Наприкінці серпня один товариш запропонував мені здійснити мандрівку на територію так званого «Трахтемирівського півострова». Він говорив про «просякнутість тих місць історією», нові враження і суспільно корисну роботу (за результатами мандрівки ми мали написати кілька статей до однієї електронної енциклопедії). Я погодився. У вересні ми пройшли територією Київської та Черкаської областей по маршруту Балико-Щучинка – Ходорів – Великий Букрин – Трахтемирів – урочище Монастирок – Луковиця – Григорівка.

Ділянка берега Дніпра від Балико-Щучинки до Григоріки не така вже і велика. Пішки ми пройшли цей шлях за два дні. Таких місць на українській землі багато, але мабуть нема такого невеликого клаптика землі в сільській місцевості із малою густотою населення, яке було б так «насичене історією», як так званий «Трахтемирівський півострів» і прилеглі території. Це і часи, коли людство навчилося виплавляти залізо (Трахтемирівське городище), і Київська Русь (літописні міста Чучин та Заруб), і козацьке минуле краю, і трагічні сторінки ХХ ст. (Букринський плацдарм) і не так давноминулі часи, які нагадають про мінливість слави і багатства цього світу (залишки спаленого мисливського будинку І. Бакая).

Балико-Щучинка

Ми під’їжджали до Балико-Щучинки. Водій маршрутки, зрозумівши, що ми немісцеві, вирішив розповісти трохи про це село. Його розповідь була дуже короткою і обмежилася тим, що раніше існувало два населених пункти – Балики і Щучинка, які в радянський час об’єднали в один. Також трохи (без ніякої конкретики) він розповів про війну: що в цьому районі були дуже великі бої в 1943 р. Ми вийшли в центрі – там стоїть сільрада. Біля сільради побачили дороговказ до музею «Героїв Дніпра і Букринского плацдарму», який розташований у двоповерховому приміщенні колишньої колгоспної контори. Назва музею говорить про склад музейної експозиції. Єдині зміни за останні роки – додалися експонати, присвячені війні на сході України (багато уродженців села брали участь в АТО). Навпроти музею – школа. Біля школи пам’ятник генералу М. Ватутіну – командувачу Воронезького (з 20.10.1943 р. 1-го Українського) фронту.

Від школи ми пішли у напрямку меморіального комплексу. Йшли вулицею «Героїв Дніпра». Як виявилося в подальшому, вулиці із такою назвою були майже в кожному селі, які лежали на нашому шляху.

На підході до комплексу стоїть 76-міліметрова ЗІС-3 – найпоширеніша гармата в РСЧА під час ІІ Світової війни та й, мабуть, найпоширеніша гармата на постаментах на території колишнього СРСР. Сам комплекс розташований на високому пагорбі на березі Канівського водосховища, на місці, де в ХІ–ХІІІ ст. стояло літописне місто Чучин. Підйом до комплексу зі сторони центру села – по величезних дерев’яних сходах, які є ровесниками меморіалу (його спорудження завершилося в 1985 р.). Сходи перебувають у аварійному стані. На деяких ділянках взагалі нагадають радше локації до якось пригодницького фільму про Індіану Джонса, де старий місток чи драбина обов’язкового мають провалитися під ногами. Під час першої частини підйому по сходинках перед нами постав пам’ятний знак із написом російською мовою «Героям Днепра 1943». Проте, що «героїв Дніпра» пам’ятають, «пишаються і шанують» свідчать залишки багаття біля знаку, порожні пляшки з-під алкоголю і недопалки. Лише вицвілий на сонці і вимитий дощами вінок «Від Київського яхт-клубу» нагадує, що ця пам’ятка стосується трагічних подій осені 1943 р. Ми попрямували далі і вийшли на територію комплексу.

Вид на пагорб у селі Балико-Щучинка, де розташований меморіальний комплекс "Букринський плацдарм" і де у ХІ-ХІІІ ст. стояло літописне місто Чучин

В довідниковій літературі можна знайти інформацію, що ідея спорудження монументу, «котрий увічнював би подвиг радянських військ під час форсування Дніпра» зародилася ще 1950-х роках в Генеральному штабі Міноборони СРСР. Однак до практики дійшло не скоро: лише в 1974 р. уряд УРСР розглянув питання про спорудження «Монумента на честь подвигів радянських воїнів у боях при форсуванні Дніпра та на Букринському плацдармі» з відповідною постановою. Проектування комплексу доручили скульптору, народному художнику УРСР В. Знобі. Відкриття комплексу відбулося у травні 1985 р. Подальша історія музею та комплексу була такою: у 1993 р. затвердили «Положення про пояс Бойової слави міста-героя Київ», куди включили і Музей-меморіальний комплекс «Букринський плацдарм». 14 травня 2008 р. президент В.Ющенко надав йому статус національного. Далі виникла ситуація, яка могла б стати сюжетом для якогось твору М. Гоголя чи Ф. Кафки: статус «національного» став лише паперовим. Ніякого збільшення фінансування, ні підтримки з боку влади музей не отримав. Нині він перебуває у комунальній власності Кагарлицької райради.

Власне сам меморіальний комплекс складається із ансамблю пам'ятників. Зі сторони основного входу до меморіалу встановлено скульптурну композицію «Атака» (висота пам’ятника 5,2 м.). Частину ансамблю складають лівий і правий горельєфи із зображеннями моменту форсування Дніпра та схема бойових дій на Букринському плацдармі. Домінантою меморіального комплексу є скульптура воїна з прапором, яка встановлена на високому постаменті (загальна висота із постаментом 33 м.).

Горельєф із зображенням моменту форсування Дніпра

На території комплексу також міститься братська могила радянських воїнів. Імена загиблих (тих, чиї прізвища вдалося встановити) викарбувані на меморіальних плитах, стилізованих під рушники, якими раніше (та й подекуди і зараз) в селах огортали ікони, портрети Тараса Шевченка і світлини з родичами. Багато із похованих в цій могилі – так звані «чорнопіджачники» (інша назва – «чорносвитники») – жителі окупованих територій, яких було мобілізовано до війська відразу після звільнення територій Червоною армією. Без обмундирування і належної підготовки їх кидали в бій. Для багатьох він ставав першим і останнім. Зазвичай, у довідниках вказують, що у братській могилі в Балико-Щучинці поховано понад 3 тис. чол.¹ Це ті, кому вдалося переправитися на правий берег Дніпра і чиї тіла було знайдено і поховано – «кому память, кому слава, кому темная вода»…

Пам’ятник Бояну

Про те, що на території, де споруджено меморіальний комплекс, у ХІ–ХІІІ ст. стояло літописне місто Чучин (згадане в 1110 р. в контексті нападу половців на землі Київського князівства), нам мала нагадати дошка із написом російською мовою «Здесь в ХІ–ХІІІ вв. находился город-крепость Чучин», на якій зображено реконструкцію вигляду фортеці і вміщено коротку історичну довідку. Зокрема, в тексті вказано, що у 1223 і 1239 роках «Чучин как и другие богатырские заставы по Днепру приняли на себя удар монголо-татарських орд». Ще одним нагадуванням про давньоруську історію є пам’ятник співцю Бояну, загаданому у «Слові о полу Ігоревім». Як не дивно, але цей пам’ятник неподалік братської могили і монументів в честь боїв на Букринському плацдармі виглядає як певне доповнення «героїчної складової» меморіального комплексу – співець, який оспівував подвиги князів та дружинників, ніби також розповідає і про подвиг вояків Воронезького (1-Українського) фронту. Ми сфотографували пам’ятник і пішли далі.

Ходорів

Пройшовши лісом близько 6 км і навіть одного разу повернувши не в тому напрямку, ми дійшли до Ходорова. Це село Миронівського району розташоване у дуже мальовничій місцевості, особливо гарною є затока, бо обох сторонах якої стоять будинки місцевих жителів та дачників.

В селі є меморіальний комплекс в пам’ять про загиблих в роки ІІ Світової війни. Він складається із пам’ятника воїнам-односельцям, братської могили радянських воїнів, які загинули під час боїв у 1943 р, каплички та церковного дзвону (його встановлено на підвищенні над похованням). Не можна не помітити, що капличку і дзвін встановлено не так давно – не в «радянські» часи.

Братська могила у селі Ходорів

У величезній братській могилі поховано понад 2 тис. радянських воїнів². Принаймні, так пишуть у довідниках. Напис на капличці ж повідомляє, що «тут в осінньому 43-му відійшли у вічність десятки тисяч синів і дочок Вітчизни». Очевидно, що точна кількість загиблих в боях при форсування Дніпра в 1943 р. ніколи не буде встановлена.

Капличка і дзвін досить органічно поєднано із меморіалом. У радянський час навряд би чи дозволили встановити поряд із могилою капличку. Нині ж вона ніби доповнила це «місце пам’яті», надавши меморіалу більшої скорботності. Напис на капличці завершується закликом пам’ятати про загиблих: «Збережімо пам'ять. Ми з вами, люди, – краплини їхньої крові». Дзвін викликає лише одну асоціацію: «and therefore never send to know for whom the bell tolls».

Великий Букрин

Далі ми пішли польовою дорогою до села Великий Букрин. Що-що, а слово «великий» нині мало підходить до назва цього населеного пункту: там живе близько сотні мешканців, є маленький магазин, велика кількість покинутих і занедбаних дворів і справжні хащі в тих місцях, де колись стояли хати. Що найбільше вразило у селі – це жахливий стан меморіалу. Пам’ятник і плити із прізвищами заросли бур’яном та чагарниками. Особливо здивувала скарга місцевого мешканця на сільського голову: мовляв, попередній контролював те, щоб поблизу пам’ятника прибирали, а нинішнього це не цікавить. І це при тому, що там розміщена не лише могила, де поховані радянські воїни, але і стоїть пам’ятник воїнам-односельцям, які загинули під час ІІ Світової війни. Деякий час ми спілкувалися з місцевими мешканцями, потім купили продуктів у магазині. Сонце почало заходити. Ми пішли далі. Вулиця, яка веде із Великого Букрина у напрямку Трахтемирова мала вже знайому для нас назву «Героїв Дніпра». Майже на виході із села встановлено невеликий пам’ятник – на невеличкому кургані стоїть цементовий (чи залізобетонній стовп), під яким розміщено меморіальну табличку із написом:

Героям слава
Букринський плацдарм
1943

Очевидно творці пам’ятника вирішили «підлаштувати» більш поширеніше нині гасло, адаптувавши до подій ІІ Світової війни.

Курган "Героям слава. Букринський плацдарм" у селі Великий Букрин

Частина кургану заросла кропивою, але помітно, що за ним все ж доглядають. Під курганом також стояла тарілка із пластиковим стаканчиком (вочевидь раніше там був алкоголь) і лежала випічка.

Порівнюючи із братською могилою та пам’ятнику воїнам-односельцям, розумієш, якими різними є місця пам’яті «місця пам’яті», що нагадують про ІІ Світову війну. Перше – «адміністративне» (ним має опікуватися влада – сільський голова), друге – більш народне (туди і принесуть чарку та їжу, ніби померлим родичам на кладовище). Однак чому саме пам’ятник односельцям заріс бур’яном – мені складно пояснити.

На околиці Великого Букрина розташоване старе кладовище із вирізьбленими написами на кам’яних надгробках. На перший погляд може здатися, що це якесь старе козацьке кладовище, як можуть сказати якісь пересічні туристи, що трапляться вам на шляху. Ми скептично поставилися до можливості існування тут збереженого кладовища із похованнями XVI – XVII ст. Дійсно, на деяких могильних каменях, якщо уважно придивитися, можна прочитати дати ХІХ – середини ХХ ст.

Ще одне із вражень від Великого Букрина – ідеальна дорога, яка проходить через село (яка і довела нас до Трахтемирова). Вочевидь, це одна із найкращих сільських доріг в Україні. Це звичайно не стара римська дорога, але також пам’ятка, яка символізує один із періодів в історії незалежної України, коли один політик у 2003 р. вирішив зробити якісне асфальтоване покриття до свого мисливського будиночка. Але про нього згодом. Ввечері ми дійшли до Трахтемирова.

Трахтемирів

Перші враження від Трахтемирова – заграва від заходу сонця на фоні Канівського водосховища і дерев’яна лялька, яку тут очевидно залишили якісь неоязичники. Зранку обійшли територію, про яку так багато чули і читали.

Перша асоціація із Трахтемировом – козацтво, принаймні для людей, котрі хоч трохи цікавляться історією. Саме Трахтемирів став адміністративним центром новоствореного реєстрового війська за часів правління Стефана Баторія. Цей факт, очевидно, багатьма трактується як надання столичного статусу населеному пункту. Тому й не дивно, що на пагорбі в Трахтемирові встановлено хрест, в підмурку якого таблиця із написом «Теї слави козацької повік не забудем. Трахтемирів – козацька столиця»³.

Поряд із пляжем та «столичним» хрестом стоїть кам’яний надгробок із написом «1735 мцѧ маѧ дніа 6. Здє ωпочиваєтъ раба Бжiѧ Параскєвіѧ Грабовскаѧ». Скоріше за все, цей могильний камінь було знайдено під час розчищення ділянки берега для пляжу. Поряд на пагорбі міститься старе кладовище, яке в більшості туристичних довідників називають козацьким, однак якщо придивитися, то можна побачити, що більшість поховань датуються ХІХ – першою половиною ХХ століття: традиція ставити надгробки із піщанику і робити на них написи шрифтом, не схожим на «гражданку», може ввести в оману багатьох.

Могильний камінь у Трахтемирові

Є і в Трахтемирові інші пам’ятки, деякі з них викликали подив. Залишається лише здогадуватися про мету встановлення в 2005 р. підприємством «Укрінтерм» гранітного пам’ятника із написом «Бог. Україна. Честь».

Залишки від мисливського будинку Ігоря Бакая⁴ – теж своєрідна пам’ятка. Пам’ятка одного із періодів в історії незалежної України, який ще потрібно будо осмислити та оцінити із більш «холодною» головою. Поки були лише емоції та асоціації. Згадалася навіть дружина Бакая, виступи якої на естраді закінчилася разом із політичною кар’єрою її чоловіка.

Залишки "мисливського будиночка Бакая" у Трахтемирові

Одним із символів «туристичного» Трахтемирова є тополя у вигляді тризуба. Розгляд нами цього «символу» зблизька і мої невеликі знання в садівництві, зокрема у формуванні крон дерев, не залишили сумнівів, що форма тризуба – штучна, а не якесь містичне одкровення трахтемирівської землі.
У Трахтемирові пам’ять про «козацькі» часи і про колишнього власника приватного мисливського господарства практично витіснила на другий план інші періоди історії, тому не дивно, що меморіал загиблим бійцям та офіцерам Червоної армії у цьому селі на момент наших відвідин перебував у такому ж стані, що і братська могила у Великому Букрині.

Тополя у вигляді тризуба у Трахтемирові

Одна із особливостей Трахтемирова – це те, що тут живе лише кілька людей (Вікіпедія говорить про 9-х, ми на власні очі побачили 4-х). Тут не буде нікого, хто почне вам розповідати байки про козаків чи гайдамаків, переповідати якісь містичні легенди про сховані скарби, дерева, під якими відпочивали відомі люди і т.п.⁵ З іншого боку, ніхто не покаже, де розташоване старе кладовище чи як пройти до урочища Монастирок.

Монастирок і Зарубинці

Із Трахтемирова ми пішли до урочища Монастирок. Взагалі, місцевість в районі Трахтемирова-Монастирка-Зарубинців буквально «просякнута» історією. Однак про це мало що нагадує. Лише «озброєння» дослідженнями по історії та археології дає можливість дізнатися, що і цій місцевості було відкрито зарубинецьку культуру, що поблизу зниклого села стояло літописне місто Заруб (перша згадка в літописі – 1096 р.), повз яке у 1223 р. проходили дружини руських князів, що були потім розбиті монголами на Калці. Також у цій місцевості стояв Зарубський монастир, у якому ченцем був майбутній київський митрополит Клим Смолятич. Води Канівського водосховища «приховали» стратегічний Зарубський брід, по якому в 1096 р. перейшли на лівий берег Дніпра загони руських князів і розбили половців Тугоркана.

Вид на урочище Монастирок (на протилежному березі видніється Переяслав-Хмельницький)

Все наштовхує на думку, що з одного боку ландшафти можуть зберігати і нести в собі певну пам'ять, але без наявних матеріальних залишків існування людини інколи важко здогадатися, що тут було у давнину.

Григорівка

Далі ми помандрували до Григорівки. По дорозі натрапили на залишки так званого Трахтемирівського городища, відвідали напіввимерле село Луковиця (яке могло б стати об’єктом для вивчення «етнографії занедбаності») і дісталися Григорівки.

Григорівка – село відносно велике, але в минулому видно, що було ще більше. Воно могло б слугувати непоганим майданчиком для зйомок чергового фільму Е. Кустуріци або рімейку «Вавилону ХХ» (дарма що село не на Поділлі, зате пейзажі як в романі В. Земляка), але поки чекає на своїх режисерів. У селі добудовують церкву, ходять у школу і на роботу, п’ють алкоголь поблизу магазину.

У Григорівці є кілька пам’ятників, які нагадують про бої на Букринському плацдармі: на постаментах встановлено понтон (на місці переправи) і танк (в честь 3-ї танкової гвардійської армії).

В центрі села «радянська» пам’ять поєднується із «козацькою»: неподалік меморіального комплексу добудовується нова церква, яка дуже нагадує храми XVIII ст., побудовані у стилі українського бароко (я не архітектор, але храм у Григорівці видалася мені схожим на Троїцький собор у Новомосковську та Покровську церкву у Романх, малюнок якої часто бачив у різних книжках). Привернула нашу увагу і нова автобусна зупинка, на якій намальовано герб села, козацькі прапори і популярне нині червоно-чорне знамено.

Церква у селі Григорівка Канівського району

У центрі Григоріки ми зустріли козака, який шукав… козаків. Уродженець Канева, нещодавно мобілізований боєць одного із добровольчих батальйонів намагався знайти представників місцевої козацької організації для вирішення якось справи. Зауважу, що під час мандрівки нам часто траплялися люди із «козацькими» зачісками. Двох ми зустріли у Великому Букрині, ще одного – в Луковиці. «Козацький» міф продовжує жити.

*****

Подорож до Трахтемирова наштовхнула на думку, що мабуть усі ландшафти, де колись жили чи побували люди, «просякнуті історією». Територія вздовж правого берега Дніпра від Балико-Щучинки до Григорівки малозаселена, але при цьому насичена різними видами пам’яті: Київська Русь, рання історія козацтва, форсування Дніпра в 1943 р., а в Трахтемирові – ще й пам'ять про часи «приватного мисливського господарства» Бакая. Зазвичай ці пам’яті не конкурують, іноді й навіть поєднуються у дивному симбіозі (меморіал «Букринський плацдарм» і літописний Чучин зі співцем Бояном). Деякі пам’яті «винаходяться» на адміністративному рівні, деякі на народному, а нерідко друге може доповнювати перше чи й навпаки.

Музей-меморіальний комплекс «Букринський плацдарм» нагадав мені, дитину батьки якої розлучилися. «Дитя» залишилося із одним із батьків, який ніби і намагається якось піклуватися, але це виходить в нього не дуже добре, бо потрібно ж влаштувати своє особисте життя. Створений і споруджений до 40-річчя Перемоги комплекс мав стати продовженням і доповненням героїчного «переможного» міфу, але в незалежній Україні він виявився непотрібним і навіть не перетворився на символ трагедії, яка сталася на правому березі Дніпра восени 1943 р. Меморіали у Великому Букрині і Трахтемирові також не претендують на високий рейтинг меморіальності. При цьому братська могила у Ходорові і курган у Великому Букарині свідчать і про можливість адаптування радянських меморіальних практик до сучасності, і про те, що крім «адміністративного» рівня пам’яті, є іще й «народий».

«Козацька» пам’ять у цих краях нагадує радше якусь винайдену традицію, заважаючи на те, що козацтво в цьому регіоні зникло набагато раніше, ніж на Лівобережжі. При цьому, важко не помітити «стертість» пам’яті про «річпосполитські» часи, бо й навіть пам’ятки XVIII ст. чомусь тут пов’язують саме з козаччиною.

Київська Русь залишилася топоніміці і де-не-де збережених валах городищ. Табличка із зображенням літописного Чучина і пам’ятник Бояну ніби мають «воскрешати» пам'ять про ХІ – ХІІІ ст. Що має воскресити пам'ять про літописний Заруб і Зарубський монастир – невідомо. Хіба ландшафт і «Советская археология» 1950 р. із статтею М. Каргера про археологічні розкопки в цих місцях.

P.S. У «Сто років самотності» Маркеса є епізод, коли містечко Макондо вразила епідемія амнезії. Щоб не забути назви речей і тварин, люди чіпляли на них таблички (у центрі містечка на стовпі висів напис «Бог є»). Мандрівка на територію «Трахтемирівського півострова» наштовхнула на думку, що у нас багато сіл і містечок, подібних до Макондо. От лише табличок менше та й написи інші.

Вадим Назаренко – кандидат історичних наук, незалежний дослідник.

Фото надані автором.

1 На плитах я побачив багато прізвищ, поширених на моїй малій Батьківщині. Повернувшись додому і попрацювавши із «Книгою Пам’яті України» (Полтавська область), нарахував щонайменше 144 уродженців Лохвицького району, які загинули в цій місцевості, 55 – Пирятинського, 42 – Гадяцького. Майже всі вони були мобілізовані у вересні 1943 р., а загинули в жовтні – листопаді.
2 Під час боїв в районі Ходорова загинуло 122 уродженців Лохвицького району, 113 – Гадяцького, 101 – Гадяцького, 59 –Лубенського.
3 Автори «столичної» дошки чомусь вирішили не вказувати, що взяли цитату із твору Т. Шевченка «Тарасова ніч».
4 Ігор Бакай (нар. 1963 р.) – народний депутат України ІІІ-го скликання; квітень 1998–квітень 2000 – голова правління НАК «Нафтогаз України»; 21 липня–2 жовтня 2003 – Голова Державного комітету України з водного господарства; 2 жовтня 2003–24 грудня 2004 – глава Державного управління справами.
5 Про Трахтемирів у своїй поезії «Сон» згадує Тарас Шевченко. Думаю, аби в цьому населеному пункті було більше жителів і хоч якась туристична інфраструктура, то очевидно, що там би вже «росло дерево, під яким відпочивав Кобзар».