа не зауважив, що візит Шевченка й Турґенєва до Карташевської 8 лютого 1860 р. не міг відбутися з огляду на відсутність російського письменника в Петербурзі, куди він повернувся з Москви вранці 9 лютого⁴. Відтак Шевченкову заяву про намір бути у Карташевської разом із Турґенєвим 8 лютого належало б розглядати як підставу для висновків: український письменник був поінформований і про нереалізовані плани російського колеги виїхати з Москви до 8 лютого⁵, і про його бажання здійснити відповідний візит спільно із Шевченком; якщо Турґенєв справді висловив таке бажання, то Шевченко міг довідатися про це лише від нього самого – безпосередньо чи опосередковано (через когось зі спільних знайомих). Відповідну версію слід, однак, категорично відхилити як нереалістичну – з огляду, найперше, на реалії перебування Турґенєва в Москві, а також на епізодичність його контактів із Шевченком напередодні поїздки.

Перш ніж висвітлити обставини московської поїздки російського письменника, варто нагадати, що його контакти із Шевченком тривали у 1859–1860 рр., коли Турґенєв переважно перебував за межами Російської імперії, навідуючись до Петербурга лише час від часу. Хронологічні межі його тогочасної присутности у столиці такі: січень – 20 березня, 24–29 квітня, середина жовтня 1859 р., 25 листопада 1859 р. – 14 січня 1860 р., 9 лютого – 24 квітня 1860 року⁶.

Від 15 січня до 8 лютого 1860 р. Турґенєв перебував у Москві у видавничих справах. 5 лютого він зазначав у листі до Єлісєя Колбасіна: «Пребывание мое в Москве было очень неудачно: после недели разъездов я простудился – и не выходил из комнаты»⁷. Того ж дня Турґенєв писав про це докладніше в листі до Карташевської: «Действительно – прескверная выдалась мне зима: все болею да болею – очень уж стал я дряхл. Вот и здесь – простудился и сижу 12-й день взаперти – и Москвы и московских обществ почти не видал. Теперь уж у меня не то на уме: только и думушки, как бы попасть поскорей опять в Петербург […]. – Я удержал место в почтовом вагоне на понедельник – и потому есть надежда, что я во вторник буду в Петербурге – если опять чего-нибудь не случится. – Разумеется, как только возможно будет, явлюсь к Вам»⁸. Уже з Петербурга, куди Турґенєв повернувся хворим, 9 лютого (це був вівторок) він інформував графиню Єлізавєту Ламберт: «Я сегодня утром воротился из Москвы, и через час после моего приезда со мной сделалось довольно сильное кровохаркание, которое продолжается до сих пор. [...] Первый мой выезд будет к Вам»⁹. 10 лютого Турґенєв писав до Карташевської: «Я вчера вернулся из Москвы – но нездоровый: сейчас был у меня доктор – и запретил мне выезжать до поры до времени»¹⁰. Як свідчать видобуті з листів Турґенєва докладні відомості про стан його здоровʼя і самопочуття у Москві й у перші дні перебування в Петербурзі, у той час письменник не міг заздалегідь домовлятися про зустрічі навіть зі своїми постійними кореспондентами, що належали до його найближчого оточення, а тим паче – із Шевченком, який до відповідного кола, безперечно, не належав. 6 січня 1860 р., напередодні поїздки до Москви, Турґенєв писав до Марка Вовчка: «Малороссов здешних я вижу – но не так часто, как в прошлом году – особенно Шевченку»¹¹.

Цілковита нереалістичність версії про те, що планований, як нібито свідчить досліджуваний лист, на 8 лютого 1860 р. візит Шевченка й Турґенєва до Карташевської міг ініціювати саме відсутній на той час у Петербурзі російський письменник, спонукала переключити увагу зі сфери тлумачення реалій до власне текстологічної компоненти коментаря. Aвтограф листа, як уже було зазначено, не має авторського позначення року, лише: «7 февраля» (6 виправлено на 7) (6, 489)¹². Хоч як дивно, але Новицький розташував відповідний лист у корпусі епістолярію 1860 р. без жодної арґументації, без обговорення можливости альтернативного датування¹³. Гадаю, йому, як і іншим дослідникам, це рішення здавалося самозрозумілим. Хоча, як було показано, воно таким не є.

Альтернативна дата, власне, одна – 7 лютого 1859 р., коли цей лист і було написано¹⁴. Висновок про те, що він належить до раннього періоду знайомства Шевченка з Турґенєвим, можна зробити навіть без додатових спеціяльних розшуків, а лише уважно прочитавши коментаторську заувагу Єфремова до аналізованого листа, присвячену Турґенєву як відвідувачеві літературних зустрічей у Карташевської. Дослідник зазначив: «З цього листа можна думати, що саме Шевченко зводив Тургенєва з гуртком українців, що збирався у Карташевської. Це стверджує і сама Карташевська: “С Тургеневым я случайно встретилась у Шевченка в его студии. Он слышал о наших малороссийских вечерах и просил позволения приехать” [...]» (ІІІ, 883). (Як відомо, Шевченко і Карташевська уперше зустрілися ще 14 квітня 1858 р., про що є запис у поетовому щоденнику; збереглося авторитетне сихронне свідчення про те, що український письменник уперше відвідав помешкання Карташевських 12 грудня 1858 року¹⁵).

Єфремов, однак, не співвідніс свою цілком слушну заувагу про те, що «саме Шевченко зводив Тургенєва з гуртком українців, що збирався у Карташевської», із позначеною у виданні датою відповідного листа. На час підготовки «єфремовського» тому Шевченкового епістолярію частина адресованих Карташевській кореспонденцій Турґенєва уже зʼявилася друком – цілком чи у витягах, включно з повністю опублікованим найранішим із відомих нині листом від 31 березня 1859 р. (цей епістолярний документ Филипович цитував за публікацією в часописі «Голос минувшего» за 1919 р. [ІІІ, 884], з якою, безсумнівно, був обізнаний і Єфремов). Турґенєв писав у названому листі: «Ну-с, любезнейшая Варвара Яковлевна, что поделываете Вы со всем семейством и со всем милым малороссийским Вашим мирком? […] Что делают Шевченко, Ваш брат, Ваш муж, Белозерский, Надя?»¹⁶. Як виразно свідчать ці рядки, вже принаймні у березні 1859 р. Турґенєв був так близько знайомий з Карташевською, що, виїхавши з Петербурга, листувався з нею – тож, як цілком зрозуміло, у лютому 1860 р. Шевченко не мав би «зводити» російського колегу з українським гуртком, який збирався в неї.

Пропоноване передатування досліджуваного Шевченкового листа до Макарова, зрештою, цілком узгоджується з наявними в науковому обігові відомостями про те, коли український письменник познайомився з Турґенєвим. Досі відповідну дату достеменно не зʼясовано. Ієремія Айзеншток на підставі спогадів Турґенєва про Шевченка (про відповідне мемуарне свідчення див. далі) і хронології перебування Марка Вовчка у Петербурзі, зазначив, що перша зустріч українського і російського письменників «найпевніше, [...] відбулася в середині лютого 1859 р.»¹⁷. Згодом, однак, він, використовуючи названі арґументи, писав про першу половину лютого 1859 року¹⁸. Филипович зазначив, що це сталося в лютому 1859 р. (ІІІ, 884). Так само вважала Ніна Крутікова¹⁹, яка уточнила раніше висловлену свою думку (початок лютого 1859 року²⁰). Про те, що письменники познайомилися в середині лютого 1859 р., твердив у «Шевченківському словнику» Анатоль Костенко²¹. Автори двох літописів життя і творчости Шевченка подали іншу дату: кінець січня – початок лютого 1859 року²². Євген Шабліовський писав, що знайомство відбулося на початку 1859 року²³.

Варто розглянути запроваджені до літературознавчого вжитку відповідні першоджерельні матеріяли. В епістолярії Шевченка його російського колегу згадано лише один раз – у досліджуваному листі. Турґенєв уперше писав про Шевченка у листі до Івана Павлова від 15 лютого 1859 р.: «Я здесь с недавних пор погрузился в малороссийскую жизнь. Познакомился с Шевченкой, с г-жею Маркович (она пишет под именем: Марко Вовчок) и со многими другими весьма либеральными хохлами»²⁴. Дещо раніше, 10 лютого, Турґенєв інформував про своє знайомство з петербурзьким українським гуртком Васілія Боткіна: «А здесь у нас проявились разные новые лица: г-жа Маркович (писавшая малороссийские рассказы под именем Марка Вовчка), премилая женщина [...]. Кроме ее, я познакомился с целой колонией малороссов и малороссиянок, где все – кроме картавого тупоумца Кулиша – милейшие люди»²⁵. Відсутність згадки про Шевченка, ясна річ, не означає, що на той час Турґенєв ще не був із ним знайомий). Мемуарне свідчення Турґенєва про обставини його знайомства із Шевченком не надається для визначення дати їхньої першої зустрічі, оскільки російський письменник пригадував лише, що вона відбулася взимку²⁶.

Зі спогадів Карташевської, які цитував Єфремов у коментарі до аналізованого Шевченкового листа (ІІІ, 883), можна впевнено виснувати, що на час її першої зустрічі з Турґенєвим у Шевченка письменники вже були знайомі²⁷. (Відповідна згадка суперечить мемуарному свідченню Турґенєва, який зазначав, що його познайомила із Шевченком Марко Вовчок, причому учасником відповідної зустрічі була й Карташевська²⁸. Недостовірність спомину російського письменника можна арґументувати синхронним джерельним матеріялом²⁹. Не підтверджено джерелами і беззастережно висловлену в коментарі до спогадів Афанасія Фєта тезу Вєри Фрідлянд: «С Т. Г. Шевченко Тургенев познакомился в феврале 1859 года через своих петербургских знакомых Карташевских»³⁰).

Варто нагадати свідчення Павла Аннєнкова про те, що Турґенєв «искал знакомства с поэтом Шевченкой»³¹. Зустрітися вони могли, скажімо, у Марії Штакеншнейдер, у помешканні якої відбувалися популярні в Петербурзі літературні вечори. 16 січня 1859 р. вона інформувала Аполлона Майкова: «В нашем обществе появилось несколько новых лиц, как-то Шевченко, Тургенев, Ап. Григорьев и несметное количество студентов […]»³² (в українському перекладі відповідне епістолярне свідчення дослідники наводили й раніше³³). Уціліла на сьогодні частина щоденника за 1859 р. зі свідченнями про літературні вечори, що його вела донька авторки цитованого листа Єлєна, починається записом, зробленим 4 червня³⁴.

Розглянутий лист Шевченка до Макарова від 7 лютого 1859 р. дає підстави твердити, що український і російський письменники познайомилися принаймні кількома днями раніше, ніж його було написано. Слід звернути увагу на те, що Турґенєв, висвітлюючи в листі до Льва Толстого від 2 лютого 1859 р. свої тогочасні літературні контакти, не згадує про українських письменників: «[...] здешний литературный кружок – все тот же; нового элемента в него не прибавилось»³⁵. Думаю, знайомство Турґенєва з Шевченком, Марком Вовчком та іншими членами українського гуртка відбулося невдовзі після написання цього листа до Толстого.

2

Передатування відповідного листа Шевченка до Макарова дає, зокрема, підстави пояснити одне «темне» місце в листі Алєксєя Плєщеєва до Фьодора Достоєвського від 10 лютого 1859 року. Його автор зазначив про Турґенєва:

«[...] это личность в высшей степени симпатическая, любящая. Он всех влечет к себе; и вся эта ватага Прометеев, становящихся на ходули, начиная от гнилого оптимиста Дружинина до озлобленного Некрасова, в подметки ему не годятся. Недаром один хохол выразился недавно про Тургенева: племянник Иисуса Христа! В самом деле есть что-то в нем, неотразимо к нему привязывающее…³⁶».

Публікатор листа Аркадій Долінін залишив цитоване місце без коментаря. Наскільки мені відомо, не було спроб зʼясувати авторство поданого у листі Плєщеєва відгуку про Турґенєва й у працях українських літературознавців, які зверталися до відповідного епістолярного корпусу³⁷, – хоча ідентифікація інформатора Плєщеєва, безсумнівно, становить значний інтерес. Щоб зʼясувати це питання, треба докладно розглянути – принаймні на рівні наявних у науковому обігові джерел – кола тогочасних українських звʼязків Турґенєва і Плєщеєва.

Перший – і найінтенсивніший – період спілкування Турґенєва з українськими літераторами тривав до 20 березня 1859 р., коли він виїхав із Петербурга. Алєксандр Дружинін писав до Льва Толстого 29 березня: «Тургенев на сей раз не оставил больших сожалений о себе – он так был предан своим безобразным хохлам […], что оно уж было нехорошо»³⁸.

Про українські контакти Плєщеєва відомо значно менше – власне, запроваджені до наукового вжитку матеріяли стосуються лише звʼязків із Шевченком. Найімовірніше, письменники заочно познайомилися, коли відбували солдатську службу в Оренбурзькому окремому корпусі (Плєщеєва було покарано 1849 р. як учасника таємного товариства петрашевців)³⁹. Вони налагодили листування⁴⁰, що стосувалося, зокрема, і літературних справ⁴¹. На початку червня 1858 р. Плєщеєв, діставши відпустку, виїхав з Оренбурга до Москви й Петербурга. У столиці, до якої Шевченко повернувся після заслання наприкінці березня 1858 р., Плєщеєв перебував орієнтовно від липня 1858 р. до початку травня 1859 року⁴². У цей час Плєщеєв переклав російською низку поезій Шевченка, серед яких, зокрема, «Минають дні, минають ночі» (1845), «Утоптала стежечку» (1848), «Сон» («На панщині пшеницю жала») (1858). Переклади усіх трьох творів зʼявилися друком у періодиці раніше, ніж українські ориґінали, з чого можна виснувати, що інтерпретації було здійснено за авторськими рукописами⁴³. Ці факти є важливими свідченнями тогочасних контактів Шевченка і Плєщеєва. Про їхні післязасланські зустрічі відомо також із листа Плєщеєва до Марка Вовчка від 26 червня 1870 р. Письменник зазначив: «Когда-то я был представлен Вам покойным Шевченкой, по возвращении моем из Оренб[ургского] края […]»⁴⁴. Відповідне знайомство могло відбутися в Петербурзі між 23 січня (Шевченко вперше побачився із Марком Вовчком) і 29 квітня 1859 р. (письменниця виїхала за кордон)⁴⁵.

Аналіз досліджуваного відгуку про Турґенєва на тлі його і Плєщеєва літературних звʼязків, якими нині є змога реконструювати їх на підставі друкованих джерел, дає підстави твердити, що у відповідному оточенні обох письменників Шевченко був єдиним українцем. Відгук цей постав, коли знайомство Шевченка і Турґенєва щойно розпочалося, і вони справді щиро переймалися відповідними контактами. Розглянуті факти, на мій погляд, дають підстави твердити, що саме Шевченко так захоплено висловився про Турґенєва.

Чому українські літературознавці, обізнані з досліджуваним епістолярним джерелом, уникали трактувати відповідне свідчення як Шевченкове? З одного боку, донедавна, до уточнення дати цитованого листа Шевченка до Макарова, у науковому обігові були відсутні достовірні відомості про спілкування українського письменника із Турґенєвим до 10 лютого 1859 року. З іншого ж (і це, безумовно, істотніше) – невідповідність відгуку про Турґенєва як «племянника Иисуса Христа» культивованому в радянському літературознавстві образові «революційного демократа» Шевченка.

3

Турґенєв 22 травня (3 червня) 1861 р. писав до Марка Вовчка:

«Видел я в Петербурге Белозерского и др. […] – Мне дали 4 № “Основ”, из которых я мог заключить, что выше малороссийского нет ничего в мире – и что в особенности мы, великороссы, дрянь и ничтожество. А мы, великороссы, поглаживаем себе бороду, посмеиваемся и думаем: пускай дети тешатся, пока еще молоды. Вырастут – поумнеют. А теперь они еще от собственных слов пьянеют. И журнал у них на такой славной бумаге – и Шевченко такой великий поэт… Тешьтесь, тешьтесь, милые дети⁴⁶”.
 
Від кінця 1920-х рр. дослідники, які працювали в СРСР, переважно іґнорували наведений епістолярний пасаж, що відбувалося, безумовно, з огляду на позанаукові чинники: у той час наголошували і популяризували свідчення братерського єднання української та російської культур, а контроверсійні моменти міжлітературних узаємин якщо і не цілком замовчували, то принаймні істотно притлумлювали. Приміром, не йдеться про ці іронічні міркування російського письменника у таких відомих монографіях, як «Журнал “Основа” і український літературний процес кінця 50-х – 60-х років ХІХ ст.» Михайла Бернштейна, «Шевченко и русская литература ХІХ века» Федора Прийми та студії Євгена Шабліовського «У боротьбі проти спільного ворога: (І. С. Тургенєв і Т. Г. Шевченко)», залишено без коментаря відповідний уривок у двотомному виданні «Листи до Марка Вовчка».

Таке промовчування принаймні можна зрозуміти. Але Шабліовський вдався до цинічнішої фальсифікації, висловившись про ставлення Турґенєва до «Основи» таким чином: «Чернишевський першим відгукнувся на вихід “Основи” рецензією в “Современнике” (1861, № 1), в якій вітав появу українського журналу і висловлював побажання “цілковитого успіху “Основі” і меті, з якої вона виникла і в якій знайде собі підтримку”. Така думка була передових кіл Росії в звʼязку з виходом у світ “Основи”. Цю думку поділяв і І. С. Тургенєв»⁴⁷. Досліджуваний епістолярний уривок, проте, виразно свідчить, що насправді було зовсім не так.

Хоч як прикро, є підстави говорити не лише про давні, а й про новітні фальсифікації. У статті Яніни Гринько, присвяченій споминам Турґенєва про Шевченка, аналізований епістолярний уривок використано. Дуже показово, однак, як саме це зроблено. Кілька слів із нього Гринько вмонтовує у загальний ряд видобутих із листів Турґенєва відгуків про Шевченка. Виглядає це так: «[...] Тургенев постоянно интересуется происходящим с Шевченко, его делами, его поездками на Украину: [...] “Шевченко такой великий поэт” […]»⁴⁸. У такий нехитрий спосіб вилучену з питомого контексту іронічну фразу Турґенєва перетворено на захоплений відгук.

Окремі російські дослідники все ж робили спроби пояснити наведений пасаж із листа Турґенєва, які, однак, не були успішними. Єкатєріна Хмєлєвська, яка прокоментувала цей лист Турґенєва в обох академічних виданнях його творів, припустила, що іронію російського письменника викликали такі рядки із «Заметки о народном языке», уміщеної у квітневому числі «Основи» за 1861 р. за підписом «А. П……кiй»:

«[…] произведения великорусской литературы читаются только теми, кому судьба дала возможность посвятить науке несколько лет жизни, и как бы совершенно не существуют для малограмотных простолюдинов […] Произведения Квитки, Шевченка и Марка Вовчка, напротив, читаются с большою охотою всеми, кто только кое-как овладел способностью из букв составлять слова. И – странное дело – произведения эти читаются с любовью даже и малограмотными великороссиянами […] Вот неопровержимое доказательство народности этих произведений и преимущества их пред галицкою и отчасти великорусскою литературою⁴⁹”.

Із «Заметкой о народном языке» повʼязував цей епістолярний відгук Турґенєва і біограф Марка Вовчка Борис Лобач-Жученко, твердячи, що російський письменник звинуватив редакцію «Основи» «в українському шовінізмі»⁵⁰.

Хмєлєвська не розкрила криптонім автора замітки. Лобач-Жученко беззастережно наголошував, що відповідним прибраним підписом скористався міфічний І. Пилинський⁵¹. Насправді «Заметку о народном языке» написав активний учасник петербурзької української громади Андрій Пестержецький⁵².

Однак видається малоймовірним, щоб лише цитована «Заметка о народном языке» – загалом досить нейтральний, на тлі низки інших «основʼянських» публікацій, текст – викликала досліджуване узагальнене судження Турґенєва. Як можна гадати, Хмєлєвська вважала, що російський письменник ознайомився лише з квітневим числом «Основи». Лобач-Жученко писав про це беззастережно⁵³.

Але чи саме так було насправді? Відповідь на це питання ускладнив сам письменник, неточно назвавши часопис – не «Основа», а «Основы»: «Мне дали 4 № “Основ”, из которых я мог заключить […]». Спеціяльне вивчення питання дає підстави вважати, що словосполучення «из которых» стосується все ж не «Основ», а саме чотирьох чисел часопису. Так вважати дає підстави практика слововжитку Турґенєва. 21 жовтня (2 листопада) 1859 р. він інформував Марка Вовчка, що російський переклад її повісті «Інститутка» редактор Андрєй Краєвський «вероятно, поместит в 1-й № “Отечественных записок” на следующий год»⁵⁴. 6 (18) січня 1860 р. Турґенєв зазначив у листі до української письменниці, що «Інститутка» в російському перекладі «помещена в 1-м № “Отечественных записок” и явится на днях»⁵⁵. 8 (20) листопада Турґенєв писав до Івана Аксакова: «Я вижу, что в 3-м № “Дня” есть статья […]»⁵⁶. 26 грудня 1861 р. (7 січня 1862 р.) Турґенєв зазначив у листі до Фьодора Достоєвського: «Очень благодарен за присылку 2 № “Времени”, которые читаю с большим удовлетворением»⁵⁷. Цілком очевидно, що Турґенєв, пишучи про конкретне число журналу чи газети, додавав до цифри необхідне закінчення (-й, -м); коли ж ішлося про кілька чисел, як цілком виразно свідчить цитата з листа до Достоєвського, вживалося лише цифрове позначення. З урахуванням того, що Турґенєв, безсумнівно, на той час був обізнаний не з одним числом «Основи», а з чотирма, можна набагато переконливіше прокоментувати його досліджуваний епістолярний пасаж.

Як зʼясовується, міркування стосовно того, на що саме міг звернути увагу в «Основі» російський письменник, висловили ще наприкінці 1920-х років Олександр Дорошкевич і Павло Филипович. Вони не обговорювали питання про обсяг «основʼянського» матеріялу, з яким на час написання листа ознайомився Турґенєв, оскільки для обох дослідників відповідь була очевидною: він мав на увазі чотири числа «Основи». Річ у тому, що і в першодруку даного листа, і в його републікації, яку здійснив Дорошкевич (і до якої звертався Филипович), саме досліджуваний фраґмент було відтворено неточно – беззастережно виправлено фактичну помилку письменника: «Мне дали 4 № “Основы”, из которых я мог заключить [...]»⁵⁸. Ясна річ, така мовна конструкція давала цілком очевидні підстави вважати, що письменник ознайомився саме з чотирма числами українського часопису. (Ще виразнішою стала ця фраза у відтворенні Василя Доманицького, який, цитуючи лист за першодруком, беззастережно додав ще один знак «№»: «Мне дали 4 №№ “Основы”, из которых я мог заключить [...]»⁵⁹).

Дорошкевич зазначив стосовно коментованого пасажу: «Можна гадати, що матеріял для цих іронічних висновків дала Тургенєву стаття Л. Жемчужникова “Воспоминание о Шевченке; его смерть и погребение” (Основа, 1861, ІІІ, с. 1–21), де наведено промови над Шевченковою труною і вперше виразно освітлено його творчість»⁶⁰. Безумовно, дослідник мав рацію – однак лише стосовно твердження Турґенєва про те, що «Шевченко такой великий поэт…». Оминаючи слушність пояснення локального сюжету ширшого висловлювання, Филипович полемізував із колегою: «[...] але ж тирада Тургенєва скерована проти цілої “Основи”, і більше підстав гадати, що його зачепила стаття Костомарова “Две русские народности” (в ІІІ кн.), де трапляються такі протиставлення, що їх Тургенєв міг зустрінути з роздратованням, помітним у його словах “[...] и что в особенности мы, великороссы, дрянь и ничтожество”» (IІІ, 885). Арґументуючи це твердження, дослідник навів із названої статті Миколи Костомарова такий фраґмент: «В своем стремлении к созданию прочного, ощущаемого, осязательного тела для признанной раз идеи великорусское племя показывало всегда и теперь показывает наклонность к материализму и уступает южнорусскому в духовной стороне жизни, в поэзии, которая в последнем развивалась несравненно шире, живее и полнеe»⁶¹. Заувага Филиповича є цілком слушною – саме названу статтю Костомарова слід насамперед вважати однією з тих, що причинилися до появи сумарних іронічних міркувань Турґенєва про «Основу».

Зазначивши, що український часопис «зовсім не проповідував національної виключности», Филипович послався на редакційне передплатне оголошення і навів з нього цитату: «Общечеловеческое просвещение, в применении к общим условиям края, будет руководящею идеею редакции. Больше всего мы боимся удаления от общей связи с человечеством, а тем более – с жизнью соседних народов» (IІІ, 886). У даному випадку дослідник, однак, навряд чи мав рацію, оскільки де-факто справа мала інший вигляд. Цитована стаття «Две русские народности», що викликала полемічні відгуки в деяких російських періодичних виданнях, стала згодом, за висловом Михайла Грушевського, «євангелієм українського сепаратизму на погляд приятелів і ворогів його»⁶². За слушним спостереженням Алєксєя Міллєра, публіцистика «Основи» справила значний пропагандистський вплив на авдиторію і була істотним чинником формування української ідентичности⁶³.

Могли бути серед публікацій «Основи», які мав на увазі Турґенєв, ясна річ, й інші. Приміром, опублікована в січневому числі стаття «Мысли о федеративном начале в Древней Руси», про рецепцію якої її автор Костомаров пригадував: «Моя идея о том, что в удельном строе Руси лежало федеративное начало, хотя и не выработалось в прочные и законченные формы, заставляла подозревать – не думаю ли я применять этой идеи к современности и не основываю ли на ней каких-нибудь предположений для будущего»⁶⁴. Чи вміщене у квітневому числі «Воспоминание о двух малярах» того ж автора, який писав про одну зі своїх перших зустрічей із Шевченком: «Тарас Григорьевич прочитал мне свои ненапечатанные стихотворения. Меня обдало страхом: впечатление, которое они призводили, напомнило мне Шиллерову балладу “Занавешенный саисский истукан”»⁶⁵.

Розглядаючи висловлені в листах до Марка Вовчка думки російського письменника про українство, Доманицький зазначив: «Можна догледіти, що Тургенєв підсміхається, але більш добродушно, з українців [...]»⁶⁶. Навряд чи можна погодитися з дослідником, який, ілюструючи свою тезу, навів насамперед саме досліджуваний епістолярний фраґмент. Набагато адекватніше потрактував його Филипович: «Уже в час найбільшого інтересу Тургенєва до Шевченка й українського літературного руху [...] можна помітити погордливу од автора “Дворянського гнізда” поблажливість до українців» (IІІ, 884–885). Слушною видається і думка Филиповича про те, що «неглибокий інтерес досить байдужного спостережника» виявився також у спогадах Турґенєва про Шевченка (ІІІ, 886). Навіть налаштований на пошук позитиву в українсько-російських взаєминах Прийма мусив визнати, що в ставленні Турґенєва до особи й літературної творчости Шевченка завжди були наявні поблажливість й іронія⁶⁷.

Вперше надруковано:
Дудко В. Зі студій над листами Тараса Шевченка // Українознавчі студії. – Івано-Франківськ, 2007/2008. – Вип. 8/9. – С. 167–171 (фрагмент 1);
Дудко В. Шевченкознавчі уваги // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Л., 2012. – Т. CCLХІII: Праці філологічної секції. – С. 473–476 (фрагмент 2); .
Дудко В. Журнал «Основа» у листах І. Тургенєва // Образ. – К., 2009. – Вип. 10. – С. 59–67 (фрагмент 3).

1. ПВТ, т. ХVІ, с. 142.
2. О. Дорошкевич. Трагедія самотнього чуття: (Шевченко й Ликера) // Життя й Революція. – 1926. – № 9. – С. 77.
3. ПВТ, т. ХІ, с. 376; ПЗТ-10, т. 6, с. 482; ПЗТ-6, т. 6, с. 521; 6, 489.
4. И. С. Тургенев. Полное собрание сочинений и писем: В 30 т. Письма: В 18 т. – Изд. 2-е, испр. и доп. – Москва, 1987. – Т. 4 / Подгот. текстов и примеч. А. И. Батюто, Ю. П. Благоволиной, К. Ф. Бикбулатовой и др. – С. 150–151.
5. Із листів Турґенєва до різних адресатів відомо, що спершу він планував виїхати з Москви 5 лютого, згодом – 7 лютого (див.: Там само. – С. 146–148).
6. И. С. Тургенев. Полное собрание сочинений и писем. Письма. – Т. 4. – С. 683–684.
7. Там само. – С. 149.
8. Там само. – С. 148.
9. Там само. – С. 151.
10. Там само.
11. Там само. – С. 136.
12. Також див.: Опис рукописів, с. 315–316.
13. Макаров-молодший також вважав, що лист було написано 1860 р. (див.: Н. Макаров. Последняя любовь Тараса Шевченка: (Из семейного архива) // Кавказ. – 1899. – 26 июня). Не ставив відповідну дату під сумнів й Олександр Дорошкевич (див.: О. Дорошкевич. Трагедія самотнього чуття: (Шевченко й Ликера). – С. 77).
14. Про 7 лютого 1861 р. не йдеться. Якби Турґенєв і перебував тоді в Петербурзі, а не в Парижі, як було насправді, зустріч письменників у Карташевської не могла відбутися, оскільки смертельно хворий Шевченко уже не виходив зі свого помешкання.
15. Б. Б. Лобач-Жученко. О Марко Вовчок: Воспоминания, поиски, находки. – К., 1987. – С. 70.
16. И. С. Тургенев. Полное собрание сочинений и писем. Письма. – Т. 4. – С. 34–35.
17. І. Айзеншток. Тургенєв і Шевченко // Червоний шлях. – 1926. – № 2. – С. 140.
18. І. Айзеншток. Тургенєв і Шевченко // Пролетарська правда. – 1938. – 16 листоп.
19. Н. Є. Крутікова. Сторінки творчого життя: (Марко Вовчок в житті і праці). – К., 1965. – С. 117.
20. Письма М. А. Маркович (Марко Вовчок) [к И. С. Тургеневу] (1859–1864) / Статья и коммент. Н. Е. Крутиковой // Литературное наследство. – Москва, 1964. – Т. 73. – Кн. 2. – С. 254.
21. А. І. Костенко. Тургенєв Іван Сергійович // ШС, т. 2, с. 281.
22. Ткаченко, с. 242; Жур 1996, с. 420; Жур 2003, с. 351–352. Ще один літопис містить дуже дивну, цілком невмотивовану дату: кінець січня – лютий – перша половина квітня 1859 р. (див.: Анісов, Середа 1959, с. 297–298; Анісов, Середа 1976, с. 273–274).
23. Є. Шабліовський. У боротьбі проти спільного ворога: (І. С. Тургенєв і Т. Г. Шевченко) // Є. Шабліовський. Життя. Література. Письменник: Вибрані дослідження. – К., 1974. – С. 257. Первісно цю статтю було опубліковано як розділ монографії: Є. Шабліовський, М. Гнатюк. І. С. Тургенєв і українська дожовтнева література. – К., 1968.
24. И. С. Тургенев. Полное собрание сочинений и писем. Письма. – Т. 4. – С. 20.
25. Там само. – С. 17–18. Спробу реконструювати обставини, що причинилися до появи відповідного гострого відгуку Турґенєва про Куліша, див.: В. Дудко. Куліш і Тургенєв // Хроніка-2000. – К., 2009. – Вип. 78. – С. 431–458.
26. И. С. Тургенев. [Воспоминания о Шевченке] // Полное собрание сочинений и писем: В 30 т. Сочинения: В 12 т. – Изд. 2-е, испр. и доп. – Москва, 1983. – Т. 11. – С. 187.
27. В. Я. Карташевская. К истории сватовства Шевченко // Воспоминания 1988, с. 374–375.
28. И. С. Тургенев. [Воспоминания о Шевченке]. – С. 187.
29. У цитованому вже листі до Карташевської від 31 березня 1859 р. Турґенєв запитував: «Познакомились Вы наконец с г-жей Маркович – или нет?» (И. С. Тургенев. Полное собрание сочинений и писем. Письма. – Т. 4. – С. 35). Цілком очевидно, що принаймні до 20 березня 1859 р., коли Турґенєв виїхав на місяць із Петербурга, Марко Вовчок і Карташевська не були знайомі. На відповідну неточність у мемуарах Турґенєва деякі дослідники вже звертали увагу (наприклад, див.: Б. Б. Лобач-Жученко. О Марко Вовчок: Воспоминания, поиски, находки. – С. 68–69).
30. В. Г. Фридлянд. Примечания // И. С. Тургенев в воспоминаниях современников: В 2 т. – Москва, 1969. – Т. 1. – С. 516.
31. П. В. Анненков. Литературные воспоминания. – Москва, 1983. – С. 436.
32. Цит. за: Жур 2003, с. 350.
33. Див.: Ф. Я. Прийма. Джерела Шевченкового «Подражанія сербському» // РЛ, 1964, № 6, с. 58; Є. Шабліовський. У боротьбі проти спільного ворога. – С. 259.
34. Е. А. Штакеншнейдер. Дневник и записки (1854–1886). – Москва; Ленинград, 1934. – С. 229.
35. И. С. Тургенев. Полное собрание сочинений и писем. Письма. – Т. 4. – С. 16.
36. Письма А. Н. Плещеева [к Ф. М. Достоевскому] / Ред., вступ. статья и коммент. А. С. Долинина // Ф. М. Достоевский: Материалы и исследования. – Ленинград, 1935. – С. 443.
37. Наприклад, див.: М. М. Павлюк. Провідні ідейні тенденції в ранніх перекладах творів Шевченка на російську мову // НШК-8, с. 201, 206; Ткаченко, с. 274; М. М. Павлюк. Плещеєв як перекладач Шевченка // РЛ, 1967, № 9, с. 62; Є. Шабліовський. У боротьбі проти спільного ворога. – С. 273. Видається, що саме за збірником 1935 р. наведено без поклику на джерело фраґмент листа Плещеєва до Достоєвського від 17 березня 1860 р. у публ.: О. Р. Мазуркевич. Шевченко і петрашевці // Російсько-українське літературне єднання. – К., 1953. – Вип. 1. – С. 216.
38. К. Чуковский. Люди и книги шестидесятых годов: Статьи и материалы. – Ленинград, 1934. – С. 264. Про пізніші – часом контроверсійні – епізоди взаємин Турґенєва з українськими літераторами, наприклад, див.: В. Дудко. Марко Вовчок у журналі «Основа»: реалії і міфи // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія. – К., 2007. – Т. 3. – С. 7–56.
39. Деякі літературознавці категорично твердять про тогочасне особисте знайомство Шевченка і Плєщеєва (наприклад, див.: Письма А. Н. Плещеева к В. Р. Зотову / Вступ. заметка, публ. и коммент. Г. М. Фридлендера // Литературный архив: Материалы по истории литературы и общественного движения. – Москва; Ленинград, 1961. – Т. 6. – С. 297; Л. Пустильник. А. Плещеев и Тарас Шевченко // Вопросы литературы. – 1964. – № 10. – С. 250; А. Б. Кулагин. Плещеев Алексей Николаевич // Русские писатели: 1800–1917: Биографический словарь. – Москва, 1999. – Т. 4. – С. 650). Проте запроваджені до літературознавчого вжитку джерела не дають підстав для відповідного висновку.
40. Зберігся лист Шевченка до Плещеєва від 6 квітня 1855 р. (див.: 6, 89–90).
41. Див.: М. Павлюк. З літературних взаємин оренбурзьких засланців: (Шевченко – Желіговський – Плещеєв) // НШК-19, с. 108–126.
42. Див: Письма Н. А. Добролюбова к А. Н. Плещееву / Вступ. заметка, публ. и коммент. Л. С. Пустильник // Литературный архив. – Т. 6. – С. 408.
43. Див.: О. Р. Мазуркевич. Шевченко і петрашевці. – С. 212–213; М. М. Павлюк. 1) Провідні ідейні тенденції в ранніх перекладах творів Шевченка на російську мову. – С. 206–207; 2) Плещеєв як перекладач Шевченка. – С. 58–62.
44. Листи до Марка Вовчка: У 2 т. – К., 1979. – Т. 2 / Упоряд. та приміт. О. І. Гончара, С. А. Кривошапової, І. Т. Купріянова та ін. – С. 23.
45. Стелла Крівошапова неточно зазначила в коментарі: «З Марком Вовчком Плещеєва познайомив Шевченко наприкінці березня чи на початку квітня 1859 р.» (Там само. – С. 431).
46. И. С. Тургенев. Полное собрание сочинений и писем. Письма. – Т. 4. – C. 333. Аналіз кількох наявних у раніших листах Турґенєва відгуків про «Основу» свідчить, що він цікавився нею виключно тому, що в часописі брала участь Марко Вовчок, якій російський письменник у той час симпатизував. Огляд відповідних згадок див.: В. Дудко. Марко Вовчок у журналі «Основа»: реалії і міфи. – С. 7–56.
47. Є. Шабліовський. У боротьбі проти спільного ворога. – С. 278–279.
48. Я. В. Гринько. Тургенев и Шевченко // Русская филология: Украинский вестник. – 2007. – № 4. – С. 64. Як добре відомо, після повернення із заслання Шевченко здійснив лише одну поїздку в Україну – 1859 року.
49. И. С. Тургенев. Полное собрание сочинений и писем. Письма. – Т. 4. – C. 640. Купюри в цитаті зробила коментатор листа.
50. Б. Б. Лобач-Жученко. О Марко Вовчок. – С. 153–154.
51. Там само.
52. Про авторство Пестержецького було повідомлено в оголошеннях про появу квітневого числа часопису за 1861 р. і про його видання у 1862 р (див.: В. Дудко. Оголошення про вихід у світ чисел журналу «Основа» // Відкритий архів: Щорічник матеріялів та досліджень з історії української культури. – К., 2004. – Т. І. – С. 595).
53. Див.: Б. Б. Лобач-Жученко. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. – 2-ге вид., доп. – К., 1983. – С. 107.
54. И. С. Тургенев. Полное собрание сочинений и писем. Письма. – Т. 4. – C. 100.
55. Там само. – С. 136.
56. Там само. – С. 380.
57. Там само. – С. 394.
58. Письма Тургенева к Марко Вовчку / Публ. Б. А. Марковича; Примеч. Б. М–ва // Минувшие годы. – 1908. – № 8. – С. 91; Твори Марка Вовчка. – [К.], 1928. – Т. IV. – С. 369; IV, 885.
59. В. Доманицький. [Рец. на публ.:] Письма Тургенева к Марко Вовчку («Минувшие годы», 1908) // ЗНТШ, 1909, т. LXXXVIII, с. 226.
60. Твори Марка Вовчка. – Т. IV. – С. 588.
61. Н. Костомаров. Две русские народности: (Письмо к редактору) // Основа. – 1861. – Март. – С. 64.
62. М. Грушевський. Українська історіографія і Микола Костомаров // Твори: У 50 т. – Л., 2005. – Т. 2. – С. 409.
63. Див.: А. И. Миллер. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ века). – Санкт-Петербург, 2000. – С. 79–85.
64. Н. И. Костомаров. Автобиография. Бунт Стеньки Разина / Автор очерка и сост. коммент. Ю. А. Пинчук. – К., 1992. – С. 198.
65. Н. Костомаров. Воспоминание о двух малярах // Основа. – 1861. – Апр. – С. 49. Виправляю помилку першодруку, в якому твір Фрідріха Шиллера було названо «Занавешенный санский истукан». На неї звернула увагу читачів редакція «Основи», вмістивши відповідне уточнення у червневому числі за 1861 р. (розділ «Ответы редакции»). Жоден із надрукованих до 1861 р. російських перекладів балади Шиллера «Das verschleierte Bild zu Sais» не мав назви «Занавешенный саиский истукан» (див.: Полное собрание сочинений Шиллера в переводе русских писателей / [Сост.] Н. В. Гербель. – 7-е изд. – Санкт-Петербург, 1893. – Т. 1. – С. 68–69, 427); виглядає, що таке відтворення запропонував сам Костомаров, який був обізнаний із поезією Шиллера в ориґіналі (див.: Н. И. Костомаров. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. – С. 104). З-поміж відомих мені численних передруків «Воспоминания о двух малярах» у корпусі спогадів про Шевченка, у зібраннях творів Костомарова, у хрестоматіях з історії української літератури відповідне текстуальне уточнення зроблено лише у кількох виданнях (див.: Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова / За ред. М. Грушевського. – [К.], 1928. – С. 83; Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников / Сост., подгот. текста, вступ. статья и коммент. Н. Ф. Бельчикова и Л. Ф. Хинкулова. – Москва, 1962. – С. 151). Про Шиллерову поезію «Статуя в Саїсі» писав, викладаючи відповідне місце «Воспоминания о двух малярах», Олександр Кониський  (Кониський, с. 194).
66. В. Доманицький. [Рец. на публ.:] Письма Тургенева к Марко Вовчку («Минувшие годы», 1908). – C. 226.
67. Див.: Ф. Я. Прийма. Шевченко и русская литература ХІХ века – Москва; Ленинград, 1961. – С. 306.