І хто 

тепер

має 

copyright

на мене

коли

мене

немає

й

нема є

                                                                                        З останніх віршів 

                                                                                        Назар Гончара, 

                                                                                        що їх написала 

                                                                                        Анета Камінська

      У вівторок, 24 вересня, я ще не встиг «відійти» від найцікавішої події на Форумі видавців у останній його день, і ще не встиг зануритися у поезії Джима Моррісона, які Олександр Фразе-Фразенко з колєґами музично презентував у театрі ім. Леся Курбаса. 

Правду кажучи, я таки знав, що він був поетом, але чим далі, тим більше ця його іпостась сповнялася легендарності. Хоча у курбасівців немає завіси, але для мене театральне дійство «Джим Моррісон» тоді привідкрилося. 

      В цей день на «ЛітАкценті» з’явилася стаття Андрія Дрозди «Автора! Автора!». Подивувавшись реактивності в оприлюдненні рефлексій про цю моррісонівську подію, я, щоправда, зауважив, що вони стосувалися не так самої постаті, його творів, а проблеми авторського права. Виявляється, у facebook була дискусія про це (насправді важко спрогнозувати, що може викликати дискусію), і Андрій Дрозда цілком доречно виступив із реплікою (http://litakcent.com/2013/09/24/avtora-avtora/). 

      Те, що Фразе-Фразенко видав цілу книжку поезій Моррісона, мене приємно здивувало. Одразу хотілося читати цього проклятого поета-музиканта, позначеного знаним смертельним рубежем під назвою «27 років». На те, що це самвидав, я звернув увагу, проте одразу відволікся на перегляд текстів. Фразе-Фразенко почав їх читати під музику і це виходило в нього переконливо. Кілька пісень The Doors в оригіналі та в українському ритмічному перекладі наштовхнуло на думку про те, що дві голови цього митця проростають з одного коріння, і що про ці дві сторони цікаво було би ще пороздумувати. Власне, про них хочеться чути, хочеться читати, є потреба в українському дискурсі цього митця, який роздвоювався, мучився від цього, але може від цього і живився. Спадає на думку Грицько Чубай, який теж був проклятим поетом, який теж мучився, книжку якого теж презентували під час Форуму. І ця книжка, як і видання Моррісона, розійшлася повністю.

      Поки що в Україні немає розмови про самого Моррісона, немає розмови про зміст нового видання. Напевно, Фразе-Фразенко був більше готовим до аналізу своїх перекладів, аніж до дискусії про порушення міжнародного законодавства. Насправді було би доречним почути від Фразе-Фразенка історію свого відкриття Моррісона, дізнатися про відчуття, які він мав під час перекладання, спитати його про цю культову особистість, у ширший пласт відомостей про яку – я переконаний – він занурювався. Врешті, можна було би з’ясувати, кому належать авторські права на твори Моррісона і розповісти про те, що там не все ідеалістично.

      Долучаючись до дискусії про copyright, я не займаю якоїсь чіткої позиції, як це уже склалося: за авторське право чи проти. Мені здається, питання насправді є відкритим і невідомо, чи буде колись закритим. Тут нема однозначності, у кожному із напрямів є рація. Треба дотримуватися законодавства щодо авторського права, адже це цивілізований принцип взаємодії митця і сприймача у нашому регламентованому світі. Варто платити гроші за книжку, за диск, адже цим даємо знати, що і самі будемо не проти, якщо в майбутньому платитимуть за наш мистецький/інтелектуальний etc. продукт. Це природна солідарність або ж повага до творчості від людей з іншого цеху. При цьому фраза «50 гривень за книжку – це дорого» мала би звучати дивно, бо ж зрозуміло, що насправді вона коштує набагато більше.

      Але й піратство може принести добро.

      От, наприклад, в СРСР було піратство. Поколінню моїх батьків добре знана серія радянських платівок «Архив популярной музыки». Саме з неї багато хто познайомився із творчістю Елвіса Преслі, Елтона Джона, Роллінґ Стоунз, Лед Зеппелін. Після прочитання статей А. Гаврілова неможливо не зауважити фразу, що при формуванні кожної платівки використано приватні колекції тої чи іншої особи, яку зазначено. Що це, копія з оригінальних альбомів? Яка ж тоді якість звуку? Втім, ці платівки розходилися моментально, і побачити їх можна – навіть тепер – у кожного, хто у той час слухав рок- і поп-музику.

      Завдяки їм, як і всім іншим піратським платівкам СРСР, наприклад, альбомам Бітлз, обкладинки яких були надруковані на зворотній стороні якихось топографічних карт, у всіх людей, що жили у просторі СРСР, сформувалося уявлення про світову рок-музику, більше того – створився певний канон виконавців, гуртів та пісень. Треба сказати, що смак у радянських упорядників був непоганий, і вибирали вони цікаві речі. Я розумію пафос захисників авторського права, але мені страшніше подумати, що у Львові (як частині тодішнього СРСР) не було би цих піратських платівок класиків року, блюзу і джазу, і страшніше подумати, якими були б ми – діти власників цих колекцій – без цієї музики. Пригадую платівку «Снова в СССР», яку Пол МакКартні випустив спеціально для Союзу, напевно, одну з небагатьох дозволених. Я не прихильник Союзу, але коли сер Пол виступав у Києві 2008-го року, то напевно, що не думав про піратські видання бітлів, а бачив, скільки людей різного віку прийшло його послухати, приїхавши з невідомо яких країв.

      У теперішній нашій дискусії – особливо активному її коментуванні – чомусь ніхто не порушив філософського моменту авторства. Все ж таки йдеться про творчість. І кому вона належить – питання філософське. Андрій Дрозда згадав Ролана Барта, але читачі літературних сайтів не люблять теорій, навіть якщо вони пізніше резонують зі спостереженнями письменників. А ті часом зізнаються, що текст належить їм тоді, коли вони його пишуть, або ж написали – і тримають. А вже коли видають, то відпускають, і тоді тексту шкода, бо віддаєш його. Автор відтак не має влади над своїм творінням, і люди «начиняють» його своїм змістом. Твір існує тоді, коли є акт сприйняття, і стільки разів, скільки існує цих актів сприйняття – говорить рецептивна естетика. Це не проголошення чогось, а просто акцент на умовності авторства, і при визнанні авторського права, відчуття його відносності – так, як провокативно могла це сформулювати філософська думка ХХ століття.

      Взагалі варто зазирнути в історію авторської ідентичності. Колись літописці та автори житій святих взагалі не вказували свого авторства, бо вважали, що їхня роль дуже мала. Вони просто передають те, що їм йде зверху. І вони якось так побутово-реалістично усвідомлювали свою медіумність: це просто обов'язок щось записувати і тут навіть не йдеться про якесь авторство. У сучасних умовах, звісно, закони потрібні, проте вони вже зайшли настільки далеко у рамкуванні творчої особистості, що аж страшно часом. Ситуація радше близька до захисту прав того, хто продає (байдуже, чи на базарі, чи на ринку), але не авторських прав. При цьому варто пам’ятати, що закони, класифікації і правила – це людські категорії, а мистецтво – це вихід поза людське. Тому важко друге увібгати в перше.

      Стосовно Фразе-Фразенка, то він не заслуговує такої великої уваги у цьому плані, бо не заробляв на виданні своїх перекладів великі гроші (книжка коштувала 20 гривень і, очевидно, покривала поліграфічні витрати), не робив з цього чогось масштабного, а просто зробив камерну гарну подію. І коли ми говоримо про «порушника» Фразе-Фразенка, то, очевидно, що не туди дивимося. І в часі нашої внутрішньої дискусії нас хочуть їсти зовнішні монстри. Власне, сьогодні є багато різних монополій. Одні люди диктують іншим людям умови. Пропонують підписувати драконівські контракти музикантам, письменникам, перекладачам. І це не завжди є природним, гармонійним способом співіснування людей у цьому світі. Чомусь є залежність, чомусь митець щось «мусить», і права на свої твори має не він, і навіть не будь-хто, а хтось дуже спеціальний.

      «Aerosmith» починали як рокери, їх навіть можна було зі здивуванням побачити на фестивалях, де був і Джиммі Гендрікс. Пізніше підписали контракт і потрапити не на один рік у лещата, втім, завдяки яким стали відомі. Але чи знайшли вони у цьому себе? Питання відкрите.

      Не люблю творчості Віталія Козловського, але нещодавній скандал – приклад ситуації з авторським правом на сучасний українсько-російський манір. Хоча не знаємо до кінця, у чому суть його конфлікту з продюсером Ігорем Кондратюком, кому з них вірити, все-таки очевидним є одне: виконавець поплатився своєю творчою свободою через те, що хотів слави і зв’язався з продюсерами, які, я вірю, дійсно сприймали його як «дійну корову» (за словами співака). Тепер начеби він не має права виконувати власні пісні, бо вони були створені у межах контракту.

      Книжку перекладів Моррісона я сприймаю і як певний протест проти монополій. Чи може бути заборона захоплюватися Моррісоном? Або й живими митцями, їхніми творами?

Після патосу дискусії уявляю картину, що коли почують, що хтось виконує пісню сучасного виконавця на вулиці, то прийде власник авторських прав і «розстріляє» його. Бо він не заплатив за право виконання. Але суть хорошої музики (чи іншого мистецтва) в тому, щоб нею захоплювалися, щоб її любили. Бо що, тоді треба сидіти тихо вдома, слухати музику, але щоб сусід не почув, бо він мусить і собі купити диск? Згадую два типи європейців, з якими довелося контактувати. Одні позичають касети/диски тільки для прослуховування, ти можеш тихенько їх скопіювати, але не казати їм, бо вони це засуджують. Інші – навпаки, самі купують і самі ж копіюють, дарують копії, діляться, і особливо не хвилюються про це.

      Не можна не погодитися з Остапом Сливинським про те, що «наше суспільство – ще не те суспільство, яке готове поступово і цивілізовано відмовлятися від авторського права. Дотримання авторського права – це необхідне зло, крізь яке нам ще потрібно пройти, щоб виробити елементарну звичку поважати чужу творчість, а потім уже поступово відмовлятися від різних законодавчих обмежень» (цитую коментар з «Літакценту»). Але навіть тоді, коли вийдемо на рівень певних стандартів, все одно матимемо до вибору оці два європейські типи ставлення до копіювання.

      Якщо ж обговорення здебільшого стосувалося ринкової сфери авторства (наче всі забули, що книжки – це творчість), то можна сказати кілька слів про базар і ринок, які виразно протиставляє Лесь Белей (http://litakcent.com/2013/09/26/rynkovi-rynkove-bazaru-bazarne/): ринок – добрий, а базар – поганий. Але дивно, чому на базарі тільки «дрібні фермери, перекупки і фарцовщики, що приваблюють клієнта криком, торгують несвіжим товаром, підробками, обважують клієнта і живуть сьогоднішнім днем»? Може бути інший погляд на базар. Очевидно, і ринок добре, і базар добре, у кожному є щось своє. Тут ховається протиставлення формального і неформального. Хтось хоче роздивитися на товар, як-от у супермаркеті, і не любить спілкування з продавцями з райцентрів і сіл (або з Азії), а хтось – любить говорити, торгуватися і всю цю балаганно-буфонадну атмосферу. Але хто уважний у супермаркетах, той знає, що у них представлені не всі виробники і є не такий великий вибір фруктів. А є навіть легендарні базари, як от книжковий біля пам’ятника Івану Федорову у Львові. Цікаві речі можна знайти на базарах в Англії та Німеччині. Англійські car boot sales – теж легенда, і про цей стиль продавання навіть написано у Вікіпедії. Завжди є альтернатива, і до неї можна долучити слова «простота» та «неофіційність». Жива творчість (у широкому сенсі), потяг до свободи завжди хочуть вийти за рамки, бути неформальними.

      Якщо ж про ринок, то врегулювання – це досить умовна річ, адже керують нею не так люди, як папери (може, й цінні), закони, умовності, стандарти, а також печатки і штампи. Система не може враховувати всього: вона щось залучає, а щось викидає, в певний же момент ламається. Ринок – це диктатура. Він наче орієнтований на користь споживачу, а насправді диктує йому своє. Людина відтак в облуді і купує, наприклад, новіші прилади. Людиною керують, але це інша – філософська – тема. Бо не всі, наприклад, хочуть нове. Хтось хоче старіше. Це ж стосується мистецького авторського права, де на ринку є жорсткі закони. Але не всі можуть їх прийняти. Ринок не визначає правдивої мистецької вартості, бо це інша оціночна шкала. Експертування на книжковому ринку плідне тоді, коли є чесним і відкритим. Ідея захисту наукової роботи починалася з цікавих ідей інтелектуальної комунікації, а сьогодні в Україні це – особливо з державного погляду – суцільна формальщина і бюрократія, де далеко не всюди все є творче підґрунтя.

      Бо творчість – це щось вільне, відкрите, і справжній творець в усіх цих тонкощах законів мало тямить. Або потрапляє в капкан. Він передусім думає про світ, про метафізику. І в цьому драматичність ситуації. Наприклад, на пісню хтось має авторське право, але якщо вона – елемент життя міста, органічна частина його образу? Хто має рацію – той, хто не узгодив використання цієї пісні у фільмі про місто, чи той, хто не відобразив життя міста у всій його правдивості? Проти людського закону, чи проти повноти життя?

      Узгодити права (коли обійдеться без грошей) – це одне. Але платити за них – це вже інше і воно не всім під силу. Тоді у гру вступають два монстри – володарі авторських прав і видавництво, яке спроможне за них заплатити. А автор завжди залишатиметься третім зайвим, пішаком, яким всі будуть ходити. І про якого не конче будуть думати. Схоже на те, що мистецтво має бути в андерґраунді.

      Ну а як домовитися і поділити автора? Напевно, ніяк, бо це так само, як поділити дитину між двома розлученими батьками. Неможливо. Бо дитина – це нерозривне ціле їх обох. Як поділити, увібгати в мову законів пошук метафізичного, яке ці ж закони заперечує? Поети завжди відчували дискомфорт під час свого співіснування зі світом людей та їхніх законів.

      Згадую Назара Гончара. І його вірш. Він на перший погляд не до теми, але на другий – якраз до неї (як завжди в Назара): 

Якби то «гарант» та й переймався оцінкою поета,

реакція на цю мою штучку політицьку була б

гарантовано (на 99,9 плюс-мінус 0,3 %) така:

«да цей…да він… да в ньог’ да прост’

не має сов’сть,

да ж це якійсь невдах’, яком’ заради слави

закартіла викаристат’ скандал,

да ж це не льдина нав’ть, у нього ж дах

(показує на собі)…

карочє бажевільний, безвідпавідальн’…»

але я відповідаю реплікою українського

письменника, персонажа з п’єси одного

українського письменника: «как нє сбажеволєть!»,

і тут мені не бром відповідає,

а рефреном – партія сонячного кларнета

з космічного оркестру: «іронія

і гордість на лиці, іронія…» 

      Как нє сбажеволєть письменнику у веремії своїх авторських прав? Будете сварити, що цитую Назара без офіційного дозволу? Ну, а дỳмки Джима Моррісона ми не знаємо.