«Зусиллями семи людей за одну ніч цілий район виявився начисто декомунізованим», -  написав боєць «Правого Сектору», журналіст і музикант Олексій Бик після того, як він із групою однодумців за одну ніч «демонтували» 5 пам’ятників Леніну, Марксу та Чапаєву на території Чорнухинського району Полтавської області.

     Багато жителів краю Григорія Сковроди також сприйняли декомунізацію суто як «очищення символічного простору України від радянського спадку» через  перейменування вулиць і демонтаж «ленінів». Здійснення інших двох складових декомунізації, про які писав Данило Судин (очищення історичної пам'яті від радянського минулого і викорінення радянських практик з українського повсякдення), на території району практично не виконується.

    Вулиця Сковороди в Чорнухах (на фото видно майже всю вулицю, яка радше є невеликим провулком)

Сам перебіг «подолання наслідків тоталітарного минулого»  через «символічне очищення простору» в Чорнухинському районі розтягнувся у часі і мав дві складові, які умовно можна назвати «топонімічною» та «монументальною». Під першою розуміємо перейменування вулиць у Чорнухах та селах району, під другою – демонтаж пам’ятників представникам тоталітарного режиму та їхнім «ідейним натхненникам».

     Декомунізація  в районі відбувалася повільно  і специфічно, її наслідками залишилися незадоволені, як ті, хто був прихильником цього  процесу, так і противники. Одним із питань, де було зламано найбільше списів, стали вулиці райцентру. Під час обговорення нових назв виявилося, що місцеві жителі були більш прихильними до нейтральних найменувань, які не містять у собі ніякого політичного навантаження. При цьому місцевий осередок Українського товариства охорони пам’яток історії та культури дав рекомендації щодо нової топоніміки. Так, вулицю Воровського в Чорнухах рекомендували перейменувати на Грушевського, Комсомольську – на Амвросія Келембета (уродженець Чорнух, викладач  КМА, архімандрит кількох монастирів, місіонер – В.Н.), Петровського – на Петлюри, Піонерську – на Льва Падалки (уродженець Чорнух, історик і статист – В.Н.). Центральна вулиця Леніна мала стати вулицею Покровською, оскільки на ній XVIII – першій третині ХХ ст. стояла однойменна церква (додатковим аргументом стала апеляція до козацького минулого Чорнух: у часи Гетьманщини це був сотенний центр).  Однак під час обговорень місцеві жителі вирішили, що краще дати вулицям нейтральні назви. Прізвища Петлюри і Грушевського багатьом чомусь видалися підозрілими. Про Калембета і Падалку сказали, що «ми про таких взагалі не чули».  Внаслідок громадських обговорень місцева рада перейменувала вулицю Воровського на Злагоди, Колгоспна стала Загорянською, Комсомольська – Стоповою, Петровського – Вишневою. Під час обговорення головної вулиці селища дійти консенсусу не вдалося. Ба більше, - навіть від прихильників перейменування вулиці можна було почути, що «Покровська» - це начебто імперська і проросійська назва, оскільки поряд із вулицею в місцевому парку стоїть новий однойменний православний храм УПЦ МП. В результаті обговорень вирішили назвати центральну вулиця Чорнух … «Центральною». Зауважимо, що пропонували також варіант назвати центральну вулицю іменем Сковороди, а тій, що вже існувала, дати іншу назву. Однак місцева рада вирішила, «що так не можна». Нові назви було затверджено, але таблички із новою топонімікою досі не з’явилися на будинках чорнухинців. Прихильники декомунізації залишилися незадоволеними, бо вулиці не отримали тих назв, які б мали «здійснити символічне завоювання простору» Противники¹ «подолання спадщини тоталітарного режиму» залишилися незадоволеними зміною старих назв, але при цьому були втішені тим, що в опонентів вийшло «не так, як хотіли». Подібні до чорнухинських, отримали назви і «декомунізовані» вулиці у селах району (Миру, Центральна, Садова, Лісова і т.п.).

Вулиця Центральна (колишня Леніна) в Чорнухах      

Окремою складовою топонімічних змін стала легітимізація «народних» назв: деякі вулиці отримали найменування, які де-факто і раніше вживалися місцевими жителями, проте не були офіційними. Так, до 1991 р. і після у документах вживалися офіційні назви вулиць, а в спілкуванні місцеві жителі вживали «народні» найменування. Наприклад, у селі Пізники до 2016 р. була вулиця Енгельса, проте місцеві завжди називали Острівською (через географічне розташування). Рішення місцевої ради у 2016 р. узаконило «народну» назву. Подібні приклади можна навести і стосовно вулиць у Вороньках (Ворошилова стала Турянівською, Радянська – Очаковою), Чорнухах (вулиці Стовпова і Загорянська), Гільцях (вулиця Чапаєва стала Цариною). Народні назви вулиць не лише не були поглинуті радянською топонімікою, вони чинили (і чинитимуть) опір навіть вулицям на честь Шевченка, Котляревського і т.п. Тому у деяких випадках перейменування вулиці стало «перейменуванням на папері» (мій знайомий  із 1990-х років проживає на вулиці Шевченка, але ніколи її так не називає, вживаючи стару назву, і це при тому, що він довгий час працював у місцевих органах самоврядування).

   Зруйнований (в ніч на 18 травня) пам’ятник Леніну в Чорнухах.Зверніть увагу на вінок: аналогічні вінки місцеві жителі прикріплюють до могил свої родичів.  

Крім зміни назв вулиць, у Чорнухинському районі мав бути перейменований один населений пункт. До списку міст і сіл, які підлягали перейменування, потрапило село Красне. Очевидно, людям, котрі укладали список, слово «красне» стало доказом «комуністичної» назви. Проте хутір Красний згадається в джерелах серед населених пунктів Лохвицького повіту  ще із  XIX ст. Місцеві краєзнавці, а також заступник голови РДА звернулися до Українського інституту національної пам’яті із листом стосовно виправлення помилки. В УІНП вчасно відреагували і повідомили у профільний комітет Верховної Ради щодо виключення села зі списку. З іншого боку, очевидно, що залишилося непоміченим село Нова Петрівщина. До 1917 року такого села не існувало. В 1927 році воно позначено на карті як хутір Ново-Петровський. Краєзнавець, директор місцевої бібліотеки М.Булда у одній із своїх робіт наводить інформацію, що село назвали на честь  Григорія Петровського (який неодноразово бував на Чорнухинщині у 1920-1930-х роках). Випадки із Красним і Новою Петрівщиною засвідчують, що на карті України можна відшукати не один населений пункт, назва якого може скидатися на комуністичну, одна доказів «за» чи «проти» навряд чи вдасться відшукати або через відсутність необхідних документів, або через недоопрацювання відповідних органів та свідоме замовчування людей, які знають «як воно було насправді». Тому і залишаються на карті України населені пункти на кшталт Нової Петрівщини, Червонограда і т.п.

     Іншим компонентом декомунізації в районі, як вже зазначалося, став демонтаж пам’ятників представникам тоталітарного режиму. Зауважимо, що ще до прийняття декомунізаційних законів в Чорнухах місцеві члени КПУ і ПР вирішили охороняти Ілліча, який, на їх думку, міг бути демонтований (їхні страхи були небезпідставними, оскільки в сусідніх Пирятині, Лубнах та Лохвиці пам’ятники Леніну «зійшли» із постаментів з допомогою місцевих активістів у лютому-березні 2014 р.). Однак ні в 2014, ні в 2015 рр. демонтажу жодного пам’ятника в районі не відбулося. Небагаточисленні представники ВО «Свободи» проводили різні мітинги і зібрання, аби добитися законного демонтажу пам’ятника Леніну у центрі Чорнух, а представники КПУ і їм співчуваючі намагалися опонувати. Ситуація задовольняла обидві сторони: і ті, і інші звітували «на гору» про свою роботу. Всі акції були б непомічені населенням району, якби не активність у соцмережах: лідер місцевого осередку «Свободи»  робив фотозвіти акцій і викладав їх на своїй сторінці у Facebook. Прихильники КПУ знімали на відео свої «захисні» акції і викладали їх на каналі YouTube та в соцмережі «Однокласники». Так тривало більше двох років. Прийняття законів про декомунізацію у квітні 2015 року зобов’язували місцеву владу демонтувати усі пам’ятники «представникам тоталітарного режиму» на території району.

Одна із «захисних» акцій чорнухинського осередку КПУ. З одного боку стояли представники ВО «Свобода», які вимагали у місцевої влади виконання одного із «декомунізаційних» законів, із іншого – представники КПУ. Обидві сторони лише перекидалися образами та перекочували ногами із однієї на іншу сторону шини. Дата акції символічна – 22 квітня (День народження В. Ульянова) 

Однак місцеві селищний і сільські голови² не поспішали виконувати даний закон. Вони апелювали до думки громад, які або були проти демонтажу, або займали нейтральну позицію («ну, стояло воно, то нехай вже і стоїть»).

    Так виглядало погруддя К. Марксу у Чорнухах до 18 травня 2016 р.

У травні 2016 р. голова Полтавської ОДА Валерій Головко виступив із заявою, що місцеві чиновники (голови РДА), в районах яких досі не демонтовано пам’ятники, будуть звільнені із посад³. Подібна заява демонструє, що підхід  до «подолання спадщини тоталітарного минулого»  нерідко робився командо-адміністративними методами, які часто були ніяк не обґрунтовані законодавчо (на момент заяви Головка демонтаж пам’ятників був у компетенції мерів, селищних та сільських голів). Крім того, як потім виправдовувалися сільські голови – на них «тиснула прокуратура» (якщо це правда, то бачимо ще один приклад командно-адміністративних методів декомунізації; якщо ж сільські голови злукавили, то цим вони хотіли «зберегти себе в очах виборців»).

      Неочікувано для багатьох за кілька днів до закінчення «ультиматуму» голови ОДА у Чорнухах вночі було повалено пам’ятники Леніну та Марксу. Протягом наступних кількох днів демонтували також пам’ятники Петровському (с. Білоусівка) і Леніну (с. Піски-Удайські). Сільські голови Хейлівщини, Луговиків, Кізлівки, Вороньків та Богодарівки не наважилися «познімати комуністичних ідолів». За дивним (а точніше підозрілим) збігом обставин через кілька днів після повалення монументів Леніну і Марксу у Чорнухах, за одну ніч було демонтовано відразу 5 пам’ятників у селах району (Марксу у Вороньках, Леніну – у Богодарівці, Луговиках і Кізлівці, Чапаєву – у Хейлівщині). Згодом у виданні «Главком» з’явилася стаття Олексія Бика «Як завзята сімка декомунізувала цілий район. Нічна історія з Полтавщини» із детальним описом «нічної» декомунізації та світлинами. О.Бик написав, що «демонтаж» пам’ятників він із однодумцями робив на запрошення «чорнухинських активістів», імена яких залишилися невідомими (районний осередок «Свободи» відмежувався від цієї акції). По суті нічна декомунізація була вигідна хіба що місцевій владі. Тим паче, що детальний опис  повалення пам’ятників  відразу через ЗМІ потрапив на очі місцевих жителів: їм показали, що більшість сільських голів виявилися непричетними до демонтажу. «И овцы целы, и волки сыты» - як говорить одне російське прислів’я.

«Демонтаж» памятника В. Чапаєву в селі Хейлівщина

Процес декомунізації в Чорнухинському районі показав, що для більшості місцевих мешканців це питання було другорядним. Якби не постійне «підігрівання» цієї інформації у місцевих ЗМІ і соцмережах, то більшість і не знала про громадські зібрання, ініціативи краєзнавців, різноманітні акції⁴. По реакції та діями більшості учасників громадських зібрань, можна зрозуміти, що декомунізація сприймається жителями району суто як перейменування вулиць та і демонтаж пам’ятників комуністичним лідерам («очищення символічного простору України від радянського спадку»). Для людей так і залишилося незрозумілим, яким чином перейменування вулиці Леніна покращить інфраструктуру району (тим паче, що розбиті нині дороги будували в радянський час і тоді вони були новими та цілими). Активність при декомунізації виявляли лише невеликі групи людей – переважно краєзнавці та члени політичних партій. Перейменування вулиць засвідчило небажання політизувати топоніміку: вулиці отримали нейтральні назви. Настільки нейтральні, що іноді їхні найменування видаються безглуздими. Так і не з’явилися в Чорнухах вулиці Покровська, Грушевського і Петлюри, у Пізниках – М.Туган-Барановського (кілька років жив цьому селі), у Вороньках – Г. Маркевича (фольклориста, видавця часопису «Рідний край»). Нині всі вулиці в районі мають або «пісні» назви на кшталт «Вишнева» чи «Центральна», або помарковані іменами тих людей, до яким не виникало підозр ні в радянський час, ні в роки незалежності. І це не лише Г.Сковорода, Т.Шевченко, І.Котляревський, Л.Українка і Б.Хмельницький. Це  також і місцеві Герої Радянського Союзу та орденоносці: вулиці і погруддя в їхню честь поряд із пам’ятниками загиблим односельцям залишилися єдиними монументальними спорудами в селах району.  До того ж, у минулому році одній із шкіл району присвоїли ім’я Героя Радянського Союзу В. Лугового. На честь іще одного Героя Радянського Союзу П. Маслєнікова назвали провулок в райцентрі. 

    Стара табличка на вулиці Центральній у Чорнухах. Напис «вул. Леніна» давно стерся. Майже палімпсест

Демонтаж пам’ятників також відбувався не так як хотіли місцеві націонал-демократи: із 9 монументів лише 2 демонтували вдень і в цивілізований спосіб. Решта – вночі, що було негативно оцінено навіть багатьма прихильниками декомунізації. Важно не погодитися із Д. Судиним та О. Гриценком, що пам’ятники комуністичним лідерам давно вже втратили своє першочергове символічне навантаження. Пам’ятник Ф. Енгельсу у Пізниках  знищив час і на момент декомунізації він був у «проскрипційних» списках, але де-факто він уже не існував. Пам’ятник Леніну у селі Піски-Удайські вже багато років був «схований» чагарниками. Його виготовили із цементу і з роками він почав руйнуватися. Згодом його «закували» в мідь. В роки незалежної України любителі кольорових металів поступово «роздягали» Ілліча і на момент демонтажу на ньому був лише мідний кашкет (решта міді давно потрапила на пункти прийому брухту). Біля пам’ятника Леніну в Чорнухах давно перестали фотографуватися молодята (ця «традиція була популярною  у 70-початку 90-х років). Монумент Марксу у Вороньках був помітний лише в «безлистяний» період року: верхню частину пам’ятника у повний зріст закривали два великі каштани.

     Нині із пам’ятників монументального мистецтва в районі в районі зараз є погруддя Г. Сковороди, лікаря О. Будая, О. Суворова, І. Павлова, М. Горького, героїв Радянського Союзу. Досі невирішеним є встановлення в райцентрі пам’ятника Шевченку (не вистачає коштів) та Сковороді у повний зріст.  За роки незалежності в райцентрі і в селах заявилися пам’ятники і пам’ятні знаки, які О. Гриценко влучно назвав «народним монументалізмом»: стели воїнам-афганцям та чорнобильцям, козацький хрест «Борцям за волю України» і т.п.

     На початку тексту я, мабуть, злукавив, написавши, що очищення історичної пам'яті від радянського минулого і викорінення радянських практик з українського повсякдення в районі не відбувається. Все ж певні кроки помітні, але вони мало чим пов’язані із топонімічними змінами та розбитими погруддями. Так, поступово відмирає «традиція» відзначати різні державні свята і дні скорботи «переднім числом». У районі розпочався рух за надання охоронного статусу ряду шкіл, які були збудовані в за проектами відомого архітектора О. Сластіона у стилі Український архітектурний модерн. У 2015 р. в обласному конкурсі проектів розвитку територіальних громад Чорнухинський район став лідером серед переможців, отримавши фінансування на всі 7 поданих проектів.

Одні жителі Чорнух (вулицю Воровського перейменували у Злагоди) вже поміняли таблички на своїх будинках, а інші – ні

Процеси декомунізації в районі відбуваються поступово і їх радше можна пояснити розумінням людьми своєї відповідальності перед соціумом і причетності до того, що відбувається довкола. Очевидно, ці процеси будуть повільними з огляду на значний відтік із району активної частки населення та перманентну соціально-економічну і політичну кризу, адже для багатьох ностальгія за радянським – це ностальгія за соціальною захищеністю, а не боротьба «за радянське минуле». Це наочно продемонстрували довибори у Верховну Раду в 151 виборчому окрузі (куди входить і Чорнухинський район), які відбулися 17 липня. Так, один із кандидатів, який хоч і був самовисуванцем, проте активно позиціонував себе як член КПУ, мав один із пунктів програми – «Заборона переписування історії, паплюження нашої історії на догоду чинній владі». Він набрав лише 0,68% голосів.

1. Противників  декомунізації в районі важко назвати якоюсь монолітною групою. Це був радше ситуативний табір тих, хто із різних причин не підтримав «подолання наслідків тоталітарного режиму». До цієї групи належали, як представники КПУ, так і інших політсил на кшталт БЮТ чи РПУ. Окрему частину противників декомунізації, очевидно, складало група населення, для яких «подолання спадщини тоталітарного режиму» видалося окозамилюванням на фоні не вирішення соціально-економічних проблем. Крім того, зауважимо, що із тих, хто виступав проти декомунізації, більшість – це переважно люди середнього і старшого віку.

2. Майже всі місцеві селищний і сільські голови – безпартійні, хоча вони не приховують своїх політичних поглядів (є прихильниками різних політсил: СПУ, КПУ, «радикали», БПП, але загалом у повсякденній діяльності вони намагаються працювати, щоб догодити «і нашим, і вашим»).

3. Зауважимо, що голова ОДА є представником БЮТ, тоді як голова РДА – близький до БПП. Не виключено, що напередодні виборів (довибори в151 окрузі були 17 липня) голова ОДА хотів мати «свою людину» в районі і шукав формальний привід для звільнення.

4. Відео розбитого пам’ятника Леніну в Чорнухах в YouTube набрало майже 3 тис. переглядів. Стаття О. Бика у виданні «Главком» отримала більше 300 поширень у Facebook. Активне обговорення декомунізації відбувалося у соцмережах «Вконтакте» (переважно учні старших класів та молодь), Facebook (молодь та люди середнього віку; група «Чорнухинське земляцтво» має понад 700 учасників при населенні району в 13 тис. чол.), «Однокласники» (в основному – люди середнього віку).