Період українських визвольних змагань першої чверті ХХ ст. продовжує цікавити дослідників своїми особливостями. Українська національна державність за історично нетривалий відрізок часу з 1917 до 1921 рр. «втілювалася» у різноманітних формах – від соціалістично-демократичних коливань Центральної Ради та Директорії, метою яких було будівництво ліводемократичної народної держави, до ідеології сильної спадкової монархії у вигляді Гетьманату П. Скоропадського. Зрештою, під тиском зовнішньої агресії та під впливом внутрішньої політико-економічної кризи – національна державність була знищена і відродилася лише на початку 90-х років ХХ ст. Сьогодні, вочевидь, складно визначити, який саме фактор став визначальним для втрати Україною суверенного статусу у 1917-1921 рр. Всі вони були важливими та взаємопов’язані між собою: міжнародне невизнання, економічна криза, брак політичної єдності тощо. Водночас, з цілковитою впевненістю, можна констатувати – «українське питання» все ж привернуло до себе значну увагу з боку міжнародної спільноти. Більше того, його позитивне вирішення могло набагато швидше стабілізувати політико-економічну ситуацію у Центрально-Східній Європі. Саме «українське питання», хоча воно так і не набуло офіційного статусу, відігравало важливу роль у зовнішній політики європейських держав, зокрема, Франції.

Україна і, відповідно набуття нею міжнародного статусу, привернула увагу європейських країн після Лютневої революції в Росії 1917 р. Франція фактично постала перед фактом, що «єдина та неподільна Росія» опинилася під загрозою потужних відцентрових політичних тенденцій. Революція не лише знищила монархічний режим, вона стала серйозним каталізатором для державотворення національностей колишньої імперії. В результаті цього, провідні європейські країни мали адаптувати свої зовнішньополітичні орієнтири відповідно новим політичним реаліям. 23 грудня 1917 р. у Парижі була підписана таємна англо-французька конвенція, за якою Україна, Бессарабія та Крим відійшли до сфери впливу Франції. Саме цей договір, слід вважати відправною точкою складного та неоднозначного процесу міжнародних відносин між Україною та Францією.

Перший період цих взаємин припав на період Центральної Ради – березень 1917 – квітень 1918 рр. Говорячи про переговорний процес між сторонами, варто зазначити, що він відбувався в умовах триваючої Першої світової війни. Перед французькою дипломатією, як і в цілому Антантою, стояло декілька основних питань: перше – не допустити укладення військово-політичного союзу між новопосталими державами колишньої Російської імперії та блоку Центральних країн; друге – якомога швидше розбити Німеччину та її союзників, при цьому мінімально використовуючи власні ресурси. Україна ухилилася від пропозиції Антанти створити 100-тисячну армію і активно виступити проти Центральних держав. Більше того, перед УНР виникло першочергове завдання – вирішити питання припинення війни і шукати шляхи до міжнародного визнання. Діючи у власних державних інтересах, Центральна Рада 21 листопада ухвалила резолюцію про необхідність припинення війни. Цей документ і бажання УНР взяти участь у підписанні мирного договору з Центральними країнами викликав обурення у таборі союзників. Фактично Антанта «заохочувала» Україну до війни проти Центральних держав, щоб не допустити останніх до українського продовольства та сировини, але, при цьому відмовлялася визнати УНР як суверенну державу, що означало згоду на залежність України від Росії. Міністр закордонних справ УНР О. Шульгин, виступаючи 12 грудня на засіданні Центральної Ради, говорив стосовно політики Антанти: «Нехай визнають Українську республіку, нехай дадуть своїх офіційних послів і тим зміцнять наше політичне становище як у процесі побудови федеративного ладу, так і в нашій міжнародній політиці у справі миру»¹. Проте союзники не поспішали визнавати УНР, але і ігнорувати Україну вони не могли.

29 грудня французький уряд призначив комісаром Французької Республіки в Україні генерала Ж. Табуї. 4 січня 1918 р. він на офіційному прийомі заявив В. Винниченку: «Франція, яка робить першою урочистий жест, підтримає усіма силами, морально і матеріально, всі зусилля, які робитиме Українська республіка, щоб іти тим шляхом, який намітили собі союзники»². Досі у вітчизняній історіографії не вщухають дискусії стосовно цієї заяви Ж. Табуї. Одні вважають її визнанням УНР «де факто», інші – звичайною дипломатичною заявою, яка не мала реального значення для міжнародного визнання суверенності України. Франція, як одна з країн Антанти, продовжувала «схиляти» керівництво УНР на продовження війни з Центральним блоком (до речі, український уряд відмовився прийняти грошовому допомогу Франції для продовження війни). 18 січня на переговорах у Яссах представники Антанти (Франція, Англія, США та Італія) висунули перед українськими представниками жорсткі вимоги: не підписувати договору з Німеччиною, продовжувати війну, не вступати у дипломатичні відносини з ворогами Антанти, формувати збройні сили під наглядом Антанти, діяти спільно з Росією та Румунією проти Центральних держав. У разі, якщо Україна визнає ці умови, Антанта вважатиме УНР своєю союзницею. При цьому, ігнорувався факт військового вторгнення більшовицької Росії проти УНР – матеріальної допомоги союзники так і не надали. Як наслідок, 27 січня делегація УНР підписала Брест-Литовський мирний договір з Центральними державами. В березні 1918 р. консули Франції, Великобританії та США в Україні відбули з Києва та Одеси до Москви і на Дон. Перший переговорний етап між Україною та Францією фактично закінчився.

Постає закономірне питання чи був шанс для УНР знайти реальну підтримку з боку Франції у період Центральної Ради? Однозначну відповідь дати складно. Так, дійсно, на той час домінантною силою у Центрально-Східній Європі продовжувала бути Німеччина. З іншого боку, керівництво УНР мало зрозуміти, що незабаром «головна роль» мала перейти до Антанти, в якій одне з провідних місць відігравала Франція. Стратегічний шанс не був прорахований українським політичним проводом.

29 квітня 1918 р. до влади в Україні прийшов П. Скоропадський. Саме гетьман, якого несправедливо звинувачували (ють) в тому, що він нібито тримався на «німецьких штиках», передбачив зміну геополітичної ситуації у Центрально-Східній Європі на користь Антанти. Попри всі суперечності внутрішньої політики гетьманський уряд на міжнародній арені діяв послідовно та конструктивно. У вересні 1918 р. в Ясси прибув представник українського уряду І. Коростовець. Перші зустрічі і переговори з представниками союзного командування засвідчили, що офіційний Париж (Лондон і Вашингтон) бачили Україну лише у форматі федеративних зв’язків з Росією. Так, представник Франції заявив однозначно, що Україна є лише південно-західною частиною Росії, отже гетьманська адміністрація має бути усунена від влади, а на її місце призначений уряд «єдиної і неподільної Росії»³. 7 листопада представники Франції та Великобританії заявили українському дипломату, що їхні уряди не визнали незалежності України, але, остання сама була вина, оскільки перебувала у союзницьких відносинах з Центральними державами. Розуміючи необхідність підтримки України з боку союзників, гетьман запропонував створити під егідою Антанти Всеросійську федерацію на буржуазно-демократичній основі. 16 листопада уряд України звернувся до союзників з цією пропозицією і отримав позитивну відповідь. Французький консул у Києві Е. Енно заявив з цього приводу: «Возз’єднання Росії як держави, що входить до складу переможного блоку демократичних країн Згоди, відбудеться відповідно до бажання всіх патріотів Росії. Це непохитне рішення найближчим часом буде підтримано озброєною силою»⁴. При цьому дипломат не підтримував державотворчих прагнень самих українців. 14 листопада П. Скоропадський сформував свій останній уряд, який виступав за союз з Антантою на чолі з С. Гербелем. Того ж дня гетьман видав грамоту, в якій проголошував курс на розвиток федеративного зв’язку України з майбутньою демократичною Росією. Тим часом тривали і переговори в Яссах, де 16 листопада було вирішено ввести війська Франції та Англії на південь Росії і разом з українською армією виступити проти більшовиків. Отже, був намічений певний компроміс у взаєминах з перспективою перерости у відносно стабільний міждержавний союз. Але вирішального удару по планам П. Скоропадського на встановлення відносин з Антантою завдало збройне повстання Українського Національного Союзу (УНС).

Поваливши уряд гетьмана і прийшовши до влади, лідери Директорії опинилися перед проблемою пошуку союзників, які б підтримали новий уряд на міжнародній арені та надали б військову допомогу для боротьби проти більшовиків. Проте вже перші кроки Директорії засвідчили, що у нового керівництва відсутня єдина зовнішньополітична стратегія. Паралельно існували два протилежні політичні напрями. Перший представляв В. Винниченко, який відстоював соціалістичний шлях розвитку України, навіть ціною втрати суверенного статусу. Інший – С. Петлюра, який вимагав «шукати зближення з нашими західними сусідами і через них, ідучи далі, здійснити для України надійну базу у світовій міжнародній опінії»⁵. Водночас, початок 1919 р. показав «критичність ситуації майже в повній відсутності реальних політичних та економічних відносин України з цими державами»⁶.

Взагалі, ще в жовтні 1918 р. УНС розпочав перші переговори з представниками Антанти. В Яссах через радника французького посольства де Белуа, УНС передав союзникам основні напрямки свого майбутнього політичного курсу. Натомість отримав двозначну відповідь. З одного боку, було заявлено, що союзники підтримують принцип самовизначення усіх народів, і вони не проти української державності. З іншого – Антанта визнавала лише єдину Росію. Ідея УНС стосовно антигетьманського повстання не була підтримана. Більше того, в разі невиконання «рекомендацій» Антанти вся відповідальність за переворот лягала на заколотників. 20 листопада на переговори у Ясси був відряджений Г. Сидоренко, однак йому не вдалося змінити позицію Франції. Французький консул Е. Енно заявив: «Україна, або, правильніше кажучи, південна Росія, ніколи не мала ані своєї історії, ані національної або етнографічної окремішності. Вона створена німцями»⁷. 22 листопада лідери Антанти у телеграмі підтримали П. Скоропадського. У тексті повідомлення було заявлено, що будь-яке повстання, яке «перешкоджає старанням Антанти буде каратися безпощадно»⁸. Однак переворот в Україні все ж відбувся.

Отже, як бачимо, практично від початку перегорів з французькими представниками, майбутній уряд Директорії діяв на свій власний розсуд, сподіваючись на невідомо чию яку допомогу. У свою чергу, Франція фактично підтримала уряд Української Держави.

Всупереч позиції Антанти, 10 грудня війська Директорії зайняли Одесу. 17 грудня там же висадився французький корпус чисельністю 15 тис. чоловік⁹. Зауважимо, що з початку Антанта передбачала у боротьбі з більшовиками орієнтацію на внутрішні сили України та Росії. 19 грудня Директорія надіслала урядам союзників ноту протесту, в якій зазначала, що «не потребує помочі держав Антанти, про яку благав гетьман». Крім того, вимагала пояснень «щодо цілі висадження військ на Україні», яке відбулося без погодження з урядом УНР¹⁰. Це відверто вороже звернення свідчило, що уряд відродженої УНР переоцінював власні сили і недооцінював фактор міжнародної підтримки. У свою чергу, французи висунули вимогу – негайно вивести українські війська з Одеси. 19 грудня до міста для переговорів прибув командуючий військами Директорії генерал О. Греков¹¹. Проте французи відмовилися їх проводити. 21 грудня генерал Ф. Бертело опублікував заяву, в якій звертався до населення Південної України: «В ім’я спільної справи та бажаючи знов побачити вашу країну заспокоєною наші війська висадяться в південній Росії, для того щоб дати можливість населенню відновити лад і спокій»¹². Він звернувся до українського центрального проводу з попередженням: «Я покладаю на них особисту відповідальність за будь-які ворожі наміри щодо порушення спокою в країні»¹³. Це свідчило, що з одного боку, Франція не мала об’єктивної інформації про ситуацію в Україні (наприклад, 12 грудня на засіданні французького парламенту С. Пішон заявив: «Українська національна партія складається з ненадійних людей, тенденції яких протилежні поглядам Антанти»¹⁴). З іншого – Франція обережно ставилась до соціалістичного проводу УНР.

27 грудня керівництво УНР направило звернення до Антанти, в якому було підкреслено, що Україна не мала нічого спільного ні з Німеччиною, ні з більшовиками і «звертається до народів всього світу та до їх Високих Правительств з братським щирим привітом і закликом до підтримання добросусідських, дружніх зносин з українським народом, УНР»¹⁵. Водночас був направлений меморандум до уряду Франції. У документі висловлювалося сподівання, що Франція: офіційно визнає суверенність України; делегація УНР буде допущена до участі в роботі Паризької мирної конференції; надасть матеріально-технічну допомогу УНР для боротьби з більшовиками. Уряд Директорії також просив дозволу на організацію військових частин з українських військовополонених, які перебували у Франції. Натомість УНР зобов’язувалася виплатити частину боргів колишньої Російської імперії¹⁶. Невдовзі розпочалися переговори між французьким консулом Е. Енно і представниками Директорії. Консул продовжував дотримуватися антиукраїнської позиції, доводячи, що: «Українці в усіх напрямках визнавалися елементом шкідливим для створення єдиної Росії, а Добровольча армія вважалася єдиним здоровим державним началом на півдні Росії»¹⁷. У подальшому французька зовнішня політика, крім підтримки білогвардійців, «ототожнила свої політичні інтереси з польськими»¹⁸. Натомість «українське питання» не знаходило такої підтримки. Хоча, зазначимо, французькі політики не були одностайні у ставленні до українського державотворення. Зокрема, 29 грудня центристські та правоцентристські партії парламенту висловилися за офіційну підтримку Францією боротьби УНР за державну незалежність¹⁹. Однак стратегічна лінія Парижу залишалася незмінною.

5 січня 1919 р. уряд УНР надав О. Грекову офіційні повноваження на проведення переговорів з французами. 11 січня він прибув до Одеси, а 12 січня мав розмову з Е. Енно. 13 січня до Одеси прибули генерал Ф. д’Ансельм і полковник А. Фрайденберг. Незабаром була оприлюднена заява, в якій зазначалося: «Франція і союзники прийшли в Росію, щоб дати змогу всім чинникам доброї волі і патріотизму відновити порядок у краю»²⁰. Фактично це був заклик до боротьби проти більшовиків під керівництвом союзників. Отже, при дипломатично виваженому підході під час переговорів, перед УНР з’являлася можливість заручитися реальною підтримкою Франції. Тим паче, що перші заяви французів давали для цього сподівання. Так, Ф. д’Ансельм заявляв В. Шульгіну: «Ми повинні підтримувати у вас всі елементи порядку, а до партійних відмінностей – до того, хто стоїть за монархію, хто за єдність Росії, хто проти Росії, – це не наша справа»²¹. Водночас заява А. Фрайденберга була категоричнішою: «Франція є непорушно вірною принципу єдиної Росії. Ми незалежності України ніколи не визнаємо»²². Однак при цьому він же констатував, що для успішної боротьби з більшовиками, Франції необхідні «всі антибільшовицькі сили, в тому числі і сили українців»²³.

Сторони опинилися у доволі «делікатній» ситуації, коли як Франція, так і УНР, потребували допомоги один одного, але при цьому сторони не хотіли йти на принципові поступки. 21 січня до Одеси на переговори була направлена делегація О. Назарука та С. Остапенка. Вони мали погоджуватися зі всіма висунутими французами вимогами, крім питання суверенності та аграрної реформи²⁴. В ході зустрічі французи висунули чергові вимоги: 1) реформування Директорії та уряду і виведення з їх складу В. Винниченка, В. Чехівського та С. Петлюри; 2) формування 300-тисячної армії, верховне командування якої мало підлягати Антанті; 3) організація війська мала відбутися за три місяці; 4) передбачалося залучення денікінських офіцерів до армії УНР; 5) під час військових дій проти більшовиків залізниці та фінанси УНР мали перейти під контроль Франції; 6) Антанта давала дозвіл на проведення аграрної реформи, однак українська влада мала забезпечити грошове відшкодування власникам великих земельних ділянок; 7) Директорія мусила звернутися до уряду Франції з проханням прийняти УНР під свій протекторат. На запит про можливість визнання Францією УНР А. Фрайденберг відповів: «Справа самостійності України вирішується в Парижі»²⁵. 26 січня ці вимоги були оприлюднені в Києві і викликали обурення в політичному проводі УНР. Уряд скликав державну нараду, на якій було вирішено не приймати висунутих вимог, оскільки, на думку учасників, вони означали «грубе втручання в наші внутрішні справи».

Водночас неприйняття умов політиками УНР не стало перешкодою для продовження переговорів. Більше того, наступ більшовиків, примусив активізувати їх. 6 лютого представництво УНР у складі С. Остапенка, О. Грекова, С. Бачинського, І Мазепи прибуло на переговори на станцію Бірзула. Члени делегації були впевнені, що в ході переговорів буде досягнуто певного компромісу: «Недавно Антанта зовсім не признавала Україну, як самостійну державу, але тепер уже думає інакше, хоча Франція не дивиться на нашу справу так прихильно»²⁶. Натомість французька сторона, яку представляв А. Фрайденберг, не була так оптимістично налаштована. За спогадами І. Мазепи, останній поводився дуже зухвало в присутності делегації²⁷. С. Остапенко надав полковнику основні вимоги УНР: визнання суверенності УНР і офіційний допуск її делегації на Паризьку мирну конференцію; забезпечення вільного проведення соціальних реформ в Україні; забезпечення УНР колоніями в Сибіру і на Далекому Сході; повернення УНР Чорноморського флоту; визнання автономності армії УНР та права присутності власного представника у верховному союзному командуванні; недопущення до складу армії УНР російських офіцерів; скасування окремого керівництва в Одесі, сформованого французьким командуванням²⁸. Аналізуючи вимоги уряду УНР, складається враження, що він абсолютно не відслідковував перебіг подій ні Україні, ні в світі. Певною мірою пояснюють ситуацію спогади І. Мазепи, який згодом писав, що ні Директорія, ні уряд не мали чіткого погляду на реалії і не мали жодного плану щодо продовження боротьби. Жоден із запропонованих пунктів не містив у собі конкретних «дивідендів» французам за їх підтримку українського державотворення. Навіть більше – кожен пункт містив виключно вимоги.

Натомість А. Фрайденберг запропонував інший варіант можливої угоди, головні пункти якої залишилися практично незмінними – колоніальний статус для УНР під егідою Франції. Після низки консультацій, 17 лютого Директорія надіслала на ім’я Ф. д’Ансельма таємну декларацію, в якій погоджувалася з тим, що «благородна Франція вкупі з іншими державами згідна підтримати нас і вступити в рішучу боротьбу з більшовиками. Користаючись з нагоди, звертаємось до французького народу та інших народів держав Антанти з закликом допомогти нам в справі остаточного визволення нашої української нації й відбудування української державності»²⁹. Фактично йшлося про визнання своєї підконтрольності з боку Франції. Під «опіку» французів передавалися військова, фінансово-економічна та політична сфери УНР. До Одеси була направлена місія для обговорення спірних питань (в цій ситуації, політичні лідери УНР «делікатно» забули про «німецькі штики» на яких нібито трималася Українська Держава П. Скоропадського – «французька опіка» відрізнялась від «німецької». Різниця правда була в тому, що гетьману самостійно вдалося створити реально діючі державні інституції, налагодити економічне життя, розпочати відродження армії та мати власну зовнішню політику). 22 лютого відбулося спільне українсько-французьке засідання. За кілька днів було досягнуто згоди про «спільні дії для відновлення порядку і боротьби з більшовиками»³⁰. 1 березня Ф. д’Ансельм направив проект договору, в якому висловлював французьке бачення можливого союзу з УНР. У ньому йшлося, що французьке командування «з метою укладання угоди, регулюючої питання спільної боротьби проти більшовиків, визнає суверенність режиму Директорії УНР, заснованої 1 листопада 1918 року Українською Національною Радою». Водночас, в обмін на надання УНР матеріальної допомоги, зі складу Директорії мали вийти С. Петлюра і О. Андрієвський³¹. У документі також були викладені наступні пропозиції та рекомендації: «1. Франція сприятиме припиненню війни України з Польщею; 2. Союзники сприятимуть участі української делегації на мирній конференції в Парижі; 3. Армія Антанти, відповідно до українських законів, забезпечить скликання парламенту; 4. Українська армія буде незалежною, Антанта забезпечить її матеріально та надасть інструкторів; 5. Антанта допоможе УНР в переданні колоній в Сибіру та Азії; 6. Буде створена спільна комісія, яка визначить єдині вимоги до більшовиків, стосовно відшкодування збитків, які завдала війна; 7. Питання про передання флоту у Чорному морі українському уряду буде вирішене на мирній конференції; 8. Гарантування демократичного порядку та соціальних реформ в Україні; 9. Українські представники будуть допущені у військовий штаб союзних військ, які знаходяться у французькій зоні в України; 10. Франція вимагає від українського уряду прийняти всі вищевикладені умови та принципи та погодити їх з командуванням альянсу»³².

Багато в чому положення повторювали попередню позицію французів – контроль за внутрішньою політикою та економікою УНР, натомість остання отримувала шанс на міжнародне визнання. З огляду на військово-політичну ситуацію в Україні – це було необхідним для новоствореної держави. Отже, між сторонами вимальовувався певний компроміс у переговорах. Натомість 2 березня уряд УНР не підтримав запропонованих умов, що стало фатальною помилкою в переговорах. Саме нерішучість та марнування часу стали однією з причин розриву відносин між УНР та французьким командуванням, які тільки-но почали налагоджуватися і могли перерости в офіційні відносини між державами. На початку березня С. Петлюра заявив стосовно вимог союзників: «Домагання французів у справі моєї відставки є втручанням у внутрішні справи України і спричиняють хитання в рядах борців проти більшовизму, тому український уряд їх відкидає»³³. 6 березня до Одеси вирушив О. Греков, однак час був змарнований – більшовицька армія підходила до міста. Проведення переговорів з УНР вже не було актуальним питанням.

24 березня міністр іноземних справ Франції С. Пішон заявив: «На жаль, Директорія мала скороминуче існування, а ситуація в Україні залишається неясною та невизначеною». Міністр, завершуючи свій виступ у парламенті, ще раз проголосив, що пріоритетом Франції є відбудова неділимої Росії³⁴. За кілька днів з Парижа на адресу військового командування надійшло повідомлення: «Робити спільну справу з російськими патріотами». Франція перестала враховувати уряд УНР як реальну військово-політичну силу. Переговори між сторонами були «перенесені» в Париж. Отже лідери УНР припустились фатальної помилки, не використавши попередження П. Скоропадського. Саме він застерігав з приводу «специфіки» двосторонніх переговорів з союзниками: «Антанта не захоче нам допомогти, якщо ми їй нічого давати не будемо. Антанті потрібно мати переконання, що ми можемо надати їй комерційні вигоди й сплатити наші борги»³⁵. Слова гетьмана фактично стали пророчими.

Звісно, аналізуючи українсько-французькі відносини 1919-1921 рр., не можемо оминути увагою роботу Паризької мирної конференції. Саме там, а не в Одесі, реально міг бути вирішений статус України. 29 грудня 1918 р. Рада Народних Міністрів ухвалила постанову вислати представництво до Парижа³⁶. Головою було призначено Г. Сидоренка. Загальна чисельність місії становила понад 80 чоловік³⁷. Водночас фаховий рівень делегації значною мірою не відповідав тим завданням, які були поставлені перед нею. Пізніше О. Шульгин написав: «Делегація в Парижі була непотрібно численною, дуже дорогостоячою і маловартісною в цілому»³⁸. Слід зазначити, що делегати УНР не володіли достовірною інформацією про європейські політичні та економічні проблеми. За відсутності всебічної обізнаності, вони від початку роботи не змогли чітко та скоординовано реагувати на зміни настроїв у політичному середовищі повоєнної Європи. «Ми приїхали в Париж як новачки, не знаючи терену праці, позбавлені всяких зв’язків, віруючи, що самої «чистоти» справедливої праці вистачає», – відзначав пізніше М. Рудницький³⁹. За кілька днів після сформування складу делегація виїхала до Франції, однак через те, що остання не визнавала УНР, дипломати не змогли вчасно потрапити на конференцію. Лише наприкінці січня Г. Сидоренко зміг прибути до Парижа.

Зазначимо, що «українське питання» як окреме не розглядалося на конференції. Воно обговорювалося передусім в контексті задоволення політико-територіальних інтересів Польщі, Румунії, Чехословаччини, Росії. Хоча 6-ий пункт декларації В. Вільсона і проголошував урегулювання «російського питання на основі повного та вільного сприяння з боку інших націй в справі можливості прийняти незалежного рішення відносно її власного політичного розвитку та національної політики», – об’єктивного розгляду на міжнародному форумі воно не отримало⁴⁰. Необхідно зазначити, що на конференції багато говорилося про демократичний лад у Європі, а по суті – проводилася безкомпромісна, боротьба між переможцями за території переможених.

Звичайно, об’єктивне ставлення до розгляду «українського питання» на конференції залежало в першу чергу від позиції Франції, Великобританії та США. Однак ігнорування ними державних прагнень України проявилося вже під час перших контактів дипломатів УНР у Парижі. Небажання вважати Україну рівноправним суб’єктом міжнародних взаємин й рахуватися з її інтересами продемонстрував, зокрема, голова російського бюро французького МЗС Ф. Камерер. Він заявив Г. Сидоренку: «В Росії 80 національностей, таким чином неможливо визнати незалежність усіх». Отже для здобуття міжнародного визнання, дипломати УНР мали мобілізувати всі сили для продуктивної діяльності, однак, як показав подальший перебіг подій, більшість з них не була готова відстоювати державні інтереси України. З іншого боку сам український уряд виявився не готовим прийняти правила дипломатичної гри повоєнної Європи. Тогочасні українські політики занадто довго відстоювали право на автономію в складі Росії, тому чітко не могли сформулювати принципи та стратегію своєї діяльності (як внутрішньо-, так і зовнішньополітичної). Крім того, керівництво УНР не змогло вчасно зрозуміти, що за міжнародну підтримку потрібно було надавати певні економічні та політичні преференції своїм ймовірним союзникам, які зазнали значних фінансових збитків (лише післявоєнні втрати Франції становили 55 млрд. золотих франків⁴¹).

Як голова делегації у Парижі Г. Сидоренко особисто подав до відома керівників конференції низку нот та меморандумів, зокрема, 10, 12, 25 лютого, 5, 12 березня, 7, 11, 19 квітня 1919 р. Як правило, ці документи містили прохання визнати суверенність УНР, офіційно допустити делегацію до участі в засіданнях, протести стосовно анексії Польщею Східної Галичини та Румунією Буковини. Також була представлена інформація про боротьбу українського народу за незалежність та «зраду гетьмана П. Скоропадського»⁴². Загалом делегація вела хоч і не досить виважену, але активну роботу щодо ознайомлення лідерів Антанти з Україною. Так, Г. Сидоренко, В. Панейко та ін. мали низку зустрічей з політичними лідерами цих країн, зокрема з Ж. Клемансо, С. Пішоном, Ф. Керром, Л. Гардінгом, Д. Торетто та ін. Водночас, підсумовуючи наслідки всіх цих аудієнцій, А. Петрушевич зазначив: «Усі лише інформувалися про українську справу, деякі цікавилися нею жвавіше, одначе позитивної відповіді не давали»⁴³.

Хоча слід зазначити, що у французькому політикумі були і прибічники ідеї суверенності УНР. Так, виступаючи в палаті депутатів 24 березня 1919 р., депутат Ф. Буйон заявив: «Вже рік, як Україна веде війну, їй достатньо дати зброю, і вона буде врятована. Вся російська проблема таким чином зміниться»⁴⁴. Французький дослідник М. Бомон характеризував політику Франції напередодні Паризької конференції наступним чином: «Рішуче спрямована на надання допомоги молодим націям: Польщі, Чехії, Румунії, Югославії, щоб стримати німецький блок, тому вона намагалась передачі їм на Паризькій конференції якомога більше територій»⁴⁵. Умовно кажучи, Франція активно займалась створенням великої буферної зони. Політичні міркування, через які Франція активно підтримувала польську незалежність, пояснив Ж. Клемансо. Він заявляв, що особисто не зміг пробачити українцям «ганебного миру у Брест-Литовську»⁴⁶. 16 лютого економічний бік питання «розкрив» С. Пішон: «Значні французькі інтереси (експлуатація нафтових свердловин) повинні нас спонукати до домагання об’єднання усієї Галичини із майбутньою Польською державою».

30 квітня пройшли чергові слухання, присвячені проблемі Східної Галичини. Схожі засідання відбувалися 8, 12, 17, 19 та 21 травня. Як і на попередніх нарадах, українським дипломатам навіть не була надана можливість виступити з цього питання. 21 травня С. Петлюра особисто звернувся до Г. Сидоренка з проханням передати ноту Ж. Клемансо з протестом проти невиправданих дій Антанти стосовно УНР⁴⁷. У документі містилося прохання до лідерів союзників вплинути на Румунію та Польщу стосовно України⁴⁸. Того ж дня Г. Сидоренко та В. Панейко виступили на конференції під час загального засідання. Головні тези доповіді дипломатів були присвячені українській боротьбі за незалежність та історичній єдності України. Взагалі, слід зауважити, що проблема Східної Галичини була «єдиним питанням, коли Паризька конференція офіційно запросила до участі українську делегацію». Зрештою, виступ дипломатів дав певною мірою позитивний результат. Він змусив Ж. Клемансо прийняти делегатів УНР та безпосередньо ознайомитися з українськими вимогами. Аудієнція відбулася 22 травня. Питання про можливість визнання України під час зустрічі навіть не обговорювалося, як, до речі, і можливість військової допомоги з боку Франції українській армії для боротьби з більшовиками. Пояснювалося це тим, що прем’єр-міністр Франції особисто вважав «УНР присудженою долею на смерть». Проте, незважаючи на досить несприятливі умови для УНР, які склалися на конференції, Г. Сидоренко продовжував проводити активні переговори з політиками Антанти. Він, зокрема, зустрічався з французькими представниками С. Пішоном та Ж. Клемансо. Під час аудієнцій представник УНР пропонував французам визнати суверенність УНР, однак отримував досить двозначну відповідь: «Це дуже важко зробити, бо Франція зараз майже зруйнована, має біля двох мільйонів забитих на війні»⁴⁹.

Аналізуючи підсумки цих переговорів, зазначимо: з одного боку – категоричної відмови Г. Сидоренко не отримував, з іншого – дипломату давали недвозначно зрозуміти, що за умови, коли уряд УНР за міжнародну підтримку запропонує реальні преференції – питання про офіційний статус України може бути позитивно розглянуте. У свою чергу давав про себе знати брак дипломатичного досвіду у голови делегації УНР. Г. Сидоренко не зробив жодного вагомого кроку, щоб підтримати ці натяки французьких політиків. Досить своєрідним виглядає тон офіційних документів та звернень Г. Сидоренка до керівництва конференції. У всіх меморандумах він постійно вимагав певних поступок від Антанти. Всі його зустрічі та офіційні звернення закінчувалися наполяганням «негайного визнання» суверенності УНР та «надання матеріальної підтримки». Із свого боку, Г. Сидоренко обмежувався лише запевненнями боротися проти більшовиків. Фактично його поведінка була своєрідним продовженням переговорного процесу в Одесі. «Одеський досвід» переговорів не навчив ні керівництво УНР, ні дипломатів, що Україна була не в тому військово-політичному становищі, яке могло дозволяти їй постійно вимагати, взамін не пропонуючи нічого.

Підводячи підсумки роботи делегації УНР, Г. Сидоренко зазначав: «З перших днів мого перебування в Парижі мною було помічено, що про Українську Народну Республіку ніхто нічого докладно не знає, не тільки в широких масах, але й серед дипломатичних кіл, не знають про українську справу взагалі»⁵⁰. Більше того, інформаційна блокада, в якій опинилася делегація УНР, була активно використана ворожими до УНР силами.

11 липня Найвища Рада конференції знов повернулася до східно-галицького питання. Було прийняте остаточне рішення, згідно якого Польщі дозволялася окупація, однак зазначалося, що це лише тимчасовий захід міжнародного характеру. За рішенням лідерів конференції, Польща мала забезпечувати територіальну автономію, політичну, релігійну й особисту свободу всьому населенню. Погляди делегації УНР не були розглянуті.

Враховуючи допущені помилки, 16 липня 1919 р. РНМ УНР вирішила переформувати склад делегації. Головою було затверджено М. Тишкевича. З приводу його призначення зазначалося: «Номінація графа Тишкевича – це один із найщасливіших номінаційних актів Директорії»⁵¹. Хоча існували і протилежні думки. Так, французький журналіст Ж. Пеліс’є 1 вересня у листі до С. Петлюри зазначив, що М. Тишкевич не відповідав посаді, на яку його було призначено. Незабаром після призначення, М. Тишкевич дав інтерв’ю французькій пресі, в якому представив мету та завдання делегації УНР на конференції. Загалом інтерв’ю М. Тишкевича було надруковане в 30-ти європейських виданнях⁵². Під час зустрічі з кореспондентами газети «Le Petit Parisien» він заявив, що уряд УНР був готовий визнати 30% російського боргу Франції.

З перших днів свого призначення дипломат розпочав активну дипломатичну роботу. 2 та 6 жовтня він надіслав до відома президента конференції меморандуми. У цих документах М. Тишкевич представив інформацію про українські визвольні змагання, їх мету та завдання, склад Директорії та уряду. Крім офіційних звернень, дипломат проводив активні приватні зустрічі з європейськими політиками. Так, зокрема, він мав розмову з французьким маршалом Ф. Фошем. Після аудієнції останній висловився позитивно щодо УНР: «Треба щоб самостійність України була визнана»⁵³. З призначенням нового голови активізувалася і інформаційна діяльність представництва. На кінець 1919 р. було випущено 92 номери власного бюлетеню. Крім того, матеріали делегації друкувалися і в періодичній пресі, зокрема в «La Petite Republique», «La France», «Libre», «Le Journal des Debats», «Le Figaro», «L’Eclair», «Le Temps», «Journal du Peuple», «Le Radical», «La Bataille», «Le Soir», «L’Ordre Public», «Le Salut Public» та ін.⁵⁴.

8 жовтня Рада Міністрів УНР звернулася до лідерів держав Антанти з протестом стосовно допомоги останніх армії А. Денікіна. У документі наголошувалося, що генерал відверто використовував допомогу союзників проти українських військ. Як і в попередні рази, документ залишився без відповіді. Того ж дня під, головуванням М. Тишкевича відбулася спільна нарада представників урядів колишньої Російської імперії. У ній взяли участь делегати Азербайджану, Грузії, Північного Кавказу, Кубані, Латвії, Литви, Естонії та України. Було підписане спільне звернення до Ж. Клемансо, в якому дипломати домагалися від конференції визнання їх політичної та державної суверенності. Документ був надрукований у «L’Europe Orientale». Незабаром М. Тишкевич подав на розгляд Ж. Клемансо низку документів: чотири ноти протесту проти дій армії А. Денікіна, дві – стосовно східно-галицького питання, три прохання про звільнення українських полонених в Італії та Німеччині, три – з проханням визнання суверенності УНР⁵⁵. Водночас, 29 жовтня М. Тишкевич висловив свою пропозицію до керівництва УНР. Він зазначив, що першочерговим завданням для українського уряду було вирішення спірних питань з Румунією та Польщею. У разі позитивного їх розв’язання – діяльність дипломатів УНР у Франції значно полегшилася б. Весь листопад 1919 р. українська делегація проводила переговори з представниками Антанти про можливість визнання УНР. Так, 21 листопада голова представництва надіслав Ж. Клемансо ноту, в якій повідомив, що армія генерала А. Денікіна веде боротьбу проти української армії, тим самим порушуючи цілісність антибільшовицького фронту, на формуванні якого наполягав уряд Франції.

У грудні 1919 р. у середовищі місії виник новий внутрішній конфлікт. 5 грудня на засіданні делегації була висловлена недовіра її членам від ЗУНР В. Панейку та С. Томашівському⁵⁶. Вже 17 грудня останні вийшли із складу представництва. Натомість був створений Український Національний Комітет. УНК у своїй програмі проголосив себе «оборонцем національних інтересів України перед міжнародним політичним світом». Зауважимо, що комітет у своїй діяльності відстоював права не всієї України, а лише Східної Галичини, про що делегати ЗУНР повідомляли лідерів Антанти⁵⁷. Після демаршу дипломатів ЗУНР питання визнання України ще більше ускладнилося, оскільки у своїх зверненнях обидва представництва наголошували, що виключно вони представляють її законні інтереси.

Аналізуючи ставлення Франції до «українського питання» впродовж 1920-1921 рр., слід сказати, що воно так і не було самостійного значення. У квітні 1920 р. українсько-французькі взаємини все ж зрушили з «мертвої» точки. У політичному проводі УНР виникли певні сподівання, що Франція визнає Україну внаслідок підписання 21-22 квітня українсько-польської угоди. Мирний договір та військова конвенція щодо спільних дій проти більшовиків були прихильно сприйняті французькими офіційними колами. Уряд Франції розглянув можливість «висилання військової місії, яка допомогла би організації Української Армії»⁵⁸. Франція, за твердженням І. Мазепи, дала свій дозвіл на продаж всіх необхідних засобів та матеріалів для української армії⁵⁹. Наприкінці квітня помічник прем’єр-міністра А. Мільєрана підтверджував можливість визнання УНР: «Франція принципово постановила визнати самостійність України, одначе не «де-юре», а тільки «де-факто», але поки що вона чекає наслідків польсько-української офензиви. Франція хоче переконатись чи Україна зуміє збудувати державний апарат і встановити на своїй території лад і порядок»⁶⁰. 26 травня відбулася зустріч М. Тишкевича з Р. Пуанкаре, під час якої обговорювалося питання взаємовідносин між УНР та Францією. Однак головна вимога французьких політиків до уряду УНР залишалася незмінною – останній своїми діями мав довести вміння контролювати ситуацію в країні. Про це 1 червня зазначалося у звіті українських дипломатів: «Час визнання самостійності України буде залежати у великій мірі від того, як піде організація державного апарату»⁶¹ (до речі, французи хотіли окрім іншого направити в Україну спеціальну місію для допомоги в організації дієвої місцевої адміністрації та органів управління).

Водночас підписання угоди остаточно перекреслило можливість спільних дій УНР та ЗУНР. За словами І. Мазепи, договір «остаточно знищив ширшу коаліцію українських національних сил»⁶². Крім того, за його словами «не ми самі тепер рішаємо про нашу будучність». Його слова незабаром стали реальністю – Польща у відносинах з УНР не думала рахуватися з інтересами України. Використовуючи українські війська, вона прагнула якомога більше розширити власні кордони. «Поляки дивилися на Директорію і Україну не як на рівноправного союзника, а скоріше як на свого сателіта», – писав І. Мазепа⁶³.

Таким чином і друга половина 1920 р. позитивних змін в українсько-французьких переговорах не принесла. Певні сподівання на поліпшення ситуації були пов’язані із боротьбою проти більшовиків барона П. Врангеля, якого підтримувала Франція. Однак, вже в листопаді 1920 р. його війська були розгромлені. У звіті від 22 грудня, дипломати УНР констатували, що поразка П. Врангеля була ударом для Франції. Катастрофа П. Врангеля зайвий раз продемонструвала, що вся «російська» політика Франції та її орієнтація на білий рух були помилкою. Наприкінці 1920 р. у Франції спостерігалася тенденція на зменшення уваги до країн, що постали на території колишньої Російської імперії. Першою ознакою цього процесу було те, що «українське питання в останній час мало освітлюється пресою»⁶⁴. Натомість для того, щоб стати військово-політичним гегемоном у Центрально-Східній Європі, тим самим нейтралізуючи Німеччину, Франція зробила ставку на Чехословаччину, Румунію, Югославію, Польщу. Фактично з подання Франції виникла ідея організації блоку «Малої Антанти». І в цьому союзі не було місця УНР. 28 грудня українське посольство у Німеччині відзначало: «Ідея «Малої Антанти» стрічає найбільш активне відношення з боку Франції, яка бачить у ній початок здійснення своєї політики окруження Німеччини»⁶⁵. Отже, французька дипломатія, навіть після поразки білогвардійців, не активізувала «українське питання».

Власне, як і попередній 1920 р., новий 1921 р. для українських інтересів у Франції почався складно. Вже 6 січня міністр закордонних справ Франції акцентував під час свого виступу: «Більше ніякої блокади Росії»⁶⁶. Цією заявою уряд Французької Республіки давав зрозуміти, що відтепер контактам з більшовиками надано новий «формат» (хоча, історія офіційних відносин між СРСР та Францією почалася з 28 жовтня 1924 р.). Причиною такої заяви стала, по-перше, критична економічна ситуація в країні, яка потребувала швидкого поліпшення, по-друге, інші європейські держави, зокрема Великобританія, розпочали переговори з РСФРР про встановлення товарообміну між країнами. Того ж дня М. Тишкевич подав заяву про власну демісію, на його місце було призначено О. Шульгина. 15 березня він очолив представництво⁶⁷. Добре ознайомлений з європейськими політичними та економічними настроями О. Шульгин, звітуючи уряду, робив песимістичний висновок про те, що Україною майже не цікавилися, оскільки сама проблема «вартості не має». Для налагодження офіційних відносин з урядом та МЗС Франції О. Шульгин надіслав свої повноваження А. Бріану. За кілька днів він отримав позитивну відповідь, що останній не заперечував проти аудієнції з дипломатом. 27 березня відбулася зустріч О. Шульгина з одним із заступників А. Бріана. Жодних результатів аудієнція не принесла. У квітні 1921 р. міжнародна ситуація для України стала практично безвихідною, про що 4 квітня О. Шульгин повідомив вітчизняне МЗС: «Франція разом з Англією прийшли до згоди не підтримувати більше антибільшовицьких акцій, які виходять з-за кордону»⁶⁸. Перед урядом УНР остаточно зникала ймовірність отримати військово-матеріальну допомогу для продовження боротьби. За відсутності такої підтримки проводити її було просто неможливо. Щодо взаємин з французькими урядовими колами, О. Шульгин констатував: «Загальна ситуація без змін себто, поки у нас немає грошей, на допомогу Франції розраховувати не можна»⁶⁹. Попри це він не відкидав можливості отримання міжнародної підтримки «українському питанню» з боку Франції, але лише за однієї умови: «Якщо відбити хоч якусь частину України».

Як представник УНР, дипломат продовжував вести консультації та переговори. Так, за звітом від 28 червня, він писав А. Ніковському, що особисто зустрічався з представниками місцевого МЗС стосовно можливості підтримки УНР. Однак результат був невтішним. За словами дипломата, Франція не визнавала Україну через те, що «наш уряд знаходиться за кордоном». Крім того, О. Шульгина було недвозначно поінформовано про те, що Франція відсторонилася від прямої збройної боротьби з РСФРР та УСРР. Більше того, її політика «не допустить, щоб якась друга держава втручалась в ці справи»⁷⁰. Схожу відповідь О. Шульгин отримав і у Генеральному штабі: за умови, коли Французька Республіка побачить внутрішній «крах більшовизму» в Росії – вона могла б дати кошти на підтримку України, оскільки зацікавлена у розширені сфери свого впливу в Європі. Підсумовуючи наслідки переговорів, О. Шульгин зазначив, що Україні так і не «вибачили» Брест-Литовського договору, підписаного всупереч позиції Антанти (зокрема, Франції). О. Шульгин був певною мірою правий в своїх оцінках, однак з іншого боку – і сам уряд УНР «зробив» чимало для того щоб його не визнали.

У другій половині 1921 р. стало очевидним, що більшовики міцно закріпилися в Україні і сподіватися на загальноукраїнське повстання проти режиму було складно. Крім того, міжнародна спільнота поступово визнавала факт існування «українського» радянського уряду і почала встановлювати з ним офіційні відносини. Отже, практично єдиною ознакою існування національного українського уряду, та й взагалі «українського питання» залишалися культурно-просвітницькі та учбові заклади і дипломатичні представництва, які стали своєрідними осередками незалежної державотворчої думки і боротьби.

15 листопада О. Шульгин був присутній на аудієнції у директора політичного відділу МЗС Франції. На запит дипломата про можливість підтримки України політик відповів: «Не уявляю собі, в яку форму може вилитись допомога і гадаю, що треба почекати. Франція без своїх союзників виступати не може»⁷¹. Також він додав: «Франція буде рахуватись тільки з тим урядом українським, який буде на своїй території»⁷². На кінець 1921 р. таким був уряд УСРР. Франція, як і вся Європа, більше втручатись у східні справи не хотіла. Отже, місцеві політики підтвердили, що вони не нададуть жодного військового спорядження, інструктора та фінансових позик до того моменту, поки український уряд та армія власними силами не відвоюють свою державну територію. У грудні 1921 р. О. Шульгин написав до українського МЗС, що Франція не підтримає жодної акції еміграційного уряду України проти РСФРР та УСРР. Фактично це означало остаточну поразку української дипломатії. Україні було відмовлено у міжнародному визнанні. Однак, незважаючи на відсутність реальних результатів, варто відзначити, що діяльність місії у Парижі на чолі з О. Шульгиним була позитивним внеском в «українське питання» на європейській політичній арені. Підсумовуючи процес переговорів між УНР та Францією, слід зазначити, що починаючи з 1917 р. і до кінця 1921 рр. геополітичні інтереси сторін не співпали. Після підписання Варшавського договору 1920 р., який прихильно був сприйнятий французькими колами, уряд УНР черговий раз не зміг скористатися моментом для практичної реалізації «українського питання» у європейській системі міжнародних відносин. Поруч з цим, українські лідери припустились багатьох помилок у внутрішній політиці. Вони так і не змогли досягнути стабільності у політико-економічній та соціальній сферах, що значною мірою було передумовою міжнародного визнання. Проводу УНР не вистачило «політичної харизми», яка б змогла об’єднати партії навколо ідеї національного державотворення. З іншого боку, не можна ігнорувати і позиції самих партій, які відстоювали переважно власні політичні концепції майбутньої України. Досягнення компромісу стало недосяжною проблемою того часу.

Ярослав Попенко, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та правознавства Мелітопольського державного педагогічного університету  ім. Б.Хмельницького.

Джерела та література

1. Держалюк М.С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917-1922 роках. – К., 1998. – С. 166.
2. Марголин А. Украина и политика Антанты. Записки еврея и гражданина. – Берлин, 1922. – С. 154.
3. Держалюк М.С. Вказ. праця. – С. 170.
4. Держалюк М.С. Вказ. праця. – С. 172.
5. Яцюк М.В. Формування Директорією УНР основних засад зовнішньої політики (кінець 1918-1920 рр.) // Вісник Харківського університету. – 1998. – № 401. – С. 79.
6. Яблонський В.М. Основні проблеми зовнішньополітичної діяльності уряду УНР (червень – грудень 1919 року) // Вісник Київського університету. – 1994. – Вип. 22. – С. 155–156.
7. Кучик О. Міжнародне становище України в 1918-1919 роках // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 2000. – Вип. 6. – – С. 249.
8. Шевченко І.Д., Балюн О.О. Антанта проти українського «сепаратизму». Дипломатія доби Директорії УНР та її уроки // Політика і час. – 1998. – № 7. – С. 70.
9. Архив русской революции. – Т. 16. – Берлин, 1925. – С. 236.
10. Нариси з історії дипломатії України / Під ред. В.А. Смолія. – К., 2001. – С. 342–343.
11. Державний Архів Служби Безпеки України (далі ДА СБУ). – Спр. 69270. – Т. 2. – Арк. 12.
12. Маргулиес В. Огненные годы. Материалы и документы по истории гражданской войны на юге России. – Берлин, 1923. – С. 7–8.
13. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО України). – Ф. 3696. – Оп. 1. – Спр. 38. – Арк. 3.
14. Центральний державний архів громадський об’єднань України (далі ЦДАГО України). – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 160. – Арк. 28.
15. Нариси з історії дипломатії України. – К., 2001. – С. 342.
16. ЦДАГО України. – Ф. 57. – Оп. 2. – Спр. 253. – Арк. 3–4.
17. Архив русской революции. – Т. 16. – Берлин, 1925. – С. 236.
18. Томашівський C. Під колесами історії. Нариси і статті. – Берлін, 1922. – С. 27.
19. Гончар Б.М., Городня Н.Д. Відносини між Францією та УНР (грудень 1918 – квітень 1919 рр.) // Український історичний журнал. – 2000. – № 2. – С. 54.
20. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917–1921. – К., 2003. – С. 71.
21. Шульгин В. Дни 1920: Записки. – М., 1989. – С. 45.
22. ДА СБУ. – Спр. 69270. – Т. 39. – Арк. 4.
23. Поссе С. Українська Директорія та її зовнішня політика (Київський та вінницький періоди) // Літопис революції. Журнал історії ЦК КП(б)У. – 1929. – № 5/6. – С. 25.
24. Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з української революції. – Нью-Йорк, 1978. – С. 120.
25. Центральний державний історичний архів України (м. Львів) (далі ЦДІАЛ). – Ф. 368. – Оп. 1. – Спр. 77. – Арк. 1.
26. ЦДАВО України. – Ф. 1429. – Оп. 4. – Спр. 1. – Арк. 5.
27. Мазепа І. Вказ. праця. – С. 92.
28. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 3. – Спр. 15. – Арк. 18 зв.
29. Мазепа І. Вказ. праця. – С. 101.
30. Одесские новости. – 1918. – 24 лютого.
31. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр. – Нью-Йорк, 1969. – Т. 4. – С. 103.
32. ЦДІАЛ. – Ф. 368. – Оп. 1. – Спр. 77. – Арк. 2-4.
33. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К., 1993. – С. 277.
34. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 3. – Спр. 30. – Арк. 2.
35. Реєнт О. Павло Скоропадський. – К., 2003. – С. 197.
36. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 162. – Арк. 5.
37. Матвієнко В. М. Зовнішньополітичне відомство УНР за доби Директорії // Вісник міжнародні відносини. – 2001. – Вип. 20. – С. 62.
38. Шевченко І. Біля витоків. Становлення української дипломатії доби УНР // Політика і час. – 1995. – № 9. – С. 80.
39. Рудницький М. Париж 1919. Преважке становище української делегації на Мирову Конференцію // Історичний календар-альманах «Червоної калини» на 1939 рік. – Львів, 1938. – Вип. XVIII. – С. 120–121.
40. История дипломатии. В III-х т. / Под ред. В. П. Потемкина. – М., 1945. – Т. 2: Дипломатия в новое время (1872-1919 гг.). – С. 366.
41. Ачкіназі Б.О. Франція: від війни до миру. Політичні сили й проблеми післявоєнного устрою. 1918–1924. – К., 2000. – С. 84.
42. ЦДІАЛ. – Ф. 681. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 1–8.
43. ЦДІАЛ. – Ф. 681. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 2.
44. Гончар Б. М., Городня Н. Д. Вказ. праця. – С. 49.
45. Ачкіназі Б. О. Ставлення до «принципу національностей» у політичних колах Франції (1918-1919 рр.) // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – 2000. – Вип. 9. – С. 169.
46. Ададуров В. Політика Франції стосовно українсько-польського конфлікту за Східну Галичину в період з листопада 1918 по березень 1919 р. // Україна в минулому. – 1995. – Вип. VII. – С. 21.
47. ДА СБУ. – Спр. 69270. – Т. 2. – Арк. 31–32.
48. ДА СБУ. – Спр. 69270. – Т. 26. – Арк. 33.
49. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 280. – Арк. 144.
50. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 280. – Арк. 147.
51. ЦДІАЛ. – Ф. 681. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 7 зв.
52. ЦДІАЛ. – Ф. 681. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 2.
53. ЦДІАЛ. – Ф. 681. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 3.
54. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 1. – Спр. 153. – Арк. 59
55. Воля. – Відень. – 1919. – Т. 4. – С. 168.
56. ЦДАВО України. – Ф. 3603. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 114.
57. ЦДАВО України. – Ф. 4440. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 7–8.
58. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 404. – Арк. 8
59. Мазепа І. Огнева проба. Українська політика й стратегія в добі Зимового походу 1919-20. – Прага, 1941. – С. 76.
60. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 14. – Арк. 164.
61. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 379. – Арк. 42.
62. Вєдєнєєв Д. В. Українська історіографія про причини та наслідки розриву Акту Злуки (зовнішньополітичний аспект) // Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. – 1999. – С. 247.
63. Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879-1926). – К., 1992. – С. 12
64. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 379. – Арк. 169, 190.
65. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 363. – Арк. 58.
66. ЦДІАЛ. – Ф. 681. – Оп. 1. – Спр. 18. – Арк. 15.
67. Гончар Б. Олександр Шульгин – перший міністр закордонних справ незалежної України // Україна дипломатична. – 2003. – Вип. 3. – С. 645.
68. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 30. – Арк. 24
69. ЦДАВО України. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 178. – Арк. 51.
70. ЦДАВО України. – Ф. 3603. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 6.
71. ЦДАВО України. – Ф. 1429. – Оп. 2. – Спр. 111. – Арк. 8.
72. ЦДАВО України. – Ф. 1429. – Оп. 2. – Спр. 100. – Арк. 317.