Балкани – цей “пороховий погріб Європи” — цікавили й приваблювали мене як історика досить давно. Особливо — історія ХХ ст.: королівство Югославія, події Другої світової війни, соціалістична федерація, балканські війни 90-х. Цього року мені вперше у житті вдалося потрапити на Балкани: нині за програмою обміну Еразмус+ цілий семестр перебуваю в Загребському університеті (Хорватія). Оскільки аспіранти не мають жодних лекцій чи семінарів і займаються пошуком матеріалів до своєї дисертації, то в них є можливість побувати в багатьох місцях Хорватії, познайомитися із культурою та історією. Хто ж не скористається таким шансом?

Сучасну Україну часто порівнюють з Хорватією, передусім через певну схожість конфліктів на Донбасі та в Східній Славонії і Крайні, а також неоднозначну оцінку суспільством подій Другої світової війни. Мені було цікаво: якою є пам’ять в хорватському суспільстві про ті війни, одна з яких завершилася 72, а інша – 22 роки тому. Про що найбільше говорять? Як оцінюють? Які скелети в шафі заховано? Як все позначається на символічному просторі? 

Очевидно, що політика щодо пам’яті в Україні за останні 3 роки так чи інакше розвиває у вітчизняного дослідника спостережливість щодо пам’яток “соціалістичного” періоду та сучасності. А що вже говорити, коли він потрапляє за кордон – в країну зі схожою історією.

Питання пам’яті про ті війни в Хорватії – досить складне й заплутане. Ми добре знаємо, як українське суспільство (не без допомоги політикуму, ЗМІ і, що найнеприємніше, науковців) любить ламати списи щодо оцінки нашої новітньої історії, однак після знайомства з Балканами прийшло розуміння, що там ситуація ще драматичніша.

Хорвати й досі активно дискутують про події 1941-1945 рр. Не побоюся сказати, що в суспільстві існує розкол, не дуже помітний на перший погляд, – розкол між усташами та югославськими партизанами. Якщо точніше – між людьми, чиї предки підтримували або й воювали за НДХ (Незалежна Держава Хорватія – маріонеткова країна під проводом усташів, створена Третім Рейхом після розгрому Королівства Югославія у квітні 1941 р.), та тими, чиї предки боролись в рядах комуністичних партизанів під проводом Йосипа Броза Тіто. Загалом, у 1941-1943 рр. співвідношення хорватів у обох таборах було приблизно 70:30, а після капітуляції Італії в 1943 р. – 60:40.

Цвинтар Мірогой, Загреб. Братська могила та меморіал югославським партизанам-хорватам часів Другої світової війни

Той самий цвинтар. Меморіальна стела, присвячена усташам та домобранам, які загинули поблизу Бляйбурга. Встановлена у 1995 р. коштами донаторів із Хорватії та хорватської діаспори

Після завершення Другої світової війни симпатики НДХ мовчали й приховували свої погляди, але після 1990 р., коли до влади прийшла партія Хорватська демократична співдружність (ХДС) на чолі з президентом Франьо Туджманом, і Хорватія здобула незалежність в ході кривавої війни (1991–1995 рр.), симпатики НДХ та усташського руху знову змогли відверто висловлювати свої погляди. Власне перший хорватський президент Франьо Туджман (до речі, під час Другої світової війни – командир комуністичного партизанського загону) всіляко сприяв примиренню усташів та партизанів, мовляв “не важливо, що в минулому ми були по різні сторони барикад – головне, що ми є хорвати і що нарешті вибороли свою омріяну державність”. Крім того, він вдало використовував факт збройної агресії Югославії проти “молодої хорватської демократії” та протистояння із сербськими повстанцями/сепаратистами для єднання хорватської нації (“мусимо бути об'єднані проти зовнішньої загрози”). Це спрацювало і хорвати не знали помітного розбрату всередині в роки війни. Але від 1995 р. і до сьогодні вже пройшло 22 роки і поляризація в хорватському народі визріла знову.

Зауважу, що навіть ставлення до першого президента у хорватів різне – більшість вважає його національним героєм, ледь не «батьком нації», який очолював державу в найтяжчий період боротьби за незалежність і привів її до перемоги (у керма Республіки Хорватія пан Туджман перебував із 1990 р. до самої смерті в 1999 р.) В принципі, аналогічною є й офіційна позиція держави. З іншого боку, характер правління Туджмана є досить суперечливим, адже Заході методи керівництва країною першим хорватським президентом називали близьким до авторитарних. Зараз усе частіше лунає критика в сторону покійного Франьо Туджмана через придушення свободи слова й опозиції, недемократичний характер правління, фактичну монополію провладної партії ХДС та серйозну корупцію в ході приватизації. В останні роки правління Туджмана Хорватія опинилась, де-факто, у міжнародній ізоляції з боку західних держав, а процес євроатлантичної інтеграції для Загреба був заморожений. Зрештою, хорвати на виборах 2000 р. дійсно показали, що втомились від ХДС за 10 років і проголосували за соціал-демократів. Нова влада взяла курс на вступ до ЄС і НАТО і на чітке дотримання демократичних цінностей, в тому числі це означало повагу до прав національних меншин. Почали поступово повертатися сербські біженці, що втекли до Сербії в ході хорватського наступу 1995 р. (операція “Буря”). Хорватським правим (як відвертим праворадикалам, так і поміркованим правоцентристам) ці речі дуже не подобались і не подобаються до сьогодні. Відтак, мені особисто не часто доводиться чути від молоді в Загребі голоси невдоволення Європейським союзом та його цінностями.

Проте, цілей, задекларованих хорватською владою на початку 2000-х, було таки досягнуто: до НАТО Хорватію було прийнято у 2009 р., а членом ЄС це держава стала влітку 2013 р. (у центрі Загреба є цілий сквер і пам’ятник цій події). Зрештою, суто з економічної точки зору, членство Хорватії у ЄС має як позитивні сторони, так і реально негативні для власне хорватських громадян. Із позитивного (що бачив особисто я і про що мені неодноразово розповідали місцеві): капітальне оновлення інфраструктури (із сумом згадував я не раз “славні” українські автошляхи), інвестиції, можливість вільно пересуватись Європою та працювати за кордоном, захист прав національних меншин (це дуже добре саме для хорватських сербів). Із негативного (хорватські праві дуже великі євроскептики): “надмірні права меншин” (сербів і ще раз сербів), численні обмеження для дрібних сільськогосподарських виробників, відмирання дрібної вуличної торгівлі (базарів), засилля іноземного капіталу й витіснення хорватського виробника німецьким та італійським (це наочно видно в будь-якому місцевому супермаркеті), масовий відтік молоді за кордон (найбільша трудова міграція населення – зі Славонії, північно-східного сільськогосподарського регіону Хорватії). Тому у свідомості широких мас простих хорватів на сьогодні ЄС не є безумовним благом. Більшість хорватів, як мені здалось, не задоволені своїм життям.

І тут вступає в гру історична пам’ять: коли будь-яке суспільство переживає ту чи іншу економічну кризу, одразу починаються пошуки винних та крайніх. У 90-і рр. минулого століття «ворогом № 1» для переважної більшості хорватів були серби та Сербія. Зараз, через 22 роки по завершенні війни, уже важко звинувачувати у всьому сербів. І до старого хорватського антагонізму усташі-партизани тепер ще й додається протистояння праві-ліберали&ліві. Характерно, що цей антагонізм накладається на географію: найбільш лівою і ліберальною є північно-західна Хорватія – Істрія та Загор’є. Це засвідчують результати виборів (ніколи в Істрії, наприклад, правоцентристська ХДС не була популярною, а особливо після 2000 р.). В Істрії навіть час від часу можна відчути зверхнє ставлення місцевих до жителів інших регіонів країни, щось на кшталт “ми відрізняємось від іншої Хорватії, ми культурніші, толерантніші й багатіші”. А щодо політичних поглядів загорців, то мене свого часу розсмішив один хорватський студент зі Славонії (любитель ХДС та Франьо Туджмана), котрий вразив своїм дуже спрощеним баченням ситуації: “Там у Загор’ї народився Тіто, тому всі вони комуністи і люблять його”. Серйозна аналітика, що ж тут скажеш! Але цей приклад наочно ілюструє ту напруженість, яка є між хорватами різних політичних таборів та регіонів. За моїми спостереженнями, найбільш “стереотипні” націоналісти живуть у Славонії, центральній Хорватії та в Далмації. Інакше кажучи – у регіонах, які безпосередньо зачепила війна 1991–1995 рр.

Особливе місце в історичній пам’яті сучасних хорватів займає війна за незалежність 1991–1995 рр., або, як тут кажуть, «Вітчизняна війна» (хорв. Domovinski rat). На офіційному державному рівні цей збройний конфлікт вважається фундаментальним для сучасної хорватської державності і всі пам’ятні дати, пов’язані з даною війною, відзначають на найвищому рівні. Так, на День перемоги 5 серпня (цього дня в 1995 р. хорватські війська увійшли в м. Кнін — столицю самопроголошеної Республіки Сербська Крайна) у Загребі щороку проводиться військовий парад. Ставлення у суспільстві до ветеранів цієї війни – дуже шанобливе, хоча в соціальному та психологічному плані тут не все ідеально: щороку багато цих людей здійснюють самогубства. Для того, щоб приблизно уявити, які психологічні проблеми переживають ветерани, а особливо інваліди, рекомендую подивитись хорватський фільм “Нічий син” (“Ničiji sin”, 2008) режисера Арсена Остоїча. До речі, переважна більшість хорватських ветеранів (505 тис. чол. офіційно мали статус учасника бойових дій на 2016 р., а населення Хорватії – 4,2 млн. чол.) переважно належать до право-клерикального крила і є авангардом націоналістичних сил у цій державі. Відзначу, що попри складність ситуації з ідеологічно-політичними симпатіями хорватів, мені ні разу не доводилося чути, щоб хтось у Хорватії негативно висловлювався проти ветеранів війни 1991–1995 рр. Отже, із історичною пам'яттю про збройну боротьбу за незалежність у 90-і все більш-менш зрозуміло – тут немає серйозних антагонізмів. Щоправда, стверджуючи таке, ми забуваємо про сербів, які у 1991 складали більше 12% населення Хорватії, а зараз втричі менше...

Власне кажучи, сербське питання займає одне із ключових місць в історичній пам'яті хорватського народу. Перебуваючи в Хорватії, я ще не разу не наважився першим починати розмову з місцевими про сутність та історію сербсько-хорватської ворожнечі: мої хорватські друзі постійно самі починають висловлюватись на цю тему. Якщо коротко, то більшість хорватів, окрім лівих та частини ліберально налаштованих людей, передусім – студентської молоді, патологічно не сприймають сербів. Задля справедливості скажу – дзеркальна ситуація в Сербії — там не люблять хорватів. Важко уявити, як можна примирити ці два сусідні і досить схожі народи. Чесно кажучи, українсько-російські відносини навіть зараз ще дуже далекі від такого рівня ненависті як між хорватами та сербами. Подій Другої світової війни (знищення та переслідування сербського населення усташами, розправа над усташами та членами їхніх родин в 1945-му) та хорватсько-сербське етнічне протистояння 1991–1995 рр. із взаємними військовими злочинами серйозно вплинули на пам’ять цих народів. Не зважаючи на те, що зараз, через членство у ЄС і офіційне сповідування демократичних принципів, у Хорватії усташська символіка законодавчо заборонена, в середовищі просто народу часто можна почути антисербські пісні та висловлювання, наприклад, “Ясеновац і Градішка Стара” та “Ево зоре, ево дана”¹. Один із найвідоміших хорватських співаків Марко Перковіч (“Томпсон”) свого часу співав їх на своїх концертах. Однак в публічних місцях ніхто такого собі не дозволяє, адже за подібне може затримати поліція.

Нещодавно мені вдалося побувати в Кніні, колишній столиці самопроголошеної Республіки Сербська Крайна, та на територіях, які були раніше заселені переважно сербами до 1995 рр. В історичній пам’яті сучасної Хорватії Кнін, поряд із Вуковаром², посідає важливе місце. Це позначилося і на символічному просторі. Одразу біля виходу із залізничного вокзалу – великий меморіальний комплекс, присвячений операції “Буря”. Багато назв вулиць теж нагадують про буремні події серпня 1995 р. Це і не дивно, адже місто для хорватів стало символом перемоги й тріумфу над Сербською Країною: 5 серпня 1995 р. хорватські війська увійшли до Кніна, яке перед тим покинули сербські сили та більшість цивільного населення. Туди одразу ж прибув президент Франьо Туджман і в урочистій обстановці підняв хорватський державний стяг на найвищій точці місцевої фортеці. Цей прапор, а також пам’ятник першому хорватському президенту можна побачити тут і сьогодні. Від подій 1995 р. регіон повністю не оговтався й до цих пір. Тут, попри те, що частина колишніх місцевих сербів (переважно люди літнього віку) повернулась, відчувається дуже низька густота населення. Взагалі, в колишній столиці самопроголошеної республіки Сербська Крайна та в навколишніх територіях (Північа Далмація або Кнінська країна) відразу впадає в око малозаселеність. На окраїнах міста й до сьогодні чи не кожен третій будинок закинутий та пошкоджений. На стінах подекуди видно сліди від куль та націоналістичні графіті часів останньої війни. У місті є стара фортеця. Вона дуже і красива і в хорошому стані, але так і не стала популярним туристичним об’єктом. З розповіді привітної офіціанти в місцевому кафе я дізнався, що населення Кніна складає близько 10 тис. мешканців, економічна ситуація тут складна, багато людей покидають місто. Причину міграції офіціантка пояснила так: після втечі практично всього сербського населення звідси у серпні 1995 р. в покинуті будинки заселили хорватів-біженців з інших регіонів (в основному з Боснії і Герцеговини), які були непристосовані до місцевих умов.

Не так багато часу пройшло з тих пір, коли у Хорватії вибухали снаряди. Проте, на щастя, далі недовіри, косих поглядів та лайливих слів справа не йде. І та невелика кількість сербів, яка зараз ж живе в Хорватії уже не може зазнавати яких-небудь фізичних переслідувань та погроз. І, відповідно, серби зараз не становлять жодної загрози для хорватської державності, як би це деякі місцеві хорватські політики з правого табору не намагались довести.

“Боснійське” питання також є доволі актуальним у хорватському суспільстві. Багато націоналістів вважає Дейтонську угоду 1995 р., за якою постала сучасна конфедеративна держава Боснія і Герцеговина, “поразкою для хорватського народу”. І сьогодні значна частина хорватів вважає БіГ етнічною хорватською землею, а бошняків-мусульман частиною хорватського народу. Ці ідеї сягають корінням ще кінця ХІХ ст., коли питанням єдності Хорватії, Славонії, Далмації та Боснії і Герцеговини активно піднімала Хорватська партія права або «франковці» (метою на той час для них було адміністративне об'єднання усіх етнічних хорватських земель в рамках Австро-Угорської імперії). Згодом, в роки Другої світової війни, територія Боснії і Герцеговини ввійшла до складу маріонеткової Незалежної Держави Хорватія. Відтак, симпатики й послідовники усташського руху і далі мріють про приєднання БіГ до Хорватії, або хоча би про поділ її між Хорватією та Сербією (до речі, схожі наміри мав і Франьо Туджман: існує низка свідчень про його таємні переговори зі Слободаном Мілошевичем, проте міжнародна спільнота однозначно негативно дивилась на такий варіант вирішення боснійської кризи). А щодо власне боснійських і особливо герцеговинських хорватів – вони чи не найпалкіші адепти хорватського націоналізму. Принагідно додам, що під час моєї подорожі Герцеговиною (саме її хорватською частиною) я ніде не бачив офіційного прапору БіГ (хіба що на кордоні). Всюди хорватські «шаховніци» та патріотичні графіті на стінах будинків та парканах. У Республіці Сербській – аналогічна ситуація – повсюди бачиш лише сербські триколори. Мабуть лише бошняки-мусульмани відчувають сучасну БіГ своєю державою.

Загадані графіті – досить показовий маркер. Такої вуличної художньої творчості у Хорватії багато і, певною мірою, завдяки графіті можна робити й відповідні висновки про настрої та симпатії того чи іншого міста чи кварталу. У Загребі, Задарі, Спліті, а також на залізничних вокзалах Славонії (східна Хорватія) мені траплялися лише патріотичні малюнки, часто – навіть досить естетичні. В основному графіті й написи на теми Вуковара та апологетики генералів Маркача³ й Готовіни⁴ (яких судили в Гаазькому трибуналі за військові злочини), рядки з пісень Марко Перковіча і т.п. Патріотична тематика графіті тісно переплітається із футбольною – особливо це відчутно в Загребі, де символіка місцевого «Динамо» (фанати цього клубу звуться Bad Blue Boys) практично на кожному кроці.

 Графіті на тему битви за Вуковар  

Наостанок хотілося б додати, що нинішня хорватська влада, а особливо президент – Колінда Грабар-Кітарович – позиціонує себе як дуже патріотична. ХДС, партія покійного Франьо Туджмана, має більше третини місць у парламенті. Але, не зважаючи на це, у широких прошарках хорватському суспільстві відчувається глухе невдоволення соціально-економічною ситуацією, що і виливається у «битви за історію» й пошук винуватців. Тому в хорватському суспільстві, попри зовнішню монолітність та високий рівень патріотизму в цілому, присутні серйозні протиріччя, які нинішні соціально-економічні труднощі лише посилюють.

Анатолій Демещук, аспірант історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Найближчим часом у рубриці Галерея також буде розміщена низка відповідного фотоматеріалу від Анатолія Демещука (Редакція).

1. Це усташські пісні часів Другої світової війни, в яких оспівується концентраційний табір “Ясеновац”, де масово знищувалось сербське, ромське, єврейське населення, а також хорватські комуністи.

2. Вуковар – невелике місто у Східній Славонії, на березі Дунаю, якраз на кордоні Хорватії із Сербією. Тут восени 1991 р. точилась найкривавіша битва всієї хорватської війни за незалежність. Хорватські оборонці міста відволікли на себе колосальну кількість живої сили та техніки Югославської народної армії, а також сербських парамілітарних формувань. Цим було виграно дорогоцінний для хорватів час задля формування та озброєння власної регулярної армії та здобуття підтримки міжнародної спільноти. Сам Вуковар був вщент зруйнований та зрештою взятий югославсько-сербськими військами 18 листопада 1991 р. Це місто для хорватів стало символом війни за незалежність 1991–1995 рр.

 3. Младен Маркач (нар. 1955 р.) – хорватський генерал, командувач спецпідрозділів хорватської поліції в ході операції «Буря» під час війни за незалежність Хорватії. Звинувачений Гаазьким Міжнародним трибуналом для колишньої Югославії у воєнних злочинах, скоєних хорватськими підрозділами проти країнських сербів протягом операції «Буря».

4. Анте Готовіна (нар. 1955 р.) -  генерал-лейтенант хорватської армії, один із чільних учасників війни в Хорватії та Боснії і Герцеговині 1991-1995 рр. Звинувачений у 2001 р. Гаазьким Міжнародним трибуналом для колишньої Югославії у воєнних злочинах і злочинах проти людяності, скоєних у ході операції «Буря» наприкінці хорватської війни в 1995 році. В обвинувальному висновку йому ставилося у провину вигнання сербів області Країна за межі Хорватії під час вищезгаданої операції.