Пам’ятник Симону Петлюрі став новим «яблуком розбрату» навколо України та в українсько-єврейських відносинах. Чи справедливі звинувачення Головному отаманові та його соратниками? Як оцінювати їхню діяльність або бездіяльність? І як можливі «українська» та «єврейська» позиція в українсько-єврейських дискусіях? Наприклад, «українська позиція» щодо Української революції? Взагалі, що таке «національна позиція»? Присвячую свій есей цим болючим питанням.
1. Подія і реакції
У нещодавній День захисника України, 14 жовтня 2017 року, у Вінниці відкрили пам’ятник Симону Петлюрі. Саме у Вінниці, бо в подільському місті з травня по червень 1920 року перебувала похідна канцелярія Головного отамана. Пам’ятник має стати «наріжним каменем» майбутнього Музею тимчасової столиці України, який планують створити в будинку Вінницького обласного радіо, на подвір’ї якого й знаходиться цей монумент1 .
Встановлення пам’ятника викликало резонанс через єврейські погроми, які відбувались у «другій» Українській Народній Республіці, очолюваній з початку 1919 року Симоном Петлюрою. Тим паче, ця частина Вінниці, в якій розміщено пам’ятник, належала до «Єрусалимки» – історично єврейського району міста. Припускаю, що в українській пам’яті не завважена ця обставина. Адже єврейська історія в гіршому випадку не представлена, а в кращому випадку – марґіналізована в українському «школярському» наративі та суспільній пам’яті. Певен, у питаннях історичної пам’яті, як ніде більше, незнання не звільняє від відповідальности.
Зроблю акцент на майже офіційній позиції дружньої до України держави. Як заявив посол Держави Ізраїль в Україні Еліав Бєлоцерковські:
«Симон Петлюра несе відповідальність за гибель десятків тисяч євреїв під час Громадянської війни. За різними оцінками, від 35 до 50 тисяч євреїв України загинули в погромах, улаштованих бандами під командуванням Петлюри. Вони здійснили до 40% од усіх антисемітських виступів у той період»2.
Відзначу, що терміни «Громадянська війна» і принизливе слово «банди» на позначення противників більшовиків одлунюють радянським баченням. Це вказує на те, що українське розуміння революційних подій поки залишається «для внутрішнього вжитку»: більшовики продовжують бути символічними переможцями, які витискають з інформаційного простору всіх переможених. Нижче зверну увагу на термін «Громадянська війна», який застосував пан посол у своїй репліці, замість звичного для українського сьогодення «Української революції».
Ачи можемо ми почути голос єврейської громадськости і якусь «єврейську позицію» або «єврейські позиції»? Ось не знаю. Наведу пронизливий відгук на цю подію. Відомий фотохудожник і композитор, вінничанин Зорій Файн напередодні відкриття пам’ятника, 13 жовтня, опублікував у своєму блозі вірш:
У меня вчера украли Винницу,
Посадив на лавочке Петлюру,
Вместо деда моего, который вырезан
В девятнадцатом году продажной шкурой.
На Иерусалимке, в тихом дворике,
Никогда вы идиш не услышите,
Там сидит печальный, как надгробие,
Идол и его кровавый след.
У моих детей украли Винницу
И у ваших тоже, вы не думайте –
Там где ложь, и за неё не стыдно нам –
Там позор и будущего нет 3.
Патос гіркого вірша зрозумілий: пам’ятник людині, винуватій у погромах (за вірогідною оцінкою Автора) з’явився на місці, де колись мешкали євреї; спотворення минулого ображає не тільки євреїв, а й усіх сучасних мешканців Вінниці та України. Цей вірш є виявом «радикального єврейського протесту», який є противагою до «радикального українського замовчування». Наразі поширилися чутки, що за цей вірш Автор був звільнений із Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського4. Дуже прикро, якщо це правда.
Мені емоційно зрозумілий вірш Зорія Файна. Але я заперечую і «єврейський протест», й «українське замовчування». Мудро і відверто висловився талановитий художник і відомий блоґер Олександр Ройтбурд, оцінюючи пам’ятник не тільки символічно, а й художньо:
«…[У]країнці мають право і навіть повинні поставити не напівкарикатурну, а монументальну статую лідера своєї революції в центрі Києва. Але якби мене запитали, що написати на п’єдесталі, я б порадив слова Петлюри: “Очевидно, що в оцінці моєї персони ви повинні бути правдиві: що було в моїй особі, в моїй діяльності негативне, те треба так і висвітлити, не замазувати. Симон Петлюра”.
Втім, цей напис доречний на будь-якому пам`ятнику.
Сам би я квітів до його підніжжя не покладав, але й не плювався б, а, подивившись, задумався про трагічність і неоднозначності історії і про уроки, які слід з неї виносити» 5.
Людина подвійної тожсамости має стикнутися з подвійними ж почуттями. З одного боку, українець розуміє значення Симона Петлюри для Української революції та бажаність зведення пам’ятників Головному отаманові, а з іншого боку – єврей не може покласти квіти до його пам’ятника, пам’ятаючи про своїх одноплемінників, можливо, й родичів, які загинули в погромах, зокрема, від рук солдатів української армії. Можливо, «українську» та «єврейську» позиції і не варто намагатися позбавити протиріччя.
Подібний погляд обстоюють і лідери Асоціяції єврейських організацій і громад України. Намагаючись умиротворити ситуацію навколо пам’ятника Симону Петлюрі, співпрезиденти Вааду України Андрій Адамовський і Йосиф Зісельс опублікували відкритий лист до Вінницького міського голови Сергія Моргунова із закликом перенести пам’ятник. Автори листа загалом схвально оцінюють період Другої УНР для українсько-єврейських відносин:
«Саме в цей період відносини українців та євреїв вийшли на принципово новий рівень, представники єврейських партій увійшли в уряд молодої республіки, вперше у світі (!) було створено Міністерство з єврейських справ та було розроблено проект національно-персональної єврейської автономії»6.
Однак через те, що у пам’яті єврейського народу цей історичний період асоціюється з погромами, в яких помітну участь взяли бійці українського війська, лист завершується словами:
«Розуміючи, що пам’ятник очільнику Директорії цілком доречний в місті, що деякий час було столицею української республіки, Президія Вааду України пропонує Вам поставити перед міською радою питання про перенесення монументу із центру колишнього єврейського кварталу в інше місце. Якщо це не буде здійснено, то існує велика небезпека, що пам’ятник стане мішенню для багаточисельних спекуляцій антиукраїнських сил, що намагаються роздмухати міжнаціональні конфлікти в суспільстві».
Процитовані слова здаються мені розумними та доречними. Колективну пам’ять важко, подеколи неможливо змінити, тим паче – двох спільнот, зате можливо змінити наше поводження з нею. Як записав євангеліст Матвій: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться». Однак не вірю, що пам’ятник перенесуть, а прагнення до миру – оцінять. В Україні ще не звикли узгоджувати своє бачення з іншими поглядами, ба навіть внутрішньоукраїнськими. Перепрошую за прямоту, декому з нас звідусюди ввижаються жертви пропаганди або підступні вороги. Але що таке ця «національна позиція»? Бодай «українська» або «єврейська» позиція?
2. Національні позиції
В українсько-єврейських і українсько-польських та інших міжнаціональних відносинах стикаємося з феноменом «національної позиції» (української, єврейської, польської тощо). «Національна позиція» може проговорюватися або залишатися невимовленою, але зрозумілою в міжнаціональних дискусіях. «Національна позиція» не тотожна етнічному походженню та громадській активности. Так, шанованого мною Йосифа Зісельса інші представники єврейської громадськости звинувачують у тому, що він не обстоює «єврейську позицію» в питаннях історичної пам’яті та схиляється перед українськими націоналістами.
Наразі ні з ким не сперечаюся і ні чого не доводжу. Для мене важливо розібратися, що таке «національна позиція». Як на мене, ця позиція має «позитивну» і «неґативну» сторону. Тут слова «позитивний» і «неґативний» майже не мають оцінювального характеру.
Позитивний вимір полягає в тому, що «національна позиція» має виражати погляд «нації», себто – будьмо відверті – національної інтеліґенції, на певну проблему. Але є неґативний бік: «національна позиція» зазвичай іґнорує інші національні позиції – або не помічає їх, або прямо протистоїть їм. Так, Андрій Портнов, говорячи про українсько-польські відносини, наголошує, що поляки сприймають ушанування УПА в Україні як антипольські кроки. Тож українці не бачать польського сприйняття, а поляки не розуміють українського контексту7. Так виявляється «неґативний вимір» обох «національних позицій», що веде їх до конфронтації. Додам од себе: яка сторона винувата в нерозумінні? Обидві сторони!
Що ж можна загалом розуміти під «українською позицією»? Позитивний її вимір полягає в обороні української національної самобутности та права українців на власну державність. Неґативний бік виявляється в зіткненнях з іншими «національними позиціями». Вони можуть справді загрожувати українству, а можуть і нічим не загрожувати. Тому ми й говоримо про українсько-єврейські та українсько-польські відносини, бо «єврейська» і «польська» позиції не становлять небезпеки для сучасної України. Тим паче, євреї не становили й реальної загрози для українських рухів ані в 1648 (перепрошую за деяку історичну модернізацію), ані в 1919, ані в 1941 роках.
Ситуація з «українською позицією» ускладнена тим, що етнічні українці та/чи українські громадяни можуть не погоджуватися з її позитивною стороною. А головне – «українську позицію» (як і позиції інших націй) привласнюють певні політичні табори: у 1917 році – «ліві», а в 2017 році – «праві». Це призводило раніше і загрожує зараз перетворенням «національної позиції» на «партійну доктрину». Так сталося під час Української революції.
Мануїл Шехтман «Погромлені» (1927)
А що таке «єврейська позиція» в загальному розумінні? Позитивний вимір важко окреслити, бо він відмінний для різних релігійних груп, різноманітний і для світських євреїв, яких варто поділити, щонайменше, на ізраїльтян і діяспорян. З неґативною стороною більш-менш зрозуміло. Це категоричне неприйняття людей і організацій, які вбивали євреїв яко народ – були причетні до погромів і Голокосту. Українські рухи в роки, про які було згадано вище, призводили до насильства проти євреїв. Звідси «українські революції», героїзовані в українській пам’яті, в єврейських очах нерідко постають антисемітськими діями. А провідники українських рухів набувають відповідних оцінок в єврейській свідомости.
Як працювати з протиріччями в оцінках подій і постатей? Повертаючись до обговорення нашого питання, люди з подвійною тожсамістю виглядають «українцями серед євреїв» і «євреями серед українців». Закликаю зважати саме на таких «інтелектуальних метисів», бо на їхніх прикладах ми бачимо недоліки різних «національних позицій».
Ось тут пропоную зупинитися. Хіба «національна позиція» не має бути відповідальною і критичною? Хіба вбивати того, хто не є твоїм ворогом на фронті, – припустимо для національних героїв? Хіба якщо ти – герой, то маєш індульгенцію на все? Чи взагалі може той герой – зовсім не герой? (Останнє питання – не щодо Петлюри).
Звідси висловлювання Йосифа Зісельса й Олександра Ройтбурда здаються мені справді «національною позицією» – хоч «українською», хоч «єврейською» – відповідальною за всіх і придатною для багатьох. Бо вона не відлунює еґоїзмом тих, хто мислить національних героїв так, як Дон Кіхот бачив у власних мріях своїх взірців – легендарних лицарів із куртуазних романів. Тож спробую зрозуміти, якою може бути «українська позиція» стосовно Української революції 1917–1920 років.
3. Українська революція з погляду 2017 року
Вище звертав увагу, що посол Держави Ізраїль в Україні Еліав Бєлоцерковські говорив про єврейські жертви «Громадянської війни» в Україні, а не «Української революції». У чому різниця між двома історичними поняттями? Наведу власні міркування.
Саме застосування терміну «Українська революція» виражає «українську позицію» щодо подій і процесів 1917–1920 років (з можливим хронологічним продовженням). Цей термін виокремлює історичні ситуації на Великій і Західній Україні, як поле битв за українську державність та українську націю. Тож це не просто термін, а концепт, який позначує певне бачення історичної дійсности.
«Ложкою дьогтю» у використанні концепту «Українська революція» є зосередження на українських силах – носіях «української позиції». Решта учасників виглядають не тільки ворогами, а тими, хто взагалі не вартий нашої уваги. Насамперед, бачимо це в навчальній літературі. Це дещо нагадує мені радянське ставлення до Революції: спочатку створювалися типові, по-більшовицькі рафіновані індивідуальні та колективні (sic!) мемуари про революційний час, а потім ці мемуари ставали основною для наукових і публіцистичних творів. Так історія від переможців викреслювала переможених.
Як тут не згадати вираз В’ячеслава Липинського, про трьох синів-матері України: соціяліста-демократа, гетьманця і більшовика. Насправді, «синів» було більше: не забуваймо про «білих» і «махновців». До того ж, Нестор Махно доволі популярна постать серед наших сучасників, хоч я і не поділяю захоплення степовим «батьком».
Більшовицький плакат 1920 року
(з книжки С. Томаха і Є. Холостенка «Український революційний плякат». К.: Київський художній інститут, 1932)
Термін «Громадянська війна» стосується іншого бачення почасти тих самих подій і процесів, але після Жовтневого перевороту. (Почасти, бо не враховує українсько-польської війни 1918–1919 років і подій на Західній Україні). Концепт «Громадянська війна» охоплює майже всі події в колишній Російській імперії та відділяє революційний процес 1917 року та його наслідки: конфлікт між більшовиками та їхніми супротивниками розпочався одразу після перевороту. Навіщо відділяти війну від революції?
Термін «Громадянська війна» має дві важливі конотації. По-перше, цей термін з малої літери застосовують щодо збройних конфліктів між громадянами однієї держави. Більшовицький переворот призвів до дезінтеґрації новонародженої Російської республіки. Національні рухи взяли курс на розбудову національних утворень, хай і в автономній формі. «Національний чинник» робить ті війни більше, ніж громадянськими.
По-друге, використання терміну «громадянська війна» відповідає більшовицькому гаслу: «Перетворимо імперіялістичну війну на війну громадянську». Тобто Першу світову війну із зовнішніми ворогами на революцію проти «внутрішніх ворогів». Тож сам термін «Громадянська війна» набуває ідеологічного характеру. На перший погляд, більшовики втілили те, про що говорили. Однак насправді не світову війну, а «конфліктний консенсус» серед російської громадськости літа–осені 1917 року вони перетворили на громадянську війну.
Існує ще один термін для того історичного періоду – «Велика російська революція». Або «Друга російська революція» (після 1905–1907 років). Або «Революція 1917 року», як прийнято у сучасній Росії на офіційному рівні8. Щоправда, незрозуміла періодизація Великої російської революції. Чи-то цей термін слугує сполученню Лютневого повстання (радянською мовою – «Лютневої буржуазної революції») та Жовтневого перевороту (радянською мовою – «Великої Жовтневої соціялістичної революції»)? Так випливає з офіційної переваги терміну «Революція 1917 року».
NB: Близький погляд в українського науковця Станіслава Кульчицького: він відносить до російської революції події від лютого 1917 до січня 1918 року – розгону більшовиками Установчих зборів. Далі, з весни 1918 року, розпочалася Комуністична революція9.
Чи-то Велика російська революція охоплює ще й колишню «Громадянську війну»? У статті «Російська революція» в російській «Вікіпедії» огляд подій доведений до створення Радянського Союзу та смерті Владіміра Лєніна10. В такому разі концепт «Велика російська революція» виглядає аналогом нашій «Українській революції». Звісно, Велика російська революція просторово включає Українську революцію, за винятком Західної України. Знову бачимо неминуче зіткнення «української» та «російської» позиції щодо актуальної історії.
Сюрпризом для мене стало те, що сучасні ліві активісти відзначають Жовтневу революцію як історичну віху, що показало нещодавнє «100-річчя Жовтня». Натомість мені ближча марксистська критика більшовизму: група войовничих інтеліґентів (яка відкидала свою належність до «спільноти долі» – російської інтеліґенції поліетнічного походження) узурпувала «інтереси пролетаріяту» та в ім’я прогнозованої соціялістичної революції захопила владу і встановила однопартійну диктатуру. Яка ж окрема Революція? Хіба міт «Жовтневої революції».
Отже, чим може бути для українського суспільства Українська революція 1917–1920 років? Мені Революція дещо нагадує сучасну ситуацію. Українці постали перед викликом доби, що потрібно не тільки усвідомити себе як націю, а й заявити про власні права та інтереси – боротися за власну державність. Звісно, найбільше від тої Революції – неґативних прикладів. Адже тогочасні українські держави були нежиттєздатними. А переможці-більшовики маніпулювали національним питанням та українською державністю. Тим не менше, їх не варто беззастережно назвати антиукраїнською силою. Самозрозуміло, головне для 2017 року – дивитися не на 1917, а на 2018 рік. Але з минулим теж треба дати собі раду.
Іссахар-Бер Рибак «Містечко після погрому»
На завершення першої частини свого есею наведу влучні слова публіциста Павла Зуб’юка:«Історія могла б бути іншою. Скажімо, Симон Петлюра міг би жорстко відреагувати на Проскурівський погром – і вважатися одним із найпрогресивніших воєначальників тодішньої Європи» .Додам од себе, перефразовуючи Зуб’юка:«Пам’ять могла би бути іншою. Скажімо, Симон Петлюра та/або його соратники на еміґрації могли би визнати свою провину в тому, що не зробили все від них залежне для зупинення погромів, які розпочались іще в грудні 1918 року, зволікали та запізнювалися з рішеннями, що мало фатальні наслідки не тільки для євреїв України, а й для української справи взагалі»11.
Свої дискусійні тези щодо проблем «Симон Петлюра, український рух, єврейські погроми та українсько-єврейські відносини» представлю в другій частині.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
1. У Вінниці з’явиться новий музей – про місто як тимчасову столицю УНР (6 жовтня 2017 року) // День.
2. Посол Израиля на Украине осудил установку памятника Семену Петлюре в Виннице (25 октября 2017 года) // 9 канал. Новости Израиля. Не без гумору відзначу, що для журналістів ізраїльського 9 каналу Петлюра із Симона став Семеном.
3. Файн Зорий. У меня вчера украли Винницу… (13 октября 2017 года) // zoriy.com: размышления, диалоги, интервью… В оригінальній публікації слово «Петлюра» написане з малої літери, але я з етичних міркувань зробив «виправлення».
4. Роман Ковальський. Чи звільнили Зорія Файна з педуніверу за Петлюру? (9 листопада 2017 року) // 33-й канал. У цій публікації наявна чи-то плутанина, чи-то маніпуляція: «І одразу з цього приводу в Ізраїлі, Росії та серед деяких вінницьких євреїв після кількох заяв Зорія Файна про “петлюрівські погроми та 200 тисяч зарізаних євреїв” стався скандал…». Очевидячки, «скандал» стався не через чиїсь заяви, а через сам факт установлення пам’ятника.
5. Ройтбурд Олександр. Навіщо в Україні пам’ятник Петлюрі (23 жовтня 2017 року) // Новое время.
6. Тут і далі цитую за: Ваад України закликає перенести монумент Симону Петлюрі із центру колишнього єврейського кварталу Вінниці. Відкритий лист // Ваад Украины. В публікації на сайті лист не датовано; на особистій сторінці Йосифа Зісельса на «Facebook» відкритий лист був оприлюднений 20 жовтня 2017 року.
8. Распоряжение Президента Российской Федерации от 19 декабря 2016 года № 412-п «О подготовке и проведении мероприятий, посвящённых 100-летию революции 1917 года в России». Як влучно прокоментувала «революційний сюжет» російської політики пам’яті політолог Ольґа Малінова: «…[П]одія, яка підлягає комеморації, пойменована “революція 1917 року в Росії”. Лаконічно і позірно нейтрально. Знімають усі спори про епітети – соціялістична або буржуазна, русская або российская і т. под. Але точно не “велика”! Крім цього, знімаємо питання про те, яку з двох революцій ми збираємося відзначати: Лютневу, Жовтневу або обидві» (Столетний юбилей революций 1917 года и российская политика памяти (7 ноября 2017 года) // ГЕФТЕР).
9. Див.: Кульчицький Станіслав. Російська революція 1917 року: новий погляд. – К.: Наш час, 2008.
10. Русская революция // ВикипедиЯ. Свободная энциклопедия. Відзначу, що на цій сторінці сказано про можливість перейменування статті на «Революція 1917 року в Росії», тобто вказано на доцільність звуження обсягу поняття та виведення зі статті далекосяжних екскурсів у пореволюційний час.
11. Зуб’юк Павло. Петлюра, євреї, погроми. Як нам жити з такою історією? (14 листопада 2017 року) // ZAXID.NET. Цитата має продовження: «Однак він [Симон Петлюра. – М. Г.] не відреагував – і внаслідок погрому загинуло близько півтори тисячі євреїв». Головний отаман не знаходивсь у Проскурові, а тому він не міг зупинити погром. Він міг би покарати командирів підрозділів української армії, які скоїли погром, насамперед – отамана Івана Семесенка. А покарання призвідників Проскурівського погрому могло б якщо не зупинити, то послабити погромну хвилю 1919 року. Семесенко ж пізніше був заарештований, але не за погром, а за порушення військових наказів.