Я пам’ятаю досить приблизно, де познайомився з Ігорем, гадаю то був кінець 2003 чи початок 2004 року. Напевно, що в Києві, мабуть в Музеї Грушевського, що умостився тоді в кількох кімнатах у теперішньому Українському домі (на Європейській площі), а може в академічному Інституті української археографії (на Трьохсвятительській) так само напевно, що нас познайомив Ярослав Федорук, а Ігор приїхав до Києва з Володимиром Пришляком. Їх усіх єднав Львів, а Ярослава з Ігорем -  учнівство у Ярослава Дашкевича. Львів, Дашкевич, Грушевський, паралельні офіційним наукові заходи щодо подій 1654 р. – теми розмов, ми всі молоді кандидати наук, принаймні на сімнадцять років молодші ніж зараз. Ігор був (тяжко вживати те в минулому часі) дотепним оповідачем особливо, коли йшлося про подорожні пригоди та згадки про часи навчання і перших наукових кроків, оповідав він дуже кумедно, вичікуючи на враження і сам бувало сміявся першим зі своїх численних зауваг та історій. Принаймні, я його саме таким пам’ятатиму.

 Ігор Скочиляс 15 січня 2004 р. Київ

Я бачив його досить часто як з огляду «харківця» на «львівця». Хоча я мешкав поза Харковом, радше прив’язаний до своєї батьківської домівки і тієї, що від Харкова на захід. Простір Ігоря починався далеко не у Львові, а десь там у селі Циганах під Борщевим, окрайцеві Поділля на правому (австрійському) березі Збруча, старі люди там кажуть, що по той бік Збруча – «Росія». Мала Батьківщина була для історика щирим захопленням і великою працею, він навіть комплектував і видавав журнал «Літопис Борщівщини». І річка Збруч – для українців більша ніж річка. Він згадував свій кандидатський іспит у Інституті української археографії у Києві десь у 90-х, коли професор Василь Ульяновський радісно оголосив, слухаючи відповіді та назви тем наукових робіт: «Нарешті, галичани перейшли Збруч!». Питомі вислови про селянські риси життя, батьківську хату чи звичаєві подробиці будили у ньому жваве захоплення й зацікавленість, шерег оповідей з родинних історій та великих паралелей незмінних тривалостей.

Історики окреслюють кордони, мапують простір. Ярослав Дашкевич, учитель низки львівських істориків писав про Великий кордон, про схід та захід, контекст історії України. Досліджуючи релігійну культуру, Ігор Скочиляс тяжів до незвичних пояснень, світу великих зустрічей передусім до Київської церкви не як обмеженого територією півночі України терену, а радше великої церкви з Вільном-Вільнюсом (звідки часті поїздки до Литви), білоруськими єпархіями і з парафіями поза, з великим впливом на православні церкви і зв’язках із Римом. Те усвідомлення незрідка описувалося разом із численними подорожніми враженнями до Литви (як литуанізували його ім’я та прізвище: «Ігорас Скочилясас»), Італії (зі згадками як вивчав італійську мову) чи Німеччини (із насиченим проясненням терміну «конфесіоналізація»). Будучи великим українським патріотом, Ігор як дослідник жив поза кордонами, новітні російські дослідження з історії церкви чи тривала співпраця із польським дослідником доктором Анджеєм Гілем характеризували його великі зацікавлення. Християнська цивілізація була дійсно тим великим полем досліджень поза рамками і територіальними і часовими.

Востаннє бачив його на дискусії у Києво-Могилянській академії на семінарі про освіту та освіченість у середньовічну та ранньомодерну добу у лютому 2020 р. Ігор відстоював тезу про перегляд розуміння «кризи» православної церкви наприкінці XV – XVI cт., що і призвела до Берестейського собору 1596 р., власне, висловлював сумнів щодо кризи як такої. Перегляд постулатів української історії у дискусійній манері був дуже важливим для нього, як те йшлося про «Коліїіщину 1768 р.», коли у вирі гайдамацького руху винищувалося і євреї, і католики, і греко-католики. Ідеалізація й річниці тих подій 2018 р. були для професора Скочиляса справжнім викликом щодо розуміння української історії у її повноті та суперечностях.

«Відкриття архівів» кінця 80-х – 90-х рр. ХХ ст. на сході Європи визначали погляди і пошуки. Публікація рукопису і нові знахідки – безвід’ємний процес для становлення доброго науковця. Увага до джерела була у дослідника історії церкви колосальною. Він приїхав до Харкова дуже тим захоплений, аби скопіювати великі документи візитацій Володимирської єпархії, що опинилися в тогочасній радянській українській столиці у 20-ті роки під егідою централізації архівів. З фотоапаратом у «моринарці» він два дні без перерв у Харківській центральній науковій бібілотеці ім. В. Короленка фотографував ті розлогі документи, а потім приїжджав звіряти ще раз. Знайомство з містом через бібліотеку і архів – це те, що треба встигнути, те що незаперечно. Початки кар’єри – Державний архів Тернопільської області та Львівське відділення Інститут української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського НАНУ. Великий досвід евристики та археографічні навички, ще він любив дарувати книжки, об’ємні і з джерелами латинкою, польською і латиною; запитував щодо мого останнього дослідження (у програмі «Київське християнство», яку він очолював) і я й досі працюю над студією, дізнавався чи будуть там зрізи повсякдення, генеалогічні студії щодо духовенства Білгородської єпархії, доступності інформації. Важливість уточнення і як такого джерела, біографічний нюанс і необхідність покажчика, здається, не покидала його навіть у нашій останній розмові у жовтні.

Про Ігоря Скочиляса як організатора науки та і освіти в Українському католицькому університеті напишуть дуже багато: його щире хвилювання щодо закладу і залучення до викладу багатьох фахівців, конференції та семінари, вболівання за низку навіть побутових моментів для запрошених викладачів (серед них і мене), його квапливі екскурсії і розповіді про грандіозні плани, відчуття його завеликої проректорської зайнятості, серед якої знаходиться і тобі хвилина -  дуже стрімка й чітка. Творення Гуманітарного факультету  -  його великі заслуги як декана і як проректора. А те складно, у поділеному на табори й групи впливу академічному і позаакадемічному Львові. Знаходити компроміси і бути непохитним у переконаннях, мати власну думку та позицію та бути непримиреним щодо академічної недоброчесності – це неймовірність Скочиляса, дуже рідкісна. Можливо, те залежить від аналогій і студій, Ігор нагадував єпископа-місіонера, на якого покладалися як свої, так і навернені, ця впевненість у місії була визначальною для науковця.

Великим проектом, що буде продовжено і уже сьогодні можна сказати вдалим і помітним, є проект «Київське християнство», проект широкий і міжнародний, де дослідження гідні вагомої академічної установи продовжують виходити. Кожна книжка і збірник проходили повз нього, він усім переймався, а ми, широке коло задіяних дослідників, усе шукали дрібку його неймовірної зайнятості з власним поглядом на проблему із заглибленням у власну тему. У його фізичну відсутність важко повірити, важко збагнути. Звістка про його смерть була шоком, гадалося від подолає хворобу, як долав численні труднощі, ковід виявився сильнішим.

Неможливо увібгати простір втрати у кілька речень чи навіть розлогий текст, біль втрати не передається мовними засобами. Царство Небесне, Вічная Пам’ять!

Володимир Маслійчук