Напередодні Нового року, 29 грудня 2015, частина депутатів Дніпропетровської міськради провела о 6й ранку виїзну сесію, на якій обрала секретаря міськради, а також «перейменувала» місто з Дніпропетровська на Дніпропетровськ, змінивши, як заявили учасники процесу, «інтимологію назви» і пов'язавши місто на Дніпрі вже не з більшовиком Григорієм Петровським, але зі св. Петром. Буквально наступного дня, обраний місяць тому, 17 листопада, мером міста представник партії «Укроп» та соратник Ігоря Коломойського, Борис Філатов визнав результати виїзного засідання (в якому депутати «Укропа» не брали участі). 

      Не вдаючися в політичні перипетії місцевого рівня, нагадаю, що під час виборчої кампанії і Філатов, і його головний конкурент – кандидат від «Опозиційного блоку» та губернатор Дніпропетровської області за Януковича Олександр Вілкул, заявили про свою прихильність до назви «Дніпропетровськ», покликаючися при цьому на думку мешканців міста. Ідеологічно мотивовані прихильники і противники «декомунізації» погоджуються у тому, що більшість дніпропетровців не вважає тему перейменувань пріоритетною й побоюється пов'язаних із нею (часто перебільшених) додаткових витрат та бюрократичних клопотів.

      У кожному разі, св. Петра як заміну Петровському озвучували задовго до грудневого рішення. З цієї пропозиції кепкували, вказуючи на відсутність історичних зв'язків апостола з Дніпром, хоч, у ширшій перспективі, саме довільність вибору та його анекдотичність парадоксальним чином відповідають  обережно-відсторонено-байдужому ставленню цього південного степового міста до свого минулого.

      Цікаво й те, що св. Петра не вперше приписують до історії Катеринослава-Дніпропетровська…

      ****

      У жовтні 1786 року Григорій Потьомкін подав Катерині ІІ план Катеринослава – «знаменитого» міста «из великолепных зданий». Центральною точкою нового імперського центру Потьомкін бачив «храм великолепный в подражание Св. Павла, что вне Рима, посвященный Преображению Господню, в знак, что страна сия из степей бесплодных преображена попечениями Вашими в обильный вертоград, и обиталище зверей – в благоприятное пристанище людям, из всех стран текущим» [1]. Під час подорожі імператриці до Криму, 9 травня 1787 року відбулася закладка головного храму Катеринослава та всього півдня імперії. У літературі закріпилися поклики на скептичні висловлювання закордонних гостей Катерини, що в закладеному у степу гігантському соборі ніколи не буде служби. 

      Потьомкінські плани Катеринослава справді залишились на папері. Не ставши реальністю на низу Дніпра, вони обростали щоразу більшою величчю та «столичністю» в уяві дослідників. Принада столичної міфології Катеринослава подеколи перетворювала однозначні джерельні свідчення у заплутану історію непорозумінь. За добрий приклад тут може правити колізія із приводу питання, який римський храм мав наслідувати закладений Катериною Преображенський собор?

      Відповідь більшості авторів на це питання була: собор святого Петра в Римі. І це попри те, що в проекті Потьомкіна чітко вказано:  «храм великолепный в подражание Св. Павла, что вне Рима». Базиліка св. Павла, нехай і «великолепная», не відповідала історіографічним очікуванням з приводу «исполинских» задумів Потьомкіна.

      У текстах кінця XVIII – початку XIX ст. собор св. Петра як прообраз Преображенського храму не згадується ані разу. Сучасники частенько згадували про розмах задуманої будівлі, говорили про «найвеличніший Божий храм». Наприкінці 1850-х років архієпископ Гавриїл (Розанов) писав: «святилище в Екатеринославе предполагалось самое обширное в свете, с которым по пространству могла бы равняться разве одна церковь св. Петра в Риме» [2]. Отже, у Розанова ідеться винятково про розмір, а не про наслідування форми! Так само обережено висловлювався на цю тему вже наприкінці XIX ст. Дмитро Яворницький, який писав про «по своей величине в то время единственный в мире» собор [3].

      Утім, такі тонкощі не влаштовували багатьох істориків. Деякі з них вирішили підкоригувати першоджерело. Наприклад, у викладі Дмитра Багалія цитата з проекту Потьомкіна виглядає так: «в подражание св. Павла, что в Риме (очевидно Потемкин хотел сказать св. Петра)» [4]. Історик не тільки виправив «Павла» на «Петра», але й довільно передав чітко сказане Потьомкіним «вне Рима» (базиліка св. Павла знаходилася за стінами міста, тому її дотепер називають Santa Paolo fuori le mura) на «в Риме». Інший дослідник, Андреас Шьонле, спочатку правильно цитує Потьомкіна, але потім приймає на віру «петровський» міф і робить із цього висновок: «Із якоїсь причини прообраз пізніше замінили на собор св. Петра в Римі, без істотної втрати для теми раю, адже вважається, що саме св. Петро тримає від нього ключі» [5].

      Виявилося, що історики здатні не тільки логічно обґрунтувати свої ж помилки у читанні джерел, а й вигадати храм, що ніколи не існував. У одній з перших історій Північного Причорномор’я (видана 1836 року) Апполон Скальковський написав про проект Преображенського собору, що він «должен был соперничать в размерах с церковью Св. Петра и Павла в Риме» [6]. Той самий вигаданий собор з’являється в написаному десять років потому, у 1846 році, листі з Катеринослава літературного критика Вісаріона Бєлінського, що, мовляв, Преображенський собор Потьомкін хотів будувати «на целый аршин кругом шире собора Петра и Павла в Риме» [7].

      Не виключено, що Потьомкін міг знати топографію Рима краще за пізніших дослідників. На вперту прив’язаність останніх до помилкової інтерпретації (навіть усупереч недвозначній вказівці самого Потьомкіна в його листі до Катерини!) першою звернула увагу Наталя Полонська-Василенко, яка також переконливо довела, що Потьомкін невипадково орієнтувався на величну базиліку св. Павла, античний зовнішній вигляд котрої ідеально пасував до імперського «грецького проекту» [8]. При цьому не можна виключити, що Преображенський собор мав ще й трішки перевищити своїми розмірами храм св. Петра в Римі.

      За іронією, рокову роль у подальшій долі Преображенського собору зіграв не Петро, а саме Павло – син Катерини, що ненавидів матір. Вступивши у листопаді 1796 року на престол, він практично одразу ж наказав припинити фінансування потьомкінських проектів, а в грудні перейменував Катеринослав на Новоросійськ. Після цього будівництво «нових Афін на Дніпрі» було остаточно припинено.

      Про грандіозність задуманого Потьомкіним Преображенського собору нагадувала хіба що огорожа так і не зведеного храму, що була проведена за його фундаментом.  22 травня 1830 року відбулась закладка нового Преображенського собору, добудованого й посвяченого за чотири роки. Новий собор звели на обраному Потьомкіним місці, але в набагато скромнішому вигляді, як храм «не обширный, но благолепный и благовидный», головною принадою котрого вважали розташування на горі над величним Дніпром [9].

      ****

      В історії Катеринослава-Дніпропетровська історію не раз допасовували до потреб сьогодення. Наприклад, 1976 року двохсотріччя міста посунули на 11 років назад, аби поєднати святкування із 70-річчям Брежнєва [10]. У нинішній ситуації можна пошкодувати, що 1926 року Катеринослав перейменували на честь Григорія Петровського, а не іншого (щоправда, жодним чином не пов'язаного з містом) більшовика Андрєя Андрєєва. У другому випадку збереження назви «Дніпроандріївськ» можна було б легко обґрунтувати легендарною подорожжю апостола Андрія вгору Дніпром, згаданою в «Повісті врем'яних літ» [11].

       [1] Екатерина II и Г. А. Потемкин. Личная переписка 1769–1791 / Подг. В. С. Лопатин. Москва, 1997. С. 209.

       [2] Гавриил (В. Ф. Розанов), Продолжение очерка о Новороссийском крае. Период с 1787 по 1857 год // Записки Одесского общества истории и древностей. 1863. Т. V. С. 433.

       [3] Д. И. Эварницкий, Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края. Санкт-Петербург, 1889. С. 40.

       [4] Д. И. Багалей, Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры. Историческийэтюд. Киев, 1889. С. 45.

       [5] A. Schoenle, Garden of the Empire: Catherine`s Appropriation of the Crimea // Slavic Review. Vol. 60. No. 1. Spring 2001. P. 9.

       [6] А. Скальковский, Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. 1731 – 1823. Одесса, 1836. Ч. 1 (1731–1796). С. Ч. 1. С. 190.

       [7] В. Г. Белинский, Письма М. В. Белинской о пребывании в Екатеринославе // В. Г. Белинский, Полное собрание сочинений. Москва, 1956. Т. 12. С. 291.

       [8] Н. Полонська-Василенко, Нездійснений архітектурний проект (До історії Катеринослава) // Н. Полонська-Василенко, Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. Мюнхен, 1967. Т. 2. С. 170–177.

       [9] Гавриил (В. Ф. Розанов), Продолжение очерка о Новороссийском крае… С. 485.

       [10] Докладніше див.: А. Портнов, Т. Портнова, Столица застоя? Брежневский миф Днепропетровска // Неприкосновенный запас. 2014. № 5. С. 71–87.

       [11] Див.: Г. Подскальски, Христианство и богословская литература в Киевской Руси (988–1237 гг.). Санкт-Петербург, 1996; А. Толочко, Очерки начальной Руси. Киев – Санкт-Петербург, 2015.