Вероніка Черняхівська. 1916 р.

«...В даний момент нас хвилює питання щодо устрою Росії, до долі революції, але років через 50-100 років ми одійдемо в історію, про революцію 1917 року будуть вчить у підручниках, про Керенського, про український рух, але це будуть мертві слова, події повторюються, і, може, ще в якійсь державі буде така ж революція, але все це буде давно відомим... В літературі, в мистецтві, у всьому старе одживає свій вік, робиться нікому не потрібним, хіба що якийсь аматор ним зацікавиться. І тільки в душі людини, в людині взагалі, не в ученому або герої я бачу вічність...»¹ – 12 жовтня 1917 року ці слова до щоденника записала 17 річна дівчина, в майбутньому відома поетка та перекладачка – Вероніка Черняхівська. (Зараз документ зберігається у фондах Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького).

Життя Вероніки Олександрівни Черняхівської (1900 – 1938) обірвалося у застінках НКВС. Але постать цієї талановитої жінки все частіше привертає увагу дослідників, а її трагічне життя є ніби символом долі української інтелігенції першої половини ХХ ст.

Вероніка Олександрівна Черняхівська народилась 25 квітня 1900 року. Її мама – відома письменниця та громадська діячка, донька драматурга Михайла Старицького – Людмила Старицька-Черняхівська (1868 – 1941), батько – професор гістології, однин із засновників Київського медичного інституту – Олександр Григорович Черняхівський (1869 – 1939). Дівчина виховувалась у вишуканій мистецькій атмосфері, здобувала блискучі освіту та виховання. З юних років Вероніка Олександрівна вчилась грі на фортепіано, вивчала іноземні мови, багато читала, брала участь у театралізованих постановках та музичних вечорах, що проходили в українському клубі „Родина” та в оселі Миколи Віталійовича Лисенка. Коли ж відбулась Лютнева революція, і влада перейшла до Центральної  Ради, за розпорядженням Генерального секретаря освіти, Івана Матвійовича Стешенка (до речі, дядько Вероніки), було відкрито ІІ українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства, однією з перших до 8-го класу вступила В. О. Черняхівська. Заклад справив на дівчину надзвичайне враження: „Я з кожним днем все більше люблю нашу гімназію...” ² – у захваті занотовувала вона у щоденник. Тоді життя видавалося прекрасним і не віщувало нічого злого... Особливими барвами воно заграло після знайомства з офіцером Костянтином Велігорським.  Від того часу усі найпотаємніші думки належали блакитноокому красеню-артилеристу. Але бути з коханим судилося недовго, за кілька днів після знайомства Кока (так його називала Вероніка) поїхав до артилерійського училища. Дівчина чекала, мріяла про зустріч. І в середині грудня 1917 року Костянтин повернувся. Щастя було не довгим, К. Велігорський планував пробути у Києві лише 8 днів, оскільки записався добровольцем до лав української армії, 22 грудня виїхав на північний фронт. За кілька днів від Велігорського прийшов лист, який наповнив дівочу душу радістю, потім вона не раз його перечитувала, цитувала в щоденнику, зберігала  все життя. Але сподівання на щасливе майбутнє виявилися марними. 1918 рік приніс лише горе і розпач... На початку січня в 7 та 8 класах ІІ гімназії було припинено навчання – хлопці добровільно вступили до студентської сотні та вирушили на зустріч більшовицьким військам. Невдовзі відбулася пам’ятна для нашої історії битва під Крутами, на жаль, для багатьох юнаків вона виявилася останньою. У числі загиблих опинилося й два однокласники Вероніки – Павло Кольченко та Микола Ганкевич, у полон до червоних потрапив й одних з її найближчих друзів – Ігор Лоський. Самій же Вероніці довелося пережити багато тривожних годин в Києві. Розчарована і налякана вона занотовувала до зошита. «Каятися, каятися і просити у милосердного Господа захисту і сили пережити це все. От рік революції. Чи могла я думати от тоді, коли на уроці казала Лізі «Как хорошо, какое счастье...» Щоб за один рік так все загинуло.... [Революція] дала гарні хвилини в перші місяці весни, ну а потім... <>. А хіба можливо забути все пережите од 16 січня до 16-го лютого?! Нехай хто завгідно приходить, аби тільки не було бомбардіровок. Я не можу допустити думки, що прийдеться знову лізти в страшний льох і слухати, як розриваються снаряди. Вічний страх, голод, нудьга»³.

Навесні відновилося навчання у гімназії, але не всі хлопці повернулися до шкільної лави – дехто продовжував службу. 20 березня відбулося урочисте перепоховання загиблих під Крутами на Аскольдовій могилі. Вероніка, яка разом з родиною була там присутня, залишила про це запис у щоденнику. «Вчора поховали нещасних загиблих (далі стерто –  під Крутами) між ними і Володю (Шульгіна – О. Г.). Було невимовно гарно дивитись з Аскольдової могили, широкий прозорий Дніпро, рожеві хмари, дерева з бруньками і дивно, що в такий чудовий вечір їх молодих, такіх близьких і знайомих спускають в сиру землю. А потім коли зійшов місяць і з синього неба залив залив сяйвом білі хрести і могили – було гарно, занадто гарно, як на малюнку. І всі пішли, навіть мати Володі і його жінка, а ті, бідні, лишились. Двадцять вісім гробів під настланою землею. Грали похоронний марш, торжественно співали «Заповіт» і «Вічну память». Батюшка перечислював імена убитих – між ними був і ( 1 слово стерто, але можна прочитати «Константин» - О.Г.) І з жахом думалося, що, колись десь далеко [на] могилі убитих  так само поминають Константина і так само торжествено, під згуки військової музики спускають в землю труну і нема нікого близького, хто прийшов з жалем до неї. Це щось чудовіщне. Ця смерть такіх близьких людей якось не вміщається в сознанії. Був тут, жив, працював – поїхав кудись в пустку і назад привозять скалічений труп.

Це пережити кілька страшних останніх хвилин, а далі – щось нове. Більш всього мені шкода тіх, хто лишається після смерти дорогої людини. Це далеко страшніш. Те, що любив, чим жив зникло раптом кудись і зникло навіки. Таке невимовне враження могла-б зробити на мене тільки смерть мами і Кокі. Я ніколи не забуду холодного ужаса, який охопив мене, коли я думала (далі три слова стерто – О.Г.) я твердо рішила непокидать її, коли навіть прийшлось би вмерти. Без мами я неуявляю собі свого життя. Це все одно, що одрізати од мене частину мене самої»⁴.

Вероніка ж була названа одною з кращих учениць, під час випуску її нагородили золотою медаллю. Але зі святкування дівчина поверталася сумна – майже пів року не було жодної звістки про Костянтина Велігорського... Лише в серпні, його брат, Олександр повідомив – убитий 17 січня 1918 року... Тоді родина Черняхівських відпочивала на дачі у Плютах, поруч зняли помешкання Велігорські.  „Коли це приходить Шура (так Вероніка називала Олександра Велігорського – Авт.) і бабуся питає: що з братом? --  тут він каже таким спокійним сумним голосом „убит 17 января”. Спочатку слова ніби впали в порожнє місто і не почула я їх, зовсім не розуміла і дивилась на сосни, а в голові вертілось „убит”. Потім пішла в свою хату, лягла на ліжко і не плакала, було якесь холодне недоуменіє, здавалось що це тільки мої власні турботи – пусті слова, за якими не може ховатись ніякого змісту, факту... Пішли з мамою і татом гулять – і все так-же байдужо йшла я, просто без думок, потім наговорила мамі грубостей, і тільки там на поляні, заплакала, ах як було тяжко. Поклала голову на коліна до мами і плакала од безсилля, од одчаю. І скільки потім було цих сліз...”⁵. Це був перший удар долі, а навколо панували війна і смерть... Найтяжчі часи були попереду. 1919 року, Олександр Черняхівський, батько Вероніки, разом з медичним інститутом був змушений евакуюватися, вона ж з матір’ю залишилася у Києві. Але невдовзі, доведені до відчаю за часів більшовицької, а потім і білої влади обидві жінки, узявши за плечі валізки, пішки вирушили до Козятину. За кілька тижнів поневірянь їм вдалося відшукати Олександра Григоровича у Кам’янець-Подільську. Там прожили вони кілька місяців, Вероніка місяць служила при канцелярії Директорії – перекладала українською мовою статті із закордонних газет, потім працювала при військовому шпиталі, допомагаючи хворим у тифозному бараці. Старицька-Черняхівська офіційної посади не мала, але брала участь у громадському житті, особливо у жіночій організації «Союз Українок», Коли ж український Червоний Хрест відрядив до Польщі місію з метою допомагати українським інтервентам у польських концтаборах, участь у ній взяли Софія Русова, Людмила Старицька-Черняхівська, Олександр Черняхівський, поїхала з ними і Вероніка. Але прохання про домогу у польських колах майже не знайшли відгуку і делегація повернулася до Кам’янець-Подільського... Життя на еміграції видалось багато складнішим, ніж можна було уявити. В травні 1920 року родина Черняхівських з урядом Симона Петлюри прибула до напівзруйнованого Києва6. У столиці чекали нові випробування: постійний острах через переслідування, голод, відсутність будь-якого заробітку.

Людмила Старицька-Черняхівська. 1940-і рр.

...Життя брало своє. Вероніка вступила до Інституту зовнішніх відносин, робила перші вдалі спроби у написанні віршів, самотужки студіювала англійську мову. Намагалася знайти і особисте щастя –  1921 року одружилась з Іваном Євлашенком. Але шлюб виявився невдалим. Витончена, мрійлива Вероніка не змогла жити поруч з грубим і обмеженим чоловіком, а саме таким виявився Іван. За 8 місяців шлюб розпався, хоч офіційно розлучення вони оформили лише 1924 р. Складним той період виявився не лише в особистому, а й в службовому аспектах. Вероніка Олександрівна, намагаючись матеріально себе забезпечити працювала на різноманітних посадах, одночасно навчаючись в Інституті зовнішніх відносин.  Після повернення до Києва 1920 р. вона протягом кількох місяців працювала у Всенародній бібліотеці. Потім до 1922 р. заробляла на життя літературною, перекладацькою роботою. У 1922 р. вступила до АRA (American Relief Administration) конторницею на видачі посилок і прослужила там до весни 1923 р.⁷, тоді ж разом з іншими співробітниками вступила до Спілки радторгслужбовців. Після ліквідації АRА В. Черняхівська за допомогою біржі праці влаштувалася діловодом-друкаркою до агентства Наркомзапросів, а після закриття цієї установи короткий час працювала у Торгпромінбюро, звідки її, як стажерку, було відряджено до Держторгу. Після закінчення інституту вона переважно займалася перекладацькою діяльністю. У 1926 р. разом із батьком виїхала на п’ять місяців у Берлін, де допомагала останньому у перекладах з німецької мови та відвідувала курси новітнього німецького мистецтва⁸.

Вероніка Черняхівська. 1920-і рр.

Поїздка у Берлін стала доленосною, оскільки там вона познайомилася з банківським службовцем Теодором Геккеном, з яким одружилася у 1928 р. Мешкаючи за кордоном, Вероніка вступила вільною слухачкою до Берлінського університету, працювала над удосконаленням знання англійської та німецької мов, багато подорожувала країнами Європи. Подружнє життя виявилось нещасливим і наприкінці весни 1929 р. вона повернулась у Київ плануючи розлучитися з чоловіком.

Та невдовзі після приїзду до рідного міста перекладачка опинилася під арештом за звинуваченням у приналежності до «Спілки визволення України». За кілька місяців Вероніку звільнили за браком доказів, натомість за гратами уже перебували її батьки. 1930 р. Людмилу Михайлівну та Олександра Григоровича було засуджено на показовому процесі. Поки батьки  перебували під слідством, доньці запропонували вибір: виїхати до Німеччини і ніколи не приїздить до Радянського Союзу, або залишитися на Україні, але без права виїзду закордон.    Вероніка Олександрівна обрала останнє. Вибір вияився фатальним... На початку січня 1938 року до квартири, в якій проживали Черняхівські постукали – на порозі стояли слідчі ДПУ... Запитали чи тут проживає Черняхівська-Ганжа (на той час Вероніка вже втретє одружилась – цього разу обранцем красуні став математик Микола Ганжа). Їм відповіли, що вона поїхала у новорічну відпустку до Луцьку. Слідчі пішли. За кілька тижнів вони повернулись, цього разу Вероніка Олександрівна була вдома. Одразу провели обшук і арешт... В. О. Черняхівській  висунули звинувачення у шпигунстві на користь Німеччини. І не лише в тому, що вона була одружена з іноземцем та деякий час жила закордоном. Ще на початку 1924 року її подруга Софія Богданова працювала вчителькою російської мови в родині німецького консула Вольного. Незабаром Соня потоваришувала з його дружиною, познайомила з нею і Черняхівську. Спілкуванню жінок сприяло і те, що Рона вільно володіла німецькою. Її запрошували на звані вечори, танці, в неділю – пограти у теніс. Із закордонних подорожей німкеня нерідко привозила маленькі подарунки – шпильки, рум’яна. Та часто Рона й сама давала їй гроші з проханням купити тонкі панчохи, парфуми, пудру. Коли ж наприкінці 30-х рр. розпочались арешти російської інтелігенції Києва, у застінки ДПУ потрапила й оточення Богданових – органи ніби викрили російсько-німецьку контрреволюційну групу. Серед них були і люди з якими Вероніка не раз зустрічалась на вечірках. На допитах двоє з них „зізналися”, що Черняхівська є німецьким резидентом, та зв’язковою німців з „неблагонадійним” українським елементом.  Ця інформація лягла в основу звинувачень. На допитах Вероніка Олександрівна їх рішуче відкидала,  наголошувала, що спілкування з німецьким консулом та його дружиною мали виключно приватний характер. Але марно, її справу передали на розгляд Київської трійки, і вже 22 вересня та оголосила постанову про вищу міру покарання, вночі 23-го Вероніку розстріляли.

Рідним не повідомили про засудження доньки до вищої міри покарання, батькам лише в усній формі сказали, що їй присуджено 10 років таборів⁹. Олександр та Людмила Черняхівські зверталися з листами та заявами до Й. Сталіна¹⁰, Л. Берії¹¹ та інших представників влади з проханням допомогти у визначенні місця перебування засудженої та в перегляді її вироку. Л. Старицька-Черняхівська майже рік шукала Вероніку Олександрівну в сибірських концентраційних таборах¹². В цей час Микита Хрущов видав наказ про перегляд справи, до відділку запросили і Олександра Григоровича. Певно він дізнався про смерть дочки, але дружині розказати не встиг, майже одразу після її приїзду до Києва – помер. Сталося це 22 грудня 1939 р. Людмила Михайлівна продовжувала пошуки до власного арешту в 1941 р. 13. У слідчій справі Л. Старицької-Черняхівської того часу міститься інформація про засудження її доньки до вищої міри покарання, але чи було їй про це повідомлено – невідомо¹⁴. Інші родичі про розстріл В. Черняхівської також не довідалися. Офіційну інформацію про долю Вероніки Олександрівни надано КДБ УРСР лише у 1990 р., у відповідь на запит Музею видатних діячів української культури.¹⁵

Певно ще в молоді роки Вероніка передбачала, як трагічно складеться її доля. На початку грудня 1918 року вона зробила запис у щоденнику: «На холодному небі блимають зірки… І так сумно вони будуть блимать через тисячу років, коли щасливі люди забудуться про наші тяжкі часи. Як би я хотіла, щоб наш наболівший крик долетів до тих щасливих, невідомих, щоб відчули вони, як мучаємося ми... А на наших трупах, трупах моральних, не тільки фізичних виросте щось нове, гарне, а може щасливіше ніж ми...»¹⁶

Ольга Гураль - заступник директора з наукової роботи Музею видатних діячів української культури.

1. Черняхівська В. О. Щоденник. 1917-1918 рр. // Музей Михайла Старицького (далі – ММС). – Книга надходжень (далі – КН) – 6158. – Рукописні документи (далі – РД) – 130. – Арк. 9.
2. Там само, арк. 4зв.
3. Там само, арк. 60зв.
4. Там само, арк. 58зв.
5. Там само, арк. 110зв.-111.
6. ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп 1. – Спр. 38786. – Арк. 50-52.
7. Черняхівська В. Щоденник 1922–1924 рр. // ММС. – КН-11026. – РД–634. – Арк. 6, 8.
8. ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 38786. – Арк.5
9. Старицька-Черняхівська Л. М. Заява в комісію по розгляду скарг та помилувань при Верховній раді СРСР (чернетка). 1940 р. // ММС. – КН-6143. – РД-122. – 1 арк.
10. Старицька-Черняхівська Л. М. та Черняхівський О. Г. Лист до Й. Сталіна. 1938 р. // ММС. – КН-6048. – РД-118. – 2 арк.
11. Заява Старицької-Черняхівської Л. М. на ім’я наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії, від 15 09. 1940 р. // ММС. – КН-6141. – РД-120. – 2 арк.
12. Список таборів, у яких Л. М. Старицька-Черняхівська розшукувала В. О. Черняхівську. 1939 р. // ММС. – КН-6145. – РД-124. – 3 арк.
13. ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. - Спр. 15554. – Арк. 5.
14. Там само, арк. 8.
15. Довідка № 2818 від 3 серпня 1990 року про реабілітацію В. О. Черняхівської-Ганжі. Видана КДБ УРСР. – Київ. – 1990 р. //ММС. – КН-585. – РД-4. – 1 арк.
16. Черняхівська В. О. Щоденник. 1918-1920 рр. // ММС. – КН 11029. – РД-632. – Арк. 30.