На початку червня ми колегами знімали кіно в Новій Каховці, місті гідробудівників, побудованому в 1950-х в нижній течії Дніпра. Одна з наймальовничіших вулиць міста, на якій всі будинки прикрашені вишиванкоподібними орнаментами, має назву Історична. Принаймні, так вона називається на гугл мапі. Ми не одразу здогадалися, що вулиця є перейменованою, і більшість місцевих її знає як вулицю Лєніна. Називаючи її Історичною, ми, фактично, вказували лише на перейменовану історію. Але ця вулиця і всі красиві будинки на ній були побудовані та існували перші п’ять десятиліть під назвою, яка не сильно конфліктувала зі світоглядом мешканців та мешканок Нової Каховки. Конфлікт з’явився пізніше. Нам навіть вдалося порозмовляти про ці дивні трансформації з перехожими. Чоловікові, який зараз пишається своїми українськими націоналістичними поглядами, було ніяково згадувати про свої комуністичні переконання в 1970-ті. “Тоді ми думали, що то був найкращий шлях”. Складалося враження, що спогадування про минуле блокується і знаходиться в небезпеці. Не можна просто взяти і згадати. Всі спогади мають бути оцінені за шкалою панівної зараз в соціумі ідеології. Забування стає більш важливим інструментом, ніж пам’ять. І тому запам’ятовування теперішнього теж перетворюється на якийсь бюрократичний ритуал. Так я зрозумів, що заплутався, як режисер, і мені потрібна допомога, щоби продовжити роботу над фільмом, одним з найважливіших фокусів якого є спогади про 1960-ті. На щастя, через кілька тижнів я натрапив у фейсбуці на оголошення про літню школу ГО Мнемоніка в Рівному. Літня школа з питань політики пам’яті називалася “Як міста (не)пам’ятають”, і я, не вагаючись, відправив заявку на участь.
Перші враження від Рівного - це три білборди від трьох різних політичних сил на центральній площі з закликами зберегти традиції і/або сімейні цінності. Гасло “Зробимо Рівне великим знову!” звучало просто-таки зловісно в світлі подій Другої Світової, про які ми багато розмовляли в літній школі. Пішохідні зони в центрі закладені плиткою принаймні кількох генерацій міської влади, але поверхня лишається однаково проблемною і для відчайдушних скейтбордистів, і для людей похилого віку. Місто видавалося досить складним і не дуже привітним. Пізно ввечері я завітав у грузинський ресторан скуштувати рівненських хачапурі, але офіціант повідомив, що можна замовити абсолютно все, крім страв з сиром, бо сир в грузинському ресторані закінчився. Ми обмінялися жартами з офіціантом, і з цього сиру почалося моє вдивляння в полікультурність і поліпроблемність Рівного.
Наступні п’ять днів навчання у літній школі займали майже весь мій час і всю мою увагу, з дев’ятої ранку до майже дев’ятої вечора, тому, коли я знову, наприкінці курсу, зміг походити по Рівному наодинці зі своїми думками, то просто фізично відчував, наскільки змінилася і вдосконалилася моя оптика спостережень за містом. В перший день, на лекції і практичному занятті Алли Петренко-Лисак, ми розібралися, що містам притаманні різні типи пам’яті, які можуть проявлятися, функціонувати і взаємодіяти між собою дуже по-різному. Також не всі типи пам’яті є однаково довготривалими. І комеморації в міському просторі можуть бути як офіційними, так і низовими (тополатрія!). З такими базовими знаннями, ми в ігровій формі тренувалися зчитувати пам’ять в місті і відстежувати можливі маніпуляції. Також, на прикладі ідей соціолога Паскаля Гілена, ми роздивилися, як в міському просторі можуть еволюціонувати політичні та культурні практики і як місто може ставати динамічним спільним простором прийняття різних наративів (“спільне місто”). Більш конкретні приклади і проблеми комеморацій були висвітлені на лекції Тетяни Водотики про віддзеркалення індустріальної спадщини та діяльності філантропів у міських топонімах і на лекціях Георгія Касьянова про особливості декомунізації в Україні і про конфлікт довкола проектів меморіалу в Бабиному Яру. На лекціях Максима Гона і Петра Долганова ми детально проговорювали проблеми комеморації Голокосту. Викривлення пам’яті про трагічні події і замовчування страшної травми не сприяє осмисленню минулого. Історичні наративи використовуються здебільшого для героїзації і віктимізації учасників та учасниць трагічних подій. Лектори з ГО Мнемоніка познайомили учасників та учасниць літньої школи з альтернативними видами комеморації минулого, такими як камені спотикання та історії Праведників народів світу. Взагалі, на всіх лекціях і практичних заняттях ми постійно зверталися до конкретних прикладів у міському просторі Рівного та околицях і застосовували набуті знання для аналізу місць пам’яті та комеморативних практик. Разом з Наталією Івчик і Максимом Гоном ми дискутували про конфліктні методи меморіалізації минулого в музеях і в міському просторі, і також про важливість фіксації спогадів про повсякдення. Для мене, постійне підкріплення теорії безпосереднім досвідом працювало якнайкраще, і я би був не проти ще походити місцями пам’яті в Рівному. Зрештою, в останній день лекції були присвячені геноциду ромів і сінті під час Другої Світової і труднощам збору інформації і документів про цей геноцид (лектор Михайло Тяглий) і досвіду роботи з усною пам’яттю в рамках проектів меморіального музею Територія Терору у Львові (лектор Андрій Усач).
До рідного Маріуполя я повернувся з купою книжок, подарованих літньою школою, і купою ідей, як працювати зі спогадами героїв та героїнь в кінематографі. Але крім цього, я раптом замислився про те, чи моє місто добре пам’ятає своє минуле. Наприклад, перед літньою школою я лише міркував про очевидні маніпуляції в комеморації подій останніх років в Маріуполі, але не замислювався про історії попередніх поколінь. Під час літньої школи я дізнався, що в Маріуполі, як і в Рівному, восени 1941 року теж відбувалися розстріли євреїв. Загинуло приблизно 8000 людей. Історія Голокосту в Маріуполі дуже нагадує те, що відбувалося в Рівному. Також, зі статті історика Вадима Джуваги, яку я знайшов в інтернеті, я дізнався, що 16 маріупольців визнані Праведниками народів світу. В цьому сенсі, літня школа допомогла мені не лише зі знаннями для роботи з пам’ятю в кіно, але також актуалізувала для мене минуле мого міста, яке для мене було забутим.
Сашко Протяг, кінорежисер, голова ГО Фріфілмерз (Маріуполь)