Сергій Сєряков

14 січня 2016 р. у харківському НКЦ “Інді” відбулася чергова цікава подія. Зусиллями Вільного Університету “Майдан Моніторинг” тут було організовано презентацію російськомовного перекладу монографії «The Last Empire. The Final Days of the Soviet Union» (New York: Basic Books, 2014). Її автором є один з найвідоміших сучасних українських істориків, професор кафедри історії України імені Михайла Грушевського Гарвардського університету, а одночасно директор Українського дослідницького інституту в Гарварді (HURI) Сергій Плохій.

Сергій Плохій

Монографія була схвально сприйнята науковою і культурною громадськістю США. В 2015 р. “The Last Empire…” здобула Pushkin House Russian Book Prize та Lionel Gelber Prize і тим самим привернула до себе увагу видавництва «Corpus», яке й вирішило випустити російськомовну версію цієї монографії. Перекласти “The Last Empire…” на російську мову запропонували харківському історику Сергію Луніну.

Сергій Лунін

За його власним свідченням, в цій ролі він опинився доволі випадково. Первісно видавництво “Corpus” планувало залучити цього історика до перекладу іншої праці гарвардського науковця  – “The Gates of Europe: A History of Ukraine” (New York: Basic Books, 2015). Втім, після тестового перекладу (у травні 2015 р.) видавництво запропонувало С. Луніну зайнятися спочатку «Останньою імперією», а вже згодом повернутися до “Брами Європи”. Залучивши до цього проекту ще двох перекладачів (Сергія Гіріка і Анатолія Сагана), він взявся за справу. За його власним зізнанням, переклад давався доволі легко і не ставив перед харківським істориком складних завдань. Щоправда багато часу було витрачено на пошук оригінальних цитат з україно- і російськомовних джерел, які Плохій подає у тексті “Останньої імперії” англійською мовою (йдеться про мемуари Леоніда Кравчука, книги Алєксандра Коржакова, Боріса Панкіна і ін.). В окремих випадках перекладач уточнював зміст цитат в ході безпосереднього спілкування з авторами або їх найближчими родичами. Врешті-решт роботу було завершено напередодні 1 вересня 2015 р., а вже наприкінці листопада російськомовне видання “The Last Empire…” вийшло у світ.

Обкладинка

Тривалий час у центрі наукових зацікавлень Сергія Плохія перебували різні аспекти ранньомодерної історії України. Підсумком їх глибокого і ретельного вивчення стала ціла низка монографій (The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine, 2002;  Наливайкова віра: козаки та релігія в ранньомодерній Україні, 2005; The Cossack Myth. History and Nationhood in the Age of Empires, 2012, Походження слов'янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі, 2015 та ін.). Вони принесли авторові загальне визнання в західних академічних колах, перетворивши його на одну із найяскравіших фігур сучасної української історіографії. Що ж примусило цього визнаного спеціаліста з історії XVI – XVII ст. взятися за висвітлення подій порівняно нещодавнього минулого, які добре відкарбувалися у пам’яті більшості нинішніх громадян України?

Як зізнався сам автор «The Last Empire», ці події мали для нього символічне значення, дивним чином співпавши із важливими віхами його особистої біографії. Початок серпневого путчу 1991 р. С. Плохій зустрів на шляху до Канади, куди його запросили для викладання двох навчальних курсів в осінньому семестрі 1991 р. Виїхавши із Дніпропетровська до Москви (звичним своїм маршрутом – через Харків), історик 19 серпня 1991 р. опинився перед фактом радикальної зміни політичної ситуації. Адже створення ГКЧП і введення військ до столиці СРСР свідчило про наміри консервативної частини радянської політичної еліти покласти край “горбачовській відлизі”. Побоюванням історика про відновлення “залізної завіси” втім не судилося сповнитися і він зміг тоді безперешкодно вилетіти із буремної Москви до Канади. Звідти дослідник спостерігав за агонією СРСР, яка завершилася серією подій (референдумом за незалежність України, зустріччю лідерів трьох слов’янських республік у Віскулях і ін.), які й поставили хрест на існуванні як тоді здавалося “останньої імперії”. Повернення науковця на Україну (наприкінці грудня 1991 р.) якраз співпало із фінальними акордами цього історичного реквієму – зустріччю лідерів колишніх радянських республік в Алмати (Казахстан).

Попри наближеність до сьогодення (а може – якраз таки навпаки завдяки цьому) події серпня-грудня 1991 р. дуже швидко перейшли до сфери історичних мітів, набувши своєрідної інтерпретації в західному і російському академічному дискурсі. Як зауважив С. Плохій, у першому випадку завершення радянської доби пов’язувалося виключно із заколотом ГКЧП і забороною діяльності КПСС. Роль у розпаді СРСР України (і зокрема - референдуму 1 грудня 1991 р.) фактично виявилася знівельованою. Своєю чергою російська історіографія сфокусувалася виключно на відносинах Єльцин-Горбачов, перетворивши таким чином падіння “останньої імперії”, за дотепним висловом автора, на “суто російську історію”. Маргінальна присутність України у подібних візіях розпаду СРСР стала одним із важливих чинників написання “The Last Empire”.  Втім, головною причиною, чому С. Плохій таки вирішив дослідити ці – досить символічні для нього – події, був дефіцит наукової рефлексії щодо них в українському гуманітарному просторі. За таких умов написання цієї праці виглядало цілком виправданим і доречним кроком.

Презентація російського перекладу “The Last Empire” відбувалася у формі скайп-конференції. Вона складалася з трьох частин. Спочатку Плохій виступив з короткою промовою, в якій розповів про передісторію написання праці, а також висвітлив її головні концептуальні аспекти і новації. Друга – набагато триваліша – частина зустрічі з професором Гарвардського університету полягала у відповіді на питання аудиторії. Їх виявилося надзвичайно багато, що зайвий раз засвідчує цікавий і нетривіальний характер авторської концепції, її спроможність пробуджувати нові рефлексії та провокувати змістовну наукову дискусію.

Модератор Оксана Хвиля

Врешті-решт модератору презентації – пані Оксані Хвилі – прийшлося навіть вольовим рішенням обмежити запал учасників цього заходу, закликавши задавати останні питання. Чимало з них, звісно ж, були обумовлені сьогоденням. Революція гідності (2013 – 2014 рр.) і російська агресія в Криму і українському Донбасі в 2014-2016 рр. знову надали актуальності питанням про “останню імперію” і розпад СРСР. Тричі у різних варіаціях лунали питання про можливий розпад Російської Федерації і пов’язані із цим можливі зміни на геополітичній шахівниці світу. Сергій Плохій втім досить скептично оцінив перспективу такого розвитку подій. Він припустив можливість виходу з Російської Федерації окремих її суб’єктів (зокрема, кавказьких республік, і насамперед - Чечні), але в цілому так і залишився політичним реалістом. На думку професора Гарвардського університету, загалом контури кордонів Російської Федерації, попри можливі соціальні і політичні катаклізми, залишаться незмінними. І насамперед тому, що весь час після 1991 р. активно тривав процес формування російської нації, який штучно стримувався за радянських часів.

Збори у харківському НКЦ “Інді”

Решта питань апелювали до тих тез, які директор Гарвардського інституту українських досліджень  висловив у доповіді. А відповіді на них – доповнювали і уточнювали певні положення концепції, окресленої гарвардським професором. По завершенні скайп-конференції один із перекладачів “The Last Empire” – С. Лунін – розповів про передумови появи російського перекладу праці і свою роль у його реалізації.

За задумом С. Плохія, його праця мала стати альтернативою щодо панівних досі наративів про розпад СРСР. Зокрема, йдеться про приписування головної ролі у цьому процесі США, які ніби-то були зацікавлені у знищенні Радянського Союзу. Подібні уявлення підтримуються як з американського боку (в мемуарах Джорджа Буша-старшого), так і з російського (йдеться про поширення формули “розпад СРСР – це проект ЦРУ”). Спираючись на матеріали бібліотеки Президента Дж. Буша - старшого і особистий архів держсекретаря Джеймса Бейкера, гарвардський україніст довів фальшивість цього наративу. На його думку, політична еліта США аж до кінця листопада 1991 р. була розколотою у ставленні до подальшої долі СРСР. Частина американських посадовців (на чолі із міністром оборони США Діком Чейні) дійсно виступали за налагодження тіснішої співпраці із національними республіками і вважали, що розвал СРСР відповідає інтересам США. Але загалом переважала точка зору Дж. Буша-старшого і Дж. Бейкера про необхідність зберегти Радянський Союз, аби не допустити реалізації на його терені “югославського сценарію із ядерною бомбою”. Ситуація змінилася лише у другій половині листопада, коли стало очевидним, що більшість мешканців України таки проголосують за незалежність. Білий дім відреагував на цю соціологічну реальність і фактично виступив за надання незалежності нашій країні, заявивши про свої наміри визнати результати референдуму 1 грудня 1991 р.

На думку гарвардського дослідника, розпад СРСР був зумовлений суто внутрішніми чинниками. Автор вміло вписує це явище до ширшого колоніального дискурсу. В його уявленні, Радянський Союз лише повторив долю решти імперій (Османської, Австро-Угорщини, Британської і ін.), розпад яких став однією з найприкметніших рис світової історії ХХ ст. Падіння цих держав було зумовлене не тільки (і не стільки) прагненням окремих народів до самостійного політичного життя, але й тим, що ця імперська модель вже не відповідала інтересам метрополії. Російська владна еліта (на чолі із Борісом Єльциним), яка після подій 19-21 серпня 1991 р. прагнула стати головним політичним розпорядником на просторах СРСР, чудово розуміла брак економічних і військових ресурсів для збереження старого формату імперії. Власне тому вони й підтримали м’якішу форму інтеграції (конфедерацію), яка б дозволила Росії не втратити свої позиції на радянському просторі і водночас зосередитися на вирішенні власних соціально-економічних проблем.

На заваді реалізації цього плану Москви стала Україна, яка прагнула до незалежності. С. Плохій підкреслив, що переговори у Віскулях (Біловізькій Пущі) велися саме між лідерами України і Росії (Кравчуком і Єльциним), тоді як Голова Верховної Ради Білорусі (Станіслав Шушкєвіч) лише відігравав роль господаря-посередника (на кшталт Алєксандра Лукашенкі під час мінських переговорів). І саме рішуча відмова Л. Кравчука від пропозиції Б. Єльцина підписати оновлений варіант Союзної угоди зрештою й визначила долю СРСР.

Однак історія “останньої імперії” на цьому не скінчилася. Створена на її руїнах Співдружність незалежних держав (СНД), як підкреслив С. Плохій, засвідчила, що Росія і Україна по різному розуміли призначення цієї організації і неоднаково оцінювали факт розпаду СРСР. Для нашої держави СНД був своєрідним амортизатором під час цивілізованого розлучення (адже у грудні 1991 р. лише починається болісний процес дезінтеграції радянського простору), тоді як сам розпад СРСР вважався остаточним і незворотнім. Натомість у Кремлі трактувала СНД виключно як знаряддя збереження і посилення впливу РФ на пострадянському просторі, а ідея його реінтеграції так ніколи і не вмирала у головах московських можновладців. Саме в цьому, на думку Сергія Плохія, і криються витоки путінської політики “збирання земель”, яка протягом останніх двох років завдала стільки болю Україні. Цілком очевидно, що події російсько-української війни 2014-2016 рр. не дозволяють вважати розпад Радянського колоса суто історичною подією, дотичної  лише минулого. Доки існуватиме російський неоімперіалізм, доти житимуть імпульси “останньої імперії” .

Сергій Сєряков – кандидат історичних наук, доцент Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди, член Харківського історико-філологічного товариства. Автор 55 наукових і науково-методичних праць. Перекладач монографії Войцеха Вжосека “Історія-Культура-Метафора. Повстання некласичної історіографії. Про історичне мислення” (Київ, 2012), Томаша Стриєка “Невловні категорії. Нариси про гуманітаристику, історію і політику в сучасних Україні, Польщі та Росії” (Київ, 2015). Перекладач і науковий редактор монографії Маріуша Машкевича “Східна польська політика у ХХ – на початку ХХІ ст.: концепції та інтерпретації” (Київ, 2015). Сфера наукових зацікавлень: історія католицької церкви, історія освіти у Центрально-Східній Європі періоду бароко, польська історіографія Товариства Ісуса.