Із Бердяєвим я зустрілася через 62 роки після його смерті. Це трохи запізно, до того ж, на першому році нашого знайомства ми радше не сподобалися одне одному. Після прочитання книги «Самопознание (Опыт философской автобиографии)», яка становить собою своєрідну базу попередньої інформації про нього як про людину і як про мислителя – я вирішила для себе, що Ніколай Бердяєв – це філософський сноб, який утім мав глибоку інтелектуальну інтуїцію, а також життєву відвагу. Це мені імпонувало, однак Бердяєва як людину я на той час не сприймала (одночасно при цьому мені була близькою значна частина його поглядів).
Підозрюю, що мій підхід до філософської думки не сподобався б авторові «Cмысла творчества». Так чи інакше – я вирішила поставити шерег питань щодо його концепції творчості, кризи мистецтва (і життя), і пошукати на них відповідей.
Ніколай Бердяєв ніколи не припиняв шукати відповіді на поставлені ним самим питання, він складав своєрідний рецепт нового світу, охоче обирав перспективу універсуму, очікуючи на майбутнє.
Мої очікування щодо наукової праці були набагато скромнішими. Я перенеслася в минуле (яке для нього було сучасним) й цілковито (а також безапеляційно) захопилася усім, що стосувалося «срібної доби»: звичаями, мистецтвом та поезією, філософією, життєписами. Красиві, жахливі, насичені долі вражливих і творчих людей, що таки підлягали історії. Я могла відчути раптове і сильне бажання дочитати літературу періоду змін, бажання додивитися картини (авангарду ХХ століття), старі фотокартки, і нарешті – бажання перевірити, що і як могло сформувати Бердяєва – філософа – людину.
Так я опинилася у Києві, звідки він походив.
Посадка була «м’якою», контури будинків аеропорту розмивав дощ, поїздка через місто (у бік одного з величезних житлових масивів) не принесла посутніх вражень.
Враження почалися із першими розмовами.
Не обов’язково тими бердяєвськими, хоча саме ці останні найбільше вплинули на зростання мого глибокого пошанування.
Враження почалися, коли я ще раз звернулася до перших книг Бердяєва. І до щоденників його дружини. Але це сталося згодом, а наразі кандидатська робота налічувала заледве кілька сторінок й вимальовувала радше розпливчасті перспективи. У Києві і надалі дощило, було холодно.
Моїм першим київським контактом був Олег Чорний (режисер), який тепло мене прийняв і скерував до найпотрібніших людей. Завдяки проф. Тетяні Суходуб і Станіславові Цалику Бердяєв перестав мене дратувати, у сценографії Києва його вибори, його слова, його пошуки, приятелювання здалися мені якимись очевидними.
З’ясувалося, що, окрім його дещо патетичного підходу до філософії (яка для тогочасних інтелектуалів була природною річчю, як-от війни, революції, вигнання і смерть), – окрім оцього усього – він був цікавою людиною, яка часом приймала несподівані рішення, яка кохала, яка жила поза безладдям занепадаючого світу, до якого він дуже уважно (і без зайвих емоції) приглядався.
Коріння Ніколая Бердяєва сягали багатовікової історії аристократичного роду, але він сам належав до іншої дійсності – був трохи поза традицією, мислив як містик, який зосереджується на тому, що є загальним, універсальним, вічним, найважливішим. Він влучно оцінював новинки і культурні течії, цілком вдало формулював поради для суспільства майбутнього (хоча не у вигляді порадника, бо вони були загальними й інтуїтивними).
Бердяєв належав також до типу войовника і його власні переконання впливали на стиль його філософських книжок. Дуже емоційні. І тому вони викликали у багатьох дослідників (делікатно кажучи) – здивування, часто також засудження. Часто його більше вважали літератором, ніж автором філософських трактатів.
Однак суттєвими є не дефініції, важливе – це буття філософської думки, перенесення її на екзистенцію.
І тут Бердяєв-Філософ розкрився якнайповніше.
Після такого відкриття на мене нахлинули справжні теплі почуття, якими я обдаровую його концепцію філософії творчості, я захоплююся усім поколінням срібної доби (такого несхожого на себе і водночас схожого), таким почуттям я обдаровую також осінній Київ.
Без київського імпульсу не було б мого наукового світу, мені бракувало б пульсу в роздумах, битті серця і, швидше б за все, кандидатська ніколи б не ожила.
Київ виникнув у п’ятому розділі, в якому я простежувала приятелювання Ніколая Бердяєва та Сєргєя Булгакова. Свого часу вони обидва відвідали московську виставку картин Пікассо і написали дві помітні рецензії. Булгаков назвав картини Пікассо «чорними іконами», демонічними ілюстраціями, Бердяєв натомість побачив в них занепад і дегенерацію краси, завершення певного етапу функціонування мистецтва.
Художник Олексій Грищенко вважав, що Бердяєв і Булгаков намагаються за допомогою живопису «виправдати власну кризу тобто кризу моральності, кризу ефемерних «теософських» теорій і «космічних» перевтілень». За Бердяєвим, мистецтво (як особливий випадок культури) і суспільно-політичні події (також інша сфера культури) залишаються тісно переплетеними між собою. Цю тезу, на його думку, могла б підкріпити аналогія між культурним розквітом й занепадом (розкладенням) державних структур (влади). Філософ покликався на приклад стародавнього Риму, однак навіть інтелектуальний вибух «срібної доби» в Росії і наступні політичні події могли би стати ілюстрацією до цих міркувань.
Чорні ікони
Життєві дороги Сєргєя Булгакова і Ніколая Бердяєва неодноразово перетиналися. Неодноразово також доходило до інтелектуального і духовного зближення двох мислителів. Бердяєв познайомився з Булгаковим у переломний для себе момент життя, коли його дотеперішній світогляд радикально змінювався, коли після того, як пройшло його захоплення марксистською ідеологію, він щоразу більше схилявся до релігійної думки. Бердяєв вважав Булгакова «одним з найцікавіших людей початку століття» (Тут і далі цитати перекладено за польськомовними виданнями – Прим. пер.), провідником в перші часи звернення до православ’я (від 1903 до 1906 року, коли автор «Смысла творчества» пережив релігійне навернення). Обидва філософи «бували один в одного», а в рамках співпраці у журналах «Новый Путь», а згодом «Вопросы Жизни», а також під час розмаїтих зустрічей і товариських салонів, дискутували про важливі для них, актуальні справи. Булгаков і Бердяєв вперше зустрілися в 1903 році, після того, як перший повернувся з-за кордону після стипендії, яку він отримав 1900 року. Тепер вже у якості доктора Булгаков був викладачем політичної економії у Київській політехнічному інституті. «Київський період» став одночасно періодом його навернення до православ’я. Булгаков походив з родини духовних діячів, які протягом багатьох поколінь були пов’язані з церквою. Він сам пройшов через розчарування в релігії з тим, аби знову повернутися до релігійної віри, а через роки прийняти священичий сан. 1903 року він опублікував книжку «От марксизма к идеализму», що мала величезний вплив, особливо на філософів з кола «срібної доби». Адже Булгаков став першим колишнім марксистом, чиї думки так рішуче скеровувалися у бік православної релігії. 1906 року Булгаков повернувся з Києва до Москви, де став депутатом Другої Думи, одночасно обійнявши посаду надзвичайного професора політичної економії в Торгівельному Інституті, а в 1910 році, спільно з Є. Трубецьким, Н. Бердяєвим і В. Ерном, створив журнал «Путь». Контакти Бердяєва і Булгакова були частими і тривалими, продовжувалися навіть після вигнання з батьківщини (в 1922 році), і хоча в еміграційному Парижі дещо охолонули, однак знайомство ніколи не припинялося. Лідія Бердяєва у своїх спогадах «Профессия: жена философа» описує, яким чином сам Бердяєв розумів причини цього охолодження стосунків між давніми приятелями. Вона згадує ситуацію, коли під час товариської вечірньої зустрічі хтось розповідав про лекції Сєргєя Булгакова і Г. П. Фєдотова, на що філософ зреагував так: «У них все так гладко, так взаємно пов’язано, а у мене перерви, катастрофи. Я щоразу більше відчуваю, що мене не розуміють. У них у всіх видно прагнення до єдності, до соборності, а я за своєю суттю індивідуаліст. Окрім того для них чужа парадоксальність мого мислення».
Дружина філософа спостерігає за своїм чоловіком, як за людиною, що «не міститься в жодних рамках – ані релігійних, ані суспільних». Він один із небагатьох «самітників», які йдуть власною дорогою. Ця дорога – нелегка, бо це дорога мученицька. Ця риса у багатьох знайомих філософа викликала упередження. Звісно, Бердяєв умів виказувати неприязнь до тих, хто визнавав його погляди шкідливими. До таких осіб, зокрема, належав Іван Ільїн, чия книга «О сопротивлении злу силой», виданої в 1925 році, викликала справжню бурю серед російської еміграції. Ільїн, полемізуючи із пацифізмом Толстого, виголошував, що проти зла потрібно виставити силу і доводив, що не кожне застосування сили як психічної, так і фізичної, є злом. Він і Бердяєв гостро обмінялися думками. Останній у своїй статті «Кошмар злого добра» порівнює висновки Ільїна зі способом мислення працівника ЧК, однак він не обмежується одним тільки закидом, а далі пише: «Найнеприємнішим у книжці Ільїна є надуживання християнством, православ’ям і Євангелієм. Виправдання смертної кари євангельськими текстами справляє враження блюзнірства. У світосприйнятті Ільїна немає нічого не тільки з православ’я, але взагалі з християнства. Православ’я було витягнуте на показ, з позарелігійною метою, як це часто буває в наші часи» Ільїн не залишився перед Бердяєвим у боргу. Знаменитий підсумок цьому обмінові думками ми знаходимо в праці дослідниці поглядів Ільїна Катажини Красуцької: «І оце отак знайомство з Бердяєвим, яке, видається, було досить-таки близьким, про що можна судити на підставі слів Ільїна, і яке було започатковане в Москві в 1908 році, закінчилося бурхливо й імпульсивно».
Я згадую у цьому місці про випадок Ільїна, оскільки це є характерний приклад, що ілюструє типовий перебіг багато подібних знайомств Бердяєва, які з часом піддавалися випробуванням. Таким чином, в атмосфері палких політичних і філософських дискусій після закінчення Другої світової війни дороги багатьох російських мислителів остаточно розійшлися. Багато своїх знайомств Бердяєв вивірив, часто раптово їх припиняв.
***
А моє «знайомство» з Ніколаєм Бердяєвим триває щонайліпше. Темперамент київського філософа (також і письменницький) тепер мені не перешкоджає як (що ж … необ’єктивному) дослідникові після того, як я побачила місця, де він бував, будинки, в яких мешкав, місця, які його «пам’ятають» і театр (про який він не писав, але ж мав би бувати там! Адже він цінував Августа Стрінберґа).
Імпульсивність Бердяєва, мого (і донині) улюбленого філософа, спричинилася до того, що його думки не осіли «на мілкій воді» схематичних дискусій, вони є свого роду викликом для нас – (творчих) сучасників.
Дослідників прибуває. І вони, напевно, кружлятимуть містом…
Переклала з польської Ореста Єремейко.
Мілка Мальцан, польська письменниця і радіожурналістка. 2013 року захистила в Торунському університеті дисертацію «Мистецтво і криза культури. Вибрані проблеми філософії творчості Ніколая Бердяєва». Авторка книжок: «Rzeczy wydarzone» (2001), «Baronowa Późna Jesień» (2001), "Królowa Rabarbaru» (2004), «Fronasz» (2009). Докладніше див.: http://www.radio.bialystok.pl/fronasz/index.php,
https://myspace.com/milkamalzahn