«Які суспільні місії істориків?», – навмисно сформулюю питання в множині. В часи світового карантину, коли вже навіть інтровертам ніяково, опиняєшся сам-на-сам перед дзеркалами теорії. Слушний час поставити старі питання і дати на них нові відповіді, які незабаром застаріють – на відміну від питань. Для відповіді ж на своє питання про «місії істориків» пропоную почати з простішого питання: «Хто такий історик?».

1. Історичне знання – знання історика

Для самого «цеху істориків», та й загалом для представників соціогуманітарних наук, історик – це фахівець, який захистив дисертацію з історичних наук і має публікації в наукових виданнях (наразі забудемо про науковометричні бази). А для обивателя «історик» – нерідко це взагалі той, хто говорить і пише про історію. Тому варто взяти слово «історик» у лапки, бо такий «історик» – не завжди науковець, ба навіть не тільки шкільний вчитель історії, а й журналіст і публіцист, а також і псевдонауковець – представник «фольк-гісторі», тай іноді такий псевдонауковець – це фаховий історик із захищеною дисертацією, який у своїх публікаціях суперечить академічним вимогам і загубив логічні береги. Про всяк випадок завважу, що не вкладаю у слово «обиватель» жодного образливого змісту: всі ми в чомусь фахівці, а багато в чомусь – «обивателі».

Звідси зрозуміло, що історик (чи «історик») – і для «цеху», і для загалу – носій історичного знання, його творець та поширювач. «Місії істориків» похідні від суспільних потреб в історичному знанні. Саме ці потреби й приводять якесь число дівчат і хлопців у велику палітурку – паперові брами Кліо.

Як відомі історики виступають в інформаційному просторі?

Відкрита лекція Володимира Склокіна «Історики як публічні інтелектуали» (2014)

Відмінність між «цехом» та посполитими наявна не тільки в розумінні «історика», а й у сприйнятті історичного знання. Для науковців історичне знання – рухливе, щось таке, що постійне поповнюється та переглядається. Для обивателя історичне знання – має бути загалом постійним. Тут можливі два варіянти: для одних громадян – подібні перегляди означають «переписування історії», тобто відмову від істинних або звичних позицій; для інших – повернення «історичної правди».

Для обидвох категорій обивателів історичне знання принципово не відрізняється від шкільного курсу фізики: основні закони (для історії – «погляди») вже відомі. Бо ж у фізичній науці нові великі пошуки – на обивательський погляд – не стосуються повсякденного досвіду, оскільки належать до досліджень у царинах квантової механіки й астрофізики. Де ми, а де ті кварки з екзопланетами! Звісно, насправді – стосуються.

Гуманітарії – не тільки історики – розуміють, що історичне знання – стрижневе для культури, яка й розгортається в часовому вимірі – існує в історії. Без історичного пізнання неможливе ані розуміння духовної культури, ані існування колективної ідентичности, ані перманентне конструювання великих соціяльних спільнот, ширших за колективи в кількадесят людей із безпосередніми контактами. Укорінення соціогуманітарного знання в духовній культурі й відрізняє його від знання природничо-технічного, творці якого беруть у дужки культурні та політичні чинники.

Дослідження науковців вже працюють на виконання суспільної потреби в історичному знанні, навіть якщо широкій авдиторії невідомі їхні досягнення. Якщо говоримо про відносини між знанням для «цеху» і для загалу, то проблема історичного знання, як і всілякого іншого знання, – полягає в його багаторівневому існуванні. Адже наукове знання може бути й академічним, і популярним, а відносини між цими рівнями у соціогуманітарних науках доволі складні. Про це мені йтиметься далі.

2. Гносеологічні «розриви»: археологічний кейс

Почну здалека – з питання академічного статусу археології та відповіді на це питання покійного Льва Клєйна – легенди радянської та російської археології й ученого-енциклопедиста. Для багатьох вітчизняних археологів та для суспільства археологія – це, як жартують самі археологи, «історія з лопатою». Звідси археолог – той самий історик, але який працює зі старожитніми артефактами. А це робить його для загалу «об’єктивним», на відміну від назавжди «суб’єктивного» – «класичного» історика з його стосами розмаїтих текстів і мінливими текстами самого історика.

Науковці ж розуміють, що шлях од археологічної знахідки до історичного тексту – доволі тривалий та складний. А методи археології – і польової (з її розвідками та розкопками), і камеральної (з її лабораторними дослідженнями) – надто специфічні, дуже відрізняються від «класичної» історичної науки з її «тонкими» аналізами письмових джерел та «великими» концептуальними побудовами.

Звідси Клєйн запропонував тезу про «розриви» знання. Додам од себе: академічного знання. Причому археологія, за Клєйном, на відміну від історії та етнографії, долає «подвійний розрив». Що це означає?

Якщо між текстом джерела і текстом історика – один «розрив», який зв’язується дослідницьким аналізом тексту й контексту, то між археологічною знахідкою та історичним текстом – аж два «розриви».

Перший «розрив» – між артефактом (або органічними рештками, або лабораторними даними) і текстом про цей артефакт. За Клєйном: розрив ув об’єктивації, тобто між речовою й текстуальною формами існування інформації.

Другий «розрив» – між текстом про артефакт та матеріяльну культуру і текстом про стародавнє суспільство або духовну культуру. За Клєйном: розрив у традиції, себто між епохами та культурами (Лев Клейн. Археологические источники. Ленинград, 1978. С. 61).

Додам своє пояснення: опис археологічної культури – ще не реконструкція давнього або середньовічного суспільства, а тільки підготовка до цієї реконструкції. «Розрив у традиції» потребує свого непростого подолання!

Буду більш послідовним, ніж Клєйн. Він не протиставляв «археологічний текст» та «історичний текст», оскільки писав загалом про «дослідника» минувшини, а не конкретно про археолога чи/та історика. А я протиставлю: археолог та історик – це дві різні позиції щодо історичного знання. Навіть якщо дві позиції одного дослідника.

Лєв Клєйн (1927–2019).

Джерело: «Бумага»

Для Клєйна, його учнів та прибічників: археологія – це не «історія з лопатою», а одна з допоміжних історичних дисциплін. Специфіка археології визначається цим «розривом в об’єктивації», долання якого вимагає освоєння науковцем методів археологічного пізнання. Тому Клєйн обстоював «ешелоновану археологію» – багатоступеневе археологічне дослідження.

Як ішлося вище, археологами та істориками можуть виступати одні й ті ж самі люди, тай у вітчизняній академії саме археологи найчастіше є істориками давньої та середньовічної України. Синтетичні – історичні – праці таких істориків-археологів варто називати «історико-археологічними дослідженнями». Однак більшість археологів – не історики, позаяк обмежуються доланням «розриву в об’єктивації», не переходячи до зв’язування «розриву в традиції». Для «чистих» археологів завжди буде багато роботи і ще більше перспектив на наукові пошуки.

Наскільки позиція Клєйна поширена? Пропоную кожному самому відповісти на це питання. Для цього варто зайти до ближчого краєзнавчого (чи історичного) музею. В яку експозиційну залу Ви потрапите? В залу «Археології краю» чи «Давньої та середньовічної історії краю»? Якщо «Археології» – значить для експозиціонерів археологія – «історія з лопатою», а не допоміжна історична дисципліна. Звісно, картати їх за це не варто: інтелектуальна традиція – то інтелектуальна традиція.

Визначені два гносеологічні «розриви» – ідеальні типи. Наведу приклад, з яким стикався чи не кожен дослідник модерної історії: існують мемуари, автори яких проаналізували сучасні події та процеси ґрунтовніше, ніж пізніші історики у своїх монографіях. Тож мемуарист здолав «розрив у традиції» між джерелом і дослідженням, дещо вийшовши за межі свого жанру, а деякі історики – не впоралися із цим «розривом», який вони мусили подолати. Можливо, історикам не вдалося виконати свою справу через ідеологічні догми та панівні наративи, проте це – не виправдання.

Завершуючи міркування про «розриви» гуманітарного знання, завважу, що цими «розривами» гносеологічні справи не обмежуються. Варто говорити про ступені пізнання між різними рівнями конкретизації й абстрагування, між фактами та наративами. Але це «тонкі» моменти «прикладної» гносеології, які потребують окремого розгляду. Наразі обмежуся загальними питаннями.

3. Третій «розрив»: на шляху до публіки

Як співвідноситься академічне та популярне знання? Причому «популярне» не тотожне «освітньому», тобто всім цим підручникам, урокам та «парам», оскільки в інформаційному просторі історик не може звертатися до своїх читачів-слухачів згори донизу, як викладач – до своїх учнів.

Фахові історики нерідко ладні кидати списи в епатажних авторів-популяризаторів, на кшталт Рути Ванагайте у Литві та Євґєнія Понасєнкова в Росії. Історики кажуть: вони не відкрили Америку, а скандалізували вже відоме та презентували себе першовідкривачами. Про першовідкривачів не коментуватиму, позаяк не знаю, а про інше – скажу нижче. Тай про всяк випадок додам, що новий наратив, хай і без нових фактів, уже є ознакою новизни публікації.

«Кому все це відоме?», – запитаю я в критиків епатажних популяризаторів. Наразі пропоную абстрагуватися від деталей і сконцентруватися на базових речах. Бо мені йдеться про відоме «цеху» та невідоме загалу.

Отже, для нашої теми важливо те, що є історичне знання, яке суспільство вважає за важливе або яке може стати важливим. Це знання стосується національних мітологій, їхнього творення–заперечення–перетворення, національних травм та злочинів проти людяности. Наприклад, для литовців таким знання є «неприємні» факти про співучасть у Голокості та використання єврейського майна сусідами-литовцями.

Звернуся до справи Рути Ванагайте, позаяк про Євґєнія Понасєнкова і його «Першу наукову історію Війни 1812 року» – куди подітися від самореклами? – вже писав для HISTORIANS.IN.UA в розлогому – аж на першу і другу частину – есеї.

Рута Ванагайте та її книга «Свої» («Mūsiškiai»).

Джерело: «Sensum»

Чому ж сумлінні фахові дослідники литовської історії не ознайомили суспільство з результатами своїх досліджень? Бачу дві причини. По-перше, «світ науковців» (не тільки істориків) є відносно замкненим, і для кожного науковця важливі оцінки колеґ. Тож публічних інтелектуалів-гуманітаріїв не може бути багато.

По-друге, інформаційний простір працює за медійними законами. Тому галасливі заяві Ванагайте (як й епатажні виступи Понасєнкова) суспільство почує, а типового академічного науковця зі «спокійним» викладом своїх досліджень – ні. Зрештою, можна поводитися по-різному: історичне знання не конче має дотримуватися академічної форми викладу. Аби не було фальсифікацій та мітологізацій!

Існують поодинокі позитивні приклади «спокійних» й академічних науковців, які працюють з публікою. Але ці приклади стосуються радше соціяльних, ніж гуманітарних наук. Тож не обмежуся гуманітаріями у «вузькому» розумінні. Наведу кілька близьких до моїх інтересів прикладів публічно ангажованих науковців.

Взірцевим публічним інтелектуалом є Ярослав Грицак – найвідоміший український історик, який виступає «соціологічним публіцистом» (за виразом соціолога Данила Судина). Якщо правильно його розумію, то в Україні забагато історії. Я би сказав: забагато істерик за історією. Україні ж, як наголошує Грицак, потрібна модернізація з переосмислення суспільних цінностей. Тому на часі соціологічна, а не історична публіцистика.

Гостем різних популярних медійних ресурсів є соціолог – із філософською та психологічною підготовкою – Євген Головаха. Він фахово оцінює сучасні тенденції українського суспільства і висловлює свій аналіз ситуації популярною мовою.

Наразі зростає авдиторія філософа Андрія Баумейстера. Він аналізує сучасне суспільство з дещо екзотичної для сьогодення позиції християнського консерватора і захоплює своїх читачів та слухачів широтою наукових інтересів.

Інший приклад публічного інтелектуала, який може бути корисним для українських науковців: російська афористична й оптимістична політологиня Єкатєріна Шульман. Її Ютуб-канал має більше 200 тисяч підписників, що є добрим результатом для не журналіста і не селебріті. Шульман регулярно висловлюється на «актуальні» теми – і взагалі про сучасність, і конкретно про запаморочливе сьогодення. А на її каналі є відео на різноманітну тематику – і футурологічні лекції, у дусі Юваля Ноаха Гарарі, і міркування про англійську літературу, і навіть вихваляння пострадянського другого хліба – рідної нашої гречки.

Сергій Плохій і його монографія «Chernobyl. History of a Tragedy».

Джерело: «Publishing Perspectives»

Якщо звернутися до популярних авторів-істориків, то на першому місці – безперечно Сергій Плохій. Напевно, не помилюся, якщо скажу: його книжки долають аж два «розриви» – між джерельною інформацією та історичним знанням і між історичним знанням та широкою читацькою авдиторію. Головний секрет успіху Плохія: він береться за «великі», актуальні для суспільства теми. Відзначу, що для українського суспільства історія козацтва – не менш актуальне питання, ніж Чорнобильська катастрофа та розпад СРСР. Бо ж козацтво – хрестоматійна сторінка української історії та предмет національної гордости. Інший Плохієвий секрет – по-детективному закручений сюжет. А плідність цього історика не перестає нас дивувати!

На завершення нагадаю про головного публічного інтелектуала нашого часу – ізраїльтянина Юваля Ноаха Гарарі, який – так само, як і Ярослав Грицак, – є істориком за фахом і покликанням, соціологічним публіцистом за фактом і книжками. Від кого, як не від Гарарі, ми отримуємо в одній палітурці й синтез історії людства, й аналіз сьогоднішніх тенденцій, і прогнози на майбутні десятиліття?

Резюмую: для публічних істориків – знайдуться вільні місця! Є тематичні сайти чи сторінки на різних сайтах, є історики, які регулярно на них публікуються. Кожен мій читач – може назвати кілька сайтів та кількох улюблених істориків-блоґерів. Зрештою, є Український інститут національної пам’яти, який мав би зосередитися на популяризаторських проєктах. Але більшість місць вакантні. Хто береться за цю справу й досягає успіху – ті мої героїні та герої!

Висновок: варто говорити про третій гносеологічний «розрив» – між академічним і популярним знанням: розрив ув авдиторії. Певен: цей розрив має гносеологічний складник. І на завершення пункту процитую Олену Бетлій з її інтерв’ю Володимирові Маслійчуку для HISTORIANS.IN.UA:

«Скільки істориків знають, як знімати документальне кіно, як робити привабливий відеоконтент, як організовувати музейні виставки. Це означає, що сучасна історична наука в Україні є репродукцією моделі початку століття: читаємо архіви, переказуємо все в своєму наративі. А світ тим часом змінився до невпізнаваності. І історик з навичками, зосередженими виключно на вмінні читати і писати, просто не спроможний застосувати свої знання в форматі сучасного світу. Відтак за нього це роблять інші. Це, знову ж таки, не означає, що не треба вміти читати та писати. З цим ніхто не сперечається, бо це основа всього, але цього мало. З огляду ж на те, що вивчаючи минуле, фаховий історик занурюється в усі площини життя, то він просто зобов’язаний знати хоча б основи інших наук. Не можна говорити про економічний розвиток в минулому, не маючи поняття про економіку та її методи аналізу. Саме тому я вважаю, що при правильному поєднанні знання і навичків історична наука б мала бути передовою».

4. Третій «розрив»: шляхи до публіки

Яким може бути історичне знання на публічному рівні? Інакше кажучи, якими шляхами можна подолати «розрив» між академічним та популярним знанням?

Перший шлях – освіта: здійснюється підручниками, навчальними посібниками, навчальними заняттями тощо. Із цим зрозуміло: більшість істориків – педагоги. Цей рівень доволі близький до академічного, позаяк зміст навчального курсу з історичних наук – фактично, конспекти і наративи з академічних досліджень. Ба більше, історичні наративи стають очевидними саме на прикладі підручників та навчальних курсів.

Другий шлях – публічна історія, який полягає в максимальному вдоступненні академічного знання. Сьогодні публічною історією – як наголошує у своїй статті Єгор Брайлян – називають чи не всі форми присутности «серйозного» історичного знання на медійних ресурсах. В Українському католицькому університеті вже кілька років діє маґістерська програма «Публічна історія». Взагалі, сучасні медії пропонують багато шляхів популяризації історичного знання. Відзначу один із найбільш придатних для інформаційного суспільства – створення інтерактивних мап.

Презентація оновленого веб-сайту проєкту «Інтерактивний Львів» (2018)

Львівський Центр міської історії Центрально-Східної Европи кілька років тому ініціював проєкт «Інтерактивний Львів», а нещодавно – запустив аналогічний «Київ інтерактивний». Раджу всім пройтися за гіперпосиланнями й увіч побачити інтерактивні історичні мапи головних українських міст, в яких історичне знання поєднується з IT-формами.

Третій шлях – музейний. Сьогоденна доба з її інтересом і до історико-культурної спадщини, і до новочасних способів її презентації відзначається «музейним бумом». У великих містах з’являються великі музеї – музеї сучасного мистецтва або наративні музеї, які варто назвати великими музеями однієї історії, на кшталт Музею Варшавського повстання та Музею історії євреїв «Полін» у столиці Польщі та Музею Боріса Єльцина в Єкатеринбурзі. Тепер трохи про музеї.

5. «Музейний бум»: як пізнати історію–технологію–мистецтво?

З чого варто розпочати розмову про сучасні музеї? Взірцевою стала історія з містом Більбао – столицею іспанської Країни Басків. Цей промисловий центр у наш постіндустріяльний час хилився до занепаду, коли відважний мер Іньякі Аскуна виділив гроші на будівництво Музею Ґуґґенгайма в Більбао, який став філією Музею сучасного мистецтва Соломона Ґуґґенгайма в Нью-Йорку. Так од 1997 року розпочалося нове життя баскської столиці – туристичної перлини Іспанії.

На сьогодні музеї вважають за чинники інноваційного розвитку міст і територій, які приваблюють туристів та створюють позитивний імідж. Чим Більбао не приклад для наслідування «старим» індустріяльним центрам? Даєш музей сучасного мистецтва в харківському Держпромі!

Публічна лекція Людмили Гордон «Музейний бум ХХІ століття: культурна еволюція чи данина моді?», прочитана в рамках організованих Центром міської історії Центрально-Східної Европи «Єврейських днів у Ратуші» 2017 року на тему (Не)Показане минуле у музеях Східної Європи

Музей – найцікавіший феномен модерної культури, позаяк являє собою відносно герметичний простір, в якому відбувається зустріч відвідувача з історичним знанням, технологіями та мистецтвами в усіх їхніх вимірах. Загадані «технології та мистецтва» виявляються як в експонатах, так і в архітектурних та художніх рішеннях самого музею – його будівлі та експозиційних залах. Бо новочасні музеї – це шедеври постмодерністської архітектури (подивіться-но на будівлі згаданих Музею Ґуґґенгайма і Музею «Полін»!) з феєрично оформленими залами.

Історичному (краєзнавчому) музею притаманний парадокс: з погляду експозиціонера – музейна експозиція вибудована за історичними наративами та проілюстрована експонатами, а з погляду відвідувача – музейні експонати розповідають історичні наративи. Адже історичний музей має справу з двома рівнями інформації історичних наративів та музейних експонатів.

Звідси інший музейний парадокс: наочні експонати та уявні наративи є взаємозалежними та начебто оспорюють верховенство один в одного. Для чого ми приходимо в музеї – заради історій чи речей? Заради всього!

Отже, музей для відвідувача – простір активного пізнання наративів і артефактів, історії й технології та мистецтва. У цій грі активного пізнання відвідувач і долає «розрив» між академічним та публічним знанням, між технологією та повсякденністю, між мистецтвом та самим собою. Тут варто поставити три крапки, аби коли-небудь знову звернутися до музеологічної проблематики.

Висновки

Підбиваючи підсумки, визначу «місії» істориків: 1. для всіх – здійснення досліджень; 2. для педагогів – поширення історичної освіти; 3. не для всіх – інші напрями популяризації історичного знання, зокрема – публічна історія.

Особливо відзначу власне поле – музейну справу, а також новітні інтерактивні проєкти. І погоджуся з Оленою Бетлій, що сучасні історики навряд чи зможуть залишатися типовими «кабінетними» вченими та уникнути залучення до публічної історії. Попри те, що «кабінетність» залишається затамованою мрією багатьох істориків.

Моя позиція: публічний інтелектуал – шлях геть не для всіх, і не конче цей шлях має стосуватися популяризації саме історичного знання. Наведені мною приклади показують, що для публіки на сьогодні актуальнішим є соціяльне, ніж гуманітарне знання, позаяк соціяльне знання – рівнозначне для всіх і пояснює наше сьогодення. До того ж соціяльне знання не стає джерелом суспільних істерик, на відміну від історичного знання. Але певен, що історичне знання теж може бути публічно затребуваним і має бути присутнім в інформаційному просторі. Та який історик не вважатиме, що суспільству потрібне історичне знання!

Наголошу: популяризація історичного знання, а не пропаганда «правильної» історії, можлива тільки в демократичній державі. Переконаний, що тільки у «відкритому суспільстві» з його соціяльною конкуренцією та культурною багатоманітністю, з його – нема де правди подіти – політичним популізмом та соціяльню нерівністю – можливі й бажані як фахові історики, так і публічні інтелектуали – з «цеху» істориків чи ні. Тож хай Сергій Плохій з монографією «Чорнобиль» і Крейґ Мейзін із телесеріялом «Чорнобиль» залишаються на одній полиці медійного простору. Аби в кожного був свій вибір і свій шлях!

Крейґ Мейзін зі статуеткою «Еммі» 2019 року за серіял «Чорнобиль».

Джерело: «Hollywoodreporter»

Насамкінець: чому постійно говорю про «місії», а не про «справи»? Історик ж бо – масова професія! Річ у тім, що я певен: наука – це покликання, піднесено кажучи – місія. Без віри у свою місію (чи свої місії) важко бути науковцем, який живе своїми дослідженнями і переконаний в їхньому не тільки академічному, а й суспільному значенні.

Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел

Михайло Гаухман – історик, кандидат історичних наук