«Чудово: смердюче промислове місто
 велике, але не величне – забуло слобожанське
народження, забуло слобожанські полки,
 не утворило американської казки: не йшли
будинки в хмари – чудово, воно ховає
сьогодні в своїх завулках криваві
легенди на сотні віків»

Микола Хвильовий. Редактор Карк

  Вступ

Теорії урбанізму підходять до міста як до феномену, особливої культури, а отже особливого  стилю життя і мислення мешканця сучасної міської спільноти. Даний стиль поглинає все більше населення; мегаполіси стають трохи не основною формою проживання, система міста як споживацької структури полонить й нищить попередні норми суспільних взаємодій, раціоналізує існування. Будь яка соціологічна теорія щодо міста має перспективу на існування й підтвердження. На початку ХХІ століття – місто панує. Проте у варіативності людської історії міський спосіб життя як явище модернізації (переходу від аграрного суспільства до індустріального) занадто неоднозначно поцінований, він витримував тривалу боротьбу не лише з селянським аграрним й відповідно традиційним світом, але й переживав низку суперечностей всередині себе, негараздів із творенням образу міста як такого, “духовний контекст” славетної міської культури зазнавав часом на диво контроверсійних змін.

Хоча висвітлення урбанізації в історичному контексті, особливо щодо історії України та Росії не насичене різноманітністю підходів. ХХ століття по всякому постає переможним для міського способу життя. Сучасний російський соціальний історик А. С. Сенявський стверджує: “Головне, що відбулося з Росією в ХХ ст. – не крах імперії, не революція 1917 р., не багаточисельні, руйнівні для країни війни, не становлення й руйнація радянського тоталітарного суспільства. Усі ці важливі події і явища – лише віхи на тернистій путі Росії в ХХ ст. – путі до міського суспільства”.¹ Думка аж ніяк не нова і вже дбайливо впроваджувана більшовицькими теоретиками на початку 20-х рр. ХХ ст., які вбачали у перемозі своєї революції доленосну перемогу міста над селом.

Для історика України місто – надзвичайно превтішний об’єкт дослідження, бо досьогодні всяке міське середовище, попри свою мобільність та виразну специфіку, приховує не менше питань і пояснень, ніж марґіналізований й урбанізований до певної міри селянський світ. Таким чином, постає проблема образу міста не лише як біологічного, соціального, економічного, політичного, але й ідеологічного простору, де панівною є ідея про майбутній розквіт цього осередку (міфологічна за змістом), пояснюються чинники щодо досягнення цього становища, створюються відповідні твердження, проекти, леґенди, які щиро засвоюються мешканцем мегаполісу, чи тимчасовим приїзджим мандрівцем. Тобто міська спільнота має своє мислення про себе, часто надиктоване міськими ідеологами інтелектуалами, саме цей образ ми засвоюємо перебуваючи тут, саме цей образ є підставою для нового бачення ролі міста. Тобто вивчення конструювання образу міста майбутнє широке поле роботи для історика, бо всяка  емпірична будова історії приховує у собі теоретичне підґрунтя, пов’язане із великою кількістю політичних та соціально-економічних чинників.

Хотілося у зв’язку з такими міркуваннями висловити кілька зауважень щодо Харкова, міста надзвичайно вагомого в історії України. Для української культури і національної самосвідомості Харків постає настільки значним, що жодне напевно інше місто, за винятками двох харківських конкурентів Києва та Львова, не може із ним зрівнятися: перший на Наддніпрянській Україні університет з майбутньою “школою романтиків”, перша книжка українською мовою видана в Україні (“Солопій та Хівря” П. Гулака-Артемовського (між іншим, Харків – місце народження української прози (Г. Квітка-Основ’яненко) та драми (М. Костомаров)), перша українська політична партія (РУП)  і, нарешті “шик” столиці радянської України 20-х рр. Так само і скепсис щодо таких знакових подій теж вагомий: університет був засобом русифікації та дисциплінування, романтики вважали, що українська  традиційна культура безповоротно гине (і мали рацію), українська книжка так і не набула істотного поширення в Харкові, як і соціалістична РУП, а радянська столиця 20-х рр. наприкінці 1917 – початку 1918 рр. стала базою для вторгнення більшовицьких військ із сусідньої Росії. Але проблеми Харкова, і в цьому головне, значно ширші за ось таке “національне” бачення. Дані явища були спровоковані неоднорідністю розвитку міста і творенням модерного міського середовища, що увібрало у собі специфіку попередньої традиційності й надто бурхливого зростання, слабкості соціальних інституцій та численних рис архаїчного керівництва. У Харкові будь що від “українськості” чи “російськості” до високих поривань й типового обивательства живе у тисячах дрібниць, котрі не слід і мислити без взаємопов’язаності. Тобто, найголовніше, що “харківська ідеологія” протягом століть, його інтелектуальні конструкції з оцінками сьогодення й майбутнього ще чекають на свого дослідника. А якщо твір ще належить написати, то слід одразу поділитися певними зауваженнями й міркуваннями щодо нього, зазначмо дуже принагідними й швидше теоретичними.

Найголовніша  проблема історії Харкова, на яку натрапляє соціальний історик: проблема хронологічної межі, коли Харків невпинно ставав модерним, нищачи в собі ознаку попереднього напівселянського губернського центру. Найґрунтовніші історики Харкова Д.І. Багалій та Д.П. Міллер надали історії міста доволі типовий хронологічний поділ. Пишучи монографію присвячену 250-літтю Харкова 1905 р.,² вони розподілили свій доволі великий твір на дві частини: від заснування міста сер. XVII cт. до 1800 року  – перший том і наступний –  історію міста XIX ст., відповідно їх наступники мають писати історію Харкова ХХ століття. Розуміючи штучність будь яких хронологічних поділів, слід зазначити, що дана пропозиція Багалія та Міллера не відображала проблематику зростання міста, нових відносин та нового середовища. Радянська схема історії всесвіту мала головну хронологічну рису до 1917 р. і після нього. 1917 рік з низки причин не погано пасує до історії Харкова, бо  після кількох подій Харків у 1919 р. став столицею УСРР. Але на той час Харків уже був типовим індустріальним центром Донецько-Криворізького басейну, його виклик аграрній провінційності відбувся значно раніше, чвертьмільйоне місто, маючи всі ознаки урбанізму слабко підходило під новотвір більшовицького запалу. Межа історії Харкова, поза всяким сумнівом – час великого й суперечливого реформування соціально-політичного устрою Російської імперії кінця 50-х – початку 70-х рр. XIX ст. Час скасування кріпосного права, час відкриття Донбасу й проведення повз місто залізниці, час перетворення Харкова на типовий промисловий центр. Упродовж півстоліття 1850–1900 рр. територія міста виросла майже в двадцять, а населення в п’ять разів.³ Місто виявилося розкиданим і розтятим, заселеним переважно з переселенцями з російських губерній, оточеним селянським морем з населенням ще не виразної ідентифікації,⁴ місто будувалося на іноземному капіталі, зберігаючи риси торговельного прикордонного центру, найбільших базарів на сході Європи… Головною його суперечністю стало стрімке зростання без належного переосмислення без набуття нових визначень та ідентифікацій. Образ цього міста – бруд, заводські гудки, сірість, пролетарські квартали, стародавній центр, демографічна мобільність і найголовніше мінливість. Чи ж дарма Павло Тичина скрушно запитував у одному зі своїх віршів 1923 р.:

Харків, Харків, де твоє обличчя?
До кого твій клич?
Угруз ти в глейке многоріччя,
Темний як ніч.

Закінчував Поет вірша оптимістичніше:

Гудеш; деш…а як одгаснеш,
То довго ще, довго одгон.
І здається десь ‘там’ Донбасний
Тобі відповідає в тон.
Відповідають з туману заріччя
Сокири і пилки і дзеньк…
Отут твоє, Харків, обличчя,
Тут твій центр.

Харків як місто швидше зростав, ніж ідеологізував своє минуле, створював імідж свого життя за надто мінливих соціально політичних обставин, врешті став Харковом, який ми знаємо сьогодні аж в 60–70-ті рр. ХХ ст. півторамільйонним, оборонно-промисловим, з метрополітеном, таким винятковим в нестоличному місті Радянського Союзу, студентським та науковим, освітнім центром усе це наслідок попередніх столітніх катаклізмів. Він зупинився у розвитку, заклавши підстави для втрати своєї ролі зі зникненням гонки озброєнь, зменшенням статусу освіти й освітнього рівня, розпадом радянської наддержави…Харків знову змінюється але в бік занепаду, провінціалізації (хоча провінційним був завжди), зменшення кількості населення, падіння економічного потенціалу. Нова доба змінює місто, але в інший бік… Підстава для переосмислення минулого, створення міту про “золотий вік” та вічне повернення, відродження колишньої величини, але не величі.

Проблематика “традиційного” міста

1) Місто на кордоні

Як би там не було перші суперечності існування та ідеології міста були закладені в Харкові задовго до визначеної нами рубіжної дати 50-х – 70-х рр. XIX ст. “традиційне” в Харкові до сьогодні відіграє надзвичайно велику роль. Себто натрапляємо на проблему висвітлення, що ж було традиційним у Харкові, яка риса передавалася як досвід щодо образів цього міста?

Насамперед, і на цьому наголосимо Харків впродовж дуже тривалого часу аж до початку XIX ст. був типовим “малоросійським” містом, містом, де панувала українська традиційна стихія, ми прагнемо наголосити саме на другому визначенні. Таке місто мало чим відрізнялося від великого села з усіма відповідними звичаями.

Як населений пункт Харків виник 1654 р., був заснований переселенцями “черкасами” за тогочасною термінологією. І будівельними традиціями, і церковними звичаями, і демократизмом прикордонного правління й конфліктністю з воєводською російською адміністрацією і служилими сусіднього Чугуєва населення Харкова не надто вирізняється на тлі численних містечок, які виникали на Слобожанщині впродовж 50-х – 70-х рр. XVII ст.  Власне, населення Харкова переймало усю ту риторику, яка була притаманна переселенцям на слободи, з наголошенням власної значимості, випрохування пільг в тому числі й наголошенні на етнічному характері міста як власній заслузі: “ И твой государя город Харьков построили мы холопы твои черкасы без русских твоих служивых ратных людей”.⁵ Харків отримував подібні іншим слобідським містам привілеї, закріплені жалуваними грамотами. Важко не визнати рації за твердженнями про слабкість міського самоврядування та непевність соціального поділу в місті.⁶ Для обґрунтування власної значимості еліта слобідських полків наголошувала в своїх проханнях царському урядові, що слобідські поселення виникли на татарських шляхах і сакмах, і населення цих міст і містечок обороняло московський центр від “татарського приходу” відповідно за цю службу має закріплені російськими  державцями численні привілеї. Населення міста за своїм сприйняттям держави було патерналістичним, очікуючи від суверенів пільг, підтвердження вольностей, захисту й перспектив, намагаючись не докладати в політичній сфері до того всього власних зусиль. Скасування козацького устрою 1764 р. посилило риторику слобідських козацьких старшин щодо свого знатного походження з наголосом на особливому статусі слобідських полків та колишній вірності слобожан Московській державі. Два описи Харкова 1767 р. слабко відокремлюють його з поміж інших міст новоутвореної губернії⁷ – єдина перевага,  значення адміністративного центру. Відповідно у цьому відношенні Харків не надто виокремлювався  з середовища інших слобідських міст. Потреба зміни іміджу надходила разом із запровадженням Харківського намісництва 1780 р. та прискоренням темпу модернізаційних реформ.

У зв’язку із низкою нововведень і вимог у міському середовищі поширилася леґенда про те, що місто виникло із хутора, заснованого козаком Харком, який прийшов за Дніпра, й оселився тут.⁸ Цікавим у цьому разі є черговий наголос на “малоросійському”, козацькому заселенні міста й твердження, що Харків розвинувся з хутора, що унаочнювало селянськість міста.

2) Торговий осередок

Однак харківські суперечності почали виявлятися саме у XVIII cт. Річ у тім, що місто оформлювалося як значний насамперед торгівельний центр. Уже 1659 р. мешканці Харкова отримали дозвіл на проведення ярмарку та торжків.⁹  А оскільки значна частина харків’ян жила з селянського життя й промислове виробництво не набуло поширення, то торгівля була визначальним чинником для виокремлення населеного пункту поруч з адміністративним виділенням центру полку, а потім губернії. І якщо торгівля місцевого люду базувалася на правах і вольностях, затверджених царським урядом і за такі “звичаєві речі” не слід було боротися, то приїзджий купець мусив витісняти місцеву торгівлю на роздрібне не істотне місце. Вихідці з прикордонних російських регіонів та греки низкою засобів уже на 60 ті рр. XVIII ст. відтиснули місцевий елемент до другорядної ролі в торгівлі. Однак, знову не слід надавати цьому процесу лише етнічне забарвлення: йшлося про діалог “свого” й “чужого”, коли російський купець досить часто використовував для своїх потреб мануфактурне, впорядковане виробництво, а купці місцевого походження слабку виробничу базу натуралізованого господарства Слобожанщини. Ця тема різного економічного устрою ще потребує дослідника, але Харків кінця XVIII ст. виявився вже досить потужним торгівельним центром з перспективами зростання. Однак суперечність закладалася й в тому, що на економіку й торгівлю як важливі рушії прогресу стали зважати в даній місцевості лише наприкінці XVIII cт., лише тоді почали створювати відповідні образи. З низкою змін внутрішнього устрою наприкінці 60-х рр. XVIII ст. постала і проблема міського самоврядування, але не із внутрішніх мотивів, а за вимогою державних установ. Першим харківським міським головою 1767 р. став відставний сотник Павло Гуковський, колишній збирач мита на харківському ринку. Наступні міські голови теж безпосередньо пов’язані з місцевим базаром. Під час утворення Харківського намісництва надійшла вимога утворити “губернський” та міські магістрати й записати у міщанство мешканців міст та купців. Що й було виконано, а оскільки велике харківське купецтво було приїзджим, то і приїзджих купців записали до міщанських реєстрів. Саме ці купці й стали основою для формування органів міського самоврядування в Харкові. Отже, Харків поставав як місто купецьке, торгове. Але обґрунтування цієї ролі міста, уже не як прикордонного, а як торговельного осередку тривалого часу не було. Цікавість до раціональної впорядкованості та економічного зиску висувало європейське Просвітництво, чий вплив на місцеве громадянство був доволі слабким і виявлявся у інших сферах.

3) Образ вченності

Поруч із ось таким “малоросійським козацьким” образом та несформованим образом торговельного центру дуже відчутний вплив на подальше висвітлення харківської історії має ще одне зображення Харкова. Проблематика образу Харкова, пов’язана з існуванням освіченого прошарку мешканців міста. Саме “вчені” творять образ міста впроваджуючи його до письмових творів. Харкову тут надзвичайно пощастило порівняно з багатьма іншими слобідськими містами. Освічені козацькі старшини фондували Курязький монастир поблизу міста, у якому наприкінці XVII – початку XVIIІ ст. писав свої вірші архімандрит Онуфрій. Цікаві образи Слобожанщини й Харкова виведені у панегірику Івана Орновського родині Донець Захаржевських¹⁰ 1705 р. Панегіричні промови щодо Харкова – міста Захаржевських (Захарії – шанувальника мудрості, Захарполіса) стали знаковими для подальших уявлень українських учених. Богообранність Харкова підкріплювалася перенесенням образу Єлецької Богоматері з Чернігова.

Знаковим для поширення образу Харкова як центру вченості стало перенесення сюди колегіуму 1727 р.¹¹ й творчість місцевих колегіумських вчителів та учнів колегіуму. Поетика була одним із основних предметів, які викладалися в колегіумі. Барокова книжна не надто поширена вченість витворювала з міста неповторний образ – центру мудрості України.¹² Найістотніший образ “міста Захарії” (Захарполіса), Харкова дав викладач колегіуму 1759–1760 рр. Григорій Сковорода в одній із своїх латиномовних поезій Oratio ad deum in urbem Zacharpolim, де стверджувалося: Sic sol verus erit, Zachariana polis. (Так місто Захарії буде справжнім сонцем).¹³ І наприкінці XVIII cт. харківське студентство щиро прославляло відкриття колегіуму та Харків мов центр освіти.¹⁴

Однак барокові образи відходили на другий план під зливою модернізаційних змін вони мали бути забутими, залишивши незникомий і помітний слід в українській літературі першої половини ХІХ ст., зокрема у творчості харківського письменника Г. Квітки-Основ’яненка.¹⁵

4) Образ Харкова у Г.Квітки-Основ’яненка

Найпліднішим і найвідомішим харківським письменником першої половини XIX ст. був Г. Квітка-Основ’яненко. Досьогодні, переконані, попри силу-силенну літературознавчих розвідок про нього, цей письменник, справивши величезний вплив на українську літературу, залишається “непрочитаним” і не переосмисленим. Згадуючи Харків у своїх творах, Квітка багато в чому синтезує його образ, виводить на нові грані. Вперше про “столичність” Харкова натрапляємо саме у Квітки.¹⁶ Квітка прагне поєднати торгівельний розвиток і вченість, наголошує на громадській ініціативі щодо відкриття університету.¹⁷ Словом, Квітка починає формування просвітительського образу Харкова, образу використаного пізніше Д. І. Багалієм та Д. П.  Міллером. Образу розвинутого міста, осередку торгівлі й вченості, моральності й громадської активності, просвітницької модернізації і традиційної української старовини. Ми харків’яни, нам є чим пишатися?

5) Між університетом і базаром

Бурхливий розвиток харківських ярмарків на початку ХІХ ст. створював перспективу саме для створення образу міста як посередника світової торгівлі.

Водночас у січні 1805 р. у Харкові урочисто було відкрито університет.¹⁸ Штучність вибору міста для університету давалася взнаки.¹⁹ Впродовж першої половини XIX ст. Харківський університет був дуже кволим, провінційним навчальним закладом. Але саме довкола університету збиралася освічена публіка, яка змінивши й секуляризувавши визначення Харкова як осередку вченості немов продовжувала попередні твердження про обраність і “ученне” майбутнє Харкова. Ще напередодні відкриття університету, найактивніший ініціатор цієї події В.Н. Каразін відзначав, що Харківська губернія і Харків, зокрема може бути тим для Росії, чим Афіни для Давньої Греції.²⁰ Ідея “слобожанських, українських Атен” складає інтерес з огляду на подальшу діяльність харківської професури та студентства. Та головне, що розвиток університету пов’язувався з фінансуванням цього закладу державою, яка потребувала освіченого чиновництва. Громадська ініціатива ледь жевріла не маючи ані організаторів, ані коштів.

Коли зібрати спогади про харківських мешканців та Харківський імператорський університет значних подорожніх першої половини ХІХ ст., навряд чи серед них ми знайдемо бодай кілька захопливих і позитивних. Провінційне, брудне місто, провінційний корумпований університет, що не надає належного рівня освіти. Не увиразнюємо “бруд” Харкова з огляду на географічні та кліматичні умови розташування міста, але низький рівень університетської освіти увиразнювався саме ставленням до неї в Російській імперії, на обширах якої до сьогодні вчений диплом свідчить не про набуття знань, а підставу для заняття певних посад.

Крістоф-Дітріх Роммель відгукується про свою роботу в університеті 1811-1813 рр. у досить барвистих, але водночас негативних фарбах, про торгівлю ж зазначає, що “Разом із запланованою побудовою залізниці від Москви до Одеси тут розпочнеться нова епоха світової торгівлі”.²¹ Розгромну характеристику заснуванню університету дає знаний мандрівник повз Харків 1837-38 рр. Й. Ґ. Коль,²² водночас присвятивши величезний розділ своєї книжки харківським ярмаркам та перспективі зростання Харкова як торговельного центру. Колишній ініціатор відкриття університету В. Н. Каразін 1840 р. стає адептом розвитку Харкова як торгового центру, патетично зазначаючи: “Бог создал его для торговли”.²³ Іван Аксаков зазначав, що Харків схожий на шматок Петербурга, відмовляючи йому в московській традиційності. Та основна увага відомого слов’янофіла зосереджувалася насамперед на ярмарках.²⁴ У своїх листах О. І. Кошелеву Аксаков дає нищівні характеристики харківській публіці: “Общество огромное, но разбитое на кружки, чуждое, как и все губернские города, всякой умственной и духовной жизни, с тою разницею, что здесь претензия на самостоятельность в порче и подражании Западу сильнее, чем где либо. О малороссийской народности знают здесь менее, чем в Москве. Москву, разумеется, презирают, но с уважением отзываются об Одессе и Петербурге. – Но ведь здесь Университет? Скажете Вы. Университет здешний ничтожнее всех Университетов, лишен всякой жизни внутренней и всякого воздействия на общество, кроме того, что здешние студенты заменяют для Харькова петербургских гвардейцев”.²⁵

Основна проблема “традиційного” Харкова – проблема існування торгового капіталу, великої кількості осіб, які прагнуть збагатитися й існування університетського середовища. Та найголовніше, що ані торговий харківський капітал не збагатив науково-освітню сферу, ані ця стрімко розвинута сфера не змінила торговельний характер міста, ця суперечність найперша впадає у вічі змушує вже вкотре шукати порозуміння між малочисельною бунтівливою інтелігенцією і масою заможних торговців городян…

Український рух у Харкові  XIX – поч. ХХ cт. та створення образу міста

Висвітлення проблематики українського руху в Харкові доволі складне з низки причин. Українство у Харкові не займало провідних позицій, український образ Харкова заздалегідь буде дещо утятим й не відображатиме всієї повноти й конфліктності розвитку міста. Хоча насамперед слід зазначити, що національні ідеології створюються за університетськими кафедрами й в академічних аудиторіях, а провідні національні діячі переважно аж ніяк не пов’язані з традиційним селянським світом, палкими поборниками цінностей якого вони є. Тому модерне місто є зосередженням національних політиків та митців найрізноманітнішого штибу. Однак, останнім часом спалахують доволі жваві дискусії про характерні особливості українського національного руху. Чи український націоналізм був наслідком модернізації, чи виник радше всупереч їй як реакція селянського аграрного суспільства на нові зміни?

Проблема творення українського модерного національного руху полягає у його поясненній прив’язаності до села і селянських проблем. Але власне, проблематика постання національних рухів пов’язана з містом, село подається як моральна противага зіпсованому й розпутному міському середовищу. Відчуття ідентичності й іншого ціннісного вибору загострюється у місті – інакшому світі ніж селянський патріархальний лад. Саме тому доки Харків був великим селом і на його вулицях “говорили по хохлацки” про постання українських гуртків та організацій не може йти мови, але вже на 40-ві рр. ХІХ ст. українська мова була витіснена з центральних районів міста в передмістя і на базари. Міський стиль життя зі своєю раціональністю нищив теплу споріднену селянську спільноту. Приїзджий з провінції Харківської, Полтавської, Чернігівської губерній потрапляв у інакший світ людських взаємодій. Неприязнь до  міста надто відчутна в українця в Харкові. Ось як малює місто 40-х рр. ХІХ ст. випускник Харківського університету, відомий український поет Яків Щоголів:

В городах я бачив
Куряву та камінь,
Грюкотню од ранку,
Нічью бісів гомін,
Гроші як полова
Сиплються без ліку,
В кого їх немає,
Горе чоловіку.
Бенкети, безпуття,
Небагато віри:
Всі б один другого
Шарпали, як звіри.

Таке ставлення до Харкова, до міста не було виїмковим серед діячів українства в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Кар’єристичність і раціональність Харкова була не до вподоби й такому цікавому діячеві місцевої української громади як Андрій Шиманов. Коли в 1861р. постала проблема організації в Харкові таємного українського товариства, Шиманов виступив з цікавою запискою про потреби, завдання та перспективи такої організації. Кінець записки присвячено порівнянню київської та харківської політичних культур і не на користь останньої: “Харьковская атмосфера другого свойства – здесь преимущественно карьерное или бонвивачное направление. Вот почему, как бы мы ни смотрели на шансы тайного общества в Харькове, оно всего труднее и легче всего рискует всплыть наверх со всеми неисправимыми грустными последствиями.”²⁶  Себто, в перспективах таємного українського товариства у Харкові Шиманов дуже ж таки сумнівається. Харківська Громада, незважаючи на потужних і заможних представників була доволі кволою. Діяльний харківський громадівець Олександр Твердохлібов на початку 80-х рр. XIX ст. навіть написав глузливу сатиру на “земляків”, порівнюючи діяльність харківської громади з петербурзькою та київською.²⁷ Але порівнювати український рух у Харкові й Києві та Петербурзі доволі не доречно з огляду на різницю у розвитку цих міст.

Український рух у Харкові передусім часто ідеалізував моральність села. Відома діячка, організаторка недільних шкіл Христина Алчевська досить імпозантно зазначила в 1912 р.: “Я не ношу теперь очипка и белой свитки, но очень люблю украинский костюм на наших милых дивчатах ученицах, не стыдящихся его и в городской деморализующей обстановке”.²⁸ Знищення приміського і все ще селянського світу на Основі, заміна шапки картузом, української пісні великоруською кабацькою становить вагомий жаль у шанувальників українства.²⁹ Уже на початку XX ст. один із ватажків місцевого українства Кость Бич-Лубенський мешкав у с.Курульці, у власному помісті, буваючи в Харкові наїздами, у той же час його брат прихильник монархічної Росії Іван Бич-Лубенський мав садибу на Михайлівській площі у Харкові. Таких прикладів прив’язаності місцевих українських діячів до села можна привести безліч.

Разом з тим, важко не помітити, що захоплення українством і весь український рух пов’язані насамперед з університетським середовищем. Саме студенти і викладачі університету були основними покупцями книжок. Завдяки часто приїзджому студентству, яке перебувало в Харкові тимчасово, як не дивно, з 30-х рр. XIX ст. українські гуртки не припиняли свою роботу. Якщо 30ті- поч. 40-х рр. – час діяльності харківських романтиків. То початок сорокових – зосередження українства довкола альманаху “Молодик”,³⁰ на початку 50-х рр. в Харківському університеті існував гурток збирачів фольклору з студентом-медиком Михайлом Ніговським, який справив великий вплив на майбутнього видатного філолога Олександра Потебню.³¹ Уже з кінця 50-х рр.³² у Харкові існувала Харківська громада, яка переважно об’єднувала студентство.³³ Хоча звичайно в українському русі Харкова траплялися й значні перерви.³⁴ Дослідження українського національного руху в Харкові доби бурхливих перетворень другої половини XIX ст.  – справа майбутнього.³⁵

Попри аморфність харківських “громадян”, меншості українськомовного населення у місті, й нарешті негативні відгуки про Харків низки вагомих українських діячів (Миколи Лисенка³⁶ та Євгена Чикаленка³⁷ зокрема), харківське українське середовище кінця XIX ст. аж ніяк не виглядає у похмурих тонах. Діяльність Харківського губернського статистичного комітету, Харківського історико-філологічного товариства, Товариства поширення грамотності, творчість університетських викладачів, попри сучасні нам дифірамби, дуже поміркованих щодо перспектив українського руху Дмитра Багалія та Миколи Сумцова, нарешті ненатле служіння громадським інтересам родин Єфименків (Петра та Олександри), Алчевських тощо – усе це давало істотний поштовх радикально налаштованому студентству і витворенню нового образу міста, міста українського здавна, основним завданням українського діяча було відродити його славетну українську велич. Українство вбачалося в Харкові як центрові слобідського полку і місце існування колегіуму, нарешті найголовніше університетським центром звідки почалося романтичне зацікавлення українським народом.

У першому числі “Снопа” 1912 р., харківського українського часопису, редагованого М. Міхновським, Харків саме і подавався українським, йому приписувалася нова роль центру національного Відродження поч. XIX cт.: “Країну отсю – колишнє Дике Поле оселили й культивували предки наші. З шаблею в одній руці, з чепігою в другій – зміцнили вони своє опанованнє сією землею. І їх енергією повстав Харьків. Як змінились способи боротьби, то й предки наші змінили шаблю на перо, а тоді Харьків зробився осередком розумового життя й українського культурного руху. На цілу російську україну був тоді один університет у Харькові, а ректором універсітета Гулак-Артемовський. З початком ХІХ віку Харків був огнищем українства: Квітка, Боровиковський, Метлинський, Костомарів і ціла зграя другорядних, але милих серцю імен. Колись Харків справді був українськими Атенами. Українська національна культура готувала ґрунт для розцвіту національного генія. Але надійшли хмари, варварські часи надвірних причин, настав занепад, зникли благородні традиції увірвалися зв’язки”.³⁸  Головне – використання проблематики “золотого віку” й вічного повернення, проблематики циклічної побудови історії. Український народ, як те відзначав на урочистих зборах з приводу 55-річчя від дня смерті Т. Шевченка у Харкові в березні 1916 р. голова Товариства ім. Квітки Основ’яненка К.Бич Лубенський схожий з біблійним змученим Лазарем, й закликав присутніх “встати подібно “смердящему Лазарю”,³⁹ тобто подолати хвороби й повернутися до здоров’я.  У січні 1917 р. молоді українські діячі в Харкові Христя Алчевська, Петро Соколовський, Андрій Ковалівський заснували Слобідське українське товариство, як нащадки слобідських козаків з метою “знову поставити Слобожанщину на чільне місце в Україні і “повести за собою до кращого майбутнього весь український народ”.⁴⁰ Нарешті важливою ремаркою про “відродження” ( а не українізацію (слова автора В.М.)) закінчує свій розділ “Харків яко українське місто” і твір “Історія Слободської України” (1918) Д.І. Багалій.⁴¹

На жаль, чи на щастя, ідеям про “Відродження” Харкова надиктованих розвитком українського руху в Харкові не судилося здійснитися. Харків уже 1919 р. перетворився волею нової влади в більшовицьку столицю Радянської України: нову й загадкову як для попередніх українських діячів, так і численних київських письменників початку 20-х рр.⁴² Сучасна харківська українська громадськість напевно тяжіє до Харкова 20-х – Харкова Курбаса та Хвильового, театрів, часописів, уряду, молодого Юрія Шевельова…Саме цей образ міста є  привабливим для чергового Відродження, популярним серед інтелігенції й буде експлуатуватися найближчими часами. Але то тематика для інших зауважень.

Уперше надруковано під назвою: «Кілька зауважень про місто та міську ідеологію (Харків як інтелектуальна конструкція)» в альманасі «Молода нація» (2004, №2 (31), С. 5 – 21). Передруковано із незначними змінами у: Володимир Маслійчук. Провінція на перехресті культур. Дослідження з історії Слобідської України XVIII – XIX cт. (Харків, 2007).

1. 1. Сенявский А. С. Урбанизация России в ХХ в. Роль в историческом процессе. М.: Наука, 2003. С. 3.
   2. Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655–1905). Харьков, 1905. Т. 1.  568 с.; Харьков, 1912. Т. 2. 982 с.
   3. Хоча демографічно місто зростало вкрай неодноманітно. Відповідно щодо зростання кількості населення перша половина XIX ст. підходить краще для характеристики темпу змін. На поч. ХІХ ст. у місті жило ледь більше 5 тисяч чоловіків, напередодні реформи 1861 р.  – більше 50 тисяч. Тобто населення виросло у десять разів.
   4. Див.цікаву рецензію на дисертацію: Mark Baker. Peasants, Power and Revolution in the Village: A Social History of Kharkiv Province (Harvard University, 2001) – Заярнюк А. Село і люди // Критика. 2002. № 3. С. 22–23. Йдеться про поведінку селян Харківської губернії 1917–1918 рр.
   5. Багалей Д. И. Материалы по истории Харькова в XVII в. Харьков, 1905. С. 51.
   6. Деталі ми розглядаємо в написаних розділах про XVII – XVIII ст. книжки: История харьковского городского самоуправления. (у друці)
   7. Багалей Д. И. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губернии) в XVI – XVIII ст., собранные в разных архивах и редактированные Д. И. Багалеем. Т.2 // Сборник ХИФО. 1890. Т. 2. С. 211–216; 216–219.
   8. Перші згадки про Харка, як буцімто засновника Харкова, з’являються з потребою нового герба для центру Харківського намісництва у зв’язку із уніфікацією  гербів Російської імперії 1781 р. «От Днепра вышол козак вооружонной луком и стрелами называемой Харьком поселился над рекой; по-имени котораго река и место назвалося Харьковом. В гербе пишется на жолтом поле черный со стрелою лук» (ЦДІАК України, Ф.1709, Оп.3, Спр.32, арк. 333; Однороженко О. А Територіальна геральдика Слобідської України козацької доби (2-а половина XVII – середина XVIII ст.). Харків, 2002. С. 65; Саратов И. Е. История харьковских гербов. Харьков, 2000. С. 232.). Цей варіант повторює акад. Зуєв, що мандрував повз Харків 1781 р. Особливо на цьому наголошується у Топографічному описі Харківського намісництва 1785 р.: “За подлинно не известно, но естли поверить молве, то на сем месте завел себе хутор некто из зажиточных малороссиян, но кто он был  таков, откуда и когда, о том сведения нет, именем Харитон, а по просторечью Харько, от которого якобы сей город и река название свое получили” (Описи Харківського намісництва кінця XVIII століття. К.: Наук. думка, 1991. С. 76). Козак Харко –  невід'ємна риса історичної пам'яті харківського громадянства початку–першої половини ХІХ ст., з ним пов'язано багато історичних переказів, досить цікава “байка” В. Масловича “Основание Харькова” (Харьковскій Демокрит. 1816. № 1. С. 4–14; № 6. С. 95–103), існувало кілька зображень цієї леґендарної постаті. У 1838 р. охудожнений переказ про Харка опублікував Є. Топчієв. Уся ця «леґендотворчість» та вимисли обґрунтовано спростовані Д.І. Багалієм (Див. Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова… Т. 1. С. 9–12).
   9. Багалей Д. И. Материалы для истории города Харькова в XVII веке. Харьков, 1905. С. 26.
   10. Ornowski J. Bogaty w parantele, slawe y honory wirydyarz herbownemi wielmoznych ich Mosciów Panów P. Zacharzewskich, pozornie po swoych kwarterach zasadżony, różami na ozdobą rodowitey, slawney y zamożney w honory prozapiej, in triade roz wysymbolizowancy jego Carskiego Najasnieysżego Maiestatu Stolnika y Półkownika Charkowskiego w jego Mci Pana P. Theodora Zacharzewskiego nieśmiertelnemu imieniu ojczysta musa przez przychylnego y zycliwego Sługę Jana Ornowskiego w prezencie szczerey żyćliwości oddamy Roku Którego ogród Maria Zamknione wydała kwiat jessejski dziwnie roszwinione. W.S. cudotworney wielkiey Lawrze Kijowo Pieczarskiey, 1705 (Аркуші ненумеровані). (далі Ornowski…). Твір було написано на замовлення і на прославляння Федора Донець-Захаржевського Харківського полковника 1690 – 1706 рр. сина Григорія Донця відомого діяча і також харківського полковника 1668–1690 рр.
   11. Див. про дискусійність дати перенесення колегіуму: Посохова Л. Ю. Харківський колегіум (XVIII – перша половина XIX ст.). Харків, 1999. С. 21.
   12. Див. «Похвальне слово Єпифанію Тихорському» Іллі Филиповича поч. 30-х рр. XVIII cт. та анонімну оду архиєпископу Теоктисту Мочульському в кн. Барокова поезія Слобожанщини. Харків: Акта, 2002. С. 139–140, 146.
   13. Там само… С. 434–435.
   14. Багалей Д.И., Миллер Д.П. Назв. праця… Т. 1. С. 563–565.
   15. Про зв'язок українського класика з бароковою минувшиною див.:  Ушкалов Л. Традиції українського бароко у творчості Григорія Квітки-Основ'яненка // Збірник Харківського історико філологічного товариства. Харків, 2002. Т. 9. С. 53–76.
   16. «… Столица, право, столица!..» (Квитка-Основьяненко Г. Основание Харькова. Старинное предание // Зібрання творів у семи томах. К.: Наукова думка, 1981. Т. 6. С. 369).
   17. Див. його твір:  О Харькове и уездных городах Харьковской губернии // Зібрання творів у семи томах. К.: Наукова думка, 1981.  Т. 7. С. 52–64.
   18. Проблема відкриття університету не позбавлена дискусійності: Кравченко В. Харківський університет і слобідська громада // Критика. 2003. № 3. С. 18–23.
   19. Йдеться про вибір університетським центром Харкова, центру політично пасивних слобідських полків, які були лише «відображенням» Гетьманщини, а не «малоросійських» міст Чернігова чи Полтави. Не воліючи заглиблюватися в підстави політичної риторики й наявного стану справ в університетському питанні початку ХІХ століття, воліємо зацитувати лист Іллі Тимковського, одного з організаторів Харківського університету родом з Гетьманщини: «желание многих, что бы университет вместо Харькова, учережден был в Полтаве, как иных –  в Чернигове. Без сомнения, такое заведение сделало бы честь малороссиянам, которые издревле честь любили, и привлекая к себе юношество и целые фамилии, принося более 100 тыс. годового расходу, послужило бы к обогащению и украшению города своего…И к чему Малороссии простирать соперничество свое на место университета?  Он учреждается близ ея и в крае, населенном ея племенами; несравненно приятнее обратить ей соревнование свое на содействие видам Государя Императора к воспитанию юношества.» (Шугуров Н. И. Ф. Тимковский // Киевская старина. 1891. № 9. С. 390).   
   20. Сочинения, письма и бумаги В. Н. Каразина, собранные и редактированные проф. Д. И. Багалеем. Харьков, 1910. С. 535.
   21. Роммель К.–Д. Спогади про моє життя та мій час / Пер. з нім. Маслійчук В. Л., Оніщенко Н. А., передм. Кравченко В. В. Харків: Майдан, 2001. С. 152.
   22. Kohl J. G. Reisen im Inneren von Russland und Polen. Leipzig–Dresden, 1841. T. II. Die Ukraine, Kleinrussland. S. 161, 178–264 (Опис ярмарку).
   23. Сочинения… С. 485.
   24. У своїй відомій роботі про українські ярмарки Аксаков малює захопливі  перспективи для Харкова після проведення тут залізниці: “Харьков, по нашему убеждению, не только не упадет, но сделается главным складочным пунктом, передаточным местом для всего Южного края, центральным гостиным двором, где будут запасаться товарами все окрестные стороны” (Аксаков И. С. Изследование о торговле на украинских ярмарках. СПб., 1858. С. 48).
   25. Аксаков И. С. Три письма к А. И. Кошелеву //  Собр. соч. М., 1892. Т. 3. С. XVII. В своїх “Письмах из Малороссии  1854 р. Аксаков так оцінює населення Харкова: “народонаселение – сбродное, городское, цивилизованное, испорченные Малоруссы, испорченные Великоруссы. Словом, не люблю я Харьков, имеющего много общего с Петербургом” (Аксаков И. С. Письма из Малороссии //  Собр. соч. М., 1892. Т. 3. С. 55).
   26. Гніп М. До історії громадського руху 1860-х рр. (Записка А.Л. Шиманова) // За сто літ. Матеріяли з громадського й літературного життя України XIX і початків ХХ ст. Харків; Київ, 1930. Вип. 5. С. 182.
   27.   Багалій Д. І. Памяти О. Д. Твердохлібова // Наше минуле. 1918. № 2. С. 163–164.
   28. Алчевская Х. Д. Передуманное и пережитое. М., 1912. С. 458.
   29. Сумцов М. Ф. Слобожане. Історико-етнографічна розвідка. Харків: Акта, 2002. С. 236.
   30. Айзеншток І. Листи Порфирія Кореницького // Науковий збірник. Записки Українського наукового товариства в Києві. Т. 21 (Збірник Історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук № 26). С. 157–163; Про український гурток у Харкові 1844 р. згадує і Я. Кухаренко в листі до Т. Шевченка (Киевская старина. 1897. № 3. С. 452).
   31. П. Е. Из эпохи крестьянской реформы на юге России // Киевская старина. 1886. № 1. С. 102; Потебня А. А. Автобиографическое письмо // Потебня А. А. Слово и миф. М., 1989. С. 11.
   32. Слід зазначити, що типаж українських діячів у Харкові 50-х рр. був доволі цікавим. Двох таких діячів магістра історико-філологічного факультету Павла Івановича Середу та Павла Ілліча Загибу описує в своїх спогадах художник В.Карпов. Перший наприкінці 50-х рр. став прихильником російського уряду, а Загиба помер від ран отриманих в одному з кулачних боїв, адептом і учасником яких (певно як старого українського звичаю В.М.) він був. (Карпов В. Н. Воспоминания / Шипов Н. История моей жизни. Москва–Ленинград: Academia, 1933. С. 105–106, 126–127).
   33. Про діяльність харківської громади існує чимало літератури див. останню відому нам публікацію: Супронюк О. Харківська громада наприкінці 1862 р. // Київська старовина. 1998. № 1. С. 178–191.
   34. Це видно і з листа харківської громади до галичан 1862 р. «Коли б, років п'ять назад, яким небудь побитом прийшло вам, братці, на думку послать у Харків лист і гукнуть: а де, мов, тут щирі українці? Озивайтесь! То навряд чи озвався хто» (Супронюк… С. 180).
   35. Тут зауважимо про цікаву статтю: Кравченко В. Український національний рух у Харкові XIX – початку ХХ ст. // Слово і час. 1993. № 10. С. 14–20.
   36. Кравченко В. Український національний рух… С. 18.
   37. Твердження Є. Чикаленка про слабкість і неорганізованність українського руху в Харкові з поясненням причин цього теж власне творення чергового образу міста: «Ми часто задумувалися над причиною цього явища  і приходили до того переконання, що Харків найбільше обмосковлений з усіх українських міст; ми його називали сіньми (передпокоєм) України, де люди не сидять, а розходяться по инших кімнатах. Студентів-українців, навіть організованих в громади, в Харкові було раз-у-раз багато, але по скінченні університету всі вони за невеликим виїмком, виїздили на службу по инших містах і селах, а коли хто з них зоставався вХаркові, то оженившись з московкою, найчастіше з купчихою, скоро забував про українські інтереси». (Чикаленко Є. Х. Зібрання творів  в 7 тт. Т.1. Спогади. Уривки з моїх споминів за 1917 р. Коментарі авторські. К.: «РАДА», 2003. С. 93–94.). Порівняй роздуми 1917 р. про Харків як «московські ворота» на Україну харківського українського діяча В. А. Доленка (Доленко В. А. Революція і моя участь у ній // Пам’яті В. А. Доленка. Мюнхен, 1975. С. 16).  
   38. Сніп. 1912. Число 1(1 січня 1912 р.). Арк.1.
   39. Гермайзе Осип. Матеріяли до історії українського руху за світової війни // Український археографічний щорічник. К., 1926. Т. 1. С. 333.
   40. Наумов С. А. П. Ковалевськккий в українському молодіжному русі (1914–1917 рр.) // Східний світ. 1995 № 2; 1996. № 1. С. 63.
   41. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. Харків: Основа, 1990. С. 230.
   42. Див. цікаву розвідку: Доленго М. Київ та Харків – літературні взаємовідношення // Червоний шлях. 1923. № 6–7. С. 151–157.