Відповідаючи на пропозицію редакторів  historians.in.ua прокоментувати останні події, пов’язані зі вшануванням пам’яті Юрія Шевельова у Харкові, хотів би насамперед зазначити, що стосовно місця  Ю. Шевельова в сучасному світі відповідь мають дати передусім академічні кола, мовознавці, історики та інші, а отже ті фахівці, які вивчали життєвий шлях, науковий та суспільний доробок цієї непересічної постаті. Я до цих людей не належу та не був особисто знайомий з Ю. Шевельовим. Свого часу, у період Конгресу україністів у Харкові в середині 90-х років, де ми разом працювали, у мене був намір познайомитися та порозпитувати Ю. Шевельова про життя  підокупаційного Харкова. Проте в той час не склалося, бо його на кожному кроці оточував натовп шанувальників. Надалі вже наші шляхи не перетиналися, і у мене була обмежена інформація про нього, базована переважно на спогадах «Я-мене-мені» та деяких свідченнях про нього підокупаційних документів. 

      З останніх випливало, що молодий мовник кандидат наук Ю. Шевельов у період окупації Харкова співробітничав у Харківській міській управі на «технічній» посаді та займався бібліотечною справою, а пізніше був задіяний у відділі освіти при підготовці підручників з історії Украіни. Свою оцінку діяльності міської управи я дав у своїй книзі про окупацію Харкова [1]. Коротко кажучи, Харківська міська управа, як і інші подібні установи, була колабораційним органом, дозволеним німцями з метою використати його у своїх цілях підкорення місцевого населення. Проте поряд з силовими та політичними «антибільшовицькими» акціями, сприянням у поборенні ворогів Рейху та харківського єврейства,  центральна та районні управи займалися повсякденними і часто необхідними для населення Харкова  справами. В їхніх надрах, окрім націоналістичних кіл та радянських підпільних кадрів,  працювали також люди, які не поділяли комуністичної ідеології, але не були причетні до злочинів проти людяності, або просто  ті, хто намагалися і самі вижити, і сприяти збереженню життя інших людей. Серед тих людей був і Ю. Шевельов, він не був причетним до репресивних акцій нового режиму, не був також ідейним та політичним провідником нацизму. Про це свідчать не лише вже повоєнні міркування, але й зміст його публікацій у газеті «Нова Україна», яка виходила у 1941-43 роках у Харкові. Переважна більшість їх мала науковий-публіцистичний, мовний або історичний, підтекст, тут не було  матеріалів на кшталт поезії  «Гітлер-Визволитель» тощо.

      Слід зазначити, що після визволення Харкова  органи НКВС здійснювали арешти серед тієї частини харків’ян, яким інкримінували зраду або співробітництво з окупантами. Матеріали допитів цих людей тривалий час зберігалися в архівах НКВС та КДБ. Наприкінці 1990-х років мені довелося попрацювати із  такими справами в архіві СБУ по Харківській області. Окрім викриття  підслідного найголовнішим завданням слідства було встановлення найширшого кола осіб, причетних до зради батьківщині, або просто  через співпрацю з німцями. У деяких справах випливало й ім’я Юрія Шевельова. Проте відомі мені показання свідків відзначали переважно другорядний характер діяльності Ю. Шевельова, ясна річ, не на користь  радянської влади. Підкреслювався, насамперед,  науково-популярний напрямок діяльності молодого мовника у підвоєнному Харкові. Вже тоді, у 90-х роках, у мене складалося враження, що в особі Ю. Шевельова ми маємо, передусім, прояви інакомислення у радянській державі, безумовно, сильний відбиток наклали воєнні обставини, і вони згодом стали для Ю. Шевельова  малоальтернативними.

      Стосовно сучасних поневірянь меморіальної дошки Ю. Шевельова на домі Саламандри, то я знайомий з ними лише у загальних рисах. Якщо говорити у принциповому плані, то я був раніше, і залишаюсь зараз, прибічником збереження переважної більшості  пам’яток вітчизняної культури та історії. Будь яка розправа з ними за допомогою кувалди не може бути прийнятною. На жаль,  в Україні до кінця не усвідомили толерантного ставлення до своєї культури, історії, до альтернативної історії, зокрема, до інакомислення.  При цьому войовниче неприйняття переконань та аргументів опонентів притаманне як представникам Сходу, так і Заходу, не хотів би тут рахувати співвідношення. У регіонах часто існує загальнокультурний та мовний  пресинг, який часом перетворюється на відвертий  ідеологічний терор проти частини населення.  У цьому можна переконатися не лише читаючи засоби масової інформації, але й через безпосереднє знайомство із ситуацією на місцях. Стосовно ж Харкова, то зважаючи на його багаті мультикультурні традиції,  на домі Саламандри могла б знайти місце і меморіальна дошка відомого у світі вченого-українознавця Юрія Шевельова, й інших співвітчизників, зокрема і з радянського періоду, бо це – загальне культурно-історичне надбання міста.  

Анатолій Скоробогатов -  доктор історичних наук, професор, фахівець з історії Другої світової війни, автор монографії «Харків у часи німецької окупації (1941-1943)» (Харків, 2004). 

1. Йдеться про монографію «Харків у часи німецької окупації (1941-1943)» (Харків, 2004). – Прим. ред.