Обговорення подій довкола «Фестивалю рівності» у Львові  у мережі Фейсбук залишило в мене виразне відчуття, що я маю нагоду спостерігати масовий психоз. Нічим іншим я не можу пояснити те, яким чином захід, що мав складатися з кількох круглих столів, фотовиставок, театральної вистави, кінопоказів та літературно-музичних вечорів (усе це за закритими дверима за попередньою реєстрацією) перетворився в масовій свідомості на гей-парад. Ще менш зрозуміло, як на гей-парад зумів перетворитися захід, в межах якого були заплановані події, присвячені проблемам переселенців і людей з інвалідністю, етнічних та релігійних меншин, жінок, і лише серед всього цього розмаїття – ЛГБТ.

Гаразд, я можу приблизно уявити собі цей процес у голові помірно освіченого обивателя. Він із такими формами самовираження як соціальний театр і подіумні дискусії не знайомий, меншин інших, окрім сексуальних, просто не знає, зате абревіатура «ЛГБТ» у нього міцно асоціюється з екзотичними, страшними та незрозумілими картинками, на яких здоровенні мужики в макіяжі та латексі обіймають одне одного на прикрашених квітами платформах. До слова «гей» у такого обивателя автоматично добирається асоціація «парад», і нема на то ніякої ради.

Дуже дивно, що ту саму сліпоту проявив ряд публічних українських інтелектуалів, яких в нерозумінні формату звинуватити важко. Так, Юрій Винничук у своїй колонці з симптоматичною назвою «В Європу через дупу»  пише: «Що ми знаємо про паради ЛГБТ? Яке уявлення мають наші громадяни про такий парад? Однозначно саме таке, яке вони бачили на ТВ і в інтернеті. А там народ трясе причандаллями, крутить задницями, запихає одне одному руки в труси, робить різні непристойні рухи. Хтось пояснив НАМ, чим НАШІ щирі українські паради будуть відрізнятися від тамтих?» При цьому він не докладає жодних зусиль, щоб пояснити, яким чином питання параду взагалі постає в обговоренні того, як велика група агресивних молодих людей зірвала проведення закритого заходу, про який вони, швидше за все, не знали нічого, крім того, що самі собі вигадали.

Гаразд, знову-таки, можемо припустити, що Юрій Винничук із властивою інколи мешканцям культурних олімпів недбалістю просто не став заглиблюватися в проблематику, з програмою фестивалю не ознайомився, ситуацію проаналізував поверхово та просто переказав своїми словами кремлівську теорію змови, яка нині виручає українців у будь-якій незрозумілій ситуації. Колонка і носить такий характер, це дуже поверхові роздуми, в яких автору не вистачає володіння предметом навіть на те, щоб не порівнювати «клерикальну Галичину» з «клерикальною Ірландією», яка не далі як 2015 року стала першою країною світу, де одностатеві шлюби були дозволені через референдум, ще й з переконливим результатом 62% «за».

Одначе подібні думки, нехай і в значно етичнішому тоні, звучали й у інших публічних інтелектуалів. Так, широко розійшовся мережею допис учасника Несторівської групи Євгена Глібовицького, де він, у підсумку, говорить про те саме – захід запланований не в тому місці, не в той час, не в тому форматі, результат очікуваний, а чого добивалися організатори?

Втім, своїм аргументам Глібовицький присвячує набагато більше сил і уваги, вочевидь щиро переймається ситуацією, що сталася, тож і мені хотілося б зупинитися на його міркуваннях детальніше.

Якщо сформулювати одним реченням доводи Євгена так, як я їх зрозуміла, вийде щось таке: наразі неважливо, буде Україна традиціоналістською країною чи ні, важливо, щоб вона стала безпечною країною, де законність понад усе. Звучить дуже раціонально і зважено, одначе все по порядку.

За стартову точку своїх міркувань Євген Глібовицький бере культурну мапу від World Values Survey за 2010-2014 роки (найактуальнішу на даний момент). Як можемо бачити, на цій мапі всі країни розташовані на графіку, де вісь вертикалі відображає цінності шкали «традиційні – раціонально-секулярні», а вісь горизонталі – цінності шкали «виживання – самовираження». До самої інфографіки в мене одразу виникає ряд питань. По-перше, мені здається дивним, що на одному графіку ми можемо бачити такі групи країн як «православні», «католицькі», «балтійські» та, наприклад, «англомовні». Не ясно, чи то англомовність видається авторам віросповіданням, чи то католицизм – групою індоєвропейських мов… Хоч там як, викликає у пам’яті спогади про середньовічні класифікації тварин. Але це скоріше зі сфери дрібних курйозів, основне моє питання: чи справді цінності самовираження можуть не корелювати з традиційністю? Чи справді в дуже традиційній, згідно з графіком, Мексиці, яка одночасно демонструє високі показники на шкалі самовираження, йдеться про самовираження для всіх? Чи все-таки високий рівень традиційності накладає відбиток на те, хто має право на самовираження, навіть якщо самовираження в цілому в країні вважається важливою цінністю?

Графік відповіді на це питання не дає, Євген Глібовицький також. Євген натомість пише: «Україні – якщо ми хочемо кращої долі – потрібен рух вправо [по осі горизонталі - В.Н.]. Це рух до безпеки, законності, можливості кожній людині займатись своєю справою і користуватись результатами своїх здобутків. [...] Рух вгору чи вниз для нас – на відміну від європейських країн після ІІ світової війни – не настільки принциповий. Ми буваємо різними – традиційними і не дуже, але не це нас вбиває чи рятує. Ці питання ми сміливо можемо відкласти на покоління, а може й на два – тоді відповідь на них буде актуальнішою. Брак безпеки – внутрішньої і зовнішньої – наразі ключова перепона для розвитку». При цьому автору не видається гідним наголошення те, що «непринциповий» рух у бік традиціоналізму означає рух до вибіркової «безпеки не для всіх», як показали нещодавні події. Традиційне суспільство не дуже схильне ставити закон вище традиції та моралі – воно радше намагається інкорпорувати традицію в закон в тих місцях, де вони мають необережність розбігатися. Ми бачимо, як це відбувається прямо у нас на очах у вигляді законопроектів із пропозиціями заборони абортів або кримінальної відповідальності за «пропаганду гомосексуалізму». Якщо легковажно ставитися до «непринципової» традиціоналізації українського суспільства, то в один прекрасний день ці законопроекти стануть законами. І тоді справді наступить повна законність у питанні подібних фестивалів, адже їх організаторів, замість протиправно закидати камінням, стануть цілком офіційно пакувати в камери за «пропаганду гомосексуалізму». Чи буде це саме та законність та безпека, про яку пише Євген Глібовицький і рух до якої, на його думку, допоможе нам збудувати демократичні цінності?

Зрештою, не зовсім ясно, яким саме автор бачить рух у напрямку законності. Якщо зважити на те, що в першу чергу претензії свої Глібовицький спрямовує на ЛГБТ-активістів, організаторів фестивалю, то невідступно виникає враження, що в даному випадку панування законності та безпеки якимось чином наблизила би відмова групи громадян від свого конституційного права на зібрання і згода з тим, що інші співгромадяни мають повне право очікувати від них такої відмови. Зрештою, саме так більш розлого перекладається пропозиція «не провокувати» (або не ставити собі за мету «смачно посваритися», як це формулює Євген).

Зрештою, попри те, що автор найпершою задачею для сучасної України вважає встановлення законності, про факти порушення закону в ситуації довкола Фестивалю рівності він не говорить геть нічого. Ані антиконституційне судове рішення про заборону вуличних акцій, ані хуліганство й відвертий нацизм молодиків, ані безсилля (в кращому випадку, в гіршому – злочинна халатність) правоохоронної системи не знаходять собі місця в його аналізі. Він звертається чомусь до ЛГБТ-активістів і до церкви як до двох протиставлених гравців, причому як до однаково неправих. І до мера Садового він звертається лише з запитанням, чи дійсно варто розпалювати ворожнечу між цими двома сторонами, а не з питанням, як так сталося, що по вулицях сучасного європейського міста гарцюють сотнями молодики в балаклавах та з агресивними настроями, а влада і силові структури нічого не можуть із тим зробити?

Звісно, можна припустити, що Євген Глібовицький просто не вважає за потрібне витрачати час на пояснення очевидних речей. Одначе в мене виникає радше враження, що він просто пише не про реальну ситуацію, а про фантазію, в якій небезпечні радикалізовані групи молоді відсутні взагалі, зате присутня якась міфічна «коаліція традиціоналістів та лібералів». Ось цей фрагмент мені видався особливо показовим: «На Майдані ЛГБТ і Церква були поруч. То навіщо зараз руйнувати найважливішу з коаліцій – коаліцію традиціоналістів і лібералів за зміни в країні і розмінювати її на конфлікт, від якого гірше обидвом сторонам?»

Я дуже сподіваюся, що в уяві Євгена Глібовицького справді панує ось ця ідилічна картина, і це не продумане лицемірство заради риторичного ефекту. Бо на Майдані ЛГБТ і церква були де завгодно, тільки не ПОРУЧ. Церква була на білому коні та заробляла собі небачений за всі роки новітньої історії авторитет. ЛГБТ на Майдані просто не було. Там були анонімні ЛГБТ-люди, неназвані та невидимі, які не стали розкривати свою орієнтацію. Так само, як вони є щодня поруч із кожним із нас, так само, як гетеросексуальна більшість часто мріє їх бачити. Вони прийняли свідоме рішення не презентувати себе як групу, бо обґрунтовано боялися, що камін-аут у товаристві ультрас і праворадикально налаштованої молоді призведе якщо не до фізичної розправи, то вже точно до звинувачень у провокації. Зізнаюся, весь цей час я вважала, що їм варто було б ризикнути, але суботні події довели мені, що я помилялася.

Зрештою, ніякої «коаліції традиціоналістів та лібералів» на Майдані теж не було. Були ліберали, які заради вищої мети погодилися накласти мораторій на своє неприйняття правих гасел, на свій антиклерикалізм, на інші прояви своєї «ліберастії», та традиціоналісти, які в більшості своїй цього кроку назустріч не могли ні побачити, ні оцінити. Я не кажу, що така коаліція неможлива, я кажу, що на власні очі я не бачила, щоб вона працювала якось інакше, аніж через притримування лібералами свого ліберального язика.

Але як довго ми маємо його притримувати? Коли настане оте омріяне «на часі»? Я не сумніваюся, що люди, ідентичність яких добре вписується в традиційну матрицю, «сміливо» готові питання толерантності до меншин та забезпечення їхніх прав «відкласти на покоління, а може й на два». Це не їхні кохані помирають у реанімації, а вони не можуть навіть зайти попрощатися. Це не їхніх дітей будуть виховувати далекі родичі після їхньої смерті, замість тієї людини, з якою ті діти росли. Зрештою, це не їх закидають камінням та петардами підлітки в балаклавах – може, це не так трагічно, але теж залишає неабиякий слід на душі (дуже цинічно мені як психологу прозвучали слова пана Садового про те, що «ніхто не постраждав»).

Чи маємо ми притримувати свого язика і «не провокувати» до тих пір, поки право юних нацистів атакувати і зривати будь-який нелюбий їм захід, хоч вуличний, хоч закритий, почне здаватися нам невід’ємним і логічним? Бо вже частині цілком освічених і мислячих людей так, вочевидь, почало здаватися. Вони уже готові визнати проведення закритого (!) заходу, лише частково (!!!) присвяченого проблемам ЛГБТ-спільноти, провокацією, від якої варто було відмовитися. Цікаво, яку саме небезпеку для львівської громади складали ці скромні кінопокази та дискусії, для відвідування яких необхідно було спершу зареєструватися? Туди могли випадково заблукати чисті душею богомольні бабусі? Невинні діти? Що саме було таким «провокативним» у цій події?

Зрештою, завершу думками про саме це слово «провокація», яке останнім часом так полюбилося українцям як універсальне пояснення всього. Коли я чую його в цьому контексті, то одразу уявляю умовного чоловіка, який колотить дружину, як мішок із картоплею, але дуже сльозно примовляє: «От навіщо ти мене провокуєш! Ти завжди знаєш, як мене довести! Бачиш, все через тебе!» Хто мав нещастя зростати в родині з домашнім насильством або ж був у такому дисфункційному шлюбі, той дуже добре знає: як би ти не намагався вирахувати, як поводитися так, щоб не провокувати агресора, він чомусь завжди провокується. Неможливо відгадати якийсь безпечний патерн поведінки, неможливо прокласти правильні маршрути, все одно з певною регулярністю будеш битий. Бо ота «провокація» – то лише проекція на тебе агресії твого насильника, лише його спосіб позбутися відчуття провини за те, що він тебе б'є.

Хто зростав у родині з домашнім насильством або був у такому дисфункційному шлюбі, той також знає: насильство припиняється не тоді, коли ти нарешті засвоюєш, як же бути правильним, і зручним, і не «відсвічувати», і не дратувати, а тоді, коли даєш відсіч. Нехай навіть ціною великого ризику. Тоді припиняється насильство і починається шлях до свободи.