У першій половині 2016 року мені пощастило стати учасником стипендіальної програми Міністра культури та національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». Стипендіати, в першу чергу, представники «вільних професій» – музиканти, художники, дизайнери, письменники, перекладачі, поети, театральні та кінорежисери, проте, серед осіб, на яких розрахована програма є представники і деяких «невільних професій» у царині культури, зокрема реставратори та музейні працівники.

Загальна світлина учасників стипендіальної програми «Gaude Polonia», 2016 р.

Моє перебування у Польщі тривало рівно півроку, протягом яких я мав працювати над виконанням творчого або дослідницького проекту під керівництвом призначеного мені опікуна. Місцем реалізації стипендії став Вроцлав, а інституцією, яка приймала мене – місцевий Національний музей (Muzeum Narodowe we Wrocławiu). Я вважався практикантом, тобто кожного дня до обіду я мав приходити з іншими працівниками на роботу і методом «включеного спостереження» вивчати специфіку організації музеїв та музейної справи у Польщі. Після обідньої перерви, я працював над своїм стипендіальним проектом, який полягав у дигіталізації документів з архіву колись багатої і впливової сілезької родини Гохбергів (Hochberg von Pless).

Національний музей у Вроцлаві (Muzeum Narodowe we Wrocławiu)

Майже за рік до мого приїзду у Вроцлав, Національний музей підписав угоду про співпрацю з замком Ксьонж (Książ), що знаходиться у місті Валбжих Нижньосілезького воєводства. За умовами цієї угоди у відреставрованих приміщеннях замку було розміщено 38 картин із зібрання музею, про які відомо, що вони або перебували там до Другої світової війни, або належали родині Гохбергів, власникам цього замку до 1942 р. Співпраця між музеєм і ґміною Валбжих, якій належить замок, виявилась дуже плідною і активною – музей отримав нові експозиційні площі, а замок Ксьонж збільшив свою і до того не маленьку туристичну привабливість, реконструювавши і відновивши інтер’єри часів своєї «золотої доби» – початку ХХ ст.

Замек Ксьонж (zamek Książ)

Одним з наступних етапів цієї співпраці мала б стати реконструкція величезного архівного і книжного зібрання, на жаль, частково чи повністю загубленого після Другої світової війни. Саме на цьому етапі до співробітників замку і музею, на деякий час, долучився я, допомагаючи у пошуку та відцифруванні решток князівської колекції. Це дало не тільки можливість зайнятися майже «історико-детективною» діяльністю (яка так вабить тих, хто у юнацькому віці наважується зв’язати своє життя з історією), але й позволило краще познайомитись із самим замком і з тим як його німецька історія поєднується з польським сьогоденні, як дає собі з   цим усім раду сучасний його власник –ґміна Валбжих.

***

Шостого березня 1293 року, в канун березневих нон, Болько І Суровий, один із тогочасних сілезьких князів, відписав у спадкове володіння солтису Тилону корчму, з правом тримати пекаря, шевця, м’ясника та інших необхідних ремісників, у селі Рудгежовіце, одночасно заборонивши відкривати корчми будь-кому іншому. Документ склав і написав своєю рукою княжий нотаріус Рейнкон, а серед осіб, які його засвідчили були помічник нотаріуса Зігфрід, законники Конрад і Арнольд, а також «віри гідні» мужі Генріх з Любіна та Томас з Карсова.  Цей документ, певно, був би «звичайним» і «типовим» джерелом, яке проливає світло на особливості соціально-економічних відносин у сілезькому селі того часу, як би не одна примітна особливість в його інтитуляції – «nos Bolko dei gratia dux Slesie et dominus de Wrstenberc». Wrstenberc згодом стане Fürstenberg’ом, через дві сотні років його назва вже звучатиме як Fürstenstein, а з дослівного перекладу цієї від початку німецької назви («княжий камінь») на польську – і вийде сучасний Ксьонж.

Печатка Болько І Суворого розміщена під грамотою 1293 р. із написом:

S(igillum) BOLKONIS DEI GRA(cia) DVCIS SL'IE (Silesie) DNI (Domini) DE W'STENBEREN (Fürstenberg).

З блогу Jerzy Jarek. Monety z wyobrażeniem wołu. Mennictwo średniowieczne. Emisje wołowskie. Електронний ресурс: http://jerzysjarek.blogspot.com/2017/05/monety-z-gowa-wou-czesc-2-kwartniki.html
 
Саме цю дату, щоправда найчастіше в більш розмитій формі – 1280-1290-ті (є ще два дуже уривчасті записи про його побудову/перебудову за 1288 і 1290 р.) можна зустріти  практично в усіх путівниках і спеціальних працях присвячених замку. Вона є і в книгах Альфонса Шиперського, одного з засновників місцевого польського краєзнавства, який у 1950-х роках написав цілу низку науково-популярних праць з історії Свідніці, Валбжиха та замку Ксьонж, і в докладній, досі неопублікованій роботі Кристофа і Яніни Ейсимонтів, виконаної на замовлення вроцлавського відділу охорони пам’яток у 1960-х роках. Те ж саме можемо прочитати і у більшості сучасних путівників, наприклад, написаному у 1994 р. місцевими краєзнавцями Каземіром Янковським і Станіславом Юнаком чи у найновішій подібній праці авторства Беати Лейман. Всі ці дуже різні представники сілезької історіографії, яка у другій половині ХХ ст., пройшла, за одним влучним висловом, шлях «від бастіону польськості до мосту в Європу», не намагалися зробити Ксьонж більш польським і старовинним. Цього не має, ані у сучасних авторів (які в цьому певно вже не відчувають потреби), ані у тих, хто, у 1940-50-х  рр. вважав метою своєю праці за будь-що довести польський характер цієї місцевості.  Хоча вказана у документі дата – 1293 р. лише post quem non, отже, формальної заборони шукати давнішої немає.

Більше, того відразу після завершення Другої світової війни у таких пошуках існувала велика потреба, адже аж до часів Віллі Брандта і підписання Варшавського договору 1970 р. ФРН не визнавала ці території польськими, а їх статус залишався багато в чому тимчасовим. Переконувати про наявність «вічного зв’язку Сілезії з Польщею» слід було не лише німців та західний світ, але й, дуже часто, самих поляків. Перший «dominus de Fürstenberg» для цього не сильно підходив. Болько І був безсумнівно видатним представником сілезької лінії П’ястів. Після монгольської навали і катастрофи під Леґніцею, поділом Сілезького князівства своїм батьком, він заснував на її уламках потужне Свідницько-Яворське князівство, яке тривалий час зберігало незалежність і чи не єдине протистояло експансії нової династії Люксембургів на ці землі.  Проте в часи його панування, вже повних ходом йшов інший процес від наслідків, якого саме і слід було позбутися, процес германізації. Навіть, не спеціаліст прочитавши документ, що цитувався раніше побачить, що серед перерахованих осіб, мабуть, тільки сам Болько носив стовідсотково слов’янське ім’я,  а князівська канцелярія, законники які були свідками і, навіть, солтис (поява самої інституції солтисів, сільських старост – наслідок заснування населених пунктів за «німецьким правом»), який отримав корчму, мають імена німецькі. Якщо про його батька, Болеслава Рогатку, ще розповідали історії про те, як той насмішив своїх лицарів, намагаючись говорити німецькою, то в часи правління його сина Болько ІІ Малого німецька вже була панівною мовою серед еліт Сілезії. Проте, як я вже зазначив жодної спроби «задавнити» замок у часи, коли зв’язок Сілезії з монархією П’ястів був міцнішим, а її характер безсумнівно польським та слов’янським ми не побачимо.

Саркофаг Болька ІІ Малого, Свидницького

Це здається ще дивнішим, враховуючи те, що можливості і зачіпки  для такого «задавнення» лежать буквально на поверхні. Адже, якщо існує розпливчаста згадка про те, що Болько І «розширив і зміцнив Ксьонж», значить замок існував і раніше. Вже в першому творі з історії Свідницько-Яворського князівства, який належав «сілезькому Геродотові» Ефраїму Ігнацію Назону  (Phoenix redivivus. Ducatuum Svidnicensis et Jauroviensis, 1667) про замок можна прочитати, що Ксьонж побудував й зміцнив ніхто інший як Болеслав IV Кучерявий, князь краківський і другий князь-сеньйор Польщі, у 1168 р. Назон, свідницький правник, латиномовний поет-містик і автор декількох книжок з історії, протягом свого життя мав неодноразову нагоду мандрувати Сілезією, збираючи і опрацьовуючи хроніки та документи, які не дійшли до наших часів. Якщо, з одного боку, забути про особливості барокового історіописання і про те, що історик-ерудит Назон пише свій твір за усіма канонами свого часу виводячи, наприклад, свою рідну Свідницю, засновану у середні ХІІІ ст., з часів князя Свідно, легендарної особи подібної до Крака чи Кия), тобто, не ставити собі питання, що в нього дійсно почерпнуте із давніх джерел, які не збереглися, а що є легендарним переказом і більше свідчить про рівень місцевої історичної свідомості та самосвідомості. Водночас, з іншого боку, випустити з поля зору, той факт, що пануванню Болеслава Кучерявого в Сілезії було остаточно покладено край у 1166 р., коли за словами Вінцентія Кадлубка «левенята» (сини князя Владислава ІІ Вигнанця, удільні князі Сілезії) подолали «тигра» (князя-сеньйора, краківського володаря Болеслава IV). Тоді можна було б сміливо виводити Ксьонж з часів правильних «П’ястів», з часів коли польські землі, хоч і не надовго знову опинились під владою одного князя-сеньйора, перед тим як Сілезьке князівство назавжди піде у вільне плавання, зберігаючи з рештою Польщі лише династичний і той, з кожним роком, все сумнівніший зв’язок.

Я чудово розумію, що аналізувати те, про що не писали місцеві польські історики, розбирати ті аргументи і стратегії у «війнах пам’яті», до яких вони не вдавались, не зовсім коректно, але до подібної «історіографічної якбитології» часом підштовхнуть деякі тенденції в рідному історіографічному середовищі.  

Ситуація на заході Польщі у 1940-50-х роках і в сучасній Україні зрозуміло, неспівставна, але багато в чому схожа. І там, і там в війнах, які минули чи тривають, не останню роль відіграли історичні аргументи, якими виправдовувались територіальні зміни. І там, і там заангажовані інтелектуали, історики з чіткою громадянською позицією зрозуміли, що не можуть стояти осторонь того, що відбувається і повинні зробити свій внесок у боротьбу. Іншим був, хіба, лише вектор діяльності. Одні мали б довести (повторюсь, чи не вперше чергу своєму населенню), що землі, на які вони прийшли, завжди були польські, інші, що землі, які опинились під загрозою втрати, завжди були українські.

Радикально іншими також вийшли підходи. З двох стратегій боротьби проти «імперської ідеології»: показати, що ми були тут ще до наступу імперії чи довести, що імперія не була вже такою сильною та її наступ так і не досягнув мети, польські історики свого часу обрали другий, українські зараз дуже часто обирають перший.

В чому головні недоліки стратегії «задавнення»? Кожне «задавнення», особливо якщо це стосується конкретного населеного пункту кидає виклик усталеній історіографічній традиції, яка сформувалась ще за довго до того, як об’єкт вивчення став об’єктом «війни пам’яті». «Імперське бачення» історії розробили і придумали не урядовці і чиновники відповідних імперій, вони лише обрали з різних існуючих історіографічних традицій ту, яка найбільш відповідала їхнім цілям. Отже, перенесення дати заснування вниз вимагає своєрідної «революції» в історіографії, адже слід спростувати і відкинути не лише якусь абстрактну «імперську візію», але, сумлінні напрацювання не одного покоління істориків-попередників, а це завдання, насправді, нетривіальне. До цього додається ще й формальне правило будь-якої якої цивілізованої суперечки – тягар доказів має бути на тому, хто стверджує. Хиткість і слабкість аргументів разом з величчю ідеї, яку вони мають обстоювати  виливаються, часом в нехтування науковими принципами та логікою. Українську ситуацію, на відміну від польської, ускладнює ще той факт, що історики-попередники – «свої», а не представники німецької, «чужої і ворожої» історіографії, тобто як останній аргумент у суперечці, не вдасться, навіть, використати надмірну заангажованість опонента.

Наслідки ж слабкої, як то кажуть «натягнутої аргументації» можуть мати сумні наслідки і для вченого, і для його справи. Історики, як будь-які вчені, визнають і цінують тільки ту репутацію, яку здобули лише серед своїх колег. Його можуть любити або ненавидіти можновладці, книжками зачитуватися мільйони, а сам він не сходити з екранів телевізорів, проте тільки визнання з боку академічного середовища робить вченого вченим. І ось, коли історик, аргументуючи більш ранній вік заснування замку, вдасться до того, що, визнає свідчення автора XVII ст. вагомішими від свідчення чи мовчання середньовічної хроніки, або коли,  намагаючись обґрунтувати нову дату заснування міста, почне використовувати «Donatio Constantini» козацьких часів, універсал короля Стефана Баторія (див. історію з новим датуванням м. Дніпро), тоді, хоч тактичної мети і буде досягнуто, на репутації дослідника як вченого буде поставлено хрест. Зрозуміло, що коли йдеться про справді шляхетну мету, можливо, й не гріх ризикнути репутацією. Проте загиблі в одній битві воїни вже не беруть участі у наступних. Хтозна можливо країні і суспільству знадобилися б послуги історика, який так нерозважливо здійснив репутаційне самогубство, у майбутньому для куди важливіших справ.

Другий недолік подібної стратегії «у війнах пам’яті» полягає у тому, що «давніше походження», насправді, не доводить нічого. Легенди і руїни не сильний аргумент проти проспектів, мостів і соборів. Якщо німецька колонізація не залишала і сліду від п’ястівських часів, а російська від козацьких поселень, про що це може свідчити? Можливо про потужність наступу, можливо про слабкість першопоселенців. І той, і інший варіант не на користь ідеї, за яку ми боремося.  

Цих двох недоліків, але тільки цих двох недоліків, позбавлений підхід, який застосовувався у другій половині ХХ ст. в Сілезії. «Історіографічній адаптації»  регіону була характерна інша стратегія: «Сілезія ніколи не переставала бути польською». У випадку Ксьонжа, її яскравий приклад – перший путівник по замку (1956), вже згадуваного Альфонса Шиперського. Болеслав Кучерявий  в ньому згадується, але лише як дуже обережне припущення, Болько І Суровий та його син Болько ІІ Малий – П’ясти (але не поляки), і завжди де тільки можна підкреслюється їх зв'язок з правителями Кракова (Болько ІІ онук – Владислава Локетка, вірний союзник Казимира ІІІ Великого). Далі, з часів Люксембургів і Габсбургів, присутність поляків і Польщі у долі замку акцентується ще віртуозніше – Гуситські війни і польські селяни, Тридцятилітня війна і оповідь про те як господарі замку Гохберги тікали «від бурі до Польщі». Автор путівника також, пишучи про вигаслу гілку сілезьких П’ястів, звертає нашу увагу на те, що вона хоч і германізувалась, проте ніколи не «втрачала зв’язків з Батьківщиною…а останній з них був вихований при дворі Януша Радзівіла». Навіть, німці Гохберги віддали данину пам’яті «вроцлавським Генріхам і свідницьким Болькам», зробивши ці імена найпопулярнішими у свої родині. В описі часів прусського панування і Веймарської республіки, абсолютно німецьких на перший погляд часів, в путівнику можна знайти згадки про польських уланів під Ксьонжем часів Наполеонівських війн і про «князя-полонофоба», який «знав польську» (sic!), Ганса Гайнріха XV Гохберга, котрий розглядався в часи Першої світової війни як один із кандидатів на польський престол.

Ганс Гайнріх XV Гохберг (1861-1938) (Hans Heinrich XV. Graf von Hochberg), граф фон Гохберг, барон Фюрстенштайн

Трохи згодом таке надмірне, аж до гротеску, підкреслення зв’язку з поляками та Польщею, серед авторів путівників стало вважатися ознакою поганого тону. В найновіших путівниках і науково-популярних книгах, поляки і німці просто перетворилися на сілезців, мешканців Валбжиха і Свідниці, П’ястів та Гохбергів. Опис війн і насильства заступив опис родинних інтриг та докладний виклад біографій місцевих аристократів, опис економічних суперечок і соціальної нерівності – опис розвитку культури та мистецтва. Світ роздертий конфліктами заступив світ ідилії у передгір’ї польських Судет. Щось подібне в українському випадку, вже понад півстоліття, ми можемо бачити на прикладі Львова, в путівниках і науково-популярних виданнях він населяється з XIV по ХХ ст. не німцями, євреями, поляками, вірменами та українцями, а львів’янами, українцями та львів’янами-українцями.

Проте обидві ці стратегії у «війнах пам’яті» в довготерміновій перспективі програшні. «Суперечка істориків», хоч і дивна, але все ж таки форма діалогу, де кожна репліка зумовлена попередньою, і чим далі, тим більш стає незрозумілою і нечіткою вихідна позиція кожного із учасників-опонентів. Поступово логіка діалогу заступає логіку наукової аргументації. Якщо ж один із учасників свідомо почне керуватися не прагненням істинності, а політичною доцільністю, у його сумлінного опонента не буде жодних шансів довести свою правоту. Тому, тим інтелектуалам, які хочуть, захищаючи свою країну, щось протиставити ідеологічному натиску «русского міру» можна порадити тільки одне, в жодному випадку не влазити в заздалегідь програшну суперечку. Тому, хто не хоче бути окраденим,  не варто сідати пити за один стіл з бандитами.

Пестриков Олександр Володимирович – старший науковий співробітник відділу Головного зберігача фондів Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького, магістр. Коло наукових інтересів: історіографія, історія музейної справи, музеологія.