Ідея поділитися кількома власними (як і личить авторській колонці) спостереженнями, що з’явилися під час написання сюжету про найману дитячу працю в суспільстві Гетьманщини зріла вже давно. Мушу зізнатись, якби не колонка Володимира Маслійчука «Останній клейнод», мені б йшлося переважно про міждисциплінарну прірву, передусім між історичними та історико-педагогічними дослідженнями. Натомість після прочитання колонки уява послідовно підсовує мені зображення великої корогви, за котрою крокують маси із списами, чи пак клавіатурами. Вона настільки велика, що закриває собою якусь частину обширу і заважає бачити, що там попереду. Власне цей стяг далеко не останній і не єдиний, просто менші корогви трохи не помітні на тлі більшої і так само є основними об’єктами у полі зору тих, хто за ними крокує, або ж вони просто здаються меншими через відстань і перспективу.
Схоже, що для українського дослідника дитячої праці в домодерну добу такі корогви зіткані із суміші творів Чарльза Діккенса, радянського тлумачення творів Карла Маркса (напр. «Процес виробництва капіталу») та реляцій про любов до дитини, як одвічну рису українського народу. На них гаслами вишите щось про експлуататорський характер, малооплачуваність, важкі умови, дискримінацію. Це має налаштувати на вивчення економічної сторони дитячої праці з бідністю, як основною причиною потрапляння у найми тощо.
Класичними складовими таких досліджень будуть сюжети про конфлікти, побиття наймитів, їх жалюгідне життя. Вони ґрунтуватимуться на добрій джерельній базі – є сотні яскравих судових справ про вбивство малолітнього наймита чи зґвалтування господарем малолітньої наймички. Випадки невиплати заробленого ще частіші. Такі системні казуси дуже зручно описувати з точки зору стосунків між «експлуататорами і експлуатованими». Інакше кажучи, якщо били дитину-наймита, то саме як наймита, адже в суспільстві, що бачить дитинство як одвічну і засадничу цінність, бити дитину може тільки кривавий експлуататор. В цю схему можна вписати все, зокрема і «національне питання» (польські пани, російські поміщики, колишня старшина-манкурти, що відцуралася життєдайного українського коріння). За корогвою однак залишається психологічна, релігійна, емоційна сфера, ба, навіть середовище проживання. Чомусь позбавлена уваги «інтегрованість» робітників в родину господаря. В Гетьманщині у багатьох випадках вони проживали разом з працедавцями у тісному просторі невеликих хат з жилою площею 15-20 м2. Таке тісне співжиття, обмежений простір і постійне перебування «на очах» і без «класових» протиріч створювало додаткову напругу і надавало взаємодії конфліктного характеру. Потерпілим у цій цих конфліктах найперше мусив бути найслабший (часто найслабший фізично).
Розглядаючи наймитування як виключно економічне явище, ми забуваємо, що воно функціонувало в умовах традиційного патріархального суспільства, ґрунтованого на покорі та підпорядкуванні (починаючи від релігійних настанов і закінчуючи форматом родинних відносин). Влада батька мала багато схожого із владою господаря, тим не менше в останньому випадку йшлося про домінування над чужими дітьми, тож емоційні запобіжники (жаль, прив’язаність, любов) тут не працювали, а тому джерела фіксують численні випадки зловживання цією владою. За моїми обережними спостереженнями в таких перевищеннях «повноважень» нехай і не досить чітко, але вимальовується гендерний аспект. Основним злочином проти дівчинки було зґвалтування, натомість у справах про забійства фігурують майже виключно наймити-хлопці. Можливо річ у тому, що в ідеальних умовах хлопці були під керівництвом господаря, бо виконували чоловічу роботу, відповідно їх «виховував» чоловік. Натомість керівництвом, у тому числі і покараннями, дівчаток відала господиня.
Важливо, що у таких справах йдеться не тільки про відносини господар/наймит, а й про патріархальні моменти, пов’язані з «батьківською» владою над ще неповноцінними і неповнолітніми членами соціуму. Попри те, що вони були чужими дітьми, однак, як вважалося, їх треба було виховувати та наставляти на шлях істинний. Всупереч реляціям численних дисертацій з історії педагогіки, наші джерела свідчать про узвичаєність «виховання палицею». Такі звичаї поширювалися і на родинні стосунки. Низка судових справ, що дійшли до нашого часу розповідає про чоловіків (зрідка й жінок), які захопившись вбили свою «другу половину». Казусним тут було саме вбивство, але аж ніяк не побиття, про що свідчить і великий пласт відповідного фольклору.
Необхідно пам’ятати, що фізичне насилля відігравало важливу роль у вибудовуванні та підтриманні ієрархічних структур (або ж їх деконструкції). Климентій Зіновіїв, будучи священиком, на початку ХVІІІ ст. прямо радив чоловікові відганяти можливе старшинство жінки обухом і в цьому не церемонитися: «Ото (ж) тобі глупачT науку даваю: абы(с) рTбра крушы(л) зло(и) жонѣ, поражаю». Повторюсь, що такі ж «виховні» моменти були звичними й у відносинах господаря та слуги, які теж мали багато спільного з родинними. Вони так само загострювалися вживання алкоголю, що стирало межу жорстокості та притлумлювало відчуття міри.
На тлі загалом жорстокого поводження з наймитами, у тому числі й малолітніми, їхні численні девіації традиційно трактуються як простестна поведінка, або ж бажання покарати злого господаря. Цим пояснюються завдані шкоди, втечі, крадіжки, а особливо підпали. Останнє дуже показово. Розглядаючи підпали скоєні дітьми, дослідники схильні трактувати їх як акт помсти за насилля. Для цього, здається, є всі підстави. Наприклад, 13-річна наймичка зізнається, що спалила два сараї своєї господині, коли дізналася, що її чекає покарання різками за згублений наперсток. Однак, а що як, трактуючи дану ситуацію виключно як акт протесту проти свавілля «проклятої поміщиці», ми переносимо на дії тогочасних дітей сучасну дорослу логіку, до того ж з категоріями соціальної боротьби? Говорячи про помсту ми уявляємо її як щось продумане і сплановане, тоді як дитячі підпали навпаки могли бути чимось афективним і емоційним. Репліки дітей на допитах передані мовою чиновників, тож ми навряд чи дізнаємось, що хотіла дівчинка – помститися, пожежею відволікти увагу від покарання, спалити сарай, в котрому лежали різки?
Чи можна такі вчинки вписувати в певні схеми і класифікації? Поглянемо ближче на справу по звинуваченню 15-річної Устини Ваценкової, що розглядалася Полтавським совісним судом у 1807 р. Устина наймитувала близько двох років в Градизьку у вдови бунчукового товариша Марфи Черняковської. Одного ранку в п’ятницю донька Черняковської «дѣвица Софья» вдосвіта сказала наймичці принести води, що потягло за собою цілий ланцюжок співпадінь і непередбачуваних обставин:
она ж Ваценкова, бывши сном отягощена, не сказав ей Софьи, что была в четверток принесена полная дѣжка воды, схватясь спросоня, и мнила себѣ что она Софья посылает еѣ принести огня, пошедши в дом мѣщанина Самойла Мегилика и взявши огня в свернутую солому пинесла к дому еѣ Черняковской в ворота, и как в то самое место время позвала еѣ Устину натуралная надобность, то она, ища скрытаго мѣста, и переступя чрез перелаз в огород. Между тѣм как загорѣлась в руках еѣ Устины солома, то она бросила оную на землю под хату. И когда здѣлавшеесь с того огня пламя хватилось под крышу дому, от чего начала горѣть та криша, то она Устина спужавшись и необъявляя о том хозяйки своей, вхватя ведра пошла до колодязя состоящего близ речки Гирмана по воду, и набравши оной в вѣдра, как толко выйшла на гору и увидела что горит тот дом, то поставя вѣдра с водою на дороги сбѣжала к матери своей в хутор? помѣщика Черепахина состоящий от города Градижска в шести верстах.
Дана справа показує, що пожежа могла починатися з випадку. Сонна і затуркана дівчинка має над собою не одного «старшого». Вона виконує вказівки не лише господині, а ще і її доньки (можливо такого ж віку як і сама наймичка). Ці вказівки можуть бути взаємозаперечними і не логічними, так само, як і те, що вогонь розгорівся після наказу принести води. Без знання відповідних подробиць (або ж від небажання їх знати) ми б потрактували казус, як акт спротиву. Діти-наймити часто фігурують у розслідуваннях пожеж в Гетьманщині, за бажання вони можуть дати гарну статистику «протестів». Для цього треба не враховувати те, що сама дотичність наймитів до численних пожеж є логічною, вони топили піч, готували їжу, бігали до сусідів взяти жару. По-суті тогочасна дитина часто працювала, або ж гралася (що іноді невіддільно) з вогнем. Тож навіть без прямого умислу досить було якогось афективного стану чи емоції, або ж просто необережності, щоб жарина потрапила в стріху. Те, що тодішні господарі бачили в усіх таких діях підпали цілком нормально. В очах роботодавців його наймити ледачі та дурні, вони не працюють так як треба і мстиві. А мститися їм є за що, когось недавно бито, комусь недоплачено грошей. В очах працівників «старші» є втіленням жадібності, жорстокості і насильства. Кожна сторона мала підстави так вважати, і давала підстави так вважати іншій.
Вивчаючи дитячу працю не варто лишати поза увагою те, що наймитування це, як мінімум, двосторонній процес. Його учасниками могли бути члени родини господаря, ієрархічно диференційовані наймити тощо. Однак, в історичних дослідженнях, пов’язаних з працею, наголос робиться саме на працівниках, натомість позиція працедавця висвітлена слабко. До того ж він зображений переважно як такий собі кровопивця, експлуататор і самодур. Противагою йому може слугувати більш дефіцитний образ ідеального «пана», що «просвітницьки» й «по батьківському» дбає про своїх слуг. При цьому геть не йдеться про взаємодію працівника і роботодавця, від якої обидві сторони отримувати якусь власну користь попри взаємні недоліки, навіть, якщо все було достоту як в д’Артаньяна і Планше – де один робив вигляд, що платив, а інший, що працював. Вони були один одного варті і один одного влаштовували.
Повертаючись до клейнодів… Сучасні європейські історики дитячої парці та наймитування теж мають свої корогви, на одній з найпопулярнішій з них вигаптувано life cycle service. Якщо коротко, то «девіз» закликає розглядати наймитування дітей не як щось постійне, доконане, а як один з етапів життя людини, важливу складову її соціалізації, що дозволяє отримати певний соціальний капітал, набути якихось матеріальних ресурсів, необхідних для переходу в наступний етап життєвого циклу. Подібні клейноди слугують (добре чи погано) у тому числі й для маркування себе на дослідницькому полі як належного до певної спільноти, або ж просто як «свого», «нашого», «тутешнього». Вибір маркерів і мотивацій дуже великий, так само як і клейнодів. Для когось це ідея чи теорія, а для когось той самий «принцип історизму». Схоже, що вони далеко не останні, на зміну зотлілим і побитим цвіллю шиються нові. Якісь із таких корогв занадто скромні і лише вказують напрям руху, а якісь приваблюють своїми розмірами і пишністю, однак заважають бачити шлях і «лізуть» під ноги. In hoc signo vinces.
Даний текст є одним з результатів дослідження «Наймит, учень та сирота: дитина поза власною родиною в суспільстві Гетьманщини ХVІІ – ХVІІІ ст.», котре виконується за грантової підтримки Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці з фонду Ірини і Євгена Мельників.