Сергій ГІРІК

Про національні особливості «наукових конференцій»

У більшості наукових конференцій, які відбуваються в Україні, відбір учасників відсутній як явище. Ні, звісно ж, в умовах участі завжди значиться, що «оргкомітет зберігає за собою право відбору тез учасників», але мені за кілька років (десь так від першого курсу, коли почав за цим стежити) не довелося почути про жоден випадок реального відхилення доповіді. Вірогідно, такі речі трапляються, бо ж уже зовсім смішно було побачити на сторінках збірника матеріалів навіть невеличкого педагогічного вишу публікацію, у якій, скажімо, цілком серйозно як автентичне історичне джерело розглядається «Велесова книга» абощо.

Однією з вимог, які висував до поданих до захисту дисертацій ВАК (і продовжує висувати ВАК при Міністерстві освіти і науки) є т. зв. апробація результатів дослідження на наукових конференціях. Сама постановка питання цією установою, яка полягає у відокремленні апробації через доповіді на конференціях від окремо обумовлюваної (і цілком логічної) апробації через наукові статті у «ваківських» виданнях є причиною певної специфіки проведення таких заходів (передусім, тих, котрі одразу позиціонують себе як конференції «студентів, аспірантів та молодих науковців» – одразу зауважимо, що це стосується далеко не всіх таких форумів, а лише їх переважної більшості, передусім до тих із них, які проводять виші поза Києвом і, частково, Харковом та Львовом). Крім того, мова йде передусім про конференції з гуманітарних та суспільних наук, що стосується точних і природничих, то тут, можливо, ситуація трохи краща. На жаль, щодо них я непоінформований.
Отож, по-перше, основною їхньою особливістю, що одразу впадає у вічі, є те, що вони проводяться фактично за кошти самих учасників (виняток, для забезпечення «представницького» добору учасників, як правило робиться для докторів наук – на те, щоб такий самий виняток зробити і для кандидатів наук організатори більшості наукових конференцій у українських навчальних закладах не підуть, бо ж кандидатів наук для того забагато). В calls for papers майже всіх конференцій передбачено організаційний внесок (зазвичай не менше ста гривень), до якого окремо додається вартість проживання та публікації тез доповіді у збірнику матеріалів заходу з обрахунком за кожну сторінку (прикладів не наводитимемо, кожен читач, який брав участь у конференціях, це знає, а будь-хто інший може просто погортати оголошення про проведення таких заходів, в інтернеті їх більш ніж достатньо). Звісно, можна заперечити, мовляв, організатори не мають виходу, бо інакше від організації будь-яких наукових семінарів та форумів просто довелося б відмовитися , про ще скажемо.
Із цим твердженням підемо далі. Отож, по-друге, у більшості наукових конференцій, які відбуваються в Україні, відбір учасників відсутній як явище. Ні, звісно ж, в умовах участі завжди значиться, що «оргкомітет зберігає за собою право відбору тез учасників», але мені за кілька років (десь так від першого курсу, коли почав за цим стежити) не довелося почути про жоден випадок реального відхилення доповіді. Вірогідно, такі речі трапляються, бо ж уже зовсім смішно було побачити на сторінках збірника матеріалів навіть невеличкого педагогічного вишу публікацію, у якій, скажімо, цілком серйозно як автентичне історичне джерело розглядається «Велесова книга» абощо. Ця відсутність відбору (її якраз і викликано бажанням організаторів заробити на учасниках, штучно збільшуючи їхню участь) сприяє тому, що під час цих конференцій кількість учасників іноді досягає сотень, їхні збірники виходять у кількох томах по пару сотень сторінок кожен з дивовижною розбивкою на секції . Звісно, цілком логічно виглядає відмова держави фінансувати подібні пародії на наукові форуми (бо де ж узяти гроші на оплату приїзду та розміщення навіть у загальному, а не готельному, гуртожитку сотні-двох учасників – на таке не піде ані держава, ані можливі ґрантодавці), через що страждають і дійсно варті уваги конференції. Але є й ще одна особливість, яка виглядає як іще більший нонсенс, а саме –
…по третє – заочна участь. У десятках щорічних наукових конференцій, котрі проводяться в українських вишах (аналогічну практику ми бачимо й у Росії – це й оргвнески такого ж розміру, плату за публікації тощо), можна взяти участь, навіть не з’являючись на них. Їхні calls for papers передбачають можливість заочної участі, тобто, кажучи прямо, проплаченої публікації в збірнику матеріалів і галочки в звіті про апробацію результатів дослідження. Шкода від того, що при цьому будь-яка «доповідь», навіть відверто псевдонаукова, побачить світло на сторінках збірки і на це просто ніхто не зверне уваги – її ж бо навіть не буде зачитано – компенсується хіба що тим, що з великою вірогідністю її ніхто крім її автора навіть не помітить.
Звісно, проведення конференцій у такому форматі безглузде, бо воно профанує саме її призначення служити обміну думок науковців. Загальнозрозуміло, що наукова конференція може бути лише вузько тематичною, із серйозним конкурсним відбором учасників. Саме про це має йтися в оголошенні про конференцію – участь у ній має трактуватися як успішне проходження конкурсу за умови відхилення навіть хороших доповідей, а не відсіювання лише таких, які взагалі ні в які ворота не лізуть  (і особливо важливо, щоб саме так виглядали зустрічі аспірантів та студентів, яких треба привчати до академічної культури). Під такі вузькопрофільні конференції з двома-трьома десятками доповідачів їх організатори, маючи хоча б мінімум активності, можуть відшукати фінансування й поза держбюджетом чи кишенями науковців, а залучені спонсорські кошти можна спрямувати і на тревел-ґранти учасникам, і на їхнє поселення в пристойних умовах.
Ясна річ, що більшість конференцій в Україні ще багато років проводитимуться в такому ж форматі, винятки лишатимуться винятками, а висловлені тут і в безлічі розмов між українськими науковцями загалом тези й надалі будуть загальним місцем. Але, принаймні ставити питання про це (і про доцільність участі в конференціях такого штибу для «галочки» й згадки про це в авторефераті) варто. Наука може розвиватися лише за умови постійного контакту між науковцями, обміну результатами досліджень. Звичний формат конференцій, звичайно, багато в чому поступився інтернет-форумам (хоч суто спеціалізованих сайтів такого типу чи розсилок не так і багато). Крім того, важливу роль у активізації дискусій над результатами досліджень якоюсь мірою сприяє вимога розміщення всіх ваківських публікацій та авторефератів дисертацій у вільний доступ на сайті Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (от чого там дуже не вистачає, так це функції коментування опублікованих матеріалів). Багато хто з науковців (передусім, нового покоління) електронною поштою розсилає свої нові публікації всім знайомим колегам, які займаються суміжними темами. Це замінює формалізоване спілкування на конференціях, принаймні, найактивнішій частині академічної молоді, що дає можливість використати власне самі конференції вже виключно для виконання формальних вимог ВАК та для розширення кола професійних знайомств (не обов’язково з фахівцями саме зі своєї теми). Останнє й виправдовує поки що якоюсь мірою їхнє існування в сучасному вигляді.

Сергій Гірік, аспірант Інституту української археографії і джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ. Досліджує історію лівих рухів на території України, готує дисертацію про ідеологію Української Комуністичної Партії (боротьбистів).

1 Про те, що це дійсно так принаймні щодо більшості конференцій, свідчить цікавий документ від 31 травня минулого року, який прямо забороняв витрачати на конференції кошти держбюджету – див.: http://news.dt.ua/SCIENCE/zastupnik_tabachnika_zaboroniv_vnz_provoditi_seminari_i_naukovi_konferentsiyi_dokument-82473.html. От тільки відповідну практику заробляння на учасниках було засвоєно українськими вишами принаймні у 1990-х (ну добре, тоді була складна економічна ситуація) і не припинялася вона й протягом усіх 2000-х (коли такого обмеження не було, а державне фінансування вишів хоч і повільно, але зростало).
2 Коли, наприклад, у одній секції зачитуються доповіді з «історії України», у іншій – із «всесвітньої історії», у третій – із «історії Росії» і учасники, які досліджують ХХ століття, змушені слухати доповіді про козацтво замість того, щоб ознайомитися з результатами праці колег, які вивчають той самий період на матеріалі історії інших країн. Звісно, до доповідей на таких конференціях їхні учасники ставляться зовсім формально, бо цікаву дискусії викликати там складно.
3 Такі заходи існують і на пострадянському просторі, прикладом чого є щорічна студентсько-аспірантська конференція «Конструируя „советское”? Политическое сознание, повседневные практики, новые идентичности», яку проводить Європейський університету Санкт-Петербурзі. Так, 2011 року її організаторами було відібрано 29 доповідей із понад 80 заявлених, причому відхилені аж ніяк не можна назвати слабкими.