FacebookMySpaceTwitterDiggDeliciousGoogle BookmarksTechnoratiLinkedin

Катерина Яковленко. Гудок Ахметову, або згадуючи донецький Майдан

Катерина Яковленко. Гудок Ахметову, або згадуючи донецький Майдан

 

Цього року виповниться 145 років з дня заснування Донецька та 200 років з дня народження його засновника – валлійського підприємця Джона Юза. Історію міста зазвичай ведуть саме з цієї особи. Адже фактично навколо заводу, який він побудував на території Донщини, почало формуватись місто: колись Юзівка, згодом Сталіне, і потім Донецьк.

У 1873 році для оптимізації роботи за ініціативи підприємця на заводі було встановлено корабельні поршневі машини, які виконували функцію своєрідного гудка, що сповіщав робітників про початок та кінець зміни. «Гуділи» чотири рази на день: перший гудок подавали, щоб робітник прокинувся, другий — став до роботи, третій — закінчив зміну, а після четвертого працювали лише на безперервному виробництві. Відповідала за «гудіння» спеціальна людина. Тих, хто «гудів» невчасно, карали, включно зі звільненням.

Катерина Яковленко. Гудок Ахметову, або згадуючи донецький Майдан

Фактично, гудок ДМЗ працював завжди. Під час Другої світової війни завод було знищено, однак гудок зберіг один із робітників. За Сталіна, гудок звучав дев’ять разів на день. У середині 1950-х рр. гудок вирішили скасувати. Через це робітники стали часто спізнюватися на роботу, і гудок відновили: тільки лунав він тричі на день (о 06.30, 14.30 і 22.30).

Через боротьбу із зайвим міським шумом у 60-тих роках, гудок опинився під загрозою. Утім його таки вдалось зберегли.

У часи української історії Донецька «гуділи» сім разів на добу (о 6.00, 7.00, 14.00, 15.00, 19.00, 22.00 і 23.00). Однак, це вже не корабельний гудок Юза, а новий, приварений до старої основи, механізм. Змінились і основні функції гудка, покликаного будити зранку людей. Гудок – це невід’ємна частина міста: те, з чого воно починалось і яким було. Втім, останнім часом на гудок було покладено суто символічну функцію. 15 серпня у зв’язку з військовими діями у Донецьку гудок замовк.

Катерина Яковленко. Гудок Ахметову, або згадуючи донецький Майдан

***

19 травня донецький олігарх Рінат Ахметов виступив з екстреною заявою на телеканалі «Україна» (входить у медіа холдинг, що належить компанії СКМ, тобто самому Ахметову), в якій він у категоричній, ба, навіть, істеричній формі, висловив свій протест проти сепаратизму та тероризму у місті, акцентуючи увагу на тому, що члени так-званого угрупування ДНР не є мешканцями Донецька, а є найманцями, які прагнуть зруйнувати інфраструктуру міста.

Тоді він повідомив, що терористи ДНР «чинять геноцид донеччан». Під час промови Ахметов закликав своїх робітників щодня проводити попереджувальні аудіальні страйки: щодня о 12:00 голосно висловлювати свій протест. Сам Ахметов на той час перебував у Києві та не брав безпосередньої участі у своїй акції. Натомість, за нього «гуділи» співробітники його заводів, лікарі, студенти, небайдужі донеччани, співробітники музеїв, міськради і т.д. У акції взяв участь і новообраний голова Донецької ОДА Сергій Тарута. В Інтернеті виклали відео, де він сигналить, проїжджаючи у своєму авто повз сепаратистів. Медія швидко охрестили цю акцію «гудком Ахметова». Рівно з «візиткою Яроша» ця фраза на певний час стала трендом українського твіттера та фейсбука.

«І незважаючи ні на що, голос Донбасу прозвучав. А прозвучить ще сильніше! Мені багато хто ставить запитання: що далі? Боротися, боротися і ще раз - боротися! За своє щастя, за своє сьогодення і майбутнє!», - сказав увечері після першого «гудка» у своєму черговому звернені Ахметов. Запис відео знову транслювали на телеканалі «Україна».

Журналісти-новинники цього каналу тоді зазначили: «На Сході України сьогодні почалася безпрецедентна за своїм масштабом акція. Працівники найбільших підприємств регіону з 12 до 13 години зупинили роботу й вийшли на мітинг. Автомобілісти підтримали захід гудками клаксонів, у церквах дзвонили у дзвони…».

Однак, акція протривала недовго. На той момент, багатомільйонне місто фактично було окуповане різними терористичними угрупуваннями, як місцевими симпатиками, так і прийшлими-найманцями. Члени так званого ДНР усіляко унеможливлювали пересування містом людей, які виступали проти сепаратизму: їхні автівки били, або ж – експропріювали на потреби ДНР. Почалися переслідування проукраїнських активістів, які виступали проти проросійських окупантів та за цілісність України. Їх викрадали та тримали у полоні. Складалися «чорні списки» ідеологічних опонентів, які у будь-який спосіб маніфестували свій опір новій «владі» міста. Донеччани були витіснені поза міський простір бойовиками «кадирівцями» та радикально налаштованими проросійськими активістами.

Цей процес тривав поступово, все сталося не за один день.

***

Уночі 22 листопада на невеличку площу перед п’амятником Тараса Шевченка у Донецьку (площа розташована поряд із Донецькою обласною бібліотекою імені Крупської, обласним художнім музеєм та Донецькою обласною державною адміністрацією) вийшли п’ятеро людей.

«Чи здатні ми що-небудь змінити? Змінити себе: перестати списувати на іспитах, грати в пасьянс на роботі, відкуповуватися подарунками від дітей/батьків, давати хабарі і користуватися зв'язками/посвідченнями, не плювати на землю, не мовчати коли щось не так? Людина змінюється коли у нього немає іншої можливості вижити. А у нас такі глибокі шахти, жирні чорноземи, мова солов'їна. Сьогодні до 18-00 піду до пам'ятника Шевченку спілкуватися з людьми, які хочуть змін», - це написав Євген Насадюк у своєму фейсбуці.

Він — не такий відомий харизматичний журналіст з афганістанським корінням як, наприклад, Мустафа Найєм. Фактично, Насадюка як громадського активіста у Донецьку знає обмаль людей. Євген довгий час займався у місті альтернативним театром, грав у виставах, їздив на тренінги до Києва та Москви, писав п’єси, організував у Донецьку восени 2013 року Дні сучасної української драматургії. Євген Насадюк, також відомий під псевдонімом Петро Армяновський, був тим, хто протестував у Донецьку проти закриття виставки «Українське тіло», влаштувавши одиночну акцію-перфоманс під Донецьким обласним художнім музеєм. У політичній діяльності участі не брав. На останніх парламентських виборах працював спостерігачем. Під час своєї роботи зняв документальний фільм «М’ясокомбінат», який був представлений цьогоріч на фестивалі DocuDays.

Інші четверо учасників першого донецького Майдану, які прийшли на заклик Євгена, були людьми маловідомими в медійному просторі. За словами самих активістів, вони всю ніч розмовляли про політичну, суспільну та економічну ситуацію в регіоні та в державі. Фактично, це була та сама «розмова на кухні», тільки у публічному місці.

Попри все, активісти вирішили нести варту під пам’ятником Шевченка. Вони оголосили свою акцію безстроковою. Однак, масові акції проводили двічі на день: о 12:00 та о 18:00.

Євромайдан у Донецьку потроху зростав. Через два дні після 24 листопада, на акцію прийшло понад 200 осіб. Загальне гасло — «Я обираю ЄС». Також звучали «Путин, если любиш – отпусти», «Євроремонт України» та інші. 1 грудня на акції були присутні 250 осіб. Для міста-мільйоника цей показник лишався несерйозним.

23 грудня під пам’ятником Шевченка пройшла церемонія передачі Віфлеємського вогню миру. 28 грудня виступили український письменник Сергій Жадан та харківський гурт «Собаки в космосі», а 13 січня на донецькому Євромайдані виступив гурт «Гайдамаки». Крім того, відбувались театральні постанови, проект «З вертепом на Схід», вуличне піаніно, кінопокази тощо. Учасниками Євромайдану також були автомобілісти. Свій перший Автомайдан вони провели 7 грудня.

Загалом серед учасників акцій були представники різних соціальних верств, різних релігійних груп, люди з обмеженими можливостями, митці, журналісти, громадські активісти тощо. Зазначалось, що політичні партії можуть брати участь у акції, однак без політичної символіки. Серед представників опозиційних партій найактивнішими були представники УДАРу Віталія Кличка та ВО «Свобода». Місцеві «ультрас» брали участь у акціях лише коли ситуація ставала небезпечною для активістів. Донецький Майдан не транслював якоїсь однозначної ідеологічної позиції. Тут траплялися ліберали, профспілкові діячі, так і праві. Однак, варто зауважити, що потреба саме соціального протесту у Донецьку визрівала давно. Адже, всі формально ліві організації лише опікувалися життям робітничого класу тільки на папері. Часто допомогу профспілкам, вчителям, чорнобильцям та іншим нужденним, надавали саме ліберальні громадські організації.

У січні 2014 року утиски учасників донецького Євромайдану посилились. Почали з’являтися радикали, які намагались перешкоджати активістам. «Останні дні я переживав, що донецький євромайдан розколюється й активно дискредитується, що можливе його «рейдерське захоплення». А сьогодні прийшов сюди, поспілкувався з людьми, молодими й літніми, атеїстами, греко-католиками, православними, членами партій та безпартійними, навіть противниками євромайдану й зрозумів, що ми маємо право й шанс на краще життя. В наших силах маленькі акції, наприклад, прибрати сміття, купити лампочки у під'їзди, написати скаргу на бездіяльність органів влади, надати юридичну пораду, вийти на пікет. Головне спілкуватися й долати зневіру донеччан у власних силах», - написав у своєму фейсбуці 9 січня Євген Насадюк.

19 січня 2014 року на місце проведення мирного протесту в Донецьку прибули представники боксерських клубів Горлівки, які очолює сумнозвісний віце-президент боксерської асоціації Армен Саркісян. Безпосередньо на місці подій перебував і Гагік Агавелян, голова Донецького обласного товариства вірмен, який керував спортсменами-бойовиками. Власний кореспондент «Газети по-українськи» в Донецьку Тетяна Заровна заявила, що має докази того, що «вірменські тітушки» перед нападом на активістів, виходили з будівлі Донецької обласної адміністрації. Зв’язок між тітушками та обласною владою, тоді ще керованою Андрієм Шишацьким (займав посаду голови Донецької обласної організації Партії регіонів), підтверджують і журналісти інших видань.

Після цього інциденту агресія проти учасників Євромайдану посилилася.  Журналісти, громадські активісти почали отримувати розсилки з погрозами. Повідомлення надходили телефонічно, у соціальних мережах, а також на поштові адреси. Враховуючи той факт, що погрози надходили абсолютно всім, навіть тим, хто територіально не перебував у Донецьку та не брав участь у акціях, можна зробити висновок, що розсилка була зроблена за допомогою певної бази, підготовленої завчасно. Основна мета цього — залякати якомога більше людей.

Згодом на донецький Майдан почали навідуватися озброєні арматурою підлітки. Вони мусили розганяти учасників Майдану. Зазвичай активістів обливали зеленкою та фарбою.

26 січня учасники Євромайдану були змушені зробити заяву, де запевнили, що не збираються захоплювати державні установи, як то було зроблено в деяких українських  містах. «Є інформація про те, що сьогодні може бути розіграний сценарій «силового захоплення Донецької обласної державної адміністрації». До подібних дій, на нашу думку, можуть вдатися як невідомі нам люди з-поза меж Донецька, так і «місцеві провокатори», які переодягнуть традиційно привезених «титушек» у нападників та захисників. Офіційно заявляємо, що Євромайдан у Донецьку не планує 26 січня захоплювати жодну установу чи адміністративну будівлю […]. Вже традиційно цього тижня маємо перепону для використання свого Конституційного права у вигляді проведення мирного зібрання біля пам’ятника Шевченку – мітинг на тому ж місці й у той же час Партії регіонів, її організацій-поплічників та привезених «тітушек». Попри заяви місцевої влади про бажання не допускати можливого повторення силових подій 22 січня, бачимо, що ситуація не особливо змінюється. Так, 25 січня, активіста Олега Желнакова облили фарбою та побили, на активіста Богдана Новака вчинили напад, під час якого порвали державний прапор України. Все це відбувалось на очах московського спостерігача міжнародної правозахисної організації «Human Right Watch» Олександра Мнацеканяна. Але варто відзначити, що трохи активніше почала діяти міліція, проте виключно в контексті розмежування мітингувальників, а не упередження правопорушень чи затримання винних», - йдеться у зверненні активістів Євромайдану у Донецьку.

Як наслідок, агресія з боку активістів Антимайдану та «вірменських тітушок» змусила активістів повністю згорнути протест, а деяких журналістів та найбільш активних учасників руху – покинути місто.

Уже тоді владу над міським простором отримали спортсмени-бойовики та представники місцевого криміналітету.  Згодом до них долучилася проросійські радикальні угрупування та військові найманці. Донбас отримав «подавляющее меньшинство» (донецький письменник В’ячеслав Верховський).

Небажання підпорядковуватись новим правилам поведінки у місті, страх втратити місто призвели до найбільш масштабних акцій «За єдину мирну Україну», що відбулися навесні 2014 року, організатором якого став новостворений Комітет патріотичних сих Донбасу.

Під час першої такої акції, 13 березня, від рук проросійських радикалів було поранено 22-річного донеччанина, прес-секретаря опозиційної партії «Свобода» Дмитра Чернявського. Хлопець помер у машині «швидкої допомоги» від ножових поранень. Тоді до лікарів за допомогою звернулись 17 людей, 15 з яких потрапили у лікарню. Як згадують учасники акції, тоді вони вийшли не за політичні, соціальні та інші гасла, а за право керувати своїм містом. Однак, боротьба вкорте була програна. За смертю проукраїнського активіста не послідувало реакції політичних еліт. Та й Рінат Ахметов іще не закликав «гудіти». А на місті загибелі 22-річного хлопця встановили велопарковку (до речі, схожа ситуація була у 2011 році під час чорнобильських протестів. На місці гибелі учасника акції, а також на місці розігнаного чорнобильського наметового містечка висадили ялинки).

Чому донецький Євромайдан був таким небагаточисельним? Чому попри це активістів утискали і чинили будь-який спротив? Яку позицію займали місцеві еліти? Чому Ахметов не загудів після першого вбивства?

***

Непопулярність донецького Майдану була спричинена декількома факторами:

Організатори донецького Майдану — молодь, здебільшого андеґраунда. Вони не мала політичного, або ж недійного авторитету у місті, і походили здебільшого із, не пов’язаних з великим капіталом організацій.  

Через невеликий масштаб, донецький протест не здобув широкої медійної підтримки. Зрештою, в найкращих традиціяї централізації, він лишився периферійним і непомітним для київського Євромайдану.

Брак політичної організації, чіткої мобілізації та субординації вносив додатковий сумбур у активність донецького Майдану. Так, наприклад, Євген Насадюк написав 23 листопада: «Завтра в Донецьку 2 євромайдани. Ділити пару сотень мітингувальників будуть між пальмою Мерцалова, куди кличе ДемАльянс. І пам'ятником Шевченка, куди кличе Удар і Свобода. Можемо взяти кількістю і зробити 3-й. Але якщо серйозно, то я вважаю, що головний зміст подій в об'єднанні та довірі українців між собою. І якщо завтра мітинги не об’єднаються, то все це безґлуздо». Зрештою, Майдан тоді відбувся спільний. Однак, спроби ділити його все ж залишались. Схожа ситуація виникла й під час акцій “За мир” навесні 2014.

Донецький майдан був слабшим і через те, що він так і не зміг стати рупором соціальних голосів регіону, він також не сформулював політичних вимог до місцевої влади для лобіювання своїх інтересів. Фактично протест вписували в річище європейськогї інтеграції. ЗМІ позиціонували його як відгалуження київського Майдану, а не створення свого власного протесту зі своїм порядком денним. Частково, вони були праві.

Донецькому Майдану не вистачало саме соціально-економічної складової, яка була б цітко озвучена активістами.

Та й навіть попри замовчуваність соціально-економічних вимог, у регіоні розуміли, що будь-який протест проти Януковича та Партії Регіонів, це протест проти існуючого олігархічного клану. А відтак – проти політичної та економічної верхівки Донеччини на чолі з найбагатшим українцем Рінатом Ахметовим.

Найбільша компанія, яка належить Ахметову – System Capital Management фактично контролює всі сфери життєдіяльності міста – вона задіяна та сконцентрована в гірничо-металургійній, енергетичній і фінансовій сферах бізнесу, машинобудуванні і транспортному бізнесі, промисловому видобутку глин, торгівлі нафтопродуктами, сільському господарстві, а також у телекомунікаціях, медіа-бізнесі, нерухомості, роздрібній торгівлі, торгівлі медикаментами. СКМ володіє контрольними пакетами акцій понад 100 підприємств. Тільки СКМ налічує біля 300 тис. співробітників. У 2011 році молодий донецький поет написав вірш, що закінчується рядками «Все, що у цьому місті коїться, контролює і тр*хає дядя Рінат». Ця рядки він продекламував під час одного зі своїх виступів, після чого поета жорстоко побили.

«Інтелігенція» здебільшого дотримувалася нейтралітету. Цікаво, що 28 листопада у місті відбулась наукова конференція присвячена Василю Стусу, однак всі члени конференції проігнорували донецький Майдан. Активісти вийшли до Драматичного театру із закликом, «Донецька інтелігенція, де ви?», однак відповіді так і не отримала. Натомість на Майдан прийшли польські науковці.

Донецька інтелігенція так само не мала змоги підтримати Майдан через свій безпосередній зв'язок з правлячою на той момент партією, місцевою елітою та олігархами, які є меценатами культурних та освітніх закладів та виділяють деякі гранти-копійки.

Так, наприклад, завдяки частковому фінансуванню Фондом Ріната Ахметова Донецької опери стала можливою нова постановка європейської прем’єри – опери Вагнера «Летючий голандець» німецькою мовою. А молодий режисер Донецького українського музично-драматичного театру на той час отримав президентський ґрант на постанову поеми Шевченка.

Загалом фінансування культури та освіти не було серед пріоритетів обласного бюджету. За два останні роки обласні бюджети на ці галузі фактично повторювали одне одного. Можливі витрати дорівнювали можливим потребам, таким чином вирівнюючи бюджет області у «нуль». У своєму коментарі про нинішню ситуацію на Сході України один з культурних андеграунд них діячів міста Олександр Сушинський у інтерв’ю studway.com.ua зазначив: «У всьому місті, ще коли було Євро-2012, висіли банери зі слоганом «Сила і Краса». Сила і Краса – зауважте, Розуму, на жаль, не знайшлося місця».

На підтвердження цього – інцидент, який стався у 2012 році. Тоді Донецька обласна бібліотека ім. Крупської вперше за 86 років свого існування залишилася без передплати на газети та журнали (правда, після медіа скандалу фінансування таки виділили, хоча невелике). Причому періодика з полиць там не зникала навіть під час війни. А іноземні видання іноземною мовою зникли у бібліотеці через брак фінансування ще у дев’яностих.

Найбільші регіональні медіа так само не були зацікавлені у промоції протесту. Три з найбільших телеканалів Донецька належали олігархам, один — обласній адміністрації, один — обласній раді, останній — міський раді. Спроба створити на базі обласного телеканалу громадське телебачення провалилась, відео активістів було доступно лише в Інтернеті.

Бракувало медійної підтримки з “центру”. І це попри те, що «київський Майдан» став безпосереднім наслідком «донецької політики». Варто зауважити, що в тому випадку, риторичний троп «почути Донбас» був як ніколи справедливим. Хіба не на місцях варто було боротися із донецьким кланом, корупцією, соціальними та економічними проблемами? У медицині для того, щоб вилікувати будь-яку хворобу потрібно отримати анамнез хвороби, а до цього – розписати патогенез. У соціальних процесах існує подібна схема. Боротьба проти олігархічного клану у Києві була не можлива без такої самої сильної боротьби з цим кланом там, де цей клан пустив коріння. Адже саме страх перед тим, що ці коріння будуть якимось чином зламані, спровокували таку сильну агресію проти невеличкої групи протестувальників (двісті осіб протестувальників на мільйонне місто) у Донецьку.

***

Політична еліта міста у цей час наголошувала на своєму нейтралітеті. Однак, для придушення протесту продовжувала використовувати адмінресурс бюджетників, тобто працівник тих галузей, які фінансуються з районних/міських/обласного/державного бюджетів. Здебільшого це медики, шахтарі, освітяни, діячі культури, працівники промислових підприємств. Заробітна платня бюджетників фіксована, та згідно з Державним бюджетом України становить 1218 гривень. У той самий час середня заробітня платня у Донецьку у 2014 році нараховує 3996 грн. (дані за червень Держкомстату).

Бюджетники мають фіксований робочий графік, фіксовані обов’язки, плани тощо. Через невеликі зарплати і безпосередню залежність від влади, вони дуже часто використовуються у масовці на різних заходах, зокрема політичних мітингах. Зазвичай бюджетників звозять на заходи декількома рейсовими автобусами або транспортом підприємств за годину чи півгодини до початку акції. Зазвичай такі емітовані масові акції призначались на шосту годину вечора (завершення робочого дня), а людей звозили о п’ятій чи пів на шосту. Таким чином, люди «відробляли» свої робочі бюджетні години вже на місці, під час акції. Покинути чи не погодитись піти на акцію де факто було не можливо, адже людям погрожували скасувати доплати та надбавки. Шоста та сьома години вечора були обрані не випадково, адже таким чином, журналісти не могли звинуватити організаторів акції у використанні адміністративного ресурсу, адже фактично робочий день на момент початку масової акції було вже завершено.

Бюджетниками активно користувалися для масовки часів Антимайдану, та загалом для створення ілюзії соціального протесту. Однак, самих бюджетників не питали ані про їхні політичні погляди, ані про їхнє бажання брати участь у протесті. Фактично, вони були позбавлені права голосу через свою залежність від держави та великого капіталу.

Цікавий факт, що коли у Донецьку були організовані акції “проти фашизму”, ще з 2012 року, вони відсилали до “київської влади”. Тобто відбувалось протистояння “ми” (донеччани) та “вони” (київська влада та всі інші). Цей розподіл між “своїми” та “чужими” відбувався з початку 90-х.

Так, у 1995-1996 році під час найбільших шахтарських акцій протесту вже лунали гасла “нас не чують”. Тоді, під тиском шахтарських бунтів з поста губернатора було зняло Володимир Щербаня. Замість нього область очолив Сергій Поляков, заступником якого став Віктор Янукович. Рінат Ахметов тоді очолив ФК “Шахтар”.  

До речі, частина людей, які ходили на так званий референдум ДНР, кажуть, що вони ходили туди не тому, що хотіли відокремитися від України, а “в піку” київській владі.

Існує хибна думка, що ДНР/ЛНР є ледь не першими пострадянськими робітничими утвореннями та складається з бюджетників та робітничого класу, які врешт-решт здобули право голосу, право виславити свою пролетарську позицію. Проте, бюджетними користувалися як і в «антифашистських акціях» протягом 2010-2013 років, так і в акції «Гудок Ахметова» у 2014-му.

Шахтарі ж лише частково підтримали так звану ДНР та ЛНР. За словами Голови Незалежної профспілки гірняків Донбасу Миколи Волинко, гірники навпаки виступали проти будь-якої агресії та будь-яких протестних дій, адже розуміли для себе небезпеку подібних акцій.

***

Політична ж еліта Донецька готувалась до боротьби з “міфічним” Києвом давно. У 2005 році була створена громадська організація Донецька республіка (прото-ДНР), що декларувала принципи сепаратизму. Дозвіл на реєстрацію організації було отримано в мерії. Так звана громадська організація була створена «людьми Януковича»: Олександром Цурканом, який працював у штабі Януковича у 2004 році, Олегом Фроловим та Андрієм Пургіним (який став одним із лідерів ДНР). У 2007 році за наказом президента Ющенка проти «організації» була порушена кримінальна справа за фактами сепаратизму, законодавчо заборонили ДНР у листопаді 2007 року. Та попри це, представники ДНР виходили на вулиці з російськими триколорами та червоними радянськими прапорами разом із КПУ. Акції ДНР були небагаточисельними і відбувались попри заборону суду.

У цьому році активність організації значно зросла. До неї долучилися інші люди Януковича, наприклад, Роман Лягін, який так само працював у штабі ПР політтехнологом (закінчив історичний факультет Донецького національного університету). Лягін опікувався «референдумом» за визнання ДНР і оголосив результати «волевиявлення» вже увечері того ж дня. Згодом, Лягін очолив так зване міністерство соціальної політики ДНР. Відправивши свою родину у Німеччину, Лягін публічно говорив про неможливість співпраці з ЄС та США. До початку активної «боротьби» за незалежність Донеччини, Лягін займався розселенням росіян,  винайнятих для проведення публічних акцій проти донецького Євромайдану. Розселення відбувалось у гуртожитках та костелах міста. Інформацію про це розповсюджував сам Лягін, не соромлячись своєї сепаратистської діяльності.

«Лідером» ДНР став Павло Губарєв. Його фігура у історії створення ДНР так само не випадкова. Губарєва пов’язують з регіоналом Миколою Левченком, якого у свою чергу вважають протеже Ахметова. Під час однієї з акцій за «незалежність» регіону, коли намагались захопити Донецьку ОДА, з людського натовпу вийшов підприємець, батько трьох дітей Павло Губарєв. За допомоги так званого «вільного мікрофону» він висловив свою промову, основною тезою якої була фраза «Годі годувати Київ, ми самі зможемо себе прогодувати». Такі слова були сприйняті оплесками. Після чого Павло Губарєв зазначив: «А я і не знав, що революцію творити це круто».

В юності Губарєв був членом російського праворадикального неофашистського руху «Російська національна єдність», а в 2006 році став районним депутатом від блоку Наталії Вітренко. У тому ж році зареєстрував громадську організацію, яку сам і очолив «Європейський вибір». Одразу після свого виступу на проросійському мітингу під Донецькою ОДА, він отримав звання «народного губернатора». Однак, що то був за народ й на яких юридичних підставах він це зробив досі невідомо. Адже, навіть  серед питань «референдуму», пункту про губернаторство ніколи не було. Таке почесне звання Губарєву подарували медіа.  

Ще декілька цікавих фактів про стосунки великого донецького капіталу й так званої ДНР. Вже після того, як Олега Царьова, ще одного регіонала, оголосила у розшук ГПУ, він був помічений у готелі «Шахтар Плаза» у Донецьку (належить також найбагатшому українцю). Там відбувалась урочиста церемонія «об’єднання» ЛНР та ДНР у «Новоросію». Правда, згодом цю інформацію спростували.

За словами донецького економіста (не називаю його імені з міркувань безпеки), донецький великий капітал напрочуд тісно пов’язаний із московським капіталом. На території регіону довгий час формувався так званий общак, який, власне, і був економікою Донбасу, і вирішував, що в кого купувати і що кому продавати. За словами економіста, таких общаків в Україні було три – один у Донецьку, ще два – в Одесі та Києві. Всі три регіони між собою конфліктували. Ці общаки віддавали певну данину Москві за так зване «кришування». За його словами, створення ДНР на початку – це спроба залишити цей общак собі (тобто у московській руці). Фактично активний рух за незалежність та федералізацію відбувся саме тоді, коли Янукович втік з України, залишивши Київ. Очевидно, що Донецьк він не захотів залишати, принаймні свій «донецький общак». Та й Москві, очевидно, не хотілось чекати, поки Київ потроху забере гроші та вплив собі.

Пересічний робітник, вчергове став жертвою економічних інтересів. Причому, як крупних олігархів, так і дрібного криміналітету, які експропріювали автомобілі, катували людей і обшукували тих самих бюджетників. Право сильного стало єдиним принципом.  Від терористів протягом конфлікту постраждали вчителі шкіл та університетів, священники, шахтарі, і навіть, співробітники правоохоронних органів, тобто ті самі бюджетники, про яких ішлося вище. Тепер, коли все зруйновано і потрібно витратити чимало сил на відновлення інфраструктури регіону, коли енергетики по десять разів відновлюють роботу заводів, які у той самий час знову бомблять, а росіяни грабують українські заводи, вивозячи техніку та верстати у «безпечні місця», простір Донецьку катастрофічно звужується.

Відтак, виникає питання, коли люди мали розпочати свій «гудок» і проти кого? Під час шахтарських акцій 1996 року, під час загибелі чорнобильця у 2011-му, після загибелі 22-річного студента у 2014-му чи після перших «гастролерів»?

***

Ця стаття була написана 20 серпня 2014 року. Донецький гудок не працював у місті до 11 жовтня включно через фактичну зупинку виробництва. Увесь цей час співробітники заводу перебували у відпустках, але отримували 2/3 заробітньої платні (на відміну від шахтарів, які на окупованих територіях зовсім не отримують зарплату).

Що означає «відновлення гудка»? Фактично нічого. Останні події на сході України зробили Донецьк містом без символів, містом зі знищеною культурною, соціальною, промисловою платформами. Однак, міські структури роблять все, аби показати, що життя триває. Попри постійні обстріли та загибель людей, будуються велодоріжки, відкриваються театральні сезони (попри те, що театри зазнали істотних кадрових і майнових втрат), працюють університети (без дозволу Міністерства освіти України). Донецька міська рада робить заяви про «злагоджену роботу комунальних структур». Фактично, у Донецьку створюється черговий симулякр «ідеального міста»: чисті вулиці, відновлена інфраструктура. У той самий час без води, електроенергії, газу залишається значна частина населення. Цілі родини живуть у бомбосховищах і не мають жодних умов для існування.


Катерина ЯКОВЛЕНКО, народилася 1989 року у м. Ровеньки Луганської обл., закінчила Донецький національний університет за спеціальністю «Соціальна комунікація», нині аспірантка Львівського національного університету імені Івана Франка. До 2013 року була власним кореспондентом газети «День» у Донецьку, з 2013 року – заступник вебредактора газети «День».

Additional information