Понад десятиліття у західних академічних та громадських дискусіях популярністю тішиться теза про дві України. Найзмістовніше представлена Миколою Рябчуком концепція двох, співмірних частин українського суспільства: частини проєвропейської, яка налаштована на зміни та розвиток, та частини пострадянської, що закорінена в минулому й тяжіє до Росії, стала зручною парадигмою, за допомогою якої дослідники аналізували найновішу історію України від часів Помаранчевої революції.

Теза про бінарний поділ українського суспільства саме за ознакою європейського вибору неодноразово критикувалася колегами Рябчука по цеху (варто згадати хоча б Ярослава Грицака і його твердження про «двадцять дві України»). Критикувалися також спроби зробити лінією розмежування ставлення до російської мови чи колишні кордони Австро-Угорщини. Утім, годі заперечити — в українському суспільстві існує доволі драматичний поділ на «своїх» та «чужих», котрий після Євромайдану, анексії Криму та початку війни на Донбасі дещо змінив свій характер, проте продовжує функціонувати.

У дискусіях про суспільний розкол Україні традиційно протиставлялася Польща, країна моноетнічна, моноконфесійна, з потужним громадським консенсусом щодо членства у євроатлантичних структурах. Таку одноманітність чимало коментаторів як з українського, так і польського боків кордону називали запорукою успішної трансформації Варшави, ба — навіть ставили українцям за взірець.

Проте події останніх років показали — єдність поляків виявилася примарною. Моноетнічність та моноконфесійність нікуди не ділися, підтримка членства у НАТО та ЄС може дещо знизилася, проте все одно залишається високою на тлі інших європейських країн. Тим не менше, польське суспільство переживає глибокий розкол, який — якщо поглиблюватиметься — невдовзі дасть дослідникам привід говорити про дві Польщі, які одна одну не розуміють, не чують та не хочуть бачити у своєму майбутньому.

Розкол дався взнаки ще 2010 року, коли під Смоленськом розбився літак президента Лєха Качинського. Частина поляків погодилася з результатами урядового слідства, яке визнало причиною аварії погані погодні умови й помилки пілотів та диспетчерів аеропорту. Водночас, понад 60% ладні були підписатися під твердженням: “ми не знаємо усієї правди про катастрофу”, а десь половина цієї групи напряму обстоювала тезу про замах на польського президента. Поки одна сторона називала тодішній уряд Дональда Туска “вбивцями”, а його прихильників – “запроданцями”, друга з презирством дивилася на “фанатиків Смоленської секти” й закликала зосередитися на інших справах. Від 2010 року польська політика почала стрімко втрачати конструктивний елемент, а суспільство дедалі більше поділялося на тих, хто воліє не ворушити минуле (зокрема, обставини загибелі Лєха Качинського), і тих, хто вважає суд над минулим (насамперед – з’ясування обставин катастрофи президентського Ту-154М) неодмінною передумовою подальшого розвитку.

Розкол увиразнився після обрання президентом країни Анджея Дуди та формування уряду партією Право і справедливість (ПіС), яка виграла парламентські вибори у жовтні минулого року. Конфлікти довкола призначення суддів Конституційного трибуналу, введення нового антитерористичного закону чи проекту змін до порядку доступу до процедури переривання вагітності, звісно, підвищили градус політичних суперечок, стали приводом до створення Комітету захисту демократії (КОД) та багатотисячних демонстрацій. Проте всі вони є не причиною розколу, а радше його проявами.

Перемога ПіС на останніх виборах, високий результат антиістеблішментової політичної сили рок-музиканта Павела Кукіза, зростання активності ультраправих, акцептація значною частиною населення засади “інтерес народу є вищим за право” свідчать про важливу річ — не всі поляки позитивно оцінюють наслідки суспільно-політичної та економічної трансформації, започаткованої наприкінці 1980-х років. У той час, як Захід наводив польські демократичні перетворення як приклад іншим країнам регіону, чимало поляків розглядали зміни упродовж останніх 27 років як #зрада, а не #перемога.

Напруження, яке відчувається у польському суспільному та політичному житті, є не просто результатом поділу на правих і лівих, або лібералів і консерваторів, що є нормальною практикою в демократичних країнах. Йдеться навіть не про підтримку чинного уряду ПіС чи колишньої правлячої команди з Громадянської платформи. Предмет суперечок — не останні пара років, а вся історія країни, починаючи з 1989-го. І тут поляки чітко поділилися на дві групи.

Перші – це ті, хто погоджується або загалом погоджується з тезою, що наприкінці 1980-х, після Круглого столу та перших вільних виборів до парламенту, польські еліти правильно обрали напрямок та пріоритети розвитку країни, що призвело до істотного покращення рівня життя населення. Їхні ж опоненти наголошують: Круглий стіл був поразкою, комуністи ніколи повністю не зійшли з політичної сцени, усі наступні уряди думали лише про те, як набити собі кишені та сподобатися західним компаніям, тоді як рівень життя простих людей не особливо поліпшився, а мільйони взагалі мусили покинути свої домівки та шукати щастя у Британії, Ірландії чи Норвегії. Незадоволені не просто хочуть більше чи краще, вони хочуть інакше.

“Можна сказати, що тепер існує дві Польщі, які соромляться одна одної”, - так ситуацію у країні над Віслою прокоментувала порталові “Tagesschau» експертка Німецької ради закордонних справ Анна Квірин. На думку дослідниці, якщо одна Польща зосереджена на побудові національної держави, в якій велику роль відіграють традиційні та християнські цінності, то друга більше фокусується на соціальному розвиткові, бачить майбутнє країни як відкритої та європейської держави. За словами Квірин, ключовий фактор поділу на дві Польщі – це село і місто, відповідно більш консервативне та більш інноваційне середовище.

Якщо придивитися картині польського суспільства ближче, теперішній суспільний розкол не можна однозначно пов’язати з місцем проживання. Так само не можна однозначно пов’язати його з рівнем заможності чи консервативними поглядами. За даними екзит-полу, проведеного під час парламентських виборів у жовтні минулого року, ПіС та Кукіз, тобто партії, які відверто критикують дотеперішні здобутки еліт після 1989 р., дійсно виграли у Громадянської платформи та партії Сучасна в сільській місцевості. Проте набагато більшим відрив ПіС та Кукіза був не на селі, а в маленьких містах, котрі, за оцінками економістів, найменше виграли внаслідок реформ 90-х. До речі, виборці ПіС та Кукіза частіше мали нижчий рівень освіти, прибутків, проте порівняно з Громадянською платформою та Сучасною це були різниці у відсотки, а не в рази. До речі, ПіС виграло у старшій віковій групі, а Кукіз — у наймолодшій. Так само, ПіС стало лідером перегонів не тільки на терені східних й південно-східних воєводств, а й в центрі та подекуди на заході й півночі країни. Отже, “червону картку” попередньому уряду, який для поляків став символом усіх здобутків та невдач трансформації, показали не тільки бідні, старі та релігійні аграрії з-під Перемишля, але й середній клас з-під Вроцлава та молодь з Варшави.

Розкол у польському суспільстві не має чіткої географічної, майнової чи класової прив’язки. Унікальність полягає в тому, що в його основі лежить дуже суб’єктивне відчуття успішності чи неуспішності змін у країні, які відбулися протягом останніх десятиліть. Питання не в тому, чи хтось вважає, що трансформація йому дала замало чи забагато, питання в тому, чи людина вважає: а раптом вона могла дати щось інше? Серед прихильників ПіС, Кукіза та третіх партій, які хочуть радикального перегляду результатів трансформації, є чимало людей, які змогли зробити кар’єру, чиї прибутки перевищують середні по країні, які не беруть участі у житті Церкви та відкриті на інновації — але не такі, як пропонувала Платформа.

Дві Польщі не просто мають свої політичні гасла. Кожна з них має власну правду і власну історію, написану з протилежних точок зору. Лідер “Солідарності” Лєх Валенса — легенда чи зрадник? Реформи Бальцеровича — запорука успіху чи розорення працівників? Близьке партнерство з Німеччиною — гарантія стабільності чи зрада національних інтересів? Світська країна — ознака цивілізованого світу чи спроба нав’язати чужі норми? Серед дилем та крайнощів втрачаються напівтони. Існують або А, або Б, поміж ними важко стати стороннім спостерігачем — попадеш під вогонь з обох сторін.

Взаємні звинувачення множаться й радикалізуються тиждень від тижня. КОД та опозиційні партії звинувачують прибічників політики уряду у тому, що вони уподібнюють країну до путінської Росії та лукашенківської Білорусі. Ті ж, хто підтримує урядовий курс, не цураються закидати опонентам зраду народу і змову з Німеччиною. Риторика є настільки агресивною, що для діалогу практично не залишається місця.

Наявний розкол лише поглиблює риторика політиків. Якщо екс-президент Броніслав Коморовський під час виборчої кампанії просто казав, що у Польщі чудово живеться, а якщо комусь живеться нечудово — то це його власні провина і клопіт, то лідер ПіС Ярослав Качинський нещодавно відверто поділив поляків на справжніх та несправжніх, перший та гірший сорт, героїв та зрадників. Прибічники КОД намагаються глузувати з “презеса”, навіть зробили значки “Я поляк гіршого сорту”, проте факт залишається фактом — вони прийняли гру про два різновиди представників свого народу, які мають фундаментальні відмінності.

Поділ у польському суспільстві був би не таким грізним, якщо б ішлося винятково про оцінку політики уряду Права і справедливості. Тим часом обидва “сорти” обростають міфологією та субкультурою. Люди, навіть не у дні мітингів, їздять у транспорті з партійною чи КОДівською символікою. Одні не дивляться державні канали TVP, інші — саботують комерційний TVN. Для одних найважливішим днем у році є річниця Смоленської авіакатастрофи 10 квітня, для других — 4 червня, день перших вільних виборів до парламенту після десятиліть комуністичної диктатури. Мешканці Ґданська та Вроцлава вже хизуються, що на відміну від Варшави та Кракова у них немає стільки “пісьорів”, й відчувається справжній дух свободи. Не географія кшталтує реалії, а реалії створюють нову мапу.

Наразі у польському суспільстві немає впливової особи чи інституції, яка б намагалася залагодити повсталі протиріччя. Церква, реально ніколи не дискримінована у сучасній Польщі, фактично висловила монопольну підтримку одній політичній силі. Екс-лідер Солідарності та колишній президент Лєх Валенса втратив статус морального авторитету після скандалу з відкритими документами комуністичної Служби безпеки, які нібито доводять його співпрацю з “органами” у 70-і роки, а екс-президент Алєксандер Кваснєвський ніколи такого авторитету і не мав. Відійшли у вічність Яцек Куронь, Владислав Бартошевський, Тадеуш Мазовєцький. Зрештою, померлих обидва табори вже також поділили і винесли на свої знамена.

Важко спрогнозувати, як розвиватиметься ситуація, якщо правляча партія ПіС збереже темп реформ та “реформ”, і надалі гратиме на протиставлянні поляків один одному. Опоненти ПіС, хоч не вони задають тон суперечці, теж не наближаються до випрацювання консолідаційної риторики й грають парадигмою “ми та вони”. Тим часом, суспільство розтрачує капітал довіри та взаємоповаги, який був збудований останніми десятиліттями. Цей процес відбувається на тлі кризи ЄС, браку розв’язання міграційних проблем, можливого Брексіту та неоімперських загравань Росії. Подібно як українці кільканадцять років тому, поляки критичний для країни період зустрічають роз’єднаними, без згоди довкола відповіді на питання “хто ми?” та “куди ми йдемо?”.

“Якщо тобі не подобається, як заставлений стіл, переверни його”, - казав головний персонаж відомого серіалу “Картковий будинок”. Якщо стара модель суспільного консенсусу шляхом погодження двох сторін не працює, треба вигадувати новий проект, який стане альтернативним центром тяжіння для представників обох сконфронтованих груп.

У Польщі поволі, але набирає популярності течія, яка критикує економічні наслідки трансформації, передусім, нерівномірний розподіл багатства та преференції для власників капіталу, проте рішуче захищає здобутки ліберальної демократії у сфері захисту прав та свобод людини. Сенсацією попередньої парламентської кампанії стала партія Разом, котра виступила як проти соціально-економічної політики Платформи, так і проти “світоглядного” компоненту програми ПіС. Поки молодим активістам не вдалося потрапити до парламенту, проте вони принципово дотримуються своїх засад — не йти на альянс з великими партіями, якщо в їхніх шерегах виступають скомпрометовані політики. Росте рейтинг Роберта Бєдроня, першого польського відкритого гея-мера, котрий у Слупську доводить — боротьба за права ЛГБТ-осіб не може, а має йти рука об руку з боротьбою за поліпшення рівня життя представників усіх соціальних груп.

Серед охочих “перевернути стіл” також польські крайні праві. Наразі їхні заклики вийти з ЄС не користуються великою підтримкою у суспільстві, проте не виключено, що незадоволена трансформацією частина мейнстріму почне зсуватися у цьому напрямку.

Хоч ПіС і не підважує доцільність польського членства у ЄС, євросоюзний прапор вже став символом протестів КОД та опозиційних партій. Якщо для українців на Майдані синій стяг з зірками був символом кращого майбутнього, повернення до європейського дому, то для частини поляків він тепер є символом здобутків, які вони не хочуть втрачати, бажання не просто залишитися в європейському домі, а мати там відкриту, світлу кімнату. Поки ЄС приглядається процесам у Польщі з удаваним занепокоєнням, Україні час шукати новий приклад вдалої трансформації. Тієї, яка за 20 років не призведе до ще глибших розколів.