Як показують західноєвропейські практики, приналежність до дослідницької корпорації дозволяє історикам активно обмінюватися текстами, джерельними знахідками та новими ідеями, а поза тим — органічно співвідносити власні дослідження з напрацюваннями колег, доповнюючи їх або ж опонуючи їм. Утім, упродовж останніх десятиліть українська історична наука неохоче переймала цю культурну особливість західного академічного життя. Це було зумовлено роззосередженістю дослідницьких середовищ, які мали невеликі шанси розростися до історіографічних шкіл.

     Винятком стало хіба що Товариство дослідників Центрально-Східної Європи та його «семінар-по-вівторках» під головуванням проф. Наталі Яковенко, якому вдалося об’єднати навколо себе провідних дослідників ранньомодерної історії в Україні та за кордоном. Як результат, з-під їхнього пера виходили й досі виходять праці, які, спираючись на досі неопрацьовані архівні джерела, неодноразово підважували усталені у другій половині XIX–на початку XX ст. історіографічні схеми.

     Поза тим, ранньомодерники активно працюють над розробкою дослідницьких ділянок, які вимагатимуть студій у майбутньому й дозволять суттєво доповнити дотеперішні напрацювання. У центрі цього процесу стоїть, з одного боку, тривала робота з досі невідомими науковій спільноті джерелами, а з іншого — поновне опрацювання вже відомих матеріалів, які вимагають нового прочитання або досі з різних причин ігнорувалися.

Я вперше зіткнувся з потребою розширювати проблематику дослідження мало не одразу після початку систематичної роботи з такими рукописними джерелами, які доти не викликали інтересу в істориків. Утім, подібна необхідність з’явилася лише на етапі написання маґістерського дослідження, присвяченого соціальним вимірам освіти й освіченості в ранньомодерній Україні (ця тематика є доволі популярною серед українських істориків). Робота стосувалася просопографічного аналізу професійних та життєвих стратегій 26 професорів Олицького колегіуму на Волині у 1630–1680-х рр.

     Однак, без окремої студії над міським середовищем як системою комунікативних практик між різними професійними, соціальними й релігійними групами комплексне представлення поведінкових тактик викладачів було неможливе. Іншими словами, ішлося про дослідження «горизонтальної» (а не «вертикальної», як роблять, наприклад, дослідники шляхти в контексті патронально-клієнтарних узаємин) комунікації між «а?кторами» міського життя. Воно дозволило б краще простежити, що могло спонукати професорів Олицького колегіуму певної миті змінити свої професійні та життєві пріоритети. Відтак, це дослідження потребувало б «тотальної» реконструкції не лише просторової організації міста (кількість передмість, зони розселення соціальних і релігійних груп, сітка вулиць і провулків, кількість будинків на кожній вулиці тощо), але й поіменного представлення жителів міста в комплексі з «комунікативними гніздами», до яких їх було вписано.

     Проте, спроба проглянути «освітні сюжети» через міський соціум Олики не увінчалася помітним успіхом. Це сталося не так через брак часу, як через відсутність методологічних взірців для такої студії. Дотепер українські історики майже не зверталися до послідовних досліджень комунікативних практик, а в ширшому сенсі — історичної урбаністики ранньомодерної доби. Хоча деякі фахівці й декларували, що нібито працюють у рамках історичної урбаністики (бо ж працюють із документами, що мають міське походження), насправді вони не виходили за межі соціальної історії міст.

     Гадаю, імовірне пояснення цього факту можна знайти у слабкій ознайомленості з методологічним інструментарієм urban studies. Його залучення дозволило б, образно кажучи, не так підрахувати кількість доходів/витрат міста (мовляв, вони були більшими/меншими за відповідні у попередні роки), як комплексно представити середовище, у якому доходи/витрати можуть вказати на динаміку приросту населення і спроможність міщан сплачувати податки, причини розбудови одних кварталів і занепадання інших, привабливість міста для (транзитної) торгівлі тощо.

     Слабкість інтересу до ранньомодерної урбаністики можна пов’язати, по-перше, зі значною розпорошеністю джерел. Документи, які має в розпорядженні історик, — це актові та судові книги міських маґістратів, метричні книги, а у великих містах — рахункові книги та інша фінансова документація. Їх усі збережено не найкращим чином через численні пожежі в ратушах, недбале зберігання, воєнні лихоліття, часті архівні переміщення вже у XX ст. і т.д. Значно краще збереглися книги ґродських, земських, підкоморських судів та інших судових органів, але їхнє опрацювання вимагає чималих часових витрат, про що скажемо трохи нижче. Ще рідше «урбаністичні інформації» з’являються на сторінках щоденників, подорожніх нотаток, спогадів (джерел, самих по собі рідкісних) чи панегіриків і студентських творів.

     По-друге, міська історія ранньомодерної доби містить у собі цілу низку методологічних пасток, прихованих як у характері джерельного матеріалу, так і в дослідницьких стратегіях, що добираються для їхнього опрацювання. Це особливо небезпечно, коли йдеться про вивчення (соціо)релігійних груп: «православної громади в місті N», «католицької громади в місті N», «єврейської громади в місті N», «вірменської громади в місті N» тощо.

     Членування громіздких дослідницьких проблем на невеликі та зручні для вивчення, дозволяє ретельно простежити внутрішню організацію чи повсякденну взаємодію таких (соціо)релігійних груп. Однак, у той самий час воно тягне за собою ризик есенціалізації, яка неуникненно призводить до замикання досліджуваної групи самої в собі. Це унеможливлює вписання (соціо)релігійних груп у широкий контекст міських комунікативних практик, у яких представники різних конфесій, люди різного соціального й майнового статусу могли щоденно зустрічатися на міському ринку, у корчмах, на приватних застіллях, жити по сусідству, бути хресними батьками дітей одне одного (у випадку християнських громад) і щодня активно спілкуватися.

     По-третє, історична урбаністика вимагає тривалої роботи в архівах, що не завжди влаштовує українських істориків, яким щороку треба звітувати про свою інтелектуальну продуктивність у академічних інституціях, де вони працюють. Тож не дивує поширена схильність до широких узагальнень на основі дослідження якогось одного типу джерел (як-от однієї метричної книги за 20–30 років, двох-трьох актових книг тощо) з одночасним ігноруванням інших збережених комплексів, які можуть потенційно доповнити чи спростувати зроблені висновки.

     Це стане особливо добре зрозумілим, якщо ми врахуємо специфіку ранньомодерного діловодства: у тогочасних умовах одна справа з судової інстанції однієї юрисдикції могла передаватися до судової інстанції іншої юрисдикції, потім потрапляти на апеляції, а при незадовільному для якоїсь зі сторін вироку — ще й до Люблінського трибуналу. До того ж, на всіх цих етапах одна справа могла поступово обростати зустрічними позовами, цілою низкою реляцій чи протоколів допитів свідків. Часто, коли справа набувала резонансу, спорадичні інформації про неї з’являлися в типологічно різних документах: вона могла стати прецедентом для інших судових процесів, про неї могли писати у щоденниках і спогадах міщани і шляхта, її могли висміювати у пасквілях та згадувати в багатьох інших рукописних і друкованих компедіумах.

     Відтак, узявши до уваги все вище сказане, під час написання маґістерської роботи я був змушений обмежитися лише загальним представленням соціальних середовищ, в які гіпотетично могли анґажуватися професори Олицького колегіуму. Однак,  методологічних взірців для комплексних досліджень із комунікативної історії в українській історіографії не виявилося. Мені довелося шукати їх в іноземній історіографії, доступ до якої в Україні обмежений.

     «Рятівним колом» стало стажування в Єврейському університеті в Єрусалимі (The Hebrew University of Jerusalem). Відтак, ближче знайомство з методологічними тонкощами історичної урбаністики ранньомодерної доби я розпочав із ухилу в єврейську історію — галузь, якою я доти спеціально не займався. За дослідницьку проблему слугував характер комунікацій між євреями та християнами у волинському місті Олиці другої половини XVII ст., розробка якої в Україні вже на самому початку наразилася на цілу низку складнощів.

Цьогорічне стажування для дослідників історії євреїв Україні проводилося вже вчетверте — його започаткувала 2015 року магістерська програма з юдаїки в НаУКМА спільно з Міжнародним центром університетського викладання юдаїки Єврейського університету в Єрусалимі за підтримки Фонду «Надав», Вааду України та Української асоціації юдаїки. Мета таких стажувань — створення для молодих і амбітних істориків можливості впродовж місяця працювати над власними дослідженнями в одній із найкращих академічних інституцій світу, опрацьовуючи недоступні в Україні джерела й історіографію та консультуючись із ізраїльськими фахівцями й беручи участь у лекторіях та дискусіях.

     В основі стажування лежав принцип самостійної організації свого робочого часу дослідниками. Стажери самі вирішували, коли і як довго працювати в бібліотеці, скільки часу приділити архівам, а скільки залишити для продуктивного відпочинку. Ба більше, інтенсивний робочий розклад доповнювали лекторії знаних істориків із Єврейського університету, під час яких стажери могли подискутувати над історіографічними, джерелознавчими та методологічними аспектами студій обраної тематики.

     Стажування стало для мене без перебільшення інтелектуальним викликом, адже «вростання» в нове дослідницьке поле — це стрибок в іноземну історіографію, більша частина якої була недоступна в Україні, але вкрай необхідна для подальших студій. Справа в тому, що українська історична наука, на відміну від польської та американської, упродовж останніх майже 30 років майже не цікавилася євреями Речі Посполитої. Перші серйозні спроби розглянути євреїв як частину соціальної мозаїки міст ранньомодерної України зробив ізраїльський дослідник Моше Росман у статті «Dubno in the Wake of Khmel’nyts’kyi», опублікованій в журналі «Jewish History» 2003 року. Цей доробок, утім, не викликав жвавого інтересу в українських істориків, тож надалі статті в авторитетних журналах з’являлися спорадично, а про євреїв писали найчастіше в контексті студій над економічною історією, шляхтою, міським врядуванням тощо. Відтак, перерахувати присвячені євреям статті в опублікованих у 2002–2017 роках 14 номерах (разом 11 томів) авторитетного журналу «Соціум. Альманах соціальної історії» можна буде на пальцях однієї руки. Те ж саме стосується й заснованого 2012 року академічного журналу «Judaica Ukrainica»: у чотирьох його томах за 2012–2015 роки лише чотири статті прямо чи опосередковано зачіпали історію євреїв XVI–XVIII ст., причому всі вони були написані іноземцями. Так само неохоче історики займалися виданням джерел. Як виняток можна згадати збірник документів «Привілеї національних громад міста Львова (XIV -XVIII ст.)», друге видання якого за редакцією Мирона Капраля вийшло 2010 року. Ця книжка містила цілу низку привілеїв, що регулювали життя євреїв Львова у XIV–кін. XVII ст. Серед останніх академічних публікацій з історії ранньомодерних євреїв слід назвати й шостий розділ книги Наталі Яковенко «У пошуках Нового неба. Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського», у якому авторка аналізує антиюдейську риторику у працях відомого інтелектуала другої половини XVII ст.

     Хай там як, робота в Національній бібліотеці Ізраїлю та бібліотеці Єврейського університету помітно збагатила уже зібрану мною в Україні історіографію дослідженнями американських, ізраїльських, іспанських, італійських, польських та російських істориків із соціальної історії ранньомодерних євреїв. Пошук статей у періодичних виданнях значно спрошувала передплата університетом цілої низки баз даних, за допомогою яких у локальній мережі можна було безперешкодно завантажувати на електронні носії дослідження з найвідоміших журналів із єврейської історії. Географічно зібрані матеріали охоплювали не тільки Річ Посполиту, але й Священну Римську імперію, італійські князівства, Голландію та Бельгію. Не менш строкатими були й історіографічні напрямки опрацьованої літератури: від інтелектуальної до економічної, соціальної і — що важливіше — міської історії з цілою низкою методологічних прикладів способів, за допомогою яких можна провадити дослідження з фокусом на певних (соціо)релігійних групах.

     Самостійна робота над джерелами та історіографією супроводжувалася систематичними, але жвавими дискусіями з науковими консультантами, яких попередньо дібрали організатори відповідно до дослідницької тематики стажерів. Ця частина стажування стала для мене найбільш продуктивною, адже, як уже згадувалося, в Україні фахівців із ранньомодерної історії євреїв практично немає. Координаторкою мого дослідження стала професорка Єврейського університету Юдіт Калік — авторитетна дослідниця соціальної історії євреїв у Речі Посполитій XVII-XVIII ст., знана на весь світ завдяки праці «Scepter of Judah: The Jewish Autonomy in the Eighteenth-Century Crown Poland» (Brill, 2009). Важко переоцінити її допомогу у формулюванні і стрункішому окресленні проблемного поля мого нинішнього дослідження, адже професорка допомогла вписати комунікативні практики між євреями та християнами одного далекого міста Волинського воєводства другої половини XVII ст. в широке історіографічне полотно сучасних студій над єврейською історією в ранньомодерну добу. Ще більш продуктивним було обговорення методологічних нюансів досліджень із комунікативної історії. З одного боку, велику увагу було присвячено інформативному потенціалу джерельної бази дослідження та її властивості накидати необережному досліднику хибні дискурси/образи минулого. З іншого, ми дискутували (з фокусом на міждисциплінарність та багатоконтекстуальність) і над наративними стратегіями, які доречніше обирати в дослідженнях такого формату. Врешті, професорка допомогла налагодити контакти з іншими фахівцями з цієї тематики, які в майбутньому змогли б бути добрими порадниками та конструктивними критиками. Завдяки цьому мені вдалося познайомитися з проф. Шаулем Штампфером та низкою польських та американських істориків, які досліджували або досліджують історію євреїв Речі Посполитої.

Поза тим, як і годиться авторитетному академічному стажуванню, для учасників було розроблено культурну програму, що охоплювала знайомство як із історією Єрусалима, так і Держави Ізраїль в цілому. Програма передбачала два т. зв. «walking tours» — мандрівки адміністративними та житловими кварталами Старого й Нового Єрусалима. Вони мали на меті ознайомлення учасників стажування in advance із урбаністичними тенденціями забудови Єрусалиму від пізньої Античності до початку XXI ст., мультирелігійністю та мультикультуралізмом, характером співжиття різних релігійних, Крім того, учасники мали змогу відвідати музеї Єрусалима, як-от величезні археологічні фонди Музею Ізраїлю, а поза цим — багаті колекції художніх галерей та музеїв мистецтв, меморіальні комплекси тощо. Врешті, можливість самостійно організовувати свій час дозволяла ще й подорожувати, зокрема побувати в Хайфі й Тель-Авіві та на Мертвому морі.

Підсумовуючи, мушу сказати, що розробка нових дослідницьких напрямків, які часто виростають із розширення контекстуальних рамок власних досліджень, є органічним процесом розвитку історичної науки як бездонного компедіуму дослідницьких проблем. Однією з них, гадаю, є й історична урбаністика — перспективна, але досі недооцінювана ділянка студій над ранньомодерною історією України. Дослідження в цьому напрямку досі провадилися спорадично попри те, що інтерес до міської історії в українській історіографії за останні роки помітно зростає, а неуникненна потреба в методологічних взірцях все частіше вимагає поїздок за кордон для участі в конференціях, стипендіальних програмах, літніх школах тощо. Стажування для дослідників історії євреїв у Єврейському університеті в Єрусалимі цілком надається на окреслення як авторитетного академічного форуму, де не тільки ранньомодерники, але й фахівці з модерної історії зможуть помітно розширити свої дослідження завдяки дискусіям із тамтешніми фахівцями.

Що ж до мене, то post factum стажування залишило більше питань, ніж відповідей. А це, гадаю, саме те, для чого існують такі академічні форуми — розширювати дослідницькі горизонти через постановку все нових і нових питань навіть до тих джерел, які, здавалося, вже опрацьовано «до дірок». Насамкінець додам, що тепер я продовжую своє дослідження на стипендіальній програмі у Варшавському університеті, зосереджуючись на католицькій та православній громадах міста Олики у другій половині XVII ст. Засвоєні в Єрусалимі історіографічні й методологічні знання значно спрощують мої нинішні студії, оскільки дозволяють робити ширші узагальнення і пропонувати компаративні перспективи, які досі не ставилися в ранньомодерній урбаністиці України.
      
      Степан Бліндер, бакалавр [2016], маґістр [2018] історії Національного університету «Києво-Могилянська академія», Ph.D.-студент Докторської школи імені родини Юхименків НаУКМА, стипендіат Програми уряду Республіки Польща для молодих науковців у 2018-2019 навчальному році [Варшавський університет].