Нові ідеї доби Просвітництва, які ширилися Європою від другої половини XVII століття, поступово доходили і до українських земель. Однією з важливих складових нового інтелектуального віяння було поширення освіти, постійно зростаючий попит на неї. У Російській імперії, де створення освітніх закладів обов’язково мало бути затверджено царським указом, вже давно відчувався брак світської освіти, не пов’язаної з церквою.
Ідея створення університету на українських землях Російської імперії була актуальна і лобіювалася “знизу” ще з середини ХVIII сттоліття [1]. 1760-го року з ініціативи місцевої еліти з’явився проект університету в Батурині, столиці Кирила Розумовського. Філіп Гайнріх Дільтей 1764-го року розробляв план освітньої реформи, за яким Батурин також ставав університетським містом. Того ж року російський намісник Пьотр Румянцев підтримував наміри створення університетів у Києві та Чернігові. Імперська комісія для складання проекту нового Уложення 1767-1768 рр. розглядала кандидатури Києва та Переяслава на роль університетського міста. Далі, 1781 року Румянцев вже пропонував побудувати університет у новій столиці Гетьманату – Глухові, а його суперник, Григорій Потьомкін, виношував 1784 року плани заснування університету у Катеринославі. Є непевні відомості про монарший указ 1786 року про заснування університету у Чернігові. 1801 року малоросійське дворянство знову клопочеться про створення університету в Чернігові, виявивши бажання пожертвувати на цю справу частину власних коштів. Пізніше на роль кандидатів на роль університетського міста півдня імперії з’явилися Лубни та Новгород-Сіверський, ініціатива тоді також ішла “знизу”.
Аж ось 1802-го року на арену виходить романтик та авантюрист Василь Назарович Каразін. Живучи в Петербурзі і будучи довіреною особою царя Александра І, він запевняє монарха в тому, що слобожанське дворянство, до якого він належав, мріє про створення університету у Харкові, і поручило передати це прохання цареві, виявивши готовність виділити на будівництво університету велику суму з власних прибутків. Каразін наполягає, що саме Харків є ідеальним містом для університету на півдні, адже послужить цілям подальшої колонізації імперії в цьому напрямку. Завдяки географічному розташуванню та традиційній лояльності престолу, Харків тісніше пов’яже малоросійські губернії з великоросійськими, з метою уніфікації по всій території імперії. Отримавши схвалення ідеї, Каразін миттєво зустрічається з місцевим дворянством у Харкові, подаючи усну згоду царя на власну авантюру як ледь не царський наказ, натякаючи, що за його сумлінне виконання їм буде повернуто давні привілеї, частково втрачені по призначенню в губернії нової царської адміністрації. Ошелешені, під тиском авторитету слова монаршої особи, більшість дворян погоджуються, лише зменшивши суму, яку вони мають зібрати, з мільйона до чотирьохсот тисяч рублів. Все, справу будівництва університету вирішено!
Немає жодних відомостей про те, щоб Харків розглядався раніше в якості кандидата на будівництво університету. Немає жодних відомостей про прагнення місцевої еліти відкрити університет в Харкові, чи іншому місті Слобідської України. На згадані збори за участю Каразіна дворяни їхали з метою обговорення будівництва в місті військового училища, яке давно планувалося, якого вони давно хотіли, і попередньо пожертвували на цю справу сто тисяч рублів.
Минуло більше ста років, і на Харків чекав новий статус, якого мешканці міста не прагнули – його призначено (знову в Росії) столицею новоствореної Української Соціалістичної Радянської Республіки. Більшовики остерігалися неспокійного, національного, революційного Києва, сподівалися перервати вікову традицію княжого міста, розбудувавши на противагу йому інший, новий центр [2]. На Харків знову поклали місію провадити генеральну ідеологічну лінію імперського центру на українських землях. Водночас, Харківський університет закрито й розформовано. За тринадцять років, 1934-го, після Голодомору й масштабних репресій, столичний статус у Харкова відберуть, а Університет – відновлять. Звісно, вже з абсолютно іншим викладацьким складом, з абсолютно іншим рівнем контролю і цензури. Відтоді починається інша історія (іншого?) навчального закладу, досі ще детально не вивчена і не написана.
Звісно, часи змінилися не тільки в межах колишньої Російської імперії, але й в усьому світі. Небувала в історії експансія вищої освіти у ХХ столітті, перетворення її на символічний капітал для мільйонів замість елітарності для обраних, безумовно, змусила переосмислити значення та ідею Університету. До Другої світової війни навіть у найрозвиненіших країнах Європи кількість студентів не перевищувала 0,1% від сукупного населення. А вже наприкінці восьмидесятих, цей відсоток зріс в середньому до 2,5%, і то не тільки у найрозвиненіших країнах [3].
Проте, велика кількість старих навчальних закладів і досі приваблюють студентів з усього світу, їх назви наче самі за себе промовляють, адже за ними стоїть видима історія, традиції та авторитет. Вони якщо і не відповідають пишному опису Джона Генрі Ньюмена, то хоча б мають його відголос: “Це місце, де проповідник протоптує нову стежку, щодня вкарбовуючи правду у піддатливу пам'ять, шліфуючи та зміцнюючи її, допоки вона не перетвориться у широкий розум. Це місце, слава якого захоплює молодь, яке зворушує почуття людей середнього та завдяки спілкуванню завойовує дружбу людей старшого віку. Це оселя мудрости, світоч світу, посланник віри, alma mater молодої ґенерації” [4]. Чи відлунює Харківський університет для городян і для студентів бодай далекими, ледь чутними відгуками цих слів?
Минуло більше двохсот років від заснування, і за цей час у стінах Харківського Університету встигли навчатися нобелівські лауреати й визнані українські генії. Інституція функціонувала (в різних формах) і функціонує. Проходячи крізь сито, поміж десятків тисяч людей знаходяться й багато обдарованих, що ставлять собі штамп випускника саме цього навчального закладу, автоматично примножуючи його славу. Але чи відчувається Харків насправді “університетським” містом? Не містом багатьох університетів і натовпу студентів, а саме університетським? Навряд чи. Наче за два століття нічого не змінилося, наче місто й досі не готове. Навіть більше, воно наче втомилося відповідати нав’язаним штампам, які йому не личать, а натомість, потай, глибоко всередині, хоче чогось нехай і меншого, але виплеканого, свого.
Статус університетського міста, так само як і колишній статус столичного, як і похідне від них місцеве самонавіювання про “місто науки і культури” і про особливу поміж інших міст України модерну космополітичну ідентичність, є невластивими справжньому, живому Харкову. Це невиправданий аванс, фасадний лоск, “чемодан без ручки”, який не відповідає ані духу, ані стилю його життя. І що менше Харків відповідає цим штампам, то істеричніше й зліше їх захищає, то важче розгледіти його справжню суть. Призначена столиця, призначений університет. Харків, Харків, де твоє обличчя, коли Москва (Петербург) нічим і ніким не призначає тебе за лояльність? Нарешті з’явився шанс зазирнути тобі в очі. Тут стільки всього треба починати наново. І до власного Університету, здається, ще дуже далеко.
1. Факти з історії XVIII-XIX ст.: Володимир Кравченко “Університет для України” // Кравченко В. Україна, Імперія, Росія. Вибрані статті з модерної історії та історіографії. Київ, 2011. С. 87-131.
2. Віра Агеєва “Чому в Харкові не прижилася столиця України” // http://www.bbc.com/ukrainian/blog-history-42134807
3. Ерік Гобсбаум. Вік Екстремізму. Коротка історія ХХ віку. Київ, 2001. С. 270-275.
4. Ідея Університету: Антологія / Упоряд.: М. Зубрицька, Н. Бабалик, 3. Рибчинська; відп. ред. М. Зубрицька. - Львів: Літопис, 2002. С. 44.
Текст та фото авторства Костянтина Левіна