Харківському історико-філологічному товариству – двадяцять п’ять. Мусив би зазначити «оновленому», радше інакшому. Різниці ті не лише хронологічні, між ними надто істотна межа. «Харьковское историко-филологическое общество» (1876 – 1919) дуже помітна гуманітарна  установа на просторах Російської імперії і достоту за її межами було тісно пов’язане з університетом та університетською спільнотою, саме імператорський університет субсидував видання товариства, членами управи товариства були постаті політичного значення як ректор університету та міський голова Харкова, професор Дмитро Багалій, багаторічний гласний міської думи професор Микола Сумцов, чи перший міністр освіти незалежної Болгарії Марин Дринов, що уже 1879 р. повернувся на викладацьку працю до Харківського університету. Товариство опікувалося архівом, а згодом і музеєм, мало педагогічний відділ. В Збірниках «старого» товариства виразно домінують історичні праці та зібрання фольклору. Зліквідоване більшовиками як «буржуазна організація» у 1919 р.

    Нове товариство починалося з ініціативи передусім філологів, щойно лещата партійної спрямованності ослабли і почали розчепірюватися. Тут варто зробити дуже вагому заувагу. Заувагу унаслідок незакінчених студій та особистих вражень. У філологів, зокрема харківських, не було такої залежності від ідеологічних потреб та політичного курсу як те було і, власне, почасти продовжує бути у істориків. Філолог міг знайти собі «нішу свободи», студіюючи літературу бароко чи особливості морфем, серед істориків радянського Харкова таке «дозволяли» собі одиниці. Історик питомо боявся громадської активності (окрім політичної) чи визначеної керівництвом, а тим більше занурення у наукову діяльність, заняття чистою наукою на віддалі від «мас» та комсомольсько-партійних обов’язків викликало вагомі підозри і критику на кафедрах і вчених радах, на зборах трудових колективів. Ті винятки з істориків, що виринули на початку дев’ятдесятих, були впевнені у своїй винятковості і їхня діяльність з часом абсолютно питомо штовхала двері на виході з написом «НЕ Харків». «Партійна наука» виявлялась непереможною. Філологи наприкінці 80-х були сповнені надій та ілюзій, розширення простору свободи їх спонукало не лише до нових студій та вивчення мов, але і потребу в спілкуванні, підтримці, введення своїх знань у нові площини. Харківський філолог пішов у церкву і науку, перекладацьку діяльність і в перші харківські видавництва. Не той тепер час, та й Харків не той. Харківське історико-філологічне товариство, за пізнішим жартом, приречене було стати «Філолого-історичним».

    Я прийшов до товариства наприкінці 1999 р. уже з низкою публікацій та невеликою книжкою. Про товариство я знав ще з студентської лави, але уникав походів туди. У мене були усі томи Збірника оновленого Товариства, я не зле знав про його діяльність. Це був запізнілий прихід. Власне, я ж усе ж отримав історичну освіту. Історію Товариства до свого вступу я радше знаю з джерел, найрізноманітніших тим більше не позбавлених особистих впливів. Напевно є низка речей, які треба сприймати критично.

     8 лютого 1991 р. почала діяльність громадська організація Харківське історико-філологічне товариство. Напевно не секрет, що початки товариства пов’язані з активною діяльністю його першого голови, філолога-мовознавця Анатолія Івченка. Саме йому вдалося зібрати гуманітаріїв, саме він доклав великих зусиль у перших кроках товариства. Науковий світ Харкова доволі змінився, кількість навчальних установ була досить великою, Харків небезпідставно вважався студентською столицею. Гуманітарії були розпорошені по різних закладах. Товариство ставило важливу і амбітну мету: «забезпечення зв'язку між дослідниками, розпорошеними по різних установах Харкова, та статус загальнохарківського координатора досліджень». Проводячи перші засідання в Харківському державному університеті, насправді організація включала більшість членів поза цим університетом, хоча, відверто, випускників саме цього закладу. Дуже потужну основу і в подальшому склали працівники філологічного факультету Харківського педагогічного інституту ім. Г. Сковороди Андрій Даниленко, Сергій Вакуленко (секретар Товариства), Леонід Ушкалов, сам Анатолій Івченко працював на новоствореній  кафедрі україно-слов’янознавства  Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства ( Харківської агротехнічної академії).

   Товариство отримало підтримку від харків’янина, найвідомішого напевно філолога емігранта Юрія Шевельова, що організував у Нью-Йорку товариство, а потім фонд «Друзі Харкова», що забезпечило у найближчі роки видання Збірника Харківського історико-філологічного товариства. Надалі Товариству також дуже допомагав інший знаний філолог певно ж не з Харкова, але великий прибічник розвитку гуманітаристики в Україні професор Юрій Луцький. Перші п’ять томів Збірника, що саме і вийшли за підтримки «Друзів Харкова», вражають і на той час мали неабиякий резонанс. Подібних збірників 1993 р. ще не було, до всього, Збірник було видано у друкарні великим накладом, з цікавою рубрикацією і відведеним місцем для рецензій. Упродовж 1993 – 1995 рр. вийшло п’ять томів Збірника. Мені щонайдужче подобався формат і обсяг Збірника.  Що ще дуже помітно – це наявність розділу – Філософія у Збірниках і, власне, вочевидь на Засіданнях Товариства. Поява філософії і певна роль філософів на початку ХІФТа теж має свій контекст, почасти це відбувалося завдяки яскравій особистості, філософу мови Дмитрові Руденку (на жаль, нині покійному). Харків не мав філософського факультету і більшість працівників на кафедрах філософії прийшли до аспірантури чи на працю з філологічного чи історичного факультетів, або були випускниками філософських факультетів зі столичних міст. Місце філософії у міждисциплінарному товаристві мало б бути забезпечене. На жаль, це було втрачено. Я застав Товариство без філософів.

    Основна причина збереження Товариства -  певне вміння долати кризи і досить болісні втрати. Проводити збори щомісяця (крім літніх) і виносити «тягар» Збірника. Тут йдеться дійсно про відданість науці, подвижництво і потребу гуманітарного середовища. Після великого тріумфу з першими томами, економічні умови другої половини 90-х та і чимало особистісних обставин істотно вдарили по Товариству. Однак сили для збереження і відтворення були знайдені. Наступні шостий та сьомий томи вийшли лише 1998, восьмий 1999 р., видання перейшло на ризограф, зменшено наклад. На початок 2000 р. Харків покинули члени управи філолог-поліглот Андрій Даниленко, голова історичної секції Володимир Головченко, голова Товариства Анатолій Івченко виїхав до Львова. Ресурси підтримки Товариства зменшилися. Палкі симпатики Товариства за кордоном Юрій Луцький (2001) та Юрій Шевельов (2002) відійшли у вічність.

     У 1999 р. головою Товариства обрано професора літературознавця Ігоря Михайлина. Багато в чому, Товариство своєю збереженістю та подальшою діяльністю завдячує саме йому. Засідання Товариства переважно відбуваються на кафедрі журналістики Харківського національного університету ім. Василя Каразіна, кафедрі, яку тривалий час очолював Ігор Леонідович. Важко не відзначити і подвижницьку працю секретаря Товариства Сергія Вакуленка, незмінного секретаря і основного редактора Збірника.

    Засідання продовжувалися, на згадку усе спадає, напівхолодне приміщення останнього поверху Харківського університету, де відбувалися доповіді, жваві дискусії і підготовку кількох томів Збірника. Треба визнати, що в Україні практично немає умов для повноцінного існування незалежного наукового товариства. Йдеться про офіційні вимоги щодо захисту дисертацій, повсюдні клієнтичні відносини і незацікавленість гуманітарія плодами власної праці, відсутність будь якої підтримки від керівництва вишів та подекуди відверто глумливе ставлення до громадських наукових ініціатив. Маса таких проблем штовхає науковців на пошук грантів та стипендій, прохань про дофінансування від закордонних установ. Але, значно більша проблема – збайдужіння науковця, відсутність морального стимулу та певного ідеалізму, без якого неможливий будь який науковий поступ.

     Товариство пережило і перенесло низку особистісних моментів та конфліктів, зіткнення амбіцій та особистих інтересів, без цього важко уявити будь яку спільноту, а особливо наукову. Кілька дуже талановитих членів покинули організацію, без бажання згадувати про неї. Ці удари, як на мене, були дошкульнішими за будь-які кризи та збайдужіння.

    Моя тісна співпраця з Товариством напевно тривала не надто і довго з часу мого захисту 2001 р. і до 2007 – 2008 рр. (власне, з 9-го по 12-й том). Часті роз’їзди та ненаукові клопоти віддалили мене від Товариства. Я очолював історичну секцію недовгих сім років. Багато, що не вдалося. Але досить не зле, що в місті «без історії», історична секція принаймні збереглася аби підтвердити складову у назві товариства.

    Коли тобі двадцять п’ять, а саме у цей вік я піднявся на кафедру журналістики, на засідання ХІФТ, ти не мислиш про майбутнє, а твоє минуле ще не настільки насичене щоб згадувати довгими часами про нього. Це лише молодість. Молодість насичена великим позитивом, разом із кризами і їхнім подоланням, з допитливістю і наснагою для нових відкриттів, потребою підтримки і розуміння, зразків наукової жертовності і…вдалих інтелектуальних обговорень.

     І, можливо, для Товариства усе ж ще тільки починається…