Появою чергового псевдонаукового історичного писання сьогодні вже нікого істотно не здивуєш. Навіть здобувачі наукових ступенів змагаються в тому, хто сягне глибшого дна, описуючи, скажімо, як по Київській Русі розсилалися посібники для самонавчання гри на гуслях, або розповідаючи про густу мережу трипільських шкіл, успадкованих від неандертальців.

 На щастя, любителі таких глибоких занурень усе ж більше концентруються не в «чистій» історії, а на історичних маргінесах інших наук: історії педагогіки, юриспруденції, фізичної культури тощо. На біду, вони надзвичайно плодовиті й часто представлені у публічному просторі. До таких «дослідників» додаються й ті, хто позиціонує себе не вченим, а любителем старовини, журналістом, істориком за освітою, краєзнавцем, експертом у певній сфері, популяризатором науки. Матеріали на історичну тематику друкують більшість ЗМІ, вони з’являються у блогах, відповідних сторінках на Фейсбук. Краплинка до краплинки – і ціле море. Таким чином, діяльність фахових українських історичних науково-популярних і просвітницьких ресурсів не формує якихось загальних мейнстримів.

 Ці моменти загальновідомі. Так само, як і не новою є теза, що науковцям варто навчитися писати просто і цікаво. Інакше, для читача барвиста маячня всіляких «бебиків» завжди буде бажанішою за сухі тексти фахівців. Звісно, що слід розділяти наукову й популярну історію. Вони адресовані для різних аудиторій. Талановитий науковець не завжди буде хорошим популяризатором і навпаки. Але що робити, коли популяризація заступає собою науку? Або ж коли популяризатор транслюючи якусь наукову ідею геть її спотворює?

Тут я хочу поглянути на конкретний випадок – статтю Романа Коржика «”Древньоруська ліга сміху”. Витівки, іронія та чорний гумор середньовічних українців», що першопочатково була опублікована на сайті poltavske.tv. Вочевидь, за задумом Автора, вже сама назва повинна відповідати очікуванням широкої аудиторії – апеляція до відомого гумористичного шоу, котре на одному з найпопулярніших телеканалів через простий (часто примітивний) гумор пояснює складні речі.

Ця стаття найперше привернула мою увагу своєю далеко не банальною тематикою. Погодьтесь, досліджень сміхової культури Київської Русі не надто багато. Класичним вважається дослідження авторства Дмитра Ліхачова «Сміх в Давній Русі»¹. Найновішою (відомою мені) вітчизняною розвідкою є стаття Володимира Рички «Над чим сміялися в Київській Русі» (опублікована в «Українському історичному журналі» у 2014 р.)². Співставлення текстів Романа Коржика й Володимира Рички змусило мене вдатися до написання даного тексту. Сама по собі ситуація доволі цікава. Оригінальний текст доктора історичних наук, головного наукового співробітника відділу історії Середніх віків та Раннього Нового часу Інституту історії України НАН України Володимира Рички для широкого загалу взявся популяризувати Роман Коржик – історик за освітою, журналіст «Полтавського Громадського телебачення», редактор Інтернет-порталу «Артефакт», котрий позиціонується як медіа-ресурс та комунікаційна платформа для розвитку публічної історії, літератури, культури, мистецтва й урбаністики. На перший погляд, ідеальне поєднання науки та популяризації. Утім, тільки на перший³.

 Популяризація і(як) плагіат

Текст Романа Коржика повністю ґрунтується на статті Володимира Рички. У своїй основі він є механічним відтворенням роботи київського історика, з дослівним копіюванням цитат, висловів, цілих абзаців. На жаль, без жодної згадки про першоджерело, а з вказівкою про авторство Коржика. Складається враження, що ми маємо справу з авторським матеріалом. На позір, саме журналіст «Громадського» проаналізував різні джерела, познаходив цікаві цитати, подав їхню інтерпретацію. Окрім ганебності самого факту плагіату ситуація «пікантна» тим, що тут популяризатор капіталізує результати праці науковця. Він отримує грошовий капітал за публікацію, а також нематеріальний капітал – авторство такого оригінального тексту з хвацькою подачею. Адже аудиторія «Громадського» відтепер знає популяризатора як знавця історії Київської Русі і нічого не знає про Володимира Ричку та його доробок. Додам, що факт публікації плагіату є плямою для будь-якого ресурсу. При цьому даний сайт містить позначку про застереження власних авторських прав, але порушує чужі. Зауважу, що доки я викладав ці свої міркування «на папері», на сайті «Артефакт» з’явилася републікація аналізованого тексту з просто вбивчою передмовою-посиланням: «Середньовічні українці осміювали новгородців та печенігів зухвалими витівками, насміхалися з плотських утіх та ображали своїх супротивників на полі бою, кепкуючи з їхніх… розмірів, пише засновник журналу “Артефакт” Роман Коржик на Poltavske.TV.». Автором републікації значиться такий собі romankorzhyk, котрий у третій особі згадує про Романа Коржика, як автора «оригінального» тексту і знову ні пари з уст про Володимира Ричку. Виходить, що "Артефакт" опублікував контрафакт…

 Популяризація і «планка»

Популярна стаття привертає увагу своїм стилем. Один мій колега назвав його «хіпстерська псевдоісторія». Він полягає у використанні специфічного жаргону та примітивного гумору: «тролінг», «відповідати за базар», «ржали не тільки коні». Іронія у тому, що оригінальна стаття написана досить легко. Володимир Ричка не використовує якоїсь специфічної термінології, його текст не обтяжений надмірним теоретизуванням і доступний й не для науковців. На жаль, популяризатор не вірить в інтелектуальну спроможність своїх читачів. Тож науковий текст переповідає у максимально «народних» категоріях. Особисто у мене його текст асоціюється із шансоном, що допіру грав у полтавських маршрутках, або ж із жартами «95-го кварталу». Порівняймо:

Володимир Ричка:
Розлючені новгородці на ранок переправились через Дніпро, відштовхнули човни від берега й загнали Святополка з дружиною на вкрите кригою озеро. Коли ж лід не витримав такої кількості людей і провалився, Ярослав переміг Святополка.
Роман Коржик:
Новгородські воїни не стали терпіти образ і поставили Ярославу ультиматум: ми йдемо у бій, переправляємося через ріку та порубаємо прихильників Святополка. Так і сталося. Війська Окаяного напилися та проспали нічну атаку прихильників Ярослава, почали опиратися, відступали до замерзлого озера і провалилися під книгу (так в статті – «книгу» – І.С.). Тролінг та висміювання чужинців закінчилися повним фіаско. Висновок один: не глузуй з новгородців, попиваючи алкоголь у себе в таборі.

Володимир Ричка:
Наступного ранку, «приступиша ту обои выпустиша Печенeзи мужь свои бe бо превеликъ зeло и страшенъ и выступи мужь Володимерь и оузрe и Печенeзинъ и посмeяся» бe бо середнии тeлом». Незважаючи на свою непоказну зовнішність, переяславський хлопець здолав печенізького здорованя: «Оудави Печенeзина в руку до смерти и оудари имь о землю и кликнуша и Печенeзи побeгоша и Русь погнаша по них сeкуще и прогнаша я».
Роман Коржик:
Володимир погодився на таку авантюру та послав битися одного худенького хлопчика. Печеніги думали, що князь просто здурів, перед ними не богатир, а слабак. Однак цей худий, мов тріска юнак, переміг печенізького велета. Дорогою назад до Києва ржали не тільки коні.

Володимир Ричка:
Це послання неабияк розсердило Святослава, і він, «охоплений варварським шаленством та божевіллям», послав таку відповідь: […] ми самі напнемо незабаром свої намети біля воріт Візантія і зведемо навколо міста міцні заслони […] Даремно він через нерозуміння своє вважає росів за випещених баб…»
Роман Коржик:
Ці слова чіпляють Святослава за живе і він обіцяє, що київські війська оточать Константинополь і що дарма Іоанн вважає киян за «випещених баб». За слова треба відповідати. Кожному з нас відома фраза «ти відповіси за базар». Не відповісти означає показати себе балакуном, який тільки й може, що язиком молоти.

Володимир Ричка:
Миряни потішалися над ченцями, а «антифеміністські» налаштоване духівництво іронізувало над жінками: «У бабы волос долог, да ум короток»; «Ум женский нетверд аки храм непокровен; мудрость женская, аки оплот; до прелестного глаголения, и до сладкого увещания тверда есть. Немощнейшии суть разумы женстии; в нечувственных ничтоже могущи умное постигнути». Середньовічні книжники-християни вважали жіночу природу недосконалою.
Роман Коржик:
Життя священика-християнина - непросте, бо ж треба постійно боротися з бажаннями плоті, які часто мають сексуальний характер. Тож аби не піддаватися постійній спокусі, служителі віри писали про жінок різну маячню, висміювали їх у текстах і прововідях, а вже коли було зовсім невмоготу - сміялися із самих себе, що не можуть ніяк побороти гріховний потяг до іншої статі: «Ум женский нетверд аки храм непокровен; мудрость женская, аки оплот; Немощнейшии суть разумы женстии; в нечувственных ничтоже могущи умное постигнути; У бабы волос долог, да ум короток», - писали ченці-книжники про жінок.

Володимир Ричка:
Більш результативним був спосіб, що його застосував якось у Печерському монастирі преподобний Мойсей. Коли до нього прийшов чернець, котрий «борим бывъ на блуд», той, «имeа жезлъ в руцe своей […] симъ удари его в лоно, и абіе омертвeша уды его, и оттоле не бысть пакости брату».
Роман Коржик:
Преподобний Мойсей Угрин винайшов кращий спосіб боротьби з плотськими гріхами. Коли один священик прийшов до нього, щоби попросити допомоги у подоланні блуду, то Мойсей взяв залізного посоха і почав бити ченця по геніталіях. Побив так, що чернець став імпотентом.

Популяризація як псевдоісторія

Цитовані сюжети показують дуже важливий момент: для Автора популярної статті мовні вправляння, форма подачі матеріалу та бажання сподобатися читачам важливіші за контекст і факти. Так, у сюжеті зі Святополком з’явився алкоголь. Згадка про пиятику вояків Святополка Окаянного була зроблена саме для красного слівця. Щоби дати змогу зробити висновок: «Не глузуй з новгородців, попиваючи алкоголь у себе в таборі». Вочевидь, задля красивої алюзії до назви фільму середини 1990-х справді можна відступити від фактажу оригінального тексту. Головне – увага читача. Інші епізоди потрактовано аналогічно: середньої статури парубок (у Рички) худне до юнака-тріски (у Коржика); Святослав осучаснюється до гопника, що примусить противника «відповісти» за базар; священики, котрі тлумачили жіноче з точки зору релігійної патріархальності (у Рички), направду писали про жінок маячню щоб гамувати свій сексуальний потяг (у Коржика). Таких пасажів вистачає:

«Середньовічні українці насміхалися з чужинців, їхніх звичаїв та порядків. Так, кияни кепкували з новгородців. Висміювали те, як вони поводять себе у бані під час масових купань. Жителям Києва видавалося диким, що північні сусіди лупцюють одне одного віниками та мучаться у тісних лазнях, замість того, щоби сумирно омиватися вдома гарячою водою. При чому з новгородців сміявся не просто хтось, а сам Апостол Андрій…».

 Яка гаряча вода вдома у тогочасних киян? До чого Апостол Андрій до середньовічних українців?

Зауважу, що в науковій версії чітко вказано, що слова про баню в новгородців вкладені Андрієві літописцем. У популярній з цим вже не так суворо: «Не факт, що Апостол Андрій саме так і говорив, тож скоріше за все, автор літопису вклав йому ці слова у вуста своїм же пером».

Популяризація і контекст

Цей момент найбільш непокоїть. Одразу зазначу, що, на мою думку, стаття Володимира Рички містить підстави для наукової дискусії, скажімо, щодо змішування понять «гумор», «сміх», «сарказм», або ж щодо сприймання аналізованих текстів реципієнтами. Чи дійсно усі вони мусили викликати (та викликали) сміх і функціонували у контексті висміювання та іронії? Однак при усій дискусійності незаперечним є те, що Авторові наукової розвідки йдеться саме про пошуки сміхової культури у текстах, котрі постали на класичних сюжетах та запозиченнях. Натомість популярний варіант розповідає як «направду» сміялися в Київській Русі. Читачеві замість жартів освічених книжників пропонують насолодитися примітивним ерзацем – «Лігою Сміху по-києворуськи». Відтак, і вихід на поле бою худенького юнака потрактовано як «прикол», нібито «наші» відправили його на герць як насмішку. Особисто мені цікаво – а що смішного у розповіді про Давида і Голіафа? Чи здогадується Автор популярної статті про те, що це класичний біблійний (і не тільки) сюжет, що оповідає про перемогу «слабшого добра» над «сильнішим злом»?

Популяризація і примітивізація

Нам ще належить відрефлексувати вплив телебачення та інтернету, мову сленгу, узагалі мову публікацій на публічну (і не тільки) історію. Вочевидь, розуміння історизму може поставати як підтасування минулого до сучасного, коли (псевдо)наукові тексти можуть бути використані інструментально, в тому числі й для пропаганди певних цінностей. При цьому зверхнє і спрощене розуміння минулого насправді не вивершує автора (а отже і читача) над цим минулим. Так, описування суспільства Русі в категоріях «Ліги сміху», дуже схоже на середньовічне бачення попередніх епох – де римські вояки мали лицарські обладунки, а апостоли одягали чернече вбрання⁴. Це типове демодернізаційне явище у підходах до минулого, де раціональність, праця з текстами та методологія підмінені веселими скетчами та глумом. Власне, це теж сміхова культура, яка лише використовує приклади минулого. Тут історик мусить боронити своє «реноме», якого, на жаль, почасти занадто мало залишилося для оборони.

 Висновки

 Із цієї «історії» я для себе зробив наступні висновки:

1) Найкраще, коли вчений-історик буде також і популяризатором своїх напрацювань. Це ще один аргумент для виходу з кришталевої вежі. Почасти це вимагає неабияких зусиль і терпіння. Водночас варто вчитися писати популярно, але без втрати наукового складника. При цьому популяризація не обмежується писанням власних текстів. Думаю, що розмова Володимира Рички на радіо чи телебаченні за тематикою статті мала б своїх вдячних слухачів. Тоді б подібних перекручень, можливо, вдалося уникнути. Інакше кажучи, якщо ми не будемо йти зі своєю наукою в публічну сферу, то хтось зробить це за нас. Як це може бути, описано вище. Загалом, же позитивних змін слід очікувати хіба за активної роботи історичних видавництв та сайтів, наявності якісної журналістики, часописів, принагідно дискусійності в історичному наративі.

2) Треба ставитися з повагою до аудиторії. Авторові популярного тексту не варто недооцінювати читача і опускати горизонт очікувань на рівень плінтуса. Популяризація – це не примітивізація і не спрощення та намагання сподобатися. Якщо ж йдеться про трансляцію чужих напрацювань, то, вочевидь, необхідно ще й оцінювати свою спроможність. У ширшому контексті: для того, щоб бути публічним інтелектуалом, було б добре спочатку стати інтелектуалом, а вже потім – публічним. Думаю, що у зворотній послідовності зробити це неможливо.

3) Ми мусимо по-всякому підтримувати фахові ресурси, у тому числі й науково-популярні. Не можемо допомогти матеріально, підтримаймо репостами, текстами, лайками, разом з тим, ми мусимо бути вимогливими у виборі та підтримці.

4) Історикам варто запасатися терпінням (і валідолом чи заспокійливим). Найближчим часом ми не зможемо уникнути засилля псевдоісторичних матеріалів, як наукового, так і популярного форматів. Інтернет уможливлює паралельне побутування якісного продукту та ерзацу, які одночасно мають різну та спільну аудиторію. При цьому як споживачі не завжди усвідомлюють, що саме вони споживають, так і творці не завжди розуміють, що саме вони пропонують. Утім, до цього звикаєш. Звикаєш настільки, що висування містифікатора Валерія Бебика на Шевченківську премію стало буденністю, а її отримання фаховим істориком Сергієм Плохієм – видатною, надзвичайною подією.

1. Лихачев Д.,Панченко А., Понырко Н. Смех в Древней Руси. Л.: Наука, 1984. 295 с.
2. Ричка В. М. Над чим сміялися в Київській Русі / В. М. Ричка // Український історичний журнал. - 2014. - № 5. - С. 21-32. http://nbuv.gov.ua/UJRN/UIJ_2014_5_3.
3. Я свідомий того, що текст Романа Коржика міг бути списаним у якогось іншого автора, котрий списав у Володимира Рички. Тим не менше, оригінальна стаття легко шукається за ключовими словами. При написанні власного тексту її було б не важко знайти за ключовими словами Русь, сміх, сміхова культура. До того ж іншого подібного й «проміжного» тексту мені знайти не вдалося.
4. На жаль, схожість тільки на перший погляд, а порівняння не на користь сучасних "лігосміхових" спрощень. Середньовічні автори принаймні знали греку і латину та були знайомі з класичними текстами.