Однією з найвідоміших локацій знаменитого легендарного світу фентезі Дж. Р. Р. Толкіна була фортеця Мінас-Тіріт – останній бастіон гордого королівства Гондор, що протистояв силам підвладного Саурону Мордору. Ось як описує письменник панораму, що відкрилася герою трилогії «Володар перснів» у момент, коли він піднявся на нуменорську Вежу Зору Амон-Хин: «...повернувшись знову на південь, Фродо помітив Мінас-Тіріт. Далеким та прекрасним здавався він; білі стіни, високі башти, гордовиті й досконалі, у гірському гнізді. Зубчасті парапети блищали крицею, на шпилях майоріли прапори». З синдарської, однієї з ельфійських мов, «Мінас-Тіріт» перекладається як «Фортеця Рубежу», «Вартова (Сторожова) Вежа» і, водночас, «Фортеця Останньої Надії». Це місто було збудовано на скелі – відрозі гори Міндолуін – з каменю білого кольору, а його серцем була Біла Вежа – цитадель, де зберігався у таємній кімнаті чарівний палантир і владно утверджував державну міць трон короля Гондора. Білий колір головної вежі фортеці й самого міста очевидно символічний – він наочно засвідчував роль Мінас-Тіріта як останньої твердині Заходу супроти чорної країни Мордору і оповитої темними чарами колишньої фортеці Мінас-Ітіль, перетвореної й перейменованої після захоплення силами зла на Мінас-Моргул – «Фортецю Темних Сил».

      Протиставлення і протистояння білого кольору як оприявнення світла і чорного як унаочнення темряви – важливий елемент численних світових культур. Сербський Бєлград, німецький Вайсштадт, марокканська Касабланка, російський Бєлгород, польська Бяла – перелік можна продовжувати, наводячи приклади більш або менш відомих міст та містечок світу. У більшості випадків назва обумовлена білим кольором каменю, з якого було споруджено мури фортеці чи стіни споруд. Однак нерідко не менш важливим є також межове розташування населеного пункту на кордоні між двома світами – відомою і узвичаєною ойкуменою, залюдненою своїми, і невідомим зовнішнім відкритим простором, замешканим чужими і вже лише через це – ворожими силами. Для стародавніх греків таким світлим світом знайомого і доброго було культурне й цивілізоване Середземномор’я, а зовнішнім темним простором невідомого і потенційно злого – усі землі довкруж заселеного морського узбережжя, особливо північні краї, звідки долинав мертвий морозний подих північного вітру Борею і де скніли у своєму напівтваринному животінні численні дикунські племена варварів.

       Межа між двома світами проходила й через Північне Причорномор’я, південь сучасної України, де давні елліни заснували численні межові міста-форпости, покликані, зокрема, торгувати з сусідніми варварськими народами. Найвідоміші з них – Херсонес (на території сучасного Севастополя), Пантікапей (сучасна Керч), Ольвія (на правому березі Бузького лиману біля с. Парутиного Очаківського району Миколаївської області). До менш відомих широкому загалу, однак анітрохи не менш значущих належала також Тіра, розташована на правому березі Дністровського лиману у межах сучасного Білгорода-Дністровського Одеської області. Початкова назва міста походить від давньоіранської назви ріки Дністра – Тірас (стрімкий, швидкий), пізніші ж назви пов’язані передусім з білим кольором стін фортеці – Альба, Аспрон, Білгород, Аккерман. Тіра була заснована наприкінці VІ – на початку V ст. до н. е. переселенцями з Мілету, грецького міста на заході малоазійської Анатолії. На ранньому етапі своєї історії місто переважно відігравало роль торговельного осередку, що засвідчують численні знахідки фрагментів амфор і керамічного парадного столового посуду. У IV – середині ІІІ ст. до н. е. Тіра пережила економічний розквіт, значно зросла кількість місцевих мешканців, сягнувши 3-6 тис. осіб, а площа міста сягнула щонайменше 20, а, можливо, і 25 га. В цей час місто вже карбує власну монету із зображенням на аверсі голови бога ріки Тіраса, голови Деметри, або голови Геракла, а на реверсі – голови коня або бика. Геракл при цьому вшановувався не лише як загальноеллінський герой, а як місцеве божество, заступник Тіри, а поклоніння Деметрі було пов’язане зі зростанням значення сільського господарства у житті тіритів – не випадково богиню зображували у вінку з колосся. Друга половина ІІІ ст. до н. е. започаткувала для міста добу тривалої військової кризи й економічного занепаду. Спочатку їх було обумовлено міграціями сусідніх кочових племен, які зруйнували сільськогосподарську хору Тіри, а потім до цього додалося й суттєве потепління, що призвело до встановлення посушливого клімату. Криза цього часу та чергове зменшення хори – сільськогосподарської околиці міста – не спричинили суттєвого занепаду Тіри, отже, ми можемо говорити про переважну роль торговельного складника в економічному житті міста. Завдяки зовнішньоторговельній скерованості економічного розвитку міста загальна господарська хоча й не оминула Тіру, однак не мала таких руйнівних наслідків як, наприклад, в Ольвії. Поступово місто потрапляє до сфери впливу і, ймовірно, почасти залежности від Понтійського царства, яка, вочевидь, могла особливо посилитися за правління знаменитого царя Мітрідата VI Євпатора (120–63 рр. до н. е.). Новий розквіт міста припав на середину І ст. н. е., коли Тіра опинилася у межах сфери впливу Римської імперії. У цей час зводяться нові й ремонтуються занедбані фортечні мури й вежі, відбудовуються громадські споруди і зводяться нові житлові будинки, здійснюється загальне перепланування міської забудови. Зрештою, поновлюються й інтенсифікуються засвідчені археологічними знахідками торговельні зв’язки, вкотре започатковується карбування власної монети, яке від часів римського імператора Віспасіана (69–79 рр.) стає відносно регулярним. Зрештою, від 56–57 рр. Тіра входить до складу римської провінції Нижня Мезія. Принаймні, саме в цей час, за намісництва у Нижньому Подунав’ї легата Плавтія Сільвана, у місті започатковується нове літочислення. Одночасно чи трохи згодом, наприкінці І – на початку ІІ ст. н. е., у місті розміщуються частини римських військових гарнізонів, покликані захищати прикордонні володіння великого Риму від варварів. У Тірі, подібно до багатьох інших міст, римські загони розквартировуються у добре укріпленій цитаделі, де археологами було досліджено будівлю вексилляції – спеціального кількісно невеликого загону легіону, чи, рідше, когорти, маніпули або нумерія, призначеного, зокрема, для несення патрульної або гарнізонної, як у цьому випадку, служби. Римські спецпризначенці добре захищали місто, і можна бути певними, що тірити були зацікавлені у військовій присутності Римської імперії у своєму місті.

       Принаймні, з приходом Риму в історії надійно захищеної Тіри розпочинається тривалий період економічного розвитку й відносного добробуту, який триватиме до середини ІІІ ст. н. е. Цитадель білого міста надійно захищала тіритів щонайменше впродовж понад ста років. За цей час тут розквартировувалися підрозділи V Македонського, І Італійського і ХІ Клавдієвого легіонів, міський порт міг використовуватися для базування суден римського військово-морського флоту. Місто прикордонного фронтиру міцно і впевнено стояло на сторожі цивілізованого світу від темного варварського простору. Однак вже наприкінці 50-х – у середині 60-х рр. ІІІ ст. готи захопили і зруйнували Тіру, з якої незадовго перед цим було виведено римський гарнізон. Датовані саме цим часом розкопані археологами розлогі шари численних згарищ засвідчують поруйнування міста, яке вже не спромоглося після цього поновити свою колишню славу й поступово занепадало впродовж наступного сторіччя, доживши у своєму пізньоантичному вигляді до VІ ст. н. е. Цікавою згадкою про Тіру за часів існування Візантійської імперії може бути свідчення знаменитого трактату візантійського імператора Константина Багрянородного (945–959 рр.) «Про управління імперією», у якому вінценосний стратег писав: «Слід знати, що з цього боку ріки Дністра, у країні, оберненій до Булгарії, біля переправ через цю ріку, є порожні фортеці: першу фортецю названо пачинакітами Аспрон, оскільки її камені здаються зовсім білими... Посеред самих будов давніх фортець трапляються певні ознаки церков і хрести, висічені у піщанику, тому дехто зберігає переказ, що ромеї колись мали там поселення». Назва фортеці Аспрон означає у перекладі з грецької мови «Біла», що дозволяє історикам ототожнювати фортецю-кастрон «з цього боку ріки Дністра, у країні, оберненій до Булгарії» саме з Тірою. Згадки ж василевса про «ознаки церков і хрести» разом з переказами про те, що «ромеї колись мали там поселення» дозволяють сподіватися на віднайдення колись археологічних свідчень замешкання городища Тіри візантійцями в якийсь час між кінцем IV–Х ст. н. е. У будь-якому разі, стратегічно вигідне географічне розташування городища мало приваблювати охочих торгувати зі степовими варварами ромейських купців, які могли влаштовувати у цьому межовому пункті сезонні торжища. Місце перетину двох світів-економік мало вабити сюди і варварів, радих збути власний крам степового чи лісового господарства і промислів в обмін на привабливі візантійські товари. Особливо це стосувалося представників варварської знаті, для яких високоякісні вироби імперського ремесла – одяг, прикраси, предмети побуту тощо – були товарами престижного вжитку, наочно засвідчуючи їхній високий соціальний статус у межах варварського суспільства.

     Поновлення життя на місці античної Тіри, ймовірно, могло відбуватися кілька разів впродовж раннього середньовіччя. Руїни міста чи, швидше, його околиці могли замешкувати представники різних етносів, а територія – потрапляти до сфери впливу різних держав. На якийсь час вона могла бути підвладною й Київській князівській державі, а пізніше – перебувати у межах володінь сильних князів Галичини й Волині. У будь-якому разі надійно засвідчене археологічними та письмовими джерелами поновлення життя в межах міста та його околиць припадає на середину ХІІІ ст., коли давня Тіра потрапляє під владу Золотої Орди, отримавши назву Ак-Ліба. Згодом, у XIV ст. ярлик на використання міста у якості торговельного укріпленого форпосту отримають генуезці, а пізніше, у XV ст., воно потрапить до складу Молдовського князівства. Саме в цей час, впродовж 1438–1454 рр. за керівництва майстра Федорка тут було збудовано фортецю. Нарешті, 1484 р. твердинею оволоділа Османська імперія, перейменувавши її на Аккерман – «Білу фортецю». У XVI–XVII ст. фортецю неодноразово ремонтували, перебудовували і розбудовували, і саме на фоні мурів і башт цього потужного укріплення відбуваються зараз розкопки решток більш ранніх епох історії міста.

      Влітку 2016 р. у археологічному дослідженні античної Тіри пощастило взяти участь волонтерам з Харкова – студентам історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна та учням Школи мистецтв Київського району. Ядро загону сформувала «Цитадель» – багаторічні учасники Херсонеської археологічної експедиції Харківського університету, що здійснювала археологічні розкопки римської та візантійської забудови цитаделі городища Херсонеса Таврійського. Після втрати Україною Кримського півострова і неможливості продовжувати наукове дослідження пам’ятки експедиція університету шукала варіанти участі у розкопках подібних типологічно та хронологічно об’єктів на археологічній мапі України. І завдяки колегам з археологічної експедиції Відділу археології Північно-Західного Причорномор’я Інституту археології НАН України, передусім Тетяні Львівні Самойловій та Павлові Володимировичу Остапенку, така можливість з’явилася. Отже, втративши можливість досліджувати одну пам’ятку – херсонеське городище Національного заповідника «Херсонес Таврійський», харків’яни отримали змогу долучилися до дослідження іншої пам’ятки національного значення – «Городища антична Тіра – середньовічний Білгород», а біла фортеця Тіра-Аккерман стала твердинею, що подарувала надію і тимчасово прихистила експедицію «Цитадель» після втрати Херсонеса. У польовому сезоні 2016 р. дослідження було зосереджено на північній ділянці Центрального Розкопу археологічної експедиції під керівництвом П. В. Остапенка, де виявлено залишки споруд середньовічного та римського часів, рештки печі.

    Крім того, під час роботи було досліджено велику кількість різноманітного археологічного матеріалу, що дозволяє впевнено датувати археологічні шари, зробити певні припущення та дійти обґрунтованих висновків щодо призначення будівель. Харків’яни мали змогу долучитися до різних стадій археологічного дослідження пам’ятки – від безпосередньої роботи на розкопі на фоні величних мурів і башт Аккерману до обробки знахідок у зручній камералці, розташованій у межах фортеці. Там же, на затишному внутрішньому подвір’ї середньовічної твердині було облаштовано також базу загону. Гостинні стіни Білгород-Дністровської фортеці стали надійним прихистком херсонеської «Цитаделі». Крім суто наукового інтересу робота з одеськими колегами має для харків’ян вагоме навчальне значення

      Завдяки пильній дружній увазі з боку одеситів студенти історичного факультету Каразінського університету мали змогу не лише працювати на розкопі, але й здобути необхідні фахівцеві навички первинної обробки і фіксації фрагментів архітектурних споруд in situ, фотофіксації й роботи з кресленнями, укладення польового опису, роботи з отриманими керамічними, остеологічними, нумізматичними знахідками у камералці тощо. Неоціненними стали лекції колег з тірської археологічної експедиції, прочитані не лише з глибоким знанням предмету і використанням живого матеріалу, щойно отриманого під час розкопок, але й з чудовим розумінням методики подання матеріалу студентській авдиторії. Студентам історичного факультету добре запам’яталися лекції Павла Остапенка з історії античної Тіри та Григорія Богуславського з історії середньовічного Білгорода, Дениса Масюти з методики фіксації та камеральної обробки античної кераміки та Андрія Старкіна з обробки остеологічних решток. Важливою складовою археологічної практики стали також численні екскурсії не лише місцями розкопок городища Тіри та місцинами Білгород-Дністровської фортеці, але й до віддаленіших пам’яток на території Одеської області.

       Захопливими стали відвідини краєзнавчого музею Білгорода-Дністровського з його багатою археологічною колекцією і, особливо, Одеського археологічного музею. Цей музей, заснований за сприяння Імператорського Одеського товариство історії і старожитностей ще 1825 р., містить у своїх фондах найбільшу в Україні колекцію артефактів з давньої історії Північного Причорномор’я. Зібрання античних пам’яток цього музею – найбільше і найбагатше в країні, тож не дивно, що в межах навчальної практики з античної археології відвідини цього закладу стали особливо корисними. Зацікавила і запам’яталася студентами також давньоєгипетська зала музею, яка містить мало не єдину в Україні колекцію артефактів Стародавнього Єгипту, зокрема й мумії крокодила та змії. Нарешті, незабутньою стала екскурсія Одесою, зорганізована доцентом кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Одеського національного університету імені І. І. Мечникова і прекрасним знавцем одеської старовини Олегом Луговим. Одеса, Білгород-Дністровський, Аккерман і, насамперед, Тіра залишили у пам’яті непозбувне відчуття подорожі в насичене глибоким сенсом історичне минуле Півдня України. Особливо привабливими і цікавими, з огляду на наукові інтереси гурту «Цитаделі», стали його антична та середньовічна складові, однак і давніша, так само як і ближча до нас сучасних історія Одеси та Бессарабії ХІХ–ХХ ст. не залишила нікого байдужим.

     Багатий південний край, привабливий для замешкання і насичений мереживом вибагливих візерунків історичних подій та людських доль, став рідним також для істориків та археологів, прибулих, яким би дивним це не видавалося, одночасно зі Слобожанського Харкова і Таврійського Херсонесу. Серед одеських колег їм пощастило знайти надійних наукових партнерів і щирих друзів, згадуючи яких спадає на думку знаменита заключна фраза голівудського фільму про згадувану вже раніше Касабланку: «Луї, гадаю, що це початок чудової дружби». Літо 2016 р. не лишило сумнівів, що Тіра стане тією білою фортецею на південному заході України, що буде не лише надійним прихистком спільноти «Цитаделі», але й твердинею останньої надії. Надії на повернення.  

      «Він піднявся до Цитаделі, переступив поріг Білої Вежі, і на шпилі підняли прапор... Мінас-Тіріт став ... прекрасніший, ніж будь-коли, прекрасніший, ніж у роки колишнього панування. З’явилися зелень і фонтани, арки з мітрілу, що не іржавіють, та вулиці, бруковані білим мармуром; гноми, мешканці надр, допомагали будувати, ельфи, жителі лісів, охоче відвідували відроджену столицю. Все зруйноване було відновлено, усякий збиток відшкодований; заселені знову будинки задзвеніли дитячими голосами, зникли сліпі вікна й зарослі двори. А коли Третя Епоха підійшла до кінця, пам’ять про великі діяння перейшла до нових поколінь».

Андрій Домановський, доц. кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Харківського національного університету ім. В. Каразіна