Дослідника, який вивчає документи з часів повоєнного Києва, найбільше вражає те, скільки часу та зусиль витрачали партія та державні органи на підготовку до виборів. Відбудова зруйнованого центру міста, відновлення промисловості, забезпечення мешканців їжею та притулком явно відходили на другий план перед масованою пропагандистською кампанією, що передувала кожним виборам: до Верховної Ради СРСР 1946 та 1950 років, до Верховної Ради УРСР 1947 та 1951 років, до обласних та міських рад 1947, 1950 та 1953 років. Чому влада так серйозно поставилась до цих виборчих кампаній? Чому Кремль витрачав стільки часу та енергії, не кажучи вже про гроші та матеріальне забезпечення, на вибудову старанно продуманих виборчих кампаній, унаслідок яких все одно голосуватимуть за єдиний список безальтернативних кандидатів, які – всі в цьому певні – отримають підтримку більше 99% виборців (принаймні згідно з офіційними результатами)? У цій статті я намагатимуся показати, що в політичній системі сталінізму набагато важливішою була сама виборча кампанія, у якій брали участь усі громадяни, аніж законодавчі органи, які формувалися в її результаті. Оскільки волевиявлення було формальністю, саме виборча кампанія ставала головною територією взаємодії громадян із державою в політичній сфері. Ця взаємодія мала структуру ритуалу вдячності – дискурсивної модальності, що повсюдно домінувала в сталінській культурі¹.

Радянська влада повернулася до Києва в листопаді 1943 року тільки метафорично. Мірою того, як Червона армія продовжувала свій рух на захід, у тилу на звільнених територіях відновлення політичних інституцій продемонструвало переважно символічну роль, що її відігравали ради як виборні органи. Парламент республіки – Верховну Раду УРСР – було обрано в лютому 1947 року, більше ніж через три роки після відступу німців із Києва, а вибори в обласні, міські, районні та сільські ради пройшли аж у грудні 1947 року.

Відновлення радянської влади в Києві проходило зі значними порушеннями конституції. У кінці 1943-го функціонери, повертаючись, поспішно відновлювали виконавчі комітети рад усіх рівнів для виконання повсякденних завдань управління. Щоправда, замість того, щоб обирати членів виконкомів (цим мали б займатися депутати рад), до залишків попереднього складу виконкомів партійні бюрократи просто допризначали нових людей на свій розсуд. Варто визнати, що необхідних процедур неможливо було дотриматися після дворічної німецької окупації, коли більшість чоловіків призовного віку була або на фронті, або загинула. Навіть через три роки після завершення війни перерахунок депутатів обласних рад та рад нижчих рівнів встановив наявність тільки 46% обласних, 33% міських та 29% районних депутатів від відповідних кількостей у 1939 році, а конституцією встановлювався  кворум у 50%. Виконкоми ж продовжували існувати завдяки незаконній кооптації нових членів, і до 1947 року складалися лише на 32–38% із обраних членів залежно від рівня².

Втім, М. Хрущов та інші лідери не переймалися нелегітимністю місцевих органів радянської влади, натомість приділяючи більше уваги республіканському парламенту як можливому майданчику для вагомих політичних заяв. Коли у лютому 1943 року Червона армія ненадовго звільнила Харків, підбадьорений М. Хрущов наказав готуватися до засідання Верховної Ради в Києві, щоб оголосити там звернення до українського народу та листа подяки Й. Сталіну³. Проте невдовзі німці витіснили радянські війська з України, і Червона Армія змогла повернутися в Харків після запеклого протистояння аж наприкінці серпня, а в Київ – на початку листопада. Імовірно саме через ці труднощі, а також через неспроможність зібрати необхідну кількість обраних депутатів, після звільнення Києва засідання Верховної Ради так і не було скликане. Звернення до українського народу було виголошено від імені партії та уряду, а листи вдячності до Й. Сталіна та російського народу були прийняті під загальне схвалення на вуличному мітингу в Києві 27 листопада.

Нарешті у березні 1944 року парламент таки зібрався, щоб заслухати програмну промову Хрущова про «Звільнення українських земель від німецьких загарбників та нагальні завдання з відбудови економіки радянської України». Невідомо, чи були присутні необхідні 50% депутатів на цій радше символічній сесії. Про те, що кворуму не було, свідчить той факт, що важливі рішення було прийнято не на засіданні, а після нього – Президією Верховної Ради. Це були рішення щодо затвердження бюджету, підтвердження дій уряду під час війни, призначення М. Хрущова головою Ради Народних Комісарів та створення нових комісаріатів – оборони та закордонних справ⁴.

Втім, нові вибори відбулися аж у лютому 1947 року, після виборів до Верховної Ради СРСР у лютому 1946 року та перед виборами до місцевих рад у грудні 1947 року. Щоліта, починаючи від 1942-го, видавалися укази про перенесення дати виборів та продовження термінів депутатів. Це ж саме було зроблено навіть після завершення війни – у липні 1945 року рішенням Президії Верховної Ради УРСР вибори було перенесено на червень 1946-го⁵. У московських та київських партійних архівах є кореспонденція та проекти ухвал про перенесення виборів в Україні (як і в інших радянських республіках) на грудень 1946 року; конкретно в Україні – на 15 грудня. Врешті Кремль вирішив почекати до лютого 1947 року. Однією з причин цієї затримки могло бути те, що влада боялася повстань націоналістів у балтійських країнах та на заході України, де повстанцям у деяких районах, незважаючи на потужні сили міліції та армії, вдалося зірвати всесоюзні вибори у лютому 1946 року⁶.

У Києві, де радянська влада не стикалася з організованим націоналістичним опором, передвиборча пропагандистська кампанія також була вельми інтенсивною. Так, виборчі кампанії в усіх республіках Союзу відображали певну загальну модель політичного життя за сталінізму, символічну взаємодію між владою та виборцями. Показово, що найзахопливішим був саме процес висування кандидатів – перший із двох емоційно напружених етапів будь-яких виборів, – а не, власне, день виборів. Символічна важливість цього факту стає очевидною, якщо врахувати, що на виборчих округах всіх рівнів, за винятком виборів до рад нижчого рівня – районних, «першим кандидатом» називали саме Й. Сталіна. Така лінія поведінки підкреслює, що вибори виконували функцію такої собі арени, на якій відбувалася персональна, символічна взаємодія виборця з вождем, відсуваючи на другий план того, чиє саме прізвище значилося у бюлетені.

ЦК КП(б)У готувало списки імен кандидатів, яких треба було висунути або підтримати на зборах. Список завжди починався з імені Й. Сталіна, далі були імена кількох інших радянських лідерів, а наприкінці стояло ім’я того кандидата, якого й мали обрати в цьому конкретному окрузі. Із часом дистанція поміж Й. Сталіним та іншими радянськими лідерами суттєво зросла. Під час виборів 1946 року Й. Сталіна було висунуто в Києві на 55 зборах, В. Молотова – на 44, М. Хрущова – на 40, А. Жданова – на 14, М. Калініна – на 11, К. Ворошилова – на 9. 1950 року Й. Сталіна висунули вже на 1349 зборах, В. Молотова – на 115, М. Хрущова – на 112, Г. Маленкова – на 60, М. Булганіна – на 46, Л. Берію – на 37⁷. Втім, у промовах під час висувань кандидатів Й. Сталінові завжди приділяли незрівнянно більше уваги, ніж іншим вождям. Навіть коли у переддень виборів 1946 року працівниця Народного комісаріату просвіти УРСР П. Д. Ухтовська взяла слово, щоб висунути справжнього кандидата, очільника комісаріату Павла Тичину, вона почала промову зі слів про Й. Сталіна, символічного першого кандидата: «Голосувати за товариша Сталіна – значить голосувати за переможний шлях нашої країни. Голосувати за товариша Сталіна – значить голосувати за мир, за щастя, за свободу»⁸. У службовій записці міської партійної організації 1950 року було відкрито визнано, що основною функцією зборів, де висували кандидатів, було здійснити «потужну демонстрацію любові та відданості трудящих більшовицькій партії, вождю і вчителю товаришу Сталіну»⁹.

Ретельно відрежисовані збори зазвичай розпочиналися з виступу робітника-стахановця, нагородженого винахідника або іншого типового представника організації-ініціатора, який висував кандидатуру великого вождя та закликав його зробити честь виборцям і балотуватися в їхньому окрузі. Гарний приклад цього ритуалу, втіленого у довершеній формі, – збори на кораблебудівельному підприємстві «Ленінська кузня» 16 січня 1951 року. Близько 2500 робітників зібралися перед подіумом, над яким височів величезний портрет Й. Сталіна й висіло гасло «Слава великому Сталіну!». Було обрано почесну президію зборів – Політбюро в повному складі на чолі з Й. Сталіном. Зібрання зустріло звістку бурхливими оплесками та вигуками «Хай живе товариш Сталін!», «Слава великому Сталіну!» та «Ура!». Потім кадровий майстер заводу, робітник-стахановець Андрій Щербаков узяв слово: «Ми зібралися сьогодні, щоб здійснити велике право громадян країни соціалізму, наданим нам Сталінською Конституцією – висунути кандидата в депутати Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки... І в ці радісні дні кожний із нас, радянських людей, звертаючись до товариша Сталіна, говорить: – Від усієї душі сердечне спасибі Вам, наш великий вождь! Спасибі вам за щастя, яке ви дали нам і нашим дітям, за радість життя, за невтомне піклування про трудову людину!». Після висування кандидатів залунали кількахвилинні оплески та ідеологічно правовірні вигуки¹⁰.

За рік до того на схожих зборах на тому ж заводі слюсар В. Т. Гудзівний, який виконав чотирнадцять річних норм від початку п’ятирічки, висунув Й. Сталіна кандидатом на виборах до Верховної Ради СРСР із такими словами: «Я думаю, що висловлю думки й сподівання всього нашого колективу заводу, назвавши ім’я людини, якій ми зобов’язані своїм щастям, своїми успіхами в труді, дороге ім’я Йосифа Віссаріоновича Сталіна! (Бурхливі, довго нестихаючі оплески). Будемо просити рідного товариша Сталіна виявити нам велику честь і дати свою згоду балотуватись по Київському-Ленінському виборчому округу міста Києва»¹¹.

Майстер, старий кадровик заводу Н. С. Карпенко продовжив: «Ми всі щасливі тим, що живемо і працюємо в героїчну Сталінську епоху – в епоху комунізму. Ми всі пишаємося нашою Батьківщиною – могутньою радянською державою. Ми пишаємося тим, що маємо великі права, які золотими літерами записані в Сталінській Конституції». На фотографії до цього тексту зображено робітників у пошарпаному одязі, що стояли серед неопалюваного цеху і слухали промову¹².

На передвиборчих зборах у Спілці письменників 4 січня 1946 року визначний український поет Максим Рильський висловив свою пропозицію у формі вірша «Перший кандидат»:

Із кожного міста, містечка й села
Людині подяка, вождеві хвала!
Народів радянських стобратня сім’я
Над світом підносить прекрасне ім’я.
Ім’я це – наш прапор і наш заповіт,
Ім’я це як сонце оживлює світ.
Це горді будови, це ниви зелені,
Це – сила незламна, це Сталінський геній!¹³

У цих рядках можна відчитати переплетення мотивів, що рухали людьми, які висували Сталіна кандидатом: і вираження їхньої вдячності за все, і водночас використання конституційного права, що його також надав Й. Сталін – за це теж народ мав бути вдячний вождеві. Партійні видання заохочували саме до такого потрактування процесу висунення: «Десятки тисяч виборців на передвиборчих зборах підтримали кандидатуру товариша Сталіна, висловлюючи вдячність своєму вождю за дароване нашому народу щастя та мудре керівництво, завдяки якому Українська РСР отримала радянську державність, незалежність та свободу»¹⁴.

Під час святкування 70-річчя Й. Сталіна 1949 року тропи висловлення вдячності зазнали деяких змін. Звернення до вождя стали більш особистісними. Висуваючи його кандидатуру на всесоюзних виборах до парламенту 1950 року, коваль В. Гайдук, робітник кораблеремонтно-кораблебудівного заводу імені Сталіна, побажав вождю доброго здоров’я: «Висуваючи кандидатуру товариша Сталіна, я бажаю йому довгих і довгих років життя і здоров’я на благо радянського народу і всіх трудящих усього світу»¹⁵. Згадки про перемогу у війні, такі поширені у виборчих кампаніях 1946 та 1947 років – Генералісимус Сталін, «архітектор перемоги», «той, хто веде нас від одної перемоги до другої» і навіть «наш рятівник, великий товариш Сталін, який врятував Україну і народ від принизливого німецького рабства» – ближче до 1950-х років зникли, бо Сталінові дари – життя, процвітання та щастя – були універсальнішими категоріями, аніж перемога в конкретній війні. Втім, його образ змін не зазнав – він залишився патріархом радянського народу («наш друг, батько та вчитель») та верховним політичним лідером («перший кандидат» до будь-якого законодавчого органу)¹⁶.

Звісно, промовці через збудження або від хвилювання іноді плутали термінологію чи імена. Наприклад, 1950 року робітник заводу «Арсенал» Коптенко запропонував кандидатуру «нашого дорогого та любимого товариша Сталіна» як «першого народного кандидата у депутати державної влади» (якийсь ідеолог обласного рівня виправив це на «депутати Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік»). Й. Сталін усе одно не балотувався в Києві, вірогідним міським кандидатом був лише один із висунутих в «Арсеналі»: Й. Сталін, В. Молотов, Г. Маленков та Михайло Синиця, перший секретар міськкому КП(б)У¹⁷. Нечасто, але траплялося, що промовці помилялися з вибором причини для звеличення Й. Сталіна. Під час виборчої кампанії 1946 року 70-річний вагар залізничного депо Київ-Московський товариш Резут стверджував, що зустрічав молодого Й. Сталіна, коли працював поштарем у Баку 1901 року. На зборах він сказав: «Я як сьогодні пам’ятаю ті щасливі моменти, коли товариш Сталін тис мені руку за кожен доставлений лист... Я знаю Йосифа Віссаріоновича як найвидатнішу людину і друга»¹⁸. Прикметно, що його слова не потрапили до газет і він ніколи більше не отримував слова на наступних зборах. Навіть якщо Резут казав правду, радянський народ обирав Й. Сталіна не за те, що він був хорошою людиною й тис руку поштареві за кожного отриманого листа.

Хоча Й. Сталіна висували в кожному виборчому окрузі республіки, він балотувався до Верховної Ради УРСР, Київської облради та Київської міськради тільки в одному окрузі у столиці. Очільники Компартії України – М. Хрущов, Л. Каганович чи Л. Мельников – обирали інший київський округ. Номери і межі округів змінювалися від виборів до виборів, але щоразу кияни мали чудову нагоду проголосувати за Великого Вождя або хоча б за керманича республіки. Під час перших повоєнних виборів деякі громадяни перетворили очікування на ім’я свого кандидата в таку собі спортивну забаву, сподіваючись на шанс «прямо», хай і символічно, взаємодіяти зі Й. Сталіном. 1947 року були повідомлення, що люди «з нетерпінням чекають почути імена кандидатів у депутати» у їхньому окрузі¹⁹. Якщо було висунуто тільки Й. Сталіна, це означало, що він напевно балотуватиметься в цьому окрузі. Якщо список висунутих високопосадовців закінчувався іменем місцевого кандидата, саме його ім’я і мало з’явитися у виборчому бюлетені. Після перших трьох повоєнних виборів виборці перестали з таким захватом очікувати на списки кандидатів: усі зрозуміли, як працює система. Й. Сталіна завжди обирали до Верховної Ради СРСР від Сталінського округу в Москві, до Верховної Ради УРСР – від Сталінського округу Києва, а до Київських облради і міськради – також від Сталінського округу (виборчі округи № 5 або 6 і 108 або 192 відповідно), де була «Ленінська кузня»²⁰.

Перед виборами до Верховної Ради СРСР 1946 року Й. Сталіна було висунуто в кожному виборчому округу Радянського Союзу, а інших членів Політбюро – в багатьох інших округах. Проте за місяць до виборів у пресі з’явився колективний відкритий лист від членів Політбюро до окружних виборчих комісій. Радянські вожді дякували виборцям усіх регіонів, де їх було висунуто, і повідомляли громадянам про свій вибір. Й. Сталін, як і передбачалося, обрав собі Сталінський округ Москви, а М. Хрущов ішов на вибори від Київського-Ленінського округу м. Києва. Схожий лист з’явився під час наступних усесоюзних виборів 1950 року, тільки тоді вже М. Хрущов працював у Москві й був висунутий звідти, а новий партійний очільник України Леонід Мельников перебрав собі Ленінський округ Києва²¹.

Уперше після закінчення війни кияни побачили Сталінове ім’я у своїх виборчих бюлетенях під час виборів до Верховної Ради УРСР у лютому 1947 року. У перші дні січня на зборах, де номінували кандидатів, було оголошено такі формулювання: «Нам надано велику честь... висунути товариша Сталіна першим кандидатом» – а оскільки інших кандидатів в округу не було, то мешканці зрозуміли, що Й. Сталін балотуватиметься тут. І справді, у належний час, 8 січня із Москви прибула телеграма: «Дякую за довіру всім товаришам виборцям, які висунули мою кандидатуру. Погоджуюся балотуватися до Верховної Ради Української РСР у Сталінському виборчому окрузі № 2 в місті Києві. Й. Сталін». В. Молотов, Л. Каганович і М. Хрущов також брали участь у виборах до законодавчого органу України в різних районах столиці²².

А от на наступних виборах – до місцевих рад – у грудні 1947 року висунені кандидати довго зволікали зі згодою, передусім через непорозуміння між місцевими ідеологами та найвищим радянським керівництвом. Як видно з московських архівів, події розгорталися так. 6 листопада апарат ЦК КПРС доповів секретарям ЦК Олексію Кузнецову та Михайлу Суслову, що місцеві партійні очільники по всій країні хотіли висунути Й. Сталіна та інших вождів до своїх місцевих рад. Прискіпливо вивчивши старі випуски «Правди» за 1939 рік, працівники апарату дізналися, що під час останніх виборів до міських рад Й. Сталіна було обрано у Москві, Ленінграді, а також усіх столицях союзних республік. В. Молотов також став депутатом сімох міських рад. Тож Апарат ЦК рекомендував і зараз відповісти згодою. Цікаво, що це історичне дослідження стосувалося міських рад, як ніби питання про обрання лідерів до обласних рад взагалі не піддавали сумніву²³.

Потім чиновники ЦК підготували окремі листи для всіх членів Політбюро, повідомляючи їх про їхнє висування до різних міських рад, а потім просячи їх узяти участь у виборах у найбільших містах. У Києві вони призначили для Й. Сталіна виборчий округ № 108 («Ленінська кузня»); для В. Молотова – № 426; для Л. Кагановича – № 779; і для М. Хрущова – № 674. Показово, що в документі не було сказано, що виборці просять вождів узяти участь у виборах, натомість що «міські й обласні комітети партії, а також Центральні Комітети союзних республік просять вас погодитися взяти участь у виборах»²⁴. Ці листи про міські ради надійшли для опрацювання до секретаріатів радянських очільників, але в цей час керівники місцевих партійних комітетів із жахом виявили, що Й. Сталін і В. Молотов не погодилися взяти участь у виборах до обласних рад у столицях союзних республік. 16 листопада українська преса повідомила, що Л. Кагановича і М. Хрущова зареєстрували на участь у виборах до обласної ради в Києві, але Й. Сталіна – тільки у Москві. 18 листопада стурбовані працівники апарату ЦК у Москві розіслали сповіщення про те, що «Сталін і Молотов не дали згоди», уточнюючи, що «інших кандидатів не було висунуто» в тих виборчих округах, які було зарезервовано для них у столицях республік, зокрема й у Києві²⁵.

Проблему швидко вирішили. 21 листопада київські газети вже повідомили, що Й. Сталін і В. Молотов погодилися взяти участь у виборах до обласної ради і що їх було зареєстровано в той же день, для чого довелося суттєво скоротити звичайну процедуру, адже кінцевий термін реєстрації невблаганно наближався²⁶. 23 листопада процедура висування розпочалася в Київській міськраді, але ще до того, очевидно, папери з Москви встигли дійти до адресатів. І знову кияни-виборці висунули Й. Сталіна, В. Молотова і М. Хрущова, отримали їхню згоду і, як і належить, вибрали їх міськими депутатами²⁷.

Що ж сталося в Кремлі 1947-го? Найімовірніше, Й. Сталін просто заплутався і забув, від яких висувань він має відмовлятися – від дільниць поза Москвою на виборах до Верховної Ради СРСР, від дільниць поза республіканськими столицями й Ленінградом на інших виборах та від усіх висувань на виборах до рад нижчого рівня (нижче обласного та міського рівня) – і зробив помилку, яку люди, що його оточували, просто боялися виправити. Показово, що під час наступних виборів до місцевих рад наприкінці 1950 року апарат ЦК не надсилав персональних листів до членів Політбюро, щоб формально отримати їхню згоду – аби ті не заплуталися знову, – а зосередив процес прийняття рішень в одних руках: секретаря з ідеологічної роботи М. Суслова. Він затверджував київські округи та організації, що мали висувати кандидатів, для Й. Сталіна, В. Молотова, Л. Кагановича та М. Хрущова, а також входив до трійки найвищих бюрократів, які приймали остаточні рішення: разом з ним це були Георгій Маленков і Пантелеймон Пономаренко²⁸.

Деякі складники виборчої процедури, які для інших кандидатів проводили з невеликим розголосом або й зовсім без нього, ставали чудовими нагодами для масових мітингів і висловлювань вдячності у випадку Й. Сталіна. Таке відбувалося під час передвиборчих нарад в округах – проміжна стадія між висуненням від організацій і реєстрацією кандидатів, що давало можливість для виборців «обговорити» пропоновані кандидатури. Всеохопними та величними ці публічними події були тільки під час виборів до Верховної Ради СРСР, в усіх інших випадках – такими вони були лише в округах, де кандидатом був Й. Сталін. Під час виборів 1946 року в Кагановичському виборчому окрузі в Києві на передвиборчій нараді представників різних організацій цього округу звично обігрували висування Й. Сталіна «першим кандидатом» як головну подію – це супроводжувалося оваціями стоячи і криками «Ура Сталіну!» та «Хай живе Сталін!» І тільки якщо уважно вчитатися у промови, можна зрозуміти, що справжнім кандидатом від цього округу був президент Академії Наук УРСР Олександр Богомолець²⁹. Коли Й. Сталіна висували кандидатом у Києві, передвиборчі наради проводили зазвичай в оперному театрі, і головною темою на них було висловлення звичних формул любові, вдячності й великої честі голосувати за вождя³⁰.

Святкування Сталінової згоди балотуватися в Києві були ще більш бучними. Наради та мітинги на найбільших фабриках та інших організаціях зазвичай проводили в день оголошення, їхніми головними темами була вдячність за таку честь і обіцянки працювати ще краще. Загальноміський вуличний мітинг зазвичай проводили наступного дня навпроти університету біля пам’ятника Шевченку в парку, який заклали на місці зруйнованого під час війни. Під час виборів до місцевих рад 1950-го там зібралося близько 20 тисяч киян, щоб послухати промови, що виголошувалися з трибуни під Сталіновим портретом на весь зріст – він був у п’ять разів більший за живого Сталіна. Майстер заводу «Ленінська кузня» М. В. Шинкарук проголосив: «Велика честь віддати свій голос за найвидатнішу людину сучасності Йосифа Віссаріоновича Сталіна». Усі присутні зааплодували й заспівали гімн СРСР. У січні 1951 року, перед тим як Й. Сталіна було обрано до Верховної Ради УРСР, у схожій церемонії на тій самій площі взяло участь уже 150 тисяч киян, хоча мітинг проводили у дуже морозний день³¹.

Іще одним символічним кандидатом, якого скрізь висували і якого завжди обирали в Києві, був очільник Компартії України. За М. Хрущова у виборчій риториці наголошували на його міцному, хоч і метафоричному, зв’язку і зі Й. Сталіном, і з українським народом. Його називали «найближчим соратником великого Сталіна» і в той же час «кращим сином українського народу», хоча М. Хрущов був етнічним росіянином і майже не володів українською. Після того, як він давав згоду взяти участь у виборах, у місті відбувалися масові демонстрації. На його зустрічах із обраними «виборцями» в оперному театрі звучали піднесені промови, але – жодного запитання із залу³². Згідно з офіційними формулами, українці мали причини для вдячності М. Хрущову як політикові, який не лише був тінню Й. Сталіна, маючи з ним такі самі символічні стосунки, як і звичайні громадяни: він натомість «бився за визволення нашої Батьківщини» і «багато сил і енергії віддав відбудові народного господарства нашої республіки». Ба більше, «геній Сталіна і труд Хрущова» призвели до возз’єднання всіх етнічно українських земель у 1939–1945 роках³³. Л. Мельникова натомість славили тільки як «достойного сина нашої славної Компартії», «кандидата сталінського блоку» і «вірного учня товариша Сталіна». Під час його зустрічей із виборцями промовці радше зосереджувалися на висловленні своєї любові до Й. Сталіна, а не на зверненнях до Л. Мельникова: «Товариш Сталін – радість і щастя нашого народу, прапор боротьби за мир, світле сучасне і ще більш яскраве майбутнє нашої великої могутньої Батьківщини!»³⁴.

Особистості інших місцевих кандидатів не мали, зрештою, ніякого значення, оскільки вони не мали особистих стосунків зі Й. Сталіном або незалежного статусу політичних символів. У системі метафоричних узаємин між владою і народом їх могло бути представлено лише як Сталінових безіменних замісників. Ось приклад: 1947 року під час зустрічі з виборцями кандидатки до Верховної Ради УРСР, робітниці взуттєвої фабрики Марії Ярмоленко її офіційний представник («довірена особа кандидата») Олександр Песков почав виступ зі звичних слів вдячності Й. Сталіну. Він звертався до виборців із закликами голосувати за Ярмоленко, тому що «голосуючи за неї, ми голосуватимемо за партію більшовиків, за рідного Сталіна, за майбутній розквіт нашої любимої Батьківщини»³⁵. Довірена особа Параски Гусятникової, цехової бригадирки на заводі «Укркабель» та кандидатки в депутати Верховної Ради СРСР, обрав таку ж стратегію переконання під час зустрічі з її виборцями в лютому 1950 року:

«Думки і почуття всіх виборців країни звернені до товариша Сталіна, під керівництвом якого наш народ впевнено йде до комунізму. В день виборів ми всі, як один, прийдемо до виборчих урн і віддамо свої голоси за кандидатів сталінського блоку комуністів і безпартійних. Голосуючи за них, ми будемо голосувати за більшовицьку партію, радянський уряд, за нашого любого вождя товариша Сталіна»³⁶.

Якщо переважна більшість кандидатів виконували функцію замісників Й. Сталіна, як влада обирала їх? Архівні матеріали свідчать, що обласні комітети партії рекомендували кандидатів до всесоюзного та українського парламентів, а республіканський Центральний Комітет їх затверджував³⁷. Влада контролювала статистичні показники депутатського складу, стежачи, щоб звідти не зовсім зникали жінки та безпартійні, а також щоб переконатися, що більшість – етнічні українці. Серед 161 кандидата з України до Верховної Ради СРСР (136 до Ради Союзу і 25 до Ради Національностей) було 40 жінок, 41 безпартійний і 124 – етнічні українці³⁸. Через те, що всіх вождів обирали у столиці, тут рекомендовані пропорції часто порушували. Під час виборів до Верховної Ради УРСР 1947 року 9 кандидатів мало бути від Києва, і серед них – усього лише одна жінка, один безпартійний і троє етнічних українців. Й. Сталін, Л. Каганович, В. Молотов і М. Хрущов мали бути обраними у столиці, і через них кількість неукраїнських партійних чиновників-чоловіків серед міських депутатів в українському парламенті різко збільшувалась. Аби врівноважити цей перекіс, серед 26 кандидатів від Київської області (куди не входив Київ) було 10 жінок, 8 безпартійних і аж 24 етнічних українці³⁹.

Тож не дивно, що типовим депутатом від Київської області стала українська колгоспниця-стахановка. Такий напозір простий критерій відбору кандидатів часом підкидав неприємні сюрпризи: адже більшість українських селянок залишалися під час війни в зоні німецької окупації. 1950 року ЦК КП(б)У відхилила кандидатуру Олександри Кам’яненко під час виборів до Верховної Ради СРСР, дізнавшись, що її дядько і чоловік її сестри, обидва колишні куркулі, служили поліцаями під час німецької окупації. 1951 року депутатку Зінаїду Долотенко рекомендували не переобирати до Верховної Ради УРСР через цілу низку проблем: її бригада овочівниць не виконала план заготівель, вона не зустрічалася зі своїми виборцями і – причина, через яку влада, мабуть, і вигадала перші дві «відмовки» – 1948 року вона вийшла заміж за чоловіка «політично ненадійного, який служив німцям під час Вітчизняної війни»⁴⁰.

Депутати, яких обирали в Києві, – четверо до Верховної Ради СРСР і дев’ятеро до Верховної Ради УРСР – владі таких неприємних сюрпризів не підносили. Натомість потрібно було проявити винахідливість, щоб представити всі соціальні групи столиці Радянської України. Обираючи кандидатів від міст, сталінські ідеологи зазвичай намагалися до звичного переліку партійців-політиків додати робітників, науковців і письменників, а для неросійських республік у списку мали бути також особи титульної національності. Українська влада чудово дотримувалася балансу, добираючи депутатів від Києва до Верховної Ради СРСР: партійні очільники республіки (М. Хрущов і Л. Мельников), українська робітниця (Параска Гусятникова з «Укркабеля», яку обирали 1937-го, 1946-го і 1950-го), президент Академії Наук УРСР (фізіолог Олександр Богомолець – до його смерті 1946 року, і біохімік Олександр Палладін після 1947-го) й український поет (Павло Тичина, який був також народним комісаром освіти – його було обрано до Ради Національностей)⁴¹.

Із числа 9 депутатів від Києва до Верховної Ради УРСР робітників представляла Марія Ярмоленко з 4-ї взуттєвої фабрики та Андрій Душко з «Арсенала», обоє – етнічні українці. М. Ярмоленко, яка народилася 1915 року, була символом нової долі жінки-робітниці за соціалізму: приїхавши до Києва в 17 років неписьменною селянкою, вона навчилася читати і писати у школі фабрично-заводського навчання, будучи вже робітницею-стахановкою. Під час зустрічей із виборцями 1947 року її офіційний представник говорив про неї як про типову радянську людину: «[Вона] виросла разом із нашою державою. Розвиток нашого народу відображає поступ нашої Батьківщини»⁴². Якщо пройтися по головних фактах її біографії, М. Ярмоленко була майже точним клоном своєї колеги П. Гусятникової, хіба що остання народилася 1899 року в Києві у родині бідних робітників і до 1920-х уже стала активісткою робітничого руху, крім того, вона була членом партії. Під час зустрічі з виборцями 1946 року П. Гусятникова приміряла на себе відомий вислів Леніна: «Здійснилися слова великого Леніна про те, що кожна куховарка повинна навчитись керувати державою»⁴³. А. Душко (народився 1878 року) став слюсарем іще за рік до народження П. Гусятникової, 1898 року. Активний учасник дореволюційних робітничих страйків та більшовицької революції, він символізував місцеву революційну традицію, що в Києві асоціювали з робітниками «Арсеналу». Коли А. Душко помер 1947 року, на його місце прийшов Григорій Царик, представник нового покоління робітників «Арсеналу»: крім того, що він був найкращим стахановцем, він іще й був винахідником і оператором токарного верстату⁴⁴.

Як уже було сказано, 1947 року до списку депутатів до Верховної Ради УРСР від Києва необхідно було включити трьох радянських вождів і очільника Компартії України (Й. Сталіна, В. Молотова, Л. Кагановича та М. Хрущова), а 1951-го – чотирьох радянських вождів і одного українського (Й. Сталін, В. Молотов, Л. Каганович, М. Хрущов і Л. Мельников). Список розширили, додавши 1947 року двох міських управлінців: голову виконкому Київської міської ради депутатів трудящих Федора Чеботарьова і секретаря Київського міського комітету КП(б)У Петра Мацуя. 1951 року додали одного – голову виконкому Олексія Давидова, а секретар міськкому Михайло Синиця лишився без місця, поступившись четвертому радянському вождеві – М. Хрущову. Через це засилля функціонерів у списку залишалося всього одне місце для представника інтелектуальної еліти. 1947 року його зайняв головний архітектор Києва Олександр Власов, який керував відбудовою центру міста. Проте наприкінці 1948 року, від’їжджаючи до Москви, М. Хрущов забрав свого улюбленого архітектора з собою. На виборах 1951 року київська влада замінила О. Власова популярною дитячою лікаркою професором Оленою Хохол, яка мала додаткові переваги, адже була жінкою й етнічною українкою⁴⁵.

Якщо загальні дані всіх кандидатів турбували владу, то індивідуальні біографії мало хвилювали виборців. Насправді, друковану інформацію про кандидатів до Верховних Рад УРСР і СРСР було зазвичай обмежено однією газетною статтею в місцевій пресі й односторінковою агіткою з фотографією і короткою біографією – такі листівки роздавали агітаторам конкретного виборчого округу, часто з великою затримкою. Кандидатів до місцевих рад забезпечували тільки листівками. Зате київські кандидати з прошарку інтелігенції були – на відміну від робітників – місцевими знаменитостями. У біографічних статтях у пресі наголошували на тому, як помітно ці люди прислужилися місту і його мешканцям (у випадку головного архітектора О. Власова та дитячої лікарки О. Хохол), на їхній провідній ролі як науковців (у випадку академіків О. Богомольця і О. Палладіна) а у випадку П. Тичини – на його популярності як поета⁴⁶. Навіть якщо вони не були «типовими» представниками з народу і не завжди походили з нижчого класу, влада висувала їх як символи радянських досягнень, чи то в медицині, чи то в архітектурі, чи в літературі. Під час зустрічей із виборцями ці кандидати говорили про власні визначні здобутки, не забуваючи наголосити на важливості більшовицького впливу на них і на відданості Сталінові як джерелу їхніх здобутків⁴⁷.

Депутатів із іншої категорії, добре відомих населенню місцевих партійних функціонерів, у передвиборчій пропаганді представляли як «справжніх синів народу», які невтомно працювали на благо своїх виборців⁴⁸. І якщо походження з нижчих класів суспільства могло підтвердити перше з наведених тверджень, то щодо другого кияни могли мати слушні сумніви. Виборці викреслювали імена київських голів виконкому та секретарів міськкому частіше, ніж будь-яких інших кандидатів – на всіх виборах. І якщо передвиборчі наради з громадянами були формальними і суворо прописаними процедурами у випадку кандидатів до Верховної Ради СРСР і УРСР, то під час виборів до місцевих рад такі зустрічі могли перетворитися на серйозний «розбір польотів» із міськими очільниками на тему проблем транспортного сполучення, роботи забудовників і забезпечення електрикою. Між виборами до Київської міської ради 1951 і 1953 років 38 депутатів «скомпрометували себе» – евфемізм для кримінального засудження або відставки через корупцію, – а інших 59 не рекомендували до переобрання через неефективну роботу⁴⁹.

Єдиний зафіксований випадок, коли в Києві між 1946 і 1953 роками населення спонтанно висунуло альтернативного кандидата, стався саме на тій дільниці, де офіційним кандидатом був секретар міського партійного осередку Петро Мацуй. 6 січня 1947 року робітники локомотивного депо «Дарниця» зібралися, щоб визначитися із своїм делегатом на окружну передвиборчу нараду – остання насправді була дуже формальним заходом, під час якого делегати від різних організацій повинні були «обговорювати» вже висунутих у цьому окрузі кандидатів: Й. Сталіна, Л. Кагановича, М. Хрущова та П. Мацуя (який і був справжнім кандидатом). Але замість того, щоб висунути делегата на нараду, робітники висунули свого колегу Коротчевського, інженера локомотивів, кандидатом до Верховної Ради УРСР – тобто кандидатом замість П. Мацуя. Міській владі вдалося «зам’яти» цей інцидент, представивши його як непорозуміння й технічну помилку, тому що термін для висунення кандидатів уже минув. Республіканські ідеологи, вочевидь, так ніколи й не дізналися про цей епізод, сліди якого лишилися тільки в міських архівах. Цей інцидент досі лишається доволі неоднозначним. Райком звинувачував партпрацівника депо, що той «не пояснив» робітникам, що вони на своїх зборах «не мали права» висувати кандидата⁵⁰. Такі формулювання дозволяють припустити, що робітники мали намір висунути саме кандидата, і не переплутали «делегата на передвиборчу нараду» з «кандидатом у депутати».

Ідеологічну функцію виборчих кампаній сталінізму найкраще можна оцінити, якщо порівняти їх із першими після смерті Й. Сталіна виборами – до Верховної Ради СРСР у лютому 1954 року. Вождь помер, усе більших обертів набирала критика «культу особи», й у виборчій кампанії зникла ключова постать – Першого Кандидата. У ритуалі виявляння вдячності «мас» до Великого Вождя, готовності голосувати за нього незалежно від того, хто був справжнім кандидатом, раптом зникло символічне осердя – Й. Сталін. Через це виборча кампанія 1954 року була незвично млявою. Інформація про попереднє висування кандидатів у Києві з’явилася у місцевій газеті на другій шпальті дрібним шрифтом, та й передвиборчі зустрічі стали далеко не такими грандіозними⁵¹. Виборча кампанія як ритуал символічної взаємодії народу із владою потребувала кардинальної перебудови – або появи нового «великого вождя».

В основу статті покладено п’ятий розділ книжки: Yekelchyk, Serhy. Stalin’s Citizens: Everyday Politics in the Wake of Total War. Oxford, New York: Oxford University Press, 2014. Переклад цієї книжки готує видавництво «Laurus».

Авторизований переклад з англійської Антоніни Ящук
Наукове редагування Наталі Лаас

1. Див.: Brooks J. Thank you, Comrade Stalin! Soviet Public Culture from Revolution to Cold War. – Princeton: Princeton University Press, 2000.
2. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф. 1. – Оп. 30. – Спр. 589. – Арк. 3, 6; Зинченко Ю. И. Советы депутатов трудящихся Украинской ССР в годы Великой Отечественной войны. – К.: Наукова думка, 1989. – С. 71.
3. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 323. – Арк. 1.
4. Радянська Україна. – 1944. – 6 березня. – С. 1–4 (промова), С. 9 (рішення). Див. також: Київська правда. – 1944. – 6 березня. – С. 1–4; 7 березня. – С. 1.
5. Зинченко Ю. И. Советы депутатов. – С. 13; Київська правда. – 1945. – 14 липня. – С. 1.
6. Российский государственный архив социально-политической истории (далі – РГАСПИ). – Ф. 17. – Оп. 122. – Д. 183. – Л. 77, 120; ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 2564. – Арк. 79 (плани на грудень 1946 року), Арк. 39, 99 (зрив виборів у лютому 1946 року); Спр. 2550. – Арк. 2–3, 12–14; Спр. 4311. – Арк. 3 (підтримання порядку під час підготовки до виборів 1947 року). Про діяльність повстанців під час виборів 1946 року див. також: Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні і національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії в 1940–50-х роках. – К.: Пульсари, 2002. – С. 248–288.
7. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 30. – Спр. 351. – Арк. 12–13 (1946); Державний архів Київської області (далі – ДAKO). – Ф. П-1. – Оп. 7. – Спр. 208. – Арк. 32 (1950 рік). Таблицю з виборів до Верховної Ради УРСР 1947 року див.: ДAKO. – Ф. П-1. – Оп. 3. – Спр. 412. – Арк. 30–45.
8. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 2747. – Арк. 13.
9. ДAKO. – Ф. П-1. – Оп. 7. – Спр. 208. – Арк. 13.
10. ДAKO. – Ф. П-5. – Оп. 5. – Спр. 289. – Арк. 18–19; Київська правда. – 1951. – 17 січня. – С. 1.
11. Київська правда. – 1950. – 5 лютого. – С. 2.
12. Там само.
13. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 2747. – Арк. 9. У грудні 1946 року інший видатний поет Володимир Сосюра опублікував схожий вірш під назвою «Я голос свій за Сталіна віддам» (Київська правда. – 1946. – 31 грудня. – С. 1).
14. Радянська Україна готується до виборів у Верховну Раду // Більшовик України. – 1946. – № 2. – С. 2.
15. ДAKO. – Ф. П-1. – Оп. 7. – Спр. 208. – Арк. 5.
16. Ці твердження спираються на: ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 2747; 4300; 4310; ДAKO. – Ф. П-1. – Оп. 3. – Спр. 409; Ф. П-5. – Оп. 3. – Спр. 3076; Ф. П-5. – Оп. 5. – Спр. 289; Київська правда. – 1945. – 9 жовтня. – С. 1; 1946. – 4 січня. – С. 1; 1950. – 12 лютого. – С. 3; 1950. – 12 листопада. – С. 1. Згадки про «нашого рятівника» (Київ, кінець 1945) із: РГАСПИ. – Ф. 17. – Оп. 88. – Д. 667. – Л. 241.
17. ДAKO. – Ф. П-5. – Оп. 3. – Спр. 3216. – Арк. 77.
18. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 2747. – Арк. 5.
19. ДAKO. – Ф. П-1. – Оп. 3. – Спр. 409. – Арк. 1.
20. Див.: ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 4300. – Арк. 25; Оп. 24. – Спр. 859. – Арк. 35–36; ДАКО. – Ф. П-1. – Оп. 3. – Спр. 411. – Арк. 1; Київська правда. – 1947. – 3 січня. – С. 3; Вечірній Київ. – 1953. – 15 січня. – С. 1; 30 січня. – С. 1.
21. Київська правда. – 1946. – 9 січня. – С. 1; 1950. – 18 лютого. – С. 1.
22. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 4300. – Арк. 1 («велика честь»), Арк. 25 (телеграма), Арк. 3–4, 26–27 (інші очільники). Див. також: ДАКО. – Ф. П-1. – Оп. 3. – Спр. 409.
23. РГАСПИ. – Ф. 17. – Оп. 122. – Д. 249. – Л. 133.
24. Там же. – Оп. 121. – Д. 606. – Л. 135, 157, 174, 184.
25. Київська правда. – 1947. – 16 листопада. – С. 1; РГАСПИ. – Ф. 17. – Оп. 122. – Д. 249. – Л. 143. Документи про висунення Й. Сталіна до Київської облради 1947 року знаходяться в: ДАКО. – Ф. П-1. – Оп. 3. – Спр. 411.
26. Київська правда. – 1947. – 21 листопада. – С. 1–2.
27. Там само. – 23 листопада. – С. 1–2; 20 грудня. – С. 2.
28. РГАСПИ. – Ф. 17. – Оп. 131. – Д. 185. – Л. 171, 193.
29. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 30. – Спр. 351. – Арк. 38–41.
30. Київська правда. – 1947. – 7 січня. – С. 1–3; 1951. – 19 січня. – С. 1–2.
31. ДАКО. – Ф. П-5. – Оп. 3. – Спр. 1408. – Арк. 1; Київська правда. – 1947. – 9 січня. – С. 6; 1951. – 25 січня. – С. 1 (наради в організаціях); 1950. – 18 листопада. – С. 1 (мітинг у парку 1950 року); 1951. – 26 січня. – С. 1 (1951 рік).
32. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 4310. – Арк. 105 («соратник»; про схожі визначення див.: спр. 2747. – Арк. 13; ДАКО. – Ф. П-5. – Оп. 5. – Спр. 501. – Арк. 6); Київська правда. – 1946. – 11 січня. – С. 1 («кращий син» на демонстрації); ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 4307; Київська правда. – 1947. – 6 лютого. – С. 1–3 (зустріч із виборцями). В. Молотова також називали «вірним соратником товариша Сталіна» (ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 2747. – Арк. 7).
33. Київська правда. – 1946. – 6 лютого. – С. 1 (звільнення і возз’єднання); 1951. – 17 січня. – С. 3 (відбудова).
34. Київська правда. – 1950. – 5 лютого. – С. 4 («достойний син»); 16 грудня. – С. 1 («сталінський блок» і цитата про Й. Сталіна); ДАКО. – Ф. П-5. – Оп. 3. – Спр. 3076. – Арк. 14 («вірний учень»).
35. ДАКО. – Ф. П-1. – Оп. 3. – Спр. 409. – Арк. 123.
36. Київська правда. – 1950. – 25 лютого. – С. 2.
37. Див.: ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 4310. – Арк. 442–510; Оп. 24. – Спр. 80. – Арк. 88–89.
38. Там само. – Оп. 23. – Спр. 2562. – Арк. 47.
39. ДАКО. – Ф. П-5. – Оп. 5. – Спр. 501. – Арк. 81 (місто), Арк. 82 (область); Київська правда. – 1947. – 12 лютого. – С. 2 (список депутатів, обраних у Києві).
40. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 80. – Арк. 89 (Кам’яненко); ДAKO. – Ф. П-5. – Оп. 5. – Спр. 501. – Арк. 88 (Долотенко).
41. Списки депутатів і їхні детальні біографії див: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 1. – Оп. 16. – спр. 91. – Арк. 5, 23. Під час виборів 1950 року замість О. Палладіна депутатом став секретар Київського міського комітету КП(б)У Михайло Синиця, який не потрапив до українського парламенту 1947 року через те, що для М. Хрущова треба було знайти нову дільницю. Про цей епізод ітиметься далі.
42. ДАКО. – Ф. П-1. – Оп. 3. – Спр. 412. – Арк. 133; Ф. П-5. – Оп. 3. – Спр. 496. – Арк. 44.
43. Київська правда. – 1946. – 22 січня. – С. 5.
44. Окрім цих двох цитат, на які я окремо посилаюся, цей абзац спирається на такі документи: ЦДАВО України. – Ф. 1. – Оп. 16. – Спр. 91. – Арк. 5, 31–31зв; ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 5160. – Арк. 20–21; ДAKO. – Ф. П-5. – Оп. 3. – Спр. 496 (списки депутатів і біографічні відомості); Київська правда. – 1946. – 19 січня. – С. 2; 1950. – 8 лютого. – С. 3 (Гусятникова); 1947. – 5 лютого. – С. 6; 1946. – 25 квітня. – С. 4 (Душко); ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 30. – Спр. 731; Київська правда. – 1947. – 17 червня. – С. 1 (Царик); 1951. – 4 лютого. – С. 2 (Ярмоленко).
45. ЦДАВО України. – Ф. 1. – Оп. 16. – Спр. 91. – Арк. 31–31зв.; ЦДАГO України. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 5160. – Арк. 21; Київська правда. – 1947. – 12 лютого. – С. 2; 1951. – 28 лютого. – С. 1.
46. Див., наприклад: Київська правда. – 1946. – 15 січня. – С. 3; 18 січня. – С. 3; 1947. – 12 січня. – С. 2; 14 січня. – С. 3; 1950. – 7 лютого. – С. 3; 1951. – 30 січня. – С. 1.
47. Див., наприклад: Київська правда. – 1946. – 18 січня. – С. 3; 29 січня. – С. 3; 31 січня. – С. 2; 1947. – 17 січня. – С. 1. Навіть видатні письменники, такі як Микола Бажан, часом користувалися послугами «авторів-привидів» з числа нижчих ідеологічних функціонерів, які готували їм промови для виборців (ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 70. – Спр. 618. – Арк. 35).
48. ДАКО. – Ф. П-1. – Оп. 3. – Спр. 409. – Арк. 77, 84–85; Київська правда. – 1947. – 15 січня. – С. 3; 18 січня. – С. 1; 1951. – 30 січня. – С. 1.
49. Див., наприклад, ЦДАГO України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 295; ДAKO. – Ф. П-5. – Оп. 3. – Спр. 3089; Київська правда. – 1947. – 12 грудня. – С. 1 (зустрічі з виборцями); ДAKO. – Ф. П-1. – Оп. 12. – Спр. 323. – Арк. 15 (Kиївська міська рада).
50. ДAKO. – Ф. П-1. – Оп. 3. – Спр. 412. – Арк. 67, 70.
51. Київська правда. – 1954. – 5 лютого. – С. 2.