У продовження нашої попередньої колонки хочеться повторити думку, яка багато для кого стала трюїзмом: якісний (і в науковому, і в літературному розумінні) наук-поп є прекрасною зброєю проти поширення в широкому читацькому середовищі псевдо-, пара-, чи й прямо антинаукових концепцій.

Однією з особливостей українського інтелектуального клімату є те, що активізоване на початку 1990-х рр. поширення різноманітних фальсифікацій історичного чи лінгвістичного характеру нерідко здійснювалося за допомогою обтяжених науковими ступенями осіб, трибуною для яких часто-густо ставали не лише видання за визначенням псевдонаукові, як от яка-небудь «Індо-Європа», а й нібито цілком пристойні «ваківські» часописи¹. Напрацювання таких авторів використовувалися й подекуди продовжують застосовуватися в навчальному процесі у вишах країни, особливо поза старими університетськими центрами.

Факт побутування «псевди» («фричества», як це називають на російськомовних білянаукових інтернет-форумах) у формально академічному дискурсі є досить сумним явищем, але від нього поки що немає куди подітися. Ба більше – висловлю єретичну для академічної спільноти думку – разом зі зростанням рівня університетської автономії воно може стати ще більш вираженим, отримати своєрідну інституціоналізацію в окремих марґінальних вишах (існує ж у США ніде не акредитований Kepler College, що присвоює наукові ступені з астрології). Це – закономірний наслідок лібералізації інтелектуального життя, але інтелектуальне середовище цілком здатне впоратися з такими речами самотужки. Головне, аби держава не ставила палиці в колеса, даючи санкцію на включення матеріалу про яку-небудь «Велесову книгу» до шкільної програми з української літератури абощо.

Отож, можна скільки завгодно бити на сполох щодо, для прикладу, такого прикрого випадку, як проведення 2005 року Київським міжнародним університетом спільно з Інститутом української мови НАНУ (!!!!!) Всеукраїнської «наукової» конференції «Велесова книга – пам’ятка української культури», у редколегії збірки матеріалів якої² опинилися люди зі справжніми науковими ступенями (про анекдотичні спроби одного з них – доктора філологічних наук, професора Юрія Мосенкіса – реконструювати мову трипільської доби (!!!!) слід сказати окремо³). Можна, однак фахова протидія поширенням міфів, навіть тоді, коли автор проводить детальний порівняльний аналіз фальшивок із різних країн і вводить український випадок у широкий світовий контекст, як це кілька років тому зробив Григорій Грабович⁴, дає результат не тоді, коли ці тексти-антидоти розміщують у спеціалізованих виданнях. Говорити треба передусім із читацькою масою. Те, що попит на неперевантажені термінологією тексти для неї є, підтверджують наклади паранаукових книг таких персонажів як Юрій Шилов чи Юрій Канигін (3-5 тис. прим., найвідоміший опус останнього – «Шлях арїів» – у моїй хатній книгозбірні представлено вже п’ятим виданням 2004 року, чи були наступні – не знаю, але підозрюю, що так⁵) або їхніх молодших колег штибу Ігоря Каганця⁶. Популярність цих текстів не лише у марґінальному праворадикальному середовищі, а й серед певної частини пересічних зацікавлених минулим читачів, певною мірою можна пояснити саме відсутністю доброї альтернативи та епізодичністю публікацій-відповідей із критикою таких концепцій, які могли б опинитися на тих самих полицях у книгарнях і «випадково» потрапити до рук цільовій аудиторії⁷. Гіпотетичний гарний український аналог російської збірки «Что думают ученые о „Велесовой книге”» (СПб.: Наука, 2004) поряд із виданнями цього тексту в «перекладах» Галини Лозко чи покійного Бориса Яценка міг би відіграти роль непоганої диверсії проти поширення міфу про її автентичність, а подібна назва стала б прекрасною гарантією активних продажів книжки.

Про те, щоб в Україні було створено організацію-аналог Комісії РАН із боротьби з псевдонаукою⁸, мріяти поки зарано. Певно, і не варто цього робити, бо існує небезпека, що на українському ґрунті вона скоріше перетворилася б на аналог сумно відомої (ліквідованої зовсім нещодавно) російської таки урядової «Комісії з боротьби з фальсифікацією історії», але узгодження дій ентузіастів боротьби з «фричеством», якась більша їх організованість, таки на часі.

Звісно, відновлення ринку наук-попу у книжковому форматі є досить таки затратною справою. Виходом тут є активізація проведення публічних лекцій та викладання їх відео- чи аудіо записів у інтернет, тенденцію до чого можна спостерігати протягом останніх кількох років. Але саме тут бракує бажання українських науковців полемізувати. Хотілося б побачити оголошення про проведення лекцій українських науковців із «розбором польотів» на тему псевдонауки в Україні, як це, наприклад, у Росії періодично й із успіхом робить академік Андрій Залізняк⁹.

Що стосується інституціоналізації псевдонауки в Україні, то тут ситуація виглядає дещо ліпше. Звісно, великих організацій типу російської РАПН (рос. РАЕН, на щастя, структура недержавна) з «солідними» журналами тут немає і більшість публікацій відповідного змісту виходить у комерційних видавництвах (книги Юрія Шилова, Юрія Канигіна тощо) чи власним коштом авторів («праці» Станіслава Губерначука та ін.). Однак, існують і винятки. Так, у відділі філології згаданого вище Національного науково-дослідного інституту українознавства і всесвітньої історії МОНМС України працює відомий своїми фантазіями на тему «давньоукраїнської міфології» Сергій Плачинда. У його «науковому» доробку на сайті інституту значаться такі книжки як «Як українські міфи по світу розійшлися» (К.: Такі справи, 2009) та «Лебедія. Як і коли виникла Україна?» (К.: Українська видавнича спілка, 2005), які не мають нічого спільного ані з наукою, ані з наук-попом (відзначимо задля справедливості, що сам цей автор, хоч і працює на посаді с.н.с., не має наукового ступеня і не позиціонує себе як історика). Що ж стосується директора цього інституту Петра Кононенка, то його випадок іще симптоматичніший. Так, у виданій під грифом очолюваної ним установи «монографії»  «Національна ідея, нація, націоналізм» (К.: Міленіум, 2005) цілий розділ (С. 33-53) присвячено місцю «Велесової книги» та довільно реконструйованого Михайлом Брайчевським «Літопису Аскольда» в «генезисі національної ідеї», а самі ці тексти, цитатами з яких розділ щедро пересипано, безапеляційно визначаються як написані в І тисячолітті н.е. Те ж саме стосується майже дослівно запозичених із цієї книжки фрагментів про названі два «джерела» у підручнику Петра Кононенка з українознавства¹¹.

Інший приклад інституціоналізованої української псевдонауки являє собою тернопільське видавництво «Мандрівець», співзасновником якого виступає Національний університет «Києво-Могилянеська академія». Звісно, основний масив матеріалів у самому журналі (звісно, з «ваківським» статусом) складають цілком пристойні статті. Однак іноді серед них – нехай і поза основними розділами – з’являються такі статті, як праця Галини Лозко «Світогляд українців (за Велесовою Книгою, фольклором та археологічними даними)» (2011. - №2) чи Василя Кобилюха «Праукраїна і санскрит» (2009. – №4). Після такого довіру до цього видання немов рукою знімає. Коли ж бачиш видані під маркою цього часопису – а значить і з використанням іміджу НаУКМА – книжки (тут і «Велесова книга» в перекладі Лозко та її ж таки підручник із «Українського народознавства», і книги згаданого на початку колонки Ігоря Каганця, і опус такого собі Світлого Дарія «Світова москвинсько-єврейська проблема та визвольний націоналізм», і просто феєричний текст Миколи Галичанця «Наш український Крим»¹¹…

Звісно, тиражі всіх згаданих видань та купи аналогічних їм куди менші за величезну індустрію «псевди», яка існує в Росії (від бізнесмена Фоменка, який, певно, сам не вірить у свою «нову хронологію», до відверто хворого Валерія Чудінова з його віднайденням прихованих російських написів на всіх стародавніх предметах, які лише потрапляють на око, чи величезної письменницької продукції тамтешнього інтерпретатора «Велесової книги» Олександра Асова). Однак і кількість наук-попу з відповідних тем чи просто відповідей фахівців на безглузді вигадки в Україні близька до нуля. Без цього міфотворчість лише продовжить ширитися, а запізнілі намагання протидіяти її прониканню до «офіційної науки», котре потроху відбувається уже протягом 20 років, сприйматимуться як «ворожі вилазки» чи «антиукраїнська діяльність». Мабуть, ліпше не чекати, доки стане пізно.

1. 1. «Дослідження» про «Велесову книгу», наприклад, з’являлися в журналі Національного НДІ українознавства при МОНМС (нещодавно перетвореного на Національний НДІ українознавства і всесвітньої історії, про цей заклад ще скажемо нижче) «Українознавство», наймасовішому часописі для вчителів української мови та літератури «Дивослово» тощо. Що стосується першого з цих видань, то в ньому відверті історичні фальсифікації трапляються досить таки часто, ознайомитися з його змістом можна на сторінці часопису - http://www.ualogos.kiev.ua/index.html. Для більшої результативності можна задати у рядок пошуку слова «Велесова книга», «Аратта», «Трипілля» і т.п.
   2. Велесова книга – пам’ятка української культури: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції / Упоряд. І.П. Ющук; Редкол.: Ю.І. Ковалів, Ю.Л. Мосенкіс, О.Н. Мушкудіані. – К.: КиМУ, 2005.
   3. Ці спроби лягли в основу його докторської дисертації, див.: Мосенкіс Ю. Проблема реконструкції мови трипільської культури: Автореф. дис... д-ра філол. наук / КНУ ім. Т.Шевченка. – К., 2002. – 24 с. (http://www.nbuv.gov.ua/ard/2002/02mylmtk.zip)
   4. Грабович Г. Вічне повернення містифікацій // Критика. – 2001. – Ч.1-2; Його ж. Слідами національний містифікацій // Критика. – 2001. – Ч.6 та ін.
   5. Характерно, що Юрій Канигін у вихідних даних своїх книжок використовує означення «науково-художнє видання», щоб у випадку чого мати можливість дати «задній хід» і заявити, що він не має наукових претензій, а його тексти – це просто белетристика.
   6. Цей автор уже не соромиться використовувати на обкладинці однієї зі своїх книжок («Арійський стандарт» (К.: А.С.К., 2004), книжка вийшла з передмовою Юрія Канигіна) стилізовану свастику, а пов’язаний із ним веб-ресурс «Народний оглядач» (http://sd.org.ua/), який теж містить матеріали навколоісторичної тематики з претензією на «науково-популярний» характер, у своїй назві містить очевидну кальку найменування центрального органу НСДАП «Volkischer Beobachter».  Узагалі, закономірність переходу адептів велесовщини до слов’яноарійства і далі до відвертого неонацизму неодноразово відзначалася в публіцистиці, тож вдаватися в деталі щодо цього факту тут потреби немає.
   7. Дві подібні книжки – збірку «Новітні міфи й фальшивки про походження українців» та «Походження українців: між наукою і ідеологією» Леоніда Залізняка (обидві – К.: Темпора, 2008), згадані нами в попередній колонці, а також виступи в пресі на цю тему, погоди не зроблять.
   8. Офіційна назва – Комісія з боротьби з псевдонаукою та фальсифікацією наукових досліджень (Комиссия по борьбе с лженаукой и фальсификацией научных исследований), що діє при Президії РАН з 1998 р. Щоправда, основним профілем діяльності цієї установи – зазначимо, створеної з ініціативи виключно самих науковців і такої, що досить часто діяла всупереч інтересам влади, як от у випадку з аферою Віктора Петрика – є боротьба з «псевдою» в природничих та точних дисциплінах і медицині, що можна побачити зі змісту її бюлетенів «В защиту науки» (див. http://www.ras.ru/digest/fdigestlist/bulletin.aspx), однак, певну увагу вона приділяє й питанням гуманітаристики, зокрема, боротьбі з «новою хронологією» Миколи Фоменка.
   9. Лекції «О профессиональной и любительской лингвистике» (МДУ ім. М.Ломоносова, 11 жовтня 2008 р., аудіозапис - http://lantse.livejournal.com/112650.html), «О „Велесовой книге”» (9 липня 2008 р., відео - http://www.mathnet.ru/php/presentation.phtml?option_lang=rus&;presentid=238), «О ложной лингвистике и квазиистории» (відео - http://lingvofreaks.livejournal.com/15982.html) та ін.
   10. Кононенко П. Українознавство. Підручник для ВНЗ. – К.: Міленіум, 2006 (на сайті ННДІ українознавства МОНМС викладено pdf робочої версії цього підручника – рекомендованого МОН саме в якості підручника, а не посібника! – з порушеною паґінацією (див. http://nrius.org.ua/images/book/ukrainoznavstvo.pdf). Відповідні фрагменти містяться на С. 192 і далі (авторський стиль у цьому «підручнику» є просто дивовижним, ураховуючи його характер «підручника для ВНЗ»: «Як і після появи «Слова о полку Ігоревім», можна почути: але є сумніви, що то автентичні твори! Та пригадаємо: спочатку наші сусіди поставили під сумнів, проте згодом не лише визнали, а й привласнили «Слово о полку Ігоревім», бо інакше не складалося з їхнім «старшинством» та «первородством», – а після того, як визнав зарубіжний світ, росіяни не тільки визнали «Велесову книгу», а й оголосили її… «російським національним міфом». Малороси ж сумніваються, а то й відмежовуються від першотворів»). Означення цим «академіком» культури Кукутень-Трипілля (використовує щодо неї лише термін Трипільська) як «нашої Праматері» (саме так, із великої літери!, див. С.187) чи детальний опис ним маупівських конференцій після цього вже не дивують.
   11. Зразки можна знайти в рекламному проспекті цієї книжки в журналі «Мандрівець» (2007. - №2) - http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Mandriv/2007_2/Ilyustratsiji.pdf, але це читво не для слабкодухих.