Викладаючи курси з історії Голокосту студентам-не історикам у Національному технічному університеті «ХПІ» в Харкові, я не маю проблем з вибором текстів та матеріалів, необхідних для навчального процесу. Великою мірою, відсутність проблем пов’язана з тим, що курси пропонуються студентам, які можуть читати/слухати англійською. Для викладача це надає можливість хоча б поверхово ознайомити їх з неосяжним масивом літератури у студіях Голокосту. Схожа ситуація і у виборі відеоматеріалів для викладання – документальних, художніх фільмів. Лише Голівуд створив таку кількість стрічок з історії Голокосту, що їм можна присвячувати окремі курси. Завдяки благодійним фондам, меморіальним та освітнім центрам, науковим установам в західному світі було створено багато документальних фільмів, які розповідають про події Голокосту. На YouTube можна знайти чимало професійних/аматорських відео, автори яких торкаються цієї теми.
Тим не менш, завжди є підсвідоме бажання запропонувати студентам українські матеріали, що, як на мене, виконує подвійну роль. По-перше, дає можливість продемонструвати учасникам курсів інтегрованість вітчизняних науковців у студії Голокосту. По-друге, означити важливість проблематики для нашого суспільства. І з пошуком «вітчизняного продукту» якраз є достатньо проблем. Українська школа дослідження Голокосту є доволі абстрактним явищем і існує силами окремих дослідників та громадських організацій. Серед документального чи художнього кіно, яке підтримується українськими фондами та державою, зокрема через міністерство культури, для теми Голокосту і трагедії мільйонів українських євреїв обмаль місця.
Тим більше позитивних емоцій викликає поява якісного українського контенту, який торкається подій Катастрофи. 27 січня 2021 р. в Рівному було презентовано документальний фільм «Повстання приречених». Організатором заходу і творцем фільму стала громадська організація «Мнемоніка», яка завдяки активній діяльності створила собі ім’я, відоме не лише у власному місті, а і поза ним. Власне, сама організація окреслює поле своєї діяльності як студії меморіальної політики та публічної історії. Цей фільм не був для «Мнемоніки» першим досвідом, і за бажанням на сайті ГО можна знайти інші роботи. Зокрема, фільм «Розстріляне місто» (2016) про долю євреїв у Рівному або анімаційний фільм «Людина з обличчям» (2017), присвячений Якову Сухенку – праведнику народів світу. То яке місце посідає остання робота серед інших медіа-проектів «Мнемоніки»? Чому я вважаю використання цього фільму непоганим вибором для вчителя/викладача у освітньому процесі?
Не маю намірів оцінювати фільм як мистецький продукт, не маючи для цього відповідної кваліфікації. Все викладене далі є лише думкою глядача, щоправда доволі зацікавленого, про що вже було попередньо сказано. Найменше наважусь говорити про акторську трупу, яка була задіяна у ігровій частині фільму. Наскільки мені відомо – це були актори з Києва, яких запросили до участі у проекті. Більшість з них зовсім молоді люди, і лише головного актора, який отримав роль Гецля Шварцмана – лідера повстання та його співбесідника в одній зі сцен, можна зарахувати до людей середнього віку. Жодних сумнівів, гра акторів у кадрі виглядає динамічно та викликає емоції. Та як на мене, у деяких сценах актори трохи перебирають з пафосом декламування тексту та «театральними» паузами.
Фільм «Повстання приречених» (Uprising of the Doomed) – новий фокус для розповіді про події Голокосту в регіоні. Сюжет розгортається навколо повстання у єврейському гетто, створеному у містечку Тучин (Ровенська область на початку війни, після окупації територія Райхскомісаріату Україна) у вересні 1942 р. Головний герой фільму – Гецль Шварцман – голова юденрату, який став керівником повстання. Фільм відкриває історію з фіналу – полонений Шварцман стоїть перед німецьким офіцером. В дусі героїчного епосу він, дивлячись в очі ворогу, зізнається у скоєному, радіє за тисячі врятованих життів та віщує німцям поразку. Спогади доньки Шварцмана про батька, використані у фільмі, зображують його людиною, яка мала авторитет в громаді, дослухалась дружини, дбала про людей. Лише тиск з боку німців змусив його очолити юденрат, але свою посаду він використав для підготовки повстання.
Фільм насичений різними компонентами, які доволі органічно поєднуються між собою. Новий хід для «Мнемоніки» – зйомки справжнього ігрового фільму, який займає майже третину із 18,31 хвилин загального хронометражу. В кількох сценах актори відіграють основну ідею сюжету – перед глядачем з’являються люди, які розуміють відчай свого становища, налаштовані на боротьбу і мають чіткий план дій. Одна із сцен – допит і розстріл Шварцмана, яка починає і закінчує фільм, вже була згадана. Присутні і ті підходи, які вже використовувалися «Мнемонікою» у попередніх роботах, зокрема фрагменти з інтерв’ю. В «Повстанні приречених» ми бачимо Лору Оберлендер, яка була свідком подій, пережила Голокост і нині мешкає у США та її брата Майкла Емметта. Інші спогади належать Надії Янчук, місцевій краєзнавиці та поетці, яка переповідає розповіді своєї матері. Доволі звична історія, коли спогади торкаються передвоєнного життя, люди згадують «золотий вік» і все, що суперечить йому, відкидається. Всі євреї набожні, ходять до синагоги та їдять чолнт – традиційну шабатню їжу. Українці у злагоді живуть зі своїми польськими та єврейськими сусідами – хоча «мусили всі перед кожним уроком вставать і по польські молитися». Втім, цей момент є важливим і для авторів фільму, які підкреслюють багатонаціональний та поліконфесійний склад населення регіону і самого міста – простору, де було місце для православного храму, католицької церкви та синагоги.
Додатковий момент – використання анімації, вже не раз використаний «Мнемонікою», вдало вплітається в загальну розповідь – перед глядачем з’являються зображення тих чи інших моментів з життя гетта. Одночасно з малюнками розповідь ілюструється багатим фотоматеріалом, з колекцій Яд Вашему (Єрусалим, Ізраїль), Меморіального музею Голокосту (Вашингтон, США) та приватної колекції вже згаданої пані Оберлендер. Фото здебільшого стосуються життя передвоєнного Тучина.
Про контекст подій та окремі епізоди повстання в гетто у фільмі говорять професійні історики – члени «Мнемоніки» – професор Максим Гон та Наталя Івчик. Антураж у вигляді архівного приміщення, де серед шухляд розміщено стіл з лампою та стосом архівних документів, прийом, що вже використовувався у таких просвітницьких фільмах, втім виглядає доволі природньо.
Окреслю головні, як на мою думку, меседжі фільму. Повстання в Тучині є до певної міри рідкісною подією – колективним опором жертв Голокосту. На території України Тучин став першим прикладом, хоча створених нацистами гетто автори фільму нараховують більше 400. Цілком слушною здається думка творців фільму щодо порівняння подій у Тучині з виступами у білоруських Клецьку та Несвіжі. Повстання в гетто у цих білоруських містах відбулись у червні-липні 1942 р. і проходили за тим самим сценарієм – ціною надзусиль зібрана зброя, підпал будинків на початку бою. З фільму дізнаємось, що люди у Тучині знали про долю євреїв у Рівному в 1941 р., про інші гетто в регіоні, і були готові ризикувати життям. В одній із сцен Шварцман згадує про вбиту «єврейську інтелігенцію та еліту міста». Всі згадані повстання – Клецьк, Несвіж, Тучин – відбувались протягом найстрашнішого періоду, коли з весни 1942 до зими 1943 рр. загинула значна кількість жертв Голокосту. Саме в цей час зникли чисельні єврейські громади, які сотні років замешкували польські, білоруські, українські землі.
Наступна теза важлива для авторів фільму – багатокультурність простору/регіону, до якого належав Тучин. Разом з тим, спогади матері згаданої пані Янчук говорять про переважно єврейських дітей у школі. На той час, євреї становили більшість населення міста (до 3 тис. осіб). Крім них в Тучині мешкали поляки, українці і німці.
Момент, на якому наголошує фільм – в Тучині неодноразово змінювалась влада. Спочатку окупація польської території Радянським Союзом, пізніше прихід нацистів на приєднані до радянської України території. Дослідник історії Голокосту Саймон Гайсбюллер відзначає, що такі ситуації створювали додатковий хаос і спричиняли ескалацію насильства. Відсутність влади, навіть на короткий період, створювала «вікна можливостей», які місцеве неєврейське населення могло використовувати для антиєврейського насильства. В одній зі сцен фільму герої говорять про погром, який відбувся у містечку і жертвами якого стали євреї. В той же час не згадується українська поліція – місцеві колаборанти.
Данина сучасному офіційному наративу – згадка про двох диктаторів, які почали війну і зруйнували безтурботне міжвоєнне життя міста. Тобто, відповідальність за початок війни покладається рівною мірою на нацистську Німеччину та СРСР. Поза увагою глядача опиняються інші проблеми в міжнародних відносинах тогочасної Європи. Навпаки, всупереч офіційному наративу – згадка в одній з ігрових сцен про радянських партизан, потенційну співпрацю з якими обговорюють герої.
Одне із моїх небагатьох зауважень щодо змісту «Повстання приречених» має власний особистісний вимір. На початку фільму головний герой говорить нацисту, що ті не зможуть «винищити всіх євреїв». За багато років все ніяк не можу це «винищення» поєднати із вбивством людей. Водночас, розумію, що використання/не використання того чи іншого терміну є особистим вибором для кожного дослідника. І мова тут лише про власні уявлення щодо морально-етичних норм. Зовсім нещодавно, під час лекції директора Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолія Подольського дискусія щодо цього вчергове мала місце.
Наприкінці спробую відповісти на початкові питання. Сподіваюсь, що достатньо детальне представлення фільму дозволить відчути, що він є актуальним, доволі якісним, достатньо коректним щодо сучасних академічних знань і підходів. Все це дозволяє мені обрати «Повстання приречених» для власної викладацької роботи. Додатково хотів би аргументувати використання відеоматеріалів як таких. По-перше, хоча тексти традиційно лишаються головним приладдям для викладача історії, тим не менш, проведені мною опитування студентів, які вже завершили той чи інший курс, свідчать, що вони віддають перевагу відеоматеріалам. У випадках, коли студенти надавали розгорнуті пояснення, певний відеоряд згадувався як такий, що більше запам’ятався, викликав сильніші емоції, спонукав до повторного перегляду. «Повстання приречених» я би радив в першу чергу для шкільної аудиторії – старших класів, але так само він придатний для студентів перших курсів. Для старших студентів, зокрема на спецкурсах з історії Голокосту такий фільм надає можливість для його деконструкції, як продукту, виробленому українськими дослідниками/митцями та співставлення його з освітніми фільмами інших країн.
Для самої ж громадської організації «Мнемоніка» фільм «Повстання приречених» доповнив колекцію створених документальних фільмів та анімацій, які організація активно презентує і використовує в освітніх та публічних заходах. Сам фільм став вдалим міксуванням різних, випробуваних раніше, та нових підходів. Досвід зйомок ігрового фільму, нехай поки і у відносно короткому хронометражі, відкриває нові можливості команди.
Невеличка, але достатньо важлива деталь – фільм супроводжується англійськими субтитрами, що уможливлює знайомство з ним більш широкої аудиторії.
Сам фільм завершується цитатою французького інтелектуала Алена Безансона про важливість не лише молитви, але і пам’яті про тих, хто став мучеником. Здається, що це саме те, чого досі не вистачає українському суспільству – інтеграції до офіційного героїчно-страждального моноетнічного наративу історій (і трагедій) інших національностей, які мешкали/мешкають на цих землях.
Артем Харченко, викладач НТУ «ХПІ» (Харків), лектор з історії Голокосту університетської партнерської програми Claims Conference (США).